Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Все це, нове, – не мало коренів у минулому, бо функції промисловості за старого суспільства виконували ремісники – майстри своєї справи (як і селяни); гідні городські партнери класу селянства. А масове виробництво потребувало, з самого початку, вельми обмежених умінь, та перші робітники вербувалися мало не з жебрацтва. Не випадково ця поява промислової буржуазії з її пролетаріатом – отримала назву промислової революції. Саме тому, що отой косорукий “пролєтаріат” та цехових майстрів, знавців справи, – ніколи й нічого не пов’язувало.
Марксисти, міські паразити з люмпенізованої інтелігенції, покладали всі надії щодо майбутнього – на міське ж люмпенство, пролетаріат та зневажали селянство, яке всіх годувало.
До селянства марксисти відносилися з неукриваною класовою ненавистю, підозрюючи саме в ньому джерело усіх можливих негараздів.
Бо, й дійсно, що там оте селянство, коли цей клас на відміну від усіх інших – “утворюється простим додаванням одноїменних величин, подібно до того, як мішок картоплин утворює мішок картоплі”
(К. Маркс, Ф. Энгельс, Сочин., Москва, т. 8, с. 207-208).
Що хотіли цим сказати ці два марксистських недоумки – не в стані мабуть і сьогодні пояснити навіть “старшій прєподаватєль марксізма-лєнінізма”. Але не краще думали й інші, їх послідовники, з того ж таки недоумкуватого “лагєря”. Не будемо особливо клопотатись, наведемо з цього приводу короткий підсумок із відомого автора:
Засновник російського марксизму Г.Плеханов зображав селян як “диких землеробів, жорстоких і немилосердних, в’ючних тварин, у житті яких думання було розкішшю”. К.Маркс говорив про “ідіотизм сільського життя”,– заувага, часто цитована Леніним (у своєму первісному контексті ця фраза схвалювала капіталізм за звільнення великої частини населення від цього “ідіотизму”). Сам Ленін писав про сільську занедбаність, відірваність від світу, здичавіння” і твердив, що селянин, будучи далеко не таким уже інстинктивним або традиційним колективістом, фактично був “безсоромним індивідуалістом”. А для Сталіна, за словами Хрущова, “селяни були покидьками”.
(Р.Конквест, Жнива Скорботи, Київ, 1993, с. 24)
Як бачимо, навіть сам Г.В.Плеханов із його всіма головними ознаками ученого-інтелігента (вторинними, зрозуміло), – був не на висоті, то що вже й казати про таке духовне сміття, як Ленін або Сталін … Обидва вони немало й познущалися над селянством, класом, який годує суспільство.
Коли сьогодні, час від часу, селяни “демократичних” країн блокують своїми тракторами вулиці міст, аби нагадати, що й вони є люди, це привертає увагу хіба всюдисущіх роззяв: основного елемента сучасного суспільства. Бо, сьогодні кожен із них є в стані прогодувати до півсотні отих же неробних роззяв, та їх надто мало, щоби вони могли впливати на долі демократичного суспільства, де вирішує завжди більшість. А тому так і полишаються тільки нагадкою про учинену над ними тисячу років тому ґрунтовну несправедливість.
Доповнення 2. Датування знахідок минулого
Воно здійснювалося донедавна за більш-менш складними посередніми вказівками та міркуваннями аж до 1960, коли засвітила нова надія. Коли такий собі Вільярд Ліббі отримав Нобеля з хемії саме за відкритий ним спосіб об’єктивного визначення віку археологічних знахідок орґанічного походження.
Цей метод заснований на тому факті, що вуглець, який є у складі будь-чого живого на Землі, складається з двох ізотопів: звичайного стійкого С12 та нестійкого, радіоактивного С14, з періодом розпаду десь у 25 000 років. Останній утворюється в складі атмосферної вуглекислоти внаслідок бомбардування космічними частинками високої енергії. Темпи цього утворення, вважається (та це дещо й перевірене), не змінювалися впродовж, принаймні, останніх 50 000 років.
Таким чином, земна рослинність, яка добуває свій вуглець з атмосфери, – містить в собі стале відношення С12 / С14, яке підтримує впродовж життя. Таке саме є їх співвідношення у органіці тваринного світу, який цією рослинністю харчується. По смерті чогось там, кількість С12 з часом залишається сталою, а С14 – поступово розпадається. Отже, вимірюючи співвідношення обох ізотопів у якомусь мертвому орґанічному залишку, ми можемо точно визначити час, що пройшов із моменту смерті. Є й незалежний спосіб перевірки методу. На північно-американському континенті росте різновид сосни, латиною – Pіnus-aristata – сосна остиста, що може жити тисячі років. Для неї вік визначається абсолютно точно за кількістю річних кілець. Співставлення показує достатню точність радіоактивного методу.
Вiк живих iще остистих сосен може далеко перевищувати 4000 рокiв, та Едвард Шулмен вiдкрив у Цетральнiй Калiфорнiї на висотi в 3 км. дерево вiком у 4600 рокiв, а загалом iще 17 таких, що їх вiк перевищував 4000 (дивись National Geographic, березень 1958). Нагадаємо для порiвняння, що старiшi iсторичнi, так би мовити, культури свiту, це: Трипiльська (рання 4000-3600, середня 3600-3150, пiзня 3150-2350), Бадарiйська до-династична культура Єгипту – пiсля 4000, Шумерська – пiсля 3600; всi данi – в роках п.н.е.
Як бачимо, формально перевiрка методу за рiчними кiльцями дерева забезпечує нас лише до 2600 р. п.н.е., але – чи багато шансiв на те, що перед тим могли статися якiсь iстотнi змiни з виробiтком отого С14?
Підкреслимо, що радіовуглецевий метод дає об’єктивні виники, та будь-які намагання накинути якусь тінь на його дані, – є на сьогодні антинауковими.
Щодо старих датувань, процитуємо опінію експерта:
” Важливим пунктом є не так те, що європейські дати з ІІІ тисячоліття п.н.є. насправді на кілька століть старіші, ніж це вважалося, але й те, що дати для Єгипту не змінилися. Те саме справедливо i для Близького Сходу, Крети та південної Егеї.
(К. Ренфрю, Вуглець-14 та праiсторїя Європи, Scientific American, 1971, 225, № 4, с. 63-75).
Втім, свої підводні камені є й тут. Бо, наприклад, молюски або равлики схильні засвоювати та накопичувати саме радіактивні ізотопи, хоч і не становлять собою археологічних знахідок.
Доповнення 3. Лелеги
За леґендою, першими людьми на світі були саме лелеги. Але, Бог створив їх останніми на Землі, вже по створенні всього попереднього. Тут нам прийдеться зробити невеличку передмову, яка буде стосуватися віри.
З легкої руки марксистського знахарства (та – не тільки), – спочатку мало існувати багатобожжя поганства, яке й замінилося згодом на прогресивне єдинобожжя. Ну, так само, як на самому початку не було жодної там суспільної організації, – бігали “союзамі плємєн” по Дикому Полі, поки не прийшла ота, прогресивніша з прогресивних, – централізована держава. А з нею прийшлося й переходити до так самого прогресивного (хоч і все одно – “опіум для народа”) – єдинобожжя, пам’ятаєте?
Дуже хутко, однак, культи перестали відповідати тим суспільним відносинам, які встановилися у тих державах. Вони були замінені у Болгарії та на Руси класовою релігією – християнством.
(С.А.Плетнев, Хазары, Москва, 1986, с. 61).
А оте поганське багатобожжя було таке, що згідно придуманій марксистами для монголів релігії – “шаманізму”, – відповідний бог сидів мало не в кожному кущі.
Насправді, все це є суті дурниці, бо всякий нормальний розвиток завжди йде у зворотньому напрямі: шляхом ділення, відокремлення та множення. Первісна релігія народів нашого континенту – тенгеріанство, – була чистим єдинобожжям, вірою в Хана Тенгрі, – Творця Світу, – єдиного Бога. Накази монгольських каганів так і починалися словами: “Силою вічного синього неба... ” – тою силою й був Бог. Ця стара віра перекинулася й на континенти Нового Світу, бо в індіанців півночі ця сила звалася Маніту або Оренда, що за семантикою означає щось, як Душа Світу. Багатобожжя, це завжди є продукт більш менш довшого розвитку єдинобожжя, коли з часом виникає ціла ієрархія богів, під головним. Як у Греції або Римі. Навіть сучасне християнство не вільне від цього, бо, як навіть оминути досить незрозумілий догмат Трійці, – полишається ще купа святих та мучеників, яким дозволено молитись окремо; так само, як у Римі – окремим богам.
Такий процес переходу до багатобожжя ми яскраво спостерігаємо в “Едді”, згідно якої “світлі аси” – Одін, Тур та інші, – іще не є богами, але... Про те, що вони не є богами – свідчить розмова Тура з мудрим Альвісом (Той, що все знає). Тур допитується від нього, як називаються різні речі: у людей, у асів та ванів, та – у богів. Але, у народній уяві ґерманів Одін, Тур та інші, – давно стали богами, потіснивши старого та єдиного Бога – Діва (Дієвас балтів).
Отже, повернемося до теми, – цей єдиний Бог, Творець Світу, створив на останнє й отих лелегів – перших людей на землі. Але, як він творив Світ уперше, то не маючи досвіду – що й казати, – натворив багацько зайвого: огидних жаб та плазунів, черву, кусючих комах, бліх тощо. Він зібрав все це до великого лантуха та покликав до себе короля лелегів. Та й доручив йому, разом із його не надто численним іще народом, – віднести лантух на край світу та висипати за нього, за край, все це неподобство. Лелеги гаряче взялися до справи, адже це було для них перше Боже доручення, але дорогою вони все рядили поміж себе: а, що ж там може бути – у тому здоровезному мішку? Та й трішечки його відкрили: подивитись. А воно, неподобство у мішку, вмить цим скористалося: розповзлося, розбіглося та розлетілося. Що тут робити!
Бог, кажуть, тоді дуже розсердився на цікавських лелегів, та мерщій обернув їх на великих та поважних птахів, яким і наказав: усе, що вони розпустили світом, – по кінець життя видзьобувати та виїдати. А натомість них створив нових людей – пеласгів.
Дещо дивно, що ці птахи у турків теж називаються “лейлек”. Що це? – пізнє займання, чи навпаки: щось здавна знайоме усім народам нашого Кипчацького Степу?
Доповнення 4. Людина, що відкрила витоки нашої історії
Були люди, не українці, та їх було чимало, які не змогли протистояти вічному чарові України, навіть приниженої та гнобленої. Вони стали її вірними дітьми та віддали їй усі свої сили та талант; часом – і життя, їх вічно пам’ятатиме й Україна. Шведку Соні Ліндфорс (за чоловіком – Русову) – великого українського педагога, поляка – видатного історика Володимира Антоновича, німця Вільгельма фон Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного) – героя визвольних змагань, що загинув у совєцьких тюрмах; німця ж Освальда Бургардта (письменника і поета Юрія Клена); великого митця, вірмена Сергія Параджанова. Або росіянина Михайла Волобуєва – видатного вченого економіста. Та, багатьох інших. Серед них не забудемо й справжнього українця, чеха Вінцента (або Вікентія) Хвойку (1850-1914).
Початок власної історії має неабияке значення для будь-якого народу, для нашого ж – особливо. Бо, нагадаємо ще раз, – він довший час, хоч і не своєю волею, але був позбавлений всього. Пограбований і з власної історії, якою щедро дотачали знизу, заради її продовження у минуле, – грабіжницьку історію Московщини.
Саме початок, сиву давнину української історії – древню Кимерію та її попередникiв, і відкрив світові Вікентій Хвойка; який не був, навiть, істориком чи археологом. До Києва він потрапив випадково та трагічно. Десь 1875 він знайомиться у Празі з українською родиною Олександровських та закохується в одну з їх дочок. З ними він 1876 приїздить до Києва, але його наречена раптом захворює та помирає. В.Хвойка полишається у Києві, але вже ніколи не одружується; бували колись і такі люди...
Тим часом, постійна війна Росії проти всього українського – набирає нової сили. Після указів П. Валуєва хочеться чогось більшого. Рік 1876 – то рік Емських указів імператора Алєксандра ІІ. В них іще раз заборонена українська мова, що заборонялася й раніше, але й усе iнше: українські співи та театр. Українці повинні або зросійщитись ( у них це називається “обрусєніє“) або оніміти. Уже гучно відсвяткували “тисячєлєтіє Росіі”, не зважаючи на те, що цю назву, займану від учених німців та златинізовану, ница Московія почала ліпити до себе менше, як двісті років тому, за Петра І, а власне з 1721; з року проголошення імперії. Але, як пригарбати собі ще й усю історію Київської Русі, то – чому б і ні? Щоправда, все це виглядає так, якби хтось святкував би Н-ліття США, відраховуючи його не від 1776, а... скажімо – від висадки Юлія Цезара у Британії; щоб солідніше виглядало. Але, то є світ здорового глузду, а тут – одвічне царство російського безглуздя; “особий путь Россіі”, як вони кажуть. А ще, як кажуть прості люди: “поганому виду – нема стиду”...
Проте, на притульному Київському Подолі, де В. Хвойка набуває собі невеличкої садиби, – живуть прості люди, що про всю оту шовіністичну метушню, можливо, й не чули. Бо, вони ж нікого не грабують не утискують та не зросійщують. Не мають поняття, так само, про якісь там Емські укази: розмовляють та співають як хочуть. Бо, поставити до кожної хати москальського жандарма – того не в стані й сам “самодєржєць всєроссійскій”. Всі ці добрі українські люди незмірно подобаються молодому чехові, як і вся їх країна. Він починає вчителювати, навчаючи школярів того, що уміє сам, знає досконало: малювання та німецької мови. Сам він – селянський син з Лаби, та хутко набуває слави як садівник, заробляючи для Росії медалі Французької академії на Всесвітній виставці в Парижі. Але, не в цьому ще сенс його життя, та не в цьому його вбачає він сам. Людина інтелігентна, молодий чех близько зходиться з відомим істориком В.Антоновичем, великим підприємцем Б.Ханенком та іншою українською інтелігенцією Києва. Задуми є, вони великі та честолюбні. Але їх здійснення приходить не відразу; воно поглине ціле життя.
Перші відомості про те, що принесе йому згодом світову славу, – знаходимо у листі до батьків у Чехію, від 5 квітня 1891. Там він пише про це, основне в його житті, в наступний спосіб:
Наступає пора, коли я зрідка буватиму вдома, бо буду дивитися по різних місцях давнє минуле, а саме – перші сліди наших слов’янських пробатьків. Як далеко я в цьому встиг – покаже час, бо праці полишилось іще багацько. Багато, однак, з мого боку вже й зроблено.
А зроблено ним було – й насправді багато.
Якби він обмежився в археології тим, що відкрив стоянки полювальників на мамути на Кирілівській вулиці в Києві (1893), або розкопами часів Ольги та Володимира у Білгороді (1912), – то й тим уже, незаперечно, увійшов би до історії науки. Та, не це стало головним його відкриттям. Бо, він відкрив велику країну минулого – Кимерію.
Підкреслимо, що формально В.Хвойка, що не отримав належної фахової освіти, – може вважатися дилетантом, звичайним археологом-аматором, але... й це непогано. Дилетантами-аматорами були й такі всесвітньо відомі люди, як Е.Ботта, Г. Лейярд або чи не найвідоміший з них – Г. Шліман. Вони теж багацько чого знайшли, важливого та цікавого, але їх методи... вони, часом, не порізнювалися від методів звичайних шукачів скарбів. Не таким був, з самого початку, зазначимо це, Вікентій Хвойка. Він відразу, якось непомітно хутко стає не тільки фахівцем справи, а й починає розвивати та досконалити саму методику археологічної науки. Принаймні, він першим уводить до неї деталічний опис оточення знахідки, визначення її точних координат на плані розкопів, обов’язкове її фотографування на місці знаходження, цих новацій буде оцінене в належний спосіб уже після нього.
Але, головним у його житті стало те, що було непорівняно вище від будь-яких матеріальних знахідок, навіть найсенсаційніших, про це ми вже пригадали вище: він відкрив цілу епоху минулого, велику цивілізацію. Загалом – цілу країну минулого – древню Україну або трипільську Кимерію, старшу сестру античної Еллади, – колиски європейської культури.
Здійснив саме те, про що й писав у наведеному посиланні з листа до батьків: відкрив найстаріші корені слов’янських, а радше – взагалі, індо-європейських народів. Повторимо ще раз: велику культуру, цілу цивілізацію. За місцем першої знахідки, перших її слідів, він охрестив її Трипільською культурою, так вона зветься й сьогодні. Вражає проникливість нашого великого вченого, що вже тоді цілком слушно визначив зміст, місце та значення Трипільської культури для історїї Європи та цілого людства. Хоч і знав про неї значно менше (що поробиш – стріла часу!), ніж через сто років пошуків та досліджень знаємо про неї ми.
Совєцькі часи були, як відомо, вищою фазою розвитку російського імперіалізму. Це позначалося, в першу чергу, на ідеології, та не могло не позначитись на науці: імперіалізм – є імперіалізм. А Трипільська культура не мала цінності для підкрiплення всесвітніх амбіцій імперії, отже... Відкриття та дослідження Хвойки, хоч і не були повністю забуті, але посувалися теж досить мляво. Та так, щоби, не дай Боже, – не підкреслити, бува, багатотисячолітню неперервність історичного процесу в Україні. Скоріше, якось відокремити, ізолювати в часі Трипільську культуру від подальшої української історії. Обмежити її тим, що можна використати для “славной історії Россійской” – княжим Києвом. Бо, скажімо, навіть пристосувати “для вєлічія Россіі” хоч би дійсно велику попередню історію Гунського каганату, – набагато перевищувало інтелектуальні можливості імперії. Навіть попри отих антів на їх моноксилах, від Б.Рибакова. Про яких потім прохопиться й Д.Ліхачьов: “анти – предки русских”.
Все просування вперед у дослідженні Трипільської культури, трималося радше на зусиллях нечисленних місцевих ентузіастів.
В.Хвойка відкрив та пізнав переважно сільську Кимерію, з її біленими хатами та круторогими волами, але – вона була й міською; тоді, ще три тисячі років тому; найстаріша, поки, міська цивілізація у світі. Набагато пізніше навідав нашу країну Геродот. Тоді відходила у минуле навіть пам’ять про Велику Кимерію, а сама вона стає за шість-сім віків п.н.е., – не менш відомою Скитією. Геродот із великим здивуванням описав нам скитське місто Гелон, десь на Лівобережжі, можливо, – Бельське городище на Ворсклі. Він досить впевнено твердить про стіни, довжиною в 25 км. А то є розміри сучасного Відня або Риму. Підкреслимо знову, що багато сторіч не було в Європі міста, рівного Гелону; бо Рим сягне таких розмірів тільки через півтисячоліття, за часів імператора Августа. Але, чим же був великий Гелон? – останнім містом Кимерії, чи першим містом Скитії?
Бо, набагато раніше від Гелона існувало кимерійське місто, від якого полишилося Майданецьке городище на Київщині. Його, вже по війні відкрив із повітря другий ентузіаст, військовий топограф К.Шишкін, який теж присвятив себе трипільським дослідженням. Городище було – не одне.
Майданецьке городище було залишком величезного міста, десь площа сучасного Будапешта або Парижа. Найбільш відоме, поки, з міст Кимерії, якому й пару тисячоліть потім не буде рівних у світі. Зауважимо, що в порівнянні до кимерійських міст, інші прославлені міста початків цивілізації, – Ур, Кіш, Лагаш у древньому Шумері – то лише невеличкі містечка.
Такою була вона, європейська прабатьківщина індо-європейців, мало не вимріяна колиска людської цивілізації, леґендарна Атлантида: древня Україна.
Доповнення 5. Леґенда Геродота та далекий Уельс
“Батько історії” Геродот, перебуваючи в давній Україні та описуючи нам тодішніх скитів – наче не погрішив проти правди там, де ми можемо це перевірити за незалежними джерелами. Хоча би описуючи нам похорон скитського конунга; подібне ж описує нам “Едда” ґотів та гунів. Хіба, тільки, що він забув пригадати (або не знав), що люди, які йшли разом із конунгом, навіть служки, – давали на це свою згоду. Пригадайте, як в “Едді” помираюча Брюнгільд умовляє двох своїх улюблених служниць піти з нею у небуття. Та, як вони відмовляють: “Навіщо? – хіба замало піде з тобою?..” Отже, можна було й не погодитись? – чи, може з часом пом’якшились звичаї? Таке – теж можливо.
*
Але, є у Геродота ще одна цікава рівнобіжна – коли він займається леґендою про походження скитів, а саме:
Скити кажуть, що їх нарід молодший від усіх інших та виник у наступний спосіб: на їх землі, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина на ім’я Таргітай; батьками цього Таргітая вони називають Зевса та дочку ріки Борістен. Такого походження був за їх словами Таргітай, а у нього народилися троє синів: Ліпоксай, Арпоксай та молодший Колоксай. За них, ніби, впали з неба на скитську землю золоті речі: плуг, ярмо, сокира та чаша. Старший із братів першим побачив ці речі, підійшов ближче, бажаючи їх здобути, але, за його наближення золото спалахнуло. Коли він відійшов – наблизився другий, але сталося те саме. Так золото спалахуючи не допускало їх до себе, але з наближенням молодшого брата все припинилося і він відніс золото до себе. Старшi брати зрозуміли значення цього дива та передали молодшому царство.
Від цих трьох братів і пішли, за Геродотом, різні скитські народи, яких він і перелічує.
Читач, можливо, вже помітив, що до походження скитів має відношення лише досить дивна версія появи на світ Таргітая, а все інше... То є радше небесне виправдання права мінорату, коли все наслідується молодшим сином. На відміну від більш розповсюдженого майорату, коли спадщину батьків отримує старший син. Таке право теж зустрічається деінде серед народів світу, та наведена леґенда є радше вищим аргументом на його користь.
Ґото-гунська “Едда” не містить чогось подібного, а її уявлення про виникнення світу є дещо складніші. Тому дозволимо собі думати, що наведена історія з небесними дарунками, – є ще старого, – кимерійського походження.
Кимеріяни були, майже певно, балтами, а ті – в свою чергу, були родичами кельтів. Від цих, колись чи не найбільш розповсюджених народів Європи полишились сьогодні, як і від балтів, окремі острівці: Iрландія, Уельс, гори Шотландії. Щодо Уельсу, то процитуємо відомого експерта – Джеймса Фрезера:
Древній закон Уельсу передбачає, щоб “підчас поділу маєтку поміж братами молодший получав маєток ( tyddyn), всі будови та вісім акрів землі, а також сокиру, котел та сошник”
(Дж.Фрезер, Фольклор в Ветхом завете, Москва, 1985, с. 197).
Далі автор додає, що сліди подібного права мінорату збереглися у Бретані, Фріслянді, острові Борнгольм та Нижній Саксонії. Як збереглися й на сході, у тюрків та монголів. Все це, можливо, дає нам увесь шлях принесення звичаю на захід, від українських степів та по гірський Уельс (але, лише за тієї умови, що там не було подібного звичаю ще за кимерійських часів!). Того самого кельтського острівця, з яким свого часу так мордувалися англійці, приєднуючи його до британської корони. Та так, що навіть її майбутній спадкоємець отримав титул принця Уельського...
Щоправда, у складі сакральних речей в Уельсі відсутнє ярмо, але три останні – практично тотожні.
Тому, будемо вважати це за підтвердження (принаймні – часткове) версії Геродота, та не тієї, про походження скитів. А просто того, що з приходом скитів – “світлих асів” Едди, – частина кимеріян пішла на захід, дійшовши згодом далекого Уельсу. Знялися з місця не всі, бо хтось мусив полишити нам балтицьку основу нашої української мови. Але пішло, мабуть, чимало, як і тисячу років потім, після Гунської війни 375.
Їх шлях, якщо це вони полишили цей звичай дорогою, теж простежений автором досконало: долини Вісли, Одри та Лаби, потім на захід, узбережжя, до найвужчого місця Англійського Каналу, де з берега континенту видно на обрії білі крейдяні береги Англії.
Шлях, яким скористалися пізніше (після 375?) донські ґоти – дани, полишивши по дорозі свої національні кольори, білий та червоний, – Білорусі, Польщі та Латвії.
Доповнення 6. Рим
Рим – то не лише місто, то була ще й величезна імперія, на свій час перша потуга світу на його Заході, держава загальною площиною десь більше від 2,5 млн. кв. та безліччю провінційних міст, менших від Риму. Варто підкреслити досить рівномірну загосподарьованість і провінційних міст імперії, всі вони мали добрі водогони (акведукти), терми (громадські лазні) та цирки. Не було проблем у сполучення столиці з провінціями, куди вели з Риму добре вимощені широкі дороги.
Порівняння зі Скитією, яка в Ґотських війнах (250-278) зуміла повернути собі Дакію, – не на користь варварів. Скитія обіймала на той час (разом із Дакією, стало), десь 1,5млн. км. кв., відповідно – не так густо заселених; була радше сільською країною. Для неї Дакія становила десь 20% загального терену, в той час як для Риму – всього якихось 10%. За населенням порівнювати не будемо, бо нема на це вірогідних даних, але за цим параметром порівняння буде ще більше не на користь Скитії. До того, на час Ґотських воєн вона складалася з трьох союзних держав, об’єднавшись (хоч і не так, як централізований Рим) тільки після війни 375.
Рим та Скитія не були єдиними потугами античного світу. На півні від Дунаю, за Limes Germanicum, лежали землі ґерманських народів, родичів та союзників скитів, теж десь не менше 1,5 млн. км. кв., залюднених не менш від Скитії. А на схід від Риму, за Єфратом, розлягалися землі вірменів і партів, поруч із певною мірою порідненою до них старою потугою Ірану (сьогоднішні розміри – 1,63 млн. км. кв.). А ще, десь на далекому заході Європи, існував на той час останній уламок великого колись світу кельтів (які не одного разу брали й Рим) – острів Ейрін. Таким був на початку нашої ери розподіл сил у безпосередньому сусідстві Римської імперії.
Але, перейдемо до Риму, як такого: Риму-міста.
Сучасна археологія відкриває нам перші поселення на окраї Етрурії, горбах Палатіну, – ще десь з 10 ст. п. н е., але римська історія відносить нас до року 793 п. н. е., – заснування міста леґендарним Ромулом. Місто з часом виросло на державу, потім на імперію а з 476 року н. е., – імперія знову зредукувалася до королівства.
Але, чим же він тоді був, отой Рим, із яким так завзято змагалися наші предки? Та на якого, без обложних машин та з п’ятьдесят тисячами кінних візіґотів – заніс свій ґотський меч непереможний конунг біженців на екзилі – Аларіх.
Він, десь на рубежі нашої ери, був реконструйований та відбудований. Як казали тоді сучасники, – з Риму дерев’яного – постав Рим мармуровий. Юлій Цезар уже мав план капітальної перебудови міста, але... Його знайшли надто вже далеко ідучим та дорогим, та був реалізований більш скромний проект Августа (30 п. н. е. – 14 н. е.), за яким зберігалися старі архітектурні пам’ятники та капітально перебудовувалися лише житлові квартали.
За переписом та загальною інвентарізацією 74 року н.е., в Римі налічувалося 46 602 багатоповерхових (до 4 поверхів) житлових будинків, 1 790 окремих маєтків, 290 складів продовольства та 856 термів (лазні). Трохи пізніше, 80 року відкриється новий цирк Колізей, з еліптичною ареною (велика вісь – 188 м., мала – 156 м.), розрахований на 50 000 глядачів. Але, – це дрібниці, бо вже півкілометра розтягується Циркус Максимус, з ареною більше 80 м. завширки, призначений для перегонів колісниць.
Рим мав добру систему водогонів та розлеглу міську каналізацію, і не знав масових пошестей. Лише набагато пiзнiше дасть про себе знати звичай вживати на труби та дахи легкотопкий свинець, та в пізньому Римі шаленітиме пошесть свинцевих отруєнь. За Августа в Римі живе більше 2 млн. людей (тепер – не більше), а пізніше, в ті часи, що нас цікавлять, коли столиця знаходиться в Равенні, – він дещо знелюднює, але все ще є та полишається найбільшим та найзалюдненішим містом імперії.
Якісь укріплення навкруги Риму в часи Августа були просто відсутні, – старі розвалилися, а нових не будували, Римові давно ніхто не загрожував. Втім, перший дзвінок звучить іще за Августа, коли 9 року н. е. ґермани знищують під Тевтобурґом три римські легіони разом, 11% римської армії, та всі побоюються, що вони – окрилені успіхом – підуть походом на безборонний Рим. Але, того разу якось обходиться, а переможні війни Траяна – іще далі відсувають від Риму загрозу варварського наїзду.
Однак, час іде, та за імператора Марка Аврелія (161-180) Рим турбується посиленням держави маркоманів конунга Маробода на півночі, і превентивно нападає на неї. Наслідком було спустошення Балкан та Північної Італії: цього разу варвари вже зовсім недалеко від столиці. Така сама загроза виникає й підчас іще більш нищівних Ґотських воєн (250-278).
Проблема укріплення столиці імперії загострюється з кожною новою війною зі скитськими варварами, та цезар Авреліан (270-275) – нарешті приймається за її вирішення. Він сам брав участь у Ґотських війнах, дослужившись до генерала кінноти, та до влади його привели іллірійські легіони. Нові мури Авреліана простяглися більше, як на 20 км. та оточили все місто. На них було побудовано 40 великих башт, а поміж ними – по десятку менших. Вперед, за стіни, було винесено десь 6 900 допоміжних бастіонів та шанців. У мурах було 16 великих воріт, що виходили на дороги імперського значення (“віа”) та 12 менших. Фортеця – не до здобуття.
Немало від цих мурів (крім північної частини) та десь 11 брам, дотривало до наших часів.
Одне слово, другого такого велетня – міста всіх міст, можна було на той час відшукати, хіба що у далекім Китаї – “країні серів” Амміана Марцелліана; а може – й десь в Iндії.
Не дивно, що весь тодішній світ відгукнувся на перемогу Аларіха Балта та його відважних людей. Особливо ламентували з того приводу “Урбс капта!” – Місто – здобуте!”, – батьки церкви. Вбачаючи в цьому, як звичайно, – покарання за гріхи минулого. Яких, що там казати, за плечима Риму було таки чималенько. Та от – не тих, мабуть, що вважали гріхами “батьки церкви”...
Доповнення 7. Голос вітру
Моря, як і степи, роз’єднували лінивих та байдужих, але поєднували енергійних та діяльних. “Голос вітру” – то не винахід автора. Так назвала свою книгу про епоси та фольклор народів Тихого океану професор Катарина Луомала (Гонолулу, 1954). Саме таємничий голос морського вітру, вважає вона, кликав цих людей все далі у безмежні простори найбільшого з океанів світу. На винайдених ними подвійних суднах, це таке щось, як міцно з’єднати поперечинами два ґотських дракари, – вони з часом заселили всі тисячі островів Великого океану; та не тільки. Часом, іще минулого століття, вони вирішували навідати родичів за кілька тисяч кілометрів та плавали до них, тримаючи курс по зірках. Та, завжди виходили куди треба. Так було на далекому сході. А, як же було у нас, дещо раніше?
Коли скити прийшли зі сходу до Кимерії, на південь від неї здавна розлягались замешкані землі Середземномор’я, які добре знали кимерійський вікінг. Скити, як пізніше гуни, хутко освоїли мистецтво мореплавства та показали себе у Ґотських війнах із Римом.
На північ від них простягалася безмежна європейська тайга, рідко заселена полювальниками фінського чи балтицького кореня, з їх річковими оселями на палях. Та, великими ріками – Дніпром, Дауґавою й Нямунасом, – скити хутко дісталися Балтику, де теж не було великих просторів, а все ж було мореплавство. Справжнє почалось, коли вони заселили Скандинавію, з її західним та північним узбережжями, що виходили до просторів Атлантику. От тут, уже на норвезькому березі їм судилося стати знову творцями історії, – засновниками океанського вікінгу. Хоч, треба визнати, й не були вони в тому першими.
Західне узбережжя Швеції, що протягується з півночі, від норвезького кордону до порту Ґьотеборґ, є низьке та пологе, з невеликою кількістю прибережних скель, але на них є малюнки людей та кораблів, не надто схожих на пізніші ґотські дракари землі Богуслен. Кому вони могли належати: фінам, балтам або кельтам? – важко сказати.
Але, є невеличка зачіпка, є два дещо дивні слова, яких не вадить і проаналізувати. Це зрідка робиться, але часом дає змогу підняти завісу таємничості над подіями далекого минулого. Це фінське слово “пуна” – червоний, та латинська назва краю світу, загадкової землі Туле на півночі – на римських мапах; тепер її відносять до Iсландії, звідки вони?
Ніхто над цим не ламав собі, наче, голову.
Але, повернемося на час до півдня, на Середземне море. Найстарішими його мореплавцями вважаються фінiкіяни, які – кажуть, навіть опливали Африканський континент, та написи яких знаходять у Бразилії (якщо це не жарт якого-небудь ученого дотепника). Самі ці люди жили на березі Ханаану, від них і досі полишились міста Тір і Сідон, та звали себе хананеями. Фінікійцями їх називали всі решта.
Походження цієї назви пов’язане з найбільш відомою в давні часи діяльністю людей Тіру та Сідону: вони єдині уміли використовувати краплю червоної барви, яку містить у собі один не надто розповсюджений молюск, – для барвлення тканини. Простіше кажучи, виготовляли отой уславлений пурпур, який користувався таким попитом у можних того часу. У грецькій мові така пурпурова червень позначалася словом “фойніке”, яка й стала згодом розхожою назвою фінікіян або хананеїв. У мікенських написах це перетворюється вже на “понікія”, а латиною переходить у “пуніке”. Спільність кореня може свідчити про те, що назва червоного кольору могла потрапити до фінів саме від римлян, що перемігши фінікіян та зруйнувавши Картагену, – перейняли на себе й торгівлю ханаанськими тканинами. Зауважимо, до цього, що на фінських землях природних квітів червоного кольору, здається, немає.
Не слід, однак, думати, що римляни плавали Німецьким та Балтицьким морем: таке навряд, чи могло бути. Так само, як фінські мореплавці навряд чи колись допливали Риму. Зустрічі могли відбуватись в ті роки, коли римляни все далі завойовували Британію. А, що такі зустрічі мали бути, свідчить наше друге слово.
На римських мапах не одного разу зустрічаємо таку собі землю Туле на краю світу, на далекій півночі. Латиною це слово не тлумачиться взагалі. Значить – не латинське. З другого боку, у фінському тлумаченні – “Тулі” – вогонь; це слово підходить до Iсландії, з якою тепер і ототожнюють історики римське Туле. А це, дійсно, не лише країна льоду, як свідчить нам її сучасна назва, але й країна вогню (тулі); бо вулканічна діяльність там не припиняється, а вулканічне виверження завжди далеко видно з моря, завдяки саме вогню.
Отже, як більш-менш переконливо свідчить назва, – римляни довідалися про острів не від балтів або кельтів, а саме – від фінів.
Коли українські ґоти потрапили до Скандинавії, вони хутко розвідали те, що було на заході. Але, крім вічного та поетичного голосу вітру, це – бувало, мало й більш буденні причини.
Старе, дохристиянське ґерманське право, – передбачало за провини різні грошові штрафи, часом – досить великі, але не знало тюрми або смертної кари. Найбільше, що можна було отримати, так це повне виключення з-під закону (“лаг”), вилучення з місцевої (та будь-якої іншої, у межах данного закону) громади, дожиттєве тавро “нідренга” – недруга. З такою людиною ніхто не мав права спілкуватися чи в будь-який спосіб контактувати. Iз окремих громад складався нарід країни та всюди діяв один закон. Подібній людинi не залишалось нічого більше, як піти на вигнання; бо, навіть убивство нідренга не обкладалося вирою – штрафом. Не слід думати, що ці люди обов’язково були закорінілими злочинцями, у тодішньому суспільстві таких просто не могло бути; просто, так склалася їх доля.
Зауважимо, що саме подібні люди, вигнанці, розпочали колонізацію Фарерів, Ісландії та Ґренландії, пізнiше, якийсь час, і Америки. Пригадаємо трохи саме останнє – відкриття Америки, хоч як далеко не було це від України. Але, не забудемо, що на той час наш Київ був важливою частиною вікінгівського торгiвельного шляху Північ – Південь, так званої “дороги до Міклаґарду” (так називали вікінги Константинопіль) та люди півночі почували себе там, як вдома. Тоді це був один культурний світ, та ще й поріднений політично. Дружиною Ярослава (або Юріслейфа, 1019-1054) була шведка, конунгіна Iнґіґерд, а зятем – конунг Норвегії Ґаральд Гартраде (1047-1066), що склав голову у далекій Англії, висаджуючи там на якийсь королівський престол свого брата Тусті...Вигнанцями починалась історія північних відкритiв. Батько Еріка Тулвальдсона на призвисько Рауді (Рудий) – Турвальд Асвальдсон, був вигнаний за вбивство із громади Йедерен, біля Ставанґера у Норвегії, та оселився на Iсландії. Коли Ерік виріс, він, із приятелями, необачно втрутився в бійку та якось припустився вбивства. Тоді право визнавало принцип колективної відповідальності, та тінг (суд) у Торнесу оголосив їх нідренгами на три роки (знайшлись пом’якшуючі обставини). Відпливши з Iсландії на захід, у невідоме, вигнанці відкрили Ґренландію та заснували там садибу Браттаглід. Син Еріка, Лейф Еріксон, що прибув до Ісландії з батьком кількарічним хлопцем, тим часом досяг повноліття та вирішив сплавати з Ґренландії до Норвегії, так – дрібниці, за якихось пару тисяч кілометрів, поглянути на батьківщину та поспілкуватися з родичами під Ставанґером. Що й здійснив, хоч і не без певних пригод.
Потім, повернувшись додому, уже з Браттагліду, він відкриє Баффінову землю, Лабрадор та Нью-Фаундленд, де якийсь час проіснує поселення вікінгів, йому є два пам’ятники – у Рейк’явіку, біля паперті височенної Скаллаґрімскірке, як годиться, та в Бостоні, в кольчузі римського легіонера, з голими ногами та римськими ж обмотками на литках; що ж, – Америка є Америка...
Доповнення 8. Бледа і Аттіла
Викладена коротко версія убивства Аттілою свого брата та співправителя Бледи, – виглядає переконливою лише для невігласа, що просто нехтує історію. Наведемо її, за сучасним джерелом:
445 року Аттіла зрадницьки замордував свого брата Бледу. З того часу він був єдиним володарем цілого люду і держави гунів – охоплювала вона тоді простір від Середньої Європи аж по землі над Волгою – і з усією певністю найпотужнішою людиною світу тієї епохи.
(О.Кравчук, Падіння Риму. Книга воєн, Варшава.,
1978, с. 152-153)
Тут з абсолютною чіткістю вимальовується мотив (та – не абиякий!) – вбивши співправителя – стати єдиним володарем цілого люду і держави: аргументація, здавалося, – не до спростування. Однак... Нагадаємо, що каганів обирали (то були вже п’яті вибори) на зборах представників народів країни, хоч і дожиттєво. Каган міг назначити собі помічника, співправителя, який виконував свої обов’язки доти, доки на це була воля кагана.
Оскільки ні каган – убивши співправителя (навіщо?), ні співправитель убивши кагана, – не могли ні на що розраховувати, крім утрати авторитету в очах народу, у них – це очевидно, не могло буди жодного мотиву. Отже, в історії відсутнє головне – мотив убивства. Як брат йому чимось не догодив – він просто перестав би бути співправителем. Не треба плутати, це ж вам не імперія, це правова держава – каганат.
Тому дозволимо собі з повною певністю твердити, що й уся історія “зрадницького вбивства” хана Бледи каганом Аттілою – не заслуговує на жодну довіру: є черговою римською брехнею. Наведемо деякі прецеденти; прецедент не є аргументом, але за давністю справи правда про неї навряд чи буде колись вичерпно доведена.
Пригадаємо скритовбивство конунга візіґотів на вигнанні, Аларіха Балта та аттентат на його наступника і швагера, конунга Атаульва – незаперечну роботу Риму. Для порівняння пригадаємо й те, що відбулося потім на сході, поруч із іншою імперією – Китаєм. Колись там над міру зріс та посилився Східно-Тюркський каганат, це сталося за Бюльґе-кагана та його співправителя і воєначальника Кюль-тегіна, молодшого брата Бюльґе. Цей останній був отруєний 731 китайськими агентами; Бюльґе був отруєний ними 734, власним міністром, якому китайський імператор пообіцяв величезний хабар.
Iсторичним та неперевершеним зразком китайського лицемірства полишається зворушливий лист співчуття з нагоди смерті Кюль-тегіна від імператора на пам’ятній стелі на березі Орхону.
За самим Аттілою всі 19 років його влади – полювали візантійські скритовбивці, поки не домоглися свого. Всі записки ретора Пріскоса, цитовані Йорданом, – це розповідь про черговий невдалий замах на життя Аттіли. Красномовним фактом є те, що по смерті Бледи в Гунії не зменшилася шана до Аттіли, а значить... Значить певно, що його вбивство було не справою Аттіли, а ромеїв.
Iмперія, то не тільки постійна загроза агресії, то ще й неперевершена підлість. Спокійним за себе може бути лише той із сусідів імперії, хто спроможеться остаточно зрівняти її з землею.
Завоювання Цезарем Ґаллії та Британії рясніє римськими замахами та атентатами. Їх ціллю незмінно бували місцеві варварські конунги, що очолювали опір загарбникам. Не одного разу намагалися вбити підчас Маркоманських воєн і конунга Маробода; скритовбивців направляла рука імператора-філософа, поштивого Марка Аврелія.
З другого боку, з тiєї чи половини римських (та – й візантійських теж) імператорів, що померли не власною смертю, – лише один загинув від руки варварів – Валентиніан III. Але, то було суто приватна справа: помста двох гунів за вбивство їх побратима, римлянина Еція Флавія. Варварські правителі римських не вбивали, в чому ж справа?
Нема сумніву в тому, що варвари гребували подібними аморальними засобами взагалі; хоч, могли би – чому ні? Але, загалом... Вони ще й добре розуміли повну безглуздість та марність подібних дій. Адже, на місце одного людського сміття, посадженого або сенатом за сенатських розмірів хабарі, або проголошеного легіонами, – сяде таке саме інше, ну, і що? – що від цього зміниться? Чи може, бува, імперія під іншим цезарем – відмовиться від грабунку? Ні, вони добре розуміли, що імперію треба знищити цілком, разом з усіма її інститутами та атрибутами, а не розмінюватися на дрібноту. Що, на міру своїх сил – і робили.
Доповнення 9. Ланґобарди в Італії
Як ми вже писали, після Великодня 1 квітня 568, нарід ланґобардів, загальною чисельністю у десь 300-500 тисяч людей, – подався на південь слідами Аттіли, через Альпи Юлійської Крайни. Вступивши до Італії вони займають Верону, але не можуть відразу здобути Кремону, Мантую, Падую та П’яченцу, а на осаду Павії піде аж три роки. Там, у Павії, вони поставлять свою столицю і до 571 завойовують Тоскану та просуваються далі.
Одночасно, року 569, Італію навідують пошесті та голод, її загальне населення зменшується десь до 5 мільйонів. Ланґобардам дістається найулаштованіша, без посух, північна половина півострова, лише осторонь у Равенні – полишається візантійський управитель, а у Римі сидить папа – голова усім християнам. У своїй державі ланґобарди вважають вільними громадянами лише себе; всі іншi є рабами завойовників. Таке щось, як шлюби з римлянами – категорично не допускаються; виключенням є тільки залишки остроґотів, або інші ґермани.
Все це – не плід расистських упереджень, а просто звичайне небажання негайно розчинитись у місцевому населенні, зберегтися як нарід, нація.
Якщо їх попередники в Італії, остроґоти Теодоріха Великого (493 526) не вистояли проти ромеїв з причини чвар та зрадництва, то з ланґобардами на початку було не ліпше; типово ґерманська риса, надто знайома нам із усієї наступної історії України.
Конунг Альбоїн, що привів нарід до Італії, був убитий 572 внаслідок змови, яку очолила, кажуть, його дружина Розамунда. Старий переказ твердить, то була помста за те, що Альбоїн примусив її одного разу випити вина з оправленого в золото черепа її батька. Його син Клеф був убитий два роки пізнiше, встигши завоювати Емілію та Умбрію. З їх населенням він, кажуть, не клопотався, переважно його вирізавши. Не слід беззастережно вірити римським або ромейським джерелам, але є й незалежні свідоцтва того, що він був людиною жорсткою та безоглядною. Впродовж наступних 10 років окремі конунги, голови кланів, так і не могли дійти згоди щодо спільної влади; хоч не було й безвладдя: 578 ланґобарди навіть обложили Рим.
Папа Пелагій молив тоді кайсароса ромеїв втрутитись, але тому було не до цього: він сам на той час воював із аварами, союзниками ланґобардів. Кайсарос не взяв навіть від папи надісланих йому 300 фунтів золота, порадивши краще віддати їх ланґобардам та на час відкупитись; що папа з успіхом і зробив.
Нарешті, 564, королем обирають Автаріса, сина Клефа, який проправив 6 років. Він завоював Калабрію та відбив першу інвазію франків. Року 590 Автаріс одружується з баварською принцесою, красунею Теоделіндою, яка потім, по його смерті, вийшла заміж за конунга Туріну Аґільульва. За них були завойовані Кремона, Мантуя, Падуя та Перуджа, а 593 ланґобарди знову починають облогу Риму.
Але, цього разу хитрий папа Григорій, прозваний за це згодом Великим, схилив, ніби, католичку Теоделінду повертати у католицтво своїх аріанських підданих. Так зникає остання аріанська церква в Європі. Так, більш людяне та гуманне аріанство – не вистояло перед католицтвом; як згодом це останнє подекуди піддається більш радикальному реформаторству.
Щодо аріанства, то переважає переконання, ніби його обрали тому, як пише сучасний історик, що:
”...войовнича ґерманська меншість, яка вступала завойовниками у римські області, – бажала і через релігію зберегти своє особливе становище та перевагу класу панів над мільйонами підкореного римського населення”
(I. Бона, Зоря середньовіччя, Будапешт,
1974, с. 86).
Така точка зору, безумовно, теж заслуговує на увагу, але причини розповсюдження аріанства могли бути й простіші. Справа в тому, що вся ця “войовнича ґерманська меншість” аріанської віри – вандали, візіґоти, ланґобарди, остроґоти, алани – походила зі Східної Європи, тобто, як не з самої Скитії – то зі сфери її впливів. А там християнство, та не оте католицьке, імперське та непримиренне, а первісне апостольське (та, ще без отого дивного догмату Трійці, як і аріанство!), – було відоме з часів апостола Андрія, хрестителя ґотів, отже... Куди ж було податись прибічникам александрійського пресвітера Арія, засудженим собором у Нікаї 325, – як не до віротерпної християнської Скитії? – таке пояснення видається простішим та природнішим.
Леґенда, знову ж, твердить, що на честь перехрещення “єретиків” до “правої віри” та наступного миру поміж єдиновірцями, – папа подарував ланґобардам їх залізну корону, виконану, ніби, з одного з гвіздків Розп’яття; а самій Теоделінді – золоту курку з курчатами. Як із одного гвіздка вийшла ціла корона (яка б там не була), то слід гадати, що гвіздок був таки чималенький. У році 616 Теодолінда удовіє, але продовжує правити регенткою неповнолітнього сина Адальвальда. Але, незабаром конунги ланґобардів, які так і не дарували їй перехрещення, – відстороняють “чужинку” від влади, хоч і дозволяють їй будувати нові, угодні Богу католицькі церкви.
Адальвальд (616-626) та його наступник Арівальд (626-636) – царювали мирно, та не додали нічого істотного, ні до історії, ні до теренів Ланґобардії (звідси сучасна перекручена назва – Ломбардія). Роки безхмарного миру продовжує Ротаріс (636-652), який збирає закони ланґобардів до цілого єдиного зводу. Жодних драстичних подій не відбувається аж до Ліутпранда (713-744), який задумав був знову об’єднати Італію та розпочав це з незалежного папського Риму. Але, черговий хитрий папа якось знову вихабарив мир, та дозволив королеві подарувати собі підримське містечко Сутрі, на другому березі Тібру (Тевере); воно й стало згодом незалежним і досі папським Ватиканом.
Справу Ліутпранда намагався завершити 751 Аістульв, який зайняв Равенну, назавжди покінчивши з ромеями в Італії. Але, цим обурюється папа Стефан ІІ та кличе на допомогу франків, які отримують деякі перемоги над ланґобардами. Нагадаємо, що це вже роки самоізоляції, а може й розпаду каганату в Україні. Справу дещо поправляє Дезідерій (755-774), останній з ланґобардських королів, що заключає мир із франками. Він щиро віддає у дружини королю Карлу (так, так, той самий – “Великий”, 768-814) свою третю дочку Ерменґарду, а для сина Адальгіса виклопотує сестру самого короля – Ґізелу. Здавалося би, відкриваються блискучі перспективи.
Але, мир із імперським хижаком – ніколи не буває справжнім миром. Тому й не так сталося, як гадалося. Через рік (чи не зарано?) Карл відправляє Ерменґарду з Аахену додому, ніби з причини неплідності, та заключає військовий союз із папою. Після облоги Павії армією Карла, він примушує Дезідерія капітулювати та приймає на себе ще один титул – короля не тільки франків, баворів, саксів тощо, але тепер і ланґобардів.
Ланґобарди полишили по собі вічну пам’ять, розвинувши в Італії економічне процвiтання, не будь-яке зброярство та вищого рівня ювелірне мистецтво. Нагадаємо, що Відродження – не випадково розпочалося саме з Північної Італії, а не з Риму або півдня.
Населення Північної Італії й досі відрізняється більшою систематичністю та працьовитістю, як інтелігентністю. Вони в середньому дещо світліші та вищі на зріст. Все це разом дає їм підстави й сьогодні – більше, як через тисячу років, ставити питання про створення на півночі самостійної держави – Паданії.
*
Кілька зауважень щодо кодексу Ротаріса (643). Як було написане в ньому самому, цей кодекс становив підсумок “старих, неписаних законів наших батьків, наскільки їх могли пригадати старі люди”. За духом він був суто ґерманським, нам добре знайомим та побудованим переважно на штрафах – грошових компенсаціях потерпілим. При цьому тільки половина штрафу йшла позивачеві, а половина – до державної казни, королю; точнісінько як у Руській Правді Ярослава Мудрого (1019-1054), – переробці старого, догунського, ґотського права. За кодексом Ротаріса перелом ребра вартував 12 солідіс, а вибиття переднього зуба – 16 сол. За убивство напіввільного слуги сплачували 50 сол., за убивство чужого невільника або римлянина – платили 60 сол. Найдорожче вартувало зґвалтування вільної жінки – 900 сол., а її вбивство – 1 200 сол.
Як у праві українських ґотів (а потім вікінгів) – були передбачені штрафи за зневагу (чи за нахабство?); зокрема стосовно жінок. Так, за дотик до незнайомої жінки штрафували різно, залежно від місця дотику: руки – 16 сол., плеча – 35 сол., а грудей й усі 100 сол. Що ж, закони цілком цивілізовані, – нам би такі.
За підробку документів відрубали руку. Смертна кара існувала лише за нечисленні злочини: зраду у подружжі, зраду як таку, вбивство слугою пана, бунт або дезертирство з поля бою.
Нагадаємо, що старий візантійський солідіс – 5 грамів золота, вартує сьогодні приблизно 50 доларів США; але, є ще рівень цін. Так от, тоді десь за 10 сол. можно було придбати гайок олив, за 20 сол. – сільський дім, а за 50 сол. – сад або пару звичайних коней. Бойовий кінь зі спорядженням тягнув на всі 100 солідіс. Хоч молодого раба можна було придбати й за 12 сол.
*
Захоронення ланґобардів, де б не були, відрізняються великою кількістю ювелів, як і наші скитські. Це пов’язане зі старим ґерманським звичаєм, за яким особисті речі покійного – не наслідувалися, а уходили з ним. Вони, ці захоронення, демонструють нам переважно “аристократичну” групу крови А (до 30 %) та А/2 (до 10 %); найменше представлена група АВ (до 5 %); Імре Ленд’єл). За матеріальною культурою вони наближаються до черняхівської культури українських ґотів.
Доповнення 10. Іран
Аби ліпше зрозуміти події часу, зокрема – світову війну 600 – 629, нам слід знати попередню історію Iрану, хоча би з часів шаха Кавадха та революції мага (жреця) Маздака. Цей останній зумів так приборкати шаха до власних рук, що здійснив перший відомий в історії комуністичний переворот. Iдеї були не надто складні, як завжди у них – розподільчі, – забрати в одних та віддати іншим: “всє подєліть!” Та й поділили: навіть жінок. Але, щоб не посваритись з іншими, чоловік, що заходив до якоїсь жінки, скористатись своєю часткою суспільної власності, – полишав на ґанку свою шапку, щоб не з’явились, бува, інші претенденти на “суспільну власність”,
Може саме з тих пір, як десь приходять до влади оті, “прогресивні”, від “всє подєліть”, – люди їх обов’язково запитують: “А, як там воно, панове, у вас із жіноцтвом, – усуспільнювати будете?”
Марксисти, до речі, коментували цей пункт програми Маздака – з повною відповідальністю. Бо, мовляв, перед тим жінка у Iрані була власністю свого пана у гаремі, мало не рабинею, а тепер... Одне слово, на тодішньому рівні розвитку виробничих сил така реформа була прогресивною з усіх точок зору...
Так воно тягнулося собі роками, та країна хутко прямувала до руїни, але підріс тим часом син шаха, Хосров, та все це стало йому все менше подобатись. Але, він добре розумів, що діяти потрібно обережно, та увійшов у довіру самого Маздака. Та й підказав тому скликати з’їзд, чи то активістів, чи то партійних секретарів з усієї країни. Так воно й сталося, та Хосров із своєю гвардією зумів розпорядитися з ними тишком, не викликаючи підозри Маздака. А вже потім покликав його та показав поле, з якого стирчав ліс із 24 000 людських ніг, бо син шаха наказав їх усіх закопати живцем у землю, головою вниз. А потім і самого Маздака наказав обідрати зі шкіри: сувора була країна.
Так сумно покінчилася тоді перша спромога побудувати “світле майбутнє” в окремо взятому Ірані. Після цього, ставши шахом Хосровом I (531-579) він отримав від свого народу прізвисько Анушірван – Блажений. Шахом він був могутнім, непримиренним та войовничим, 540 зруйнував візантійську Антіохію у Сирії, а 562 – в союзі з тюрками, побив на півночі азійських аварів; це й стало безпосереднім поштовхом для їх перебазування на захід. Воював і на півдні та окупував Йємен; тут він зіткнувся з абісинцями, що й собі намагались підбити Арабію. А це, мабуть, і штовхнуло їх згодом до союзу з Візантією. А союз iз тюрками проти аварів – так і став випадковим епізодом.
Шах Анушірван полишив по собі добру пам’ять, та ще й потужну, як колись, державу, котру й передав Ґорміздові IV (579-590). Наступний шах, Хосров II (590-628), – був онуком великого Хосрова I.
А тим часом змінився й розклад політичних сил, принаймні, – почасти. Ворогами, сталими та випробуваними, полишаються Абісiнія та Візантія; кращий союзник? – мабуть, уже не ближчі конкуренти, тюрки або хозари, а – десь подалі. Скажімо, – Гунський каганат в Україні.
Перелом у світовій війні наступає, коли енергійний кайсарос Гераклейос, розбивши аварів 622 на Балканах, – не йде далі, а повертає свої сили, разом із тюрками, – на Iран, слушно розуміючи, що авари так, відразу, не оклигають. Візантійські та тюркські війська не лише окупували Іран, але й зруйнували усю систему його оборони. Це було недалекоглядним рішенням, продиктованим почуттями а не політичним розрахунком, та – з простої причини: відкрило шлях арабам, які зробили багату ресурсами країну своєю базою, а звідти... Якби не це, певно, що араби не мали би таких успіхів на Близькому Сході та не відібрали б у ромеїв усю Північну Африку. А тоді – багацько чого стало би іншим в історії Європи...
Шах Хосров ІІ загинув унаслідок повстання обуреного поразкою народу 628. Але, ненадовго пережив його й Iран. За наступні 14 років у ньому змінилося 12 правителів. В тому числі – й дві шахині: Буран (630-631) та Азармедухт (631). А, що то є шахині на іранському престолі, де їх не бувало з самих часів леґендарного Ахайменеса (700-775 п. н. е.), засновника держави, – пояснювати не потрібно.
Останнім із сассанідів став Єздеґерд ІІІ (632-651) за якого починається арабська інвазія до не лише підупалого, але й безборонного Ірану. Неканий військовими поразками шах тікає на північ, до Мерву, де його на вулиці вбиває арабський мародер, поласившись на золоту заколку плаща; навіть не підозрюючи кого він убив.
Якби ж арабам не вдалося захопити Іран – не було би ісламу i в усій Середній Азії.