Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Оте його бідолашне “на щастя” – з головою видає автора, та коли його десь там у передмові малюють мало не українським патріотом – сміх бере. Він – добра промосковська людина, та тим ліпше для нас. Бо, в такому разі та в такій якості, він радше буде применшувати оті московські геноцидні “подвиги”, ніж їх перебільшувати. Ну, а ті шведи... хіба то взагалі люди? – то ж дикі бестії. Бо, хоч жінок із немовлятами й не ріжуть, але... тільки подумати: нахабно жеруть м’ясо по середах та п’ятницях, запиваючи молоком; та ще й, це ж треба: купленим у православного народу! – істі нелюди...
Але, попри те, що Москва відстоювала, без сумнівів, – праву справу, бовкливість російських істориків щодо подробиць цього відстоювання (у дусі описаних вище), – з часом заникає на очах.
Наступний патріот, Н.И.Костомаров, відбовкується всього двома реченнями:
Тоді Батурин був спалений. Жителі, від мала до велика були піддані поголовному знищенню, виключаючи начальників, котрих полишили для казні.
Та, ще:
Загальні свідоцтва одноголосно твердять, що жителі Батурина були понищені у найбільш варварський спосіб.
(Н.И.Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 252)
Тактовний та сором’язливий В.О.Ключевскій взагалі обходить питання Батурина: нема в індексі до т. 4 “Сочинений”, – такої географічної назви, як “Батурин”; нема, як нема.
“Иллюстрірованная Исторія СССР” – якогось там Мазепи, й взагалі не знає, а значить – не знає й Батурина (Москва, 1974, с. 73). Пригадана, всього й тільки, – Полтавська перемога 1709, а більше... більше нічого не було! – хіба ви щось чули? От так треба писати історію кримінальної держави всесвітніх злочинців.
Цілком сучасні історики, хоч і безумовно, іще совєцької формації, вирішують це питання дипломатично, пишучи лише про те, що:
Росіяни випередили шведів – фортеця була зруйнована, запаси вивезені, а все iнше було предане вогню.
(И.А.Заичкин, И.Н.Почкаев, Русская история, Москва,
1992, с.603).
Тут, бачите – “фортеця була зруйнована”, всього й тільки. А, що при фортеці було ще ціле місто, де жили пара десятків тисяч людей, яких було вирізано до ноги, – навіть не згадується. От, як треба зачищувати кримінальну історію злочинців, щоб із неї мати все, як годиться; як у людей.
А трохи далі, піднімаючи до небес гідності та якості “князя” Меншікова, пєтровського пройдисвіта без роду-племені, ця двійка прохоплюється, зокрема, й такою тирадою, помилуйтеся:
Після зради Мазепи в останніх числах жовтня 1708 р. Пєтр, не сподіваючись на успіх, доручив Даніличу (так у тексті, О.Б.) здійснити спробу заволодіти Батурином, де були зібрані величезні запаси провізії, пороху та артилерії та куди вже поспішали шведи з Мазепою. Мєншіков у найкращий спосіб виконав доручення государя. Він випередив шведів, штурмом узяв Батурин, захопив усі запаси, а все iнше спалив (теж там, с. 666).
Отже, недарма ця сторінка позначається “антихристовим числом” – 666. Бачите – “штурмом взял Батурін”! – ай, що за молодець, це ж треба! Перед ними всі, абсолютно всі згідно писали, що Батурин упав унаслідок зрадництва, а вони – ба, – відкриття зробили: “штурмом взял”.
Вже з цього кожен може побачити, чого вона є варта, російська історія кінця ХХ ст. Що ж, не забудемо, брехня – це теж своєрідний різновид агресії; того єдиного, що їм так добре знайоме.
До речі, останнє з наведених посилань займане з розділу під назвою – “О “птенцах гнезда Петрова””. Це вже від того, їхнього класика з його “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, із його ентузіастичної “Полтави”:
За ним вослед неслись толпой В пременах жребия земного,
Сии птенцы гнезда Петрова – В трудах державства и войны.
Тут ми переконуємося, що поет не ліпший від оспівуваних ним. Бо, погодьтеся, – “вослєд нєслісь толпой” – позначення вельми неадекватне для наступу під Полтавою. А до того, у нас кожна селянська дитина знає, що оті “птєнци”, чиї б вони не були, – тільки їдять та серуть до гнізда; та чимало насеруть, поки зможуть хоч трохи злетіти... Але там, у них, – зійде, що завгодно; такі вже люди (?), що тут поробиш.
На закiнчення звернімося до питання менш принципового, радше другорядного. У передмові до “Iсторії Русів” не одного разу звертається увага на ненадійність приписування авторства цієї книги Григорієві Кониському, архиєпископові Білоруському, та... перелічуються інші можливі автори. Серед них, зокрема, Александр Безбородько, що був якийсь час навіть канцлером імперії; але й це не задовольняє видавців, та вони добираються аж до такого собі Архипа Худорби, з козацької старшини, сучасника отих, попередніх.
Думається, що по-перше, саме це питання не є таке вже важливе, а по-друге.... Для більш-менш свіжої людини є доволі очевидним, що від стилю та підходу книги – за версту відганяє попівством. Бо, зверніть увагу, що навряд чи звичайна людина, хоча би й православна, так носилася би з отими молоком і м’ясом по середах та п’ятницях, що їли шведи на очах у православних, ображаючи їх глибокі релігійні почуття. Чи так вже це було для них важливо? – поґотів, знайомих зі звичаями католиків та реформатів. А цей мотив ми зустрічаємо аж у двох місцях; є й інші подібні приклади.
Що не мали на той відповідальний час великого розуму українські люди, то помітно з усього, але – чи аж до такого ступеню?
Схоже по всьому, що книга написана саме попом, а таких, серед евентуальних авторів “Iсторії Русів”, – крім Кониського, більше немає.
*
До цього всього нагадаємо ще раз: безвинно знищені у Батурині і околицях десятки тисяч мирних людей, – ніколи й ніким помщені не були.
10. Турецька авантюра Пєтра I
Цей уже вляпався був свого часу в авантюру під Нарвою, з-під якої довелося терміново уносити ноги, переодягшись жебраком. Але, то було ще десять років тому.
Від нечеканої перемоги під Полтавою, чи не першої та останньої в житті, у московського царька, як у них кажуть, – “в зобу диханьє спєрло”, та... Поґотів були й місцевого значення перемоги, впродовж 1710 вдалося окупувати Прибалтику та Карелію. Першу – частково, другу – мало не повністю. З рештком Прибалтики – Курляндією, справи йшли теж, понад добре. За Фрідріха, герцога Курляндського пощастило видати Анну Iоановичу, дочку Iвана V, брата від Мілославской. Їх обох було запрошено до Петербургу на зустріч Нового (1711) року, та вони й прибули. Тільки от, коли від’їхали додому, герцог раптом захворів та помер. А це віддавало Курляндію в руки дружини, тобто – Пєтра I. А отруєння, то було таке щось, чим у Москві ніколи не гребували. Пригадайте хоча би смерть вибавителя від самозванця, князя М. Скопіна-Шуйского. Отже, було від чого остаточно закрутитися кволій монаршій голові.
Справи на півдні, однак, складалися чи не в протилежному напрямі.
Царський посол в Iстанбулі – Пєтр Толстой, мало вузлом не зав’язувався, підпираючи хабарами нахабні вимоги Пєтра І, – видати йому негайно, не тільки Мазепу та Орлика з їх козаками, але й самого шведського короля Карла ХII (ні більше, ні менше). Але султана великої держави це зарозуміле нахабство тільки дратувало, а проти Толстого діяли шведський посол М.Нойґебауер та польський генерал Станіслав Понятовський, людина досить впливова.
Тим часом, Карл, що з Очакова перебрався до більш людних Бендер, – розвинув бурхливу діяльність по створенню антиросійського союзу. Він установив прямий зв’язок із султаном через Понятовського та довів йому зрадництво підкупленого Толстим везіра Алі-паші. Султан замінив його на іншого, але й того скомпрометував Толстой, та в кінці став везіром Мохамед-паша, затятий ворог Росії.
А російський цар, якому остаточно “в зобу диханьє спєрло”, – вимагав негайного вигнання Карла ХII з Туреччини, розраховуючи убити його дорогою до Швеції за допомогою когось із численних російських агентів. Та ще по дурості своїй надав вимозі вигляд ультиматуму, погрожуючи в разі відмови війною, лякав. Та – не налякав, бо для Туреччини війна ніколи не була чимось незвичним, радше нормальним станом держави. В Iстанбулі мерщій інтернували Толстого до в’язниці та стали готуватись до війни навесні 1711: війна – так війна!
Тому імператор, не отямившись від новорічних свят та радощів з приводу вдалої операції з герцогом Курляндським, – вимушений був відбути на південь. Дня 8 березня 1711 в Успенскому соборі Кремля було урочисто проголошено стан війни з Туреччиною та був освячений її прапор: посередині хрест, оточений написом – “сім знаком победіші“; а зверху, наголовком – “Во імя Iсуса Хріста і хрістіанства”. Отже, московский “самодєржєц” зібрався, ніби, у цілий хрестовий похід на “нєвєрних”; що ж, подивимось.
Збирався він у цей похід не один, а навіть із новою “государинєй”. Тут прийдеться дещо пояснити.
Справа в тому, що його відома коханка, Анхен Монс із Німецької слободи, – з часом знахабніла. Вона дійшла того, що не тільки побирала хабарі за “ходатайства пєрєд государєм”, тобто – за втручання до державних справ, але й завела собі власного коханця, пруського посла; саме настав час її виганяти. Але, всі розуміють, що таке місце порожнім гуляти не може. Тим часом, перший царський приятель, Сашка Мєншіков, підібрав собі якусь молоду бабу в Iнфлянтах, з якою жив, як із коханкою. Офіційно то була, ніби, шведська маркетанка литовського походження – така собі Марта Скавроньська. Втім, її портрети доносять нам обличчя зовсім не литовськи засмаглої та чорнявої жінки, з характерною гладкістю та явною схильністю до подальшого погладшання (яке з часом і відбулось). Одне слово, радше звичайної циганки. Мєншіков не хотів переуступати її цареві, мріючи заповнити вакансію власною сестрою Варварою, але... з царем не сперечаються. Останньому вона настільки сподобалась, що він незабаром звелів, 18 березня 1711, – урочисто оголосити її “правдівой ґосударинєй російской”, під іменем Єкатєріни Алєксєєвни; що, можливо, так само відповідало правді, як і ота Марта Скавроньська. От з нею, новою “ґосударинєй”, цар і відправляється у хрестовий похід на турків. Цар із самого початку поспішав за новими “вікторіямі”, аби будь-що, але “упрєдіть враґа”. Зігнавши з Iнфлянт 22 полки під Шєрємєтьєвим та додавши 10 драгунів під Міхаілом Голіциним, – цар вирушив на кордони Молдови. Брат Міхаіла, Дімітрій, що сидів воєводою у Києві, – мав доглядати за можливими пересуваннями запорожців. Поспіхом розпочатий похід відразу пішов недобре, царя придавила його постійна хвороба – падучка, та він почувався надто зле. З-за цього прийшлося затриматись уже у Вязьмє, потім – ще й у Луцьку. Лише 2 червня цар зумів у Ярославі зустрітися з Авґустом II, який повинен був із об’єднаними силами стерегти шведів, яких досі страхався цар, та які могли через Польщу знову заатакувати Росію. Авґуст погодився, але як звичайно – за добрий хабар у 100 000 карбованців, на який йому й виписане було фінансове зобов’язання. Шукано було союзників проти нової турецької навали й на півдні, але... В Ердейському банаті чи Угорщині ніколи не симпатизували Росії; господар Валахії, Константін Бринковяну, – не прагнув бачити у себе росіян, а господар Молдови, Думітру Кантемір, – погодився; однак, про себе вирішив не надто усилюватись, а радше почекати, хто почне брати верх, а вже тоді...
*
Цар мріяв, як завжди, “упрєдіть нєпріятєля” – раніше турків переправившись за Дунай, але це відразу пішло на марне, – не був він Карлом ХII... Просувалися повільно, справи йшли зле, населення укривалося по лісах, давала знати про себе нестача продовольства, брак води, а турки... що ж, турки. Вони давно були по цей бік Дунаю. Вирушивши до молдавського кордону десь 1 червня, армія посувалась понад повільно та дісталася Дністра тільки за півмісяця, а в Ясах опинилась тільки 4 липня. Шукаючи продовольства вирішили були дістатися Браїли і Галаці, де – правдоподібно, могли бути турецькі продовольчі склади. Та й посувалися собі на південь вздовж Пруту, незважаючи на відомості, що війська хана відрізали їм зворотню дорогу. Російська армія, яка нараховувала всього 40 тисяч, за Прутом зустрілася з турецькою, яка за численністю перевищувала її мало не в п’ятеро. Приходилося відступати назад, до Пруту. Але, дійшовши його, цар переконався, що й переправа неможлива, – турки були й на другому березі: мішок. Єдиною втіхою було те, що корпус генерала Рьонне, хоч і удвічі менший, зумів не зустрітися з турками та зайняти Браїлу.
Цар, опинившись з усією армією та “ґосударинєю” у турецькому полоні, потрапив до такої самої панічної нестями, як тоді під Нарвою, ладний був кинути все напризволяще, збігти світ за очі, куди завгодно, але... з усіх боків були турки. Він наполягав на негайній капітуляції та заради миру був згодний на все: віддати туркам усі чорноморські порти та фортеці, віддати шведам Прибалтику, погоджувався на повернення Лещинського королем Польщі; зберігти б тільки укоханий Пєтєрбурґ. Наближені заспокоюють його, що не все так погано; умовляють, що треба торгуватись. Турецького везіра благають, молять, щоб він прийняв російських параламентерів, розпочав із ними мирні переговори. Нарешті, коли йому пообіцяли доброго хабара, – він милостиво погодився прийняти царське посольство на чолі з боярином Шафіровим (отим, із колишнiх жидів Шапіро).
Посольство дещо виторгувало відносно Прибалтики, до якої туркам було мало діла, але щодо ближчого – не так і багато.
Новим миром із Турцією від 23 липня 1711 Росія зобов’язувала себе віддати туркам Азов та понищити всі iншi чорноморські укріплення, аж до Таганрогу включно. Росіяни за цим документом позбавлялися права втручатися, як до справ Лехістану (Польщі), так і до справ козацьких. Повинен бути забезпечений гарантований поворот Карла ХII додому, яким би шляхом він не скористався; без жодних замахів та навіть штучних перепон.
Російські джерела, не в стані укрити самий факт турецького полону, приписують все дипломатичному мистецтву боярина Шафірова, але здебільшого промовчують, що домовитись вдалося, насамперед, за добрий хабар.
Він складав, так пишуть історики: командуючому везірові – 150 тисяч карбованців золотом, його заступникові – 60 тисяч та командуючим чаушами і яничарами, – по 10 тисяч кожному. На це пішли, кажуть, не тільки всі наявні гроші армії, але й прийшлося обідрати до останнього грама золота й новоспечену “ґосудариню”, разом із її бабством.
Щодо чорноморського узбережжя, то угоду було виконано повністю, що ж до невтручання... Якби ж Росія змогла колись не втручатися до чиїхось чужих справ! От це – ніколи не було їй по силах.
Але, виникає неодмінне запитання. Від Полтави минуло два роки та не всі козаки були знищені під нею або потім. Був час знову зібратися з силами, був живий новий гетьман, Пилип Орлик, був живий і старий – Кость Гордієнко. Так, де ж вони всі на той час були? Чи так уже неможливо було знищити московську армію разом із царем, яка, знеможена та деморалізована, – збігала з полону додому?
Так, іще раз – де ж вони всі були, оті доблесні українські козаки? – де ошивалися, коли потрібно було воювати?
Значить – іще одна втрачена вірна нагода відвоювати незалежність? – шукати винних на стороні, – знову, не будемо.
Та, чи бува дві таких нагоди, змарновані впродовж двох же років, – не забагато? – навіть для найбiльш недолугих?
Турецький султан, довідавшись про стратегічні та тактичні деталі кампанії на Пруті, а особливо – про царський хабар, безжально стратив хабарників, але було пізно. В Туреччині звичайно крізь пальці дивились на хабарі, але – тільки не там, де це стосувалося державних справ.
На кінець не відмовимо собі в деякій приємності – уточнити деякі важливі для Війська Запорізького пункти Прутського миру. Підтверджений 1712 Константинопольським трактатом, він зобов’язував Росію знести всі укріплення вздовж Самари та Орелі, та зруйнувати навіть Кодацьку фортецю. Це на десятки років вивело фактично їх з-під Московського суверенітету, хоч би й формального. Щодо турків та Криму, то межі їх влади не простиралися далеко від Перекопу або турецьких фортець на узбережжі моря. Не згадуючи про те, що й ставились вони до козаків значно ліпше, ніж Москва.
Доповнення 1. Князь Дмитро Вишневецький
Польський князь Дмитро Вишневецький з околиць Кременця, був польським осадником що володів численними маєтностями. Року 1550 він призначається королем Жиґмонтом Авґустом, останнім із Яґєллонів, – старостою Канівським та Черкаським. Але, вже 1553 свариться з королем за якусь, ніби недодану йому дрібницю, кидає все та ображений залишає Польщу. Переходить, ні більше ні менше, як на службу турецькому султанові. На той час – найзлішому ворогові його батьківщини. Але, безхарактерний Жиґмонт Авґуст чимось улещує збіга та повертає назад до Польщі, на те саме місце. Однак, Вишневецький не може усидіти на місці та 1556 запалюється ідеєю – перемогти ногайцiв, що кочують берегом Чорного моря, на схід від Дніпра та на південь від Конки; обидві річки є одночасно її кордонами, як це звичайно буває в степу. Як пише Д.Яворницький: “Душа його жадала воєнної слави і ратних битв”.
Заснувавшись на Хортиці та злигавшись із якимись “донскiмi казакамі” та російськими емісарами, він із трьома (!) сотнями своїх черкаських козаків іде на південь та там ніби воює турків під обома Керменами та Очаковим.
А потім, невідомо чому (а радше тому, що зазнав поразки), відступає на Хортицю та будує там “город”, який і вважається московськими істориками початком Запорізької Січi.
Та... незабаром відходить від короля та перекидається до Москви. Року 1557 він пише Iвану Грозному рапорт, що – мовляв, на Хортицю приходив Кримський хан Девлет-Гірей та бився з ним рівно 24 дні. А відбивши хана, що ніби пішов від нього з “великим соромом”, – він приєднав собі багацько “кримських кочовищ”. Пізніше, того ж року, прохає царя прийняти його до московського підданства; що й відбувається. Зауважимо, що про похід Девлет-Гірея нема свідчень у жодних історичних джерелах. А поки він, уже прийнятий до московського підданства, прохає дозволу на новий похід та готується до нього, – на Хортицю й насправді з’являється Девлет-Гірей з татарами та облягає Вишневецького із його “запорожцями”.
Це вже – не брехня цареві про оті “24 дні”, та наш хоробрий воїн, покинувши свій “город” напризволяще, – збігає до покинутих ним Черкас та Каніва. Але там уже дещо отямлюється, пригадуючи, що тут йому, власне, нема чого робити, адже він уже повноправний московський підданий. Та й збігає туди, де є природнє місце всім аферистам світу – до рідної Москви. Це сталося вже 1558.
З Москви він у жовтні 1558, з якимось іншим пройдисвітом, мурзою (!) Канкликом Конуковим, власним братом та стрільцями спливає до Астрахані, а звідти подається до черкесів у Кабарду. Як пише Д.Яворницький: “Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов та Дніпро, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом “скільки Бог поможе”. Полазивши біля Перекопу та нічогісінько там не вшкуравши, він повертається до своїх москалів, яких полишив на Хортиці стерегти “ґород”, бо кримський хан на той час подався за Перекоп.
Далі гріх буде не процитувати самого Д.Яворницького, дослівно:
Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Iван Грозний відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й казаками Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви. Князь скорився волі царя; але за два роки знову опинився на Дніпрі поблизу острова Хортиця, звідки зв’язавшися з польським королем, удруге перейшов до нього на службу; з його від’їздом та наступною вельми трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася.
(Д.Яворницький, Iсторія запорізьких козаків, Львiв,
1990, с. 63)
Зауважимо, на самому початку, що пов’язувати Запорізьку Січ, яка відіграла таку важливу ролю в історії, з тимчасовими пригодами якогось волоцюжного шахрая: принаймні неісторично; як не конче глупо. На таке щось здатна лише вона, російська історія, яка жодним лайном не гребує.
Що ж до закономірного кінця, то тут справа була в тому, що поміж Туреччиною та Польщею існувало тоді ще три буферних, як тепер кажуть, номінально самостійних, але ангажованих на боці Туреччини держави. Ними були Ердейський банат (він же Семиграддя або Трансильванія) та два “господарства”: Молдавське зі столицею в Яcсах, та Валахське (Мунтенія), зі столицею в Букурешті. От, на той час у Молдовському й звільнився стіл господаря, та Вишневецькому й схотілося випробувати свої сили. Та, дарма; тільки й того, що потрапив до турецького полону, який і поклав край його честолюбству.
Під “вельми трагічною смертю” розуміється, напевно, що його врешті посадив на палю, яка на цього пройдисвіта давно очікувала, – сам султан турецький. Що ж, як бачимо, із тих трьох, що мали за неповні десять років цього суб’єкта своїм підданим, – найбільше принциповості та моралі явив нам саме султан турецький.
Однак, приділимо дещо уваги відносинам московського царя та кримського хана. Вони зовсім не були такими вже категорично непримиренними, як це нам розписує російська історія; особливо ж – в часи Івана IV. Бо, частково збереглася їх дипломатична переписка.
Російський історик теж не свідчить про такі вже непримиренні протиріччя, коли пише:
Одного разу цар надіслав ханові на дарунок красного кречета та двох полонених литвинів, королевських дворян.
(С.М.Соловьев, Истор. России с древн. врем., Москва,
1959, т. IV, с. 139).
“Царь” – це він же, Iван IV; а хан – безперечно кримський. Дещо протирічить цьому наступна опінія, що:
Кримське ханство являло собою величезну зграю розбійників, добре пристосовану для наїздів на Польщу, Литву та Московію. Ці наїзди були його головним життєвим промислом.
(В.О.Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 2, с. 265)
Бо, в одному з літописів ХV ст. літописець пригадує продаж 1500 російських полонених арабським купцям в Алтин Орду, – вятчанами на чолі з Дмітрієм Шемякою. Не відставав і цар Iван IV, та не без певного здивування зустрічаємо таке місце у переписці його з ханом. Він пише ханові, що:
Твої гонці купляли на Москві полон литовський і німецький; ми звеліли дати їм нашу грамоту до Путивля намісникові про пропуск цих полонених; але намісник затримав із них 17 людей полонених литовців та німців, та жінку, яка зве себе руською, тому що до пропускної грамоти ці 15 людей не записані. Гонці твої недобре зробили, що вели полон зайвий, грамоти нашої не узявши.
Дивуватись незгоді в числах – нема причин. По-перше, цар рахував на пальцях та з великим трудом управлявся в межах двох десятків. По-друге, схоже, й не просихав, а не просихаючи – і не такого напишеш. Для нас важливо, що ця торгівля, як свідчить лист, – мала систематичний характер.
Тому й Вишневецький міг цікавити Iвана IV не стільки, як черговий приборкувач кримського хана, а радше як спритний торговий посередник. Не дарма ж відрядив туди й свого дяка.
А тому й дозволимо собі ще раз підкреслити, що не з Дмитра Вишневецького починалась Велика Січ Запорізька. Вона була значно, значно старішою. Що ж до “нащадка Гедіміна”, то... ви ж самі бачили, з ким ми маємо справу, чи не так?
Та, чи можливо, врешті, щоб саме ця людина закріпилася в народній пам’яті саме як Байда – леґендарний засновник Січі? – навряд...