Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Вище ми простежили становлення козаччини та зміцнення її військової потуги. Цецора 1620 та Хотин 1621 показали, що без козаччини Польща безсила протиставитись своєму головному політичному конкурентові – Туреччині; та й московська авантюра була би без них неможлива.
За гетьманування Петра Конашевича козацтво на Запоріжжі було упорядковане не гірше від реєстрового. Він виростив його на самостійну військову силу, на яку до того можна було стало покладатись. Це відбувалося у численних походах московської війни та підчас років мирного життя. На кінець його влади, 1622, воно стало новим класом суспільства, який змінив минулу князівську шляхту та мав би очолити національний рух.
Все це стало першою передумовою майбутніх Козацьких Воєн, але – не єдиною, була ще й друга. Нею стала загальна політична кон’юнктура в Польській державі по смерті Iштвана Батора 1586, та її варто розглянути окремо.
Після чергового безкоролiв’я Польща має з 1587 нового короля. Ним став запрошений зі Швеції син Яна III Васи та Катажини Яґєллонки (дочки Жиґмонта I), – Зиґмунд III (будемо називати його, на відміну від діда, польським ім’ям). Вихованець матері католички та наближених до неї братів-єзуїтів, він став полум’яним католиком та продовжував слухатися єзуїтів, ставши королем. Польські історики наступних часів дорікають йому не лише це, а й те, що він сам, часом і досить нерозважливо, дарував своєю прихильністю людей не так насправді талановитих, скільки амбітних. Бо це, наприкінці його панування, призвело до створення деякої щляхетської олігархії, яка зайняла самостійне становище в суспільстві. Закидають йому й те, що провадив не завжди розумну та зважену політику. Яка, зокрема, призвела до побойовиськ під Цецорою та Хотином.
Він, як син шведського короля, зберігав право і на шведський престол, хоча Швеція вже стала на той час країною реформатською, а він був не тільки правовірним, але й затятим католиком. Та, сказати правду, не мав і крихти тих вікінгівських якостей, що традиційно цінувалися шведами, – типове поріддя Яґєллонів. Ставши польським королем він мав би зректись цього права, але не хотів: тягнув і тягнув. А це, в свою чергу, весь час псувало відносини Польщі зі Швецією, з якою вона тепер ділила Прибалтику: шведи твердо стояли в Естонії. Покінчилось навіть на тому, що попри його виправи до Швеції 1593 та 1598, – шведи стали на бік сьодерманландського князя Карла, розбили Зиґмунда під Лінчопінґом та вигнали геть; разом із рештками католицьких попів. Та ще й обрали Карла на ріксдагу новим шведським королем.
По цій історії Зиґмунд затявся та наказав 1600 своєму намісникові у Прибалтиці вдертися до Естонії, що викликало шведську війну, з якою довелося розбиратись уже не Зиґмундові, а його коронним гетьманам, Янові Замойському та Яну Карлу Ходкевичу. Перемога поляків під Кірхгольмом не була ними належно використана, та стан війни не був офіційно припинений, бо король Польщі, бачите, не хотів визнати нового шведського короля (!). Та це й стало майбутнім підґрунтям тiєї зловісної шестидесятирічної війни, яка стане потім причиною остаточної руїни Польської держави. Все це не важко було передбачити.
Чималу роль у послабленні Польщі відіграла й ота російська авантюра з самозванцями. Вона хоч на час і послабила Росію, але інших користей для Польщі не принесла.
Воно ж і насправді: будь-якого збіга можна й не помітити, а можна й дипломатично визнати, хіба не так? Та було саме останнє, а чому ж саме?
Твердять, що з’явившись до двору князя Адама з Вишневецьких – самозванець удав себе тяжко хворим та попрохав духовника. Мерщій прибіг отець-єзуїт, яких тоді у Польщі не бракувало, та й сповів умираючого. По чому той взяв і видужав. У єзуїтів нема таємниць від братів, та вже другого дня інші єзуїти все доповіли королеві, бо не міг же умираючий укрити на сповіді, що він є насправді сином Iвана IV – Рюриковича. Вони ж, правдоподібно, як не самі зорганізували всю цю аферу, від початку до кінця, жваво натхнулися ідеєю привести дику Росію, що поґотів – теж перебувала у стані певного безкоролiв’я, – до римської папської стайні.
Але, це ж ми з вами знаємо, що то є Росія, а звідки ж це знати всезнаючим отцям-єзуїтам? – навіть враховуючи деякий досвід спостережливого Поссевіно.
Та, не важко було зайняти Москву, таке щось не було проблемою для українських козаків, – важко було з неї вибратись. Так були вщент зiпсовані й відносини з Росією. Подробиці цієї “польской інтріґі” читач може знайти у Доп. 2.
Отже, залишається остання сторона політичного трикутника потуг, між якими на той час мусила існувати Польща – Туреччина.
То були часи, коли в Європі назрівала Тридцятилітня війна (1618-1648) між католиками та реформатами за першість у християнському світі, вищий, так би мовити прояв християнської терпимості та любовi до ближнього; Польща в ній участі не брала, але... Зовсім полишитись на стороні країні з найбільш католицьким із дотеперішніх королів? – як же це можна? Бо поруч була католицька Австрія Габсбургів, яка весь час відчувала на собі турецький тиск.
От Габсбурґи й зажадали хоч якоїсь допомоги від єдиновірної Польщі. Зиґмунд не ризикнув виступити проти Туреччини, та хитро відпустив вісім тисяч поляків, на чолі з Лісовським, під габсбурзькі знамена; і допомога, і Польща наче не причому. Але, не так сталося, як гадалося.
На той час бан Ердею Ґабор Бетлен почав черговий кривавий спір з імператором за угорські інтереси, а присутність в армії імператора польських сил – було порушенням миру Польщі з Туреччиною від року 1617. Як не порушенням юридичним, бо польських знамен там не було, то принаймні фактичним. Бо мирна угода включала до себе й пункт про нейтральність щодо Ердейського банату, який існував, як і мало не вся Угорщина, під протекторатом Туреччини. Хоч і без особливих обмежень.
Вибухнула війна та польська армія коронного гетьмана Жолкєвського потерпіла нищівну поразку від туркiв під Цецорою, неподалік від румунського міста Яси. Де 1620 пав і сам гетьман. Можливо, що він був покараний за гріх пихи та зверхницької гордині, не рідкий у можних Жечі Посполітої. Бо йому, так твердить людська помовка, настійно радили узяти з собою загін українських козаків, але він, ніби, презирливо відмовився: “Не хочу з грицями воювати, нехай собі йдуть до ріллі або свині пасти”. Цецора переконливо показала, що без України Польща ніщо. Не може претендувати на великодержаву.
Поразка не пішла на марне, та підбадьорила турків; султан Осман III (1618-1622) зібрав, кажуть, 300 тисяч війська та пішов 1621 на Хотин на Дністрі, за яким була, єдино, система укріплень Кам’янця на Поділлі. Тоді сам Зиґмунд запросив допомоги у Сагайдачного. Той погодився, але з умовою, що той затвердить висвячених ним владик оновленої православної церкви (кому – що!); на що королеві прийшлося погодитись, бо... На карту була поставлена доля Польщі. Вона й дійсно, вирішувалася під Хотином; та вирішили її саме запорізькі козаки.
То була велика й гучна перемога, що відгукнулася цілою Європою, не зважаючи на події Тридцятилітньої війни, що йшла вже три роки. Незворотньою втратою стала лише смерть однiєї людини – великого гетьмана Конашевича, який помер 1622 від рани, отриманої під Хотином.
Тут ми мали іще один вирішальний пункт історії, вузол її графа, від якого події могли піти й у зовсім іншому напрямі. Бо, коли б українська армія не пішла під Хотин, – поляки, напевно, не стримали би турецької навали. Після поразки під Хотином туркам був би відкритий прямий шлях – Львів – Люблін – Радом – Варшава (бо на той час туди вже було перенесено столицю з Кракова). А в обличчі такої загрози не сиділи б у своїй Естонії й шведи, які швиденько окупували би північну половину Польщі.
За таких умов Україна могла би звільнитись значно раніше, та без кривавих порахунків Козацьких Воєн. Відбивши лише Росію, яка не забарилася би й собі щось прихопити від Польщі. Але то була – зважте на це, не Росія 1654, упорядкована та устабілізована, а Росія 1621, – всього десяток років по “Смутному времені”... Та, нарешті, не помер би передчасно й сам гетьман, очоливши нову європейську державу.
Отже, спитаємо себе, – а чи так воно було необхідно отим “грицям”– рятувати Польщу від турків під Хотином?
Зауважимо тут вирішальний чинник: антагонізм поміж католиками та православними був на той час у свідомості людей слабшим, ніж протистояння між християнством та ісламом. Але, як же було насправді?
Турки на той час підкорили чимало християнських країн: Болгарію, Балкани, Румунію та частину Угорщини, але... Повсюди в підкорених країнах (або окупованих, як хочете) населення відразу поділялося на мусульман та “райю” – іновірців. Серед яких у перерахованих нами країнах більшість складали християни, та переважно того самого, грецького обряду. І що ж? Чи не єдина різниця була в тому, що на відміну від мусульман – люди “райї” обкладалися певним податком. Повсюдно ставили мечеті, але мулли нікого не навертали силою на іслам. Становище тiєї ж православної церкви в якій-небудь турецькій тепер Болгарії – не порівняти зі становищем її ж у королевстві польськім, де вона систематично та всебічно утискувалася своїми ж християнами; тільки пануючого, римського обряду.
Болгари та румуни, звільнившись через сотні років по турецькому завоюванні, – зберегли все: триб життя, звичаї та мову. Чи можна сказати те саме про українців, яких спочатку щосили сполячували, а потім (та й ще більше) зросійщували? – в жодному разі.
Підкреслимо ще раз, що албанці або боснійці, які переважно прийняли іслам, зробили це виключно з власної волі, бо ніхто їх до цього силою не примушував. Та нікому й ніколи не нав’язували турки, так само, свою мову, як століттями ж нав’язували українцям польську або російську. Так, чи не відомо все це було ще тоді? – було, годі казати. Бо чимало українців побувало і в Криму, і в Буджаку, і в Туреччині. Але, що тут зробиш, – ні розум, ні логіка не працювали, – працювало та вирішувало слово попів.
А за таких умов нездатна вирости й національна ідея. Хіба, нагадаємо ще раз, було би належно оцінено великі можливості унії. А як так, то й визвольна боротьба, що велася за відсутності будь-якої національної ідеї, – була абсолютно марною. Здатна була, якнайбільше – відвоювати українською кров’ю Україну від Польщі – на дарунок Росії – єдиновірцям.
*
Все було так само, як далеко потім, наприкінці ХХ ст., коли “нова влада”, на чолі з отим – “національна ідея не спрацювала”, – щосили робила вигляд, що “розбудовує незалежну Україну”, готуючи їй, хiба не чергове “воссоєдінєніє с Россієй”…
5. Козацькі Війни
Спочатку Цецора 1620, а потім Хотин 1621, вичерпно довели що без козацтва польське королівство проти Туреччини – ніщо; а з козаками – таки щось.
Тому причини початку козацьких воєн здаються до смішного прості, це постійні затарги з королівською владою. Де козаки вживають аргумент, яким володіють найліпше – військову силу, бо козаки, як військовий стан, дещо відзвичаїлися вже від ріллі та свинопаства, та за мирних часів звикли жити радше на королівський кошт, як козаки офіційні – “реєстрові”. Тобто, занесені до спеціального листа та поставлені на кошт. А всі останні – позареєстрова голота – вимушені існувати самопас, існуючи за рахунок періодичних наїздів на Кримське ханство або Туреччину, ніби оті вікінги, створюючи своєю діяльністю постійні дипломатичні проблеми для Польщі. В такому поході, зокрема, наклав головою 1628 і сам гетьман Михайло Дорошенко (1623-1628, з перервами), що очолив виправу до Криму.
Отже, король всіляко заощаджує гроші казни, якомога обмежуючи кількість реєстрових, а козацтво (особливо – нереєстрове) весь час домагається поширення цієї категорії. А, як вони є стан військовий, то й прагнуть збільшення реєстру – саме демонструючи військову силу.
Вперше (чи не вперше?) це сталося тоді, коли після Хотина поза справами полишилась велика кількість козаків, що надовго відвернули турецьку загрозу Польщі. Новий гетьман Марко Жмайло 1625 вирушає з козаками на захід та відбуваються бої, але Михайло Дорошенко пропонує переговори та й дійсно, – домагається 6 000 реєстрових (Куруківська угода).
Зі свого боку, уряд намагається 1630, спираючись на лояльність реєстрових, – приборкати всіх останніх, позареєстрових. Почувши про таке запорожці вирушають назустріч з артилерією та кіннотою, та більшість реєстрових, що мали би їх приборкувати – переходить до них. По цьому під Переяславом зчинилися такі бої, що коронний гетьман Конєцпольський, який командував королевським військом, змушений не лише відмовитись від своїх планів, але ще й збільшити реєстр до 8 000. За так званим Переяславським перемир’ям. А новий гетьман Iван Кулага добивається 1632 від польського сейму навіть участі козацьких представників у королівських виборах. Але, все це були послаблення на користь реєстрових, та не справляли вони великого враження на основну масу козацтва – позареєстрових, яких було принаймні вдесятеро більше. Саме в їх середовищі, фактично – самостійного суспільного класу, – починають визрівати незалежницькі ідеї.
Року 1635 гетьман Iван Сулима (1628-1629, 1630-1635, з перервами) піднімає чергове повстання проти корони. Повернувшись із морського походу він руйнує вибудовану поляками фортецю Кодак – перед першим із Дніпрових порогів (їх відлічують зверху вниз), звідки поляки стерегли Січ. Але, після початкових успіхів повстання придушується, а зрадники з реєстрових захоплюють гетьмана та видають полякам. Поляки ж його, кавалера золотої папської медалі за похід на Туреччину, отриманої від папи Павла V, – ганебно страчують.
Але, помічник Сулими, Павло Павлюк (Михнович) 1637 знову піднімає козаків та звертається з універсалом до всього українського народу, вперше переводячи козацький рух у цілком національну площину. Відсуваючи постійні затарги щодо реєстру на другий план. Цього разу повстанський рух охоплює й Лівобережжя, бо там живуть люди, які теж вважають себе українцями. Однак, і цього разу коронний гетьман Потоцький, спираючись на осадників, місцеву польську шляхту, – перемагає повстанців, а Павлюка 1638 страчують у Варшаві.
По цьому польський сейм переходить у наступ: скасовує колишню самоуправу реєстру, на його чолі має тепер стояти не козацький гетьман, а польський командуючий, виключно з польської шляхти мають бути тепер і козацькі поповнення. А реєстр знову скорочують до 6 000.
Одне слово, в королiвстві іде постійна війна проти половини власного народу. Польська держава стала покладатися тільки на голу силу. Дещо призабувши давню мудрість, рекомендацію Одіна з “Промови Високого” в “Едді”: “Не дуже ти покладайся на силу, бо на кожну силу знайдеться й більша...”
*
Тепер мала бути для козацтва війна не на життя, а на смерть.
Погромлена Україна накопичує сили для нового повстання, а тим часом відносини дещо пом’якшуються, бо король Владислав IV (1632 1648) починає планувати чергову війну з Туреччиною, де не обійтись без козаків, та скликає нараду з цього приводу. В числі козацької старшини приїздить радитись із королем і чигиринський сотник – Зиновій Богдан Хмельницький (1595-1657). Він покищо нічим не виділяється серед інших, але є людиною вже досить досвідченою.
Справа в тому, що Велика Січ Запорізька – давно вже не глухий закуток Європи. По-перше, Європа постійно ворогує з Турцією, та тут важливий будь-який союзник. А Січ – то союзник не будь-який, бо великого розголосу їй надають нечувані за успіхами морські походи гетьмана Сагайдачного. По друге, в Європі з 1618 шаленіє Тридцятирічна війна, кінця їй не видно, та всі її учасники зацікавлені у набутті викваліфікованої військової допомоги, хоч організованої, а хоч і у вигляді звичайного жолдацтва. От позареєстрові козаки і наймаються цілими військовими частинами до Австрії, Франції, Німечини або навіть Швеції, воюючи за гроші по різні боки католицько-реформатського поділу.
В ці роки на Запоріжжі товчуться посли обох сторін, як французи, так шведи. Ґустав II Адольф Васа (1591-1632), “король свевів та ґотів”, визнаний герой Тридцятирічної війни, – урочисто іменує українських козаків “благородними та вільними лицарями – Володарями Дніпра та Чорного моря”. Мабуть, що з тих самих пір шведське королівство покладає око на Велику Січ Запорізьку, як на найбільш природного та плідного союзника; та не помиляється.
А Запоріжжя, зі свого боку, пізнаючи широкий світ, а не тільки ісламську його частину, – хутко піднімається до розуміння загально національних інтересів. Не українські братства, не духівництво і не реєстрові на польському кошті, а саме вони, позареєстрові волоцюги. Втім, не був з останніх і чигиринський сотник Зиновій Богдан. Він був сином реєстрового ж заможного старости в Чигирині – Михайла Хмельницького, господаря на хуторі Суботів. Закінчив добру єзуїтську школу в Галичині та був обізнаний з тонкощами обох ворогуючих релігій; рівно, як і з їх мовами: латиною та грекою. А значить мав і цілком пристойну загальну освіту, бо саме цим порізнювалися єзуїтські школи від православних. Рано почав ходити й на татарські та турецькі виправи, як несанкціоновані, так і на легальні. В числі невеликої кількості реєстрових, він разом з батьком ходив під Цецору, де 1620 пав не тільки гетьман Жолкєвський, а й староста Михайло Хмельницький; а сам Богдан сподобився потрапити до турецького полону. Там він провів два роки в Iстанбулі, поки мати збирала гроші на викуп. Отже, не тільки увійшов на місці у зміст турецької політики, але, правдоподібно, знався вже якось і на турецькій мові. До цього був людиною сильної волі, що здатна була переконувати інших, добре промовляв до людей.
Підняти повстання 1648, навіть обравшись гетьманом Запоріжжя, – було не простою справою. Слід зауважити, що новий гетьман узяв до уваги, наскільки міг, прорахунки минулих повстань. Треба було об’єднати дії реєстрових полків, найкраще споряджених, із діями позареєстрових, та навіть із діями селянства та міщанства. Цього разу забезпечили себе й з півдня, заключивши певний союз з тим, кого запорожці вважали своїм одвічним ворогом (православ’я!), – кримським ханом. Це було конечністю, бо не тільки забезпечувало повстанців від несподіванок з тилу. Кримське ханство могло постачати не лише необхідну кількість добрих коней, бо козаки пішки не воювали, але й достави зброї з Туреччини. Союз дозволяв залучати до військових дій і татарські загони. Таке залучення, звичайно, не мало проблем, бо тактика татар і козаків була практично однакова: хуткі переміщення сил та несподівані удари там, де на них менше всього очікувано. Козацтво не лише відродило зовнішність гунів, але й їх військову тактику і стратегію. А це показує, що ці традиції були значно глибшими, ніж це можна було думати. Адже, пройшла в проміжку ціла київська епоха.
*
З цього приводу зауважимо, що історія України є якоюсь мірою унікальною в тому, що виказує певну циклічність, це – до деякої міри – історія повернень. Справа в тому, що в ній простежуються три етнічних потоки, три державності, що порядкували та уґрунтовували цю історію за останні чотири тисячі років. Нагадаємо: балтицька епоха – кимерійська, скитська – ґотська та аланська; третьою і останньою була гунська.
Поверненням до ґотської епохи, по заникненні потуги аварів, – став княжий Київ, південний окрай вікінгівського ґотського світу. Потім, після монгольського удару, поверненням до епохи балтів стала Велика Литва, хоч і не так довговічна, але – великодержава Європи; єдина в ній, хто могла на рівних змагатись з монголами. Епоха ж козацьких Воєн стала справжнім поверненням до гунських часів, не лише зовнішньо, але й більш ґрунтовно – в понятті озброєного народу. Бо важко вказати соціальний прошарок, який не був тоді втягнутий до визвольних змагань.
Але, слід і запитати себе, – яким могло бути історичне значення цих повернень? – позитивним, чи негативним? Напрошуються наступні міркування.
Балтицький, ґотський та гунський первені, то є три складові української історії, народу, його мови та культури. Етніка та мова складаються століттями, але їх наявність іще не вичерпує собою, так здається, широкого поняття нації. Коли все попереднє вже дещо склалося, потрібен час і на наступний етап, – вироблення нації. Ця остання повинна, так би мовити, відстоятись за певних сталих політичних умов; та не рік і не два, – певний довший час. А саме такого часу, схоже, не було.
Київське князівство було лише окраєм вікінгівської ойкумени, а на окраях держави не створюються; воно мало небагато шансів стати врешті політичною державою. З усього вікінгівського світу постало всього три державності (крім Iсландії); та саме й тільки – не на окраях.
Значно більше шансів стати нацією було у Великій Литві, але... якби не ота Кревська унія, що так скоротила вік держави.
А до всього цього додайте ще й оте жорно на шиї, – дике візантійське християнство. Воїстину – фатальна доля... Але, повернемося до справ.
Війна розпочалася з того, що коронний гетьман Микола Потоцький, разом із сином Стефаном, задумав із відновленого Кодаку ударити на Запоріжжя з флангу, та задушити врешті це постійне гніздо бунтівників. Та його випередив гетьман Богдан, погромивши поляків на Жовтих Водах, побіля Кривого Рогу. Стефан Потоцький попав тоді у татарський полон, де незабаром помер від отриманих ран, а реєстрові козаки, як це вже стало в звичаї, – перекинулись від коронного гетьмана на бік запорожців. Успіх був повторений у другій битві, під Корсунем, де потрапила до полону вже вся польська командна верхівка. До того, саме в день цієї битви, 16 травня 1648, – помирає король Польщі, Владислав IV.
Сам Хмельницький не надто цінував мілітарний бік цих перемог, та з ним можна погодитись, для козаків та татар то були радше бойові тренування. Але розголос їх був понад великий, та наслідком були народні повстання, які охопили не лише Поділля, а й Київський палатинат. Підчас них висуваються народні ватажки, як полковник Максим Кривоніс, та виганяються на захід такі опори польської агресії на Україні, як князь Ярема Вишневецький.
Зі своєю переможною армією гетьман вирішує йти далі на захід, назустріч новій польській армії, та знову, обравши типово гунську тактику, – розбиває їх під Пилявцями восени 1648. Армія була не якась там – десь біля 80 000 “посполітеґо рушення”. Дорога на захід стояла відкритою, а повстання спалахує тепер на Волині, Холмщині та Галичині. Але гетьман тримає курс на Варшаву, навіть не заходячи до Львова. Однак, за Замостям на нього очікує нова польська армія, та він нечекано укладає перемир’я з новим королем Польщі, Яном Казимєжем.
Отже, Хмельниччина як така, принаймні на її початку, – стала відродженням стану озброєного народу, що останнього разу мав місце ще за гунських часів. Забезпечував не лише саме існування каганату, а і його політичну домінацію, засновану на військовій перевазі. Перевагу озброєного народу над будь-яким військом з найманців.
Це було те саме, на чому ґрунтувалася й перевага монголів над усіма іншими потугами сучасного їм світу.
Тепер це відродилося й у козацькій Україні. Але, чи було це все спрямоване на самостійність майбутньої незалежної України? Чи все це тільки й крутилося в межах проблеми урівняння в правах польської та новонародженої української козацької шляхти?
Як пише історик (уже після Пилявців):
Давній лад перестав існувати, на його місце треба було встановити новий. Хмельницький у своїй політичній далекозорності вказував один шлях – утворення Української держави.
(I.Крип’якевич, Iсторія України, Львiв. 1990, с. 174)
I далі:
Провідні лінії програми Богдана Хмельницького були: розбити Польщу, визволити всі українські землі і з’єднати їх у велике незалежне князівство (теж там, с. 175).
Добро би... та на це не вказують конкретні факти. Ні якийсь там новий устрій України. Ні, зокрема, умови миру чи перемир’я з поляками, яких було таки чималенько. Та які ми добре знаємо.
Колись, коли хан Темюджін створив нарешті велику державу монголів, його друг та помічник, учений гун Елю Хуцай – абсольвент університету в Лояні, – мудро зауважив: “Сидячи на коні можна створити державу, але нею не можна правити з коня.” Та й почав її адміністративно упорядковувати. Чи було так і цього разу? – не надто.
Звільнена від поляків Україна була поділена територіально на воєводства (ще з польських часів), а тепер іще на полки та сотні. Щодо стану селянства та міщанства, то тільки того й змінилося, що натомість польської католицької шляхти – прийшли свої, єдиновірні пани; всього й тільки. Тому не дивно, що заангажованість селянства до Козацьких Воєн, – розтає на очах.
До того, важко не помітити, що центральним пунктом військових змагань з Польщею є один, та головний: постійне перетягування каната щодо кількості реєстрових. Тобто, козаків, що можуть розраховувати на королівське жалування. Не дивно, що коли московський цар пообіцяв збільшити реєстр в півтора рази, щодо найбільшого польського, – в Переяславі дружно проголосували за Росію. Психологія найманця, що ви хочете...
Але, повернемося до подій епохи.
Навесні 1649 наново зібране польське військо, цього разу на чолі з самим королем Яном Казимєжем, братом Владислава IV, – перекрочує річку Случ; начебто визнаний попередньо кордон України. Одночасно друга армія вирушає з Литви на Київ, яку ціною власного життя на час спиняє український полковник М.Кричевський під Лоєвим.
Гетьман із військами відганяє поляків від Збаража, а потім і до Зборова, де вирішує дати бій. За історичними даними українські та татарські війська діють з великою точністю та погодженістю. Поляки, так виходить по всьому, були не лише розбиті, але й оточені; разом зі своїм королем. Військовий дебют останнього, ніби, цілком провалився. Здавалося би, що потрібно скористатися перемогою до кінця, але... Ян Казимєж пропонує перемир’я, а його звитяжний супротивник не тільки погоджується, але й укладає Зборівський мир (!)
Щоправда, умови цього миру були аж так добрі для переможців, що й дурневі мало бути ясно, що поляки про них забудуть, як тільки їм пощастить унести ноги: не дотримуватимуться й хвилини. Але, що тут поробиш – політиків в українському таборі не було; ні тоді, ні потім.
Бо, козакам повністю відходили три воєводства: київське, брацлавське та чернiгівське, куди тепер не мали права заходити королівські війська, та куди не вільно було потикатись і жидам. Повна амністiя всім за минуле та ще й утримання аж 40 000 реєстрових козаків, – тільки подумати!
З усього цього добре видно, що про жодну там самостійність – ще й думки немає. Бо, з чого б це став утримувати король польський аж 40 000 вояків незалежної, чужої держави? – а з незалежністю цей дурняк сповна б увірвався.
Пишуть, правда, щоб підтримати леґенду про існування якихось державницьких спрямувань, що угоду було підписано під татарським тиском, – хана, який не хотів допустити зростання сил України та ніби “підпирав польські домагання”.
Але ж, вибачайте, як далекоглядний політик він мав би радше домагатися утворення у своєму сусідстві двох окремих держав, ніж збереження могутності одної великодержави, – чи не так? То, до чого ж тут оті “польські домагання”? – ні, щось тут не ліпиться докупи. Або не була ота зборівська перемога такою вже остаточною, або не було прагнення до незалежності. Було прагнення зірвати побільше; хоч би й на папері.
Але, життя йде своїм шляхом, та молдавським походом 1650 Богдан ангажує господаря Васіле Лупула, та не тільки, рідниться з ним, оженюючи сина Тиміша на дочці господаря. Поґотів, починає вести переговори з Туреччиною про щось на зразок того протекторату Порти, яким уже користується християнський Ердей. А султан 1651 видає відповідний фірман, який робить нелігітимною майбутню Переяслiвську угоду.
Але, не дрімають і поляки, які щойно уклали Зборівський мир, – починають готувати нову війну. Вона й спалахнула та під Берестечком сталося прикре – чи не перша поразка від поляків. Поразка, хоч і не вирішальна, та якби не Iван Богун... Все ніби тому, що нечекано пішов з поля бою кримський хан. Та – не тільки, бо якось прихопив із собою й Хмельницького. А тому, українські полки залишились без проводу:
Українські полки, залишені без проводу, впали в паніку. Хоч старшина вживала всіх заходів, щоб утримати порядок, хоч деякі частини виявили незвичайне геройство, – моральна сила армії зломилася. Селянські відділи залишили свої становища та пішли в розтіч. Поляки вперше здобули перемогу (теж там, с. 178)
До того, польська армія з Литви (ота сама) забирає Київ, а митрополит Сильвестр Косів (1647-1657), наступник Петра Могили, – вітає поляків. Він, голова православного духовенства України – рішуче проти союзу з єдиновірною Москвою.
Щоправда, Хмельницький зупиняє поляків під Білою Церквою та поновлює мир. Цього разу вже – далеко не такий прибутковий: козацькі землі зменшено до одного київського воєводства, а до інших можуть повернутись поляки. А головну козацьку принаду – реєстрівщину, – що за біда! – скорочено рівно удвічі – до 20 000.
Але, тут буде необхідний короткий аналіз ситуації, в дусі все того ж: “лічность і масси”. Бо поразка під Берестечком та її офіційні (за історією) причини, – наводить на певні роздуми. Бо, велич та висота політичного діяча вимірюється не лише тим, як він особисто протиставиться долі, але й тим, як виховує інших, своє безпосереднє оточення. Тому що дійсно великою людиною є не та, разом із якою помирає її справа, а та, яка передає її до рук не менш достойних людей.
З цього боку варто пригадати минуле, бачене очима нашого сучасника, історика ХХ ст.:
Особа Аттіли становила справжній замок для цього зліпку різномовних орд, та з миті несподіваного усунення ціла будова мусила розпастись; що й сталося кілька років потім.
(О.Кравчук, Падіння Риму. Книга воєн, Варшава, 1978, с. 157)
Кілька років потім, зі смертю Аттіли так не сталося, каганат продовжував існувати й далі. Та, взагалі, а чи так стається? – чи так має статись?
Під Берестечком, переконують нас, цього мало не сталося, за відсутністю Хмельницького, бодай – тимчасовою. Що ж, як це було дійсно так та дійсно тому, – це не свідчить на користь Хмельницького, мабуть, він не підготував собі гідних заступників. Або ж свідчить про те, що козаччина, може, воювала не за Україну, а за Хмельницького?
Але, все це було ще не найгірше.
Війна продовжується та 1652 поляки терплять чергову поразку під Батогом, на Південному Бузі, а кордон Случчю – відновлюється. Однак, як нам доповідає історик:
Під Жванцем 1653 Ян Казимир уклав з ханом мир, згідно з яким погодився повернути зборовський договір. Але в таємній умові дав згоду на те, щоб татари взяли ясир з козацької території.
(I.Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 178).
А тому, бачите, – куди ж тепер подітись? –
Порозуміння між Польщею та Кримом при наявності Туреччини, ставило Україну в дуже небезпечне положення. Хмельницький був примушений шукати підпори в іншій стороні і звернув усю увагу на Московщину (теж там, с. 178).
Бачите... “Примушений був”, бідолага... Але автор чомусь не згадує, що між червнем 1648 та травнем 1649 гетьман Зиновій Богдан Хмельницький направив російському цареві в сумі сім листів, з проханням мілітарної допомоги проти Польщі, але з умовою – не чіпати його союзника, кримського хана. Перед цим були Жовті Води та Корсунь, в цей проміжок – Пилявці. Зборівський мир був укладений 18 вересня 1649, після цієї серії листів. То, виникає природне запитання, – яка ж була в них необхідність, військова, бодай політична? – очевидно, що – жодної. Принаймні – розвідка на майбутнє.
Але, повернемося до року 1653, подивимося безпристрасно, – а чи так вже вiн був “примушений” цього разу, по замиренні хана з поляками? Бо королівство польське перебувало на той час не в ліпшому стані, та це було видно мало не кожному. Бо, навіть перемога під Берестечком пішла в дечому на марне. Стотисячна польська армія – не використала її до кінця, з причини бунту Кшиштофа Опалинського та Гієроніма Раздійовського.
А з півночі над Польщею нависав дамоклів меч шведської загрози, та хоч королева Христина (1644-1654) іще стримувала якось войовничу партію у себе, – було очевидно, що вона ось-ось змушена буде зріктись корони на користь двоюрідного брата, войовничого Карла Х Ґустава, який негайно розпочне війну з Польщею. Бо, все це не було новиною, та тягнулося з того розбрату, який зчинив син Катажини Яґєллонки, не відмовившись від шведської корони.
Весь цей поворіт подій можна було передбачити ще десь 1652-1653 аж до шведського наїзду на Польщу року 1655, отже...
Отже, не було і не могло бути жодної реальної загрози Україні з боку Польщі, як би там вона не милувалася з кримським ханом. А значить – не було й жодної необхідності звертатися за якоюсь допомогою до Москви. Можливо, що єдиною причиною була загальна господарська розруха, спричинена радше не війнами, а неумінням господарювати з боку козацької старшини.
Таким чином цей, не викликаний жодними відомими нам причинами союз із Москвою 1654 – був радше капітуляцією, історичним злочином, який згодом дасть Москві змогу кинути на коліна Польщу, загарбати під себе спочатку Литву та Білу Русь, потім і саму Польщу. Та створити колоніальний режим для всіх чотирьох колишнiх народів Великого князівства Литовського. Поґотів, без Переяслава не було би й майбутнього пораблення Криму 1783.
Щоправда, Переяслiвська угода 1654 була повністю скасована наступним Андрусівським миром 1667 та поділом України між Росією та Польщею. Але, i про це гетьман наперед знати не міг.
Богдан Хмельницький був добрим тактиком та стратегом, можливо, – військовим генієм, але був слабким політиком.
Найбільшою плямою на його політичній репутації полишиться, мабуть, те, що ідея суверенної та незалежної України, яку він ніби плекав, – так ніколи, ніде й ніким на той час, не була проголошена.
А єдиною юридичною особою в угодах того часу є, єдино, “гетьман Війська Запорізького”. Який і представляв інтереси цього війська. Та не представляв інтересів будь-якого народу.
А “Військо”? – що ж, військо... До кого схотіло – до того й приблукало: хто більше заплатить.
Та, не завжди платить той, хто обіцяє золоті гори.
*
Однак, наостанок наведемо фактичну довідку щодо отiєї постійної козацької принади, за яку й велися довший час козацькі війни, – реєстрового козацтва. Чи так воно вже було для них привабливо? Виявляється саме так, бо не про одне державне утримання йшлося. Процитуємо мало відомого у нас автора, який викладає сутність справи у досить виразний спосіб:
“Наша” історична наука подає, що кріпацтво в гетьманщині на Україні запровадила Катерина II. Ця наука закриває від нації той факт, що реєстрове козацтво, в першу чергу його старшина, в час польського імперського реєстру, прискореними темпами оберталось у рабовласників своїх братів – українських кріпаків, а зі зміною польського імперського реєстру на московський імперський реєстр, вакханалія закріпачення українського населення, української нації у кріпацтво у лівобережній гетьманщині козацькою старшиною, гетьманами, набула справді макабричних темпів і форм. Народний епос на цю тему про “бідного козака нетягу”, якому за “панами й дуками”, що позабирали всі лани і луки, “ніде й коня попасти” віддає ледве тінь, того жахливого нещастя нації, що відбувалось на лівобережній гетьманщині під московським “реєстром”: закріпачення у кріпацьке рабство і відiбрання у нього землі гетьманською старшиною. “Герой нашої” історичної науки ( не історії нації) гетьман Iван Мазепа став одним із найбільших рабовласників українських кріпаків, його “пожертви” українських сіл із землями й населенням у кріпацьку власність старшині, родичам, монастирям, зокрема Київо-Печерському, коли читаєш універсали і документи тієї доби, роблять пригноблююче враження якогось нападу скаженності нічим не контрольованої захланності й беззаконня. “Жертви” I.Мазепи Києво-Печерській Лаврі начисляють десятки тисяч українського населення на ній. Чи треба після цього дивуватись, що авантюра гетьмана Мазепи з переданням України з московського васалітету у шведський васалітет ганебно провалилась?
(М.Мироненко, Думки про визволення України, Київ, 1994, с. 12)
Отже, не дивно тепер, що обіцянка-цяцянка московського царика – завести аж 60 000 реєстрового війська, перемогла у Переяславі.
Однак, чому ж за тих “реєстрових” (та за українське козацтво взагалі)– відбувалося таке змагання у Польщі? – бо “реєстрові” були потрібні не тільки козакам, вони були потрібні ще й королеві. Справа в тому, що у Польщі, ще перед її входженням до Великої Литви 1389, мало не всім правила шляхта, що заповнювала польський сейм. Який мав навіть повноваження в критичних випадках обирати нового короля. А шляхта була всесильною, бо було так зване “право вето”: досить було комусь вилізти зі своїм “нє позвалям!”, і все; рішення блокувалося. Польські ж королі, зі свого боку, намагалися поширити межi власної влади, та придавити всесильну шляхту; от і шукали собі підпори в українському козацтві, бодай єретичному. А для нього вони й мали оту, єдину свою принаду – “королівський реєстр”.
Чимало зробив для справи зміцнення влади у королівстві, а за нею – держави, – великий Iштван Батор, але його панування не було довгим.
*
Зауважимо тільки, що коли йдеться про кріпацтво в Україні перед Єкатєріною II, то це було кріпацтво ще польського типу, – без торгівлі людьми. Але його, як бачимо, стало досить, аби заздалегідь перекреслити всі надії на визволення України підчас Козацьких Воєн. В усьому ж iншому важко сформулювати сутність проблеми ліпше, ніж це зробив цитований автор. Тому ж і не піднялася тоді, 1709, Україна...
6. Переяславська унія
Подібно до того, як унія 1386 в Креве наперед визначила розпад Великого князівства Литовського, так Переяславська унія стала початком і символом української руїни, наступного українського рабства.
Московське посольство виїхало до Переяслава у жовтні, в складі боярина Васілія Бутурліна, окольничего Iвана Алфєрова, командира московських стрєльцов Артамона Матвєєва та думного дяка Ларіона Лопухіна: ну, і купи всякої збиранини. У супроводі охорони з 200 стрєльцов. Як пишуть історики, Хмельницький зібрав Козацьку Раду, але вона мала, ніби, лише формальне значення. Бо все було погоджене заздалегідь (ким?). Однак, насправді справи пішли далеко не так хутко, та все затягнулося аж до березня.
Каменем спотикання стало те, що як король польський власною присягою затверджував права та вольності своїх підданих, то московський царик був “єдіний правой вєри Государь” на всій землі, та як такий нікому вже присягати не міг. Як отой китайський імператор. Присягали тільки йому.
Отже й довелося добрим козакам десь кілька місяців потилиці чухати та обмірковувати цей факт; поки врешті не капітулювали.
За Україною (пробачте – Військом Запорізьким) закріплювалося наче все, крім, ясна річ, суверенітету. Хоч не надто, ніби, страждав і він, зберегалося навіть право самостійно вести зовнішню політику, хоч і з обмеженнями: мир із Кримським ханством або Польщею, обом сторонам укладати тільки за взаємним погодженням.
Цю умову першим порушив Iван Виговський, миром із ханом та миром із поляками у Гадячі 1658. Порушить цей пункт і Москва, яка Андрусiвським миром 1667 подарує Польщі Київщину, яка їй завідомо не належить. Такі обопільні порушення автоматично денонсують попередні домовленості, i з 1667 Переяславська унія – вище досягнення Хмельницького – стає повністю нечинною для обох сторін.
Марно буде потім, 1954, посилатися на цього історичного покійника московська “Правда”, – королева брехні.
Марно будуть його видавати за щось і наступні українські історики:
Союз iз Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання “відрізаної вітки до матернього пня”, як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшло також про визволення православної церкви: між українською і московською церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв’язків з Москвою ставилося київське духовенство.
(I.Крип’якевич, Iсторія України,
Львiв, 1990, с. 179)
Все добре, все так, та... шкода, що не знали про все це тодішні люди. Так можна було писати, хіба що після угоди, а не по тому, як її згубні наслідки давали про себе знати наступні три сотні років. “Не йшло”, а бачите – пiшло...
Насправді новий союз відразу потягнув за собою цілу низку бід. Заключаючи абсолютно безкорисний для України союз з Москвою, Хмельницький негайно поставив проти України її південного сусіда – Кримське ханство; зіпсував певною мірою й відносини з Туреччиною. Бо тут навіть cусiд – кримський хан був у стані передбачити наслідки: поглинання України Росією та наступне знищення Криму.
З цього часу та по шведський наїзд не припиняються постійні виснажливі напади поляків і татарів на Поділля та Брацлавщину. За якихось пару років був спустошений весь південь України.
А Хмельницький тим часом відробляв своїх 60 000 паперових реєстрових, – завойовуючи для Московщини, яка негайно оголосила війну Польщі, – Білу Русь та Литву. А потім повертає на Галичину, намагаючись придбати й це для Московщини (на щастя – не вийшло). Для чогось ув’язується Україна й до чистої вже авантюри ердейського бана Дьєрдя Ракоці, який за прикладом Iштвана Батора надумав стати польським королем. Та, попри підтримку Богдана, так і не став; бо не був, насамперед, – Батором. Авантюра з тріском провалюється, а у війську зчиняється цілком виправданий бунт.
А там, нарешті, 1657 помирає й сам Богдан Хмельницький. Покинувши Україну чи не в гіршому стані, ніж прийняв.
На його місце (за бажанням Богдана) пропонують молодого сина Юрія, намагаючись зробити виборну владу гетьманів – династичною. А це, яскравіше ніж будь-що, свідчить про безпринципність козачої верхівки, що ладна з республіки зробити монархію. Так і тхне чимось печерно-російським: “как захотім, так і сдєлаєм”. Втім, історики твердять, що ідею династичної влади відстоював іще Богдан Хмельницький.
*
Дивними, ні чим не обумовленими, є й будуть для нас оті збори у Переяславі. Мати десь 300 тисяч власного, обученого та випробуваного війська, та... запрошувати до Києва 3 тисячі кацапів? – дурість, найбільша з мислимих.
Він, Богдан Хмельницький, на якого покладають надiї мільйони людей, – призначає наступником свого шмаркатого Юрка! – чи ж він, рідний батько, не знав йому справжньої ціни? Бо ж той, підписавши все, що було потрібно москалям, через місяць сам відмовився від гетьманства.
Як Україна на той час була державою, а так нам твердять мало не всі, послухайте:
Переяславська угода – цей мілітарний союз, що засвідчив перед усім світом незалежність України від Польщі був апогеєм дипломатичного таланту Хмельницького.
(Н.Полонська-Василенко, Iсторія України,
Київ, 1995, т. 2. с. 34)
– тоді напрошується запитання, чому:
До Москви посилалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях, в намірі “продати Україну Польщі” (теж там, с. 37).
Зауважимо, що доноси не пишуть стороннім особам, пишуть завжди “начальству”, отже... яка вже там “незалежність”... Може, від Польщі, але ніяк не від Росії.
Непогано презентує себе тут, як бачимо, й Велика Січ Запорізька, в особі її всенародно (!) обраного отамана. За таке щось є підстави його переобрати, але... Схоже, створюється враження, що й ота уславлена Січ, оплот і опора всіх і всяких свобод і вольностей, – теж порядно підгнила...
Але, далі на нас очікує й дещо набагато цікавіше:
В Україні посилювалася боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни – навпаки – були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски (теж там, с. 38).
Цими двома групами справа наче й вичерпується, бо про якісь інші групи, крім оцих двох, – нас не повідомляють. Ми не звинувачуємо цитовану авторку – вона є цілком об’єктивна, бо й інші – шкода – ні про що інше теж не згадують.
От і виникає слушне запитання: а де ж на той час були наші дорогі самостійники? Чи може їх, насправді, взагалі не було? – дуже схоже на те.
Підкреслимо, ми не маємо нічого проти отих “груп населення”, про якi пише нам пані історик, вони обидві сповна отримали своє: старшина – царський абсолютизм, а селяни, замість польської панщини та кріпаччини – повноцінне російське рабство, з торгівлею людьми. Але, хто ж винний в тому, що в їх тупі голови так і не вмістилася думка, що “у своїй хаті – своя правда”?
Та, нарешті, чи варто підносити після цього Козацькі Війни до рангу Визвольних Змагань? – бо, як відомо, Визвольні Змагання переяславськими угодами не покінчуються.
*
А головне, та від цього нікуди не піти, – все це знову і знову повертає нас до діяльності, де потаємної, а де й відвертої, – православного попівства, вірного союзника Москви.
*
Але, потім новим гетьманом обирають Iвана Виговського (1657-1659) та для України просвічує промінь надії. Серед українських гетьманів до Мазепи, – цей був чи не єдиною державницькою людиною; намагався виправити згубні помилки свого попередника. Про його великі заслуги перед Україною переконливо свідчить хоча би те, що російські історики малюють його польським зрадником, а українські (чи може – малоросійські?) посилено шукають, – що би йому ще поставити в провину?
Гетьман Iван Виговський походив із Київщини, зі шляхетського роду, в молоді роки вчився в академії, потім служив у війську, в складі якого воював проти козаків 1648, на Жовтих Водах. Там потрапив був до татарського полону, але Хмельницький викупив його з неволі та зробив гетьманським писарем. Вибір був понад удалий, бо Виговський хутко поставив на сучасний європейський щабель усю канцелярську та дипломатичну службу гетьманату. А тому, слід гадати – на відміну від свого принципала, – був здібним політиком.
Він і був правою рукою гетьмана у зовнішній політиці, та всі попередні її досягнення, схоже, слід приписувати і йому. Що ж до Переяслiвської унії, то тут його повністю реабілітує вся його подальша політика: він із самого початку був проти будь-яких союзів із Москвою. Виговський був переконаним прибічником зрівноваженої політики щодо навколишніх потуг, добре розуміючи, що лише на цьому можна будувати самостійний шлях України.
Це саме Виговський зав’язує дипломатичні відносини зі Швецією, природним союзником України, як проти Польщі, так і проти Росії, іще за часів королеви Христини (1644-1654). Тепер він поширює угоду з Карлом Х Ґуставом (1654-1660), доповнюючи існуючу угоду військовими статтями. Одвічно брехлива російська історія підносить нам Iвана Мазепу як зрадника, що скориставшись шведською присутністю – раптом перекинувся до Карла ХII, – “ізмєнніка Пєтру”. Так от, майте на увазі, що з Петром його не пов’язувало нічого, а от із Швецією – іще угоди з Карлом Х. Виговський же, політик далекоглядний, бо розуміє, що московська агресія має, рано чи пізно, порушити й інтереси Швеції.
Гетьманство Виговського, хоч як коротке, – легким не було. Бо вже наступного року спалахує повстання проти його влади.
В цьому історики теж, звинувачують безпосередньо Виговського. Бо, бачите, Хмельницького й Росія визнає (“прісоєдініл Украіну к Росіі”), а от Виговський – людина недобра: нічого не “прісоєдініл”. Цікаво простежити анатомію того, як це робиться:
Виговський повів внутрішню політику іншим шляхом, як Хмельницький. Старий гетьман дбав за те, щоб утримати соціальну рівновагу: притягав до державної будови народні маси, але не дозволяв їм на анархічні виступи, протягував козацьку старшину, але гальмував її панські стремління. Виговський був того переконання, що “чернь” відіграла вже свою роль, і державну організацію думав оперти на вищі класи – на козацьку старшину та шляхту. Козацька старшина стала вже відмежовуватись від решти козацтва в окремий клас, намагалася скупчити в своїх руках велике землеволодіння та піддати під свою владу селян і дрібних козаків. Виговський не спиняв цього зросту старшини, а намагався скріпити її шляхетськими елементами, що були ще доволі сильні, особливо на західних землях; шляхта разом із заможним козацтвом мала утворити новий клас, на який могла спиратися держава.
Ця політика Виговського привела до вибуху соціальної боротьби. Старшина, не відчуваючи ніякого стриму з боку гетьмана, почала сильніше пригнітати нарід, заводячи давні чинші та данини і притягаючи селян до панщини. Народні маси відповіли на це повстанням.
(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 189).
Яка чудова, логічна та послідовна картина, – хіба не так? Але, є й у ній свої, так би мовити, “нєувязочкі”, які при дещо пильнішій увазі обертають цю картину на абсолютну дурницю. Продемонструємо це. Нам невідомо, чи робив Виговський те, що йому тут приписується, але це є ніяк не важливо. Все це могло би звучати переконливо лише в єдиному випадку: якби повстання спалахнуло хоч через кілька років гетьманування Виговського, а воно спалахує, менше ніж через рік. Соціальна система посідає певну інерцію, повстання теж треба підготувати заздалегідь. А як воно було підготоване досить ґрунтовно, то дозволимо собі думати, що почалася ця підготовка негайно по смерті Хмельницького. А це не полишає каменю на камені від отих міркувань щодо політики Виговського. Бо не нею, а політикою самого Хмельницького, єдино, воно могло бути підготоване.
Це – перше зауваження.
Щодо зауваження другого, то не будемо забувати, що з 1654 в Україні вже товчеться купа московських зайд, як офіційних, так і всяких інших; в тому числі – сила шпигунів та агентів, що послідовно роблять свою російську політику, розкладаючи простацьку Україну зсередини. А як повстання починається з Полтави, яка ближче до сфери впливів Росії, ніж Правобережна Україна, то очевидні й організатори. Поґотів, “народне повстання” хутко очолюють полтавський полковник Мартин Пушкар та запорізький кошовий Яків Барабаш. А те, що обидва ще з 1656 вели таємні переговори з Москвою, – засвідчене історією.
До цього додамо, хіба, що повстань на Полтавщині не зареєстровано ні перед тим, ні потім, за оті триста років російської окупації. Навіть коли 1785 всіх простих українців урівняли в правах зі свійською худобою, та почали купувати та продавати, і до цього поставились цілком спокійно. Так, що вже там якісь чинші та данини...
Бунтівники збирають до 40 000 війська, добре озброєного (очевидно – з Московщини) i Виговський вимушений кинути все та йти на Полтаву. Він перемагає, Пушкар убитий, а Барабаша, що потрапив до полону, – негайно страчують. На часі все заспокоюється, але це вартує Україні в 50 000 убитих, з обох сторін, – прямий прибуток для ненажерної Москви: “Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт!”
Саме за Виговського, а не за Хмельницького, поширюється думка, що козацька Україна має стати окремою незалежною державою. Починає засвоюватись вона потроху навіть у придавленій шведським наїздом Польщі. В цих обставинах і було укладено 1658 мир з Польщею у Гадячі. Применшити його актуальність та важливість для обох сторін, неможливо.
*
Зауважимо, що Гадяцька угода була не до порівняння з Переяславською, давала значно більше самостійності Україні.
Як коротко, то це було певне повернення до минулого, до часів Кревської унії, але на новому історичному етапі: три автономні держави, кожна зі своїм чітко визначеним тереном суверенітету, релігією та управлінням, об’єднані лише під однiєю короною. Важко сказати, що би доброго та вирішального для історії могли би виникнути з цієї ідеї, з’явись вона дещо раніше; але тепер для неї було, здається, запізно. Вона потонула у вирі наступних подій. Бо, Московщина розпочинала війну проти України. З цього приводу гетьман Виговський звернувся до народу з маніфестом. Процитуємо ту частину, яка стосується відносин з Московщиною:
Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід у ярмі; царські воєводи відмовляли пошани гетьманові, підтримували бунти, нищили край, фальшиво повідомляли царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви видна у всьому: вона готує нам ярмо, насамперед внутрішньою війною, тобто нашою власною зброєю та без нашої вини. Все те ми виявили задля нашої невинності, а тепер вимушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням по допомогу для своєї свободи. Не в нас лежать причини війни, що розгорілася...
(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 192).
Як бачимо, Виговський, на відміну від сучасного історика, чітко бачить, причини повстання – внутрішньої війни. Він – політик!
На початку війни у серпні 1658 у Виговського, крім козацьких та найманих військ, був іще загін поляків – сила радше символічна, враховуючи тодішній стан Польщі, та цілком пристойний підсобок татарів. Московський воєвода Шєрємєтьєв, хоч і громить козаків під Києвом, але великих подальших надій на перемогу не має. Тому Виговський іде на Лівобережжя, де стоять війська Ромодановского.
Москва, в обличчі подібної рішучості, та добре знаючи, чого варті її війська, – намагається розпочати чергові переговори та щось там іще виторгувати. Згодна забрати з українських міст московські гарнізони, як то передбачалося Переяславською унією. Погоджується визнати й Гадяцький договір, але... Сама висилає до України армію князя Трубєцкого. Він не розуміється на військових справах, не знає що то є козацька або татарська польова війна, і починає облягати Конотоп; та витрачає на це більше двох місяців, а тим часом підходить зібравши сили Виговський. Запам’ятайте цю дату: 8 липня 1659. Виговський не лише розбив московські сили, але й майже повністю їх винищив. То була чи не нищивніша поразка за всю тодішню історію Московщини. Не випадково про цю дату в історії згадується лише крізь зуби. Бо, резонанс був величезний.
Стався справжній переполох. Цар наказує поспіхом відновляти старі московські укріплення, а заразом складає плани евакуації царського двору з Москви – кудись за Волгу. Одне слово, туди, куди вже збігав одного разу від Тохтамиша 1382 куліковський “переможець” Дмітрій Донской.
Та – далебі, у відкритому та чесному бою московський нарід ніколи й не перемагав. Та зате, – не знав собі рівних у потаємній боротьбі, підступах та зрадах. Проти Виговського виступає якийсь там полковник Iван Безпалий, якого не чути ні ранiше, ні потім, та знову, на московські ж гроші, піднімає “повстання”. Виговський зрікається 1659 гетьманства, i продажна козацька старшина садить на гетьманство 18-річного Юрія Хмельницького, яким вона зможе крутити, як заманеться. Як каже нам попередній автор, – “Це був зручний крок, бо тільки чарівне ім’я Хмельницького могло з’єднати розбите громадянство знову під одним прапором”. А, – під яким же це “прапором”, дозвольте спитати, можна “з’єднати”: патріотів України та московських зрадників? – і, навіщо з’єднувати? Бо зрадників треба нищити, не питаючись: хто вони є? Дуже це все нагадує оту, недобрих дев’яностих наших років “злагоду”. Яскраво показуючи, що деякі проблеми є мало не вічними для України.
Перша проблема, за яку прийнялися сопливий гетьман, разом із його радниками, прилуцьким полковником Петром Дорошенком та сумнівної репутації запорозьким кошовим Iваном Сірком, – стояло патріотичне завдання якнайбільшого значення: якомога швидше загнати Україну до Московської стайні; все це й було зроблено.
Московський командуючий, князь Трубєцкой, що своєчасно збіг з-під Конотопу, стояв із новим військом та жадав нових переговорів у тому ж Переяславі. Та коли Юрій Хмельницький зі своїми радниками поїхав на переговори, він був дорогою викрадений; отже, кримінальна Москва обтяжила себе ще й кримінальним злочином “кіднапінгу”? А за таких обставин – можна було підписати, – що завгодно. Але, одвічно боягузлива Москва ще пам’ятала уроки Конотопу, та не вимагала повного приєднання, тільки дещо поширивши статті унії 1654.
Визнали при цьому, дивно, навіть угоду в Гадячі, хоч обидві ніяк не могли бути сумісні.
Одночасно Москва розпочала вiйну з Польщею, хоч i без великого успiху, бо поляки зустрiвши їх на Волинi, геть розiгнали московське воїнство, а новоявлений гетьман, що був iз ними в союзi, – негайно перекинувся на iнший бiк, та ще й поскуб їх 1661 над Днiпром. Але, Москва пiдбурила Лiвобережжя та почалась громадянська вiйна.
Як бачимо, ще тодi Україна поділилася на схiд та захiд, та як би цьому не заперечували, а подiл з тих пiр залишився.
В обличчі братовбивчої вiйни Юрiй Хмельницький зрозумiв, нарештi, що з нього не вийде не лише гетьмана, а й повноцiнного громадянина, – на початку 1663 зрiкається гетьманства та постригається у монахи. Внаслiдок маємо вiдтодi двi України та два ж гетьманства. На чолi з Павлом Тетерею (1663-1665) на Правому березi, та Iваном Брюховецьким (1663-1668) на Лiвому березi. Обидва були типовими кар’єристами та спритними полiтичними демагогами, обидва були непрямими родичами Хмельницького; тiльки й рiзниці, що один тягнув руку польського короля, а другий – остаточне смiття, – руку московського царя.
Та, й це було ще далеко не все.