Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
6. Кінець князівства
Навряд чи варто вникати до дрібниць у княжі чвари після Ярослава, вони нічого не дадуть i не додадуть до образу Києва. Краще звернутися до безпосереднього кінця.
На рік 1113 припадає аж три відмічених літописом події: смерть князя Святополка, що сидів у Києві, народні розрухи з цього приводу та воцаріння на київському престолі Володимира II (Мономах, 1113-1125). В літописі є, всього й тільки, що по смерті Святополка кияни звернулися до Володимира: “Сідай князю на стіл, батьків та дідів!” А він, ніби на це: “плакася велми, и не поиде, жаляся по брате”. Тоді кияни розграбували двір тисяцького Путяти, а потім: “идоша на жиды и разъграбіша я”. От такий діалог, як бачите. А потім знову послали по Володимира, пригрозивши йому, що й гірше зроблять, як не прийде, та ще його розграбують, вкупі з його боярами та церковними монастирями. Та й умить заспокоїлися, ніби, як прийшов Володимир. Одне слово, щось невірогідне...
Совєцький історик Б.Д. Грєков править нам із цього приводу, що:
Селянські громади, що зустріли наступ феодалів повстаннями, продовжували спорадично виступати з протестом і пізніше. Але, селянські повстання за своєю природою, особисто у настільки далекі часи не могли бути якимись потужними, хоча би з уваги на розпорошеність селянських сил.
(Б.Д.Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 502)
Потім, згадуючи врешті, що повстання є саме міське, а не сільське, він додає: “непорівняно більш значущими малюються у наших джерелах виступи міських мас”. Не пояснюючи, ні мотивів, ні перебігу повстання.
Багацько чого розповідає літописець про правління Володимира II, і про спір із братами, як краще перепоховати Бориса та Гліба, і про затемнення сонця (неповне), і про міст через Дніпро, побудований за наказом князя. Року 1116 князь ходив на Дон до половців та бився там із ними два дні, але... “и придоша в Русь по Володимеру Торцы и Печенезе”. Оце навоював, можна сказати...
Наступного року Володимир іде до міста Володимира – на свого небіжа Ярослава. Але – знову без успіху, бо простоявши під містом два місяця – “сотвори мир”.
Це літописець. Iсторик же ставить на рахунок князеві те, що він пом’якшив економічну ситуацію списавши якісь там борги, проявляв велику активність на князівських з’їздах, та особливо те, що: “Найменшу спробу непідкорення собі Володимир пресікає у основі і розпоряджувався ними, як своїми підданими” (теж там). Тобто, за те, що він був справжнім самодержцем.
В кінці він визнає, що після Володимира II Київська держава стала остаточно нежиттєздатною, практично припинила своє існування, розпавшись на 12 окремих князівств: Новгородське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Полоцьке та Турово-Пінське. Втім, як ми бачили вище, не всі вони складали єдину державу й значно раніше. Отже, Київське князівство проіснувало більш-менш стабільно всього 243 роки.
Додамо від себе, що за наступні роки, від смерті Володимира II 1125 та по 1240 – рік приходу монголів, – в Києві змінилося десь 36 князів та 49 разів змінювалася влада (дехто влазив на престол двічі та тричі). Таким чином, середня протяжність одного князювання становила 3,5 роки, а влада змінювалася, в середньому ж, – кожні 2,5 роки; ото вже накнязювалися, ніби отой Сіґтрюґ із синами в далекому англійському Йорку (див. “Сагу про Еґіля”).
*
Останнє посилання на Йорк – не випадок. Після століть гунського каганату, Київ – у певному ступені, повернувся назад, до ґотської минувщини, ставши периферією світу вікінгів. Але, – успадкувавши від аварів і ворожнечу зі світом тюрків, – одвічною Дешт-и Кипчак. Світ вікінгів був, завдяки cталим вікінгівським розбратам королів,– не найкращим середовищем для національного формування, хоч і створив згодом три нові потуги на півночі Європи.
Йому не вистачало, так би мовити, розуміння спільних інтересів.
Отже, не вадить ствердити таку саму причину, що створювала перепони для національного визначення й у Києві, – відсутність спільних інтересів на національному рівні; ще більшу, ніж на півночі. Примат еґоїстичних інтересів над спільними. Бо, тільки такі спільні інтереси здатні уформувати та згуртувати націю.
Пізні київські літописці повідомляють нам, що київські князі у своїх міжусобицях прагнули, не так перемогти, як поруйнувати та попалити суперника, угнати його людей, послабити на майбутнє. Ця згубна для нації в цілому стратегія, яку підмітили навіть простодухі та не надто освічені літописці, саме й свідчить про відсутність інтересів, вищих над еґоїстичними, національних. Князі та їх люди були політичною елітою народу, та саме вони мали розуміти та відстоювати національні інтереси.
Не можна оминути тут і красномовний приклад, з іншої, але теж тогочасної історії. Як ми бачимо, відміченою вище вадою певною мірою страждав увесь світ вікінгів, хоч і не до такого ступеню, як отой княжий Київ. В цьому контексті пригадується історія Гедебю, що був 250 років торговельною столицею вікінгівського світу. За владу над ним ревно змагалися королі трьох держав півночі, але остаточно спалив його, не в стані підкорити собі, – саме Ґаральд Гартраде, молоді роки якого пройшли як не в Міклаґарді, так у Києві. Випадкове співпадіння? – можливо; а може – й ні.
Подібну відсутність загальнонаціональних спільних інтересів української еліти – можна простежити й далеко потім. Часом створюється враження, що вони так і не сподобилися виробити у себе навіть якусь класову солідарність, з якої все починається. Тобто – на набагато нижчому рівні.
Таку саму відсутність спільних інтересів демонстрували – з самого початку, й київські північні колонії, поки не знайшли себе на ґрунті спільних інтересів суто негативного плану: порабленні угро-фінського світу, що їх оточував, работоргівлі, протиставленні іншим народам, тощо. Не випадково ж їх спільний шлях почався 1169 зі спалення та сплюндрування міста, з якого колись вийшли їх предки.
Як бачимо – можна й так будувати спільний дім. От тільки, не слід по цьому сподіватися, що в ньому колись з’явиться або виникне щось добре, людське...
7. Галичина
Галичина практично ніколи стало не входила до Київського князівства. Часом Київ володарював чимось там у Галичині, часом Галичина підкоряла собі Київ, але стійкого їх об’єднання так і не сталося. Для нас вона буде цікавою, насамперед, як істотна частина українського народу, що загалом не зазнавала згубних візантійських впливів. Та, годі й казати, довший час була так само ізольованою від так званого “старшєго брата”, – як не позаздрити !...
Сама Галичина починає утворювати собою певне ціле за Володимира (Галицького, 1124-1153), який об’єднав її та учинив столицею древній Галич, від якого й князівство стало називатися Галичиною; принаймні – так твердять історики. Назва Галич – є досить цікавою. Справа в тому, що топоніміка теренів, від Галаці на Дунаї до Галича в Галичині, наводить на думку, що то був у якісь давні часи, – домен кельтів (або по-іншому – галів), сусідів та родичів кимерійських балтів. Поґотів, ми знаємо, що безпосередньо на заході, ще десь перед нашою ерою, знаходилася потужна кельтська держава, Бойемайна, або ґерманською Бойогайм, від назви якої пішла сучасна Боґемія. Можливо, що до її колишнiх громадян мають якесь давнє відношення наші бойки, як до колишніх ґотів – сучасні гуцули. Але, повернемося до власне галицької історії.
Син Володимира, Ярослав (Осмомисл, 1153-1187) – примножив здобутки батька в напрямі Подністров’я, подекуди дійшовши й Дунаю. Про це з повагою пригадує невідомий автор “Слова”, звертаючись до князя: “Галицький Ярославе-Осмомисле! Високо ти сидиш...” Але, шкода, не так він насправді високо сидiв, бо поруч із ним, а може й вище, сиділо неробне галицьке боярство. Та це й дало знати про себе, коли князь, обік дружини, нав’язаної йому батьком, завів собі нешлюбну коханку. Боярам це не сподобалось, та хоч вона теж була високого роду, вони не зупинились спалити її живцем 1170, звинувативши у чаклунстві. Нагадаємо, що на заході палити чаклунів стали тільки наприкінці ХV ст.; хоч і у значно більших масштабах.
Знехтували бояри і заповітом князя, – віддати Галичину його нешлюбному синові. Віддали шлюбному, Володимирові II. А, як цей був поріддям Ольги – дочки Юрія Долгорукого, то й правитель із нього був ні до чого.
Посварившись і собі з боярами, та теж на ґрунті нешлюбного зв’язку, він збіг, подався по допомогу до угорського короля Бейли III. Зауважимо, що мадяри ніколи не були від того, аби пригородити собі “Галич і Лодомер (Володимир)”, та це його нерозсудливе звернення по допомогу саме до них – спричинило угорську окупацію Галичини.
На щастя, його батько – Ярослав Осмомисл далекоглядно визнав себе ще 1165 васалом (ленником) голови могутньої імперії Штауфенів, самого Фрідріха I Барбароси. Тепер недолугому Володимирові II досить було звернутися особисто до грізного Штауфена і угри слухняно відправились додому.
Він якось не мав наступників та з ним і покінчилась династія Ростиславичів, яка перетворила Галичину на не останню з європейських держав Середньовіччя.
Далі правив Роман (1199-1205), з іншої гілки волинських князів, який за короткий час зумів приєднати до Галичини й послаблене на той час князівство Київське. Він по тому пішов 1205 походом до Польщі, та там і був убитий десь на Віслі.
Після нього залишилася дружина Ганна та двоє малих синів, Данило та Василько. З цього й розпочалася багатолітня колотнеча за Галицький престол. Тут було все, угорська допомога і угорська окупація (угорським королем на той час був Андраш II), чого тільки не було. Претензії Андраша II на всю Галичину підтримувало чимдуж галицьке боярство. Тут ми не вперше бачимо, як українська еліта беззастережно віддає перевагу іноземному пануванню над власним.
I що ж то були за такі дивні люди? – та – взагалі, що ж ми за нація? Бо, чи можна побачити десь у тій же Європі – щось подібне? – далебі, здається, ніде й ніколи. Отже, – дивні, дивні люди, оці українці...
Десь лише з 1230 починаються змагання князя Данила за Галичину. Короля Андраша II на той час змінює Бейла IV, який поки ще не надто цікавиться Галичиною, та місцеве боярство звертається до чернiгівських князів, аби – не свої. Але, Данило зумів привернути на свій бік середній клас у країні – міщанство, та переміг. Чимало допоміг йому й союз із Литвою, передбачення майбутнього, та 1238 городяни впускають Данила до Галича, а вже 1239 йому вдається підбити назад і Київ. Але, все покінчується остаточно лише 1245, коли Данило перемагає угорців, у яких пощастило знову вициганити підтримку проти князя галицьким боярам.
Вже по цьому він реорганізує державу на європейський лад, порядно прикартає всевладне та антипатріотичне боярство. Відновлює деякі вільності селянства.
Але, вже з роком 1240 виникає цілком нова політична ситуація, та одна для всіх проблема: монгольський наступ. Бо, пам’ятаєте, це рік вирушення армії Бату-хана на підбій Європи.
Сам похід був, як відомо, вже 1242 перерваний (та – назавжди ) несподіваною смертю другого кагана Монголії, Угедея. Але, й це не вирішувало ще проблеми, бо поруч полишався могутній західний улус каганату – Алтин Орду. Та – не маленькому європейському королівстві Галичині – протиставитись могутній наддержаві, і в 1246 князь Данило повертається з Волги додому з ярликом Бату-хана. Бути васалом могутньої Монголії, то не лише не надто обтяжливі зобов’язання, але й понад вагомі переваги: в разі чиїхось зазіхань на Галичину, досить її володарю, що отримав ярлик, звернутися до кагана, – і на її захист встане вся військова потуга каганату, що не мала на той час рівних собі в цілому світі. Не дивно, що миттєво упорядковуються й відносини з сусідами, зокрема – з Угорщиною. Той же Бейла IV, що відсиджувався невідомо де, коли його армія стікала кров’ю, марно силкуючись хоча би зупинити звитяжних монгольських нукерів Бату-хана, – перед тим і чути не хотів посватати за Данилова сина Лева свою дочку Констанцію. Тепер, після ханського ярлика, він сам поспішає запропонувати цей шлюб. Він і відбувається негайно, вже 1247; при цьому обидві держави пов’язуються взаємовигідною мирною угодою.
Щоправда, честолюбний Бейла IV полишає за собою титул “короля Галича і Лодомера”, але так, тільки для власної втіхи, не більше. Не роблячи з цього жодних практичних висновків.
Цікавиться тепер князем Данилом i римський папа Iнноченцо IV (1195-1254, папа з 1243), запеклий ворог могутнього імператора Фрідріха II з роду Штауфенів (1194-1250). Підбурений умілою арабською пропагандою проти монголів, він замість того, аби радіти, що монголи відмовилися від завоювання Європи, – з останніх сил пнеться організувати, ні більше, ні менше, як хрестовий похід проти нових “невірних” – “татарів”! Він – нульовий політик, він геть не розуміється на історії, бодай на сучасній політиці. Не розуміє, навіть, що оминувши ненависного йому Фрідріха II – жодного походу не здійснити. Не розуміє, й того, очевидного, що з монголами не упоратися й трьом Європам нараз. Не розуміє й того, що й папство вже давно не те (на щастя!) аби підняти за собою народи. Поґотів – вирішувати їх долі.
Бо, в Європі минає християнська “Ніч Середньовіччя”. Підірвана, як потугою Штауфенів, так і викликом звитяжних монголів.
Втім, цього останнього не враховують і українські історики, які надто вже роздувають оте папське “визнання” королівського рангу князя Данила, який, ніби, особисто прийняв 1253 надіслану йому від папи королівську корону. Цим актом він, мовляв, офіційно визнав наступником Руси, – не суздальських, не московських князів, а – бачите – князя Галицького!... Ну й визнав, ну і що? – от тільки, якби у Москві та Суздалі, ще тоді, – не плювали би на всіх і всяких пап... Бо ж вся ця подія – жодних там наслідків не мала та мати не могла. Хіба, що наступний папа Олександр II 1257 почав погрожувати Данилові за якісь там, наче, “відступлення” від канонів Римської церкви. Та Данило, здається, не надав цим погрозам жодного значення, та був абсолютно правий.
Данило не був аж так далекоглядним, аби не воювати з Литвою, бувало й таке, аде в обличчі спільного татарського виклику це хутко змінилося на союз, коли Данило одружив свого сина Шварна з дочкою кунігаса Мендавґаса. А коли син та наступник Мендавгаса – Войшелк 1267 прийняв християнство та пішов до кляштору, Шварн унаслідував литовську корону. Йому смертельно заздрив брат Лев, який цього вже просто не міг перенести. Та через три роки підступно убив Шварна, коли той гостив на Волині у їх дядька Василька. Цей дикий злочин негативно вплинув на подальшу історію Галичини і Литви, загостривши їх відносини та відтягнувши їх об’єднання на невідомий час. Цього вчинку було досить, аби перекреслити все, щоби він потім не робив для Галичини. А він до того, й не зробив для неї нічого важливого. Зате, зробив для себе, бо тепер усі набутки Шварна перейшли до Лева, який тепер володів мало не всією Галичиною.
Данило Галицький був чи не найвидатнішим із українських князів. Він створив на сході державу, потужнішу від Польші, та зробив для її зміцнення все, що тільки міг. Але, померти йому судилося не на вершині слави, а радше у її присмерках, бо несподівано загострилися відносини зі всесвітньою потугою на сході. Вони – з часу їх початку, бували різними. Зі знаменного 1240 року, ординським намісником заходу (а значить – і України) був хан Куремса (чи Хуремші?) з роду Чінгіс-богдохана, онук Джучі та небіж самого великого Бату, якому мільйони його підданих згідно надали прізвисько Саїн, тобто – “Справедливий”. Хан був людиною освіченою, толерантною і дипломатичною, не страждав на войовничість. Тільки 1253-1254 він задумав та здійснив похід на Галичину власне – на Пониззя та південну Волинь, але... похід вийшов невдалий та Данило якось відбився.
Потім Куремсу 1258 змінив Бурундай, професійний військовий, що був тумену-нойоном (генералом) іще у орхона (маршала) Субедея; та, як такий, не любив сидіти спокійно. Бурундай, як політик, гострим оком помітив нові ознаки зближення Волині з Литвою, та своєчасно його перервав, погнавши волинян у свій литовський похід. Довідався у шпигунів про багатолітні фортифікаційні зусилля Данила, та здійснив похід на захід кількома туменами, прийшов до Галичини та примусив галичан власноруч понищити свої власні фортеці, які прикривали країну зі сходу. Потім подався на Польщу. Монголи пройшли тоді до самого Кракова, руйнуючи по дорозі укріплення міст.
Так славний король Галичини та Лодомерії, який стільки зробив для своєї країни, помер 1264 не маючи великих надій на майбутнє.
Братовбивця Лев (1264-1301) процарствував довго, але безладно, без помітних успіхів, та в жодному разі не був гідним продовжувачем справи батька; та – чого, власне, й чекати від братовбивці. Він чимало навоював, з ким прийдеться, спробував був полізти й на краківський престол, але потягнув гарбуза. Воював, хоча часом і переможно, але без жодної системи або ідеї: допомогав мадярам і австрійським Габсбургам проти Чехії, ходив за татарськими наказами на Польщу та Литву. Під ним, фактично, була тепер сама Галичина, без Волині, бо дядько Василь та його син Володимир – учена людина, князь, що багацько зробив для культури і освіти у Волинській державі, – відвернулися від братовбивці.
Ні Лев, ні його наступники, ніколи не дорівнювали Данилові Галицькому як політики, та далі ми спостерігаємо лише прогресуючий занепад Галичини, аж поки вона не війде у склад Великого Князівства Литовського. Крім того, на той час докорінно змінилися й обставини на сході. До влади на заході Алтин Орду приходить тумену-нойон, хан Ногай, з яким уже мало хто міг змагатись. Це сталося десь після 1260, а вже 1264 Ногай, за дорученням Берке-хана, брата Бату, – провів переможний похід на Візантію, повернувшись із байковою здобиччю, бо похід був саме каральним. Свою квартиру він заклав на Дунаї. Не підкоритися подібному сусідові не було жодної можливості, та Леву просто не полишалося нічого іншого, як скоритись обставинам. На той час монгольські володіння протягнулися на південний захід аж у басейни Сірету та Ольти, а Болгарія сплачувала їм данину.
Політична ситуація дещо змінюється тільки по 1300, коли явні сепаратистські наміри Ногая задумав прикартати Тохта-хан (1291-1312), син Менгю Тімура і правнук Бату. Він розгромив у далекому поході переможця Другого Риму, i Ногай наклав головою.
Це, якоюсь мірою, полегшило подальші литовські завоювання, початком яких стала вирішальна перемога кунігаса Альґірдаса на Синюсі над звитяжними монголами, яких він на час відтіснив був навіть за Дніпро. Це сталося року 1363.
*
З приводу вельми старої назви “Галич і Лодомер”, яка нам тут не одного разу впадала в очі, можна зробити деякі не позбавлені цікавості зауваження. Ми звикли виводити сенс слов’янських імен, цілком користуючись сучасною мовою (а, як зразком такої – російською), забуваючи про те, що то імена надто старі, та походження їх могло бути зовсім іншим. Такий підхід іменується, дещо знехтувально, “народною етимологією”, але – шкода – подекуди проник і до науки. Скажімо, ім’я “Володимир” роз’яснюється в цьому підході мало не як “Властєлін Міра”, дещо забуваючи при цьому, що російська мова, за допомогою якої це робиться, – є наймолодшою зі слов’янських. Так само, ім’я “Мирослав (або Мирослава)” буде тоді щось, як “Слава Світу”, але й тут правда (не за народною етимологією) буде набагато скромнішою.
На жаль, народна етимологія була взята на озброєння російською наукою, як невігласною, так шовіністичною, а тому й варто буде нам тут розібратися, нарешті, з іменами.
Бо, слов’янські імена складалися насправді не на російському мовному субстраті, а на дуже старих: балтицькому, ґотському та гунському. Кимеріяни балти з’явилися у нас десь більше, як 4 000 років тому, Ґоти (разом із іншими скитами) десь за 2 800-2 700 років тому, а наймолодші (у нас!) гуни, – десь 2 100 років тому.
Отже, почали. “Слав” – то буде від ґотського Leif – життя. Готи, піднімаючи келихи на застіллях, проголошували: s’leif! – “хай живе!” – звідси йде пізніша “слава” та все, що з цим пов’язане. Так само, mаr, mer, mir – означає просто: більше. Vald – то балтицьке “сила”, та ім’я Вальдемар, від якого і походить, правдоподібно, наш Володимир, то ім’я-побажання: “Більше Сили!”, а жодного відношення до володіння світом, зрозуміло, – не має: то все дурні вигадки сучасності. А імена Мирослав (або ж Мирослава) – не мають нічого спільного зі “Славою Світу”, а надавалися, можливо, із сугестивною ціллю, маляткам, які з’являлися на цей світ, так би мовити, слабішими від норми: “Більше Життя!”
Слово Лодомер ми теж виводимо від Володимира, так він і звався був, центр старого князівства поруч із Галичем, але... Можливо, що ми тут зтикаємось з іменем, яке не мало нічого спільного, ні з офіційною, ні з нашою версією Володимира. А, чимось взагалі новим. Мадярські слова lágу (ладь – м’який) або дієслово lágуit (ладьіт – м’якшити, пом’якшувати), які можуть бути спільними з відповідними гунськими, а також наші українські слова – лад, ладити, – наводять на певну думку. Бо, могло колись у нас бути старе ім’я, не тотожнє Вальдемару (Володимиру), а – до певної міри протилежне йому за змістом: Ладимир, Ладомер, – “Більше Ладу” (або – м’якості). Від якого вже й пішли збережені мадярами назви: Лодомер, Лодомерія.
Це підкріплюється тiєю обставиною, що у мадярській мові чужі (а, може й не так чужі) назви зберігаються дещо точніше, ніж у нас. За прикладами – далеко не ходити. Печенігів вони називали (і називають) besenyok (бешеньок), що абсолютно точно передає їх власну, тюркську назву: бешень – п’ять народів.
8. Україна та Росія
Тут ми дійшли ще одного важливого пункту досліджень: а, хто ж то є вони, Україна та Росія? – та, які у них взаємовідносини?
Походження російської державності у сучасній російській історії – жодних сумнівів не викликає. Наприклад, така собі “Иллюстрированная история СССР”, Москва, 1974, – рекомендує себе у такий спосіб:
Пропонована читачеві книга містить стислу розповідь про найбільш видатні події та основні етапи історії нашої країни – від виникнення Древньої Русі, до наших днів.
(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 6)
Або, дещо далі (наведемо ще раз):
Велика держава середньовічного світу Древня Русь... Слов’яноруси – подніпровські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та северські вятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на власній землі. Відбиваючи набіги скандинавських піратів iз півночі, хозар та кочовиків-печенегів з півдня, вони поступово сплотилися до Х ст. у величезну державу під рукою великих князів і бояр “матєрі городов русскіх” Києва, а також підвладних йому Новгорода,Чернігова, Полоцька, Смоленська...
(теж там, с. 13)
Ну, одне слово, як годиться – “дрєвнєрусскоє государство”. Або гра на слівці: “Русь – русскій”, хоч останнє з’явилося вже після Пєтра I, який по створенні імперії 1721 надумав, з подачи своїх учених німців, – переіменувати свою Московію на златинізований варіант Русі – “Россія”; шахрайство досить дрібне, але – з аж як великими наслідками. Знову ж, одне слово: “Якби не ми, то як вас величать?” (Л.Костенко). Такі є справи з державою.
Що ж до українців... Спочатку А.Сумароков, що наприкінці ХVIII ст. побував в Україні, цілком щиро писав: “... інша країна, інший нарід...” Потім, за Нiколая I, за справу взялися учені, та встановили були, що після наїзду монголів 1240 – російську державність перенесено з Києва на північ, а українці? – набігли звідкилясь після монголів (М. Погодін). Ще потім відкинули й це: як надто складне, бо виявилося, що “нікакого украінского язика нєт і бить нє можєт”. Що це той самий “русскій язик, только іспорчєнний вліянiєм на нєго Польші”.
За совєцьких часів зійшлися на компромісі: дозволили бути, крім росіян, іще українцям та білорусам, але – тільки в такій саме послідовності: період концепції “старшєго брата”, так би мовити.
У постсовєцький період спостерігаємо, як це не дивно, – повернення до часів Нiколая I або П.Валуєва; точки зору останнього, що окремої української мови “нєт і бить нє можєт”, – дотримується, наприклад, нобелівський лавреат А.Солжєніцин.
Але, після всього, що було в попередніх розділах, – мусить бути ясно, що не Україна є якоюсь там “окраіной вєлікого государства російского”, а – радше навпаки. Бо, дійсно, саме Росія пішла бути від України, як ми це й вичерпно ясно покажемо; та, за цей історичний гріх наш нарід розплачується й досі. З часом прийшовши на край загибелі, ставши нацією, що вимирає. Бо нас сьогодні наприкінці ХХ ст. – рівно стільки, скільки було на початку – 37 млн.
Отже, коли сталося відокремлення Росії від України, та як саме?
Колишнiй Гунський каганат, що на початку Х ст. звузився до Правобережної України, зберігши лише свою першу столицю в Гунаґарді-Києві, – поступово поширював свої терени й за часів Київського князівства; відроджуючи, так би мовити, свої природні геополітичні масштаби. Цьому, зокрема, ґрунтовно посприяв Святослав (964-972), що більше як по трьохстах роках відвоював Леведію, витиснувши з неї хозарів.
За його сина Володимира (972-1015) продовжується експансія на північний схід. Між Окою – межею інтересів Булгарського каганату, що іще 490 відділився від Гунії, та Клязьмою, – з’являються перші київські поселення на землях угро-фінських народів веся і мурома. Потім, пізніше, завойовують i місцевості на заході (Московщина) що одвічно належать балтицькому народові “ґаліндів” (“ґолядь” російських літописців).
Схоже, що всі північні міста: Володимир, Муром, Суздаль, – хутко стають работорговими центрами. Сьогодні важко сказати, звідки побралася работоргівля в країні, де її не було, принаймні, три тисячі років. Може її принесли оті зайди, волоцюжні рюриковичі, які стали історичним нещастям Київської Русі, бо вона геть заникає по відродженні Києва після його зруйнування монголами Бату-хана 1240. А, можливо, з’являється з нових колоній. Бо, так само було пізніше, з європейськими колоніями у Новому Світі; вони починали з работоргівлі та покінчили з нею остаточно лише у ХIХ ст. Отже, якась особливість саме колоній. Можливо, це є закономірність. Бо це байки, ніби до колоній ідуть люди енергійні та підприємливі, цвіт нації: в жодному разі! Бо такі цілком пристойно влаштовуються i вдома. Насправді іде всякий непотріб, що ніде місця зігріти не може. А часом, це робиться й свідомо: пригадайте, як Британська імперія позбавлялася асоціальних елементів, експортуючи їх до Австралії або Нової Зеландії.
Работоргівля, то хоч і аморальний бізнес, але понад прибутковий, та нові колонії хутко ростуть та міцніють (так само було, пригадайте і в європейських колоніях). Колоністи, віддалені від Києва на якусь тисячу кілометрів – беруть собі жінок на місці та швидко розпускаються етнічно у місцевих народах, яких вони пораблюють.
Iз цим пов’язуються дві характерні особливості, два протиріччя, це по-перше те, що в кінці зникає етнічна, расова різниця між рабами та рабовласниками: утворюється безпрецедентна система рабства всередині одного народу. По-друге, місцеві мови більшості населення – витискаються мовою зайд: раб має розмовляти тільки мовою господаря, рабовласника.
Цілком іншою стає й психіка народу північних колоній. Все це ми не будемо обговорювати в подробицях, відсилаючи читача радше до гл. ХVI “Курса русской истории” В.Ключевского (Сочинения, Москва, 1956, т. 1). Звідти з повною яcністю плине, що вже десь через сто років після появи північних колоній – ми маємо на півдні і на півночі дві абсолютно різні нації; різні не тільки етнічно, але ментально. Де в чому, щодо останнього, – навіть протилежні та несумісні.
Подібне твердження обґрунтовується всією історією двох націй, – українців та росіян. Як перші неодмінно трималися демократичного устрою, громадянського трибу життя, так другі були незмінно щирими слугами несвободи: всебічного утиску та авторитарної диктатури. Все це досить виразно спостерігається тоді, на самому початку. Спільного полишається дуже мало; лише спогади минулого, та...
Хіба тільки мова, хоч порядно збіднена та перекалічена. Як то звичайно буває по різних колоніальних задуп’ях.
Закріплюється в північній, Суздальській Русі – на століття вперед, і спосіб існування, чужий Україні, – рабство.
Як для Києва работоргівля була чимось тимчасовим, зайняттям занесеним із колоній, якого не схвалювало та до якого було непричетне вільне, переважно селянське населення Київської Русі, – так на півночі рабство стало з самого початку основою господарки. Там воно протриває, жах подумати, – аж до 1861, – більше, як вісім століть!
Київ був і за князівства столицею держави, де й правили київські князі. Першим iз північних князів, що вліз на київський престол, був, здається, Юрій Долгорукій (1154-1157). Він навів із собою своїх “керівників” – суздальських хабарників, який розсадив правити “по ґородам і вєсям”. Після його смерті київські люди їх усіх, до останнього, – негайно перебили. Вже це, якоюсь мірою, характеризує тодішні відносини двох різних народів.
Ці відносини загострюються до стану війни 1169, але в ній син Юрія Долгорукого – Андрєй Боголюбскій (1111-1174), – перемагає Мстислава Волинського. Київ був узятий суздальцями, та його люди мали змогу пізнати щиру любов до них “старшіх братьєв”. Як пише історик:
Переможцi, за оповіданням літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: “були тоді в Києві на всіх людях стон та туга, скорбота невтішна та сльози неперестанні”.
(В.О.Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 319)
Куди вже там отiй “татаро-монгольськiй навалi”.
Так, убивали, нищили та грабували. Навіть перша святиня Росії – ікона Владімірской Божьєй Матєрі, – украдена з монастиря у Вишгороді. Бо, плюндрували північні дикуни, ясна річ, не лише Київ, але й усі околиці.
Від цього конфлікту й слід, мабуть, вести історичний відлік існування Росії та російської державності; принаймні – в принципі. Бо після цього північні князі завжди мають у себе свого “вєлікого князя”, тобто – непідвладного нікому суверена. Відтак і стають українські колонії незалежною від України державою (чи державами?). Хоч і не відразу постає єдина російська державність, до цього – ще йти та йти. Але вирішальний поділ, за всіма законами міжнародного права, – відбувається саме 1169.
Російські шахраї від історії й досі роблять вигляд, що тоді нічого не відбулося, та київська історія “ето русская історія”. Але, на те вони й шахраї. Таким чином, коли в минулому столітті офіційно святкувалося “Тисячєлєтіє Россії” – то святкувалася чергова історична брехня, не більше. Бо ота Росія в жодному разі не починається з Олега (або Рюрика). Вона починається, в кращому разі, з Андрєя Боголюбского. Як не починаються США з Вільяма Конкверора.
До речі, сам Андрєй Боголюбскiй був “самодєржцєм” типово російським: покидьком з покидьків, хоч і був сином половецької матері. Поєднував у собі необмежене свавілля, безглуздість, жорстокість та боягузтво. Той самий набір чеснот, що згодом буде притаманний усім іншим героїчним постатям “славной Iсторіі Россійской” – Iвану IV, Пєтрові I... Одне слово, як пише літописець – “нєнавідєлі князя Андрєя своі домашніє і била брань лютая в Ростовской і Суздальской зємлє”. Не дивно, що його й ганебно вбили – мало не “домашніє”. Офіційний історик пише:
В особі князя Андрєя велікорос вперше виступив на історичну сцену, та цей виступ не можна визнати вдалим (теж там, с. 324).
Чи можна вважати вдалими всі iнші “виступлєнія” – полишаємо на суд читачів. Та – на суд історії (який давно відбувся).
Підкреслимо, що тут не йдеться про якісь там сенсаційні наукові відкриття. Все це є давно відомі та незаперечні факти історії. Їх цілком однозначно тлумачили сучасники, так само тлумачать історики:
Так поглянули на хід справ і древні літописці, віддзеркалюючи у своєму погляді враження сучасників Андрєя Боголюбского: на їх погляд з часу цього князя велике княжіння, до тих пір єдине київське, поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відділився від Русі південної, утворив друге велике княжіння, Суздальське та зробив город Володимир великокнязівським столом для всіх князів (теж там, с. 321).
Маються на увазі, ясна річ, князі північні (“відділився від Русі південної”). Як бачимо, автор абсолютно ясно уявляє собі розділ України та її колишнiх колоній – майбутньої Росії. Процес який пізніше став системою для колоній європейських. Він не наполягає на тому, що це є принципово, хоч безперечно це розуміє. Таке щось, деяку стриманість, – теж можна збагнути. Вже гучно відсвятковано “Тисячєлєтіє Россіі”, та підкреслювати те, що воно відбулося чи не на триста років передчасно, – може викликати й “височайшєє нєудовольствіє“; в шахрайській імперії – правди не полюбляють. Та ще в дикій Росії... самі розумієте.
Антагонізм поміж обома різної етніки народами – ведеться з самого початку їх поділу.
Та й у проміжку, коли кияни, волиняни, галичани та половці вирішили 1223 протиставитись монголам маршала Субедея на Калці, та програли, жодного воїна з півночі там не було. Тi вирішили відсидiтись за своїми лісовими хащами. Тільки короткий рейд Бату-хана з трьома туменами взимку 1237-1238, – дещо привів їх до розуму.
Потім контакти між ними відновлюються лише десь через півтисячоліття.
Не менш разючою була різниця в культурі та її рівні між двома народами. Ми вже писали вище, що українська культура не була надбанням княжої епохи. Радше вона була інерцією високої культури Гунського каганату. Але й київська традиція хутко згасає на півночі. Приписувати це суворим умовам життя було би недоречно й нерозсудливо, бо маємо приклад ґотської культури на суворій півночі Скандинавії, захоронення Усебергу та Ґокстаду. Вони являють нам зразки справжньої високої культури. Зовсім не те ми бачимо тут.
Чи не найбільш компроментуючою прикметою нової російської культури, є “курная ізба”, тобто хата без димоходу. Це справжня королева російської культури. З неї починали свій шлях у майбутнє північні колонії Києва, та вона доіснувала по російських селах мало не до ХХ ст. В Україні вона невідома, навіть у поселеннях старішої Трипільської культури. Невідомо, і звідки б це могло бути займане, бо так не жив ніхто з сусідніх народів. “Курная ізба” невідома, здається, у Булгарському каганаті, поґотів у його наступниці Алтин Орду.
Коли в нас було винайдено свічки або хоч лоєвi плошки з гнотом, – навряд чи можливо дослідити. Але, ці засоби освітлення вживались у нас, мабуть, за багато століть перед нашою ерою. Принаймні, в захороненнях саків, кочовиків Великого Степу та предків якутів і казахів, – знаходять олійні лампи ще з III ст. п. н. е. Втім, це не означає, що їх не було раніше. Чи так вже важко було спорудити щось подібне й на російській півночі? – мабуть, дивлячись кому.
Така відсталість культури не, є загадкою, та пов’язується безпосередньо з трибом суспільного життя. Бо рабовласництво – не сприяє культурі. Рабові – взагалі не до культури, а рабовласник... Чи може такий непотріб – взагалі бути культурним? Здається, що таке – є просто несумісне.
Про це фантастичне відставання в культурі матеріальній, ми ще будемо писати, та – не одного разу. Але, є ще не менш разючий контраст у сфері духовній: разюча різниця духовних рівнів. Бо, в багатому українському фольклорі, є чимало всякого, але – нема, на щастя, того, що є у фольклорі російськім.
А саме це – цікаво переглянути.
Ми тут звернемо увагу всього на дві, але як же красномовні обставини. Це відсутність в українському фольклорі так званого “билінно-богатирского епоса”, як рівно казок про Бабу Ягу.
Бо саме з російського фольклору ми довідуємося про те, що: “сільниє могучіє богатирі во Кієвє”, а “цєрковно пєніє во Москвє ґородє”, як і про загадкової видової приналежності “гусєй-лєбєдєй”, та ще силу всього іншого.
Богатирі то понад цікавий сюжет, як сам по собі, так і з пункту зору психології народного характеру. Звернімося до висвітлення їх у самому російському епосі: що може бути краще, ніж надати слова відповідачеві? Починаючи з початку, з молодих років майбутнього богатиря, коли він:
Коли в малом был да он в ребячестве,
На широкой уличке погуливал,
Он с ровесниками шуточки пошучивал, –
Хватит за руку и рука долой,
Хватит за ногу и нога долой.
(Ю.И.Юдин, Героические былины, Москва, 1975, с. 41)
Отже, як вам подобаються “шуточкі” цього дебіла? – соціально небезпечного суб’єкта. Але, герої – навіть дебільні, – підростають, та “ровєсніков” їм уже замало. Підрісши,
Сели молодцы на добрых коней,
Где повернутся, делали улицы,
Учали по силушке погуливать:
Поворотятся – часты плошади... (теж там, с. 65)
Тут “сілушка” – бачите, це – як кажуть, – “жівая сіла протівніка”, не названого навіть на ім’я: що за різниця? Адже: “кто нє с намі тот враг”; а, “когда враг нє сдаєтся – єго унічтожают” (і коли здався – так само). Однак, до них самих це не відноситься, спробуйте лишень зачепити – який свинячий вереск на весь світ здіймуть! Бо, одне – то ми, а вже зовсім інше – якісь там “бандформірованія”.
Уроджена подвійна мораль, що ви хочете...
Може богатир і порядний бешкет зчинити, особливо – коли перебере, – може й “псіхануть”:
Скочил-то ведь Добрынюшка Микитинець,
Оперся о столы да о дубовый,
Как топал ногами в паркетный пол, -
Как теремы-то вси поросшаталисе,
Хрустальны околенки посыпались,
А вси князи-бояра замертво лежат,
А князь Владимер ходит раскорякою,
А молитсе Добрыне, извиняется:
– “Не бей-ко ты ногами о кирпицьной пол,
Оставь– ка нас, бояр, на симена!” (теж там, с. 58).
Або, помилуємося на продовження отого, попереднього, – “славниє вікторіі російскіє“; деяке закiнчення, так би мовити, усієї богатирської діяльності:
И наехали удалы добры молодцы,
Те же во поле быки кормленые,
Те же сильные могучие богатыри,
И начали они силу рубить со краю на край,
Не оставляли они ни старого, ни малого,
И рубили они силу сутки пятеро,
И не оставили они ни единого на семена.
И протекла тут кровь горячая,
И пар шел от трупья по облака.(теж там, с. 71-72)
От тут звернімо увагу на оті:”Нє оставілі ні старого, ні малого” та ще й “і нє оставілі оні ні єдiного на сємєна”, – подумаємо, а що ж це, власне, таке? На жаль, тут не полишається місця на якесь подвійне тлумачення. Бо від того їх “пара”, що “шєл от трупья по облака” – за версту смердить геноцидом. Агресія та геноцид – є агресією та геноцидом, та що тут – в народному епосі оспівуються саме вони – видно сліпому.
Отже, подякуємо великому Богові, що наш нарід подібного сміття по собі не полишив.Та, поґотів, у таких бридко неестетичних формах, у такий примітивний спосіб.
Переходячи до другої частини нашого сюжету, поцікавимося, чому, як це помітив іще сучасник А.Пушкіна Вельтман, автор популярних тоді історичних романів, в примітках до одного з них він пише:
БАБА-ЯГА. – Казкове поняття про неї відоме кожному, але Баба-Яга повинна, здається відноситись до мітології древніх Руссів; проміж Південними Слов’янами не відгукується про неї жодна з леґенд, а тому слід шукати її серед язичників Скандинавії або Північної Скитії.
(А. Вельтман, Романы, Москва, 1985)
Дійсно, саме так є, але – в чому справа? – чи не в тому, що міт про Бабу Ягу виникнув, знову ж, не в Києві, а в його північних колоніях? Схоже, що саме так.
Російський історик В. Ключевскій твердить, що ”... ліс завжди був тяжким для російської людини”. З причин досить прозорих: в лісі можуть блукати “соловьі-разбойнікі” або збіглі раби, які можуть і помститись; повно й диких звірів. Не був приємним і вільний степ, де у травах міг причаїтись “злой татарін”. Отже, й подітись не було би куди, якби не було річки. Бо, як повідомляє нас історик:
Так ліс та особливо степ діяли на російську людину двозначно, зате жодної двозначності, жодних непорозумінь не бувало у неї з російською рікою. На річці вона оживала, жила з нею душа в душу.
(В.О.Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 68)
Тут все гаразд, автор абсолютно правий, бо саме річка була та полишилась великим засобом “освоєнія” чужих “русскіх зємєль”, що їм ніколи не належали, саме річки приносили їм найбільші зиски. Бо, фінські хутори, з яких можна було запастися рабами, лежали саме на річках та озерах. Про це красномовно свідчить, те, що фінське слово “vesi” – вода, – стало старішою назвою оселі на російській півночі – “весь”.
Подібна прихильність до російських річок може навести на думку, що всі вони мають російські ж імена, але... далебі... Бо всі вони носять свої, старіші фінські імена: Волга, Вычегда, Кама, Клязьма, Москва, Ока, Онега, Печора, Пинега, Протва, Угра, Шексна, Цна та багато, багато інших. Хіба, що якась там дрібна річушка Пьянь – ото вже напевно російська.
Але, як вона, власне, виглядала: Баба Яга? На старих народнах картинках, “лубках”, вона зображується як літня жінка, часом у типово угро-фінському головному уборі – “русскій кокошнік”. Вона жіттєдіяльна, хитра та підступна, аж понад зла. “Баба” – слово угро-фінського походження, як і “Яга”. Справа в тому, що так звані форманти, – закінчення назов річок на півночі, являють нам велике різноманіття: – йук, – йугі, – йога, – йогі, – іга, – ега, – ога, – яга, аж по мансійське – я. Але, всі вони означають “річку” різними угро-фінськими мовами. Як це часом буває, іменник може бути й прикметником – “річкова”. Отже, Баба Яга – то Річкова Баба.
До того, вона ще живе “в ізбушкє на курьіх ножках” та є великою чарівницею.
Перше нагадує нам про надбережні поселення на палях, які були так розповсюджені в неолітичній Європі; десь від 5 000 років тому і пізніше. Отже, “ізбушка на курьіх ножках” могла мати своїм прототипом саме річковий будинок на палях.
Чарівництвом в Європі прославлялися фіни, як і лікарським фахом, та мистецтво фінських шаманів вивчав іще у ХVI ст. учений єпископ Турку, Мікаель Аґрікола.
Все це разом просто не полишає нам вибору. Поселення на палях по берегах річок та озер належали угро-фінським народам європейської тайги, лісовим полювальникам (можливо – з початками лісового землеробства). За теплої пори року вони вели сталий триб життя: чоловіки зранку відправлялися на полювання або на розчищене в лісі поле, а молоді жінки на заґотівлю грибів та ягід. З малечею, дитинством, полишалися вдома літні жінки. З міту про Бабу Ягу – Річкову Бабу ми добре бачимо, що вони вправно володіли, як чарами, так стрілами, відбиваючи напади работоргівців з Володимира, Мурома або Суздаля, які так добре почували себе на російській річці ( з фінською назвою). Подумайте, як добре потрібно датися взнаки, щоб навічно закарбувати пам’ять про себе у міті.
Таким чином, весь фольклор про Бабу Ягу, який зі всім зрозумілих причин відсутній в нашій Україні, є нащадком забобонного страху російських полювальників на рабів, темних та невігласних, – перед старими жінками фінських річкових поселень на палях, могутніми шаманками, хазяйками ворожбитських чар та отруєних стріл. Свідок самих-самих початків “русской ідєі” – російської работоргівлі. Так само, як спадкове уміння “брать язика”. Від якого і довідувалися, на який опір можна буде сподіватись в разі нападу. Та на яку саме кількість отих “рабов, рабинь, рабят і рабєнков” можна розраховувати в разі успіху.
Звернімо тут увагу й на черговий слід дологічного, магічного мислення – табуїстичність назви: не відьма, не чарівниця, а просто “річкова баба”. Це – типове табуїстичне іномовлення, на зразок табуїстичної назви ведмідя – “мішка” (від литовського “мiшкас” – лісовий), або вовка – “сєрий”.
Наприкінці нагадаємо й про відсутність у нас і отих улюблених фольклористами “билін”. Недолугих, кострубатих та примітивних, яких без сміху читати не можна.
Зауважимо, що саме вона, величезна, бодай – тотальна перевага України в культурі – призвела свого часу й до відносного успіху культурної частини пєтровських реформ. Бо надто вже багато освічених людей з України понесли тоді свої знання до Росії. Як написав доволі відомий філолог:
Після українсько-російського воз’єднання (1654) потік українських книжників до російських культурних центрів посилюється впродовж ХVII ст. – початку ХVIII ст.
(Р. Якобсон. Работы по поэтике, Москва, 1987, с. 60)
Все тут добре, тільки оте “воз’єднання (воссоєдінєніє)” – розповсюджене упередження. Не було його, бо не було, чого возз’єднувати. Була звичайна окупація та анексія, звичайним шляхом війни, російським шляхом агресії. Хоч оті книжники – й дійсно були. Без них би, можливо, й досі в соломі би спали та зубами чухались... Книжники були, чимало й зробили, але... вони тільки показали зайвого разу, що народові ніхто не може допомогти, навіть Бог, як він сам собі не допоможе.
Є тут і ще один яскравий історичний урок, вже для самої України. Поки Скитія-Україна протиставилася загарбницьким імперіям – її власні справи йшли цілком добре. Наслідком була не тільки консолідація власної держави, без якихось колоній, але й імперські данини.
Але, час кінчати наші Київські історії. Далі піде епоха відродження, часи Великої Литви, але над ними буде висіти дамоклів меч отого недолугого київського ж поріддя, – одвічно агресивної Росії.