Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Того ж 912 помирає “Ольгов-когань”, та князем у Києві стає нарешті Iгор; від року їх прибуття минає рівно 30 років.
Загадкою є те, що Олег, буцім-то регент Iгора – за заповітом Рюрика, – не передав тому влади з повноліттям, як це завжди в такому разі передбачене: чому ж власне? До того, й своє княжіння Iгор розпочинає не по смерті Олега (912), а тільки наступного року; дивні справи.
Зі смертю Олега починають бунтувати деревляни, але Iгор замирює їх 814 та накладає данину, більшу від Олегової. А ще через рік літопис повідомляє про печенігів (перекручене “беш ень” – п’ять народів), що приходять із Кипчацького степу.
Що там цього часу поробляють підкорені Олегом варяги, чудь, словени, меря, веся та кривічі, – літопис тактовно промовчує.
Iгор щосили пнеться не відстати від Олега, хоч і ніяк не дорівнює йому, – організує новий похід на Константинопіль. Спочатку все наче йде добре. Як пише літописець:
“ихъ же (греків, О.Б.) емъше, овех растінаху, и другiя же, сторожи поставьляюще, стрелами расстреляху; и изъламляху, опакы руце связавше, и гвозды железны посреде голов вбивахуть има.”
Втім, за які це провини – літописець не згадує. Зауважимо, що коли свого часу Аттіла та Бледа зі своїми військами “пустошили Тракії”, – на щось подібне не жалілись навіть вразливі візантійці. Але, всьому приходить кінець, та ромеї починають палити Iгореві кораблі “грецьким вогнем”, разом із командами, та їм приходиться терміново забиратись: не все так добре закінчується, як починалось.
Честолюбство Iгора не проходить безкарно: переглядається угода з Візантією. Тепер вона містить низку суто політичних статей, невигідних для Русі. Так, по-перше, ромеї закріплюють своє право на “Корсунську землю” – Крим, де тепер, в жодному разі “да не имудь власти князи Рускыи”. По-друге ж, тепер Русь не має права навіть зимувати у гирлах Дніпра. Таке щось, то істотні поступки Візантії, абсолютно немислимі за часів каганату.
Навіть київські купці не могли вже більше зимувати в Константинополі; було істотно урізано також їх загальні права.
Російський історик, щодо етнічного складу посольства, не висловлює жодних сумнівів:
У переліку 25 послів нема жодного слов’янського імені; із 25 або 26 купців тільки одного або двох можна визнати слов’янами.
(В.О.Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 165).
Що ж, цілком слушно...
Після поразки під Константинополем, дружина натякає Iгореві, що люди обносились у поході, та непогано б чогось стягнути з отих, одвічних бунтівників, найближчих деревлян, за якими не треба подаватись аж за море. Iгор погоджується та виправляється до Iскоростеня з дружиною. Щось там у деревлян конфіскували, але по дорозі додому Iгор, великий князь київський, каже дружині: “Ви з даниною їдьте додому, а я повернуся та ще походю”; мовляв – чи не полишилося чогось недограбованого, чи не можна ще чогось прихопити? Амбіції, як бачимо, типово князівські. Бо, з цього маємо чіткий вислід щодо того, сталої та визначеної данини – більше не існувало: гребли, скільки заманеться.
Деревляни ж і сказали собі: “Цей, як вовк, не заспокоїться, поки всі вівці не перетаскає, – уб’ємо ж його!”– та й убили.
Так влада над Києвом переходить до кунінґани Гельґи, дружини Iгора; але то вже інша історія. А поки підіб’ємо деякі підсумки.
Що саме, які особливості притаманні виключно цим часам, – привертають тепер нашу увагу? Порівняно з минулими часами каганату, це, очевидно, будуть наступні пункти. Першим, схоже, буде те спостереження, що завоювання окремих народів, здійснюється не в якихось стратегічних цілях високої політики – таких більше немає, не часи Белембера. Скажімо, – забезпечитись від чужої агресії, або повалити чуже рабовласництво. Тепер причини є більш ясні та більш приземлені: збільшити кількість тих, кого можна безкарно обдирати. Звичайна ознака бажання прожити на чужий рахунок. Незворотньо минули часи каганату, коли кожен “мав те, що має, та ніхто до його справ не втручався”.
Тепер князь сам, особисто, їздить збирати данину, та бере – скільки захоче, як отой недолугий Iгор. Та добре, як ідеться про ближчий (35 км. по прямій від Києва) Iскоростень, а як треба зібрати звідкілясь подалі? Тоді як?
Досить очевидно, що про якусь там державну організацію, яка сторіччями утримувала Гунський каганат у межах “від Сяну до Дону”, – нема вже й мови.
Другим є те, що зник кудись, у прірву минульщини, – озброєний нарід, який за часів Белембера або Аттіли був єдиним та справжнім творцем історії, бо це з нього складалися їх звитяжні війська, численні та непереможні. Князі тепер, сміх один, воюють дружинами – “друттін”, з якими колись відправлялися у далекі виправи окремі конунги, але на яких ніколи не трималися цілі держави. Але, подібність тут лише поверхова. Бо колись дружина сама обирала собі ватажка, а тепер... Тепер князь наймає собі дружину.
Сьогодні ми сказали би, певно, що армія з призовників (а радше добровольців), – замінюється на професійну; контрактну. А дружиною, хоч і високо професійною, – багацько не навоюєш. Але ж – воюють. Вони замінюють вдома і відсутню державну організацію. Особиста охорона князів, гвардія наймана з кара-калпаків, дуже хутко виростає на самостійну силу. Бо вже й укази князя починаються словами: “Ми, великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки...” От і вгадай, а хто ж тепер править у Києві: князь чи Чорні Клобуки? I – ще одне, мало не головне. Заслуговує на увагу опис літописця, якого – скажемо просто – ніхто за язика не тягнув. Вище він описав нам, що виробляли з полоненими греками дружинники Iгора: різали на шматки, розстрілювали та гвіздки до голови забивали. Перед тим, описуючи похід Олега, він пише, що русь – “имяху полоняникы, овех посъкаху, других же мучаху, иные же растреляху, а другые в море вметаша”. Спокійно додаючи до цього, що все це робиться за звичаєм: “елико же ратнии творять”. Але, зауважимо, що коли він пише про іншу сторону, – греків, половців або печенігів, – ні про що подібне не пригадує.
Додамо від себе, що не пишуть про подібне поводження й європейські хроніки, згадуючи наїзди гунів чи мадярів.
Причини таких новацій – очевидні. Колись воювали озброєні народи, та з чого б це комусь спало на думку вбивати полоненому гвіздки до голови? Тепер воюють дружинами з найманців, “професіоналів”. Яким тепер море по коліна, та які – це теж очевидно, набираються тепер і з покидьків cуспільства. З “нідренгів” або людей, що “погано впливають на інших”. Та яких ніколи не приймали до вікінгівських “друттін”.
Втім, не будемо судити поспіхом, зазначивши самий факт. Не виключено, що повинні були в усьому цьому й самі ромеї (див. далі).
Дивлячись саме з цього боку, важко не помітити, що степова державна організація кипчаків (половців) або беш-енів (печенігів), організація озброєного народу, – своїм рівнем істотно перевищувала недолугу київську.
Третім варто буде поставити теренове питання. З легкої руки брехливих російських істориків, що геть записали непролазні простори європейської тайги “улічамі”, “радімічамі” та “вятічамі”, та брехню яких розвили на міру хирних власних сил пустобрехи совєцькі, – Київська Русь (Дрєвнєрусское государство) – була чи не найбільшою державою Європи; а, чи насправді так було?
Подивимось на мапу. На ній (див. хоча би П.Магочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 74) наведені межі року 1054, – кінця розквiту держави (рік смерті конунга Юріслейфа). Там північний кордон проходить берегом Балтику, південними берегами Ладоги та Онеги, потім трохи за Волгою, на схід від Ростова, Мурома та Рязані, через Старий Оскол до Кременчуга на Дніпрі, потім Россю, на південний захід до Карпат, з них – за Перемишль, та обминаючи Литву та Естонію на захід від Пскова – знову до берегів Балтику.
Все добре, все так, але – що ж то були за кордони, чиї власне? – чи хіба державні? Бо ж, поміж Ладогою та Смоленськом, або Суздалем та Новгородом, – пролягала непрохідна європейська тайга, де першим поселенням буде заснована уже в II тисячолітті Москва. Та й те, на річці, яка видатних якостей не посідала (Моска Весі – Брудна Вода, сучасною фінською). Ярослав Мудрий, так кажуть, заснував Юр’їв (Тарту) та Ярославль, та от – чи ж він ними правив? Бо, як і правив, то поки вони це визнавали, не більше.
Не надто помічали той Київ i у далекому Новгороді, бо – зверніть увагу, кожен бунтівний претендент на владу мерщій збігав до Новгорода, набираючи там потрібне йому військо. Самі подумайте, чи мислиме було би таке щось, якби Новгород дійсно перебував під юрисдикцією Києва? Очевидні дурниці.
Отже, весь повищий терен слід тепер поділити навпіл, з північного заходу на південний схід, поділом, що пройде трохи на північ від Смоленська та Курська. Все, що на південь – ото й є Києвська Русь, теренами не більше сучасної України. Отже, держава – як держава; Франція або Еспанія.
На півночі – Новгородська республiка, а все на сході, біля Волги, то все лише опорні пункти, віддалені міста-колонії.
Та, не без жалю ствердимо, що й у самому Києві тверда князівська влада існувала лише періодами.
Зовсім перестарався з кордонами Русі (перша з історичних карт у книзі “Iсторія України”, Львiв, 1990, с. 510, 511) і відносно об’єктивний український історик I. Крип’якевич. Там він, на Х ст., включає до Київської держави весь Булгарський каганат (!), бо східний кордон Києва доходить луки Уралу (Жаїк), чого не було й за часів Аттіли. А південний кордон іде від дельти Дунаю – Перекопом, а потім – Кавказьким хребтом (!). До цього він щедро додає й усю Прибалтику, яку тактично обминув П.Магочі. Таким чином, він більше ніж подвоїв за площею – здобутки останнього. Для історика такого рівня це непростимо.
Зауважимо, що найбільш брехлива (на наш погляд) совєцька “Иллюстрированная история СССР”, Москва, 1974, – і та обмежується у своїх територіальних претензіях набагато меншим: тим, що було наведене спочатку з “Iсторії України” П.Р.Магочі.
На другій мапі (с. 511), з Володимирових часів, I.Крип’якевич теж включає до його держави й степи півдня, геть забуваючи про те, що сам Володимир “ставіл городи по Росі”, зміцнюючи кордон зі степом; який дійде моря тільки за литовських кунігасів. На превеликий жаль, усе це дурство було увічнене ще й у тритомному виданні “Української Загальної Енциклопедії”, Львів, 1930-1935.
Всі ці брутальні перебільшення – є суті та незаперечні нісенітниці, походження яких є, принаймні, очевидно. Джерелом їх були не лише одвічно розпалене шовіністичне себелюбство, але й практичні міркування. Бо, “довівши”, що якісь землі у минулому були, хоч рік – а “наші”, – можна висувати на них імперіалістичні претензії завжди. Так постійно робила Росія, у котрої, як відомо, – нема й не було й п’яді власної землі.
Четвертим та заключним пунктом слід поставити відсутність політичного мислення, яке з’являється, нарешті, тільки у Ярослава, – попередники мудрого князя – цілком вільні від нього.
Гунський каганат міг протиставитись обом Римам тільки спираючись на надійне запліччя Великого Степу – Дешт-и Кипчак. Контури майбутнього падіння почали чітко окреслюватись іще за аварів, якi винесли зі сходу ворожнечу з тюрками, господарями Кипчацького степу. А втрата Леведії на користь Хозарату, незабаром після війни 610-629, привела у залежність від нього й Правобережну Україну, разом із Києвом.
Аналізуючи, навіть поверхово, подальший хід подій, легко помітити, що княжий Київ – просто не мав історичних перспектив із тiєю політикою, яку проводив. Він опирався тим, на кого повинен був спиратись, – кочовим потугам степу, та розглядав Візантію, як те, що – в разі успіху – можна пограбувати, та забезпечитись на якийсь час. Не в стані, одночасно, організувати належного спротиву її експансії, зробивши, за недолугого Володимира, навіть вирішальний крок назустріч імперії – прийнявши її віру державною, – Княжий Київ був засуджений історією, та якби й не прийшли монголи, все одно зник би з політичної мапи Європи. Щось розумівся на цьому один Ярослав, та міг би й мати успіх, якби за ним прийшов до влади хтось йому рівний, але так – не сталося.
У зв’язку з цим привертає увагу й загальний короткий вік Київської держави. Від приходу Олега та до смерті Ярослава – проходить всього 172 роки, встигає змінитись усього тільки шестеро правителів. Подальша агонія, аж до зловісного 1240, – протягнеться на 14 років більше. У Гунському каганаті, нагадаємо, від Белембера до Бояна, – пройшло 229 років, та він не закiнчив Бояном.
Але, як же нам тепер розцінювати княжий Київ? – як появу та розквіт української державності, яку підкосили 1240 злі монголи? – далебі... То була, всього тільки, спроба відродити колишню великодержавність. Але, спроба з нікчемними засобами та політично приречена заздалегідь; можливо – й так.
3. Кунінґана Гельґа та її син Святослав
Кунінґана Гельґа (за літописом – Ольга), була, за деякими не надто певними переказами, – з народу ругів; балто-ґерманів, що пов’язані найбільше з островом Рюген, але встигли й порядно помандрувати – від римського Норiкуму та по Білу Русь. Вони, кажуть, користуючись метушнею отого “переселення народів”, спробували були й собі заснуватися у Норікумі, організувавши там своє королівство, та, прочувши про це, король Iталії Одоакер (476-493), розгромив їх у короткому поході, викинувши геть. Зауважимо, що до інших нових народів, він так вороже не ставився.
“Королевою ругів”, до речі, іменує Ольга сама себе, у посольстві, висланному 959 до Оттона I в Аахені. Призначення його було запросити до Києва єпископа Адальберта для заснування там єпископату. Він і дійсно приїздив, але здається – без видимих наслідків.
Коли Ольга одружилася з Iгорем 903, їй було якнайменше 15 років, приймемо це; бо, як було більше – все буде відповідно гірше. Тоді вона почала правити, по смерті Iгора 945, у віці принаймні 57 років. Але, літописець, описуючи смерть Святослава 972 на Порогах, пише, що всього він княжив 28 років. Тобто – ще за рік до смерті Iгора в Iскоростені 945 (!), – уже був князем. Але, чи ж княжила тоді взагалі Ольга? До того, літописець пише нам, дослівно, що підчас убивства Iгора: “Ольга же бяше в Киевъ съ сыномъ своимъ детьскомъ Святославомъ”. А, як йому було тоді, скажімо, сім (?) років, то тоді народила вона його у віці 50 років!
Підкреслимо, що про інших її дітей літописець нічого не згадує, а уперше в 50 років – не народжують. Та, як і сталося таке щось, то це тоді слід би зазначити особливо.
Втім, совєцький історик Б.Ґрєков (Киевская Русь, Москва, 1953, с.467) вважає, що Святослав загинув у віці десь 35 років, а значить народився 937, тобто, коли його матері Ользі було вже 49 (якнайменше!) років. А враховуючи й свідоцтво літописця, що княжив усього 28 років, то вийде, що княжити почав семи років.
Ніяк не ліпше йде воно й далі. Десь року 955 (сучасні історики вважають, що це було 957) Ольга, кажуть, побувала у Константинополі та навіть прийняла там християнство, та ніби – від самого імператора. Після чого той, як пише літописець... запропонував їй руку та серце. Ольга на це слушно відмовила, бо, як він став її хрещеним батьком, то це було абсолютно неможливо; незгодне з правилами церкви. Добре, хай буде, ще один анекдот. Але, зверніть увагу, вона й словом не прохопилася, що їй уже під сімдесят років, вік не юнацький, та для нареченої вона дещо підстаркувата...
А імператором у Візантії був на той час Константінос VII, прозваний Порфірогенетес (905-959, кайсарос із 913), молодший вiд Ольги принаймні на 17 років; от такі воно справи. Втім, кажуть, що про прийом кунінґани ругів у Константинополі 9 вересня 957 – згадує, ніби, сам кайсарос Константінос у своєму “Описі царського церемоніалу” (є російський переклад 1934). Так твердить примітка до “Повесті” видання 1990.
Отже, ствердимо, що й тут кінці з кінцями дещо не сходяться, та як на це не звернув уваги літописець, людина, від якої – як ми бачили вище, годі чогось і вимагати, то все це тисячу років по ньому переписували люди письменні (а навіть – і при дипломах), а належної уваги на цю плутанину – так і не звернули; а з них вже – можна й спитати.
За офіційною історією Ольга правила 19 років – термін чималий, але, – не чуємо від літописця про якісь видатні події, походи на інші народи, чи таке щось; втім, її ім’я не пригадується й підчас правління Iгора, вона, наче, перебуває у його тіні. Але, понад усе турбує її помста деревлянам, де вона проявляє, часом, нежіночу спритність, жорстокість та підступність.
Чи так він уже був дорогий для неї, отой її Iгор, миршавий та клішоногий нащадок Рюрика, так відмінний від свого попередника Олега? – важко сказати щось певне, але...
Деревляни, вирішивши замиритись, відправили до Києва посольство з 20-и можних, з пропозицією – одружитись Ользі з їх князем. Приставши в Києві (вони сплили човном до Прип’яті, а звідти Дніпром), вони ведуть бесіду з Ольгою, яка відповідає їм, що добре, як їй свого князя не воскресити, то хоче вона їх почестити. Отже, нехай другого дня не йдуть та не їдуть до неї, а хай вимагають вищої почесті, – щоб їх просто у човні до неї принесли, вона про це розпорядиться. А сама наказала за ніч вирити глибоку яму біля терема, та й укинути послів туди, разом із човном, засипати живцем; так і сталося. А до деревлян послала людей, передавши, що вийти за їхнього князя згодна, але... Хай пришлють кращих мужів своїх, бо інакше її кияни не відпустять. Кращих людей надіслали, а вона повела їх до лазні, яку потім зачинила та підпалила; “и ту изгоръша вси”. Та знову відправила деревлянам послання: мовляв, вже іду до вас та зустрічайте мене під городом, готуйте меди, – поплачуся на могилі. А підчас тризни повеліла дружині убити деревлян, як пише літописець, чомусь рівно 5 000. А потім повернулась додому, зібрати військо проти них.
Коли вона 946 стала з військом під Iскоростенем, з нею вже був Святослав, що сидів на коні та навiть символічно метнув списа в напрямку деревлян. Але той, як твердить літописець, тільки що пролетів між вухами коня, та й упав йому в ноги: “бо вельми детеск”, як продовжує наполягати літописець. Коли б йому було хоч десять років, то певно, що спис упав би дещо далі; скільки ж йому могло бути років? – чи ж вона дійсно народила його, коли їй було за п’ятдесят?
Простоявши під Iскоростенем “лето цело” (рік?) та не в стані взяти міста, Ольга йде на новий підступ.
Вона каже, що хоче з ними замиритись, та на знак замирення вимагає небагато данини: по три голуби та по три горобці з двору. А отримавши їх, наказує прив’язати до кожного ниткою якусь там запальничку. Вони ж ніби, спокійно прямуючи до своїх гнізд – підпалюють городські стріхи, та... місто й згорає. А вона, добивши деревлян, – відбуває нарешті додому. То – знову ж, байки для недоумків, бо самозапалювальні речовини Ользі не були відомі, а звичайний вогонь, – раніше спалить нитку та упаде, ніж щось там десь підпалить. Не вірите – перевірте самі.
Звичайно в таких випадках, не кажучи про катапульти, користувалися звичайними стрілами, примотуючи до них віхоть, що горить. Як зустрічний вітер його не встигав загасити, він долітав, але подальше залежало від того, куди упаде стріла, аби на щось горюче. Бо, як просто на землю, то знову – нічого з неї не буде.
Кунінґана Гельґа, у християнстві – Олена, померла 969, у віці десь за 80 років, нічим примітним, окрім помсти деревлянам себе до історії не записавши. Чим же пояснюється така її популярність у істориків? Мабуть тим, що вона першою з київських можновладців, прийняла християнство; саме це й створило їй потрібну рекламу.
Святослав, син Гельґи, став князем 964. Він поважав матір, але категорично відхиляв усі її намагання охрестити i його. Він уважав релігійну приналежність – справою особистою та не заперечував, як хрестився хтось із його людей, але сам на це не йшов. А це свідчить як не про політичну прозiрливість то про здоровий глузд, принаймні.
Загальні відомості про його ментальність можуть доставити деякі непрямі свідоцтва. Бо, коли він воював із греками та потім замирювався з кайсаросом Iоанном Цімісхіосом у Доросполі 971, його опис із власних очей полишив нам Лев Диякон. Він пише:
На вигляд він був такий: середній на зріст, ні високий, ні надто малий, з густими бровами, блакитними очима, рівним дещо сплощеним носом, із голеною бородою та густим довгим звисаючим з верхньої губи волоссям. Голова у нього була зовсім голою, лише на сторону звисав лок волосся, що означав знатність роду; шия товста, плечі широкі та досить стрункий стан. Він здавався похмурим та суворим. В одному вусі висіла золота серга, прикрашена двома перлинами та рубіном між ними. Одежу мав білу, нічим, окрім чистоти від інших не відмінну.
Так пише нам Лев Диякон.
А все це, одне в одне, нагадує опис зовнішності великого Аттіли (ну, крім блакитних очей, ясна річ), складений раніше ретором Пріскосом. Отже, якщо Лев Диякон, спрощуючи собі справу, не переписав цей опис у Пріскоса (чого теж не можна цілковито виключати), то опис переконливо свідчить нам, що Святослав мав бути щирим шанувальником великого Аттіли, бо ретельно наслідував його зовнішність. А значить, – мусив наслідувати і його приклад.
Це абсолютно підтверджує його наступна військова діяльність, коли він, із повним знанням справи, намагався поширити межі Київської України до минулих, на заході та сході. Намагаючись, як знову прихопити Дакію, так і відновити суверенітет над Леведією. Хоч і успів тільки в останньому. Для цього він зробив усе, що міг, та міг би зробити непорівняно більше, якби не пішло у непам’ять саме поняття озброєного народу, яким завжди трималися каганати.
Незворотньо пройшли часи Белембера або Аттіли. Бо дружинами можуть воювати вікінги у далеких виправах, та не голови держав. Саме цей брак людей весь час некав Святослава, заважаючи йому проявити свій військовий ґеній.
Починає він свою діяльність з походу на хозарів 965, про висліди якого літописець всього й пише:
... одолъ Святославъ Козаромъ и городъ ихъ Белую Вежю взя. И Ясы победи и Касогы, и приде къ Киеву.
Похід цей був насправді важливий, бо спаливши хозарську військову базу Саркел на Дону, та побудувавши там власний опорний пункт Білу Вежу, – Святослав відновив Київський суверенітет над усією Леведією – колишнiм Гунмарком, що триста років перебував під владою хозарів; відновив цілісність України.
Але, з приводу цієї виправи на хозарів – є інші опінії. Так, совєцький історик роз’яснює нам, що:
Війна закінчилася розгромом хозарського царства. Той же Iбн-Хаукаль повідомляє про взяття та зруйнування росіянами (так, так – “русскими”, О.Б.) хозарських укріплених міст – Саркела, Iтіля та Семендера. Хозарський каганат припинив свого існування.
(Б.А.Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 460)
I далі:
Наш літописець дуже коротко розповідає, як Святослав розбив хозарів, зруйнував їх столицю, пішов далі у їх володіння, на Північний Кавказ та там завоював ясів та касогів, тобто, осетин та черкесів.
(теж там)
Ми не випадково навели останні посилання, – продемонстрували совєцьку техніку ескалації брехні. Літописець пише, що “городъ ихъ Белую Вежю взя”, а у історика це – “зруйнував їх столицю”. Яка, всі знають, була на той час в Iтілі. “Завоював ясів та касогів”, тобто, – приєднав до власної держави, чи не так? А літописець всього написав, що він їх “переміг” (победи). А тоді й не дивно, що по цьому можна й заявити, що “Хозарський каганат припинив свого існування”. Крапка...
Ворожість до давно зниклих хозарів, яка тут ясно простежується, може видатися дивною, хоч важко її не помітити. Втім, як і в усій совєцькій історіографії. Питання це, щоправда, не має відношення до справжньої історії, але є настільки важливе взагалі, що його гріх не з’ясувати до кінця.
Думається, такий спалах ненависті до хозарів через мало не тисячу років, – вичерпно пояснюється імперською ментальністю, одвічно запаленим імперським себелюбством. Саме це, мабуть, і є причиною нестриманого прагнення до власного ідеалу. Виходить із переконання, що як “в чєловєкє должно бить всє красіво”: національність, партійність, родичі тощо, – так само має бути й у імперії. Живому втіленні державницької ідеї; все – тільки “красіво”: не грабування та нищення, а – “освобождєніє”, або ж, принаймні, “добровольноє прісоєдінєніє”.
Бо, справа в тому, що від хозарів залежали колись і слов’яни – “прєдкі русскіх”, та вони їх навіть обкладали даниною. Невеличкою, по вивірці з двору (на рік), але – як же насмілювалися! Бо, одна справа, як тобою, нічим отією худобою, торгують свої: “ви наші отци, ми ваші дєті”, а зовсім інша, як обкладає отією вивіркою якийсь нахабний чужинець. От це вже без покарання, полишити не можна. Адже, воістину немає на світі більш розпаленого себелюбства, ніж у того імперського сміття, збіганини без роду-племені...
Про це писав колись іще, пам’ятаєте? – прудкий “слуга царю” – Пушкін, якого власна теща почесно іменувала “лєший арапской”: “Как ныне сбирается вещий Олег /отмстить неразумным хазарам /. Их села и нивы за буйный набег, /обрек он мечам и пожарам”. “Буйный набег”, – то, мабуть отой – за вивіркою...
До того, мав би й знати цей амбіційний співець імперства, що ті хозари були кочовиками, не було у них “сел и нив”, були юрти та пасовиська, та... Такі вони всі, оті самозакохані невігласи,”слугі царю і отєчєству”.
Але, як бачимо, – совєцькі пішли значно далі.
То й розберемось, – а як воно було насправді? – Чи ж дійсно Святослав одним походом завалив цілий каганат разом? Подумаємо.
Відстань від Києва до Саркелу, ближчого хозарського міста, становить десь 600 км.; така сама й відстань до Дунаю, де він воював по тому. Але – різниця істотна. Шлях на Дунай пролягає здавна заселеними та контрольованими теренами, але тут... За Дніпром починаються степи Леведії, де хазяйнують, як не кипчаки, то печеніги. Отже, відправлятися туди великою армією – неможливо. З тiєї причини, що не було вже таких армій, не часи Аттіли, а крім того – треба буде спочатку пробитись через половців та печенігів. Таким чином, єдиний вихід, це піти з невеликою, десь на пару тисяч, кінною дружиною, швидкою та рухливою. А з такою, можна увійти несподівано до міста, попалити, пограбувати, але закріпитись надовго, – вже неможливо. Отже, похід Святослава 965 – то був швидкий кінний рейд, за якого вдалося нагнати жаху на Iтіль та Семендр, відбитися від ясів та касогів, але... нічого неможливо було завоювати.
Отже, Святослав, хоч і поскуб Хозарський каганат, але не зруйнував його, жодною мірою; що би там не писав про це Iбн-Хаукаль.
А цей останній, разом із іншими арабами, – мав усі підстави ненавидіти Хозарат і бажати йому загибелі. Чому саме так, з’ясовується в Доп. 2.
Але, як успіхи Святослава на сході були всім очевидні, та завершилися принаймні формальним поверненням Леведії під суверенітет Києва, полегшуючи наступну колоніальну експансію на схід, – на заході справи розгорталися істотно гірше.
Там експансія Києва була спрямована на Дакію, що була колись частиною Скитії, та далі – за береги Дунаю. Туди, на другий великий торгiвельний шлях Європи, князь і спрямовує свою увагу. Очевидно, в немалому ступені завдяки тому, що перший – стару “Дорогу до Міклаґарду”, водний шлях від Скандинавії до Чорного моря, – втримати Києву було вже не по силах. Заважали потужні степовики, кипчаки та печеніги, з якими було назавжди утрачено спільну мову. Цю згубну ворожнечу, якої не знали Скитія та Гунський каганат, – назавжди закріпить, ось-ось, візантійське християнство, невігласне та непримиренне.
Намагання відновити військовий тиск часів Аттіли на імперію, – починаються відразу по закінченні більш-менш удалого походу на Хозарський каганат. Конунг Святослав, що схилявся перед пам’яттю великого Аттіли, навіть наслідуючи його зовнішність, – був його здібним учнем, але... На здавна обжитому та населеному заході – мало було дружини; навіть і доброї, рухливої та дисциплінованої. Потрібна була армія. А її більше не було.
Відносини Святослава з ромеями варті окремого розгляду, а оскільки кампанії проти них передувала війна з болгарами, то не вадить нагадати, чим була на той час Болгарія.
Коли хан Аспарух, син Кубрата з дому Аттіли, не забажав терпіти владу Хозарату над Леведією та вивів південних булгар на терени імперії, до Мезії, – імператор ромеїв був вимушений вже через рік визнати нову державу дипломатично. Бо, за прихідцями на землі, сувереном яких він колись був, – стояв могутній колись каганат гунів, переможений у світовій війні 610-629, але – ще живий та потужний. Однак, хижа імперія ромеїв ніколи не визнавала цього в принципі, та навіть, коли потуга на півночі послабне остаточно, – все одно загарбає Болгарію; хоч тільки на час. Отже, не дивно, що перша торгiвельна угода між ними укладається тільки 716.
Тим часом, болгари поширюють свої володіння на захiд та на північ за ханів Крума (802-814) та Омуртага (816-841), – аж до Тиси та Дністра. Християнство приймає врешті цар (хан) Борис I (852-888): це стає 865 року. З тих часів остаточно заникають, як тенгеріанство, так і тюркська мова, що замінюється на слов’янську, – мову більшості населення (?); чи релігійну?
Найбільшого поширення Болгарія сягає за царя Сімеона I (893-927) – велика держава від Чорного моря по Адрію, обіймаючи терени сьогоднішніх Басарабії, Румунії, Югославії, Боснії, Македонії, Болгарії, та Албанії; з новими теренами, зрозуміло, входять до неї й нові народи.
Отже, це не уп’ятеро менша сучасна Болгарія, це мало не великодержава. Заснована, до того ж, на власноруч відвойованому шматі імперії, як Еспанія ґотів або держава Теодоріха в Iталії; або – як встане згодом у центрі Європи держава мадярів з тої ж Леведії. Агресія проти імперії – то не агресія, то справедливість. А тому Візантія, поступово послаблюючи її де тільки можна та розкладаючи зсередини, – не надто наважується ще один на один воювати проти держави болгар. Та, почувши про успіхи Святослава проти хозарів, – відправляє до Києва посольство з багатими подарунками. I з намовою, якось допомогти воювати з болгарами.
Як змогла, допомогла переконати Святослава його мати, конунгіна Ольга; зачарована масштабами ромейської підступності не менше, ніж ромейським християнством. Бо й сама була не абиякою майстринею підступності: єдине, що розуміла. Адже, саме у лицемірному ромейському християнстві знайшла себе зрадницька та безжальна душа цієї жінки, що за своє довге життя не заплямувала себе жодним добрим вчинком.
Слід гадати, що Святослав дав себе намовити не без опору, бо не любив ромеїв, так само, як їх марне християнство.
Святослав пройшов берегом до Дунаю та зайняв болгарський Переяславець на гирлі, у Доброґеї, що було не надто дивно, бо ромеї оцінили його військо десь на 60 000. По цьому почав снувати утопійні плани перенесення столиці з Києва, тощо. Але, не натхненні його успіхами ромеї злякалися надто енергійного союзника та підмовили печенігів учинити облогу Києва. Святославові ж прийшлося терміново повернутись додому, аби захистити ту столицю, яку ще мав. Нагадаємо, що то був перший та чи не єдиний союз Києва з Візантією ( як і її з печенігами).