Древня та докиївська Україна

Вид материала

Документы

Содержание 8. Київська леґенда 9. Воля та невільництво Уже в Х-ХI ст. челядь складала головну статтю російського вивозу на чорноморські та волзько-каспійські ринки. Руський купець тог Коли силою можна взяти все, коли право сили є вищим правом, то безумовно, сильний не буде стримуватися перед слабим.

Подобный материал:

• Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
• Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
• Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
• План дій «україна-нато», 181.04kb.
• План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
• “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
• Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
• Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
• „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
• Электронное издание, 750.03kb.

7. Побут, культура, нація

Є досить очевидним, що українська культура як така, як єдине ціле, сформувалася на основі кількох тривалих, високих та древніх культур. Перелічимо їх. Це культури: Трипiлля, балтів Кимерії, скитів, – ґотів і аланів, гунів, аварів та пізніших степових народів. Такому родоводові може позаздрити будь-яка європейська культура.

Першою була Трипiльська, потiм балтицька, кимерійська культура з її чудовою керамікою (пригадаємо й нашу – українську!). Десь з VII-VI ст. п.н.е. вона змінюється домінацією ґерманських культур ґотів і аланів, “світлих асів” “Едди”. Останнім був прихід типово степових культур, разом із народами Дешт-и Кипчак. Мали полишити нам щось, із цих останніх, і горді розумом авари, мовчазні та замкнені. Але, саме цей вплив, здається, є сьогодні найменш дослідженим. Останньою була культура Київської Русі, їх синтез та продукт. Саме те, що досі всіма вважалося мало не за початок.

Виділити поокремо чийсь вклад, – буває, часом, понад важко.

Найстаріші прикмети нашої сільської культури – білені хати зі стріхами та сірі орні воли, – напевно тягнуться до нас іще з часів Трипілля, але... Слово “стріха” є спільне шведському “стретак” – солом’яний дах (“так”), а це вже слово скитського періоду. Про те саме свідчить і “Едда”. Вельми старі леґенди ґерманів, – то перекази про Асґард і його мешканців, асів. За всіма ознаками вони стосуються ще доскитської епохи, перебування асів на Північному Кавказі. А леґендарний Асгард, за описами місцевості, – міг бути десь на виході Дар’яльської ущелини, на Тереку. Саме там, де той виринає із гір на рівнину. Найпишнішим, за “Еддою”, був у ньому палац Одіна; втім, і він був під стріхою (що поробиш, прості були люди), але... кожна її соломина була зроблена з чистого золота !

Звитяжний Аларіх увійшов до Риму під рев ґотських трембіт. Що ж, трембіта й досі живе на його батьківщині, колишній Візіґоді, та, не тільки. Є таке слово й у сучасному шведському словнику: “трембіт” – труба. Там же, у Карпатах, можна спостерігати народний одяг, що перегукується з таким самим сучасної Еспанії.

Різдвяні зірки в Україні, – то як не шестикутна зірка Давіда – християнська, то частіше восьмикутна – ґотська. З ґотами вона домандрувала Скандинавії, Англії та звідти й Америки: над ялинкою Різдва у Вашингтоні – восьмикутна зірка. Ґоти любили восьмикутник, він пов’язувався зі сторонами світу, а може відігравав якоїсь важливої ролі у їх поганських віруваннях. Головна ґотська споруда в Італійській Равенні – колишній столиці остроґотів на вигнанні, – є саме восьмикутна.

У своїй пристрасті до восьмикутника – ґоти були не одинокі. Його високо цінували, як декоративний елемент, – степові кипчаки. Восьмикутними були їх юрти, восьмикутними були сидіння тронів кипчацьких ханів. Все це привідкриває нам той таємничий, але незаперечний зв’язок, який мусив колись існувати поміж ґерманами та тюрками, десь у дуже далекому минулому. Та який насьогодні, певно цілком підсвідомо відлився у тому, що найбільший відсоток турецьких еміґрантів у Європі, – живе саме в Німеччині. А назва одного з тюркських народів – “туркмен”, – містить у собі й ґерманське слово – “мен”.

В Україні, крім традиційної восьмикутної зірки на Різдво, полишилось і чимало всякого іншого. Містять на собі восьмикутні медальйони знаки княжої влади, барми. Він же, восьмикутник, є характерний і для народної орнаментики, особливо гуцульської, бо й самому слову “гуцул” – нема від кого походити, як від “ґота”. Обмежимося одним прикладом. Зразки таких народних орнаментів, зібраних М.Куриличем, можна знайти у часописі “Україна”, № 20, 1992. Там експоновано 9 медальйонів, із яких 5 мають симетрію восьмикутника, а два – 16-кутника. Є один нехарактерний 12-кутник та один п’ятикутник. Чимало восьмикутник зірок та медальйонів можна побачити на стелях та стінах розкішних палаців українських можних минулого, – Вишневецьких, Ґрохольських тощо.

Велику давність мають національні кольори України. Як вони є ті самі, що у Швеції, то є всі підстави вважати, що вони йдуть іще з ґотських часів. Бо гунів у Скандинавії, здається, не було.

Дуже старим є герб України – тризуб. Його виводять, звичайно, з Київської Русі, але й він є набагато старіший. Він був, мабуть, принесений гунами, разом із старим та досить цікавим українським (тепер) словом “шана”. Один із найстаріших китайських ієрогліфів, що зветься “шань”, – має саме вигляд простого тризуба. Він розшифровується, як чисельник “три” або “гора”. Гунських лицарів у китайських літописах називали “шань-юй”, що означало “син можного” або “син шанованого” (“син гори”?). Ці слова – “шана” та “шанувати”, – принесені до нас гунами, від кордонів далекого Китаю. Слова “шань” та “хан” пов’язані фонетично, близькі, та звідси ж іде, можливо, й ґотське “конунґ” – щось на зразок ханського нащадка. Бо – “унг” – “юнг”, ґотською означає те саме, що гунське “юй” – нащадка (юнак). Закінчення – “унг” трапляється в німецьких прізвищах, а в українській перетворилось на – “енко” (румунське – “енку”).

Найстаріші з древніх гунських символів влади – тризубів, відкопано на сході Азії, із могил можновладців Чунг Шану. То великі прості бронзові тризуби, яких – правдоподібно, несли на деревках попереду високої особи. Вони датуються ІV-ІІІ ст. п.н.е. Чи це й є найстаріші у світі тризуби? – хто ж це знає...

Зауважимо, що тризубі корони мали древні можні Азії, від саків на заході, до правителів Сілли та Коріу в Кореїї, на сході. Найста­рішими були, власне, символічні три золоті стріли на золотій же обручці круг голови. Передня завжди була вищою.

Отже, гербом такої древності (та розповсюдженості) – сьогодні можна тільки пишатись. Адже, ми єдині у світі успадкували його.

Римські легіони несли попереду орлів – “аквіла”, але... чи й це не було займане у варварів? Бо, римський орел мав сильного конкурента; та теж – великої давності.

Деякі символи та мітичні уявлення континенту – походять із дуже сивої давнини. До них відноситься й містичне поняття Дерева Життя, що поєднує все живе на Землі; та – не тільки. Його зображення можна зустріти на бубнах сибірських шаманів, а згадку в мітах ґотської “Едди”, тої самої, де з назов найчастіше згадуються Днiпро та Дон, а з народів – ґоти та гуни. Воно є навіть на другому континенті – на гробі можновладця майїв Пакаля в Паленке. На дереві життя жив чарівний птах Туруль (у тюрків Тогруль), що його оберігав. Ми бачимо його на мініатюрі з “Книги царів” Фірдусі, 1425. Там зображений Олександр із Македонії, що дійшов краю світу та стоїть перед Деревом Життя. Він – у простому чорному одязі тюркського воїна, тримає повід коня, що поза малюнком, та притулив до губ вказівний палець правої руки, на знак вищого здивування. На гілках дерева ростуть голови: коня, бика, барса, дракона, інших звірів; серед них навіть голова китаянки... Все це – на тлі вічного синього неба – “кек тенгрі”, бо нічого іншого за краєм світу – немає.

Культ дерев, символів Дерева Життя, був у балтів та ґерманів. Коли в “Слове о полку Iгореве” автор пише, що “Дів кличе з дерева” – то це значить просто, що Бог вимагає жертви. Бо Дів – є Бог, Діу ґерманів, Дієвас балтів. На священих деревах – подобах Дерева Життя – Богу приносили жертви, вішали полонених; особливо – чернеги, ядвінги. Ці, колишні “меланхлени” Геродота, – найдовше, кажуть, трималися поганських звичаїв.

Якщо ми пригадаємо, що основним мотивом українських вишивок або народних розписів були дерева та птахи, то певно, що то не вишні та півники; радше Дерево Життя та птах Туруль, що його стереже.

З приходом християнства старі міти забулися, а от звичка, традиція, – полишились.

Не все так добре збереглося, дещо й зникло; звичаї занепадають швидше. Наприклад, звичай скальпувати убитих ворогів. Про нього писав Геродот, а Амміан Марцеллін твердить, ніби алани практикували його іще на початку н.е. Подібний звичай мали індіанці Північної Америки, а як вони насправді покинули старий континент іще 20-30 тисяч років тому, то це свідчить про велику старість цього звичаю.

Гунська епоха полишила нам підвалини нашої козацької культури. Побачивши на фольклорному фестивалі доброго українського козака на доброму коні, – ви бачите перед собою мало не гуна. Усе – чи не те саме: вислі вуса, оселедець на вибритій голові, шаровари, низькі чоботи. Широкий довгий пояс на кілька обертів та безрукавка. Зберіглися й довгі криві шаблі. Не зосталося, щоправда, золотих прикрас на конячий збруї, на середньому гуновi їх бувало так, грам на 150. Пропали, шкода, замінившись на вогнепальну зброю, – й добрі гунські луки; майже півтораметрові, з кістяними кінцями, та сагайдаки, повні смертоносних стріл. На жаль, бо за леґендами Європи натягнути гунського лука могли лише гуни... А так, а взагалі... То саме подібні люди ходили з Белембером на Данпарстад ґотів, а з великим Аттілою, – до римських Цезумору, Орлеану і Аквілеї.

До речі, різниці зовнішності, які в гунів були радше соціальними, – у козаків перейшли на вікові. Довгі вислі вуса були привілеєм знатних гунів, або тих, що відзначился хоробрістю у боях. Звичайні гуни стриглися “під глечик” та мали вузенькі вуса. Згодом це стало зовнішністю парубків, а довгі вислі вуса та оселедці запускали у нас літні козаки, сімейні люди.

Основа козацтва – то кінна культура вершників. Звідки вона?

Єдине, що можна відповісти, так це те, що вона у нас була завжди.

I це дійсно так, бо всі три великі народи, що дали нам життя: балти, ґоти та гуни, – спочатку були кочовиками, а без коня – не дуже покочуєш. Кочовиками були й кимеріяни, але вже за часів Трипільської культури – вони поступово стають осілими хліборобами, які здавна почали годувати українським хлібом мудрість грецької Еллади, отримуючи в обмін за це олію та вино. Кочовиками були й войовничі скити, які стають осілими лише недовго п. н. е.

В Україні зараз у великій моді (хоч і з чужої подачі) всякі бовкання про якихось одвічних хліборобів – аріїв – “оріїв”: не було таких. Принаймні за той час, про який ми маємо більш-менш достовірні відомості. I слова такого – “орій” – в українській мові немає.

Кочовиками, принаймні, до часів Белембера, були й звитяжні гуни.

Усі ці люди, разом, підгодовували та розвивали нашу культуру коня, та згодом рознесли її всією Європою, шляхами, які неважко простежити. Після відкриття Америки нащадки еспанських візіґотів перенесли її до Нового Світу, та в кожному американському коневі течуть краплини крови, унесеної колись з берегів Дніпра та Дону.

Немало зобов’язані ми цим і пізнішим народам, з якими нам – уже осілим, доводилося спілкуватись, степовим побратимам: половцям, печенегам тощо.

Зауважимо, що в Римі не було кінних пам’ятників, як не бувало їх у Єгипті або на Близькому Сході (ото й насправді були одвічні осілі землероби!), але... Сьогодні зустріти у Європі або Америці кінний монумент, – радше повсякденність. А це – чи хтось над цим замислювався? – то теж є великий здобуток варварського світу, кінних кочових культур. Дарунок степових народів.

Не зупиняючись за браком місця на багатьох не менш важливих речах, – підсумуємо дещо. Ми маємо незмірно багату народну культуру, яка відібрала, відсортувала найліпше принаймні з трьох великих культур історії. Немало шкоди заподіяло нам свого часу візантійське християнство, приймаючи світ народної уяви – за світ поганських упереджень. Приклали свою злу руку й чужоземні зайди, які нищили нашу культуру перед тим, як понищити нас самих. Але й тому, що полишилося – може позаздрити буть-хто. А наш обов’язок, – берегти це все, відроджувати та продовжувати нести через час.

Від великої війни Белембера 375 року – ми стали єдиною країною, що тимчасово зменшувалася, тимчасово збільшувалася, але в середньому була майже такою, яку ми знаємо зараз. А от коли ж ми стали єдиним українським народом, з єдиною українською мовою? Мовою, яка є неповторним та вишуканим поєднанням трьох колишнiх мов: балтицької кимерійської, ґерманської ґотської та угро-тюркської гунської.

Через пошуки історичних документів можна натрапити на цікавий звіт. Його склав такій собі ретор Пріскос, що був секретарем у візантійському посольстві до Аттіли. Сам звіт загубився, але його досить широко цитує алан Йордан у своїй “Iсторії ґотів”, написаній десь на початку VII ст.; отже – по свіжих слідах.

Візантійці мандрують сільською країною, де села дуже великі, а про міста згадується не часто. Ромеї зауважують білені хати під камишевими стріхами, квіти, сади; повсюдну гостинність країни гунів. В одному місці Пріскос зауважує, що: “Тамтешні мешканці, становлячи збіранину різних народів, уміють послуговуватися, окрім своєї, варварської мови, також мовою гунів, бо, навіть мовою західних римлян, – принаймні ті, що з римлянами зтикаються. Грекою ж володіє мало...”

Отже бiльшiсть людей володiє трьома мовами. А чи багато можуть цим похизуватись у наш час? Чимало, мабуть, володіє й латиною; нагадаємо, що у Європі той, хто знав латину – вважався ученою людиною.

Але, єдиної мови, схоже, ще немає, вона прийде пізніше.

А може... може вона вже є? – ота сама – “варварська мова”? – важко сказати...

I дійсно, про це вже йшлося у попередньому розділі, формально тут виникає альтернатива, дві можливості:

1. Або ота “варварська мова” – то є мова окремого народу, якими повниться Україна (“збіранина народів”). Пам’ятаєте Амміана: ”...там живуть алани і костобоки, і незчисленні скитські народи... “

Тоді очевидно, що єдина українська мова має скластися у майбутньому, саме з об’єднання ґотської та гунської.

2. “Варварська мова” – то й є мова міжнаціонального спілкування, як ітіль-тюркі у Великому Булгарі, а ґотська та гунська, то мови окремих народів, які згодом мають відійти у непам’ять. Що ж, можливе й таке, хоч таку можливість підриває саме згадка про оту “збіранину народів”. Яка, втім, може бути й даниною ще тим римським уявам... “і незчисленні скитські народи”.

Процеси етногенези, створення народу, нації, – не тільки є найменш дослідженими в історії, а є й такими, що найменше піддаються дослідженню. Важко їх прослідкувати й тут.

Припустимо, ще за часів Аттіли Україна є багатонацiональною країною, та такою сприймають її сусіди – ромеї. Однак, уже київська, князівська Русь, становить більш-менш однорідну країну. Принаймні, хоч і розрізняються в ній іще кривічи та радимічи (за літописом!), але мова – твердиться – одна – слов’янська. Отже, як так, то відбулося це все за якихось триста років. Але, є підстави й далі скоротити цей термін.

Бо з приходом мовчазних аварів Бояна – “білих гунів”, самі гуни були також дещо відсунуті на другий план в каганаті, та утворилася, схоже, стала дістанція між аварами, які чи царювали, чи правили, та всіма iншими. А це мало зблизити їх іще більше, та швидша етногенеза йде саме з аварських часів. На них припадає й прогресуюча ізоляція сходу. Ми не знаємо навіть, чи не поділився тоді каганат на дві частини.

З утвердженням у каганаті влади аварів, у ромеїв з’являється нове цікаве слово. Тюрки називали аварів “саклаб”, що значить “скритний”, завдяки їх замкненості. Ромеї приймають цю назву у формі “есклава”, що згодом і змінюється на сучасних “слов’ян”. Вони відносять її, як це видно з контекстів, не так до аварів, яких називають як годиться, але до всього iншого населення України, в якому вже якось не розрізнюють більше ні ґотів, ні гунів. Вже це може свідчити про злиття цих народів у одне ціле. Хоч і сьогодні не становить труду розрізнити, – хто успадкував кремезну гунську статуру, а хто – струнку ґотську.

Ми сьогодні можемо називати цих людей хоч слов’янами, а хоч і українцями, бо на іншi подібного ж складу народи, – ця назва буде поширена значно пізніше.

З назов і термінів роблять самого різного вжитку. Назва “слов’яни” стала дуже в нагоді урядові царської Росії, який використовував поняття слов’янства та слов’янської єдності для пораблення всіх народів, що розмовляли мовами, основою яких стали в далекому минулому балтицькі мови Кимерії. Але, мовна порідненість може й не бути ознакою спільного походження або якогось там братерства. Добре відомо, наприклад, що болгари – то чисті тюрки – досить подивитись на будь-кого з них. Однак, якимось чином і вони перейшли на слов’янську мову, та от... тепер слов’яни.

Так само сталося й з росіянами, які не мають прямого етнічного відношення ні до українців, ні до білорусів, ні до поляків. Але розмовляють мовою, що будучи винесена в основах їх далекими предками з України, – відноситься до слов’янських.

Але, чи є це достатньою підставою об’являти себе “старшім братом” або щось там верзти про “спільну колиску”?

Хіба ж хто в це повірить? Бо, на це не тільки нема жодних підстав, але й не було ніколи: у доступному оглядові минулому.

*

Для нас цей короткий огляд є цінний насамперед тим, що показує розлеглість нашого справжнього рідства. Є, бо не може не бути, чимало спільного у нашої культури, з культурами наших історичних родичів: Скандинавії на пiвночi, Казахстану на сході. Ці самі пов’язання й треба пошукати у минулому, культивувати сьогодні. А не обманювати себе агресивно-імперською дурістю “славянского єдінства”.

I – ще одне, понад важливе. Україна стала 375 причиною “Великого переселення народів”, яке “змело Римську імперію та заклало основи сучасного національного та етнічного поділу Європи”, так. Але, це було тільки останнє з них, історично відоме. А, що було, коли до Кимерії прийшли ґоти й алани – двадцять сім віків тому? – хіба тодішня Україна – не уформувала тодішню Європу? Нам є чим пишатись.

8. Київська леґенда

Десь перед останніми роками совєцької епохи було – ні сіло ні впало, відсвятковано 1500-річчя Києва. Звідки побрали таку дату є велика таємниця совєцьких істориків, бо перші поселення на терені Києва, як оминути стоянки полювальників на мамутів, – відомі ще за часів Трипільської культури та балтів Кимерії. Це довів своїми розкопами іще В.Хвойка. Чи може панове вчені довідалися точно, коли саме цієї оселі було підвищено до “посєлка ґородского тіпа”? – дивні справи! Довільність дати має бути очевидною вже з того, що хан Белембер обрав столицею створеної ним наддержави саме Київ, який на той час – мав існувати (375).

Але, крім “коли засновано?” – неодмінно постає наступне: “ким та як?”; за яких обставин та для чого?

Леґендами овіяне заснування всіх великих міст світу, з них, леґенд, все починається. Мають власні леґенди Рим та Візантіум. Київ їх має – аж дві.

За першою та старішою, він був заснований одним із апостолів та учнів Христа – Андрієм – хрестителем ґотів. То могло бути десь за часів імператора Клавдія (40-50) або Нерона (54-68). Попливши попутним судном до скитів, апостол приніс із собою учення Христа та навіть заснував місто на Дніпрі, поставивши дужий хрест на найвищому з пагорбів біля річки. На самому кордоні, де покінчувалися землі скирів та ґотів, а на другому березі лежали землі ядвінґів – “чернегів”, нащадків меланхленів Геродота. Життя його було довгим та плідним, та наприкінці його він вирішив об’їхати тодішній світ на доброму ґотському дракарі, попливши спочатку на північ старим шляхом ґотів, Дніпром та Даугавою. Він поніс тоді слово Боже країнам латів, земгалів, курів, жемайтів та естів. Погостив він у ґотів Скандинавії та подався до Шотландії. Бо вона тоді теж вважалася частиною Скитії: “Скошіа”. Там його пам’ятають і досі, бо він, святий Андрій, вважається покровителем Шотландії і сьогодні. Потім, дочекавшись північного вітру, він дістався Ґібралтару та заплив до Риму, де відправив молитву на могилі апостола Петра. А далі заїхав до тодішнього центру християнства на сході – Атен. Все це він робив обережно, бо християнство, хоч іще й не надто переслідувалося, але й не схвалювалося. Але, раптом захворів та помер, коли його корабель стояв у порті Пірей.

Там, у Атенах, він і був похований місцевими вірними, з усіма почестями, які належать апостолові, учневі Христа.

Так твердить леґенда, а час проходить, але... Були згодом події, з яких випливає, що може тут ідеться про цілком історичну особу. В часи імператора Юстиніана I (527-565) та цариці Теодори – розпочинається в Константинополі “побудова сторіччя” – церкви Гайі Софії або Мудрості Божої. Одночасно у колишній столиці Равенні екзарх Максиміан добудовує почату ще за панування остроґотів та не закінчену церкву Сан Вітале. А, щоб надати справі більшої слави – хоче перенести з Атен до Равенни нетлінне тіло хрестителя ґотів, апостола Андрія. Про це довідується імператор та виникає свара. Бо імператор хоче поховати апостола у Гайі Софії та, очевидно, бере верх. Однак, свавільний екзарх спромогається, перед тим, як передати тіло імператорові, – відрізати бороду апостола та поховати її у Сан Вітале.

Ця історія свідчить, принаймні, що та особа, яку вважали за апостола Андрія й півтисячоліття потім, – можливо, й насправді існувала.

Такою є перша київська леґенда. Цілком пристойна та дещо й документована.

Друга, певно – пізніша, – дуже проста. Жили собі, ніби, три брати – Кий, Щек та Хорив, а з ними сестра Либідь. Брати як брати. В народі твердили, навіть, що Кий був звичайний перевізник; доставляв людей із Чернегівщини, землі чернегів, на київський берег. Ну, й навпаки, ясна річ. От, що всього й є з цього приводу у першому літописі:

И биша три брата, единому имя Кий, а другому Щекъ, а третьему Хоривь и сестра их Лыбiдь. И сидяше Кий на горе, кде нине увозь Боричевъ. а Щекъ сідяше на горе, кде ныне зовется Щековица, а Хоривъ на третьей горе отнюдуже прозвася Хоривіца; створиша городокъ во имя брата ихъ старейшаго, и нарекоша и Киевъ.

От, і вся літописна інформація. Але – вченим цього було замало. Та, й дійсно, чи пристойно якомусь там перевізникові – засновувати міста? – таке щось личить, принаймні, князеві. Отже, Києві й було посмертно надано князівського звання (бо, якби він був князем, – літописець би цього не оминув). Потім, іще хтось відкрив, що князь Кий побував навіть у Візантії, презентуватися двору самого імператора, та був там удостоєний якогось візантійського ордена (яких на той час іще ніде не було). Така версія. А леґенда тепер, по присвоєнні Києві князя, – ніяк не гірша від першої.

До того ж, в Києві є й досі місцевості – Щековиця та Хоривиця, які від тих імен, ніби, й пішли. Але, для науки нема неможливого, та могло все бути й навпаки. Принаймні в одній із сучасних історій читаємо, що:

... Б.А.Рибаков висловив наступне цікаве зауваження: літописний переказ записаний дуже коротко, але з притаманною для епічних оповідей троїстістю героїв-братів; імена братів Кия могли бути похідними від назов придніпровських пагорбів – Щековиця і Хоривиця.

(И.А.Заичкин и И.Н.Почкаев, Русская история, Москва,

1992, с.15).

Але, то може тоді й сам князь Кий – пішов від назви Києва? – гуляти так гуляти... Зазначимо принагідно й ще одну, як же цікаву обставину, – Б.А.Рибаков безпомилково визначив і часи Кия:

... епоху Кия слід датувати, починаючи від царювання імператора Зенона (476-491) і Анастасія (491-518).

(Б.А.Рибаков, Колыбель отечественной государственности, журн. Коммунист, 1982, № 7).

Але, знову виникає те саме дражливе питання. Ідеться про кінець V ст., а Києв відомий на сто років раніше, з кінця ІV ст., як столиця гунського каганату – Гунаґард, то як же з цим? Може то був не той, – якийсь інший Гунаґард?

Але... Давайте трохи поміркуємо. Застосуємо до леґенди крихту здорового глузду. Того, чого – вибачаюсь, часом бракує історикам; особливо совєцьким.

Звернімо увагу на імена. Чи ж ми зустрічаємо їх іще десь, окрім отiєї єдиної київської леґенди? Хоча би й у минулому? Може бути заперечення: імена, мовляв, не християнські, а значить – чого ж і шукати. Добре, тоді й пошукаємо – у дохристиянські ж часи. У літописі перед Володимиром перелічується таких чимало – до сотні, але... нема як нема, хоч ми маємо цілих три, що потроює ймовірність. Але, – ні, немає. Олег або Iгор – то теж імена дохристиянські, живі й досі, але чи надавали дітям імена: Кий, Щек, Хорив? Хоч десь в Україні? На всі ці запитання є, на жаль, лише одна відповідь, – ніколи, ніде.

Є ще одна, не менш дивна обставина. Звичайні імена можна міняти, переставляти місцями, а тут? Тут наче завжди передбачений порядок: Кий, Щек, Хорив (та їх сестра Либідь). Кий – добре, він є засновник, йому й бути першим, а інші? З другого боку, не можна міняти місцями слів у випробуваних часом сакральних формулах. Неможливо сказати: “Кієв стал колибєлью трєх народов: українцєв, бєлорусов і русскіх”. Або… натомість “Вашє імператорскоє вєлічєство” – взяти й ляпнути: “Вашє вєлiчєство імператорскоє”. Щось подібне буде сприйняте як свідоме блюзнірство; з усіма можливими наслідками, отже...

Відкриємо наші карти. Представимо деяку версію, не більше, але й не менше правдоподібну ніж будь-які інші. Це – всього лише гіпотеза, та так до неї потрібно й ставитись.

Почнемо зі самої суті всього подальшого. Справа в тому, що перелік імен – “Кий, Щек, Хорив” має вражаючу подобу до офіційного титулу іранського шаха Хосрова: “Кай Шах Хосров”. Таких в історії Iрану було тоді двоє: Хосров ІІ (Ануширван, 531-579) та його онук, Хосров IІІ (590-628) (див Доповнення 10). Тут саме він, останній.

Читач вправі знову знизати плечима: де бузина, а де той дядько? Дійсно, Іран – далеко від нас, та... Однак, кажуть, що цар Дарій вже ходив походом на скитів. Може це й леґенда, але про це впевнено пише Геродот. Але, в нашому разі нема жодних леґенд; нагадаємо дещо з попереднього. Справа в тім, що Іран та Гунський каганат, Скитія-Україна, один-єдиний раз у своїй історії, – були військовими союзниками. То була ота велика війна по смерті кагана Бояна, на початку VII ст. Та сама, що її Л.Н.Ґумільов не без підстав назвав світовою. В ній воювали Гунія вкупі з Іраном шаха Хосрова ІІ, проти Візантії в союзі з тюрками та Абіссiнією. Вона розпочалася сварою Візантії з Іраном з приводу Вірменії, яку захопив був візантійський кайсарос Маврікіос. Забезпечившись союзом із Гунією, шах Хосров ІІ захопив Близький Схід, Єгипет, Візантійську Малу Азію та стояв на Боспорі, під стінами Константинополя. Цікаво пише про це історик:

Персидській державі не переболіла ще втрата Вірменії. Коли Маврікіос був скинутий підчас палацового перевороту, Хосров вирішив, що його час настав, та щастя здається сприяло йому. Року 610 з’явилось його військо з “помстою на Маврікіосі” першого разу на Боспорі. Року 611 пали Дамаск, Антиохія та Iєрусалим, з якого було уграбовано головну святу реліквію Західного світу – хрест Христов. У 616 році війська персів зайняли Єгипет та пішли Нілом до Нубії. У далекій Ніґерії німецькі та англійські етнографи у ХIХ ст. чули місцеві леґенди про походи Хосрова до Ніґеру.

(Б.Брентьес, Іранський світ перед Мохамедом, Ляйпцiґ,

1967, с.172).

Та, всі ці успіхи зійшли на марне, бо спритний новий імператор Гераклейос заскарбив собі прихильність Тюркського каганату, попередника Хозарату. Цей, як і будь-яка з держав Турану – не мав великої любові до Iрану; як і не забув своїх порахунків із “білими гунами”. Шах і не був удалим стратегом, бо загнавши, без жодної потреби, іранську армію до Ніґеру, коли проста військова доцільність вимагала кинути її на Константинопіль, – він полишив безборонним свій Іран. Який i наїхали тюрки.

Зазначимо тут, у дусі колишніх Ґотських воєн, – гунські морські десанти на Тессалоніки, друге по значенню місто імперії (610), на Крету (623) та морський напад на Константинопіль (626).

А тим часом ромейські війська 627 розбили “білих гунів” на Балканах, хоч і можливо, що ця поразка не була такою вже нищівною. Бо, відомо, що й потім – уже Гераклейос, сплачував гунські данини за мир. Однак, цією битвою 627 велика війна була скінчена, а Гунія за мирною угодою, змушена була віддати хозарам усю Леведію, колишнiй Гунмарк – батьківщину гунів. Аж до київського Святослава (964-972), який відвоює її назад.

Була надовго зломлена й сила Ірану, а шах Хосров ІІ був убитий 628 підчас народного повстання. Більше Іранові не піднятись та він незабаром стане здобиччю арабів. Ці, вірні одвічно імперським настановам, – ніколи не піднімали руку на сильних. Терпляче вичікуючи на появу знедолених та послаблених. Нагадаємо, що вони сунулися були на Кавказ, але хозари дали їм таку научку, що вони не сміли лізти на північ аж до занепаду Хозарату.

Отже, загалом, те, що ми тут пропонуємо, є, як виявляється, не таке вже й неможливе. Дійсно, як у далекій Ніґерії більше тисячі років (!) проіснували місцеві леґенди про походи шаха Хосрова, то... Чому ж у значно ближчій Гунії, союзниці Ірану в багаторічній війні (яка не могла не закарбуватися в пам’яті народу), не могло зберегтися подібних леґенд у Києві, першій столиці каганату?

Чому, нарешті, не могло зберегтися й якоїсь леґенди, що приписувала би пізніше могутньому шахові навіть заснування Києва? Що ж до того, що титульна формула перейшла в імена людей, то це... Як ми переконаємось далі, таке не тільки траплялося з пізнішими київськими літописцями, але бувало в них чи не правилом: будь-яке незрозуміле чужоземне слово – передавати як ім’я власне. Далі ми наведемо два подібні незаперечні приклади. При великій грамоті – воно й не таке буває.

Великі історичні міста мають, часом, не одне ім’я. По різному звуть їх і різні народи. Константинопіль починав свого історичного життя Бiзанціумом, потім був переіменований на честь Константина, першого християнського імператора Риму. Північні ґермани, від України по Скандинавію – мешканці Великої Свит’юд, – добре знали це місто, бо служили в ньому “верінгами” – найманцями-жолдаками. Вони, як добрі мореплавці, звали його Міклаґардом; на честь св. Миколи, який був у греків покровителем мореплавців. Араби звали його за старою пам’яттю – Рум (Рим). Тепер він відомий, як турецький Iстанбул.

Дещо цікаво, що з цього правила випадає Рим. Здається, що він від Ромула та Рема по наші дні, так і полишався Римом. Але, це всього тільки виключення з правила.

Київ теж, як і більшість несмертельних міст світу, – мав не одну назву. Скандинави звали його Гунаґард – Гунське місто, та цю назву зустрічаємо й багато віків по гунах, – у ісландських сагах ХІ-ХІІ ст. Араби звали його Куява, що ближче до власної назви. Бо, у складі ранньо-середньовічної Польщі була й така місцевість – Куявія, що певно, мусить мати якийсь зв’язок із історичним Києвом; чи, принаймні, з прихідцями з нього.

Пізніше Київ спілкується зі сходом через посередництво Хозарату, та в Києві існують навіть хозарські квартали. З часом, коли пізній Хозарат надумає прийняти жидівську віру, вони трактуватимуться, відповідно, – як жидівські. З того часу, приблизно, з’являється назва Самватас. Але, вона якось не сприймається тюркською; за звучанням вона здається радше вірменською або іранською. А, як воно так, то це свідчить про більш близькі стосунки з Іраном у минулому, ніж ми в стані це тепер припускати.

Так – що ж, – хіба наша гіпотеза про походження Кия, Щека та Хорива є такою вже сумнівною? – або безпідставною?

Здається, як ми обіцяли: не ліпша, але й не гірша за інших.

9. Воля та невільництво

Ми вже дещо торкалися цього питання в минулому, але – продовжимо дещо; це буде цікаво.

Iсторики поклали чимало зусиль, щоб якось викрити укриті причини історичних подій; рушійну силу історії, так би мовити. Чимало борикалися з цією проблемою й ті, від “воєнной дємократії” та “классовой борьби”, – творці цілої системи наукового знахарства. От тільки, навряд чи й вони самі, персонально, зуміли би відповісти на запитання: а чому ж це їх “наука”, втілена до життя у Росії, – призвела до побудови системи звичайного рабства? Не тільки відомого в Європі ще з римських часів, а начебто й давно подоланого.

Кожна цивілізована людина сьогодні добре знає, що рабство – то річ погана, неморальна. Так само добре знали це й у минулому. Вся боротьба “цивілізованого” Риму з “дикими” варварами, – то є боротьба римського рабства з варварською демократією. Бо не було і немає у світі нічого більш протилежного, більш несумісного, ніж рабство та воля, і жити поруч, у мирі поміж собою, – вони не можуть.

От вам і абсолютно чітке пояснення основної, так би мовити, пружини історичних процесів у Європі впродовж I тисячоліття н.е.

Але, далеко не всі так розуміли справи. В Римі існував чіткий поділ народів. Ніколи не називали варварами, зверніть увагу, єгиптян, іранців або навіть картагенян, а – чому ж? Тому, що в них, як і у римлян, суспільство було побудоване на рабстві. Вони теж, усі жили трудом рабів.

Це добре й засвоїв свого часу марксизм – найпоширеніша антинаукова течія сучасності, який розпочинав відлік цивілізації саме й тільки з рабовласництва, цілком та остаточно нехтуючи демократичною гілкою розвитку народів. Для варварів він полишив оту свою ідіотичну “воєнную дємократію” (”... оні жє варвари...”), не давши собі труду навіть подумати, а як же ці народи жили у мирний час? – бо, неможливо ж усе життя воювати. Або, як та чим жили їх родичі вдома, в той час, як вони воювали?

Отже не дивно, що з такою безоглядною зашореністю та повним браком розуміння справи, – марксизм створив не лише дурість “історічєского матєріалізма”. Допущений до практичних дій, він відтворив у ХХ ст. справжнє рабовласницьке суспільство! I жодного випадку тут немає, бо прищепитися він міг тільки й єдино в Росії, класичній країні традиційного рабства.

Iсторичний сенс змагань Риму з усім варварським світом, що лежав за “Лімес Ґерманікум”, Ґерманією та Скитією, – саме й полягав на боротьбі свободи проти рабства. Тоді перемогла свобода та Західний Рим упав. Тому насьогодні справжня демократія є переважно у Західній Європі. На жаль, такого не сталося з іще більш рабським Східним Римом – Константинополем, і критичного 627 року – переміг він. А це мало жахливі наслідки, бо після цього протистояння волі та рабства було перенесене на терени самої Великої Скитії.

Переломною в цій великій боротьбі стала епоха Володимира (980-1015), за неї ми маємо дві вирішальні події. По-перше, недалекоглядний князь уводить обов’язкове для всіх, християн чи поган, візантійське християнство, марґінальне та найбільш реакційне. Що позитивного дало християнство людству – то взагалі є велике запитання, бо тієї уславленої любовi до ближнього ми не бачили від нього й досі, а все інше... То не було, навіть, жодне там “крєщєніє Русі”, бо вона була – як відомо, охрещена ще хрестителем ґотів і аланів, апостолом Христа Андрієм, – було перехрещення. Духовна капітуляція перед рабовласницькою імперією, погіршеною копією того, – першого Риму.

Другою подією було поновлення, через півтисячоліття по заво­юваннях Аттіли, – експансії з України на північний схід. За межами інтересів Булгарського каганату, в міжріччі Оки та Клязьми, закладаються київські колонії – Володимир, Муром та Суздаль; потім – Москва. По них із самого початку квітнуть работоргівля та рабоволодіння; бо, це якась властивість саме колоній. Пригадайте, як починали своє історичне існування еспанські та англійські колонії в Америці, – з тих же самих рабства та работоргівлі. А в їх метрополіях рабства не було вже з добру тисячу років, аж із римських часів. Кажуть, до колоній подаються енергійні та підприємливі люди, але... Такі люди, звичайно, й вдома добре влаштовані, та по колоніях не тиняються, то все чисті байки. Здебільшу цим займається різна неробна голота, схильна шукати легкого щастя по чужих землях; звідти й рабство.

Нагадаємо ще раз: за походженням рабство – то продукт і здобуток землеробних культур, що складалися по сліпих закутках континенту, півостровах. Середина континенту була більш рухливою та динамічною, та була вільна від нього; поґотів, наша велика матір народів – Дешт-и Кипчак.

Свого часу всі троє наших предків, – балти, ґермани й тюрки – були кочовиками, народами кінної культури, а у кочовому господарстві рабові й місця не знайти. Недарма китайська хроніка Вейшу зі здивуванням писала про гунів, що “в цих людей кожний, від хана до простого пастура, – сам випасає свою худобу”. Згідна з цим і сучасна наука:

Кочівництво не знало кріпосного права. За екстенсивного тваринництва у кочовиків кріпосна праця є недоцільною, встановлення кріпосницьких відносин за умов загального озброєння народу та відсутності окремої від нього армії, – неможливе.

(Г.Е.Марков, Кочевники Азии, Москва, 1976, с.303)

У степових народів, єдино (не будемо цього укривати), існував старий звичай, коли полонений на війні мусив або викупитись за гроші, або відробити певну кількість років; щось на зразок тимчасового домового рабства. У Кримському ханстві, напередодні його падіння, цей термін становив 6 років. Згадки про це, час від часу, знаходимо в літературі. Коли в “Едді” до Ґудрун збираються подруги, щоб за народним звичаєм утішити її розповідями про власні нещастя, – гунська конунгіна Герборґ розповідає про свої негоди у ґотськім полоні. Ретор Пріскос, що побував із візантійським посольством у країні Аттіли, зустрічає там земляка, грека, який теж свого часу потрапив до гунського полону. Але, пішовши на війну зі своїм тимчасовим володарем, викупився у нього за власну військову здобич.

Але, повернемося до наших колишнiх колоній.

Работоргівля з Візантією та Іраном хутко збагатила нові поселення на півночі, привела їх згодом і до незалежності. Та, – не тільки.

Вона закріпила рабство як соціальний устрій на всій півночі, з приблизно 1000 року та аж по 1861, – на вісім з гаком столітть. Постраждала і колишня метрополія, наша Україна, остаточно захоплена “старшим братом” 1709 року, внаслідок програної нами та Швецією війни. Тому і в нас було введене російське рабство, хоч і тільки 1785. Але, – після? Вільною (принаймні – номінально) від рабства, – була лише друга Російська імперія (1861-1917). Саме російський більшовизм і став реакцією на цей її відносно європейський характер. Бо, не випадково, підкреслимо цю очевидність знову, що забрехувальні ідеї господіна товаріща Маркса, ніби цивілізація починається з рабства – знайшли свого втілення саме в Росії.

Рабська система, в свою чергу, уформувала ментальність народу, зробила її протилежною ментальності будь-якої демократичної людини. Саме в Першій російській імперії (1725-1861) ми спостерігаємо найбільші успіхи в імперіалістичній агресії. А в ній армія складалася саме з рабів, яких купували та продавали, а вони – віддано воювали, віддаючи власні життя за поширення теренів рабовласництва. Успіхи Другої імперії, за яку воювали вже вільні люди – були значно скромнішими (щоб не сказати – ніякими). Не випадково, і справжніх демократів у Росії (будь-коли!), – можна було перелічити на пальцях.

Глибоко антидемократичним став за століття сам нарід. Раб, що військовою силою нав’язував рабство вільним народам – унікальне явище світової історії. В той же час українська ментальність, як би там вона не була покалічена російськими впливами, – ґрунтується чи не на старіших демократичних традиціях Європи, та полишається повною протилежністю російській ментальності.

Ментальність і мова – нероздільні, – ми це зараз дещо покажемо.

Цікаво подивитись, які невигладні сліди полишило рабство в російській мові. В європейських мовах нема своїх позначень для раба, бо то переважно мови вільних варварських народів; вживається, звичайно, латинське “славе”, та нема від нього й похідних. Не те, навпаки, в російській, де найбільш розвиненим є саме те, що полишило по собі работоргівля й рабство.

Російське слово “раб” походить від ґотського “раппа” – захоплювати, брати в полон (є й у шведській мові). Воно, можна думати, пов’язане з “грабба” – захоплювати, грабувати. Але, подивіться, яким пишним цвітом розквітнув цей корень у російській мові: раболепство, работник, рабочий, работа... В жодній з європейських мов “раб” та “работа” не йдуть від спільного кореня, тут – тільки так. А, є ж іще й інший кущ слів: робость, робеть, робкий... Більше від того, навіть дитина, навіть вільної людини, – зветься “ребенок”; але – ніхто ж так це слово не вимовляє: кажуть або “рабенок” або “робенок”, в залежності від вимови, а це ж воно саме й є – рабеня! До цього є ще слово “ребята”, яке знову ж, вимовляється як “рабята” або “робята”, а значить – корінь є той самий. Слово “робота” є в українській, є в чеській мові, але вживане для тяжкої праці; звичайно ж кажуть “праця”, “працювати”... До речі, чеською російське “отрок” (підліток) – означає, знову ж – раба.

Пишно розквітнув у російській і другий, вже балтицький корінь “верг” – (в українській майже не вживаний), який представлений в литовській та латиській мовах, але як же скромно! – всього трійкою слів. В литовській то три слова: “вергас” – раб, “вергове” – рабство та “павергті” – порабити. В російській же – не перебрати не перелічити: изверг, извержение, отвергать, опровергать, подвергать, ниспровергать,.. Використаний знову – сповна. Від нього, напевно, йдуть також “вериги”, “вервь” (зобов’язання групи людей) та навіть, можливо, й звичайна “веревка”.

Добре пішов і ґерманський, ґотський корінь “бой” – (сучасною шведською – ланцюг) – теж із рабовласницьких причандалів. Від нього пішли: боярин, бояться, боязнь, боязливый, разбой, разбойник... і, дійсно, людині, що розбила свої ланцюги, збіглому рабові, – що ж і полишається в житті, як не податися у розбійники? – недарма ж їх завжди було в Росії стільки, що пісні та розповіді про них стали чи не переважаючою частиною російського епосу.

Бо, й насправді, що може бути страшнішим для рабовласника – від розбійника, людини, що наважилася розбити накладені на неї рабські ланцюги?

Досить цікавим явищем недосконалої мові є подвоєння, потроєння семантики слова. Коли те саме слово набуває різного значення в залежності від контексту. Наприклад – слово “язик”; в українській односемантичне, – той, що в роті. Не те – в російській – “вєліком і могучєм”. Тут “язык” – то ще й мова. Але, може означати й нарід: “Наполеон с двунадесять язык...”; тут мова однозначно пов’язується з народом, нацією: дуже характерно. Тому що, дійсно, ота суміш людей та народів, з якої утворилася Росія, – тільки й має спільного, що мову. Не випадково ж сьогодні, – вона є основним знаряддям імперської агресії. Але, й це не все, можна ще “пойти в разведку и взять языка...”, от вам і четверте значення; звідки ж воно?

Відповідь на це запитання потребує повернення до минулого, до давньої работоргової практики. Коли якийсь російський “оґранічєнний контінґєнт” виправлявся з Владіміра, Мурома чи Суздаля до європей­ської тайги та натрапляв на фінське селище, треба було з’ясувати його склад: на який опір можна розраховувати та скільки там, як поталанить, можна захопити “жівого товара” (термін теж, суто російський), усіх категорій, – рабов, рабинь, рабят та рабенков? От, на те він і потрібний, отой четвертий “язик”. Про це пригадують і середньовічні автори. Бо в цій справі – “взять языка”, росіяни – кажуть, і досі неперевершені: генетичне!

Чотири різних значення має в російській мові й слово “мир”. Нагадаємо, про всякий випадок, що полісемантизм – то свідоцтво нерозвиненості мови; так, принаймні, вважається.

Цікавою є й російська назва крамниці – “лавка”. Старий естонський корінь “лава” позначає щось поперечне, на чому можна сидіти, або по чому можна перейти через невелику річку. Але, звідки ж у російській мові побралося її друге значення (знову – полісемантизм)? По це звернемося до російського ж історика:

Уже в Х-ХI ст. челядь складала головну статтю російського вивозу на чорноморські та волзько-каспійські ринки. Руський купець того часу всюди незмінно з’являвся з головним своїм товаром, з челяддю. Східні письменники Х ст. у живій картині малюють нам руського купця, що торгує челяддю на Волзі; вивантажившись він розставляв на волзьких базарах, у містах Болгарі та Iтілі, свої лавки, на котрих розсаджував живий товар – рабинь. З тим же товаром з’являвся він і в Константинополі.

(В.М.Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с.275)

“Челядь” теж є займанням у інших. Мадярською мовою “чалод” – родина, а вже “челейд” – то прислуга. Бачите, наче соромилися ще називати рабів просто рабами. Лавка, як бачимо, тоді вичерпувала всі знаряддя російської торгiвлі, отже, нема й нічого дивного, що згодом назва перейшла й на будь-яку крамницю. Набула ще й узагальненої семантики.

Українська мова – не надто вишукана, як і сусідська польська, багато чого в ній є, але... обмаль поганих слів. Коли полякові або українцеві потрібно добре вилаятись – він переходить на російську, щедру на лайки. Бо вона, ця мова, не лише просякнута работорговим мисленням, а характерна й своїм найширшим та динамічним, так би мовити, емоційним розмахом. Від чогось гранично улесливого, на зразок – “... подлый раб Твой Ивашка всенижайше челом бьет...” та по дослівно знищувальні форми. Наслідки тієї універсальної полярності “раб-ґосподін”, яка визначає російське життя та ментальність вже більше восьми століть.

Всі якості людини набувають в цій мові як набундючено величальної, так і беззастережно осудливої форми; навіть – самі незаперечні. Ніби “добрый” – то завжди добрий, але... треба ж, щоб і осудити можна. Пам’ятаю, з цим билися та борикалися вже за совєцьких часів. Та як полегшено зітхнули, коли щось знайшли тут. Хоч і кволеньке, але ж осудливе: “добрєнький”.

Бо, здрібнення (будь-яке) є в російській мові ознакою слабості, а значить і несерйозне, осудливе. Бо работоргове суспільство побудоване на силі й тільки на силі: хто герої російського епосу? – “боґатирі”. А хто вони: розумні, спритні, зграбні чи може високоморальні? – та ні, сильні; тільки й єдино. “Раззудись плечо, размахнись рука!” – ото й усе. Більше, аж нічогісінько за душею немає. Погляньте лише на отих васнєцовських опудал – і ви все зрозумієте. Віддавна в Росії поважали, єдино, – силу, не розум чи щось там інше. А тому навіть про того, хто зробив наукове відкриття – скажуть тільки, – “силен мужик!,” ніколи не скажуть – “умен!” Розумного побережуть для черги, щоб своєчасно поставити на місце: “ішь, какой умний виіскался, а єщє очкі надєл!” (можна – і “шляпу”). Одне слово, як у них кажуть: “Сіла єсть – ума нє надо! “; або так:

Коли силою можна взяти все, коли право сили є вищим правом, то безумовно, сильний не буде стримуватися перед слабим.

(С.М.Соловьев, История России с древн. врем., Москва.

1959, т.1, с.246)

Основою рабовласницького суспільства завжди є та буде сила, насильство та насильництво. А мова й ментальність, як учив світової слави український філолог О.Потебня, – нероздільні. Про це слід пам’ятати завжди та за будь-яких обставин. Не випадково, коли все більше заникає російське імперіалістичне панування, нам все більше нав’язують російську мову, істу скарбницю, як ми бачили, рабовласницької ідеології. Навіщо це робиться, можна легко збагнути, порівнявши розумовий та моральний рівень зросійщеного інтер-люмпена та людини будь-якої нації.

Не слід воювати з націями, воювати з культурами, але... Бувають виключення навіть із самих твердих правил, як це не прикро. Тут маємо – саме таке.

Отже, стережіться російської мови та створеної на ній культури – не з чистого бо вони джерела. Добре пам’ятайте про “московську отруту” нашого великого мислителя Дмитра Донцова, пам’ятайте про вічно актуальне – “Геть від Москви!” Миколи Хвильового.

Про все це на весь голос попереджають усі майже триста років нашого спілкування. Будь-якого, в тому числі – й культурного. Можливо, навіть – особливо – культурного.