Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
11. Демократія
Сучасне суспільство в усіх цивілізованих країнах світу має бути, зобов’язане бути, тільки демократичним; “вільним”, як то кажуть. Складових такого суспільства – на диво мало. Це – періодична виборність влади всіх (або – не всіх) рівнів за умов загального виборчого права, та – якомога більше різних прав у кожного окремого громадянина. Природною є думка, що обирати на керівні посади слід таких людей, які з цією посадою найкраще упораються, але... є сьогодні навіть такий фах – іміджмейкер, або нашою мовою – видомахер, який береться надати будь-кому, за помірну заплату – ясна річ, – такого товарного вигляду, що за нього будь-хто й проголосує. Так виглядає сьогодні оте загальне виборче право. Але, що ж то за невід’ємні права кожного?
Попри те, що на 3/4 земної кулі не виконується основне право прав людини – самому бути господарем свого життя, – цивілізованих непокоїть зовсім інше.
Один приклад, але як же красномовний. Року 1998 відбувся Всесвітній збір англіканських церков. Одним із центральних питань, які потребували термінового вирішення, було: чи допускати до священницького сану збоченців, педерастів. Бо, коли не допускати, як це дотепер практикувалося, – то це ж буде утиснення їх людських прав! Відповідна резолюція, щоправда, не набрала необхідної кількості голосів, але майбутні святі отці педерасти – не нітяться: мовляв, не цього разу, так наступного, а ми своє візьмемо.
Адже, у хорах хлопчаків при церквах, – святим отцям буде, чого робити, – самі розумієте...
Або ж другий приклад, отой дурний рейвах в Європі, – батьківська турбота про життя серійних убивць; які позбавили того ж таки життя не одну людину.
Так сьогодні стоять справи з демократією та людськими правами.
Але, звідки воно виникло, все це разом? – це – теж доволі цікаво.
Вважається сьогодні, що демократія пішла з древньої Еллади, яку однi здавна іменували “матір’ю всіх істин”, а інші – “матір’ю всіх брехней”; бо ж грецькою “демократія” означає, дослівно, “народовладдя”. Таким чином, отих, що так добре правлять нам про якусь там “народну демократію”, – слід розуміти звичайними невігласами, що підносять нам чергове “масляне масло”.
Все це, однак, як це буває звичайно – і не зовсім так, бо й в Елладі ота демократія була далеко не повсюдною, а пов’язана радше з Атенами. Бо, у їх одвічного риваля – Спарти, – було дещо зовсім інше. Траплялися тирани i в Атенах. Та й у рабовласницьких Атенах ота демократія стосувалася лише вільних, про права рабів там ніхто особливо не турбувався. До того, і сама Еллада, попри її величезні заслуги перед людством, – була лише закутком Європи, не вона вирішувала її долі.
Все це знову відсилає нас до попередниці Еллади, колиски індо-європейської цивілізації – Великої Кимерії, з якої пішли, спочатку кельто-балтицька, потім ґерманська, а останньою – слов’янська – субцивілізації єдиного індо-європейського кореня; з її містами, більшими та набагато ранішими від Риму. Сліди цієї потужної цивілізації ми відкриваємо по найвіддаленіших закутках Європи, починаючи з отієї геродотівської леґенди, що освячувала право мінорату та була звичайною практикою в житті древнього кельтського Уельсу, по інші, не менш цікаві співпадіння.
Американський письменник Роберт Говард – творець постаті Конана з Кимерії, був – не сприймайте це парадоксом, чи не останнім із великих романтиків Європи. Він створив і другий привабливий образ, чомусь не так популярний, – короля шотландських піктів, Брана Мак Морна. Бран – розповсюджене ірландське ім’я, та древні саги Ейріна описують нам і пригоди великого мореплавця Брана, що відкрив на заході океану райські острови. Бран у перекладі означає “Ворон”, та як дві краплі води нагадує нам староукраїнського “врана”. Нагадаємо, що наші давні предки слабо розрізнювали “б” і “в”, передаючи їх одним знаком рун, що увічнилося згодом у грецькій абетці. Нагадаємо, що в такий спосіб почали порізнювати “болгар” і “волгар”, хоча колись це було те саме.
Пригадаємо собі ще й той неспірний факт, що сучасні англійське “сосайеті”, еспанське “сосьєдад”, латино-грецьке “соціологія” та скромне українське “сусідство”, – ідуть з того самого, єдиного, іще балтицького кореня. Тобто те, що ми називаємо співзвучним же українським словом “суспільство”, – повинно було, за звичайною логікою, закладатися ще у Великій Кимерії, поміж Сяном і Доном. Часи були дуже давні, розквіт Великої Кимерії припадав десь на друге тисячоліття перед нашою ерою, на ще доскитські часи, та мало полишилося по цьому історичних слідів або свідчень.
Потім з’явилися скити, ґерманські народи, але... вони були, що би там не казали – родичами. А, крім того, не могли уникнути впливу цивілізації Великої Кимерії. Від них так само мало полишилося, але маленька Iсландія, попри все, зберегла нам основи суспільного устрою ґотів, із їх тереновими громадами, гаусмарками та тереновими ж судами-тінгами, які розв’язували соціальні конфлікти. Тому ми й будемо звертатися до цього заповідника Великої Свитьюд, що змінила Велику Кимерію; власне – Скитії еллінів.
Може ми після цього й почнемо дещо розуміти, як же то могло бути, що ні у кого не було військових міністрів та поґотів – воєнкоматів, а у війнах поміж народами брали участь стотисячні армії. Та, чому ніхто не мав міністерства внутрішніх справ з його чисельним штатом поліції, а жодної країни не заливала кримінальна злочинність, попри поліцію та тюрми. Бо на той час – і тюрем ніде не було.
З останього слова соціологічної науки – класичного марксизму, – нам розумом не розжитись. Бо, пам’ятаєте, як він, класичний марксизм, починає відлік цивілізації саме з рабовласництва, все iнше відносячи до “варварства”, тобто – дикунства? Послухаємо самого Маркса, який розглядає стан до заведення рабства, – мало не як війну всіх проти всіх:
Ось чому складена з родин громада спочатку організована на військовий лад, як воєнна та військова організація, і така організація є умовою її існування в якості власниці.
(К.Маркс, Формы, предшествующие капиталистическому производству, Москва, Политиздат, 1940, с. 8).
До цього сучасний ісландський марксист додає своє, іще більш відверте:
Війна родів поміж собою була природним станом цього суспільства, що виникло з множини дрібних родів.
(Е.Ольгейрссон, Из прошлого исландского народа,
Москва, 1957, с. 38)
В цьому він, однак, просто наслідує Маркса, який підтверджує таку думку, словами:
Тому війна – це один із самих первісних різновидів праці кожного з цих у природний спосіб складених колективів як для відстоювання власності, так і задля набуття її (теж там, с. 24).
Повертаючись до сучасного марксиста, пізнаємо, так би мовити, усі наслідки такого стану, додатні як негативні; тому посилання буде дещо розлеглим:
Усі, хто не входить до данного родового колективу, є ворогами, яких можна убити, як буде нагода. Відносно них не існує жодних правил моралі. “Варварство” родового укладу проявляється, таким чином, по відношенню до чужих – тих, хто не належать до даного племені. По відношенню до них ворожнеча є єдино можливою, а війна – природним станом. Якщо був потрібний мир із ними, то його потрібно було укладати спеціально, утворювати мирний союз. Це було основним утрудненням, яке доводилось долати родовим громадам. Коли ці суспільства були розділені на дрібні одиниці, вони терпіли поразку. Спроби подолати роз’єднання шляхом створення мирних союзів призвели до того, що соціальний розвиток родового устрою поступово досяг вищого пункту.
Норми моралі відносно людей свого роду або племені були цілком відмінні від норм моралі по відношенню до людей іншого роду або племені (теж там, с. 40).
Створюється, як бачите, більш-менш цілісна картина отієї сталої війни родів, у якій виживали сильніші, хто уміли об’єднуватися, а тому створили, кінець кінцем, – цілі народи, нації... Але, гостре око аналітика відразу помітить у цьому забрехувальні ідеї соціал-дарвінізму, який не роздумуючи підмінив дарвінове поняття конкуренції в природі – куди як примітивнішим для свого куцого розуміння поняттям війни в суспільстві; та – якби тільки, бо ще й усіх проти всіх.
Але, не будемо навіть звертатися до логіки, поб’ємо невігластво фактами. Бо в цю картину аж ніяк не укладається розповсюджена колись від Кавказу та по далеку Iрландію, – культура гостинності. У марксистів будь-кого чужого слід убивати, правила моралі на нього не розповсюджуються, а у людей – навпаки, слід сердешно приймати та гостити. А до того – ще й захищати зброєю, як зайде в тому потреба. Не дарма ж у старішій з індо-європейських мов Європи – литовській, слова “гість” і “святий”, – походять зі спільного колись кореня.
Чи хтось ризикне сьогодні заявитися так, з нічого, у дім незнайомих людей? – далебі. А колись, у ті самі роки війни усіх проти всіх, – можливе було й таке, чому ні? Бо “Гавамаль” – “Промова Високого” в “Едді” – саме й передписує, як належить приймати гостя, будь-кого, – незнайому людину. Як дати йому помитись з дороги, давши окремий чистий рушник, нагодувати та не надто докучати особливими питаннями. Все це збереглося в недоторканості у гірських народів Кавказу (де стояв, колись – пам’ятаєте? – Асґард “Едди”). I все це – подумати, попри два століття спілкування з хамами! Збереглося й у горалів Піренаїки і Шотландії.
Отже, не війна усіх проти всіх, – навпаки. Було, як насправді, розвинене та добре організоване суспільство, з демократичними звичаями та високо розвиненою культурою спілкування – двірською культурою, де двір був – єдино – не королівський, як потім, а – звичайний, селянський. Бо, скажімо, мадярською мовою “удваріаш” – буде чемний двірський. Та й наше слово “говір”, що сьогодні означає просто вимову з якимись відтінками (пройшло девальвацію), колись, коли люди чемно ставилися одне до одного, – було ґотським “гов орд” – “двірським словом”.
Країна народу поділялася на окремі громади, кожна з яких мала свій, не те, щоби орган управління – чим там, власне, було управляти? – мала лише суд, який вирішував спірні питання поміж громадянами. Суд (у ґерманів – “тінг”) складався з судді та знавця права (у ґерманів – “лагман”), які обиралися дожиттєво зі складу громади.
Але, вирішували не вони, вони лише представляли справу. А вирішували присяглі, призначувані разово, та – знову ж, із усіма поважаних громадян. Для вирішення спорів поміж окремими громадами різних “сусідств” – теренових громад, був вищий суд – “альтінг”, укладений так само, але де вже присяглі побиралися з різних громад. Виборче право не було всезагальним, ним користувалися голови родин та періодичність виборів була чисто умовною, – хіба, що помирала якась із виборних осіб та на її місце треба було обрати іншу.
Обиралися, знову ж – не всіма громадянами, хоч і також дожиттєво, й вищі посадові особи: королі в ґотській Еспанії, кагани Гуннії та Монголії.
Така проста система працювала тисячі років, по багатьох країнах, та й утворювала собою оту родову демократію, що рознесена римською Європою вихідцями з України, – стала зразком і для сучасної демократії. Як бачимо, Еллада має до всього цього вельми віддалене відношення.
Правопорушення, часом – аж по найтяжче – убивство людини, каралися грошовими штрафами на користь потерпілих, часом – вельми значними. Про них можна з повною достовірністю довідатись із права ланґобардів або “Руської Правди” Ярослава. У виключних випадках вищою мірою покарання було виключення з-під права; на час або дожиттєво. То було тяжке покарання, бо такий не мав права звертатись до тінгу, бо навіть за убивство об’явленого “нідренгом” (або недругом) – ніхто не платив штрафу (“вира”, “верґельд”): право ним уже не цікавилося. За таких обставин розумнішим було не випробувати долю, а покинути громаду та виправитись кудись до інших країн. Зауважимо принагідно, що Фарери, Iсландія та Ґренландія – були відкриті на початку, злочинцями, нідренгами з Нурріге, або – як у нас кажуть – Норвегії.
Таким чином, ні тілесних покарань, ні ув’язнень, – наше древнє право не знало.
Під час судової процедури, яка проходила за певними традиційними правилами (втім, як і зараз), – багато залежало від виступів обох сторін перед тінгом. Такий виступ звався ґотською “талан” – промова. Отже, дещо важке для перекладу іншими, більш бідними мовами, українське слово “талан”, – іде саме звідси, дещо ускладнивши свою семантику. Бо талан – то не тільки щастя, схильність долі; це – почасти – й уміння самої людини схилити долю на свій бік.
Але, звернімося – може, до головного, – на яких підставах так ефективно працювала ця проста система народовладдя, не керуючи нормальним життям (та й, чим тут, власне, керувати?), а лише вирішуючи конфлікти? На які якості тодішніх людей вона спиралася?
Це були окремі виробники, звичайні тодішні селяни, озброєні лише власними силами та худобою, але... То було цілком самодостатнє суспільство, куди нічого не імпортувалося з-за кордону, де все їм потрібне люди виробляли самі. Де відповідальність за все замикалася на кожному голові родини, який користувався тому й виборчим правом. Люди робили все, робили самі та для себе. Погано покрив стріху? – сам і підставляй цеберку під течу. Недостатньо заготував палива на зиму? – сам і мерзни. Погано відгодував кабана? – то сам і давись жорстким салом; і, – так далі. Не дивно, що тодішні люди вчилися, від себе як від інших, – усе своє свідоме життя, та уміли все. Важко сприйнятний та важко зрозумілий для сучасника світ майстрів на всі руки. Та, не тільки, були й вищі інтереси.
Бо часом, довгими зимовими вечорами, хтось із них міг створити й одну з пісень “Едди”, або відкувати дружині золоту гривну, яку захоплені нащадки – знайшовши – відразу потягнуть до музею. Не дивно, що такі люди у своїй громаді – знали, кого їм обирати суддєю або лагманом, та й не помилялися. Як не помилялися, певно, й у більшому, – обираючи королів або каганів.
Варто прочитати, як вивищують якості цезарів фахові римські історики. Та порівняти з тим, що пише про свого імператора Валенса, що пав від мечей ґотів під Адріанополем, – Амміан Марцеллін. Він, римський офіцер, що добре знав варварів, – з варварською прямотою пише, як про якості, так і про вади покійного. Про великого вченого з рубежа тисячоліть, математика Одді з Рейкядаля, який знав, що земля кругла та обертається навколо сонця, та на цьому й будував свою математичну теорію навігації, – його ісландські сучасники пишуть з величезною повагою до його знань. Але, не забувають і додати, що “господарем він був не з кращих”.
Вони, ці люди, не тільки бездоганно уміли обрати над собою саме того, кого треба, але й оті їх обранці виростали саме й тільки з такого народу, – своєрідний зворотній зв’язок. Люди того часу вміли не тільки бездоганно працювати та будувати. Коли була в тому потреба, вони всією нацією збиралися та воювали, де треба; воювали не гірше, ніж працювали. Розум і розуміння розсіюють сумніви, але створюють і свідому дисципліну. Коли Аттіла, силою обставин, утратив на Аґрі Каталауні під Парижем половину армії, хто ж йому щось за це дорікнув?
Люди розуміли, що він і вони зробили все можливе, а зробити неможливе – перевищує людські сили. Їх “шана” – віра в людину та її авторитет, – не похитнулася.
Бо й соціальне баламутство виникає переважно з невігластва та нерозуміння.
Зазначимо принагідно й цей, можливо, вирішальний чинник. Культурний фонд народів був тоді, ясна річ, меншим ніж зараз, але – кожна окрема свідома людина володіла ним мало не в повному обсязі, а от тепер...
Отже, якщо ми претендуємо на те, аби проаналізувати кризу демократії в сучасному суспільстві, то можемо відразу зауважити, що це не криза системи. Це, радше, криза матеріалу, на якому вона існує та працює. А ще точніше – криза особистої відповідальності. Бо того, що потрібно для успішного функціонування демократії – особистостей – більше немає. Сучасний виборець, який ледь навчився накручувати десь на заводі гайку на відповідний болт, або за потребою включати чи виключати відбійний молоток, а хоч і натискувати на відповідні клавіші комп’ютера, – то є таке щось так само придатне до участі у виборах, чи то мера, чи то голови держави, як і його домовий кіт. Бо, не має вищих інтересів. Бо, від того, що тут саме й потрібне – думати, – він давно відучений; іще у школі.
Формулюючи стан справ гранично точно можна твердити, що сучасний виборець не має саме тієї єдиної якості, що від нього вимагається та забезпечує функціонування справжньої демократії: не в стані відрізнити суп від помиїв. У країнах традиційної демократії це призводить лише до повільного псування системи, але стає згубним у країнах тоталітарної орієнтації.
До цього додається й ще одна, не абияк важлива обставина. Наш масовий сучасник, принаймні – по цивілізованих країнах, де вона й існує, власне – ота демократія, – є людина понад своєрідна й в іншому. Як просто з мосту, то це фаховий зівака, роззява, здатний годинами бездумно гапитись на будь-що; хоч на спортивні змагання, бодай сам до спорту не має жодного відношення, хоч на будь-яке інше “шоу”. Не дарма ж і термін відповідний з’явився, бо “шоу”, це не є щось там визначне, певне. Це просто збірна назва для всього, на що можна роззявити рота – загапитись.
А діячі від цих “шоу” вже зараз перевищують популярність будь-кого, в тому числі й будь-яких політиків, а вже щодо багатства... У світі зівак воно, природно, є найбільшим із можливих. Отже, передбачаю заздалегідь та провіщую: настануть часи, коли в цивілізованому світі на президентів обиратимуть стрибунів з мікрофонами, або порнозірок із найбільшими у країні (а може й у світі, чому ні?) цицьками.
Жарти – жартами, а в сучасному світі демократія вже відверто не спрацьовує, важко цього не помітити: людський чинник...
Доповнення 1. Господарська діяльність людини
Для правильного розуміння історії потрібно добре знати також історію господарської діяльності людини.
Людині, як і тварині (або будь-якому живому організмові), – треба стало харчуватись, підживлювати себе, щось їсти. Перша та головна потреба, всі інші ідуть потім. У цьому первісні люди мало чим порізнювалися від мавп, споживаючи рослинні продукти, комах та дрібну дичину. Отже, все починалося зі збирання та полювання.
Не збирання, а вже спеціалізоване збиральництво, скажімо, дикого рису або пшениці, – неодмінно призводило, з часом і до штучного висіву та споживання продукту колишнього збирання: шлях до майбутнього землеробства, до створення землеробних культур. Ці останні бувають різні за своєю сутністю. Культура Єгипту ґрунтувалась на періодичному наводненні полів розливами Нілу, які відновлювали плідність, а поширюватись не мала куди: навкруги була неплідна пустеля. Тому Єгипет вів війни за своє збереження, та не за поширення.
Римська господарка вільних селян починалася як інтенсивна, римляни знали добрива орґанічного походження та уміли їх використовувати. Цікавий аналіз конкретної семантики деяких латинських слів зробив свого часу Ян Парандовський. Зокрема, слово “лаетес” – веселий, спочатку позначало просто людину, що має вдосталь лайна на добриво. Слово “фелікс” – щасливий, спочатку позначало того, хто мав добрий урожай і. т. д. Створення імперії та використання праці рабів – справило революцію в римському сільському господарстві. За відновленням родючості землі більше не стежили, беручи те, що є. Згідно з твердженнями сучасних авторів, на місці знаходження великих римських господарств епохи імперії – латифундій, – і сьогодні нічого не росте, крім бур’янів. Отже агресивність Риму знала свій невблаганий чинник: виснаживши землі Італії, він захоплює Сіцілію, виснаживши її – перебирається до Африки та Еспанії і т. д. Втім, дістатися родючих чорноземів України – йому так і не судилося.
Полювання може поширюватись на все, на будь-які види того, що плаває, бігає та літає; людина, що цим і живе – називається полювальником, живе за рахунок полювальництва.
Однак, по степах, де різноманіття травожерних видiв не є аж так велике, з’являються полювальники виспеціалізовані. Вони прискіпливо вивчають триб життя та звички бізонів, коней або оленів, та пристосовуються до найбільш ефективного полювання на них. Так індіанці прерій Північної Америки, іще наприкінці минулого сторіччя переміщувалися восени за отарами бізонів, заготовляючи на зиму м’ясо та шкіри тварин.
Від цього залишається вже один крок до свідомого використання виду, на який полюють, до сприяння його розмноженню у власних інтересах; тобто – до тваринництва. Для таких культур вирішальним було, насамперед, з причини використання природних пасовиськ, – освоєння коня або оленя, як засобу переміщення; для кочування слідом за худобою.
Так відбулося розділення, розщеплення цілого людства на землеробні осілі, та тваринницькі кочові культури.
Визріла кочова культура ґрунтується на розумінні того, що її основа – природне пасовисько, може прогодувати обмежену кількість худоби. Яка, в свою чергу, доставляючи людям усе потрібне для життя, – у цілком природній спосіб обмежує кількість тих, що з неї годуються. Кочова культура – то делікатна рівновага піраміди; основою якої є трава пасовиська, середнім прошарком худоба, що нею годується, а вершиною – люди. А все це накладає природні обмеження на чисельність, на кількість людей. За якою кочові народи завжди пильно стежили. Головним чином, як ми тепер можемо збагнути, – за рахунок суворих випробувань при появі на світ та високої смертності у немовлячому віці. Зате ті, що виживали, – практично не хворіли.
Основи екологічних знань були закладені, саме й тільки, – кочовими культурами. Якби то вони створили сучасну цивілізацію – вона ніколи не стала би ворогом природи.
З другого боку, землеробна осіла культура – не знає демографічних обмежень. Бо, просте збільшення площі обробної землі, – дає змогу прогодувати більше населення. А це, ніби, якось дозволяє забути, що на всій планеті є стисло обмежена кількість обробних земель. Таким чином, землеробні культури завжди були агресивними. З тієї простої та незаперечної причини, що пасовисько, на якому щось росте, може піти й під обробку, стати полем. А от навпаки – зась; хоча би для того, що на запущеному полі не росте вже нічого, крім бур’яну, якого жодна худоба не їстиме; на відновлення ж нормального степового біоценозу – підуть десятки років.
Цей незаперечний факт агресивності саме землеробів – знайшов свого класичного віддзеркалення в Біблії, в історії Каїна та брата його, Авеля. Каїн був саме землеробом, тоді як Авель – скотарем, та кожен приніс у жертву Богові своє: Каїн якусь репку, а Авель – смачне м’ясо. Бог вибрав, природно, жертву Авеля, за що його й убив заздрісний Каїн; та ще й нахамив Богу: “А, що – хіба я сторож братові моєму?...”
Можна поставити запитання, а чому ж, як оті кочовики були такі культурні, знали основи екології, – чому ж перемогли не вони?
На це існує лише одна, та дуже елементарна відповідь: у боротьбі або змаганні перемагає саме той, хто жодних правил не дотримується. А тому й перемогли осілі землеробні культури, які не рахувалися з природою.
Ними ж, осілими землеробними культурами, одвічними агресорами земної історії, – були створені мерзенні наклепницькі байки про переможених. Вони знайшли свого найбільш яскравого втілення у первісно брехливій історії “Трєтьєго Ріма”: вінцем, так би мовити, усіх трьох агресивних імперій: “нєісчіслімиє орди дікіх кочєвніков”.
Але, тут ми пригадали власне те, що приводить нас до ще одного, третього типу господарки, – поріддя ще отого первісного збиральництва. Бо саме цей тип, у його максимально чистому вигляді ми й досі спостерігаємо у Росії.
Починалося все з примітивного північного землеробства, започаткованого фінськими народами, оскільки навіть слова “поле” та “межа” української мови, – є достеменно фінського походження. Але, ніяк не фінам, які прогресували разом із іншими народами, – судилося донести цю первісну господарку до часів цивілізації.
Таке, не кочове, а радше волоцюжне землеробство, коли випалювалася ланка лісу, експлуатувалася до виснаження, а потім перелазилося далі, на нові випали, – було по суті, лише удосконаленням звичайного збирацтва; зберігаючи його психологію. Воно покладало свій незворотній відбиток на цілу психологію народу, та …
Втім, радше простежимо за зміною пріоритетів цього збиральництва у загально народних, так би мовити, масштабах. На самому початку, після заснування колонії Києва на півночі, предметом загального збирацтва стає “жівой товар”, тобто, – люди. Квітнуть виправи за рабами на продаж до європейської тайги, іще не до кінця зведеної волоцюжним землеробством. Але, час іде, світ цивілізується, попит на старий предмет збиральництва падає, та ще цар Iван IV поторговує якось з кримським ханом польськими та литовськими військовополоненими. Продовжується це дещо й за перших Романових. Але, своїх уже, принаймні, на експорт давно не продають, а чимось жити треба. Бо жити власним трудом у цій країні ніхто не звик.
От десь у ХV-ХVІІІ ст. спостерігаємо новий предмет загально народного збиральництва – хутра. Та ні, вони не перевтілюються у полювальників, не подумайте. Вони захоплюють закладників у аборігенів, а ті й несуть їм хутра. Скільки ті зайди їх вимагають. Але, попри такі розбійницькі засоби, – це й черговий привід, для чергової мастурбації одвічно запаленого себелюбства. Бо, “Иллюстрированная история СССР”, Москва, 1974, – прямо пише (с. 39), що:
Уже на англійських портретах Гольбайна Томас Мор та Анна Болейн зображені у російських хутрах.
Ми, бачите, всі думали, що то є звірячі хутра, а вони – виявляється, російські … Але, будемо серйозні: звідки ці недоумки довідались про російське походження хутер? Бо на хутрі тавро можна поставити лише зі споду, на вивориті, – то звідки ж видно, що хутра є саме з Росії? Чи може то їх Гольбайн повідомив? – або Анна Болейн?
Однак, попри цю чергову московську дурість, – гонитва за соболем та котиком дійсно розпочинається, та від неї за три століття практично оголюється від звірини цілий величезний євразійський континент. Зібрали й це, а що ж збирати далі? – ліс; у ньому тепер потреба.
Вивезли й ліс, скільки було. На Тюмень з півночі наступає тундра з півдня – піщані бархани. Що ж далі вивозити, чим тепер жити? Виручили газ та нафта – смокчуть, поки сил вистачає. Що там буде, коли все досмокчуть, як звичайно, ніхто з них не думає.
Втім, починає дещо відроджуватись і старовина. Сьогодні Росія – чи не найбільший експортер “жівого товара” для борделів усього світу, – історичний цикл замкнувся? – можливо. Згодом можна буде експортувати ще й “рабочую сілу”, тоді … повний “поворот на кругі своя”. А там, тим часом, може й новий ліс наросте та нафта звідкілясь натече …
От, що воно є, волоцюжне збиральництво.
Як бачимо тепер, не маючи уявлення про те, що ми навели були вище, – неможливо збагнути, ні мотиви історичних подій, ні розстановку сил у них. Бо, історія – так само, як і весь інший світ, підкоряється законам логіки, та їх іще нікому не вдавалося, ні обійти, ні порушити.
Але, все це є тільки історична ієрархія типів господарки в масштабі людства. Розвиток суспільства в ареалі землеробних культур призвів і до іншого цікавого явища – класового розшарування суспільства. Марксизм із цього приводу наводить “тєнь на плєтєнь” пов’язуючи появу класів із рівнем розвитку “виробничих сил”, та проповідуючи вирішення соціальних проблем і конфліктів шляхом класової боротьби. Аж до її скрайнього прояву – революції. Подивимось, а скільки ж у цьому міститься істини?
Протилежністю селу вважається місто. Міста виникли ще тоді коли були не стільки центрами виробництва, як торговлі, та з того часу, власне, й іде розподіл людей на селян та городян. Спеціально ж класове розділення людей починається зі створення аристократії, коли відокремлюється клас, який гнітить інший клас – селянство, живе за його рахунок; та, якби ж тільки …
Підкреслимо заздалегідь, що саме поняття аристократа – є повністю безглузде; з тієї простої причини, що нащадки, загалом, – не успадковують якості батьків. Капризи генетики, що тут поробиш … Але, звідки ж вони побралися у середньовічній Європі, оті аристократи? – Європі, поділеній та заселеній демократичними варварами, які підкорялися тільки тому, кого самі над собою поставили, та поки йому довіряли?
Однак, перед тим спочатку глянемо, якою повинна бути справжня, абсолютна ієрархія класів, визначена об’єктивними потребами людини, з яких першою потребою є кожного дня щось їсти. Другою потребою є у щось одягатись, та й тут справу від самого початку забезпечує селянин, який збирає льон або стриже вівці. Та й оту третю потребу – мати якийсь дах над головою, – теж забезпечували до останніх часів селяни; принаймні – для самих себе.
Отже, селянин, де б він не був, то є основний, вирішальний клас людського суспільства: люди, що годують та одягають усіх інших, хто не є селянами. В тому числі – й аристократів. Але, звідки ж побралися ці останні, що знахабніли були до того, що вигадали для себе навіть оте ганебне “право першої ночі“? – з чого виникла ця пошесть світу? Бо це вони вперше породили й класові антагонізми – пригадайте “Жакерію”(селянськi вiйни 1358 у Францiї – О.Б.).
Сіячем ідей суспільної нерівності в Європі було – безумовно, імперське християнство, всередині якого не було, щоправда, ні елліна, ні юдея, але в iншому … В iншому існував, насамперед, вирішальний загальний поділ на “нашіх” і ” нє нашіх” – інаковіруючих. Ці iнші взагалі не розглядалися як люди, та підчас хрестових походів їх дозволялося нищити во славу Божу, чим більше – тим краще; як ми це й спостерігали ще півтисячоліття тому в Латвії та Литві. Або, так само, дозволялося палити на вогнищах інквізиції.
Наступний поділ нерівності проходив уже всередині самого християнства, поміж наближеним до Бога попівством та чернецтвом – і масами віруючих, такою собі отарою вівці – “рабів Божих”. А ці, вже не раби, а “слуги Божі” – мали просто з неба привілей та право наділяти – кого забажають, – земною владою, оскільки вся вона, бачите; “від Бога”. От вони, попи, й створили аристократію, слід гадати, не на власний збиток, створили феодалізм.
Не всюди справи йшли однаково, але ми знаємо практично лише острівці, які зуміли протистояти пошесті феодалізму. Це далекі від Європи Iрландія та Iсландія, де не було ні князів, ні графів, так само як і серед вікінгівського світу – стара Нурріге. Та ще неприступні Альпи, домен мужніх алеманів, які не лише не мали своїх аристократів, але й ретельно виганяли чужих. Про це незаперечно свідчить історія перших Габсбурґів, які гніздилися там заснуватись.
Так стояли справи з “рабами Божими”, які за посередництвом попів стали згодом чиїмись земними рабами; із “правом першої ночі”. Важко, важко приписати це антилюдське свинство комусь іншому, крім християннішої церкви. Так селянство – годувальник суспільства, головний за самою природою речей клас суспільства, було – за допомогою попів, перетворене на останній. Iще два паразитичні класи, нероздільні один від одного, – додав уже наступний розвиток “виробничих сил”; власне, розвиток масового виробництва, наслідок демографічних змін. Це були буржуазія з її пролетаріатом, а їх відносини були передбачені заздалегідь, на вже відомий зразок: пролетарі мали гнути спину, а буржуазія щосили гребла під себе прибутки. Обидва ці нові класи, так само, сіли на довготерпеливу шию селянства.
Якому, як завжди, не було часу відстоювати свої права, бо навесні треба сіяти, восени збирати, а в проміжку – готуватись. Бо, як хоч раз не зібрати врожаю – погано буде всім.