Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Iсторична заслуга київського князя Володимира перед українською та російською історією полягає в тому, що він впустив до країни візантійське християнство, з усіма численними наслідками цього факту, – історичними, культурними...
Отже, виникає запитаня: а, що ж то була за така Візантія, та чого саме ми від неї, за сприянням князя Володимира, за цей час нажилися?
Візантія, Другий Рим, утворилася на задуп’ях отого Першого – справжнього Риму, та в середньому, у сталий проміжок свого існування, мала під собою лише трохи більше 1 млн. км. кв. не надто густо заселених теренів; на відміну від Риму ж – досить кепсько загосподарьованих. Та почала хутко розпадатись із початком II тисячоліття. Остаточне припинення її турками – носило радше символічний характер. Так і зійшла вона зі світу, не вражаючи нікого, як завоювальними так будь-якими іншими успіхами. А якнайменше – культурними.
Однак, попри все це, очевидно, їй приписувано – часом, – просто дивні заслуги.
Колись такий собі отець П.Флорєнскій, що снобізувався дещо історією та загинув потім за це у Соловках – совєцькому СЛОНє, – написав, ніби разом із вірою Росія успадкувала від Візантії й “Промєтеєв огонь Еллади”. Хід цього нехитрого розумування є очевидний: Візантія пішла з Греції, а її історики користувалися грецькою мовою, отже... Не взяв до уваги отець тільки сутої дрібнички, – що ота “вєра” в стані була загасити вогонь і тисячі Прометеїв.
Ефектна дурість, заснована на звичайному невігластві, пішла гуляти “на восток от Пєрємишля”, де з давніх давен (а власне – з того ж таки Володимира) – натомість думати та кумекати – “маются” різною подібною дурістю. Бо, навіть у цілком реномованій праці – читаємо про наступне:
Верхом науки було знання стилю і риторики за візантійськими зразками.
(I.Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 99)
Та далі, ще більш деталічно:
Наука перебувала під повним впливом Візантії. Це давало Україні значну користь, бо вона могла з першого джерела черпати те, що залишалося по давнім грецькім і римськім світі. Це було величезне багатство знання, досвіду, понять, традицій. Але саме ця велич візантійської культури впливала пригнітливо на молоду культуру України – вона в усьому піддавалася під керівництво свого вчителя і не мала змоги ступити на власний шлях, і в Україні не розвинувся власний досвід, не зросла власна наука (теж там, с. 99).
Україна, в свою чергу, передала естафету візантійського християнства своїм колоніям, а звідти все тамішнє перейшло свого часу й до Москви, до Росії. Яка, після остаточного знищення Візантії (яка ж то була неймовірно прогресивна історична акція!), року 1453 полишилася єдиною берегинею “правой вєри”; а заразом, очевидно, і того “Промєтєєва огня Еллади”, про який так красиво писав П.Флорєнский.
В усій цій стрункій картині того, чого ніколи не було, понад важко зрозуміти одне, але на жаль – головне: а чому ж сучасна наука – пряме продовження поганської грецької, – пішла бути на заході Європи, а не на її сході? – куди, як пам’ятаєте, – саме й відправився “Промєтєєв огонь”.
Для цього нам доведеться самим пошукати істину, яку нам і треба поставити на місце чергового розповсюдженого упередження; коротше кажучи, необхідно звернутись до експерта. Насамперед, подивимося, а чим була ота Візантія з політичного боку, бо вже таке щось має прояснити чимало. Отже, починаємо наш шлях:
Країна страждала не від феодальних поділів, а від бюрократичної централізації та породженої нею громадської та моральної байдужості, що охопила широкі кола.
(А.П.Каждан, Візантійська культура, Москва. 1968, с. 101)
До того ж, бачите:
Візантійська держава порізнювалася від ранньосередньовічних держав Західної Європи не лише всевладністю свого самодержавства, але, насамперед, централізацією керування (теж там, с. 98).
Що ж, великих надій це не подає, поґотів:
Хабарництво стало нормою поведінки візантійських чиновників, і сама система їх оплати потурала стягненню хабарів (теж там, с. 94).
А таким чином, нема нічого дивного в тому, що:
Iдея обранства втілювалася в уяві, ніби візантійські порядки є ідеальні, а тому соціальні лиха пояснювано не вадами суспільного устрою, а зловживаннями з боку окремих носіїв влади (особливо охоче, зрозуміло, обтяжувано провинами правителів недавнього минулого) (теж там, с. 88).
Все це ще раз нагадує нам совєти, з отим одвічним самовтішанням, що – мовлять – “но вєдь ідєя – прєкрасная!”. Та, з тiєю ж самою ступінню наближення – Росію, де Павєл I валив усі провини на власну матiр – Єкатєріну II, а його син, Алєксандр I, – всі провини валив на батька. Але, на цьому подібність не покінчується, бо попри все це, Візантія, як і всі три Російські імперії, що пішли до небуття, – ніколи не була стабільною державою:
Iмператор Візантії, начебто – всевладний, та водночас важко уявити собі більш нетривку монархію ніж візантійське самодержавство. Половина візантійських імператорів була силоміць позбавлена престолу: одні з них отруєні, утоплені, осліплені; інші замкнені до кляштору (теж там, с. 83).
Так, знайома картина, – типова імперія, “другий Рим”; не ліпшим від якого буде й “трєтій Рім”. Але, все це загальні риси характеристики імперського суспільства, що законсервувалися потім і в суспільствах похідних – російському та совєцькому. Нас буде надалі цікавити дещо інше, отой самий “Промєтєєв огонь Еллади”. Наведемо з цього приводу досить розлегле міркування; останнє з усіх висловлювань попереднього автора, та саме на цю тему:
Ставлення до знань було подвійним. Візантійське суспільство поважало розумову працю, але разом із тим побоювалося великих знань, вбачаючи в них джерело гордині та єресей. Нерідко візантійські агіографи примушували своїх героїв пишатися тим, що вони не знайомі ні з поезією, ні з риторикою, ні з філософією. Але, разом із тим було у Візантії чимало начитаних людей, аматорів книги. Щоб подолати це протиріччя, знання поділяли на істинні та хибні: істинні йшли від Бога та поєднувалися з благочестям, хибні наближувано звичайно до “еллінської премудрості”. Iстинні знання зображалися не стільки виником власних зусиль, скільки милості Божої: людина набувала їх не на шкільній лаві, не з читання книжок, а тому що янгол давав їй проковтнути папірець, який мав чудотворні властивості. Iнакше кажучи, знання вважалися цінністю лише остільки, оскільки вони наближували до пізнання Бога та вічності (теж там, с. 140).
Але, так пише сучасний автор, який не помічає у Візантії жодного “Промєтєєва огня”. Бо, те, що могло би ним бути – стало всього тільки “еллінською премудрістю”, осуджуваною та хибною. То, може це є нещодавнє відкриття?
Ну, що ж, – пошукаємо у класика. Він впевнено пише нам, щоправда, не про Візантію, а про Росію з отим “вогнем Еллади”, що:
Тому гидливе та боязке почуття охоплювало древньо-руську людину при думці про риторську та філософську еллінську мудрість: все це справа грішного розуму, відданому на власний розсуд.
(В.О.Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 3. с. 296)
Та додає до цього ще й пару виписок із давньої російської літератури, не подаючи адреси (“в одном древнерусском поучении читаем...”); таке щось – гріх подавати в перекладі, вибачаємося:
Богомєрзостєн прєд Богом всякій, кто любiт гєомєтрiю ; а сє душєвниє грєхi – учiться астрономii і еллiнскiм кнiгам....
Або таке, чи не ще краще:
Братiя, нє високоумствуйтє! Єсли спросят тєбя, знаєшь лi фiлософiю, отвєчай: еллiнскiх борзостєй нє тєкох, рiторскiх астрономов нє чiтах...
Підкреслимо, що автор ідіотичної парадигми – про успадкований Росією від Візантії, разом із православ’ям, отой “огонь Еллади”, – не міг цього не знати. А раз так, то навіщо ж писав: від невігластва, чи в надії когось обманути?
На жаль, ця зловісна альтернатива є класичною для багатьох, хто писав чи пише про Російську історію.
Отже, насправді Візантія, це ніяк не спадкоємиця Еллади, а чорна діра людського пізнання, де “…істинні знання” від “хибних” (або – справжніх, бо ж “еллінської премудрості”), мають повноваження відділяти невігласні попи.
Тому не дивно, що справжній “Прометеїв вогонь Еллади”, як твори Платона чи “Логіку” Арістотеля, – скоріше можна було відшукати в бібліотеках Багдаду або татарського Сараю, ніж у Константинополі. Для цього останнього то була лише хибна мудрість, нє “угодна Богові”. Так само, як і для “трєтьєго Ріма”, де бібліотеки з’являться десь не раніше ХIХ ст. (чи може ХVIII?).
Перший Рим не створив власних культурних цінностей, але принаймні засвоїв та зберіг культурну спадщину попередників, в тому числі i Еллади. Та, не можна цьому заперечувати, – істотно продвинув людські досягнення в технічній галузі цивілізації. Його дорогами та акведуками можна користуватись і сьогодні.
Другий Рим не забудував своїх володінь новими цирками або дорогами чи водогонами. Його сил, дикого та невігласного, не завжди вистачало на підтримку в діючому стані набудованого Першим Римом, а його пишні імператори не завжди уміли читати, а поґотів писати. Цей вже ніколи та нікого особливо не завойовував, зменшуючись з часом як ота шагренева шкіра. Постійний брак військової сили весь час спонукає Візантію поширювати агресію таємну, – змови, диверсії, вбивства правителів інших країн. В усіх околишніх країнах аж роїться від ромейських шпигунів та таємних агентів, убивць.
Все це багатство таємного злодійства у нього перейме згодом та розвине далі, далі, – достойний спадкоємець другого Риму – Москва. Не якийсь там “вогонь Еллади” (він там їй потрібний), а саме це: спадковий скарб антилюдства.
Суспільство Риму було, наче, гранично жорстоке, життя людини там не цінувалося в принципі, вбивали, як зайде потреба, то й імператорів: чи не половина їх померла не власною смертю. Бавитись видовиськом насильницької людської смерті – мав там змогу кожен та кожного дня, в будь-якому цирку. У другому Римі вражає дещо інше. На його аренах уже не бились гладіатори – на це не ставало грошей, але людське життя було так само нічого не варте, а з імператорів не своєю смертю померла вже половина. Але, від жорстокостей другого Риму тхне вже відчутним присмаком психічної хвороби.
У Римі військовополонених продавали до рабства, поґотів, не було й закону, який би карав за продаж у рабство вільної людини. Таке щось заведеться лише у правовій державі остроґотів, уже після Риму. Тут, у Візантії, – було так само, але полонені...Часом їх кидають до льохів та там виморюють голодом, з цікавістю спостерігаючи, як з них з кожним днем по краплині уходить життя. Часом їх для чогось тортурують, забивають на смерть батогами; або осліплюють – суто візантійське покарання.
Так само осліплювали або били батогами скинутих імператорів; тих самих, що за свого правління зобов’язані були ходити у червоних чобітках та лежати тільки на червоних подушках. Ми сьогодні є звичні та – цілком слушно – пов’язувати рекорди безглуздої жорстокості з “Трєтьім Рімом”, але – було на що подивитись іще там. Рідкими були мілітарні успіхи християннішої з імперій, але коли Васілейосу II (976-1025) пощастило перемогти сусідніх болгар, – він наказав осліпити 14 000 полонених, щоправда – оказавши й милість: полишив одне око кожному сотому, щоби той міг відвести їх додому.
Такі звичаї не могли минути увагу сусідів, та коли наш літопис описує гвіздки, що забивали воїни Iгоря до голови ромейським полоненим та різанину над ними, – хай ромеї дякують за це собі ж. Бо, зауважимо це без скрупулів, – самі формували у сусідів думку про те, що “добрий ромей – то мертвий ромей”.
Чого ще наче не було у другому Римі (як і в першому), так це царів, що захоплювалися би тортурним та катівським мистецтвом, як от Iван IV або Пєтр I. А непорівнюваним буде, відповідно й місце, яке в керованому ними суспільстві посяде тортура.
Отже, підбиваючи підсумки, скажемо, що про якусь там освіту або науку Візантії – годі казати: “Промєтєєв огонь Еллади” – то або виплід хворої уяви, або свідоме лгарство. Але, було дійсно те, що об’єднувало обидва “Рими”; бо як повідомляє нас ще той, перший із цитованих авторів:
...у хворих на падачку, у божевільних, охоче вбачали людей Божих, їх бурмотінню надавали вищого сенсу.
(А.П.Каждан, Византийская культура, Москва, 1968, с. 146)
Те саме, дослівно, було й у Московщині, де у розумово хворих – “юродівих”, так само охоче вбачали Божих людей, та до їх безглуздого белькоту пильно прислухувалися, чуючи в ньому пророцтва. Подібні спільні риси й насправді роблять Візантію та Московію мало не сестрами, тільки от – шкода: не за спільною спадщиною Еллади, а радше за звичайною глупотою.
Ріднить їх саме це, принципове невігластво, поруч із тупою та забобонною релігійністю, фанатичною та дріб’язковою, хоч так само слабкою духом. Обидві вони, ці доведені до абсурду імперії, ниці, але зарозумілі та самовпевнені, – попри своє нестримне загарбництво, жили гірше за будь-кого; наступна – гірше за попередню. Але зате – досконало знали, як треба правильно жити. Та по кінець життя повчали цьому весь світ.
Iз цим – “правильно жити” – клопоталася “єдіная правая вєра”: християнство візантійського обряду. Це воно стало продуктом вищого досконалення християнської ідеї та до остаточного її відлиття до тiєї “правой вєри”. В ній було передбачене все, що тільки можливо; аж до безпомилкового відокремлення “мудрості Божьєй” від нечестивої “прємудрості єллінской”, – бери й користуйся, але...
Смішною та глупою, завжди була та є пихата зарозумілість цієї церкви, враженої смертним гріхом гордині; церкви, яка відкрила всі можливі людські істини у останній інстанції, однак, при цьому цілком пронехтувала природою, – вищим створінням Бога. А як так, – то й самим Богом.
Йдеться про звичайне та повсякденне: календар.
Бо вона має свій календар, відмінний від передбаченого Богом (чи – досконаліший?) та він уже відстає від справжнього майже на два тижні. Два тижні – то тільки два тижні, але... Ніхто з ієрархів цієї церкви, це характерно, так і не додумався до примітивного мисленого експерименту: подумати, а що воно буде ще, скажімо, через 10 000 років? – коли Різдво Христове прийдеться справляти навесні, а Великодень – восени?
10. Живий свідок історії – наша мова
Прочитавши все попереднє, про кимеріян, скитів, гунів та аварів, кожен має право поставити запитання, – так, але хто ж є ми? – сьогодні? Коли таке запитання почують там, на півночі, де тільки й слов’ян, що з української діаспори, – на нього кинуться гучно відповідати: щоб самі, бува, не зметикували.
“Славянє, славянє!” – проголосить нобелівський лавреат, російський письменник Алєксандр Солжєніцин. “Ви – малоросси, а ми ВЄЛIКО-росси!” – пропищить бабячим голоском уславлений російський же художник; претензії якого завжди значно перевищували здібності. Та додасть: “Но всє – русскіє!” Нагадуючи всім, що у століття, коли й горбатого випростовують ще за життя, – російського невігластва не виправити. Але, – й це не головне.
От коли вони далі почнуть вам правити про отих слов’ян, білявих та блакитнооких (обов’язково!), трудолюбних пахарів (обов’язково!) які ніколи не купували хліба за кордоном (необов’язково), та щосили переможно відбивалися від сталих наїздів “нєсмєтних полчіщ дікіх (тепер можна й “полудікіх”) кочєвніков, – будьте обережні.
А коли вони дійдуть до того, що вийшовши разом “із драгоцєнного Кієва”, ці “славянє” створили “Вєлікоє государство Россійскоє”, – тікайте світ за очі, бо вас знову хочуть “добровільно прісоєдініть” до розбійної Московії “старшєго брата”. З усіма вже знайомими наслідками. А поки...
Заспокоїмо дещо читача, бо – всі праві. Хоч і не в усьому. Бо, то ми є слов’яни, але не вони – угро-фінсько-татарська суміш. Підкреслимо, що останній факт нічиєї гідності вражати не може, – нема добрих чи кепських етнік: всі люди є рівні від народження. Є серед нас, годі й казати, і малороси, оті, що без Росії себе не мислять, – “славянє”, як у нашiй Верховнiй Радi.
Але ми є, насамперед – українці, люди, що повною мірою успадкували гідності та вади трьох великих етнічних потоків історії: балтицького, ґерманського (або ґотського) та врешті – гунського. Про що нам неодмінно та щоденно нагадує наша українська мова.
В Європі сьогодні практично немає двох мов, які не мали би взагалі схожих між собою слів, але – тут є істотна різниця. Бо є від чистої дурості займані слова, а є слова спільні. Та нас цікавитимуть саме оті, останні. За прикладами перших у наш час, коли дурість квітне рясним цвітом, – далеко ходити не потрібно. Хоч і отой “маркєтінг” (звичайне собі “базарювання”) або ота й зовсім уже ідіотична “тусовка” (спільне товчення на місці без визначеної потреби). Займані в той чи інший спосіб іноземні слова, прийнято збирати у “Словнику іноземних слів” даної мови.
Нас, як уже мовилося, буде цікавити дещо інше.
Обмежимося одним прикладом. Нікому, напевно, не спаде на думку вважати іноземним слово “мусити” та відсилати його до “Словника іноземних слів” української мови. Але, від відповідного ж німецького müssen його порізнює лише балтицьке дієслівне закінчення “-ити” (-iti лит.). Та це – не одинокий приклад. Подібні українські слова, що співпадають за коренями з литовськими, схожі не лише фонетично, але й семантично, то єдине сьогоднішне свідоцтво нашого давнього балтицького cпоріднення через минуле Великої Кимерії.
Тут, щоправда, легко передбачити й заперечення. Мовляв, такі співпадіння можуть бути наслідком примусової, так би мовити, “литвинізації”, якої українці зазнали пізніше під Великим Князівством Литовським. В цьому було би щось істотне лише за умови, як би подібна “литвинізація” дійсно була. Але, про неї ніщо в історії не свідчить. Навпаки, мало не з часів Гедімінаса литовські королі самі володіли українською мовою. Якісь слова, безумовно, могли в цей час потрапити до української мови (як і навпаки), але... Займаються, звичайно, такі слова, яких нема у власній мові, тобто ті, що відображують певного рівня складності поняття, а таких – істотна меншість. Отже, дивіться самі; наведемо певну кількість литовських слів із сучасного литовського словника. Підкреслимо – сучасного. Бо з часом диверґенція навіть поріднених мов зростає, а значить те, що полишилось, то завжди менше від того, що було колись. Адже, там і там з часом пішло у непам’ять багацько слів; сьогодні таких співпадінь за коренями, фонетичних і семантичних, нагадаємо, існує до 700. Отже, подивимось на приклади:
bajus - байка, b˙eda - біда, čemerys - чемерис, d˙eka - дяка, dvaras - двір, gatavas - готовий, galva - голова, gojus - гай, gontai - гонт, groti - грати, gruodis - грудень, kilim - килим, kopličia - каплиця, lanka - ланка, l˙el˙e - лялька, liubistas - любисток, misuti - мішати, marmuras - мармур, miesta - місто, migla - мла, mitus - міт, muras - мур, nykti - зникати, pačiupti - поцупити, pasiuti - пошити, perti - прати, piragas - пиріг, plugas - плуг, retas - рідкий, rudas - рудий, savavale - сваволя, si˙eti - сіяти, siekti - сягати, siurbti - сьорбати, sodyba - садиба, stirta - скирта, suknia - сукня, љalmas - шолом, љirdytis - сердитись, љliundra - шльондра, љpule - шпуля, љratai - шрот, љvita - свита, tad - тоді, tinkas - тинк, ugnis - вогонь, vartai - ворота, vyљnia - вишня, žveris - звір, žvyras - жвир і т. д.
Ми навмисно ввели сюди й два іноземні (для обох мов) слова: “мармур” та “міт”, щоб показати, що й вони тут в обох мовах є ближчі, ніж будь-де. Не так перекручені, як, скажімо, – у мові російській. Привертає увагу й те, про що ми вже писали: спільне дієслівне закінчення “-iti” – “ити”. Слова, як бачимо є прості та старі за семантикою, не було великої потреби займати щось одне в одного.
Так само стоять справи й з не меншим ґерманським спадком.
Iще Геродот, мало не за півстоліття до нашої ери описує нам звичаї скитів, звичай уклонятись мечеві, застромленому ручкою до землі, звичай знімати скальпи убитих ворогів та їх колекціонувати; описує обряд поховання короля, тризну та могилу, обставлену мертвими вершниками на мертвих конях.
Про те ж саме щодо людей Скитії пишуть інші, пізніше. Про скальпи, що ними аси старої “Едди”, які на той час стали аланами, прикрашують збрую свого коня, – пише у IV ст. н. е. римський історик Амміан Марцеллін; так само описує оте шанування меча.
Але, – є ще ґерманська “Едда”, або розлеглі витяги з неї Сноррі Стурлусона (1179-1241). Неоціненне значення цього джерела полягає на тому, що то є свідоцтво тих людей, про яких ідеться, – про самих себе. Про скальпи чи шанування меча, там – здається – не пригадується; можливо, на той час ці звичаї заникли. Можливо, просто не було нагоди пригадати, – але ж і не все має бути. Але поховання конунга є таке саме: навіть з обсадою могили мертвими вершниками на мертвих конях. До яких, пам’ятаєте, в розпачі звертається дружина Гельґі Убивці Гундінга: “Навіщо острожите коні? Хіба вам дане повернутись додому?” Тільки от – зауважимо до цього не абияку важливу обставину: ці люди не були принесеними в жертву рабами, або навіть полоненими. Ні, всі вони добровільно згодилися піти за конунгом, та покінчили самогубством на його могилі.
З цього приводу теж можна ще раз навести переконливе свідчення з “Едди”. Це – історія любовi Сігурда та Брюнгільд, власне – її кінець. Помираючи Брюнгільд намовляє двох своїх улюблених служниць піти з собою, саме в такий спосіб. Але, вони їй відмовляють: “Навіщо? – чи мало піде з тобою?” Як бачимо, це не було навіть примусом, можна було й відмовити, навіть коли дуже запрошують. Втім, про це вже йшлося.
Є, однак, і географічна подробиця, яка пов’язує Геродота з “Еддою”. Бо він із чималим здивуванням, так зрозумілим для людини з давно вже безлісної, загалом, Еллади, – описує нам потужний ліс, що околював колись дельту Дніпра, – могутню Гілею. Її залишки у плавнях Дніпра існували іще у минулому сторіччі та були остаточно донищені вже за совєтів.
Про цей великий ліс Європи пригадує й “Едда”: ”... I ліс той славетний, / що Мюрквидом зветься...” Бо, землі ґотів та гунів поділяли Великі Пороги, які тягнулися на сотню кілометрів, від Кодаку на півночі до Данпарстаду на півдні. Потім ішов Вал Ґревтунгів, а до самого моря – ліс Мюрквид. Весь його, чи частину, обіцяє подарувати Гунарові та Гюкі підступний гунський конунг Атлі, аби якось заманити їх до себе, а потім зрадницьки вбити, порушуючи степовий кодекс гостинності.
Шведською мовою Mцrkvid – то темне, морочне (mцrk) місце або простір (vid – вид). Проста семантика, в дусі прямослів’я минулих часів. Цілком відповідає лісові; високому та густому, а значить – темному.
Але, познайомимося тепер дещо й з ґерманською власне – ґотською частиною нашої української лексики (словного запасу). Постараємося й тут представити не більше півсотні слів, – достатньо для ознайомлення та не надто обтяжливо. Отже – шведський словник:
bagare – пекар, balja – балія, balk – балка, beskydd – охорона, захист, blеk -блакитний, borga – боргувати, fack – фах, gapa – гапитись (німецьке gaffen), garn – гарн (нім. Garn) – прядиво, glad – веселий, задоволений (гладкий), glatt – гладкий (нім. glatt), goda – годувати, hake – гак, hjord – гурт (нім. Herde), hov – двір (нім. Hof), hеmma – гамувати, hеrta – гартувати (нім. hдrten), hеna – насміхатися, ганити, kost – кошт (нім. Kost), kram – крам (нім. Kram), krеka – крук, kopa – купувати (нім. kaufen), lдkare – лікар, lan – лан, mord –морд (нім. Mord), mur – мур (нім. Mauer), nota – нотувати (нім. nоtieren), olja – олія (нім. Ol), plundra – плюндрувати (нім. plьndern), prеkдre – прикре, rina – бігти, текти, ринути (нім. rеnnen), rцpa, rцpe – репетувати, ruta – рута, rеd – рада (нім. Rat), skada – шкода (нім. Schade), skin – скриня, smak – смак (нім. Geschmak), smеtt – шмат, stack – стіг, steg – стежка, stirta – скирта, strapats – тарапати, strom – струм, styvna – штивне, stеl – сталь (нім. Stahl), stдpp – степ, tak – дах (нiм. dach), talan – талан, vagare – вагарь, vag – ваги (нім. Waage) і. т. д.
Зазначимо тут досить рідке явище по мовах: перехід “т” – “к” у слові stirta, властивий і литовській мові – skirta. Зустрічаємо тут і наш блакитний колір – blе, blеk (в англійській він переходить у чорний; нагадаємо, що шведська літера “е” вимовляється як середнє між “о” та “а”, а “у” шведською та фінською, як тверде “ю” або “ь”. Слово beskydd – охорона, захист, – набуло у нас дещо іншої семантики, як непрохідна гірська місцевість – кручі, скелі та провалля. Але колись, за давніх часів, саме такі непрохідні місцевості хоронили людей від ворожих нападів. Отже, слово мало подвійну семантику, та вони тут якраз поділилися: одну набула шведська мова, другу українська.
Укорінилося це слово у слов’янстві, також, як ім’я власне. Дві гірські системи з такою назвою – Західні та Східні Бескиди – відокремлюють Словаччину від Польщі, вони є водорозділом притоків Вісли та Тиси.
Гладкий (шв. glatt) позначає якість поверхні, але є ще схоже слово glad – веселий, задоволений. Українська семантика дещо загальніша, бо “гладкий”, то не тільки веселий та задоволений (собою), а ще й добре вигодований, що цілком пояснює його попередні стани.
Про слова спільні обом мовам, литовські та шведські, – дещо зауважимо пізніше, а поки відзначимо, що обідві мови мають схожі між собою та схожі до українських, – закінчення географічної або народної приналежності. Це литовські -љkas, -љkis, або шведське -sk, як у слові svensk – шведський. В українській мові це звелося до альтернативи: “-ський”, “-цький”. Є й більш цікаве – спільне закінчення жіночого роду в словах, що визначають національну приналежність: шведське grek, grekinna, українське “грек”, “грекиня”. Однак, при бажанні можна угледіти тут і щось значно більш древнє, угро-фінське, бо таке закінчення прямо нагадує про мадярське nő – “жінка”; те саме буде тут -gцrцg, gцrцgnő. Зауважимо, що український відповідник є дещо ближчий до nő, ніж шведський – “-ня”. Отже, це могло потрапити до обох сучасних мов, шведської та української – із ґотської, зміненої під впливом гунів.
А це коротке дослідженя, де вже задіяні аж три сучасних мови, загадом – доволі далекі одна від одної, демонструє нам, як можуть бути насправді переплутані мови, які повинні бути далекими одна від одної; бодай, навіть не порідненими.
Є в обох попередніх словниках і спільні слова: литовське muras – мур, та ґерманське mur, mauer. Але, на цьому ще не кінець. Бо за тiєю ж “Еддою” “світлі аси” жили колись на Кавказі, та їх леґендарний Асгард – Місто Асів, було, правдоподібно десь там, де бурхливий Терек виходить на рівнину. За хребтом на заході лежить колишня країна ванів “Едди”, сталих ривалів світлих асів, – Сванетія. Колись про таких собі суанів, чи не наймогутніший нарід Кавказу, писав іще римський географ Страбон.
Так от, традиційна архітектура Сванетії, якій теж не одна тисяча років, завжди передбачала поруч із кожною домівкою будувати високу оборонну кам’яну башту, до якої, в разі ворожого нападу, – перебиралися люди, разом із худобою. Ті кавказькі башти й досі називаються – “мур”.
Розповімо трохи й про шведське слово talan; за семантикою воно не зовсім співпадає з нашим “таланом”, та ця семантика є далеко не такою розвиненою та складною, як у нас. Бо шведський talan – то просто промова, зокрема ж – промова на суді. Від якості якої, звертаю увагу, – колись напряму залежала доля обвинуваченого. Бо, хоч у старому ґотському суді були присяглі, але не було адвокатів. Були суддя – godi та знавець законів – lagman; і все. Промовцями були постраждалий та обвинувачений.
В українській мові слово “талан” набуло значно цікавішої семантики. Тепер це – не лише доля ( або її посмішка), але й дещо більше, – уміння схилити її на свій бік. “Нащо мені врода, коли нема долі, нема талану” – скаржиться в “Гайдамаках” Т. Шевченка невдаха Ярема Галайда.
В словнику українсько-російському – читаємо: талан – участь, удел, доля, судьба, судьбина. Слів багато, а перекладу все одно, немає, та певно й бути не може. Бо пропустили ще досить важливі слова: “удача, везение”. Адже, наш поет, як ми бачили, – не зводить усе до долі, – у нього є ще й талан: ставлення долі.
Не всі мови мають таке слово. Свого часу в ньому відчула потребу розвинена англійська літературна мова. Там є чимало наших ґотських слів, але от українського “талану” – немає. Та письменник Горейс Волпол (1717-1797) і запропонував у листі до одного з сучасників слово serendipity, з семантикою, тотожньою семантиці нашого слова. Воно спало йому на думку, коли він читав якусь східну казку про пригоди та тарапати трьох принців Серендіпу, яких вони долали завдяки власному таланові. Серендіпом арабські мореплавці називали острів Ланку (Цейлон), від старої, ще санскритської назви – Суварандвіпа.
Людина що не має талану, зветься “бесталанною”, та є відомий класичний твір з такою назвою. Це слово чомусь потягли до російської, але там воно стало всього тільки синонімом слова “бездарний”. Ну, як звичайно: що не поцуплять, те змарнують. Бо тепер це дурство лізе назад, псуючи українську мову.
Є корені надто старі та розповсюджені по мовах. Про слово “мур” ми вже писали. Таким самим є слово “багатий”, яке відоме від Льодового океану та по Чорне море, від фінського pohat по румунське bogat, а до того й по всіх слов’янських мовах: то – чиє ж воно? Так само фінське taivas, а бо естонське taeva – небо, ми знаходимо й на півдні, в румунській та болгарській, – taevan; щоправда, тут воно, як і турецьке tavan, – позначає всього лише стелю над головою.
Але, рекорди розповсюдженості б’є, можливо, наше просте слово “сьорбати”. Воно є у білорусів – “сьорбаць” та таке ж у поляків: śiorbac; є й у болгарів – “сърбам”. Зустрічаємо у шведській та фінській: sorpla – хлебати, särpiä – хлебати, прихльобувати. Є воно в еспанській, sorber – прихльобувати, та в румунській, sorbti – пити. Знаходимо його й у латині: sorbeo– втягувати, поглинати; sorbibo – потягувати, відхльобувати або sorbitio – суп. Несподіванкою буде й те, що у наших степових побратимів – казахів є теж слово “шурпа” – суп, або те, чим запивають їжу.
Слово це є й у балтицьких мовах, та теж досить розгалужене: siurbti – сосати, потягувати, siurbsnis – ковток, siurbteleti – ковтнути.
То, хто ж сказав це слово першим?
Але, продовжимо наши мандри по словниках. Однак, ми не маємо в нашому розпорядженні гунського словника, то й спробуємо його якось замістити мадярським та тюркським, пам’ятаючи, що гуни були родичами мадярів та угро-тюрками за походженням. Щоб не перевантажувати читача, обмежимося тiєю півсотнею спільних слів із сучасного мадярського словника (настанова до читання: с – ц, сz – тс, сs – ч, ly – ль, ny – нь, s – ш, sz – с, ty – ть, z – з, zs – ж):
бbroncs – обручка, babona – забобона, babral – бабратись, bбrбny – баранчик, barбzda – борозна, barna – барнатний, ebйd – обід, finom – файний, galuska – галушка, gally – гілля, gazda – газда, gereben – гребінь, hаz – хата, hiba – хиба, kacsa – качка, kбsa – каша, kasza – коса, kazan – казан, kostol – коштувати, kulcs – ключ, kucsma – хутряна шапка, кучма, lбnc – ланцюг, lapбt – лопата, legйny – легень, pasztur – пастур, patkбny – пацюк, pecsenye – печене, pokol – пекло, ritka – рідке, sátor – шатер, sereg – шерега, strapa – тарапати, sonka – шинка, suba – шуба, szalma – солома, szйna – сіно, szita – сито, tabor – табір, tйgla – цегла, tйr – терен, tiszta – чистий, udvar – двір, vacsora – вечеря, vihar – вихура, zsir – жир.
Всього таких слів налічується десь дві сотні. Хто та у кого їх “займав” – витрачати час не будемо: “слов’янські слова у мадярській мові“? – хтось з такого приводу може й радісно застрибати. Але ми – люди досвідчені: хай нам спочатку науково доведуть: що то є “слов’янські”... А до цього й те – хто є старший? – слов’яни чи слова?
Підкреслимо тут одну цікаву рису – близкість фонетики навіть у тих словах, що є для обох мов іноземними. Перелічимо дещо з них у мадярському написанні: bank, cigány, cukor, lámpa, posta, proba, program, sakál, sánc, szatira, urna.
Перейдемо до турецького словника, наведемо дещо знайоме (настанова для читання: з – ч, i – и, ş – ш):
aigir – огір, ambar – амбар, araba – гарба, ata – батько, ayva – айва, bahзa – сад, город, balk – риба, banyo – баня, baraka – барак, başlk – шолом, башлик, bavul – бавул, basmak – ступати, boga – бик, бугай, bostan – город, баштан, cьce – малий (цуцик), çakal – шакал, зapa – сапа, зnar – чинар, зoban – пастур, чабан, dede – дід, da – та, так, damga – тамга, dьman – дим, туман, duzine – дюжина, dьdьk – дудка, fasulye – квасоля, gerdanlk – намисто, гердан, gцзebe (koзeve) – кочовик, halva – халва, kabak – кабак, kahve – кава, kams – камиш, караn – капкан, картак – схопити (хапнути), karga (карга), kasap – різник, убивця, кат, kazan – казан, kazine – казна, kefal – кефаль, kerpiз – цегла, кирпич; krmz – кармазин, leylek – лелека, meydan – майдан, pazar – базар, saksagan -сорока, tas – таз, terazi -терези, tьtьn – тютюн, sal – шаль і т.д.
Слова все старі та знайомі, але тут звернімо увагу всього на три. Очевидним є тепер походження слова “кацап” (турецьке kasap), що здавна є українським позначенням, зарезервованим виключно для “старшєго брата”, яке згодом дещо потіснилося набагато менш змістовним – “москаль”. В турецькому відповіднику представлена повністю вся його багата семантика; яку, скажемо так, – сповна виправдала історія.
Слово leylek, схоже, займане з української, бо, згідно леґендам, лелеки були у нас із давніх давен, коли турків у сусідстві ще не було. Слово saksagan – сорока, пояснює нам справжнє походження такого прізвища як Саксаганський, хоч і немає певності, що таке прізвище не вигадане.
Та, наприкінці нашого короткого аналізу зазначимо, що й це ще не є все. Бо наша українська мова, що цілком слушно вважається індоєвропейською, носить в собі й досі відчутній фінській слід, показуючи тим, що колись ці люди далекої півночі жили набагато південніше, та не могли не спілкуватися з нашими предками. Чи то кимерійськими, чи то – більш ранніми.
У сучасному естонському словникові таких слів можна нарахувати до сотні (!), але наведемо лише кілька:
asula – оселя, kuut – кут, закуток, leib – хліб, lin – льон, lok – лок, looma – ламати, nдdal – неділя, ribi – ребро, rida – ряд, sinine – синій.
До цього додаються не менш цікаві співпадіння з сучасним фінським словником (їх теж до сотні : у – ю):
aurata – орати, hiili – вугілля, hypatдд – гупати, ikkuna – вікно, jah – як, kaapata -хапати, lap – лапа, lava – лава, lavitsa – лавиця, list – лист, lддkari – лікар, lддke – лік, mаrа – мара, palaa – палати, pasmo – пасмо, pohat – багатий, pytдд – питати, pastдд -пустити, rauda – руда, rцhotдд – реготати, samet – замет, taato – тато, vartio – варта, viitaila – махати рукою (вітати).