Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
ІV. Козацька Україна
1. Початки козаччини
Унія Любельська стала крапкою в Iсторії
великодержави. Останнім актом присмерку
богів. З нею покінчилася Велика Литва та залишилася сама Жеч Посполіта Польська – “од можа до можа”. Унію було укладено на сеймі 1569 в Люблині, що був скликаний королем Жиґмонтом Авґустом (1548-1572) для останнього кроку об’єднання: створення єдиної держави під єдиним королем. Почувши про його наміри литовські депутати покинули сейм, зробивши його постанови недійсними. Однак, король на це не знітився, продовжував явно незаконний сейм та ще й перекраяв країну, віднявши у Литви Підляшшя, Волинь та Київщину. Тепер за Литвою полишалась сама Білорусь та Литва. В обличчі такого нечуваного нахабства литовські депутати повернулися на сейм, але змогли виторгувати лише незначні поступки.
Чашу терпіння народу на півдні та сході Польщі переповнила ухвала сейму про можливість роздачі “вільних земель” в Україні польським шляхтичам. Після неї польська шляхта посунула на схід, закріпачуючи людей, що жили на отих “вільних землях”.
Після остаточного падіння Алтин Орду та зайняття Iваном IV (1547-1584) Казані (1552) та Астрахані (1556), – історичною справою Польщі було протиставитись московській агресії на захід, на що безумовно була би спроможна Велика Литва, якби в ній по смерті Вітавтаса Великого не сіяли розбрат сто років польська шляхта й попівство. Цю неспроможність Польщі переконливо засвідчила інфлянтська (прибалтицька) війна Жиґмонта Авґуста, в якій Польща не зуміла не тільки перемогти, полишивши за Москвою Нарву та Полоцьк, але – й мінімально: не спромоглася навіть забезпечити собі союзників: останній з Яґєллонів помер 1572, полишивши країну в стані чергового безвладдя.
А в Україні розпочинається перша хвиля Козацьких Воєн, за звільнення від Жечі Посполітої.
Справа була в тому, що польський наступ на Україну вигнав далі на схід силу людей, які не бажали жити у шляхетському рабстві. Вони осідали вздовж Дніпра, за порогами, куди важче було дістатися з півночі, на колишньому кордоні Литви та Алтин Орду. На землях, що колись поділяли обидві великі держави. То були місцевості навкруги та на південь від минулого Данпарстаду – та по Дніпрові плавні, колишнiй “ліс Мюрквид” ґото-гунської “Едди”.
Там ці люди, не підвласні нікому, крім того, кого самі вибрали та поки йому довіряють, будували свої оселі та вели життя степових та морських вікінгів, грабуючи час від часу несподіваними нападами міста Криму або навіть Буджаку та Доброґеї.
Ці люди сторіччями зберігали, крапка в крапку зовнішність вільнолюбних гунів і здобутки їх кінної культури. Та не було їм рівних у кінному бою.
З цього приводу професор I. Крип’якевич цілком слушно пише:
Степові здобичники-вояки дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в ХIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а коло 1480 р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами, “їздити в козацтво”, “козакувати” означало промишляти в степах. Iм’я козаків спершу не означало якогось стану чи класу, а тільки вказувало на заняття – степові промисли.
(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв,
1990, с. 157)
Зауважимо, що назва могла бути й місцевого походження та пов’язаною із зовнішністю, – наявністю оселедця, схожого на косу. Бо грузинські та вірменські хроніки часто називають косачами або косаками хозарів та інших тюрків, що практикували подібну ж гунську зачіску. Втім, це не є істотним. Значно більш цікавим є те, що слова “гетьман” та “отаман”, які відігравали ключову ролю в організації козацтва, – є ще старішого походження, та позначають або “високого мужа” – гетьмана, або “батька мужа” – отаман. Це може вказувати на значно глибші корені українського козацтва, яке могло походити ще з отих вільних дружин – “друттін”, що вікінгували на Чорному морі. Цікаво, також, що типові пропорції козацьких “чайок” – 20 м. завдовжки, 3-4 метри завширки та десь 1,5 м. висоти, – один в один співпадають з подібними ж стандартами ґотських дракарів на півночі, в культурі скандинавського вікінгу.
Тільки, що ті не мали при собі пізніших гармат, малокаліберних, але далекострільних.
З другого боку, такі вживані козацькі терміни, як “осавул”, “чауш” або “кіш”, – мають, очевидно, тюркське походження. Тобто – пізніше.
Звичайно виникнення Великої Січi Запорізької пов’язують з ім’ям князя Дмитра Вишневецького, що у козаках здобув ім’я Байди та уперше з’явився на Хортиці десь 1556. Він, ніби, нащадком кунігаса Ґедімінаса та людиною православної віри, а з 1550 був призначений королем (тоді ним був Жиґмонт Авґуст) старостою Канівським та Черкаським. Але, за вдачею був типовим авантюристом – перекінчиком, та цього не помітить хіба що сліпий.
Втім, більш-менш повний звіт про його діяльність читач може знайти в Доповненні 1, складеним за Дмитром Яворницьким, “Iсторія запорiзьких козаків”, Львiв, 1990.
Але, року 1575, по трьох роках “безкоролев’я”, польським королем стає Iштван Батор (польською – Стефан Батори, 1575-1586), бан Трансильванії (Ердею). Польська шляхта вбачала в ньому короля, що буде царювати, а не правити, але потерпіла якнайбільше розчарування. Він твердою рукою притримав шляхту в карбах, навіть скаравши декого за державну зраду на горло, та навів у Польщі чи не найбільший порядок за її історію. Замість зграй озброєної шляхти він завів регулярну армію, до якої залучив і хлопів, та хутко вигнав москалів із Прибалтики.
Він же звернув увагу й на українське козацтво. Як пише професор М. Бобжинські:
Повсякденне козацьке життя посеред необмеженої свободи та юнацьких змагань – мало свою притягальність, а виправа на Константинополь доконана на вузьких човенках, званих чайками, спалення його передмість, штурм до брам Царгороду і здобуття незмірного окупу – покрили козаків славою героїв. Горнулося до них та збігало з Польщі пригнічене шляхтою холопство, горнулися неспокійні духом люди зі шляхетської молоді та люди, що тікали від руки правосуддя. Панувала серед козаків повна рівність, на сторожі якої стояла абсолютна військова влада їх приводців, отаманів. Iдеалом козаччини була банда, що мешкала у так званій Запорізькій Січi понад берегами самого Дніпра, але й околішня людність окрайня, що трималася плуга, бавилася час від часу, з потреби та з фантазії, – у козаків. Була то стихія сильна своїм лицарським духом, сильна пошануванням до влади, яку сама над собою поставила. Належало її організувати та для держави заскарбити, яке завдання й виконав тепер Батори. Шляхту окрайню він піддав законам шляхетським, котрі, однак, в часі війни поступалися козачому військовому праву, справжніх запорізьких козаков записав до реєстру, надав їм розлеглі землі Батурин і Черкаси над Дніпром, поділив на полки, полишив їм вільно обираного гетьмана з цілою його прибічною та чиновно-військовою ієрархією, але утвердження гетьмана, надання йому корогви, булави, і печаті – застеріг для короля і на підкорення королю присягати наказав.
(М. Бобжинськi, Iсторiя Польщi в нарисах, Варшава,
1977, с.293)
Так почалося офіційне існування козацтва в Україні; пробачте – в королівстві Польському.
Цей захід був корисним та далекоглядним. Він, з одного боку, давав можливість використати не абияку силу козацтва для державних потреб. З другого боку, залишалась маса нереєстрового козацтва, яка вбачала в привілеях реєстрових утискування власних прав. Тобто – розколювалося саме козацтво.
Важко сказати, як би далі прогресувала Польща під твердою рукою мужнього ердейського бана, який у себе вдома, в Ердеї мав такий неоцінений досвід міжнаціональної злагоди. Бо в Ердеї, крім мадярів жили ще румуни, німці, слов’яни тощо. Але, його раптова смерть 12 грудня 1586 у Гродні, – в черговий раз перекреслила надії на краще майбутнє Польщі. Над нею, як і над смертю Вітавтаса, – тяжить підозра в отруті. Це могла бути помста Москви за втрату Прибалтики, що є найбільш імовірно. Бо скритовбивства сусідніх правителів були невід’ємною частиною римської, а потім і візантійської політичної “культури”. А як такі – були неодмінно засвоєні Москвою. Могло це бути й справою якогось з невдоволених польських магнатів, поґотів таких за Iштвана Батора не бракувало. Невдоволених, що в такий спосіб іще істотно наблизили майбутній розподіл своєї батьківщини. Так був змарнований і цей великий дарунок долі...
2. Питання релігійні. Унія в Берестові
Не виключено, що якби не передчасна смерть короля Iштвана, він міг би знайти прийнятний для обох сторін modus vivendi, спосіб існування поляків та українців в одній державі. Але, так не сталося: завадила смерть короля.
Україну та Польщу розділяли не лише політичні, власне – національні, але й релігійні протиріччя. Бо для українського простого народу переслідувана католиками православна віра хутко стала символом та замінником для всього національного. Не вироблене до кінця почуття нації було цілком перенесене до релігійної площини. А це й стало тим негативним чинником, який згодом кине Україну на триста років у петлю російської окупації.
Поки ж, – це могутній чинник протистояння, перепони для політичного сполучення двох народів. А значить – і ціль польських атак.
Втім, і в цьому був знайдений деякий вихід, що знову міг би змінити на краще історію обох народів. Але, знову, – так не сталося. На превеликий жаль.
Польському католицтву на той час – теж не позаздрити. На схід від нього – глуха стіна православ’я, від моря до моря; на захід – Реформація, що пішла гуляти Німеччиною з легкої руки каноніка Мартіна Лютера (1483 – 1546), з його виступу 1517, та хутко стала натхненником Селянської Війни (Bauernkrieg, 1524 – 1526).
Семена цього потужного руху були посіяні, щоправда, іще раніше, єрессю гуситів – послідовників професора Яна Ґуса (1371 – 1415), ректора університету в Празі, спаленого живцем за присудом собору в Констанці. Як пам’ятаємо, ліве крило гуситів – таборити Яна Жижки допомагали ще у великій загальнолитовській справі – погромі Тевтонського ордена під Ґрюнвальдом 1410. Вони ж підняли так звану Гуситську революцію в Чехії, яка була напіврелігійною, напівнаціональною (1419 – 1434), та яка була жорстоко придушена Габсбурґами. Гуситський рух не міг не захопити й сусідню Польщу та зчинив чималі проблеми для польського католицтва. Його прибічником був, зокрема, отой Спитек із Мельштина, який очолював поляків у битві на Ворсклі 1399 та був там убитий. А саме польське католицтво не було аж так давнє, та тому, мабуть, було таке суто правовірне.
Отже, зліва – потужний виклик Реформації, справа – стіна візантійського православ’я; що ж із цього може в кінці вийти? Бо, в кожному протистоянні є два шляхи: або битись на взаємне знищення, поки одна сторона не підляже другій, або... або якийсь прийнятний компроміс, шлях до можливого співіснування – унiя.
Цей компроміс і вийшов, як це не дивно, з боку самого католицтва.
Орден єзуїтів існував офіційно з 1540 та був чи не останнім із християнських орденів. Його винахідником та засновником був такий собі еспанський відставний офіцер-інвалід Iгнасіо де Лойола (1491 – 1556), баск за походженням, що вирішив присвятити залишок життя службі Богу та представив папі проект нового ордена, ордена Iсуса. Це було 1534 та папа Павло III, хоч і довго коливався, але 1540 все таки затвердив статут ордена. Потім, 1773 його чомусь забороняє папа Клімент ХIV, але орден знову оживає з Реставрацією 1814, по Наполеонові.
Засновник ордена, колишнiй офіцер, заводить у ньому військову структуру (офіцерів та генералів) та дисциплину, а це й ставить його поза конкуренцією для інших орденів.
Чимало кепського написано з тих пір про єзуїтів, що вони й хитрі та підступні, що цинічно відносяться до моралі. Що це навіть вони вигадали оте гасло, що “ціль виправдовує засоби”. Але, чого їм не відняти, та в чому слід віддати належне, – що вони – від свого засновника, були люди інтелігентні та освічені. Ніколи не пропагували оту зловісну християнську убогість духу; радше – навпаки. Чи не за це, бува, розібравшись у справі, – заборонив їх папа Клімент ХIV?
Поґотів, приділяли чимало уваги освіті (хоч, звісно, церковній) та повсюди закладали численні школи. Вони набувають сили у Польщі саме за правління Iштвана Батора, та як найбільш інтелігентні представники римського католицтва, – в природний спосіб переймають на себе весь тягар боротьби на два фронти: проти реформатів та проти закостенілих прибічників скам’янілого візантійського православ’я. А на цих у них знаходиться чимало гострих аргументів, хоча би дорікань у звичайному невігластві.
Iнтелігентні та освічені єзуїти, енергійні та підприємливі, – разом відтiсняють на задній план загнізділi в Польщі більш старі, та – шкода, як же невігласні ордени францисканців (з 1209) та домініканців (з 1216). Вони закладають у Польщі, Литві, Білорусі та Україні сітки своїх шкіл, які хутко набувають популярності завдяки тому, що дають і цілком добру на той час загальну освіту.
Початок відродженню ідеї нового можливого об’єднання церков дає відомий в історії Польщі єзуїтський проповідник Петро Скарґа (1536 – 1612) у своїй книзі, так і названій: “єдність церкви Божої” (1577), слушно закидаючи православ’ю невігластво, гребування освітою та наукою. Були й інші прибічники єднання.
А тим часом – пожвавлюється й громадське життя в Україні, хоч православна церква тому й не сприяє; для неї є характерним радше повний застій в усьому.
При церковних громадах виникають так звані “Братства”, що об’єднують невеликі ( за необхідністю) кількості найбільш освічених та активних громадян. Спочатку вони займаються суто місцевими проблемами: опорядженням церков, благодійництвом та касами взаємодопомоги, що беруть досить низький та прийнятний кредитний відсоток. Але згодом, не власною волею, втягуються й до виру проблем політичного та культурного життя. Збільшується сітка церковних шкіл – на виклик єзуїтів треба чимось відповідати, та навіть створюється вищий учбовий заклад – Острозька академія. Її засновує неабиякий український магнат, князь Костянтин Острозький – воєвода київський; це сталося року 1580. Другою з’являється Львівська школа. Бо, всі розуміють – протистояти освіченим та досвідченим єзуїтам із минулим інтелектуальним багажем, – марно. Згодом виникає й неминуче – необхідність порозуміння. Перед українством встає й ота, поставлена тепер єзуїтами проблема: або з’єднання, або примирення.
В Україні до унії відносилися різно, та необхідного числа прихильників вона так і не зібрала. З церковних ієрархів за неї висловилися всього два єпископи, – володимирський Iпатій та волинський Кирило. Повстав проти неї навіть Костянтин Острозький, який перед тим у переписці з папою клявся йому, що він є прихильником єдності церков.
Сама по собі ідея унії не була новою, питаня про неї ставилося ще на соборі у Флоренції 1439, але... тільки владики-уніати, заручившись згодою папи, скликали собор у Берестові (Брест на Бузі) 1596 та проголосили унію церков у межах королівства Польського; хоч початкові наміри були значно амбітніші. Однак, вона не стала популярною в українському народі, бо – бачите, уніатство схвалив Рим, а значить це – погано. Хоч він, звичайний український селянин, того Риму не лише ніколи на очі не бачив, але й уявити собі не міг.
Так була знехтувана іще одна можливість, унікальна та блискуча, виправити стан України.
Бо це була можливість релігійно дистанціювати не лише від Польщі, з її традиційним католицизмом, але й протиставитись Москві, яка жодного уніатства ніколи би не визнала. Безумовно, якби Україна прийняла уніатство, то були би абсолютно немислимі, ні Переяславська угода, та все, що за нею наступило.
До речі, ми сьогодні добре знаємо, як наявність національної самосвідомості у Західній Україні, приписуючи це освіченому гнітові Австрії, так і відсутність її на сході, приписуючи це впливу трьохсотлітньої російської окупації, але...
Певною несподіванкою для всіх буде те, що ця порізненість може бути засвідчена ще в ті часи, коли обидві частини України були під Польщею, та жодної там російської окупації ще й сліду не було. Бо, як пише професор I. Крип’якевич:
Вже в 1610 р. козацький гетьман Григорій Тискиневич гостро виступив проти уніатів (греко-католикiв, О.Б. ), що готувалися забирати церкви в Києві; в імені Запорізького Війська він заявив: “Разом з народом православної віри, старовинної релігії, хочемо стояти при духовних особах, що не відступили і не відкинулись її, – і проти завзяття напасників головами своїми її боронити”. Це був перший прилюдний виступ козаччини в оборону православної церкви, і він надзвичайно скріпив православний табір в його опозиційних настроях.
(I. Крип’якевич, Iсторія України. Львiв, 1990, ст. 148)
Що ж, саме так твориться історія народу його провідниками. Особливо – недалекоглядними та забобонними.
Зазначимо тут далеко не світлу постать такого собі Iова Борецького, київського митрополита з 1620, який, не питаючись нікого, злигався з московським царем, пропонуючи йому приєднати Україну. Чи він робив це по невігластву, забуваючи, що він є підданий держави, яка вже має господаря, чи то по зарозумілому нахабстві, – хай досліджують історики, але – як то кажуть, “факт імєл мєсто”. Невігластво – то велика річ, бо його мав би застерегти приклад попередника, київського ж митрополита Герасима (1431 – 1436), московського агента, який снував змову проти Свідріґайла. Той ніколи не відзначався стриманістю, та й наказав спалити бунтівного попа на вогнищі 1436; за старим християнським же звичаєм. Схвалювати щось подібне, ясна річ, не можна, але зрозуміти почуття кунігаса цілком можливо.
Протилежністю Борецькому був освічений молдован Петро Могила (1596-1647), що обійняв посаду київського митрополита по ньому. Він не тільки ґрунтовно упорядкував українську церкву, модернізувавши її, але й визначив її місце, не заперечуючи формально підпорядкувати її римському папі.
Наприкінці зауважимо, що все це, уперше чи ні, але привертає нашу увагу й до того, якою була роль православної церкви у подальшому порабленні України Росією? Все, що ми дослідимо з цього приводу далі, неодмінно приведе нас до думки: так, як не вирішальною, то вельми істотною.
3. Козаччина. Козацьке море
Перша хвиля козацьких повстань прокочується Україною 1592 1596. Та найпершим тут був, здається, гетьман Війська Запорізького з 1586 Кшиштоф Косиньський, поляк за походженням. Він посварився з українськими князями з Острога та й вчинив перше велике козацьке повстання 1591-1593. Повстання було придушене, а він сам загинув при облозі Черкас.
Тут, мабуть уперше, ми спостерігаємо, як протиріччя між старою та усталеною елітою Великого Кунігаства, i новою козацькою, що виходить на передній план, – сягають масштабів збройного повстання. Як міжукраїнські чвари двох станів мало не відразу відливаються до збройної боротьби.
За ним були гетьман з 1596 Матвій Шаула та сотник князя Острозького Северин Наливайко, який – дивна річ, перед тим брав участь у придушенні повстання Косинського. Повстання теж не було довшим і обидва були взяті до польського полону та люто страчені у Варшаві 1597. Своєю лютістю та безоглядністю в покараннях польське керівництво думало приборкати козаків. Але, з перспективи історії добре видно, що все це мало радше протилежні наслідки.
Але, року 1604 розпочинається затяжна Московська війна, з отими претендентами на престол, польською окупацією Москви та всім іншим. Внутрішні заколоти надовго припиняються, бо козаччина знаходить собі заняття більш відповідне її схильностям та уподобанням. До того й війна розкручується досить вдало.
Одночасно відчутно посилюється турецький тиск на Лехістан, а значить і на Україну, що прикриває його з півдня, та козаки знаходять собі працю й на морі. Пригадаємо це ще раз.
Це – всього тільки нове продовження старих традицій. Отих 2000 кораблів, які під час ґотських воєн стероризували цілу Елладу, та про які написав Амміан Марцеллін. Це й нищівні морські десанти на візантійські Крету і Тессалоніки, та врешті й на сам Константинопіль під час отiєї Світової війни 610-629. Це й щит Олега на брамі Цареграду. Тепер усе починається наново.
Морські походи козаків з України завжди добре організовані та споряджені, вони не знають невдач. А Туреччина, до речі, не була тоді останньою на морі, була великою морською потугою. Бо тільки 1546 помер адмірал Хайр-ед-Дін, на прізвисько Рудобородий.
Перелічимо коротко ці походи. До 1601 відноситься напівлеґендарний похід на кримську Кафу (теперішня Феодосія). Вона була на той час і найбільшим невільницьким ринком Кримського ханства, який забезпечував також і Туреччину. Кримський історик Iбрагім Iбн-Алі (ХVIIст.) оцінює кількість козацьких чайок до сотні, а людей на них – до 3 000. Звичайно чайка, що відповідала ґотському дракарові, піднімала 40 людей, але тут – це очевидно, полишили дещо вільного місця на невільників, яких, вiрогiдно, можна буде звільнити. Це саме той наїзд, якому приписують леґендарне “золото Кафи” (не знайдене й досі).
В рік 1604 маємо морські напади на Акерман, на Кілію та знову на Кафу. З цього приводу виникає деяка дипломатична гарячка та обмін нотами між Туреччиною та Лехістаном – Жеччю Посполітою. Але 1606 знову маємо напади, на Акерман та Кілію, але й на Варну (десь біля 800 км від Запоріжжя, по прямій). Здобич і цього разу була чималою – з порту Варна пригнали аж вісім великих турецьких галер, один вітрильник та одну легку фелюку.
На роки 1609-1613 припадають більш скромні виправи на Очаків та на порт Констанджіє в Доброґеї (тепер – Констанца). Цього разу не уникають і переслідування та морського бою.
Величезне політичне та військове значення мала виправа 1614 через Чорне море, на Трабзон та Синоп. Цей останній був на той час основною базою турецького флоту, якому козаки й спричинили якнайбільшої шкоди, спаливши на стоянці кілька десятків військових галер, та не менше інших, малих кораблів. Крім того вони мало не повністю обібрали місцевий арсенал. Була турецька погоня, але більшості чайок удалося дістатись додому.
Наступний похід 1615 був не так здобичним, як ефектним, бо цього разу ціллю козаків є резиденція самого султана – Iстанбул. Вони грабують та вщент спалюють два передмістя столиці – Місевне та Аркіока. Але, у морі Мармара теж є чимало військових кораблів; вони вирушають за козаками, та... Зчиняється морський бій, в якому перемагають козаки.
Все це роблять козацькі чайки, наступники колишнiх ґотських дракарів, з отими – один до одного – розмірами та на ті ж сорок людей. Та – з одним простим прямокутним вітрилом. Їх так само не обходять важкі галери уславленого турецького флоту, як колись не обходили ґотів важкі римські галери та триреми; та – з тих самих причин: непорівняльні були швидкість та маневреність. Повністю виправдали себе й малокаліберні, легкі, але прицільні та далекострільні козацькі гармати.
Року 1616 маємо поновну виправу на Кафу, а наступного 1617 – знову на Трабзон. Походами від року 1607 по 1617 керував гетьман війська Запорізького, Петро Конашевич (Сагайдачний, 1550-1622, гетьман із 1606).
У народі твердять, що це саме він – великий гетьман, був автором жорстокого козацького правила: як хтось дозволив собі напитись у поході – топити в морі.
Вдалими були й наступні морські походи, вже під іншими отаманами: знову на Варну 1619 та на Iстанбул 1624, 1625. Продовжувалися козацькі морські наїзди на порти Криму й у 30-х роках ХVII ст. З цього приводу теж натрапляємо на порядну кількість дипломатичних нот від кримського хана – російському послу в Iстанбулі.
Великим заходом, стратегічним та історичним, були ці відважні походи. Вони добре тримали в карбах Кримське ханство, яке не надто піддавалося дипломатичному тискові. Некаючи Україну своїми степовими рейдами, кримські татари відчували себе безсилими проти морських нападів на їх порти, які – єдино, пов’язували їх із їх протектором – Туреччиною.
Туреччині ці походи наочно нагадували, що хоч вона й є великою морською державою, але... не хазяйка все ж на Чорному морі. Бо ми тут перелічили напади на порти, а було ж іще звичайне корсарство – напади на торгiвельні турецькі судна на водних шляхах, що пов’язували Туреччину з Кримом. Адже, саме морська потуга українського козацтва не дала їй закріпитися на північному березі Чорного моря.