Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
V. Перша зупинка історії
1. Російська імперія (перша)
З поразкою під Полтавою 1709 (в якій на 3/4 завинила сама Україна) – вона остаточно припиняє своє існування як така, залишаючись на довший час тільки частиною Російської імперії. Але, що ж то була за імперія, та чого власне була варта? – оце ми тут всебічно й роздивимося.
Таке ознайомлення – то для людей з міцними нервами, бо те, з чим далі обізнається читач, – буде єдиним у світі, за своєю відсталістю та дикунством; але, якби ж тільки!... Бо буде ще й єдиним та неповторним за злочинністю. Але, про все це ми будемо запобіжливо повідомляти – виключно свідченнями російських же істориків. Бо колись, на відміну від совєтів, до писання історії допускалися, часом, і правдиві люди.
Але, неодмінно скажуть: а був же й позитив; треба ж «умєть відєть і положітєльноє!» Безумовно треба, але...
Інтеґрально весь цей «позитив» підсумовується в реченні: «Щоби змусити себе помітити, нам прийшлося розтягнутися від Берінґової протоки до Одера». Але, шкода, не шляхом «мірного освоєнія» як про це звичайно базікається, а кривавим шляхом аґресії та ґеноциду.
Сьогодні обидва ці поняття, нарешті, чітко визначені сучасним міжнародним правом, чим ми надалі й будемо користуватись.
Зокрема, щодо ґеноциду, наведемо дві статті з резолюції Ґенеральної Асамблеї ООН від 9.12.1948, яку колишнiй СССР ратифікував у 1954.
Стаття 1. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що ґеноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни, – це є злочин за міжнародним правом, якому вони зобов’язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність.
Отже, безумовний злочин. Але, що ж власне тепер офіційно вважається ґеноцидом? – на це теж є чітка відповідь:
Стаття II. За даною резолюцією ґеноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або
частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:
• вбивство членів групи;
• заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи; зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;
• застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи; примусове передання дітей членів однiєї групи членам іншої.
Керуючись цим точним, та здається – й вичерпним визначенням, читач зможе надалі й сам зрозуміти, що російським ґеноцидом було виселення хантів і мансі на початку ХVII ст. на голодний Ямал; ґеноцидом була й «пацифікація» України 1709; ґеноцидом були масові виселення цілих польських та литовських сел після придушення повстань 1830, 1863; ґеноцидом були всі три голодомори, – 1921, 1933 та 1947; ґеноцидом було виселення цiлих народiв (Криму й Кавказу) пiсля другої свiтової; ґеноцидом було нищення чеченів 1994-1996 в Ічкерії та їх масове виселення з неї 1999.
Тяжко прийдеться колись доброму російському народові на
Останньому Суді! – не буде, чого виставити на свій захист...
Можуть заперечити: йдеться про часи, коли не було сучасного міжнародного права, – оте улюблене: «ми нє зналі!»
А от цим, панове, тут не скористається, бо мораль була завжди, бо саме вона й порізнює людину від худоби. І час тут – аж ні до чого. Бо комп’ютерна крадіжка є таким самим злочином, як і крадіжка звичайна, відома тисячі років тому. А військова аґресія з використанням лазерного наведення, є не гірше й не ліпше від аґресії зі списами та сокирами.
Бо то тільки більшовицькі виродки брехали, що «мораль относітєльна», «мораль – классова», щоб зручніше грабувати та визискувати людей. А для нас, людей, – мораль є вічною та незмінною.
У князівстві Московському, яке склалося та підсилилося до провідної сили на півночі під протекторатом Алтин Орду, а простіше кажучи під тим, що вони самі звуть «татарскім іґом», – починають визрівати й державницькі ідеї. Вони, поки що, не надто визначені, але з остаточним занепадом Візантії, ще на початку ХV ст., з’являється думка, що – мовляв, були два Рими, перший Західний та другий Східний, а от Москва – то є «Трєтій Рім». А, дещо пізніше це доповнюється думкою, що це, одночасно, – й Рим останній; та після його неминучого краху – імперій більше не буде: «А чєтвєртому Ріму – нє бивать!»
Перша імперія, отой – Західний Рим, – і досі вражає. То було живе втілення аґресії, але – не тільки. На завойовані ним терени Рим приносив і прикмети цивілізації, не лише цирки та борделі, але й терми – громадські лазні, каналізацію та потужні водогони – акведукти.
Другий Рим, хоч і був аґресивніший від першого, але – з невеликим успіхом, та за тисячоліття свого існування він усе скорочується, нічим ота шагренева шкіра, поки його ниці залишки не підберуть переможні османи. Спадщина високої римської цивілізації йому непотрібна, бо православ’я вчить його, як треба правильно жити, а що ж іще потрібно людині? Він платить данини своєму потужному сусідові – Гунському каганату на півночі, але й під тортурами не зізнається, що то є звичайні данини. То, чи то дарунки, чи то благодійність... Римські здобутки та споруди розвалюються та все приходить в упадок. Як і вистачає сили щось там спорудити, то це – храми Божі. Це позначається на військовому стані держави, та вона все частіше терпить поразки. Зате компенсує себе безглуздими, хоробливо-садистичними жорстокостями щодо полонених: осліплює, калічить або заморює голодом. Це негайно помічають сусіди, та роблять висновки для себе. Віднині для них добрий ромей – то мертвий ромей. Фінал наступає 1453.
Саме це й підбадьорює задупну Москву, адже тепер вона – єдиний представник правої віри у цілому свiті, а це – зобов’язує. Однак, цей самовільний спадкоємець двох минулих Римів, – не лише по всіх параметрах поступається Першому: йому недосяжно далеко й до Другого. Бо у ньому існує одна-єдина кам’яна споруда – Кремль, побудований італійцями ще з того – першого Риму. Все iнше вигорає мало не кожного року, кожного ж року відроджуючи свої халупи, немов отой фенікс.
Але, виникає цілком слушне запитання, а – що ж полишилося, такого, що ріднить цей «Рим» із двома попередніми? – полишалась ідея імперської аґресії – необмеженого поширення військовими або підривними засобами, – за рахунок сусідів. Схема – проста: де можливо – військове завоювання. Де неможливо – розклад з середини та «добровольноє прісоєдінєніє»; як з Україною. Надалі для захопленого аґресією народу існував лише один шлях: ґеноцид або денаціоналiзація; винищення культури та мови.
Все це забезпечувалося за рахунок досить примітивних чинників. Вони були чітко визначені вже в часи Ніколая I (1825-1855), як «самодєржавіє, православіє і народность». Щодо перших, то тут пояснювати не потрібно, але «народность»… Зрозуміти, які офіційні надії покладалися саме на неї, можна пригадавши анекдот з часів Єкатєріни ІІ (1762-1796). Це саме вона завела звичку, що так розвинулася в совєцькі часи, – шалатися країною, з‘ясовуючи особисто, а що воно там відбувається «на мєстах», «в провінції, глубінкє». Побачивши накописько отих «курних ізб», а може й справжніх «зємлянок» (так оспіваних совєтами ж), вона з жахом, ніби, задала риторичне запитання: «Чєм жє сєй край управляється?!» На що присутній граф Панін не розгубившись відповів: «Как ето чєм, матушка імпєратрiца? – промислом Божьім да ґлупостью народной!»
Саме на цьому – на «ґлупості народной», і трималася переважно російська імперія. Бо, самі подумайте, яким же безмежно дурним треба бути рабові щоб пораблювати інші народи, замість того, щоб звільнитись самому? А оце й є свій, ориґінальний внесок до імперської ідеї, що належить виключно Росії: раб, який кладе життя за те, щоб порабити інших. Бо рабами не воював жоден з попередніх Римів.
А рабство – то те, на чому стояла, стоїть та буде стояти остання імперія; рабство фізичне, рабство духовне. Так було з самого початку та до останніх відомих нам часів.
*
Проаналізуємо дещо це суспільство. З’ясуємо в ньому стан речей з власністю та побутом; у досить широкому перерізі: від умов фізичного існування та до суспільної моралі.
Тільки, чи можна в даному разі говорити про суспільство, в тому сенсі, як це робиться звичайно? Бо то було суспільство примітивніше з примітивних, де не були упорядковані якимось чином ні родинні відносини, ні відносини власницькі, – основа суспільства. Про стан перших переконливо свідчить широке розповсюдження так званого «снохачєства», невідомого іншим народам (навіть із тих, що в Європі зверхницьки іменують дикунами).
А про стан других... надто вже багацько маємо свідоцтв.
Згадаємо, хоча би, висловлювання вельми шанованого в Росії «властітєля умов»:
У Росії вся власність виросла з «випросіл» або «подаріл» або когось «обобрал». Труда власності є дуже мало. І від цього вона не є міцною та не поважається.
(В.В.Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 45)
Такі воно, бачите, маємо справи. У Московщині завжди зневажали, ставилися з погордою до різних іноземців, що горбом заробляли свій достаток. «Дом Козєля, нємца богатого» – пише Достоєвскій у «Злочині та покаранні». А, хто ж той багатий Козєль: поміщик, генерал? – далебі, майстер, звичайний слюсар. Таким заздрили, але таких і зневажали. Інша справа – то забагатіти «царской мілостью»; скажімо – зробивши вдалий донос. Адже, за описуваного нами царя Пєтра, доноситель міг отримати не лише маєток того «кто умишлял на царя государя», але й його посаду. Оце й є оте, – «подаріл».
Непогано було також узяти й разом: усе виграти в карти. Це вам «Ігрок», того ж Достоєвского. Саме на це уповав свого часу й сам Фєдор Міхайловіч, полишаючи дружину вдома мало не голою та заставляючи в ломбарді її останню сукню. Це, схоже, четвертий різновид російського збагачення, не передбачений навіть мудрим В.Розановим.
А цей останній, зазначимо це, писав свій присуд на початку ХХ ст., коли давно вже відбулося оте славетне «развітіє капіталізма в Россіі».
Все це має єдину, але вирішальну причину, що дотеперішня Росія 83% відпущеного їй історією часу – була рабовласницькою державою, та цього вже нікому не виправити й не змінити. А раб? – що ж, раб... Він, скільки не усилюйся, а для себе жодним трудом нічого не здобуде, отже й «собствєнності труда» в такому «суспільстві» просто бути не може. Бо, працює один, а власність від цього, – з’являється у зовсім іншого. А, як воно й «подаріть» щось там комусь – нема охочих, та й «випросіть» важко, то й полишається в суспільстві мало не єдиний різновид власності – награбоване.
Незмірно цікавим універсальним об’єктом в російській історії є й так звана «курная ізба», досягнення не відоме іншим народам світу.
*
В російській історії про неї воліють радше не згадувати, але в історії патріотичній... Справа в тому, що імперський патріотизм має властивість з часом нахабніти, ставати все більш войовничим. Чи походить це від безкарності все нових і нових історичних злочинiв, чи від іншої причини, – важко сказати; але, є незаперечним фактом. Так, у вельми шанованого російською «Па’мятью» та іншими патріотичними установами письменника, читаємо з цього приводу:
Ні, не від дикунства чи глупоти топив рязанський мужик свої ізби по-чорному, не від ледарства хлебтав тюрю з квасу, не від жадості баби сліпли біля лучін, варили лободу та підмішували до хліба древесну кору, – від безвихідної бідності та безземелля...
(В. Чивiлiхин, Память, Москва, 1982,
Роман – газета, №16, с.92).
Пригадується інший російський письменник (нагадаймо ще раз): «Щоб примусити себе помітити, нам довелося розтягнутися від Берінгової протоки до Одера» (П.Чаадаєв). А це ж – 17 мільйонiв км. кв. Так, скільки їм, всесвітнім ненажерам, – іще потрібно тiєї землі, щоб не відчувати безземелля?
Але, це тільки один варіант виправдання, є ще й другий. Бо був у автора й варіант для більш заможної півночі, де простору було й побільше. Виявляється, що:
Ні, топка по-чорному була древнім, простим, єдино доступним та ефективним засобом проти епідемій. Наші предки, природно, нічого не знали про віруси грипу, дизентерійну або чумну паличку й мікроби, але інстинктивно, досвідом знайшли метод дезинфекції, що разом із виморожуванням ізб за тріскучих морозів створювало більш гігієнічну атмосферу у житлах (теж там, с.92).
Дизентерійною є не паличка, а амеба, яка вже не є мікробом, але... звідки про це знати авторові? Він же, як у них кажуть – «пісатєль», а не «чітатель». Отже, значить – не бідність. Бо, й дійсно, вартість димоходу не може становити більше десь 10% вартості печі. А значить – не бідність; добре.
Звернення до наукових досліджень відкриває нам доволі цікаву картину московського життя в ХVI ст. Виявляється, що «курниє ізби» полюбляли й феодали, яким гріх було скаржитись на бідність:
Жилою будовою феодального двору була «ґорніца». Не завжди ці «ґорніці» мали «косящаті вікна», та й не всі вони були з білими печами...
(Очерки русской культуры ХVI века, Г. Громов, Жилище, Москва, 1977, с. 195 ).
Біла піч – то піч саме з димоходом, отже... Дещо нижче читаємо:
Але, і для багатих помешкань такі печі були, схоже, рідкістю. Переважна частина жилих приміщень топилася «по-черному», коли дим із печей потрапляв до ізби підчас топки та виходив через спеціально прорублене димове вікно, двері, шпарини.. На деяких малюнках ХVI ст. уже є зображення дерев’яних «димніц», які не були пічними трубами, а трубами для витягування диму з ізби. Подібні «димниці» були в курних ізбах селян ХIХ ст. (теж там, с.200).
Що ж, відомості досить вичерпні.
Так виявляється, що рабовласники, які чужим трудом могли жити у розкошах, – жили в такому ж самому свинстві. Хоч свинство це було й розлегліше, і заможніше.
Втім, могли бути на це й причини гідні всебічної поваги, як звичайно в Росії, – патріотичні. З цієї нагоди процитуємо великого патріота, поета Г.Державіна (теж із колишнiх татарів):
Мила нам добра весть о нашей стороне,
Отечества и дым нам сладок и приятен!
Так, – може заради отого «дима отєчєства»? – що такий солодкий та приємний? Бо там його було аж у надвишку; та ще й кожного дня.
Зі звичного свинства спромігся своїх рабовласників, якось-такось, дещо витягти лише реформатор Пєтр I. Помивши, поголивши та вичесавши воші. У своєму займаному з європейських зразків «Зерцале» (доброї поведінки) навчив їх не сякатися на сусідів, не обтирати писок обрусом або подолом; не ригати за столом. Його європейська спадкоємиця, Єкатєріна II, – пішла ще далі: зобов’язала їх спілкуватися «благородною» французькою мовою, без матюків.
Та, все одно, наприкінці ХVIII ст. такий собі Е.Д.Кларк, професор Кембріджу, – напише, що за столом українського селянина більше чистоти, ніж у московського князя: нищивний присуд.
*
Але, від фізичних умов життя в Росії – повернемося до інших, соціальних, духовних...
Отже, для абсолютної більшості народу життя було рабським. Однак, над рабами були рабовласники, а їх вершиною, найбільшим рабовласником, рабами якого були інші рабовласники, був цар-самодєржєц. Над яким був уже тільки Бог.
З іноземців іще Зіґмунд Герберштайн – посол ґерманського імператора (ХVI ст.,), зазначає, що влада московського князя – нічим не обмежена та абсолютна. Та, про яку в Москві кажуть: воля князя – Божа воля.
Пізніше другий посол – Адам Олеарій з Голштину, твердитиме: про що не питай московита – він тобі нічого не скаже. Тільки бадьоро відрапортує: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю. Про то знают Бог да вєлікій государь!» А моя, мовляв, хата – з самого краю.
Страх породжується жорстокістю, а жорстокості було вдосталь. В історії московській страх та жорстокість ідуть поруч: страх породжує жорстокість, жорстокість породжує страх, який скріплює все, без якого все розвалиться; пригадайте самозванців. Пошлемося, як звичайно, на російського історика, який чи не з повною байдужістю повідомляє нас, що:
У прикладах жорстоких покарань нема браку по джерелах; ратники молодого князя Васілія Алєксандровіча були піддані жорстоким покаранням: одним відрізали носи та вуха, іншим повиколювали очі, руки повідсікали... Коли 1462 р. були схоплені дружинники серпухівського князя Васілія Ярославіча, що задумали звільнити свого пана, то Васілій Темний звелив їх казнити – бити батогами, відрубати руки, різати носи, а декому відтяти голови.
(С.М.Соловьев, Ист. России с древн. времен,
Москва, 1959, т. II, с, 618)
Катівсько-тортурне мистецтво є самобутнім досягненням Московії, та систематизувалося й розвивалося впродовж століть історії. Його визнаними майстрами та фахівцями були Iван IV, Пєтр I. Iсторик Н.Н.Єврєінов написав, іще перед революцією, «Историю пытки в России», та вона могла би слугувати й підручником з історії самої Россії; бо ці дві історії – нероздільні. Мабуть тому – визнаємо це, нову – не главу – частину, дописало до неї російське ж ЧК – ОҐПУ – НКВД – КҐБ.
Додамо, що судів – навіть формальних, за тих добрих часів не існувало. Як не існувало права. Судили наділені владою окремі особи.
Рівнобіжно до цього є численні свідчення, ніби з тих же добрих часів, що:
Кажуть, що від часів Васілія Ярославіча та до Iвана Каліти батьківщина наша схожа була більше на темний ліс, ніж державу: хто міг, грабував, не лише чужі, але й свої; не було безпеки, ні на дорозі, ні вдома; татьба стала загальною бідою власності.
(теж там, с. 617).
Помітне кожному видиме протиріччя поміж жорстокістю покарання, та – попри неї, розповсюдженням злочинності, – зніметься, як пригадати про відсутність закону. Покарання були так само свавільними, як і дії, що їх викликали: свавілля каралося свавіллям. А за таких умов покарання й утрачували будь-яке дидактичне значення; сприймалися на рівні стихійного лиха.
Пізніше, коли з часом зміниться й цивілізоване оточення дикої Росії, буде займане й чергове чуже: в Росії теж з’являться закони. Але й вони небагацько виправлять, бо закони – то те, що потрібно постійно та правильно виконувати, а тут... Тут не тільки не було цього, мінімально необхідного, але й ніколи не було рівності людей перед законом.
А закон, це є саме те, що має діяти неухильно, для всіх, та поганенькі закони, які бездоганно виконуються, – є непорівняно кращі за найдосконаліші, які не виконуються.
Але, з того самого часу, як у Росії постановлено було жити за певними законами, а сталося це не раніше, ніж у першій половині ХIХ ст., – зчинилася ціла полеміка. Протестували проти юридично укшталтованого правосуддя, ні більше, ні менше, як слов’янофіли, винахідники отiєї маячні про «славянскоє єдінство». Такий собі А.С.Хомяков (1804-1860) писав тоді, що:
Наша земля є такою, що ніколи не пристраститься до так званої практики громадянських установ. Вона вірить вищим засадам, вона вірить людині та її совісті; вона не вірить і ніколи не повірить мудрості людських постанов.
Зазначимо тут характерну для російського мислення відсутність звичайної логіки : людині вірити можна, а от людській же постанові, – чомусь не можна. Та, попри це, знайшлися послідовники подібної дурості й у ХХ ст. У книзі «Алексей Степанович Хомяков и его этико-социальное учение», Москва, 1904, виданій до 100-річчя Хомякова, – такий собі професор (!) Л.Є.Владіміров підводить під цю дурість і деяку «теоретичну» базу. Мовляв:
Старі народи, народи здорового глузду, стоять за форму; вона виключає, на їх погляд, свавілля. Dura lex – sed lex, «жорстокість закона – але вона закон»! Народи молоді, народи почуття стоять за совість: вона відступає від правила, але зате прислухається до голосу людської душі.
Зазначимо й характерне для російської науки в середньому – невігластво. Стара латинська формула проголошує, насправді, що «закон є суворий, але це закон». «Жорстокiсть» – то справа суто російська, та тут вона ні до чого. Але, все це так: між іншим, – показати, як неприємні будь-які закони для тих, хто звик до свавілля; яке можна – при бажанні – охрестити й «сумлінням». Але, повернемося до історії Московії та її численних неподобств.
Неподобства ці творили рівномірно всі, як пани так раби, командири як солдати.Не дотримувались навіть освячених часом загальних правил війни, здавна шанованих усіма народами континенту. Історики ламають собі голови – навіщо монголи витратили тоді, 1237/1238 стільки часу на якийсь там вошивий Козєльск? Але ж, там убили монгольських парламентерів, людей недоторканих за звичаями континенту, а це й вимагало покарання, за будь-яких умов. Не забудемо, що з такої ж нагоди розпочалася війна Чінгіс-хана з Хорезмом, яка й довела монголів аж до заходу. Київ 1240 був, єдиним з тодішніх міст мало не знесений по ґрунт тільки тому, що й там якийсь недоумок наказав убити монгольських парламентерів.
Мав звичку вбивати козацьких парламентерів і польський коронний гетьман Ярема Вишневецький, та ніхто – на жаль, йому за це не помстився.
Ця бандитська практика дожила в Москві (а, як же!) й наших часів. Підчас Угорського повстання за свободу 1956 мали розпочатися й мирні переговори, але...Угорських парламентерів, на чолі з генералом Палом Малетером, було зрадницьки заарештовано та розстріляно. «Демократичний» Захід тоді проковтнув і це. Нагадаємо, на всякий випадок, що у Москві тоді заправляв біснуватий Хрущов, а совєцьким послом у Будапешті був такий собі без роду-племені, відомий згодом Ю. Андропов.
Можна було би скласти їм не меншого реєстру щодо поводження з військовополоненими. Вчителі московитів із «другого Риму», ота греко-сирійська потолоч, – мали звичку осліплювати полонених, відпускаючи додому; або заморювали їх голодом у себе. Учні, що ж, бували набагато різноманітніші; як знову без зайвих емоцій свідчить нам російський історик:
Нижегородці, взявши полонених у мордви, затравлювали їх собаками. Смоленяни підчас своїх походів на Литву садили на палі немовлят, інших вішали стрімголов на жердинах, дорослих давили поміж колодами і т. п.; про знущання псковичів над ратниками Вітовта ми відмовляємося повідомити нашим читачам (ти диви, які ніжні! – О.Б. При великому бажанні читач зможе знайти потрібне або у «Русской летописи по Никонову списку», Санкт-Петербург, 1788, т. V, с. 93, або – відповідно, у «Полном собрании русских летописей», Санкт-Петербург, 1897); Підчас походу московських військ на Улу-Махмета ратники дорогою грабували та мучили своїх, росіян; митрополит Iона каже про вятичів, що вони підчас своїх походів з Шемякою силу православних перемучили, переморили, кого у воді потопили, кого в ізбах поспалювали, кому очі повиколювали, немовлят на палі садовили, узяли полонених більше як півтори тисячі та продавали татарам.
(С.М.Соловьев, История.России с древн. врем.,
Москва, 1959, т. V, с. 613).
Таких би, насправді, не слід взагалі брати до полону – класти трупом на місці, та... Все нещастя полягало на тому, що цей непотріб заснувався посеред незмірно культурніших, цивілізованіших народів… Втім, розумуючи суто науково, без емоцій, походження подібної бестіальної жорстокості у одягнених до війського однострою рабів, що мають своїм завданням поширення рабства на терени вільних досі народів, – не повинно викликати особливого здивування, принаймні – в принципі. Навіть попри те, що уже відомий нам В.В.Розанов твердить нам, ніби:
Ми нарід не мстивий і здавна живемо під заповітами євангельського прощення.
(В.В.Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 416)
Ця, цілком ориґінальна думка, пасує до всього попереднього, як ні до чого іншого, але... Займаючись російською історією – нам слід призвичаюватись і до брехні: одне без другого не буває. Але, повернемося до справи.
*
Походження подібної бестіальної жорстокості, не властивої більше жодному з народів світу, – цілком пояснюється соціальними причинами.
Хтось із російських письменників минулого сторіччя уподобив Росію великим сходам, знак яких змінюється на протилежний, залежно від місця перебуваня їх спостерігача. Бо, при погляді зверху вниз – то низхідні сходи холопів, а при погляді знизу – то вже будуть висхідні сходи панів. В етології (наука про поведінку) це зветься одновимірною ієрархією: схема гранично узагальнена, але принципово правильна.
Певним підтвердженням актуального існування подібної структури є й той їх «вєлікій і могучій», наскрізь просякнутий відносинами пан – раб. Є в ньому таке красномовне слівце – «снисходительный». Стоїте ви собі – уявіть, десь на тих сходах, на відведеному для вас місці соціальної драбини; і от – раптом чуєте кроки. Хтось із тих, хто вище від вас спустився, підійшов, та замість того, щоб почастувати батогом, – погладив по голівці. А потім – мерщій назад, щоб хтось на його місце тим часом не вдерся. Оце він і був до вас «снісходітєльний», «снізошол» до вас.
Ствердимо, що в жодній європейській мові (включаючи українську) це слово не має такої відвертої прямої семантики.
Соціальне життя в такій ієрархії, образно кажучи, полягає на тому що кожен, хто вище, нахлистує батогом нижчого, а той на це «бьєт єму чєлом»; та так само поступає з нижчим за нього; і так далі. Здається, Достоєвскій пригадує картинку чиновного поліцая, що поспішає в справах кудись до «глубінкі» або «пєріфєрії», одне слово – десь «на мєста». Та й хлище щосили по спині нагайкою візника, а той нахлистує коней, що біжать з останніх сил. Хай цих коняк буде три, то ви й отримаєте отой гоголівський символ Росії – «Тройку»… Одновимірну ієрархію можна продовжити наверх до нескінченності та увінчати Богом: «Про то знає Бог да вєлікій государь...» Але, низ – є низ, та з ним набагато гірше. Останньому рабові, що там сидить, нема вже кого бити, окрім власної родини. В соціальному сенсі вони йому не підлеглі, але можуть таких, принаймні замінити: переадресована аґресія за Тінберґеном.
Ну, так само, як совєцький начальник, що вимовляє підлеглому, знаходячи передчасним затопити йому по пиці, – гатить кулаком до ні в чому не винного столу.
А тепер спробуйте уявити собі, що робитиме озброєний натовп з отих усiх, під якими на цих всеросійських сходах немає вже нікого, – коли ці сходи добудуються знизу військовополоненими? – або навіть своїм власним населенням?
Правильно, буде те саме, що нам описав історик С.М.Соловйов. Та навіть те, чого він не наважився нам описати.
У російській історії звичні хизуватися стійкістю «доблєсних защітніков отєчєства», але з того, що ми довідалися вище, – переконуємося, що хизуватися чимось подібним так само нема підстав, як і будь-чим іншим (так, так, саме: будь-чим). Попри те що цю стійкість, хоча би при облозі Пскова Iштваном Батором, – засвідчують нам безпристрасні іноземці, від Р.Гайденштайна та по А.Поссевіно.
Але, подумаємо та поміркуємо: чи могли взагалі мати людську доблесть оті, так добре показані нам на весь зріст російським істориком? Бо вичерпно ясно, що триматися їх примушував тваринний страх розплати. Страх дістатися до рук тих литовців, нащадків «ратніков Вітовта», над якими творили таке, що й історик не насмілився описати. Отже, тільки він, тваринний страх справедливості, нічого більше. Яка там вже «доблєсть»...
Такі слова, як «доблєсть», «стойкость» або ще щось, – є тут нестосовні: таке щось, як розмірковувати про «хоробрість гієни». А історія – наука точна, та потрібно її викладати у абсолютно точних та адекватних поняттях.