Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
III. Велика Литва
1. Становлення держави
З часів монгольського наїзду 1240 (див Доп. 1)
та здобуттям ними Києва, – незалежна
українська державність продовжує якийсь час (а саме до 1340) iснувати в Галичині. Незалежним від монголів полишається й поріднений Києву, хоч тепер i відрізаний від нього, Новгород, князь якого Олександр (Невський) зумів заздалегідь стати побратимом Сартах-хана, сина Бату – правителя західного улуса Монголії Алтин Орду та онука Чінгіс-хана.
Однак, панування монголів в Україні (принаймні, західній половині) – не протягується й на сотню років. Причиною тому стала нова держава на мапі Європи – Велика Литва.
Окрема державність балтицьких народів, слід гадати, існувала на півночі з давніх давен, хоч її повністю проблимала європейська історія, імперська та ромацентрична. Принаймні, єдиною силою, що могла її на коротший час призупинити, – то була влада остроґотів Ґерманаріха Великого (324-375). Влада Аттіли, схоже, на ці терени не простягалася, навряд чи степових гунів цікавили лісові пущі, а київські князі, хоч і ходили на ятвягів та литвинів, але про якісь успіхи в цій справі літописи промовчують.
Звістка про звитяжних монголів стала тривожним сигналом для цієї прастарої поганської цивілізації, та вже 1230 кунігас Мендавгас (1230-1263) об’єднує балтицькі народи до єдиної держави: відповідь Європи на монгольський виклик. Він правитиме довго та буде вбитий за не досить ясних обставин. Життєвий шлях цього першого з великих князів Литви – був не простим. Щоб якось спекатися хрестоносних розбійників Заходу, він, завідомо, з тактичних міркувань, приймає 1251 християнство, а року 1260 так само його зрікається. Його справу з 1263 продовжують його син Войшелк (до 1267) разом із зятем Мендавґаса Шварном (1263-1269), сином князя Данила Галицького. Це – початки великодержави, її народження та зміцнення.
Додаються, так чи інакше, подальші труднощі, та Литва продовжує набирати сили за кунігасів Лютавора (1283-1292) та Вітенаса (1292 1315), які продовжують традиції дохристиянської Литви.
Справжнє становлення починається з кунігаса Ґедімінаса (1316 1341), брата Вітенаса, який визначає напрям поширення, – на південь! Воїни в куртках із зубрової шкіри, яких не беруть монгольські стріли – методично витiсняють непереможних монголів, прямуючи на південь, до кимерійського моря балтів. Сам Ґедімінас приєднує до Литви Берестейщину та Турівську Пінщину, а сина Любартаса 1340 садить князем на Волині. Ґедiмінаса змінюють його доблесні сини, спочатку Альґірдас (1269-1377), а з 1345 він править разом із братом Кестутісом.
Альґірдас 1362 займає відбудований по монголах Київ, а 1363 розбиває монголів над Синіми Водами та займає усе Поділля. Ця своєрідна Реконквіста протриває, загалом, до самого кінця ХIV ст.
Можна й потрібно задуматися, а в чому ж були причини таких успіхів Литви проти першої мілітарної потуги світу? Видатний сучасний історик теж задає собі таке запитання; та в наступний спосіб на нього відповідає:
Що було секретом швидких успіхів Литви? Сила литовського війська, що стала першим викликом досі незвитяжній Алтин Орду, – робила можливим постійне теренове поширення. Але, як литовські погани, з їх відносно примітивною соціальною та адміністративною організацією, – були в стані контролювати країни з більш високим рівнем політичного та культурного розвитку? Найбільш прийнятним поясненням буде те, що з самого початку литвини мало чого змінювали на зайнятих ними теренах. Політика, підсумована в реченні одного з великих князів: “ми новин не уводимо, а старин не рухаємо”.
(П.Р.Маґочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 130)
Можна з усим цим погодитись, але не без деяких застережень. Автор виходить із очевидного для нього: презумпції вищості всього християнського над усім поганьским, що вочевидь не відповідає жодній дійсності, як пригадати, що християнство нищило поганські культури, не замінюючи їх нічим. Крім, хіба, отiєї убогості духом. Поганський же триб життя убогості духу не потурав, та будь-хто з простих литвинів був незмірно вищий будь-якого з “лицарських” хрестоносних покидьків, у яких вважався набожним той, хто знав до кінця “Батьку наш”. Протиріччя виникає відразу, бо звідки ж тоді бралася вона, ота “сила литовського війська”?
Монголи були непереможними за рахунок трьох складових: військової доблесті, дисципліни й організованості на полі бою, та стратегічного мислення. Отже, все це потрібно було мати й литвинам, бо перемагати монголів, скажімо, просто чисельністю – вони не могли, не так їх було багато. Значить і вони мали за собою все, перераховане вище. А протиставитись монголам – найбільшій мілітарній (та й усякій іншій!) потузі світу, – то було щось!
Бо християнська Європа яскраво продемонструвала повну нездатність на це: тоді – після 1240. Як у Мадярщині, що поступово, але неухильно піддавалася під силою монголів, так і в катастрофі під Леґніцею. Тут це стало навіть своєрідним символом, бо у битві загинув сам король Генрик II, прозваний Побожним.
Додамо до цього, що великі князі Альґірдас та Кестутіс, були й досить кмітливими політиками, зуміли використати тимчасове послаблення Алтин Орду, пов’язане з проникненням до неї іншої духовної отрути – ісламу.
Але, як же нам бути з християнізацією самої Литви? Сутність справи полягає, мабуть, на тому, що литовські кунігаси, починаючи з самого Мендавґаса, – формально прийняли християнство, лише на те, щоб якось припинити постійну агресію з заходу, а до Литви попів іще довший час не допускали. А тому й не пали смертю хоробрих під Леґніцею. Не змігши усіма силами (підкреслимо це) протиставитись розвідувальному (практично) загонові Байдар-хана.
Однак, перейдемо до цивільного життя. Подивимось, чи з такою вже “відносно примітивною адміністративною організацією” прийшли литвини до завойованих ними поріднених країн? Та, чи такий вже був у цих країнах “більш високий рівень політичного та культурного розвитку”?
Тут ми, це треба визнати, починаємо ступати по плиткому ґрунті міркувань та здогадок, за браком фактичного матеріалу. В Київській Русі, на тлі нескінченної гризні за владу на верхах, серед отих Рюриковічів, – існувала і якась система народного самоврядування; хоч нею й зовсім не займаються убогі духом літописці. Однак, ця система є такою, що часом здатна перемогти й князівську владу (!). Зібравшись на міське віче, кияни або новгородці (чернiгівці, полочани тощо), – можуть прийняти до себе якогось князя, або навпаки – не пустити (!) його до себе. Але, за майже повним браком документів або свідоцтв, все це проходить повз історію, на превеликий жаль.
Є в цьому й інший підводний камінь. Терени Алтин Орду після 1240 простягалися до Дунаю на заході, підковою Карпат, на північ течією Сірету та по лінії Белзи – Полтава – Харків. Остаточно включені до Литви, по Дніпро та Ворсклу на сході, вони були лише за Вітавтаса, сина Кестутіса (1392-1430). Отже, перебували у складі Алтин Орду де й більше ста, а де й дещо менше двохсот років. От і виникає слушне запитання: а як же в цей час було з управлінням, самоврядуванням?
Відомо, що монголи, щодо васальних теренів, ні у що не втручались, обмежуючись виключно побиранням данин та наглядом за центральною владою (отой “ярлик на велике княжіння”). Але, то васальні терени, а тут ідеться про те, що було включене до складу Алтин Орду, тобто жило за законами Монголії, отже – яке ж могло бути самоврядування? Та, якою була тамішня, саме монгольська адміністрація?
До речі, на цих теренах виникла й чимала кількість міст, які теж якось та кимось управлялися. За ними відсилаємо читачів до Доп. 2. А поки зазначимо, що литовська адміністрація радше замінила якусь монгольську, ніж ту, яка діяла у Київському князівстві. Отже, й питання про їх відносну досконалість (або ні), – так і полишається відкритим.
2. Початок падіння. Унія в Креве
Iсторія, це система подій та їх наслідків, інших подій, пов’язаних відносинами типу причина-наслідок. Серед них можна виділити події різного ступеню важливості для подальшого. Одне слово, така собі тканина з подій та подійок, міцно скріплена вузлами вирішальних подій.
В історії Гунського каганату в Україні, який створив слов’янство, саме такими вирішальними подіями була раптова війна Белембера – вузол вузлів, бо вона змінила долю всієї Європи та остаточно прирекла Західний Рим, першоджерело рабства в Європі. Були такими подіями прихід до влади Бояна 568 та велика війна 610-629. Все те, що дружно проблимували та проблимують професійні європейські історики.
Велика Литва, на превеликий жаль, не була каганатом, великий принцип обрання голів держави, що так бездоганно діяв у руках ґотів та гунів, був замінений загальним на той час принципом династичного, спадкового наслідування влади. При цьому дивним є не те, що цей принцип нарешті підвів, таке – де тільки не траплялося (тому ж і принцип є непридатний). Дивним є радше те, що він не підводив впродовж п’яти змін влади поспіль!
Литовські негаразди починаються тоді, коли 1377 помирає старший син Ґедімінаса, кунігас Альґірдас, що однаково громив хрестоносців під мурами Каунасу та монголів на Блакитних Водах. Попри правила спадкування його змінює молодший син – Йоґайла. Саме з цієї людини йдуть усі подальші нещастя великодержави.
Згубна іронія долі була в тому, що Йоґайла власне, не мав жодних прав на литовську корону, бо був сином Альґірдаса від другої жінки. Але, кунігас Альґірдас дуже любив хлопця, та... й склав заповіт на його користь. Цьому заповітові кунігаса, що порушував твердий порядок наслідування престолу, – могли би протиставитися брати Альґірдаса – Любартас і Кестутіс, але саме вони чомусь промовчали. Йоґайла згодом віддячив за це Кестутісу, наказавши задушити рідного дядька. А Любартас, – що ж Любартас... Він проведе життя у себе в Луцьку, оточений надійними людьми, та подалі від злочинного небіжа. До історії він увійде, як чи не найкращий з Волинських королів. А небіж...
Він був зовні тихим та замкненим, не мав у собі й крихти мужності чи доблесті та намагався уникати участі у війнах. Натомість був доволі безпринципним, але при цьому хитрим та підступним, – протилежністю свого двоюрідного брата, сина Кестутіса, – Вітавтаса. Заради досягнення цілей він не гребував ні чим, та й це було би не так великою бідою, якби цілі були розумні. З нього, з Йоґайла, – починаються криваві порахунки між нащадками Ґедімінаса.
Зауважимо, що то був дивний приклад, так би мовити, провалу політика – до повсякдення. То було таке щось, як потім отой “заповіт” Богдана Хмельницького, котрим він перекреслив свою попередню діяльність – обрати його наступником (!) – його недоумкуватого Юрка; адже ж, і він не міг не знати йому ціну...
Кестутіс володів Жемайтією – північно-західною Литвою, яка безпосередньо протистояла хрестоносним грабіжникам, та йому не сподобалася явна поступливість Йогайла щодо ордена. Він відсторонює його та править сам, але... Йоґайла хутко злигується з орденом та готовий протистояти Кестутісу. Цього пiдвела довіра до небіжа, та він недооцінює всю міру Йоґайлової підлоти: приїздить до нього на переговори, а той ув’язнює свого дядька та 1382 наказує задушити. Підкреслимо, що такі події були мало не повсякденним явищем у християнській Європі, але не могли толеруватися в поганській Литві з її ще дохристиянською мораллю.
Вітавтас, син Кестутіса, не бажаючи стати наступною жертвою, збігає з Литви. Він не почував би себе у безпеці у ближчiй Волині, гребує дикою Москвою та вважає, що запускатись до татарів занадто далеко: він обирає орден. Приєднується до хрестоносців та якийсь час воює з ним проти Йоґайли. Йому, енергійному та умілому, доручають керівництво цілою орденською місцевістю, округою з центром у Марієнвердері. Тут він укріплює свої позиції. Потім робить наступний хід у цій складній партії – замирюючись з Йоґайлом та приєднуючи до Литви князівство Марієнвердер; разом із потужною фортецею. Орден, ясна річ, розкидає громи та блискавки, погрожуючи Литві самими страшними карами. Але й боягузливий Йоґайла, замість того, щоб максимально використати ситуацію, – теж невимовно страхається. Страхається Вітавтаса, батька якого зрадницьки вбив, ще більше страхається помсти ордена. Та в нестямі свого боягузтва кидається у польскі обійми.
В Польщі на той час, так сталося, була королевою дочка угорського короля Лайоша I (Великий, 1342-1382), останнього з Анжуйської династії, – Гедвіґ; польською – Ядвіґа. Проект її австрійського шлюбу на той час розстроївся та польські можні теж були не від того, щоб якось уникнути постійного тиску хрестоносців за міцними плечами Литви. Їх план полягав, схоже, на тому, щоб за допомогою Литви упоратись з орденом, а потім кинути сили на те, щоб із другої сили в союзі – перетворитись на першу, з’ївши Литву зсередини. Цей план і був поступово здійснений, але... Найменше від нього виграла сама Жечь Посполіта Польська, яка своєю егоїстичною та недалекоглядною політикою позбавила незалежності всі чотири етнічні компоненти об’єднаної держави: Україну, Білорусь, Литву та Польшу.
Отже, саме так була 1386 укладена так звана Кревська унія, наслідок шлюбу Йоґайли з Ядвіґою та початок об’єднання двох держав. Не заглиблюючись до деталей її змісту, наведемо ліпше уривок із польської історії класичної епохи:
Року 1387 Яґєлло виправився до Литви оточений натовпом панів польских та духівництва. Було то хвилею повного перелому в історії Литви. Лагідним переконанням, прикладом, а в даному разі ужиттям сили, запроваджено хрещення, знищено всі зовнішні ознаки поганства, закладено єпископства у Вільні і численні костьоли. Впроваджуючи католицьку церковну ієрархію помислили, однак, польські панове і про одночасне запровадження ієрархії світської, про створення на Литві стихії, яка була би їм зобов’язана своїм становиськом, на них мусила озиратись і згідно з ними в даному разі князям литовським протидіяти. Привілеєм з року 1387 порівняв Яґєлло бояр литовських з польськими панами, дав їм на власність держави та повністю звільнив від обтяжливих повинностей та данин. Був то перший промінь вільності, що продерся у литовські пущі, перший удар у феодальну систему литовської держави.
(М.Бобжинські, Iсторія Польщі у нарисах, Варшава, 1977,
с. 183; перше видання – Краків, 1879)
Вражає тут точність аналізу та те, що тодішні польські пани так само розглядали союзну Литву, як ворога № 1. Дійсно, ринули до Литви натовпи польських придворних торбохватів та оскаженілих попів, все так. Дійсно, нищили “всі зовнішні ознаки поганства”, тобто – литовську культуру.
Осатанілi попи, привезені Йоґайлом, взялися завзято нищити литовський культ єдиного Бога – Дієваса (так, так бо литовське Дієвас або фінське Юмала, – ніколи не вживалися у множині), з таким нахабством, ніби діяли у власних парафіях, серед своїх християнських безсловесних овечок, убогих духом. Вони мерщій загасили священий вічний вогонь у Вільнюському замку, перебили священих змій, що вважалися Божими тваринами, та кинулися вирубувати віковічні дерева, посвячені Дієвасу та священі гайки, що їх оточували. Назвати їх дикунами? – але жодні дикуни багатостраждальної людської історії, – не поводили себе у такий спосіб. I віддалено не нагадували оте людське сміття в рясах. Тому й не дивно, що перша ж їх поява викликала у освіченому литовському суспільстві загальне, всенародне обурення.
Як це він там з цього приводу висловився, наш учений колега? – “перший промінь вільності, що продерся у литовські пущі”? Так, оце ж і є той, справжній дикун. Бо ліпше мати пущі навкруги себе, та не у власній голові. Але не так воно відразу все й робилося, бо був іще спротив народу, який розтягнув цю вакханалію безглуздого нищення того, що становило силу держави, на сотні років.
Бо, якби все відбулося так, відразу, як бажав би автор, то й пані Польща була би поділена між сусідами – набагато, набагато раніше, знову ж – на добру сотню років, принаймні.
Цікаво ознайомитися з тим, що думала з даного приводу наша Олександра Єфименко, яка – чи не єдиною з усіх істориків помітила гострим оком цей підступний вузол на ґрафі історії, – Кревську унію. Вона писала:
Не тільки фахівець-історик, а й кожна мисляча людина мимоволі зупиниться перед цим 1386 р. Iз його зловісними наслідками для трьох сусідніх народів та задумається над значенням того, що прийнято презирливо називати “Iсторичною випадковістю”. Безумовно, та обставина, що син Ольгерда, Яґєлло, одружився з Ядвиґою, спадкоємицею польської корони Пястів, не можна назвати інакше, як одною з тих випадковостей, якими повниться життя. А між тим іще й сучасні покоління передадуть наступним задачу розплутати ті вузли, якi зав’язала ця випадковість.
(А.Я.Ефименко, История украинского народа, Київ, 1990 (вперше, СанктПб, 1906), с. 95)
Так, дійсно, прикрою для трьох народів стала ота “історична випадковість”...
Вітавтас стає великим кунігасом Литви з 1392 та шкоди від союзу з Польщею негайно дають знати про себе. В битві 1399 на Ворсклі проти Едиґей-хана Литва уперше терпить поразку від татарів. Бо підвели поляки, пихаті, але недосвідчені у боях із монголами. Що вже одного разу програли їм під Леґніцею, незважаючи на допомогу німців. Як із сумом пише попередній польський автор: “Переміг в ній Едиґей-хан, загинув цвіт лицарства польського на чолі зі Спиткем Мельштинським, Вітольд, ледве врятувався втечею; а береги Чорного моря були втрачені для Польщі”. Що ж тут поробиш – який союзник, такі й перемоги...
Після поразки на Ворсклі Вітавтас вирішує повернути всі сили проти хрестоносців та готується до вирішальної війни. Він прагне нарешті розрахуватись із розбійницьким орденом та, принаймні, забезпечити спокійне існування для своєї батьківщини – Жемайтії.
Битва сталася 1410 під Ґрюнвальдом, та в ній, кажуть, пало 40 тисяч хрестоносців, та ще стільки ж потрапило до полону. Під знамена хрестоносців, дійсно, зібралося чимало покидьків з усієї Європи, але – чи такі числа не є, все-таки, певним перебільшенням? Адже, таких числених армій в Європі давно вже не бачено. Часи озброєного народу незворотньо минули.
На жаль, в описі подій ми вимушені обмежуватись переважно понад барвистим описом краковського каноніка Яна Длуґоша (1415-1480) в його Historia Polonica. Литовських джерел ми не маємо, бо всі Литовські хроніки були в минулому сторіччі, після польсько-литовського повстання проти російських загарбників, забрані з Вільнюса до Пєтєрбурґу, після чого, як звичайно, по них зникає будь-який слід. Бо, всесвітній грабіжник не лише грабував та нищив народи, але й позбавляв їх власної історії.
Перемогу не було використано до кінця. Проста логіка підказувала – не давши орденові оправитись, знищити його оплот, знести фортецю Мальборк. Але цього теж не було зроблено. Все це мав розуміти досвідчений Вітавтас, та значить – він не мав у цьому згоди поляків. Все покінчилось черговим миром, з якого найбільший прибуток мала Польща: вона повернула собі Торунь та Ґданьськ, відновивши перетнутий було крижацькими грабіжниками вихід до Балтику. Литва, що була душею справи, не отримала нічого, крім якихось там гарантій для Жемайтії. Втім, про якісь нові християнські зазіхання на чужі землі, ми по цьому, здається, теж не чуємо.
З цієї точки зору бiльшого ніж Ґрюнвальд значення мав черговий собор у Констанці, де було засуджено єресь гуситів. Але – не тільки. Папи, перед обличчям Реформацiї, що неухильно насувалася на католицьку церкву (в особі, хоча би, єреси гуситів), вирішили не компрометувати себе союзом з отою кримінальною хрестоносною збіганиною, та прийняли резолюцію: “не навертати поган мечем до віри”.
Аналізуючи підготовку та простежуючи перебіг битви при Ґрюнвальді, ми можемо тільки зайвий раз подивуватися генієві Вітавтаса Великого, який – нема сумніву, – був душею всієї справи. Він далеко випередив свій час (а, може навпаки? – наслідував приклад великого Аттіли?), зумів згуртувати навколо спільної справи інтереси самих різних людей, різних за етнікою та вірою або політичними переконаннями. Бо під Ґрюнвальдом протистояли не якісь там ґерманство та слов’янство, як силкуються представити поверхові польські історики (на чолі з Міхалем Бобжинським). Бо проти крижаків виступили не лише поганські ще в масі литвини, але й православні українці та білоруси – давні християни. А до них приєдналися не лише чеські таборіти Яна Жижки, провозвісники Реформації, а навіть ісламські вже на той час татари Тохтамиша, збіглi від гніву Тімура Ленка, який так і не наважився переслідуючи їх – вторгтися до Литви, де правив Вітавтас. На цьому тлі поляки, єдиновірці крижаків, – виглядають хiба чи не випадковими.
Наприкінці правління Вітавтаса Великого ми могли б мати іще один вузол ґрафа історії, який міг би докорінно змінити долі Східної Європи, але – йому не судилося бути.
Справа в тому, що укріпивши, як ніколи, державний статус Литви, він почав 1429 клопотання перед папою щодо коронації себе королем Литви. Сам Вітавтас, на відміну від батьків, кунігаса Кестутіса та кунінґани Біруте, переконаних та затятих поган, – був православним, але... Він не був дріб’язковою людиною, та заради інтересів держави ладний був стати й католиком.
Церемонію всеєвропейського значення передбачалося провести спочатку в столиці Жемайтії – Тракаї, потім у Вільнюсі або навіть у Луцьку. На неї вже з’їхалося чимало гостей, але раптом, 1430, великий кунігас помирає i питання знімається саме собою.
Медичних розтинів тоді не роблено, але дещо видається майже достовірним, капітально підкріплюючись наступними подіями. Та можна лише дивуватись силі придуманого ще у Римі принципу – Qui bono? – кому від цього добре? Цей принцип назавжди увійшов до детективної практики, тільки зветься тепер дещо інакше, а саме – “мотив злочину”. А цей принцип вказує нам єдино, на все те ж нікчемне поріддя Яґєлончиків, що розпочало свій історичний шлях підлим убивством кунігаса Кестутіса.
Ця підозра цілком підтверджується й наступним спалахом десятирічної борні за владу над Литвою, в якій Яґєлони остаточно перемагають, приєднуючи ще тісніше Литву до Польщі.
3. Здобутки литовського панування
Щоб їх належно оцінити, потрібно дещо задуматись над характером литовської влади, яка з Альґірдасом прийшла до України. Це була чи не абсолютна влада великих князів, кунігасів Литви, яким підкорялись правителі окремих князівств, часто пов’язані сімейними узами. Ці останні, однак, не були й віддалено подібні до тих, що зв’язували між собою князів Києва, де за шмат влади брат був здатний покласти трупом брата. Як можна тільки здогадуватись, для литовських родів будь-які родові чвари вважалися плямою на честі всього роду, та вбивство Йоґайлом рідного дядька Кестутіса стало вагомим свідоцтвом приходу європейської цивілізації до дикої поганської Литви.
Отже, схоже, що за абсолютної влади кунігасів, – втручання їх до справ місцевих було мінімальним. Ну, так само, як за часів Аттіли: в iншому “кожен володіє тим, що має, та ніхто до його справ не втручається”. Продовження такого статусу було великим завоюванням на тлі тодішньої феодальної Європи. Підкреслюється це й тим, що більш-менш великі міста мали своє міське самоврядування та старі суди ґотського типу, де все вирішувала лава присяглих. Таке право звичайно називають Маґдебурзьким, але... Чи не існувало воно на сході незалежно від отого Маґдебурґу?
Не спостерігаємо ми ніде утисків на церковному або національному ґрунті. Литва була здавна поганською, але терпіла православну церкву, порізнюючи від католицької за її відносно мирний характер. Адже ця остання, віддамо їй належне, на відміну від католицької, – не ходила походами на невірних, повертаючи їх силою до християнства. Отже, й не дивно, що литовські князі часом і добровільно приймали православну віру. Не було жодних утисків щодо мови та культури. Литвини нікого не литвинізували, навпаки, мова південної половини країни, України та Білої Русі – була в державі офіційною, та нею розмовляли й литовські кунігаси.
Нам сьогодні в усе це важко повірити, але так дійсно було. В литовській державі існували всі свободи старих каганатів, та в цьому вона була чистим анахронізмом.
Бо, можемо знову навести яскравий приклад з історії мало відомого історикам Булгарського каганату на Волзі – Великого Булгару. Про нього ми маємо дуже уривчасті відомості, частково (та – найбільш до віри) зі скандинавських саг, частково з новгородських літописів, частково від арабів. Але, для того прикладу, який ми представимо, жодної історії непотрібно, бо ми звернемо увагу лише на те, що є добре відомим та перевіреним.
А таким є, в першу чергу, мовне питання. Бо, мова є основою культури, на якій твориться як усна так і писемна культура народу, нації. Тому й неможливо, скажімо, розвивати українську культуру – російською мовою, як це прагнуть дотеперішні керівники незалежної України; буде саме те, до чого вони прагнуть – недолуга російська культура, яка буде щосили тягнути Україну назад до Росії, що власне, їм і потрібно. Отже, звернемося за прикладом до історії Булгарського каганату.
Вона починається для нас із часів Аттіли, коли до каганату (так кажуть) було приєднане все Поволжя, разом із його палітрою народів. Це завоювання не було міцним, та з 490 починає існувати історично відомий незалежний Булгарський каганат, або Великий Булгар. Він проіснував незалежно до 1238, коли був включений до складу більшого, Монгольського каганату, як його західний улус – Алтин Орду. За свої 748 років незалежного існування він виробив єдину мову міжнаціонального спілкування, ітіль-тюркі, яка стала офіційною мовою Алтин Орду. Добре, а куди ж поділися мови окремих народів? – чи вони, бува, витиснилися ітіль-тюркі, забулися? Але ж, – ні. По знищенні Казанского ханства Iваном IV все Поволжя анексується Росією, та що ж ми спостерігаємо? А спостерігаємо те, що іще в минулому ХIХ ст. всі народи Поволжя: мордвини, марі, чуваши, башкири тощо, – зберігали свої національні мови та культури!
От що то є каганати, – єдина можлива форма реалізації багатонаціональної держави.
В іншій площині – створенні національної еліти, литовська держава теж прислужилася українському народові, створивши цілий прошарок національно-керівницької еліти, навряд чи мислимої у Київській Русі з її авторитарною князівською владою, котра вже не мала звички литовських кунігасів – займатися загально-державними справами та ні до чого іншого не втручались.
Саме ця верхівка й очолила згодом загально-національний спротив польській експансії.
Хоч, зауважимо й це, серед них знайшлося набагато більше готових спольщитися, ніж серед простого народу, менш освіченого, а тому й менш податного на чужі культурні впливи. А тому – й набагато більш консервативного.
Все це так і вважається істориками, але є тут і свої підводні камені, які не можна не показати. Відомий український історик з цього приводу пише наступне, даючи коротку характеристику політичним досягненням литовського періоду української історії.
Все те разом давало українському громадянству – його вищим шарам – почування, що воно живе у своїй державі, своїм національно-державним життям. Таке переконання створювало в тодішніх діячів самовпевненність і відвагу в їх виступах. Почуваючи себе певними громадянами держави, вони завзято ставали до оборони своїх прав, не дозволяли їх порушувати, – йшли навіть на відкриті повстання, як це було з їх участю у виступах Свідріґайла або Глинського. Українське громадянство у Великому князівстві було живучим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи. Розвитку політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державності, яку Наддніпрянщина прожила у зв’язках з Великим князівством. Навіть ще у ХVIII ст. автор “Iсторії Русів” добре розумів ці традиції. В цьому полягає позитивне значення Великого князівства Литовського в історії українського народу.
(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 120)
Добре, якби воно так, але... автор посилається на участь українського панства “у виступах Свідріґайла або Глинського”. От і подивимось дещо ближче на цю “участь”.
Раптова смерть кунігаса Вітавтаса 1430 породила в державі громадянську війну, хоч і короткочасну. Свідріґайло (1355-1452), син великого Альґірдаса, – повстає на захист литовських інтересів проти Йоґайла. Бо цей хотів узяти Литву під своє безпосереднє правління, остаточно знищивши рештки литовської самостійності.
Здавна проживаючи в Україні (він був князем Волині) Свідріґайло приєднав до себе й українське панство та збройно виступив на брата. Спочатку все йшло добре, але поляки хутко відмовились від претензій на литовський престол та запропонували великим князем Жиґмонта, сина Кестутіса та брата Вітавтаса, що відразу послабило позиції Свідріґайла. А потім – 1434 – надали українським панам ті самі права, що їх мали поляки. Для тих, схоже, право займати “нові землі” та покріпачувати тих, хто на них жив, – і були першим національним інтересом, та вони й покинули Свідріґайла. Бо розуму на те, щоби зметикувати – права можна так само забрати назад, як дати, – й поґотів не було.
Зробити щось із могутнім кунігасом Волині не були в стані ні Йоґайла, ні Жиґмонт, та він і князював у себе до самої смерті 1452. А з цього часу всі українські князівства були ліквідовані та перетворені на намісництва. Але, той хто думає, що українська верхівка на цьому чомусь навчилася, дуже помиляється.
Iще менше позитивної моралі ми можемо витягти з повстання 1508, піднятого Михайлом Глинським. Як пише нам попередній автор, він “походив з Полтавщини, з татарського зукраїнщеного роду, науку проходив на Заході, подорожував по Iталії та Iспанії”. Побував при дворі Iмператора Максіміліана, служив у курфюрста Саксонського Альбрехта та повернувшись нарешті додому став двірським маршалом Великого князя Олександра (1449-1506). Але, коли після Олександра великим князем стає Жиґмонт I (1506-1548), – він усувається від справ. Повертаючись до себе на Полісся, ображений Глинський піднімає повстання, до якого частково приєднуються й українські пани, а особливо – православне духовенство, бо він спекулює на польських же релігійних утисках. Як продовжує автор:
“ Глинський ввійшов у порозуміння з Кримом і Москвою, але татари не дали йому допомоги, а московські війська пішли на Смоленськ і Полоцьк, де не було повстання”.
Все, ясна річ, покінчується пшиком, а Глинський збігає до Москви. Там він якийсь час крутиться при дворі, але кінчає життя у в’язниці (1534).
Таких міжнародних авантюристів вистачало в будь-які часи, та із заколотів, піднятих заради задоволення особистих амбіцій якогось перекоти-поля, – годі робити якісь висновки історичного характеру.
Отже, хоч у Великій Литві й сформувалася українська еліта, але її самосвідомість залишала ще бажати набагато кращого. Не дарма наступна епоха висуне на перший план зовсім нову еліту – козацтво, але й та буде все ще не на висоті. А причина буде одна – православ’я та примат релігійних інтересів над національними. Не кажучи вже про примат над обома – своїх власних, еґоїстичних інтересів.
Цікаво, що в усьому цьому вони не копіювали своїх литовських партнерів; радше своїх затятих супротивників – польських католицьких вельмож. Яких усе, перераховане вище, й привело, згодом, до отих поділів Польщі...
*
Ситуація дещо повториться через іще триста років, коли примат соціалістичних інтересів над, знову ж, – національними, – провалить і Другі Визвольні Змагання.
4. Польський наступ
З проникненням польської шляхти до українських земель Литовського князівства – місцеві справи докорінно змінюються. Можна думати, що саме перспектива такої всебічної агресії, а насамперед – теренової, – саме й спонукала польську шляхту до Кревської унії, та не литовські пущі були їй потрібні.
А шляхти цієї, яка й була керівною силою у королiвстві Польському, було там чималенько, та особливо зростає її кількість з проникненням до України. Професор Пал Маґочі в своїй монументальній “Iсторії України” наводить досить цікаві цифри:
Порівняно до останніх європейских країн того часу, польська шляхта складає відносно більший відсоток населення країни. Більше від того, її відносні та абсолютні кількості зростають. В той час, як на 1596 (по Любельській унії, що остаточно покінчила з Великим князівством Литовським, О.Б.) було більше 50.000 благородних, що становить 6,6 % населення Польсько-Литовської співдружності, у 1648 це число зростає до одного мільйона, або 9% населення. З благородних у 1648 від 5.000 до 10.000 були магнати, а iнші 900.000 або більше, – шляхтою.
(П.Р.Магочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 142)
Шляхетське проникнення до України характерне побудовою на українських землях все більшої кількості фольварків (великих латифундій), – та це хутко дає про себе знати. Як польський експорт зерна до Європи у 1491-1492 становив усього 12.000 тон на рік, то він зростає до 140.000 тон на рік 1563 та сягає вищої кількості у 250.000 тон у 1618.
Цей експортний бум, що нечувано збагачував польську шляхту – творився цілком трудами надобре закріпаченого українського селянства.
А закріпачення творилося теж, не відразу. Українське селянство у Великій Литві зберігало громадський устрій старих часів, разом із громадською власністю. На чолі громади стояв обираний голова – отаман. Громада розпоряджалася власністю, утримувала церкву та творила суд. По селах німецького права статус різнився тим, що була індивідуальна власність на землю, а адміністративні функції виконував спадковий війт.
Стан селянства ж у Польщі був відмінний від українського, та не у кращий бік. Крім певної данини та робітних послуг місцевому шляхтичеві, якому й належала земля, там є ще обов’язкові селянські відробітки, називані панщиною. У ХV ст. вони ще не надто обтяжливі та становили півмісяця робочих днів (від сходу до заходу сонця) річно, але зі зростом екпорту збіжжя – підвищуються далі. Холмська шляхта з 1477 заводить її у себе вже в обсязі одного робочого дня на тиждень, а сейм із 1519 приймає це законом по всій Польщі, збільшуючи разом у 3,5 рази. У другій половині ХVI ст. панщина виростає до 2-3 днів на тиждень; помимо отих “робітних послуг”, які вже взагалі не є чимось обмежені.
Рівнобіжно з цим іде всякий інший утиск. Року 1447 Казимір, син Йоґайла передає селянське судівництво до рук панів у Литві, а з 1454 – й у Польщі.
Українські селяни втрачають і право на володіння землею. Коли в Литві вони могли вільно купувати, продавати та успадковувати землю, то польське право здавна передбачало володіння землею лише за шляхтою. Тепер усе це починає розповсюджуватися й на Литву. Вже 1444 католицький арцибіскуп Львівський зганяє селян з дідівських земель, забираючи їх землі собі.
Селянам, що віднині працюють на панській землі, забороняється переселюватись; тепер вони – кріпаки.
Все це не проходить без сліду, та по Любельській унії 1569 в Україні стає неспокійно. Розпочинається низка селянських збройних повстань, яка зіллється згодом, у половині ХVII ст. – до спалаху Козацьких Воєн за звільнення.
На Україну суне й зграя католицьких попів, та утиски майнові доповнюються утисками релігійними. Пам’ятаєте, як красиво подав це свого часу пан Міхаль Бобжинські, професор із Кракова, написавши про оту зграю панів та попів, що посунула на Литву під проводом самого Йоґайла? Для деяких українців заводиться навіть назва: “поляк руського віросповідання”. Вона переконливіше, ніж будь-що інше, свідчить про колонізаторські зазіхання та широку полонізацію населення, яке, втім, полонізуватися не надто бажало.
Але, підіб’ємо деякі підсумки. Подивимось на сусідів Великої Литви та на її відносини з ними. Бо, ці відносини були й відносинами України, яка їх не тільки відчувала на собі, але й певною мірою формувала, як рівноправна складова Литви.
Роль ордена – є найменш дискусійною, бо він був організацією, яка свідомо творила злочини проти людства. Вітавтас, після Ґрюнвальду, може й наказав би скарати на горло отих “лицарів”, що потрапили до литовського полону, та це було б цілком слушно з боку справедливості. Але, його руки були зв’язані поляками, єдиновірцями ордена.
Роль Польщі, цього троянського коня західного католицизму у великодержаві, – теж є більш-менш ясною. Але, як же воно було з іншими сусідами?
Про відносини з Москвою дає чи не вичерпне поняття досить характерне посилання на один із сучасних імперських варіантів російської історії, а саме:
Багаторічна напруженість у відносинах Московського князівства з Великим князівством Литовським обумовлювалася входженням до його складу розлеглих споконвічно російських, білоруських та українських земель. Боротьба за повернення захоплених Литвою земель стала одним із основних напрямів зовнішньої політики Iвана III. Московський уряд не одного разу заявляв литовським послам, що всі землі, які входили колись до Київської держави, є “отчиною і дідизною” московського великого князя. Литовський уряд, зі свого боку, неодноразово протестував проти титулування Iвана III “государєм всєя Русі”, вбачаючи в цьому претензії Москви на споконвічно російські землі по верхів’ях Оки, по берегах Десни з її притоками, по течіях Сожа та Дніпра.
(И.А.Заичкин, И.Н.Почкаев, Русская история,
Москва, 1992, с. 240)
Як бачимо, Литва у цих відносинах стояла на юридичних нормах міжнародного права. Росія, як завжди, спиралася на власні, встановлені нею ж “закони”. Аргументувала якимись там мітичними та ідіотичними “отчинами і дідизнами”. А від кого ж вони пішли, дозвольте запитати, оті “отчини і дідизни”? – чи бува не від отих всюдисущих Рюриковичів? То зауважимо на це, що правлячі двори Європи були на той час теж поріднені між собою, та хіба не ближче отих Рюриковичів, а от на чуже – рота не роззявали.
Але, візьмемо хоча би оті землі від Качібею Вітавтаса, якого з часом перехрестять на Одесу, замиливши людям очі черговим “основанієм города”, – та по річку Рось, відвойовані литвинами у монголів, – як же з ними? Бо вони, це добре відомо, ніколи не входили до складу Київської Русі (хіба, що на щедрій мапі I.Крип’якевича), але – для Росії й вони були “отчиною”, чи не так? Монголи, у яких останніх відвоювала ці землі Литва – на них потім офіційно не претендували. Примирились із реаліями Iсторії. Коли ж у Вільні сядуть польські князі та остаточно занедбають велику справу Вітавтаса, – монголи при нагоді повернуть їх собі, не посилаючись на якусь там минулу “отчину”.
А тому нема й нічого дивного, що найнормальніші відносини (принаймні – на наш, теперішній погляд) були у Великої Литви саме з Алтин Орду. Країною, що не поступалася їй за рівнем культури.
Спочатку ці відносини були, як годиться, ворожі. Бо, не забудемо, що й сама Литва була відповіддю на монгольський виклик. Але, принаймні в кінці – вони стають доволі приятельськими, навіть партнерськими. Вітавтас із певним непокоєм спостерігає за міжусобицями в Алтин Орду, які можуть її послабити. А це, в свою чергу, може посилити того, хто недружній усім – Московію. Тому Вітавтас підтримує Тохтамиша та надає йому притулок після його поразки у битві народів на Тереку 1395, проти Тімура, який сам тоді ледь вистояв. А переможець Тохтамиша Тімур, власник та розпорядник найбільшої на той час військової потуги світу – жорстоко переслідує переможеного Тохтамиша. Але, спиняється на литовському кордоні, не ризикуючи загризатись із грізним литовським кунігасом.
До речі, й битва з Едиґеєм на Ворсклі 1399 – була спробою повернути владу в Алтин Орду саме Тохтамишеві. Та провалилася завдяки польським союзникам.
Отже, спір, змагання та партнерство з Алтин Орду, – були змаганнями рівних; чи не єдиними на той час.
Доповнення 1. Монгольський каганат
Чи не характернішою рисою першого тисячоліття нашої ери, є поява на найбільшому з континентів світу нових державних утворень – каганатів. Вони виникають, схоже, внаслідок протидії вільних, іще не пораблених імперіями народів. Бо, з початку нашої ери, на протилежних кінцях континенту ростуть та поширюються дві класичні імперії, Рим та Китай.
Східний каганат гунів, який складався іще перед нашою ерою, затято воював із Китаєм, призвівши вкінці до його розпаду та знелюдення. Гунський каганат на заході успішно протистояв Римові та спромігся повалити західний Рим, історично підірвавши сили Східного.
Відродження імперського Китаю на сході та його спір із Тібетом – створює нову загрозу степовим народам, та ідея протистояння втілюється послідовно у трьох каганатах: Західному тюркському каганаті Тюмен-Буміна, його наступникові Хозараті та Східнотюркському каганаті Бюльґе. Китайцям удається, підступно убивши спочатку Кюль-тегіна, а потім і Бюльґе-кагана, – відвести загрозу для своїх планів подальшої експансії, але... Минає час та силами тих же тюрків з Орхону та їх хана Темюджіна, – створюється у ХII ст. Великий Монгольський каганат. Монголи – збірна назва для громадян каганату, для зручності придумана Темюджіном, який ставши єдиним правителем створеної ним держави – перейменував себе на Чінгіс-хана.
Називати цю державу каганатом ми продовжуємо тому, що її правителів обирали (хоч і дожиттєво) на зборах представників народу – хурултаях. Тут, – із одним-єдиним обмеженням: вони мали бути тільки з роду Чінгіс-хана. Країна була правовою державою, та в ній правили прості, але доволі прогресивні закони “Яси” (“Права”). Зазначимо, зокрема, рівноправність чоловіків та жінок (за яку так боролися у ХIХ-ХХ ст. феміністки Європи), при відсутності рабства та будь-яких інших утисків, на національному або релігійному ґрунті, та цілий розділ законів, що запобігали створенню екологічних негараздів (кари за забруднення водоймищ, за зведення лісів тощо). Таких законів недолуга європейська цивілізація не породила й досьогодні; наслідок – стан перманентної екологічної катастрофи. Нагляд за дотриманням законів був доручений монгольській армії, та нема сумнівів щодо їх ретельного виконання.
Не дивно тому, що “Яса” стала й предметом леґенди. Бо, кажуть, коли помирав Перший каган, він спитав у свого друга та постійного канцлера Монголії, гуна Елю Хуцая: “А, що ж було моїм найбільшим досягненням на цьому світі?” На що, той не вагаючись, відповів: ““Яса”, великий хане”. Це той самий Елю Хуцай, що колись із відзнакою закінчив університет у Лояні, та потурбувався про те, щоб його закінчили й усі онуки Чінгіс-хана.
Можливо, що каганат обмежився би теренами Центральної та східної Азії, якби не безпосередній імперський виклик. На захід від Монголії розлягався контрольований арабами Хорезм, що займав на той час терени совєцької Середньої Азії, – чи не найкращий зі здобутків імперії халіфів, минулого арабського завоювання. А воно не було легким для народів Хорезму, як писав потім, згадуючи ці смутні часи, великий вчений Абу Райхан аль Біруні (973-1048):
Після того, як Кутейба Iбн-Муслім аль Бахілі знищив письменних людей та служителів культу, спалив книги та рукописи, хорезмійці здичавіли, стали неписьменні та жили тим, що зберегли у пам’яті люду.
Жили, щоправда, ще й з Кораном, чи не найбільш не цiкавою (після Біблії, ясна річ) з книг, що будь-коли мало людство. А таким – і рабство нав’язати легше легкого.
Не дивно, що хорезмійці такого рівня, коли правитель сусідньої держави вийшов на їх кордони та послав, на знак приязні, до столиці Хорезму своє посольство, а з ним і купецький караван для початку торгівлі, – допустили, так би мовити, дипломатичний нетакт: караван розграбували, а послів перебили. Це зробили не якісь там самодіяльні розбійники, а особиста гвардія шаха, що складалася виключно з арабів та турків-сельджуків; за наказом самого шаха.
Відповідь Чінгіс-хана була негайною та нескладною. Він наказав генералам Джебе та Субедею ліквідувати державу Хорезм та скарати на горло всіх арабів та турків-сельджуків, які потраплять до рук монголів.
За кілька років перше завдання кагана було виконане, а генерали (тумену-нойони) Джебе та Субедей – підвищені до найвищого ступеню орхонів (маршалів) Монголії. Але, як же було з другим? – понищити в Хорезмі всіх арабів та турків-сельджуків? З цього ми бачимо, до речі, що монголи віддавали належне й принципу колективної відповідальності; як би ми сьогодні до цього не ставились. Що за покарання злочинця може постраждати невинний, – їх, схоже, не надто турбувало. Вони судили радше навпаки: хай постраждають невинні, аби не зостався непокараним злочинець. Але, повернемося до справи, – як же це можна було здійснити практично, та по можливості без помилки? Щоб, скажімо, замість араба не скарати когось іншого? Iсторія цього, донесена до нас арабськими істориками того часу, з дещо цікавого боку висвітлює нам не лише ментальність, але й розумовий рівень великого народу монголів.
Ми сьогодні знаємо, завдяки ученим-лінґвістам, що кожна мова має свою особливу фонетику, тобто, власний набір звуків, якими вона користується. Бо навіть ті звуки, що присутні у всіх відомих нам мовах, припустимо – голосні: [а], [е], [і], [о], [у], – дещо порізнюються від мови до мови. Поґотів, є й більш істотні різниці. Наприклад, в еспанській мові відсутні наші шиплячі, та еспанець, що розмовляє нашою мовою – довший час буде їх вимовляти не досить зграбно, або впевнено, скажімо так. У португальській, болгарській та грузинській мовах – відсутне наше [ль], є лише тверде [л], а в грузинській немає, схоже, нашого м’якого [є]. Це й формує так званий кавказький акцент. Ну, і так далі.
Саме на це спиралися монголи, дотепно вигадавши короткі речення, за вимовою яких безпомилково визначали арабський або сельджуцький акцент. З усіма наступними наслідками.
Таке щось, само по собі є свідченням про високий рівень монгольської культури, та – не тільки; про її не абияку витонченість.
Після включення Хорезму до складу Монгольського каганату, маршали Джебе та Субедей на чолі кількох туменів монгольської кінноти (тумен = 10.000) обійшли Кавказ та вийшли до Леведії, на захід Дешт и Кипчак, де 1223 на Калці їм спробували протиставитись галичани, волиняни, кияни та алани, але – без успіху. Виявивши такий вакуум мілітарної потуги на заході, монголи згодом дістануться Карпат, за якими лежить могутнє королівство їх колишнiх степових побратимів – мадярів.
Зауважимо принагідно, що своїм знищенням Київ, так само, як і Хорезм, – зобов’язаний виключно собі самому; а точніше – бракові культури. Бо, коли Бату-хан 1240 стояв під Київом, він послав до міста делегацію парламентарів, яких там якісь київські недоумки убили на очах у монголів. А цього монголи не дарували ніколи й нікому, та на відплату й знищили Київ (пригадайте Хорезм). Підкреслимо, чогось подібного не могло бути, в принципі, п’ятсот років перед тим, в часи Гунського каганату, який воював за старими правилами степових народів, як і монгольська держава.
Чималу ролю в цьому здичавінні відіграло, можливо, й оте візантійське християнство, яке всіх інших і за людей не вважало. Ну, щож – отримали своє, всього й тільки.
Дурна слава монголів походить, цілком і виключно, не з фактів історії, а лише з пропагандових джерел: араби так і не дарували їм утрати Хорезму та Iрану, їх найкращих здобутків, та й створили злу славу монголам, приписавши їм, один в один, свої власні гріхи (пригадайте отого покидька Кутейбу). Цю брехню підхопила з часом російська історія з її “татарскім іґом”, яке вони отримали на шию, ніби, “рятуючи Європу”.
А потім “скинули” на Куліковому полі 1380, здобувши там блискучу перемогу. От, тільки призабули, що через два роки Тохтамиш наїхав та спалив Москву, загнавши переможця Дімітрія Донского, – аж до заволзьких лісів.
Сьогодні повторювати байки про “диких монголів” здатні лише повні неуки та недоумки від історії.
Але, питаня про оті “монгольські руїни” та “спустошення”, є настільки важливе, що доцільно переглянути, як байки про них віддзеркалилися в літературі, зокрема – по різних історіях України.
Відомий Марко Поло (1254-1320), радник останнього кагана Монголії Хубілая (1260-1294), який проїздив Монголію із заходу на схід пізніше, але не так, щоби забулися події від 1240 і раніше, – не пише нам про аж так великі руїни по монголах, будь-де, починаючи з Афганістану. Приблизно те саме стверджують нам Карпіні і Рубрук. Не пише нам про остаточно зруйнований Київ єпископ Джованні де Плано Карпіні, який вже через нього проїздив.
Про остаточні зруйнування, а значить – і знелюднення, – доповідають нам в один голос саме пізніші російські історики. А, оскільки ці люди нічого за так, або з чистої наукової цікавості не роблять, то... й думайте.
Реномований В.Ключевський подає все це в таких словах:
Запустіння Дніпрової Русі, що почалося ХII ст., було завершене у ХIII ст. татарським погромом 1229-1240 рр. З того часу старовинні області цієї Русі, колись так щільно замешкані, надовго обернулися на пустелю із залишками колишнього населення.
(В.Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 284)
Він штучно валить докупи подаючи зазначені вище дати, – три різні події: підкорення Великого Булгару, зимовий похід Бату проти колишнiх київських колоній на півночі, та похід на Європу 1240. Але, цим він хоче сказати тільки, що:
Я кажу тільки, що в утворенні малоросійського племені, як гілки російського народу, брав участь початий або посилений з ХV ст. зворотній рух до Дніпра російського населення… (теж там, с. 286).
Отже, все ясно, “спустошення” необхідне, аби ці землі почали заселюватися “русскімі” (яких тоді, у ХV ст. іще не було, були московити), що й утворило згодом оте “малорусскоє плємя”. Що ж, значить теж, інтелігентний та аж над міру як для росіянина сором’язливий, але – що поробиш, шахрай від історії.
В українській науковій історії знаходимо, навпаки, цілком тверезе відношення до сієї справи:
Однак, не було в інтересах монголів перетворити Київську Русь на незамешкану та непродуктивну пустелю. Навіть підчас монгольського вторгнення між 1237 та 1241, справжня розруха руських городів та поселень була, ймовірно, меншою, ніж це пишуть у тодішніх та пізніших хроніках.
(П.Маґочі, Iсторія України, Торонто, 1996, с. 109).
З наших відомий М.Грушевський – теж ставиться до справи спокійно, зауважуючи тільки, що:
В літературі часто перебільшували значення цього нашестя Бату для української колонізації. Справа подавалася так, що татарське нашестя обернуло Київську землю і взагалі середнє Подніпров’я на повну пустелю, знищивши величезну масу населення і розігнавши, примусивши до виселення останнє, що ці землі надовго запустіли потім колонізувалися наново, що Київ повністю знелюдив і т. д. Насправді до таких крайнощів не дійшло, хоча спустошення було дуже значне та підірвало ще більше економічний побут Подніпров’я і взагалі України, але до справжнього запустіння воно, безумовно, не призвело.
(М.С.Грушевский, Очерки истории украинского народа, Київ, 1990, с. 64)
Не надто переймається татарськими шкодами й Iван Крип’якевич, хоч робить очевидну та невибачальну помилку, приписуючи відступ військ Бату-хана 1242 – тому, що монголи були “знекровлені опором Русі”. Для монголів ота Русь, особливо, північна – була, що отой тарган під ногами. Не забувайте, що монголів як таких, засновників каганату, було на той час десь 2 млн., але приєднаних до них народів – у десятки разів більше. А населення Росії сягне десь 5 млн. тільки за Петра I, – півтисячоліття по тому! – то, скільки ж їх мало бути тоді? Хочеться воно панам росіянам, бути великими і могутніми з самого початку своєї історії (!), але, що ж поробиш, як так не було. А Бату повернув з Європи додому, як відомо, на вибори нового кагана, по раптовій смерті Уґедея.
Вельми тверезо до цієї справи підходить і Н. Полонська-Василенко у своїй ґрунтовній “Iсторії України” (Київ, 1995). Вона не лише знається на справі, але й чітко проникає у потаємні наміри російських істориків, які використовують все, правдиве чи брехливе, але тільки на власне звеличення.
Київ... та, про яке, власне, “знищення Києва” могло йтися, коли не постраждала від монголів жодна з його старовинних церков?
Щодо сільської України, то вона помітила на той час, хіба що, зміну влади. До того ж, порівняно з тими часами коли князі в Києві мінялися мало не щорічно, – чи ж не зміну на краще?
Можна думати, є всі підстави, що роки під монголами, вільні від князівських або половецьких наїздів (а щодо цього монголи були понад суворими, розбій не терпіли), – були роками миру, спокою та перепочинку; під своїм власним, громадським самоврядуванням.
Доповнення 2. Монгольські міста на теренах України
Монгольська держава, наперекір пропагандовим наклепам про неї, не тільки нічого спеціально не руйнувала, але ще й будувала. Зокрема, це була також і міська цивілізація, та на теренах Алтин Орду, принаймні, за часи її існування було розбудовано чи не більше міст, ніж за всю попередню історію.
Оглянемо з цієї точки зору терени України, Дотримуючись досить ретельного та компетентного сучасного автора (В.Л.Егоров, Историческая география Золотой Орды в ХIII-ХIV вв., Москва, 1985).
Маємо, на правому березі Дніпра, точніше – поміж Дністром та Дніпром, – наступне:
1. Городище Маяки. На лівому боці гирла Дністра, біля сучасного пос. Маяки. Залишки переправи через Дністр, залишки мечеті та кількох кам’яних споруд. Назва – невідома.
2. Городище Велика Мечетня. На правому березі Південного Буга, поблизу с. Велика Мечетня. Залишки цегляних та кам’яних будов.
3. Безіменне городище. На Південному Бузі, біля впадіння річок Кодими та Синюхи. На цьому ж місці існує переправа через Буг, називана Вітовтів брод. Назва теж невідома.
4. Городище Солоне. Поблизу с. Солоне на річці Солоній. Біля Мечетної балки залишки мечеті та інших фундаментів. Назва невідома.
5. Городище Аргамаклі-Сарай. На правому березі р. Громоклей, правої притоки Iнгула. Кам’яні фундаменти та розвалини мечеті.
6. Городище Ак-Мечеть. На правому березі Буга, побіля села Ак-Мечеть.
7. Городище Баликлея. Біля гирла р. Чічаклея, що впадає до Бугу.
Всі ці міста знаходилися вздовж важливого колись торгового шляху, що поєднував Львів із Кримом. Тепер ми дещо розуміємо, навіщо Алтин Орду було будувати стільки міст. Всі вони розташовувалися на торгiвельних шляхах, для зручності торгових караванів. А саме трансконтинентальна торгівля, без перепон та міждержавних бар’єрів, – і була тим джерелом, яке живило велику Монгольську державу.
Але, продовжимо, перейдемо на Дніпро та його лівий берег. Тут маємо:
1. Городище Кучугурське. На лівому березі Дніпра, десь 30 км на південь від Запоріжжя. Руїни займають площу в 10 га, та тут, єдино, 1953 робили археологічні дослідження. Це місто часто пов’язують з місцевою столицею беклярібека Мамая.
2. Городище Тавань. Лівий берег Дніпра у 40 км. вище Херсона. Головна, здається, переправа через Дніпро. Відповідно, щось знаходилося й на правому березі. Бо тут, як зауважує Боплан, Дніпро мав усього десь 500 кроків ширини: славетний “Таванський перевіз”.
3. Городище Конське. Знаходиться на відстані 60 км. від Дніпра на правому березі р. Конки.
Літописи сповіщають, що золотоординське місто було й у гирлі р. Самари. Д. Яворницький у своїй книзі “Вольности запорожских казаков”, Санкт-Пб, 1898, с. 167 і далі, пише про городище на лівому притоці Конки – Янчокраці, у 10 верстах на південь, де теж було місто. Згадує й про місто на р. Білозерці.
Недослідженість усіх цих важливих археологічних пам’ятників показує нам воістину немовлячий рівень совєцької i російської археології.
Були, як свідчать деякі історичні джерела, монгольські міста на Харківщині, Полтавщині та Донбасі, але їх руїни й досі не знайдені.
*
Отже, чи винищили щось там монголи по Украіні, включаючи й Київ – то ще треба дослідити, прискіпливо та вірогідно. А от те, що вони набудували в ній чимало нових міст, – того й досліджувати нема потреби: є тому розлеглі матеріальні докази.