Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Щодо його майстерства в ремеслах – ходили й ходять леґенди, але леґендами вони й є. Бо, цар хапався за все, надихаючи підданих, але сам робити щось як слід – безумовно не міг. Бо, оволодіння будь-якою справою потребує не поспіху, а терпіння та систематичності. Чого в нього, як свідчить нам російський же історик – не було: “йому не сиділося на місці”.
Вважаючи цю рису важливою, він підкреслює її й далі:
Багаторічний невпинний рух розвив у ньому рухливість, потребу постійної зміни місць, хуткої зміни вражень. Квапливість стала йому звичкою. Він завжди й у всьому поспішав (теж там, с. 31).
Є доволі очевидним, що поспіхом можна зробити що завгодно, та лише не щось добре та тривке. Тому ці слова слід тлумачити й як присуд хоч може й мимовільний, для всієї діяльності цієї людини.
Але, разом із тим він твердить, ніби:
Успіхи в ремеслі надали йому велику впевненість щодо вправності своєї руки: він вважав себе і досвідченим хірургом і добрим зубним лікарем. Бувало, близькі люди, на щось хворі, що вимагали хірургічної допомоги, жахалися думки, що цар провідає про їхню хворобу та з’явиться з інструментами, запропонує послуги (теж там, с. 32).
Оволодіння будь-якою майстерністю, підкреслимо ще раз, потребує, вимагає посидючості та ретельності, неможливо без системи та якоїсь, бодай початкової освіти. А, як це добре відомо, юність Пєтра – вік, коли саме й набувають цих знань, – протекла у пиятиках та гульні в цілком певної репутації кублі, яке утримував у Німецький слободі шахрай і пройдисвіт, французький педераст Франц Лефорт, зроблений згодом адміралом та ще, Бог відає, чим. Де вже тут було набувати освіту; а хоч і розвивати систематичність. Той же російський автор відверто повідомляє нам, що:
До нас дійшли учбові зошити Пєтра із задачами, ним вирішеними та поясненнями, що писані його ж рукою. Iз цих зошитів бачимо, насамперед, як кепсько був навчений Пєтр грамоті: він пише неможливо, не дотримується правил тодішнього правопису, з трудом виводить літери, не вміє розділювати слів, пише слова за вимовою, між двома приголосними стало підозрює твердий знак: всегъда, сътърелять, възяф. Він погано вслуховується до незрозумілих йому математичних термінів: додавання additio він пише то “адицое” то “водіция”. I сам учитель був не спритний математик; у зошитах зустрічаємо задачі, ним же й вирішені, та у задачах на множення він не одного разу припускається помилок (теж там, с. 15).
Отже, дозволимо собі полишити байки про всезнаючого та всеуміючого царя тим, для кого вони й призначені: повним дурням. Хоч він і за все хапався, та до всього ліз.
*
Але, є за цією недолугою людиною в російській історії іще одна велика слава: всебічного реформатора. Мовляв, дикій країні – відкрив (чи прорубав? – різно кажуть) – “вікно до Європи”. Одне слово, цивілізував дику (чи напівдику) Росію. А, чи це дійсно так? Щоб побачити що то було за “вікно”, та до чого зводилося, знову наведемо добірку посилань з того ж таки історика.
Військова реформа була першочерговою перетворювальною справою Пєтра, найбільш довгою та найбільш важкою як для нього самого, так і для народу. Вона має дуже важливе значення в нашій історії; це не просто питання державної оборони: реформа справила глибоку дію й на склад суспільства й на подальший хід подій (теж там, с. 64).
Тут визнається, більш-менш відверто, що першою причиною реформи стали чергові потреби російської агресії (“питання державної оборони” – їхньою езопівською мовою). З оберненням цієї агресії в бік Європи, яка воювала, випереджаючи Росію на століття, модернізація стала невідкладною необхідністю. Не будь Пєтра, це провів би хтось інший. Бо, той рівень агресії, з яким були завойовані мирні та роз’єднані народи Сибіру, – був уже далеко недостатній проти цивілізованої Європи. Втім, і тут були деякі провали. Досить пригадати хоча би оті півтора століття героїчного протистояння агресорам Коди – держави хантів і мансі.
Підтверджує таку точку зору й історик:
Війна вказала порядок реформи, надала їй темп та самі прийоми. Перетворювальні заходи слідували один за одним у тому порядку, в якому викликали їх потреби, нав’язані війною (теж там, с. 62).
Осучаснення армії, потрібне для агресії проти Європи, тягне за собою й розвиток виробництв, які мають потреби цієї армії обслуговувати. Десь на все це потрібно брати гроші, тому:
Війна була головним рухаючим важелем перетворювальної діяльності Петра, військова реформа – її початковим моментом, устрій фінансів – її кінцевою ціллю (теж там, с. 63).
Війна потребує грошей, потребує постійного постачання, резервів, матеріальної частини. А з цим було – чи не найгірше. Цар потурав, зокрема, побудові суконних фабрик, розраховуючи на те, що вони мають прийняти на себе постачання сукна на однострої, але... так до кінця життя цієї цілі й не досягнув. Приходилося закуповувати й це за кордоном; а все це – гроші.
Впродовж всього царювання Пєтра сухопутна армія росла та дорожчала, і до 1725 р. витрати на неї виросли більше, ніж у п’ятеро, перевищивши 5 млн. тодішніх рублів, а на флот уходило 1,5 млн. рублів; в сумі це складало 52-58 млн. рублів на наші гроші (на кінець ХIХ ст., О.Б.), не менше від 2/3 тодішнього бюджету доходів (теж там, с. 69).
Не дивно, що під кінець цю армію прийшлося розквартировувати по всій країні, по так званих “полкових слободах”, – своєрідна самоокупація. Від цього один крок до майбутніх “воєнних посєлєній” Аракчєєва, за Ніколая I. Тут наш автор дещо не витримує, пишучи про це не без певної досади:
Створити звитяжну полтавську армію та під кінець перетворити її на 126 розбещених поліційних команд, розкиданих по 10 губерніях серед заляканого населення, – в усьому цьому не впізнаєш перетворювача (теж там, с. 99).
Осучаснена та відповідно збільшена для потреб агресії армія, – вимагає й сталого забезпечення: постачання того чи іншого. Значить – потрібна до неї й промисловість.
Пєтр I полишив після себе 233 фабрики та заводи по самих різних галузях виробницта. Найбільш турбували його виробництва, пов’язані з військовою справою, полотняне, парусинне, суконне: в 1712 р. він передписав так поставити сукняні фабрики, щоб через п’ять років можна було “не купувати мундіру заморського”, але по кінець життя не досяг цього (теж там, с. 120).
Чимало грошей уходило в пісок з нерозважливо розпочатими новобудовами, хоча би з тим же Пєтєрбурґом. Місцеві фіни попереджали Пєтра про те, що вся місцевість наражена на регулярні повені, спричинені нагонкою води з моря циклонами. Але цар не послухався та здійснив свою дурість, прирікши на століття мешканців мiста на оті повені. По тому, більше ніж через століття, Росію навідує француз із емігрантів – Альфред де Кюстен, аби подивитись на реномований зразок самодержавного правління. Та, за його ж зізнанням – капітально розчаровується, – приїздить монархістом, а від’їздить “переконаним прибічником конституції”; про що й пише книгу “Росія в 1839 році”. Де, між усім іншим, – стверджує й повну безглуздість побудови столиці. Але, великодержавний патріот В.Бєлінскій, якого нам завжди підсовували як “рєволюціонного дємократа”, – відповів йому, що “город сєй” є заснований “волєй Пєтра” та всупереч законам природи: “Воля одного чєловєка побєділа і самую пріроду” – писав він. Оскільки тут під “однім человєком” розумівся, скажімо, ніяк не “дворовий чєловєк князя Н”, то... Ви розумієте.
Немало при цій новобудові було укладено до болот і людських життів. Скільки саме? – та хто ж це рахував. У Росії життя простої людини й досі нічого не варте.
Як слушно свідчить історик:
Навряд чи знайдеться у військовій історії побойовисько, котре вивело би зі строю більше бійців, ніж скільки лягло робітників у Пєтєрбурзі та Кронштадті (теж там, с. 125).
Додамо, як хто не знає, що туди зайняли й українських козаків, які віддали перевагу єдиновірцям перед басурманами-шведами: там їх теж полягло з кілька десятків тисяч (хто ж знає, скільки саме?). Бажанням царя-придурка нема перепон, та:
Пєтр уже славився, як правитель, котрий, раз щось задумавши, не пожалкує ні грошей, ні життів. Робітників, що загинули при побудові гавані поблизу Таганрогу, яку потім зруйнували за угодою з турками, нараховували сотнями тисяч, імовірно, з перебільшеннями. Те саме розповідали і про балтицькі гавані (теж там, с. 126).
Таганрог – це Україна, отже – й сотні тисяч життів...
Однак, хоча численні труднощі, пов’язані з побудовою Пєтєрбурґу та Кронштадту, пощастило якось подолати, вгативши купу грошей, а ще більше людських життів, – як порти вони не були варті ламаного шеляга; хоч власне на це й будувалися. Вони були надто мілководні, як і весь східний Балтик, надто прісноводні (від Неви), що шкодило тодішнім дерев’яним суднам та й замерзали рано та надовго. Марно витративши на подолання всього цього (а – як?) іще чимало грошей, цар приглядає собі досить добрий, а головне – глибокий рейд за десяток кілометрів перед естонським Ревелем (Таллінн), в затоці Роґер (Роґервік). Але, не без недоліку – відкритий дужим західним вітрам, що бувають у тилах циклонів або оклюзій. Ну, що ж, і це не перепона – можна побудувати відповідний мол. Iще раз довівши, що воля монарха – понад усе. Однак, виявилося, що не завжди.
Про це історик пригадує у таких словах:
Навезли неймовірну кількість колод, спустошивши ліса Ліфляндії та Естляндії (Латвії та Естонії, О.Б.), наробили здоровенних ящиків, заповнили іх камінням та опустили на глибоке дно рейду; але буря розкидала споруду. Роботу повторювали, але так само невдало, отже врешті страшенно дорогу справу було кинуто (теж там, с. 126).
До речі, зазначимо й це, – російський цар, як і його далекі наступники, совєцькі придурки з Політбюро, – дуже палився рити канали. Він задумав їх аж шість, але за все життя встиг побачити лише один. Наливав би, мабуть, і оті ідіотичні “моря”, якби таке щось було технічно можливо у ті часи.
*
Часто мелють щось про законодавчу діяльність Пєтра, мовляв, – він і в цьому створив нову країну; зі стану дикості привів країну мало не до правового стану. Але, історик і в цьому розчаровує нас. Вважає, що й у цьому його підопічний був не на висоті. Він стверджує, що:
У ХVIII ст. простор, наданий землевласникам слабкими або своєкорисними урядами династії, допомагав пануючим класам, користуючись народним збідненням, через господарські оборудки – пом’якшувати утисливі для них видів холопства та навіть закріпостити більшу частину вільного селянства (теж там, с. 105).
А тому, власне:
Законодавство Пєтра не пішло прямо проти цих, шкідливих для держави холоповласницьких прагнень, навіть загнало до кріпацької неволі цілі розряди вільних осіб і урівнювало всі види неволі близько до повного холопства. Так воно відкидало суспільство далеко назад, до здавна відомої на Русі греко-римської норми: “Рабство є неділиме, стан раба не допускає жодних порізнень; про раба неможливо сказати, більше чи менше він є раб” (теж там, с.105).
Отже, це жодні не реформи, а танцювання в тому ж рабському колі. З іще більшим стисненням останнього. Росія – то лише агресія і рабство; рабство і агресія, – нічого більше.
Розбираючи механізми та наслідки пєтровських реформ, спрямованих тільки й виключно на досконалення, модернізацію традиційних московських методів агресії, того, на чому трималась московська держава, – неможливо, гріх проминути й ті засоби поповнення державного бюджету, яких вимагали витрати на неймовірно вирослу армію. Iмператор іще тоді добре розумів (як це розуміють і зараз), що в цьому ніяк не слід покладатися на скоробагатьків, а – навпаки, обдирати якомога більше саме бідняків. Тут ми зтикаємося з чимось до болю знайомим, бо є речі, які не міняються. Бо Росія завжди була та буде Росією: час на неї не діє. Змінюється лише її оточення. Російський iсторик пише з цього приводу, дослівно:
За кошторисом 1710 р. передбачений півмільйонний дефіцит постановлено було покрити додатковим збором по “полтінє” (4 рублі на наші гроші) з тяглового двору: це був за Пєтра, як і перед ним, звичайний вид унутрішнього кредиту – позика безвідсоткова та не до повернення; іншого виду не було, тому що до казни ніхто не мав довіри ні вдома, ні за кордоном (теж там, с. 128).
А до того, додається ще й суб’єктивний погляд царя на справи:
Пєтр розумів заощадження народних сил по-своєму: чим більше різати вівці, тим більше вовни повинна давати овеча отара (теж там, с. 128-129).
Одне слово:
На російського платника він дивився самим життєрадісним поглядом, вбачаючи в ньому невичерпний запас усіляких податних внесків (теж там, с. 136).
Але в своєму оптимiзмi не поступався, як бачимо, нашим сьогоднiшим благодiйникам. До останнього засобу – фальшивомонетництва – карбування в державі полегшеної монети, – реформатор вдасться наприкінці свого царювання.
З метою вимислення все нових і нових податків, реформатором був створений цілий інститут “прібильщіков”, які й мали винаходити все, можливе й неможливе, – для подальшого збагачення казни: податки та побори. Їх тепер стягувано за все: за землю, за двір, за лазню, за воду, за худобу, за дрова, за димохід. Аж до славетного податку на вуса та бороди. Щоправда, цей останній сплачували лише вільні. Раб – селянин мав бороду задарма, сплачуючи за неї всього копійку при в’їзді до міста, та копійку ж при виїзді.
З “інородцєв” же брали податки навіть за шлюб або народження дитини. Як пише з цього приводу історик:
Треба тільки дивуватись, як могли “прожєктєри” і “прібильщікі” проґавити податок на похорон (теж там, с. 132).
Цар, в інтересах “російского царства вєлікого”, всіляко потурав доносам, та за нього руські люди клопоталися доносячи одне на одного – нічим потім за совєтів. При цьому з часом пільги доносителеві, легальні та законні, – нарощуються. Від наслідування 1/3 майна (2/3 – цареві), та аж до... Дійшло того, що був прийнятий закон, за яким доносчик на “злоумишлєнніка”, скажімо – “дворовий чєловєк” генерала або сенатора, коли донос був визнаний правильним, – мав право не лише на все майно “прєступніка”, але й на його чин та звання. Тобто, звичайний мужик міг стати таким шляхом генералом же або сенатором. Так, чи хіба це не верх царської дурості?
Бо цей закон прямим текстом свідчить, що у тодішній Росії, для обійняття самої високої посади – не було потрібно нічого. Ні звань, ні освіти; навіть того, що завжди вважалося за синонім цього всього, – родовитості. Нищівне свідоцтво.
Разом із тим, наш автор меланхолійно зауважує, що:
...казнокрадство і хабарництво сягнули розмірів, небувалих раніше, – хіба тільки після... (теж там, с. 197).
*
Але, що ж там іще полишилось нам від отих прославлених брехливою офіційною історією “пєтровскіх реформ”? – ага, реформа освіти. Що до неї, то наш історик теж не надто нею запалюється, ставиться радше скептично. Бо, насправді:
Укази 1714 р. уводили до історії російської просвіти цілком новий факт: обов’язкове навчання “мірян”. На кожну губернію призначено було всього по два вчителі, що вивчили географію та геометрію. “Цифірь”, початкова геометрія та деякі відомості з закону Божого, вміщені до тодішніх букварів, – от і весь склад початкового навчання, визнаний достатнім для цілей служби; поширення його пішло би на шкоду службі (теж там, с. 79).
Останнє, з точки зору реформ, бринить особливо взрушуюче. Отже, як бачимо, сам імператор, не надто переобтяжений освітою, остерігався переобтяжувати нею й своїх підданих.
В цьому – освіті, як і у всіх військових авантюрах царя, не обійшлося (поґотів, просто нічого не вийшло би) – без українців.
Бо, як написав колись вірний апологет Пєтра:
Перенесення київської вченості до Москви було важливішою подією в історії російської освіченості ХVII століття.
(Н.И.Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 313)
Він, щоправда, має тут на увазі освіченість богословську, але те саме стосується й будь-яких галузей освіти; без найменшого виключення.
Отже, у розгляді та оцінці цієї, мало не першої в російській історії особи, ми дійшли певного кінця. Висновки може зробити читач. Хіба що, заради контрасту та читацької ж розваги, – наведемо опінію особи, яка в Росії в своїй галузі принаймні, та з так само крихкими підставами, – вважається не меншою від Пєтра на троні: поета А.Пушкіна. Наділеного не тільки й не стільки поетичним даром, доволі скромним, – як усе отiєю ж, одвічно російською “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, не чужим котрій був, як ми вище переконалися, його сталий улюбленець – “вєлікій рєформатор”; та – з не меншими амбіціями. Отже, милуйтеся:
Самодержавною рукою То академик, то герой
Он смело сеял просвещенье То мореплаватель, то плотник,
Не презирал страны родной: Он всеобъемлющей душой
Он знал ее предназначенье. На троне вечный был работник.
З кінцем пєтровського царювання співпадає знаменна історична подія. Року 1721 з мапи Європи зникає одна держава та з’являється друга: замість царства Московського – Російська імперія. Важко було би проти цього щось заперечити, якби не назва. Бо, Россія – то не більше, як візантійська (або латинська) назва Русі (або – України). Але, треба ж якось називати й Україну, та вона перейменовується на Малу Росію, або Малороссію; цей термін – теж крадений, та займаний з одного з документів Болеслава Мазовецького, відносно дещо іншого терену. Тоді ж, природно, з’являється й нечувана перед тим Велікороссія.
А все це, разом, є вже беспрецедентне історичне шахрайство. Бо, з остаточним позбавленням України незалежності, – агресором присвоюється її колишня назва; а значить – присвоюється i вся історія. Злочин зі злочинів; останній злочин “реформатора”.
Доповнення 6. “Заповіт Пєтра І”
На початку ХIХ ст. на Заході було оприлюднено так званий “Заповіт Пєтра I”, для чогось поспіхом оголошений фальшивкою. Схоже, що вже на той час західні простачки годувалися відомостями про Росію, що поставлялися російською розвідкою, яка вже в пєтрівські часи діяла там із більшою свободою, ніж у себе вдома (пригадайте викрадення Войнаровського). Приписувано цей документ, ясна річ, і “козням Наполєона”.
Але, краще навести самий документ, поґотів, він є досить стислим та схематичним.
1. Належить впроваджувати в Росії європейські звичаї та форми керування. Не зупинятися ні перед чим, навіть – силою.
2. Тримати імперію в стані сталого напруження, ангажуючи її до все нових воєн, аби загартовувати солдат та не давати передиху підданим.
3. Усилюватися щодо поширення кордонів Росії, власне – на півночі та на півдні.
4. В Англії, Данії й Бранденбурзі підсилювати настрої проти Швеції, аби тамішні двори дивилися крізь пальці на російську здобич.
5. Зацікавити Австрійський двір щодо вигнання турків із Європи та під таким приводом утримувати у себе сталу армію й будувати сточні на берегах Чорного моря, поступово посуваючись у бік Константинополя.
6. Підтримувати стан анархії у Польщі, впливати на перебіг сеймів та вибори монархів, а в кінці цілковито підпорядковувати її собі.
7. Утримувати якнайліпші стосунки з Англією.
8. Шляхом війни допровадити до упадку Персію, а потім опанувати левантинську торгівлю, оскільки торгівля з Iндією має світове значення.
9. Втручатись, не перебираючи засобів, у європейські справи, зокрема – поміж окремими німецькими державами.
10. Підтримувати добрі стосунки з Австрією, казати вголос про її керівну роль серед німецьких держав та в секреті збирати опозицію проти неї.
11. На дружини великих князів обирати княгинь німецьких, збільшуючи в такий спосіб вплив на перебіг середньо-європейських подій.
12. Розширювати впливи на православну людність поза межами Російської імперії, приймаючи опіку над нею, щоб таким шляхом підпорядкувати собі Туреччину а потім Польщу.
13. Допровадити до війни поміж Францією та Австрією, в котрій повинні взяти участь усі європейські двори і пам’ятати, що у тій війні буде йтися про панування над континентом, а пізніше – над світом.
14. Виступити на боці Австрії, а потім перекинути “орди азіатов” до Європи. Російський флот перевезе їх на Середземне море та Атлантицький океан, а вони опанують Еспанію та Францію, виб’ють частину людей, а решту переселять до Сибіру, що спричиниться до його загосподарювання. Регулярна російська армія не буде тоді мати проблем із опанування цілої Європи.
А тепер поставимо на суд читача наступну опінію з тiєї самої книги за якою ми навели текст “Заповіту Пєтра I”:
Багато чого можна закинути Пєтрові I, але не можна його звинувачувати щодо браку політичного реалізму, а дискутований документ власне й указує на брак його у автора.
(В. Серчик, Петр I Великий, Варшава., 1977, с. 244)
Те, що тут написане, схоже на суті дурниці ; бо так могла би писати людина, хіба, ХVIII ст. Бо можна довести, як двічі два, що цей “Заповіт” не тільки не позначений браком політичного реалізму, але й здійснювався неухильно, в міру сил вічно трухлявої імперії. На 100 %, зокрема, щодо батьківщини цитованого автора.
Отже, пробіжимося по окремих пунктах.
Пункти 1., 2. Коментарів просто не потребують, бо досконало віддзеркалюють стан речей в епоху самого Пєтра, як і його не раз декларовані ним же особисто спрямування.
Пункт 3. Поґотів не викликає застережень, бо терени, загарбані Росією, – стало поширювалися, як за Пєтра, так і потім, аж по 1913. Потім імперіалістичні совєти не вгамувалися, пішли навіть на підпал Другої світової, щоб повернути собі втрачене. Та, не тільки його повернули, але чимало й прихопили нового. Поставивши ногу навіть на інших континентах. Тепер знову втрачено чимало, але...
Можна не мати сумніву, що наступні покоління росіян, як і раніше, не прагнутимуть жити як люди, а покладуть мільойони життів на те, щоб панувати над іншими, щоб догарбати світ.
Пункти 4., 5. Все так, все було, не за Пєтра, так після; єдино – долізти до Константинополя так і не змогли, не судилося. Може за В.Жіріновского або Б.Бєрєзовского пощастить...
Пункт 6. Підпорядкування Польщі, це те, чого все життя прагнув дуркуватий реформатор, але здійснила лише його вірна учениця Єкатєріна II, своїми поділами Польщі.
Пункт 7., 8. От тут ми маємо дещо цікавіше. Бо Пєтр і утримував саме такі відносини з Англією, та саме вона несе пряму історичну відповідальність за північні набутки Росії, хижак хижака зрозуміє завжди, але...
Не забудемо, що на часи Пєтра I Англія була для всіх інших в Iндії лише торговим конкурентом, не маючи там своїх власних володінь Ситуація різко змінилася, коли 1757 Роберт Клайв військовою силою захопив Бенгал, Біхар та Оріссу, поклавши початок англійським колоніальним володінням на півострові. З того часу Англія та Росія стають ворогами, бо Росія теж прагне прихопити, або “добровольно прісоєдініть” Iндію, та про це в Росії відверто писатимуть уже на початку ХIХ ст. Дещо примирить двох імперіалістичних розбійників тільки спільна небезпека від Наполеона, але – не надовго.
Так, чи дійсно отой “Заповіт Пєтра” – то всього тільки наполеонівська фальшивка?
Пункт 9., 10. Що ж, саме так, точнісінько так воно й було. А Росія з Австрією після Наполеона, й насправді, – придушили та закайданили мало не всю Європу, аж до “вєсни народов” 1848, коли десь та щось і дійсно зрушилося.
Пункти 11., 12. Саме так, точнісінько так воно все й було. Аж до самого 1913. Ні додати, ні відняти.
Пункт 13. Тут, схоже на те, або “заповіт” і насправді передбачив наполеонівські війни, або це й дійсно фальшивка, складена вже по них. Однозначно вирішити цю альтернативу, зрозуміло, неможливо.
Пункт 14. Можливо, щось подібне могло й плануватись, цілком у дусі недоумкуватого реформатора, але... наступним “радєнієм государства Російського” ці “орди” було настільки скорочено, що відпало й саме питання.
Отже, загальний висновок може бути, єдино, такий, що російська політика впродовж наступних двох століть (!) по Пєтрові, – на 90 % відповідала напрямам цього документу, але – чому? – чи, може, ішла слідом чужоземної фальшивки?
Чи може такий “Заповіт Пєтра I” – насправді існував?
Чи це не набагато простіше припущення?
Доповнення 7. Хоробрий полковник Iван Сірко і “зрадник Петрик”
Доблестями полковника Iвана Сірка надміру захоплюється Д. Яворницький у своїй “Iсторії запорізьких козаків” Львiв, 1992. Ця людина й насправді знайшла собі видне місце в подіях в Україні після зловісного 1654, та була відома мало не тридцять років по тому. Втім, коли він пише, що “українські історики порівнюють його з Чінгіс-ханом чи Тамерланом” – то це не слід сприймати серйозно: або він тут щось перебільшує, або в українських істориків, як часто буває, клепки в голові бракує. Полковник Сірко був простою людиною з Мерефи на Харківщині та навіть не умів писати; а тому мабуть, і не визнавав законів: “Нужда закон зміняє”, як він казав. Але, ознайомимося, на початку, з короткою загальною характеристикою українського історика:
Проживши все своє життя на війні, Сірко водночас відзначався великодушністю й рідкісною безкорисливістю, тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а після війни ніколи не брав собі військової здобичи. На війні він був самовіддано хоробрим і на диво винахідливим: він умів із десятками козаків розбивати сотні ворогів, а з сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів. Iм’я його як ватажка оповите ореолом цілковитої непереможності, тому вороги боялися його як вогню, він був для них гіршим за бурю, за моровицю. Найбільше діставалося від Сірка ворогам Христової віри: мусульман Сірко ненавидів усією своєю козацькою душею і всім своїм щирим козацьким сердцем. Запорожці вірили, що чим більше хтось уб’є “бусурманів”, тим певніше потрапить він у царство боже; у Сірка ця віра була ще сильнішою, ніж у когось іншого.
(Д.Яворницький. Iсторія запорізьких козаків, Львiв, 1992, т. II, с. 190-200)
А ще й пригадує, ніби той брав участь у 55 битвах, та всюди (“крім одного-єдиного випадку”) – переміг. Але тут – як ніде більше, залежить – що то були за битви. Бо, могли бути й звичайні наїзди, пограбування; скажімо, – з наступними наслідками:
Отримавши припаси, частина козаків під проводом Iвана Сірка перед Пасхою (Великоднем, О.Б.) 1660 року ходила з Запоріжжя під Очаків, витяла у ньому передмістя й захопила багато людей у полон, інші ходили під місто Ослам (Арслан), захопили його фортецю, жителів частково вирубали, частково взяли у полон і згодом продавали полонених у Переяславі та інших українських містах (теж там, с. 203).
Як бачимо – “з ким поведесся – від того й набересся”: головна прикмета російської культури – торгівля людьми як худобою, – з’являється й у підмосковській Україні; не пройшло дарма добрим козакам пластання на брюсі перед московськими царьками. Та, все це трохи руйнує й образ безкорисливого Сірка, борця за віру Христову, – стільки людей пригнали та випродали до рабства, а йому так нічого й не перепало? – дозвольте в це не повірити. Поґотів, ніде в подальшому автор не наводить жодної подробиці з оцих 54 звитяжних битв, так і не даючи змоги читачеві на власний розсуд оцiнити військовий ґеній полковника Iвана Сірка.
Автор твердить, ніби Сірко 1654 був проти союзу з Москвою, але усього через кілька років ми бачимо його вірним слугою московського царя; втім, таким стало на той час (і далі) все Запоріжжя. Та коли Iван Виговський одержав історичну перемогу над московськими агресорами, вибивши їх упінь під Конотопом улітку 1659, – недобитий Алєксєй Трубєцькой слізно попрохав Iвана Сірка піти походом на татарів – союзників Виговського, що той достеменно й виконав. Та був за це, попри свою безкорисливість, щедро нагороджений за вірну службу Москві, завжди, в усі часи, – смертельному ворогові України:
У нагороду за подвиги Сірка цар грамотою від 14 грудня наказав київському воєводі Шєрєметьєву видати полковнику Сіркові двісті золотих та соболів на триста карбованців (теж там, с. 201).
Коли року 1668 загострилися відносини з Москвою, та по смерті Брюховецького Петро Дорошенко на час об’єднав обидві частини поділеної України, полишивши на Лівому березі своїм заступником чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, – Сірко ні в чому цьому не брав участь. Він покинув був збунтованих запорожців та учинився зміївським полковником. Але хутко збігає й звідти, та ще й вимушений під Охтиркою битись із царськими військами, бо вже поспіхом оголошений “ізмєнніком”. Він повертається на Запоріжжя та стає на час кошовим отаманом, але невдовзі його зміщує Михайло Ханенко, знову повертаючи бунтівних запорожців під “руку государя”.
Але, Сірко не ворогує з Ханенком та навіть ходить з ним у Крим по здобич, а восени 1671 вони, ні сіло, ні впало, – присягають польському королеві; за що їх щиро нагороджують “золотом та шовками”. Однак, на початку 1672, після падіння Многогрішного, – Iван Сірко цілиться на його місце, та й цар наче не заперечує, але... дає наказ упіймати полковника: не дарує йому польського “золота та шовків”. Його запротороюють аж до Тобольска, але тим часом різко змінюється на гірше стан справ в Україні: султан Мохамед IV з 300 тисячами турків наїздить Україну та захоплює Кам’янець на Поділлі; а звідти має намір іти на Київ, де сидить російський воєвода. Цар Алєксєй Міхайловіч – людина не з хоробрих, та хапається за кожну людину. Поґотів, 1672 вставляється за Сірка й посол польського короля, якому нещодавно присягав Сірко. Тепер його примушують знову урочисто присягнути цареві, тільки потім відпускають. Однак, за інтригами гетьмана Iвана Самойловича, тримають іще рік.
Вартою уваги є й історія з черговим самозванцем від Разіна взимку 1673, “царєвічєм” при живому батькові, що з’явився на Запоріжжя до Сірка, та називав себе Сімєоном Алєксєєвічєм. Iван Сірко уперто тримався за нього, попри всі роз’яснення з Москви, що справжній царевич Сімєон народився 1665, а помер 1669, та й було йому всього 4 роки (а тепер було би тільки 9). Він знехтував царських послів та тільки на власноручну грамоту царя відіслав нарешті самозванця у кайданах до Москви. Як повідомляє історик:
Привезений із Запоріжжя до Москви самозванець дав три свідчення і на першому допиті заявив, що найбільше спонукав його прийняти “старше” ім’я царевича кошовий отаман Iван Сірко, котрий хотів, приготувавшись, іти на Московську державу й побити бояр. На двох інших допитах він і слова не сказав про Сірка, а заявив що злочинства його навчив Iван Міуський, родом з України (теж там, с. 307).
Самозванця стратили у вересні 1674 на Красной площаді, в присутності бояр та народу.
Насамкінець він, попри свою прокламовану ненависть до “бусурманів”, близько злигується з Юрієм Хмельницьким, на той час – маріонетковим гетьманом окупованого турками Поділля. Пропускає, час від часу повз Січ кримські загони, що йдуть плюндрувати Польщу або Росію. Підтримує постійні зв’язки з кримським ханом Селім-Гіреєм, ворогом Москви. Про все це з охотою доносить у Москву гетьман Iван Самойлович. Iван Сірко помирає раптовою смертю влітку (1 серпня) 1680, у себе вдома; був старий, чи не дуже, – важко сказати: рік народження невідомий.
До Москви вістку про смерть полковника та кошового отамана відвіз особисто його писарь, який не оминув нагоди й собі зробити донос на покійного. Сказав, кажуть, – наступне:
Коли Сірко кошовим був, то від нього ніякого добра великому государеві не було; а казати йому явно про те ніхто не смів, бо всі його, чи то з волі божої, чи через хитрість якусь, надзвичайно боялися, і що він було задумає, те й зробить, а якби хто не схотів його слухати, того б відразу вбили, бо коли в нас кожному воля, і якби Сірко щось затіяв, то без жодного слідства відразу б і смерть тому була. Сірко не хотів добра великому государеві, по-перше, за те, що був на засланні в Сибіру; по-друге, за гетьмана, від якого Сіркові, його жінці й дітям утиски й кривда велика була і який відібрав у Запоріжжя маєтності й промисли і не присилав припасів. Присилали до Сірка від польського короля, аби він йому служив, і кошовий почав думати, як би в Україні вчинити кровопролиття. Почувши про ті наміри, король прислав до нього з Білої Церкви попа; той піп вселив у Сірка надію, і він послав до короля сина свого і з ним сотню козаків, зголошуючись з вірною службою і з таким задумом, щоб король навів хана з ордою на слобідські українські міста, а свої війська послав на Задесення; Сірко ж у цей час під королівським прапором також піде до слобідських міст, і коли українські жителі побачать для себе таку скруту, а про Сірка почують, що він служить королю, то почнуть бунт, уб’ють гетьмана, а Сірка проголосять гетьманом, сподіваючись, що він через польського короля дасть їм спокій від турків і татар. Сила божа не дала здійснитися цьому задумові, ми з суддєю Яковом Костянтиновим попрацювали тут на Бога й послужили вірно великому государеві, до лихого наміру Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитись, щоб бути під оборонною рукою турецького султана. З того часу Сірка охопив відчай, що він не може виконати свого наміру, і він почав хворіти: в нього заболів лівий бік і він дуже схуд.
(С.М.Соловьев, История России с древн. времн, Москва,
1995, т. 13, с. 274).
Славну постать полковника Iвана Сірка добре домальовує випадок, якого наводить нам один з українських істориків:
Сірко вивів зі свого нападу на Крим масу полонених і між іншим – “тум” – мішаних у Кримі від співжиття християнських невільниць з татарами. Але по дорозі Сірко запропонував “тумам” повернутися, хто забажає, а потім наказав козакам наздогнати тих, що повертаються та перебити їх. Потім поїхав сам подивитись, чи виконано достеменно наказ і звернувся до трупів з такими словами: “Вибачайте нам, брати, а самі спiть тут до Страшного суду Господня натомість розмножуватися вам у Кримі поміж басурманами на наші християнські молодецькі голови та на свою одвічну без хрещення погибель”.
Це посилання зі Самійла Величка – “Летопись событий в Юго-Западной России в ХVII веке, Санкт-Пб, 1720”, наводить Олександра Єфименко у своїй “Icторії України” та супроводжує наступним коментарем:
Епізод “винищення тум”, що супроводжував цей похід – якщо його не вигадав малоруський літописець Величко, – чудово дорисовує цю типову фігуру, без сумніву варварську, але в той же час повну самовідданої любовi до батьківщини та наївної дитячої віри.
Так, так... що ж тут іще додати?
Однак, щодо віри – то дозволимо собі не погодитись. Бо, свідомо дикунське та антилюдське, – зовсім не є “наївно дитячим”, це – щось набагато гірше...
*
Козак Петро Iваненко, або як його називали – “Петрик”, з’явився на Січі 1691, маючи надію за допомогою практично незалежних іще від Москви запорожців, – визволити від москалів Україну; зробивши її незалежною державою. Про щось подібне – нагадаємо, перед ним турбувався лише Iван Виговський. Він походив із Нових Санжар на Полтавщині – старший канцелярист Генеральної військової канцелярії, зять генерального писаря Василя Кочубея та людина, добре відома гетьману Мазепі. Прибув же він на Січ, як сповіщає нас відомий Д.Яворницький, з наступною метою:
Маючи живу, неспокійну натуру, легко захоплюючись, але водночас уважаючи себе покликаним до великих справ і надзвичайних подвигів, Петрик склав собі план відірвати за допомогою Криму й Туреччини Україну від Великої Росії, зробити її незалежною від Москви й дозволити кримчакам походи на міста Російської держави. Своїми діями він хотів повторити дії гетьмана Петра Дорошенка, який кілька років тому намагався здійснити такі задуми. (Д.I.Яворницький, Iсторія запорізьких козаків, Львiв.
1992, т. III, с. 76).
Втім, будемо справедливі, підбивав він запорожців не лише проти Росії, але й проти царського ставленика, гетьмана Мазепи, якому закидав надто велику поблажливість щодо шинкарiв, так і пораблення простих українців наданням земель та привілеїв козацькій шляхті. Мазепа про все в Україні стало відписував до Москви, сповіщаючи про події та запрошуючи інструкцій. Доповів і про докори Петрика. З цього приводу цитований автор пише:
Уряд звернув увагу на те, що як Петрик, так і запорожці вказували на те, що на Україні є два лиха: віддають в оренду шинки й надають чиновникам маєтності чи землі разом з людьми. Гетьман Мазепа відповів на цей запит, що оренда, так ненависна українському народові через євреїв, необхідна для здобування грошей на воєнні видатки, але що про заміну цього способу збирання податків Україна давно дбає і чекає відповіді від старших і менших осіб самого народу. Щодо земель гетьмана відповідав, що маєтності, надані чиновним людям за царськими указами, не можна відібрати; а маєтності, надані гетьманськими універсалами, можна й відібрати від тих чиновників, котрі не є при справах чи чомусь непридатні до служби. В основному про такі маєтності й клопоталися запорожці (теж там, с. 106).
Але, запорожці, як звичайно, не надто квапились про незалежність, розмірковуючи: а, що вони можуть від цього мати? А цар, час від часу, щось їм підкидав: як не по парі золотих на кожного, то хоч по парі чобіт...
Не без певної цікавості зустрічаємо тут оте, так знайоме нам сьогодні (через три століття!) – “гроші на воєнні видатки”, що здобуваються через посередництво шинків – на торгівлі горілкою. Адже, ота “компанія по борьбє с пьянством”, затіяна колись горбачовськими недоумками, – саме й сприяла тоді “дєфіціту бюджєта”. Внаслідок якого була програна гонитва озброєнь, а згодом розпався й СССР...
Так нічого від запорозьких співвітчизників і не вшкуравши, Петро Iваненко подається на другий бік, до татарів, до Кизикирмену (Берислав), а потім і до самого хана. Там його вислуховують з усією повагою та, попри відсутність офіційних повноважень, – укладають з ним проект можливої угоди, договір про вічний мир запорожців із Кримським ханством, досить цікавий за змістом. Як там писалося, наприклад:
Між нами, Військом Запорізьким, і царством Кримським, буде вічний мир і братерська згода, ми боронитимемо один одного від усіляких, з якого боку вони не наступали, неприятелів, і кому буде найсвітліший хан його милість і все Кримське царство приятелем, тому й ми будемо приятелем, а кому буде неприятелем, тому й ми неприятелем, а свавільних людей приборкувати з обох боків правом призвоїтим (теж там, с. 87-88).
З цим Iваненко знову побував на Січі та призвів там до великої смути. Почувши про це, як пише Д.Яворницький, запорожці “знову поділилися навпіл”: на голоту (з Петриком), та “людей поважних” (проти). Автор, вірнопідданий наслідувач Н.Костомарова, – більш за все остерігається кидати найменшу тінь на безоглядну вірність запорожців московському царикові; з великою неохотою визнаючи оте – “навпіл”. Та всіляко гудячи оту, недобру половину – “ізмєнніков царю”, називаючи часом і “покидьками”.
Ми сьогодні можемо ствердити лише всю унікальність подібного документа, рівного якому не знайти й в історії Європи: для нас – батьківщини права, забутого на сході з кінця монгольських часів. Там уже 1632 виходить найґрунтовніша праця Гуґо Ґроціуса (1583-1645) – De iure belli ac pacis (Про право війни та миру). Великий прихильник миру поміж народами, Ґроціус визнає можливим (радше – законним) воювати з трьох причин: захисту свого, повернення захопленого свого та покарання за злочин. Він не знає, щоправда, що на окраї світу та Європи вже є країна, яка ніколи не воювала з перелічених ним причин, а – тільки й незмінно – за захоплення чужого. Не приходить він іще й до думки про можливість вічного миру між народами.
І от – поруч із такою країною, що воює тільки й незмінно за захоплення чужого, з’являється на світ велика людина, що пропонує одвічний мир між сусідніми народами! – та ще й спрямований проти чужої агресії, однаково небезпечної для обох! Він був максималістом, невиправним ідеалістом, іще з тiєї причини, що йшлося про мир не з ким-небудь, не з одвічним грабіжником-єдиновірцем, ні, а про мир із басурманами.
Чи розумів він, другий політик України після Виговського (та перед Орликом), – усі непереборні труднощі на своєму шляху до миру? – можливо, але він уперто тримався свого, – їздив, зустрічався, писав, переконував...
Вiн розумів, схоже, причини невдач Петра Дорошенка, який збирався опертись на експансивну великодержаву, та стисло обмежувався Кримом, розглядаючи його (й цілком слушно), як буфер між Україною та Туреччиною, але...
Але, чи помічав він, що між Кримом та Україною встала непорушна стіна дикого православ’я – одного з неостанніх знарядь московської агресії? – чи знав про свідомий героїчно-геноцидний вчинок Iвана Сірка?
Наскільки розумівся Петро Iваненко на політиці, показують складені ним документи. Наведемо уривок із одного з перших його листів до запорожців – 1691:
Не дивно, коли з нами ворогує хан Кримський: ми з давніх давен чинили шкоду Кримській державі, так робимо й тепер. Але дивними є вчинки московських царів: не мечем набули вони нас, а наші предки добровільно їм піддалися заради віри християнської. Переселивши з правого боку Дніпра на лівий наших людей, москалі обсадилися нашими людьми від усіх ворогів, так, що звідки би ці не прийшли, – будуть палити наші міста та села, кращих людей забирати до полону, а Москва буде від них у безпеці, за нами, як за стіною. Та, не завдовольняється цим Москва, а силкується всіх нас обернути на своїх невільників та холопів.
(Н.И.Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с.65)
Яка ж неймовірна далекоглядність та політична зрілість, просто не до віри для рівня України того часу!
В липні того ж 1691 відбувся перший похід із Криму до Січі в супроводі татарського війська, але отаман Iван Ґусак страхався гніву Мазепи, та приєднати Січ не насмілився, хоч і відпустив до Петрика охочих, які обрали його своїм гетьманом. Разом вони вирушають на північ, та хутко, не зустрічаючи опору, дістаються Орелі та Ворскли.
Мазепа панікує, благає Москву надіслати на допомогу війська Шєрємєтьєва та Барятінского, висилає назустріч бунтівникам чотири свої полки. Одночасно розповсюджує універсал, де пнеться довести, що краще жити москальськими рабами, але “у мирі та злагоді”, ніж знову наражатися на “усобіци, бєдствія і разорєнія”. Аргументація – що казати, типово малоросійська, знайома нам уже триста років. Але вона, схоже, – діяла й тоді.
До речі, зазначимо тут кричущу несправедливість істориків до цієї людини. Чомусь ці заслуги гетьмана Iвана Мазепи у створені самої концепції – ігноруються істориками, а – шкода.
Нагадаємо, на всякий випадок, що татари йшли не воювати за визволення України від Москви, а лише охороняли Петра Iваненка та його людей. А вже в разі повстання, – приєдналися би до військових дій проти Мазепи та росіян. Але, дочекатися чогось подібного їм так і не судилося.
Поскубавши якось-такось “русскіє городкі” на Самарі та Орелі, Iваненко вимушений відступити: татари повертаються до Криму, бо там спалахують якісь династичні незгоди. Це – старий звичай степових народів; свого часу так врятувалася Європа, коли Бату-хан відвів монгольські війська додому з нагоди смерті кагана Уґедея.
Мазепа, пересидівши татарів, суворо розправився з тими посадовими особами ( а було їх – чимало), які вітали прихід Петра Iваненка, та зробив поступки щодо шинків та оренди: дозволив гнати горілку вдома – з нагоди хрестин або ж весілля. Для тодішніх малоросів то було як дар з неба; хоча ніхто з них так, мабуть, і не задумався, не здогадався, що то дарунок їм не від гетьмана, а радше від “зрадника Петрика”.
А тим часом ханом Криму учинився Селім-Гірей – принциповий ворог Москви, та знову підтримав велику справу Петра Iваненка. В січні 1693 він виряджає свого зятя Нуреддіна в новий похід з Iваненком та його “воровскімі казакамі”, як іменує їх патріот Н.Костомаров. Але й другий похід не приніс очікуваного: нарід не приєднався до гетьмана, що був проти Москви. Нарід на той час, так би мовити, – самоліквідувався. Обрав собі ще тоді – у Переяславі, – долю вола в російському ярмі. А на це, що ж тут і сказати? – “варт віл свого ярма”, як казала потім наша Леся. От тільки й різниці, що на відміну від нормальних волів ці не ревтимуть навіть при порожніх яслах... Навіть Батурин переблимають...
Зігнила, та як бачимо, на той час остаточно, – й колишня Велика Січ Запорізька, що “стала на довольствіє” від московських царів, яка була такою впливовою ще за Конашевича. Бо, таке щось може мати сенс – єдино, коли воно відстоює незалежність нації. Коли пізніше (за якихось вісім десятків років) Єкатєріна II назве її “гнєздом бунтов”, – це вже буде чистісінькою брехнею: які там, прости Господи, бунти! – де, коли, проти кого?
Третій та останній похід Петра Iваненка на батьківщину, яка не бажала жодної незалежності, бо, доводив нам Н.Костомаров:
”... в Малороссии все, старшие и меньшие, живут счастливо, в изобилии и довольстве, никто никого не насилует, никто ни от кого не терпит ” (теж там, с. 78)
– відбувся 1695, та був уже походом військовим. Чимало було попалено російських укріплень та панських фольварків, але нарід... Він не забажав приєднуватися до “басурманів” більше, ніж будь-коли, та вони, зробивши свою справу, відправились додому.
Поґотів, сам московський агресор перейшов у наступ, відбувся 1695 отой перший похід Пєтра на Азов, де він обробився по самі вуха.
*
У другому поході, через рік, він таки спроможеться загарбати Азов, бо передбачливо прихопить із собою 15 000 козаків, половину яких, за своїм звичаєм, покладе трупом при штурмі фортеці. Але тих, хто врятувався – щедро нагородить: по 1 рублю на брата – все ж більше, ніж “Спасібо, хахлєнок!” Що ж: “варт віл свого ярма”...
*
Того ж 1695 Мазепа зі своїми козаками візьме для Росії другу, західну фортецю Кизикирмен: чи не єдиний здобуток цього, доволі ялового воєначальника.
Він давно призначив винагороду за голову Петра Iваненка, та нарешті – на початку 1696, – це спрацювало. Iваненка убив якийсь волоцюжний козак Яким Вечірка, але нагороди так і не отримав, – убивцю відловили татари та з витонченою жорстокістю закатували.
Так закінчилася історія Петра Iваненка, своєрідного українського політика, що за відсутністю власного народу – вимушений був спиратися на чужий. Те саме 1708 повторить його запеклий ворог Мазепа, та що вже тут було трагедією, а що фарсом, – хай кожний вирішує на власний розсуд.
Доповнення 8. Гетьман Пилип Орлик
Пилип Орлик 1672 – 1742, гетьман з 1710) став одним із перших видатних українських політичних емігрантів, та цікаво простежити його подальшу долю.
Він походив із сільської Віленщини, а його батько загинув під Хотином, коли він був іще малим. Освіту він отримав у Києво-Могилянському колегіумі та став працювати у 26 років, писарем у київській митрополії. По цьому пошлюбив дочку полтавського полковника, Ганну Герцик. Тепер він хутко долає щаблі службової кар’єри: 1700 – старший у Генеральній військовій канцелярії, а ще через шість років – Генеральний писар Війська Запорізького. Гетьман Iван Мазепа негайно помітив здібності освіченого писаря та зробив його своїм ближчим помічником. Що й не забарилося втілитися у нові маєтності при полках: Чернiгівському, Полтавському та Стародубському.
Пилип Орлик став автором першої у світі Конституції, та й сам був за нею обраний українським гетьманом на вигнанні 1710, але його подальша доля теж є не без значення для України; бо він – недовго затримується у Бендерах. Переуклавши угоду з Карлом ХII, згідно якої Україна поступає під протекторат Швеції, яка зобов’язується, разом із Кримським ханством, допомагати Україні у справі звільнення від іга Росії. Наче все було передбачене та можна було вирушувати на звільнення України.
Цьому передувала ніби добра пропагандова кампанія розповсюдження Україною відповідних універсалів, але не дрімав і московський цар, діяв у властивому собі стилі коронованого бандюги: наказав зігнати родини гетьмана Скоропадського і його старшини до Глухова, закладниками під стражу солдат. А сам Скоропадський вислав назустріч Орликові військо, під командою Генерального осавула В.Бутовича.
Справи союзників спочатку пішли добре. Орлик і Кость Гордієнко розбили Бутовича та прийняли до свох лав чимало козацтва, яке переходило на їх бік. Вони уже дісталися Білої Церкви, яку оточили. Непогано йшло просування на північ і на східному фланзі, Лівобережжі, де переможне ханське військо один за одним брало російські “городкі”, набудовані вздовж переправ.
Але, якби Кримське ханство було надійним союзником України (як i навпаки), то напевно обидва існували би й досі. Бо, кажуть, сталося знову те, що було й раніше, – кримське військо повернуло, розсипалося та подалося назад до Криму, грабуючи дорогою населення та уганяючи ясир (людську здобич). Що це було – раптова переміна планів хана, чи ланцюгова реакція непослуху, яка призвела до дисциплінарного розпаду армії, – так невідомо й досі. Що би там воно не було, а чутки про це призвели до зняття облоги Білої Церкви.
Щоправда, одночасно Пєтр I потрапляє до полону на Пруті, з усіма наступними наслідками. Важко сказати, чому саме П.Орлик та К. Гордієнко не скористалися цим, не взяли подальші події під свій контроль. Несподіваний удар по тилах царевої армії – міг би багацько змінити, але... Орлик тільки потім дипломатично натиснув на турок, аби вони передбачали у мирній угоді з царем відмову Росії від посягань на Україну та виведення окупаційних військ. Але цар із цим пунктом не квапився, та Туреччина 1711 оголошує нову війну Росії. Пєтр тоді перелякався не на жарти, але кинув туркам кістку, зруйнувавши власну фортецю в Таганрозі та повернувши туркам їх Азов. А за хабар у 100 000 золотих рублів, – виторгував собі українське Лівобережжя, віддавши Правий берег Польщі, яка й витіснила остаточно козаків Орлика та Гордієнка.
Наприкінці 1713 козацькі невдахи, на чолі з гетьманом та нечисленною старшиною на запрошення короля дістаються Швеції та оселяються там; спочатку в Крістіанстаді, а потім і в Стокгольмі. Гроші на їх утримання ідуть за рахунок отих 60 000 талерів, яких Карл ХII свого часу позичив у Мазепи на військові витрати; – борг Швеції Україні.
*
Смерть короля Карла ХII від випадкової кулі під Фредеріксгалленом у Норвегії (пригадайте оту, зловісну випадкову кулю на березі Ворскли) – остаточно перекреслила надії козаків на допомогу з боку Швеції. Вони починають поволі роз’їздитися.
Гетьман П.Орлик, разом із родиною, переселяється до Німеччини, де тече дещо більш активне інтелектуальне життя ніж у Швеції, та живе спочатку у Ганновері, потім у Сілезії, в місті Бреслау (тепер Вроцлав), поближче до дому. Між тим Пєтр I не шкодує обіцянок, перетягуючи Орлика до себе, пропонуючи не лише амністію, але й високу посаду; аби тільки захопити гетьмана у власні лапи, а там... Він уже пропонував все це небіжу Iвана Мазепи, Андрію Войнаровському, який теж не погодився на повернення, добре знаючи, з якою наволоччю має справу. Але, він мав необережність жити під власним ім’ям, та одного вечора в Гамбурзі, повертаючись додому з вечірки у графів фон Кенігсмарк, – був викрадений російськими агентами. У легковажній Європі вони діяли тоді не менш відверто і розкуто, ніж згодом сталінські “отважниє чєкісти”. Свої дні Войнаровський закінчив у Якутську; помер в один рік з Орликом (1742).
З Орликом теж трапився випадок в Бреслау, де його відстежили російські шпигуни. То був брат відомого пєтрового поплічника, Яґужінского, графа з колишнiх пройдисвітів. Орлики пробули тоді в облозі мало не добу. Врятувалися тільки наступного дня та вимушені були переховуватися по кляшторах, де захворів та помер молодший син Орлика Яків, якого він дуже любив.
Гетьман П.Орлик вимушений рятуватися до сильної ще тоді Франції, де не надто захоплюються Росією. Там залишиться на все життя його син Грицько, який піде на службу французькому королеві Луї ХV (1715-1774), де дослужиться генерала та графа Дентевіль. Він теж, маючи вплив на короля, схилив Францію до протимосковської позиції в європейській політиці. Його життя та його часи опише потім наш австралійський письменник Микола Лазорський (1884-1970) у чи не найкращому зі своїх історичних романів – “Патріот” (1969). Ґреґор Орлик, граф Дентевіль, був убитий під Мінденом, підчас війни з Прусією. Це було, власне, втручання на боці Австрії у прусько-австрійський конфлікт, але воно не було вдалим для Франції, яка потерпіла дві поразки від Прусії, – під Росбахом 1757 та під Крефельдом 1758. Все це погіршило стан Французького королівства, якому залишалося проіснувати тільки до 1789.
Гетьман Орлик і на екзилі невтомно працює на українську справу, популяризує українське питання, знайомить з ним монархів Європи. А, повідомляти йому – є про що: про російську окупацію Лівобережжя силою 20 російських полків, яких годують українські селяни; про вистелення пєтєрбурзьких болот українськими кістками; про марну загибель 20 000 козаків у персидському поході божевільного Пєтра...
Та от настає низка воєн (1733-1739), що почалися Францією та Еспанією проти Австрії та її союзника, Москви, а покінчилися російсько-турецькою війною 1735-1739. Пилип Орлик вважає, що настав час прокинутися й окупованій Україні та скористатися обставинами заради власного звільнення. Він пише листи до проводу Війська Запорізького погодивши свої пропозиції з ханом Криму. Цікаво буде дещо пригадати з цього, аби повною мірою оцінити політичний розум та історичне провидіння гетьмана. Наведемо досить розлеглий, але понад змістовний уривок з листа гетьмана Пилипа Орлика до вiйська Запорозького, копiя якого зберiгається в Центральному Державному Iсторичному Архiвi (ЦДIА) у Києвi (добре, що за совєтiв так i не спромоглися спалити)
З іншого ж боку, коли тесть королівської величності Франції, його милість найясніший король Станіслав, обраний від усієї Речі Посполитої вільними голосами на польське королівство, найнявши у прусів чимало чужоземного війська; до того ж запросивши на поміч собі кільканадцять тисяч шведів і французів, рушив із Гданська, з’єднавшись із польськими й литовськими військами проти Москви; коли всі воєводства, землі й повіти як у польській короні, так і у Великому князівстві Литовському, давши клятву боронити гідність його королівської величності, обраного самими ж своїм паном і монархом, осідлали коней до спільного походу проти Москви, а інші ще сідлають; коли польські й литовські війська в Польщі й Литві громлять і нищать Москву; коли Швеція, учинивши союз із королевськими величностями Франції й Польщі, готується до війни з Москвою; коли Порта Оттоманська свої незлічені війська тримає напоготові до виступу; коли його милість хан спорядив свої численні й могутні орди і з ними вже попрямував до польських кордонів – і, в цей же час, такий погідний, щасливий, роздумливий і сприятливий для врятування Вітчизни, ваша милість добрі молодці Військо Запорізьке, піддалися й повірили московським хитрощам, улесливим обіцянкам, яких вони мало коли дотримуються, то так тим паче вчинять і перед вашими милостями добрими молодцями Військом Запорізьким, бо від найдавніших часів насамперед вам і всьому нашому народові то найголовніші недруги.
(цитується за журн. Україна.– N7, квiтень 1991, с.33-35)
Він, ще й ще, застерігає козаків проти підступності та віроломства Москви.
Не сумніваюся з приводу того, що Москва, відчуваючи на собі звідусіль тяжку й небезпечну війну, намагатиметься всіляко ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке пригортати, влещати, обіцяти їм золоті гори, втішати грошовим жалуванням та запевняти іншими вольностями, але тільки-но закінчиться війна, то що з вашими милостями добрими молодцями станеться, якого нещастя і згуби (цього не зичу) ви зазнаєте, самі на собі відчуєте й пошкодуєте, що нині так бездумно й нерозумно учинили, не озираючись на задні колеса. (теж там)
Та, підтверджує все це фактами, що сталися.
Та невдовзі, як тільки Москва закінчила війну зі шведами та підписала з ними перемир’я, відразу ж свої присяжні обітниці, стверджені царськими грамотами скасувала; всі вольності поламала, суди й свої кримінальні закони на Україні запровадила й установила, а наші військові знищила. (теж там)
Тут натякається, а далі виписується прямим текстом про запровадження в Україні московського тортурно-батожного судоправства, та й перелічуються далі всі його новації.
Передбачав гетьман (через сорок років! – тільки подумати) й остаточне знищення Великої Січі Запорізької, узявши це в такі слова:
Але виразно, мов у дзеркалі, бачу, що Москва, знадивши ваші милості добрих молодців Військо Запорозьке до себе на війну проти турків, татар, ляхів і шведів, після її закінчення, притиснена великими силами, не захоче та й не зможе, задля свого спокою, за мирних угод навіть губи розтулити, щоб нагадати про ті пустельні місця, якнайменше потрібні собі. Але з причини що не можна вашу милість добрих молодців Військо Запорозьке ніде по обидва боки Дніпра розташувати й виконати легко свій намір і недружелюбні замисли й, зібравши ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке, зажене вас за Волгу-ріку й викорінить тим самим на вічні часи військове гніздо й саме ім’я Війська Запорозького низового. До кого ж тоді у своїй біді звернетеся за захистом? (теж там)
Все це й виповниться, слово в слово, 1775. Аж до того, що був і такий проект, – виселити за “Волгу-ріку”, та не пішов – єдино, за складністю виконання. Ну, як той – пам’ятаєте, проект Сталіна-Жукова, – депортувати всіх українців, що “билі в нємєцкой оккупаціі”.
На закiнчення гетьман закликає козаків до сумління, бо ж він уже наоповідав європейським монархам про волелюбні доблесті козаків, – отже, не підведіть же, брати-козаки. Та, марно закликає, бо нема вже українських козаків, є звичайні московські холопи. Бо його листи було обговорено на загальній військовій Раді, та дано на них наступної відповіді (цитуємо, зрозуміло, лише головне):
Можете собі поміркувати, чи все те так, як у вашому листі викладено, що нібито ми, Військо, на лестиві московські послання залишити хана, але ж ми самі із власної волі наші чолобитні листи передавали її імператорській величності й, уникаючи наших давніх злочинів, які вчинили через простоту козацького розуму й своє незнання та під проводом і указом небіжчика Мазепи, просили ми ласки, слава Богу найвищому, й одержали. I в тому ми не сумніваємося, що воля її імператорської величності може нас, Військо, карати чи дарувати нам життя. То де вчинився гріх, хай там буде й покута. Одначе вона, милостива імператриця, бачачи нашу вірну службу у війську, що ми обіцяли її виказувати, сподіваємося, не віддасть нас, Військо, на поталу й за наші заслуги утримуватиме своєю імператорською ласкою. (теж там.)
Сподівайтеся, сподівайтеся, панове колишні козаки; як воно у вас – тепер московських, кажуть: “надєжди юношєй пітают”. Недовго вже залишилось сподіватись...
Закінчується відповідь колишнiх запорожців теж непогано, наведемо й це, чому ні?
Отож не пишіть більше до нас, просячи допомоги від нашого Війська, бо ми, Військо Запорозьке низове, вже слуги її імператорської величності, а не ханської, й повічно від роду до роду служитимемо й стоятимемо за її щасливе панування та всього посполитого християнського народу. (теж там)
Підписав цей достойний “наш отвєт Чємбєрлену” – “Війська Запорозького низового отаман кошовий Iван Малашевич з усім товариством”.
Так безславно покінчив на чужині свої визвольні змагання за Україну великий гетьман Пилип Орлик, наступник Iвана Мазепи та автор першої у світі Конституції. Дійшовши наприкінці того, що переплутав збіговисько московських холопів із вільними українськими людьми: непростима помилка!
Останні роки життя останній легітимний гетьман України прожив у Туреччині, де – спасибі їй, знаходили собі кiнцевий притулок та вільність – численні українські люди, аж до цілих козацьких громад. Правдоподібно, це було мiсто Тессалоніки.
Він був високо освіченою людиною, жив у бурхливі часи, знав принаймні вісім мов та все життя щось писав. Крім Конституції (1710) відомий ще “Маніфест до європейських урядів” (1712) та того ж року правничий трактат “Вивiд прав України”. Його книги, присвячені гетьману Iвану Мазепі (1695) та ніжинському полковникові Iвану Обидовському (1698), були написані ще вдома. Відомий також його “Щоденник”, якого він провадив із 1720 по 1733. Чи написав він ще щось? – безумовно, але... Він довший час був людиною, нецікавою ні для кого, – усього лише вигнанцем із країни, захопленої московськими громилами.
Доповнення 9. Полковник Iван Богун
На відміну від якого-небудь Iвана Сірка, спритного кондот’єра та в жодному разі не політичної фігури, – полковник Iван Богун полишив по собі слід в історії Перших Визвольних Змагань. Але, про його життя ми знаємо чи не найменше. Він подає першу звістку про себе участю у селянсько-козацькому повстанні 1637-1638, а вже через десять років отримує звання вінницького полковника.
Він полишив по собі розлеглу пам’ять у козацьких війнах, як блискучий тактик на полі бою.
Чи не першим із його військових подвигів стала оборона Вінниці, коли поляки на початку 1651 вторглися великим військом на Брацлавщину під коронними гетьманами Калиновським та Лянцкорунським, який і обложив Вінницю. Iван Богун зумів подолати поляків, заманивши їх на лід Південного Бугу, де козаки заздалегідь поробили силу ополонок присипавши тонкий лід для непомітності снігом. Зробивши вилазку та оминувши їх, тікаючи їм відомими шляхами, козаки легко побили на річці спантеличену та розстроєну кінноту Лянцкорунського; а тим часом до Вінниці підійшли нові козацькі загони.
Того ж таки 1651, тільки у червні, стався погром під Берестям, коли союзний кримський хан нечекано покинув поле бою, прихопивши з собою Б.Хмельницького. Все полишилося на полковника Богуна, який і зумів вивести рештки війська з польського оточення.
Потім був березень 1653, коли король Ян Казимєж висилає проти України армію під Стефаном Чарнецьким, який вважається чи не кращим гетьманом за всю історію Польщі. Йому назустріч Богдан Хмельницький відряджує знову Iвана Богуна, зі значно меншими силами, але... Богуна не обійти. Він заманює Чарнецького до добре укріпленого Монастирища, де ховається. А поки поляки товчуться в облозі, – переодягає частину своїх козаків татарами, та наказує несподівано ударити на поляків. Ті, вирішивши, що з допомогою прийшов кримський хан, – поспіхом відступають. А Богун тим часом з рештою козаків ударяє на них з тилу: класичні кліщі. Сил було замало аби знищити, але поскубти вдалося добре.
Коли того ж року в Чигирині Б.Хмельницький став, невідомо, чому, схилятися на бік московського царя, – Iван Богун був категорично проти; та й очолив опозицію молодої старшини, яка про таке щось і чути не бажала.
Потім, у зловісному Переяславі, I.Богуна вже взагалі не було, мабуть про це заздалегідь потурбувався Хмельницький, але відомо, що I.Богун зі своїм вінницьким полком, – жодних присяг московському цареві не приймав. Втім, на превеликий жаль, він в подальшому так і не зумів утриматися на цій висоті. Це він, та ще й у парі зі скорим на дурні справи Iваном Сірком (!), – піднімає повстання проти гетьмана Iвана Виговського 1657, людини патріотичної та послідовної. А тим і поглиблює подальшу руїну України. Це було та полишиться найбільшою плямою на репутації полковника Iвана Богуна, людини та політика. Після цього його життя починає валитись.
Року 1662 I.Богун потрапляє у руки поляків, яким залив свого часу чимало сала за шкуру; вони його арештовують: є, що поставити у провину.
Iз ув’язнення у фортеці Марієнбурґ його витягує старий приятель – Павло Тетеря, який тим часом став геьманом підполяцької, Правобережної України. Богун погоджується воювати за Тетерю, але починає листуватися з російським командуванням, відносинам із яким свого часу так палко заперечував. Що це, власне? Зміна політичних поглядів, чи зрадництво, що стало другою природою? Все це не полишається непоміченим, його продає хтось зі своїх же – доносить полякам, та 17.02.1664 полковника Iвана Богуна страчують під Новгород-Сіверськом, як звичайного військового зрадника.
Втім, не будемо йняти віри, ні полякам, ні росіянам, – однаково запеклим тоді ворогам українства, бо від котрогось із них і походить, можливо, така версія подій. Зраджувати – то було якось не до вдачі полковникові Iвану Богуну.
Він був хоробрим та розумним солдатом, та знову ж, не був політиком. Не було й інших політиків. Вся історія наших змагань підтверджує мудрі слова Елю Хуцая, першого з канцлерів великого Монгольського каганату: “Сидячи на коні можна створити імперію, але правити нею з коня – неможливо”. Втім, ці не створили навіть імперії...
Згодом польський нобелівський лавреат Генрик Сєнкевіч у своєму історичному романі на українські теми, “Вогнем і мечем”, – дещо перестарався, змалювавши цю видатну та хоробру людину, радше, як підступного та жорстокого злодія. Показавши себе всьому світові – непересічним українофобом.