Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
5. Знищення Великої Січі Запорозької
Саме це, знищення Великої Січі Запорозької, й було першим найтяжчим історичним злочином німецької шльондри на російському престолі, а в очах недоумкуватої (вже тоді!) Європи, – «філософки на троні», що сіяла повсюдно закони та освіту. Про сера Айзека Ньютона, який сподобився прийняти до Королівського Товариства світової слави учених – неписьменного бовдура, ми вже пригадували у Доповненні 2. Пізнішим його послідовникам та їх улюблениці, теж присвятимо Доповнення 4. Другим її історичним злочином буде заведення рабства у вільній тисячі років країні.
Тяганина поміж Росією та ненависною для неї Україною з цього приводу – зіходить іще до часів після зловісного Переяслава 1654, з російським військовим вторгненням до України, та продовжується по часи Мазепи, коли Росія все пнеться поставити свої «ґородкі по Самарє» які згодом стали би плацдармом для наступу на Січ; в той же час, для українців це підноситься як лінія укріплень, що мають захищати Росію (а з нею – і Слобідську Україну) від татарських нападів.
Головною базою для наступу на Січ стала Слобідська Україна, козаків якої уже активно використовують і проти І.Виговського, і проти П.Дорошенка; а вони – дають себе використовувати. Слобідські козаки, загальною кількістю реєстрових десь на 25 тисяч, мали ще приблизно вчетверо більше резерву, та вже на початку ХVIII ст. були поділені на полки, які стояли вздовж двох укріплених ліній. Одна з них, північна Бєлгородська, протягувалася від Охтирки Ворсклою до Бєлгороду, звідти до Остроґожска біля Дону та повертала вздовж нього на північ до Воронежа. Південна, Ізюмська, проходила від Полтави на схід та Донцем до Ізюму, а звідси знову на північ до Остроґожска. Як там вони захищали від татарів, – то є питання окреме, а як вони слугували для наступу проти рештків вільної України, – це добре відоме.
Але, окрім слобідчан, що воювали проти вільних українців, була й ще підмога, в особі покликаних Росією на Україну переселенців з інших країн, які цілком залежали від влади, яка їх прийняла. Цікаво, а коли їх повертали до рабства, – разом із усіма українцями, чи окремо?
Тут нам прийдеться зробити деякий відступ. Вже зазначалось, що у світовій історії, поряд із безліччю інших, існує й таке стійке упередження: мовляв, до колоній та взагалі, до нових земель, – відправляються мало не кращі з кращих, люди підприємливі, енерґійні та працьовиті.
Так, бувало, певно, й таке: енерґійні романтики-першопроходці. Але, не завжди те саме сунуло за ними. Та, хоч Ернандо Кортес і закінчив університет Саламанки, та типовим був радше сумнівної репутації свинопас із Естремадури, Франсіско Пісарро, що не умів ні писати, ні читати. Бо, неважко помітити, що на подібні пошуки щастя виправляються не люди, які щось уміють, та на щось здібні, – такі знаходять собі непогане місце й удома, але швидше різна неробна потолоч, голота, яка розраховує не на власні здібності, яких не було і немає, а – на посмішку долі; та ще – на відсутність законів і влади. Не випадково, всі колонії починаються з рабства. Того, що цивілізоване людство відкинуло ще тисячі років тому.
Практичні англійці давно визнали це офіційно. Висилаючи до колоній Австралії та Тасманії покидьки власного суспільства – звичайних кримінальників. Та те, що перші література та наука з’являться там лише в минулому сторіччі, – є прямий наслідок такого підходу.
В самій Європі така практика призову поселенців була нечуваною, але в дикій Росії... Там чесні, розумні та здібні люди, практично за всіх часів, як не сиділи за ґратами, то бували «по урєзаніі язика і вириваніі ноздрєй» – заслані до Сибіру. Не такі були потрібнi Росiї – потрiбна була потолоч. Народжується велика ідея – подолати непокірних українців – іноземними руками. На неї напала ще ота весела та безтурботна Єлізавєта I, разом із її таємним чоловіком та його молодшим братцем – «украінськім гєтьманом», десь 1751. Нагадаємо, що саме оце покликання сербів до України починається через рік після призначення Кирила Розумовського українським гетьманом.
*
Хто воно є серби, сьогодні – наприкінці ХХ ст., пояснювати не треба. Нарід, що у ланцюзі – ксенофобія – аґресія – ґеноцид, – звик починати з останнього. Так було в Боснії, так було в албанському Косові: є докази, є присуди Міжнародного трибуналу. Якими вони були тоді, всередині ХVII ст. «Віку Просвіти», – нам важко сказати, але прихильність до них Росії – промовляє сама за себе.
Їм на поселення відводиться добрий шмат України. На заході це смуга від ріки Синюхи, протоки Південного Бугу та до Краснограда за Дніпром, на південь від Чигирина та Полтави, охоплюючи з півдня заснований царицею Єлісавєтград; загальною площею до 40 тисяч км.кв. Вона блокує з півночі Запорозькі Бугську та Кодацьку паланки. Та на сході ще десь половина цього, від Донця на південь, з центром у Бахмуті; блокує Самарську паланку. Більша, західна – то Ново-Сербія (1751). Менша східна – то Славяно-Сербія (1753). Отже, разом, – до 10% терену сьогоднішньої України, – яка щедрість (за чужий рахунок)!
Та, як українцями давно керують росіяни, то цим призначають своїх власних ватажків: в Ново-Сєрбії керує якийсь Іван Хорват (1752-1762), який, однак так накрався, що був зісланий до Вологди; зауважимо, що в Росії каралося не більше 15 % загальної кількості зловживань, отже, сербський керівник був, мабуть, не з останніх. Сербами Славяно-Сєрбії керували якісь Іван же Шевич, разом із Райком Депрерадовичем.
Сербський пройдисвіт Хорват «постраждав» уже тоді, коли був Єкатєрінославскім губернатором, та дещо про це ми довідуємося з подорожніх записок петербурзького академіка Васілія Зуєва:
Генерал-поручік І.С.Хорват за хабарництво, неправе закріпачення вихідців та за його відчайдушне підприємство відставлений від служби, заарештований, а все його майно, без виключень, конфісковане.
(В.Ф.Зуев, Путешественые записки от С.-Петербурга до
Херсона в 1781 и 1782 годах, Спб, 1787, с. 253)
Як бачимо, цей шахрай намагався покріпачити навіть «вихідців», своїх співвітчизників, що в’їхали до Росії як вільні люди! Можна тільки уявити собі, що він там виробляв із окупованими українцями.
Всі новопоселенці на чужих землях були військово організовані, зведені до полків. Всі вони творили постійну повзучу аґресію, звужуючи землі Війська Запорозького. Але, що би вони там не виробляли, а на сьогодні, через двісті років, – по них усіх і спогадів не полишилось. Де вони сьогодні, оті куртичі, шевичі? – як вітром унесло.
*
Але, знищенню Січі передували й ще деякі важливі події, які оминути неможливо. Бо наша самодержиця – то не така людина, щоб обмежитися якоюсь там Січчю... Це був перший поділ Польщі поміж трьома імперіалістичними хижаками: Росією, Прусією та Австрією (див. Допов. 4). А це дозволило потіснити поляків, та повернувши Поділля та Брацлавщину Росії – взяти Січ у кліщі, зі сходу та заходу.
Не проминемо й того, що в Єлісавєтґраді стояв проти запорожців іще й Слобідський козачий полк – зрада в Україні квітла пишно та рясно.
Все воно вкупі, і російська армія, і слобідське козацтво разом із балканським набрідом з обох «Сєрбій», – весь час творило сталу повзучу аґресію проти Січі, постійно порушуючи самими ж об’явлені кордони та демаркаційні лінії.
Року 1764 має місце знаменна подія адміністративного характеру. Всі плацдарми аґресії проти рештків вільної України – об’єднуються в одну імперську провінцію під назвою «Новороссійской губєрнії», з центром в Кременчузі. Повстання Пуґачєва трохи плутає плани цариці, але вона не нітиться, та 4 червня 1775 направляє російську армію, що вертається додому після Кучук Кайнарджійського миру 1774, – на знищення Січі. Оскільки Запоріжжя налічувало тоді десь 150 000 селян та десь 30 000 козаків, – перевага сил була вирішальною. Більшість людей подалася до турків, під руку султана, нечисленні пристали на царську службу, а всі останні були незабаром депортовані до Кубані, а «пусте Запоріжжя» можна було приєднати до Росії та «колонізувати» москалями. Воно було негайно приєднане до «Новоросії».
Про зруйнування Великої Січі Запорізької російськими військами, в українській історії не надто охоче пишуть. Наприклад, той же Іван Крип’якевич згадує про це, дослівно, в одному реченні:
Катерина II використала все це для остаточного знищення Запоріжжя, і за її наказом в 1775 р. російські війська зруйнували Січ
(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 28)
Не обійшлося при цьому черговому імперському злочині й без колоритних подробиць у суто місцевому густі, про які нам дещо пише інший український історик:
Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, підчас штурму Січі росйськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік».
(Д.Яворницький, Iсторія запорізьких козаків,
Львiв, 1990, т. 1, с. 199)
Як бачимо, за оту «повагу» – гідно відплатили. Своїх – запорожців, цей «розумний, освічений і побожний» людський покидьок, – за православних, це очевидно, не вважав. Бо, про те, що він звертався з подібними закликами й до катькиних горлорізів, – жодний історик чомусь не пригадує.
Трохи нижче згадуваний автор пише, що цього «начальника січових церков» – було піднесено до архімандритського стану самою імператрицею, коронованою повією, яка – тільки подумати, – мала й таку владу! Отже, святому отцеві – було чого відробляти. Дивують оті запорожці. Замість того, щоб висадити святого отця на палю, – вони й вуха розвісили; дивні були люди, годі й казати. Тіні минулих козаків.
А – дарма, бо... документально відомо про випадок іще 1637, коли якийсь православний чернець таємно попередив поляків, про напад запорожців, що готувався. А поляки – то ж були саме затяті вороги не лише запорожців, але й православної віри. Що ж вже тодi й казати про попівське шпигунство на користь імперіалістичної Москви. З того часу запорожці не довіряли своїх військових планів попам. Можна тільки уявити собі, як активно та широко використовувалося українофобне православне попівство Москвою, підчас своєї таємної діяльності по порабленню України, велика історична тема, яка ще очікує на своїх дослідників. Бо, не забудемо, ще за Еріха Лясоти, посла імператора Рудольфа 1594, – московське попівство розписувало йому запорожців, як дикунів та безбожників, «людей, що не мають страху Божого». Можна тільки позаздрити його приємному розчаруванню, яке він пережив переконавшись, що запорожці є набагато побожніші та моральніші від попів, що торгували Богом на користь Москви; не забуваючи, ясна річ, і про себе.
*
Так покінчила своє існування Велика Січ Запорізька, об’єднання людей, які вважали себе захисниками віри християнської від басурманів. Та яких за це вважали дикунами та безбожниками попи. Хоч оті римо-католицькі, хоч і якісь інші, – іще дурніші, іще аморальніші.
Український історик із цієї нагоди пише:
Козаччина була одиноким явищем в історії України. На окраїнах дикого степу зорганізувався новий суспільний клас і нове громадянство, що свої стремління і світогляд накинула цілому народові. Запорізьке Військо утворило народну армію і своєю зброєю зорганізувало нову державу, обороняючи її від Польщі, Криму, Московщини. В цих безнастанних війнах Україна втратила багато зі своїх надбань. Козацька держава – так само, як колись князівська – не змогла здобути приступу до Чорного моря, хоч українська колонізація вдиралася в дикі поля з надзвичайною упертістю.
(І.Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 252)
Не будемо за все це, невірне у кожному слові, критикувати персонально автора, зовсім не поганого українського історика. Бо все це є не більше, як набір брехливих шаблонів «вєлікой історіі російской», з усіма її замовчуваннями, брехнями та дремучим невіглаством. Зауважимо ще раз: поки Україна не відліпиться від Москви духовно, повністю та остаточно, про жодну там українську історію, навіть – про саму Україну, – й мови бути не може. Виключається.
Але, повчально буде все це розібрати по пунктах: крок за кроком.
1. «Козаччина була одиноким явищем в історії України».
Суцільне дурство, бо козаччина в Україні – була завжди. Хоч у різні епохи, безумовно, відігравала різну роль. Можливо була іще в кимерійські часи, про що свідчить балтицьке походження слова druttin – дружина, демократичне об’єднання рівних між собою людей, очолюваних вільно обраним головою, який головував, аж поки йому довіряли люди. Такі об’єднання стали за скитських часів прообразом організацій наступного ґотського вікінґу, що згодом із Чорного моря вирветься на простори Атлантику.
Гунські часи помітно підкріпили козацтво, та дещо переорієнтували його на суходол. Бо вигляд та одяг козаків є типово гунські; як і кінний характер війська, як і характерна зброя: спис та крива козацька шабля.
Саме таку гунську зовнішність прийняв хоробрий конунґ Светіслейф, що був шанувальником великого Аттіли.
Одне слово, козацтво, то не поодинокий епізод в історії, та не таке щось, «що свої стремління та світогляд накинуло цілому народові». Навпаки – останній притулок демократичних традицій народу колишньої великої країни.
2. «На окраїнах дикого степу» – типово російський зворот, що нічого реального не віддзеркалює. Бо Україна тисячі років, аж до князівських часів та перехрещення, – жила в мирі та злагоді зі степом; ніяк не «диким» – знову ж, російський підхід. Бо, ні лісу, ні степу російські люди не полюбляли, процитуємо російського ж історика, щодо лісу:
... ліс завжди був тяжким для російської людини. За старих часів, коли його було надто багато, він своїми хащами переривав шляхи-дороги, настирними заростами оспорював трудом розчищені луг та поле ведмедем та вовком загрожував самому та домовій худобі.
(В.О.Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 1, с. 67)
Та, щодо степу:
Але степ заключав у собі й важливі історичні незручності: разом із дарунками він ніс мирному сусідові хіба не більше бід. Він бува одвічною загрозою для древньої Русі та незрідка ставав бичем для неї. Боротьба зі степовим кочовиком, половчином, злим татарином... (теж там, с. 68).
Ну, далі цитувати не потрібно: «орди дікіх (або «полудікіх», принаймні,) кочєвніков». Всім очевидна марнота одвічних работоргівців.
3. «Запорізьке військо утратило народну армію і своєю зброєю організувало нову державу». Дурниці, бо воно саме було «народною армією». Відроджувало давній стан озброєного народу, який існував в Україні з непам’ятних часів, та аж до княжих. Що ж до того «реєстрового козацтва», то то були тільки відходи козацтва запорозького, люди, що обирали – кому подорожче продати шаблю в обмін на державний кошт.
4. «Українська колонізація вдиралася в дикі поля з незвичною упертістю». Знову, російський підхід («дікоє полє»); бо, ці дикі поля – чужі для північних зайд – здавна були невід’ємною частиною країни; та її нарід це добре розумів.
Не випадково, що автор і далі висловлює неприйнятну, чисто імперську тезу, що:
Українська політична думка пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми, від січової демократії до сильної гетьманської влади
(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв. 1990, с. 252)
Адже, тут наче протиставляється демократія – «сильній гетманській владі» (оте – «цєнтралізованноє государство»), та це знову ж є дурниці. Бо гетьмани були й на Січі (тільки – не чужі) та саме слово «гетьман» як і «отаман» є ще готського походження: hojetman – «висока людина». І так далі; подальші коментарі – зайві.
Попередній розбір по пунктах добросовісної праці добросовісного ж українського історика, – ще раз нагадує нам про очевидну абсолютну істину: поки Україна повністю не відліпиться від Росії духовно, – про жодне українство, про жодну українську незалежність, – і мови бути не може.
*
Отже, петербурзькою німецькою шльондрою, що стала шльондрою російською, було понищене те, що було на кілька тисяч років старіше ніж її власна вошива імперія «курних ізб». Упало назавжди те, чому в історії не було ціни – оплот старішої демократії світу. Втім для неї – «Семіраміди Півночі» недоумкуватого Вольтера, з її двором, де половина високих чиновників ледь уміла читати, а третина – ледь тямила писати, – це було всього тільки шереговим історичним злочином.
Рівнобіжно з імперською аґресією, йшла й аґресія пораблення, поверстання вільної тисячі років країни до російського рабства та работоргівлі. Російський історик свідчить нам про те, що вже на другий рік свого царювання, Єкатєріна II поклала око на «нєпорядкі в Малороссіі», тобто – на відсутність там торгівлі людьми. Як пише він про колишнiх вільних селян України:
За указом 1763 р. селяни могли покидати землевласників, тільки отримавши від них відпускні свідоцтва.
(В.О.Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 143)
Пам’ятаєте? – як за совєтів: селянин мусив випрошувати папір у червоного поміщика – голови колгоспу. Все на світі міняється, лише не Росія. А указом від 3 травня 1783 – і всім селянам взагалі, було передписано залишатись назавжди там, де вони опинились за виниками попередньої ревізії. Той же автор пише далі з цього приводу:
Таким чином, кількість кріпосного населення Росії збільшувалась за Єкатєріни двома способами – пожалуванням та відміною волі селянського переходу. Завдяки тому на кінець царювання Єкатєріни Росія, нема сумніву, стала значно більш кріпосною, ніж була перед тим (теж там, с.143).
Нагадаємо, кріпосництвом вони, заради евфемізму, іменують звичайне рабство. Бо, справжнє кріпосництво було у поляків – там людьми ніколи не торгували; на відміну від єдиновірців. Так попівська зграя загнала Україну до російського рабства.
Щоправда, будемо – як завжди, відвертими до кінця:
У 1771р, для припинення непристойної прилюдної торгівлі селянами був виданий закон, що забороняв продаж селян без землі за борги поміщиків на прилюдних торгах, «з молотка» (теж там, с. 145).
Бачите, яке ж невірогідне послаблення у «Вік Просвіти»! Але, не поспішайте радіти, бо:
Закон полишався без дії, та Сенат не наполягав на його виконанні. У 1792 р. новий указ відновлював право продажу селян за поміщицькі борги з прилюдного торгу, тільки без ужиття молотка (теж там, с. 145).
«Без ужиття молотка», – це ж треба!
Як же тут не пригадати мудрі застереження Петра Іваненка (Див.част.I, Доповн.7).
6. Знищення Польщі
Царювання німецької шльондри, що силоміць захопила російський престол, убивши останнього з династії Романових, – було щедрим на злочини проти людства та злочини навіть міжнародні. Таким безумовним та безпрецедентним злочином було знищення польської незалежності.
Нема великих підстав іменувати тодішню Росію хижаком. То – радше, такий собі гриф-стервоїд, який поберегався сутичок зі здоровими державами при силі, поглинаючи послаблені та підупалі.
Типовий приклад, це Україна та Польща, взаємно послаблені Козацькими війнами. Як не відбулася українська незалежність, ми вже знаємо, та тут дещо ознайомимося з долею Польщі, останнього уламку Великої Литви (після тiєї зловісної унії в Креве).
То був довгий та тяжкий шлях занепаду, який можна було би простежити крок за кроком, але звернімося краще до останнього етапу; до Міхаля Бобжинського, який узяв це в добрі та точні слова:
... нарід, поки він живе, мусить рухатись, а не бажаючи проґресувати та розвиватись, мусить обов’язково відступати.
(М. Бобжинські, Історія Польщі в нарисах,
Варшава, 1977, с. 381).
А маючи такого сусіда, як Росія, – відступати більш, ніж ризиковано. Нагадаємо, що таке саме сталося з українським народом, який з часу відсунення І.Виговського на користь молодого Хмельницького, – впав до такого самого згубного відступу. Далі читаємо наступне:
Повна, безоглядна апатія народу, забезпечувала його від насильства сусідів тільки на час, поки між ними не настала згода на поділ Польщі. Бо загальна політика Росії вимагала включення до її складу цілої Польщі. Та поки Росія думала, що вона сама зможе включити до складу цілу Польщу, то, певна вже своєї переваги, вона очікувала слушної хвилини аби не оглядатися на Прусію та Австрію, та їх до розбору не допустити. Прусія та Австрія, однак, стояли на сторожі своїх інтересів, готові не дозволити зайняття всієї Польщі Росією, а тим самим великого побільшення її сили (теж там, с. 381).
Щодо Прусії нагадаємо, що Єкатєріна II, відряджена до Росії самим Фрідріхом II, в жодному разі не могла собі дозволити не рахуватись з інтересами Прусії.
До всього попереднього додалося, як ми знаємо, й актуальне послаблення Польщі, економічне й політичне, спричинене не лише тими війнами, в яких вона брала участь безпосередньо десятками років, але й тими, що просто прокочувалися її теренами. Додалися до цього ще й чи не півсторічні свари за польську корону. Повищий історик скаржиться нам у подальшому на «маси темної та анархічної шляхти». Але, чи не такою самою шляхтою, так само темною та анархічною, була на той час українська козацька старшина? – та сама, що розпочала свою полiтичну та історичну діяльність вибором на місце досвідченого та здібного Івана Виговського, – Юрія Хмельницького?
Але, були тут і свої специфічні риси, далекі від привабливості. У своєму описі Полтавських подій, Дмитро Яворницький (Iсторія запорізьких козаків, Київ, 1990, т. 3), з дріб’язковою точністю описує скільки та кому з козацької старшини надсилав золота, шовків та оксамитів (бува – не хабарiв?) цар Пєтр I, щоб перекупити їх на свій бік. Скільки золота (шовків та оксамитів при собі не було) та кому надсилав так само король шведський; щоб перекупити собі отих «героїв без вади», лицарів. А ті, в свою чергу, брали від обох та... багато-векторно відсиджувались. Одне слово, оте класичне, російське: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Тільки от у цьому – як же далеко перевершили й самих росіян!
Долю держави починають (чи намагаються) вирішувати вже не уряди, а з’їзди шляхти, так звані «конфедерації». Конфедерація Барська, за вольності шляхетські, за польську незалежність, проти іновірців та Росії, зібралася 1768-1772 у нашому старому Барі на Поділлі.
Сталося це з тiєї причини, що Єкатєріна II почала вимагати послаблень у Польщі для інаковіруючих тобто – для своїх православних, хоча в Росії указ Пєтра III щодо рівноправності віросповідань, – не надто вже й виконувався; або, краще сказати, не надто толерувався. Але, це не вадило виставляти вимоги іншим. Це було щось таке, розумієте, як робив майбутній Совєцький Союз: допомагав «національно-освободітєльним двіжєніям» де завгодно, та тільки не у себе вдома. Бо, там не те, що не було жодних подібних рухів, а навіть звичайні «націоналісти», навіть ті, що жодних законів не порушували, – всі були передбачливо розсаджені по таборах та тюрмах. Таке собі, звичайне з часів Єкатєріни II лицемiрство; яким вона, власне, єдино себе й прославила.
*
Почалося все подальше з інспірованої підкупленою шляхтою конфедерації ж у Радомі 1767, на чолі з можними Радзивілами. Знову ж за вольності та проти короля, вона й звернулася по допомогу до російських військ (!). А російський головнокомандуючий Рєпнін підсунув їм документ, що давав свободу інаковіруючим, та хоч і визнавав короля, але віддавав Польщу під опіку Росії.
Сторгувалися на тому, що сейм зажадав ґарантій для Польщі в її правах: католицизм, право вета, вибори короля та право відмови послуху королеві, що порушував права шляхти; щось, якісь послаблення, перепали й інаковіруючим (28 лютого 1768).
От тоді, незадоволені поступками царизмові, й скликали оту, другу конфедерацію, в Барі на Поділлі, яка безпосередньо передувала повстанню Гонти і Залізняка в Умані та Першому поділу Польщі. Її душею та засновником був Юзеф Пуласкі (1704-1768), староста Варецький, та вона зібрала чимало видатних людей Польщі. В ній брав участь і генерал Казимеж Пуласкі (1747-1779), майбутній борець за незалежність американських колоній. Був і герой незчисленних пригодницьких романів (зокрема, великого Мора Йокаї) – угорський шляхтич Мор Беньовскі (1746-1786); та, хіба тільки...
Після взяття Бара російськими військами 1768, їх доля пішла різними шляхами. Юзеф Пуласкі збіг до Туреччини, де й помер у в’язниці. Генерал К.Пуласкі подався за океан, визволяти колонії з-під британської корони. Він загинув через три роки у битві під Саванна у Південній Кароліні.
Мор Беньовскі потрапив до російського полону та був засланий аж на Камчатку, але... Не така то була людина. Він збіг 1771 з іще двома або трьома десятками зеків, захопивши корабель у порті Пєтропавловска, та дістався Європи. Він, дивні справи, помер королем Мадаґаскару, захищаючи його від наїзду французів.
Цікавих людей народжувало воно часом, оте ХVIII ст. – вік Просвіти.
*
Подiл України мiж Росiєю та Польщею на час змiцнив позицiї обох конкуруючих iмперiалiзмiв в Українi, але неухильний подальший польський занепад був помiтний голим оком. В той час, як окупована Москвою схiдна Україна, переживши шок Батурiна та катастрофи 1709, сидiла тихо пiд малоросiйською старшиною на побiгеньках у московського пана, захiдна (пiд Польщею) дослiвно кипiла. Бо польське шляхетство, як завжди не визнавало жодних компромiсiв з «хамами». Та польська верхiвка, наче свiдомо наближуючи перший подiл Польщi 1772,– «наводила порядок», накликавши собi ж на шию Гайдамаччину. То було таке щось, як та Жакерiя у Францiї 1358, або Бауернкрiґ у Нiмеччинi 1524. З тiєю всього й тiльки рiзницею, що протяглася з 1734 по 1768.
Рух охопив Київщину та Подiлля – низка селянських повстань, яких придушувано в одному мiсцi, а вони спалахували вмить десь в iншому. Протягуючись так з року на рiк, бо ряди гайдамакiв поповнювалися як iз лав зруйнованого селянства, так i з Великої Сiчi Запорозької. Попри безнадiйно вже московську орiєнтацiю її верхiвки.
Найбiльшого розголосу набув фiнал Гайдамаччини – так звана Колiївщина. Повстання пiд керiвництвом 28-лiтнього запорожця Максима Залiзняка, поспiхом проголошеного гетьманом, та дещо старшого уманського сотника Iвана Гонти. Повстання було придушено, як пiдступом, так i далеко переважаючою силою росiйського вiйська. Яке суворо покарало власних «пiдданих». Зокрема М.Залiзняка, пiсля належних тортур, згноїли десь у Сибiру. А I.Гонту та тих iз ним, що вважалися польською власнiстю було передано полякам, де вони були покаранi зi звичною у них нелюдською жорстокiстю. Хоч це нiяк не допомогло їм уникнути Першого подiлу Польщi.
Повстання спiвпало у часi з конфедерацiєю у Барi, яка не мала успiху, в значному ступенi саме завдяки цьому. Повстанцi, годi казати, могли розраховувати на допомогу єдиновiрцiв, та мабуть i розраховувли, але... Гонта i Залiзняк були запрошенi до росiйського табору на переговори, та там i захопленi. Це дає привiд iще раз згадати добрим словом справедливих монголiв, якi стирали з землi саму мiсцевiсть, де бувало скоєно щось подiбне. Гайдамакам згiдно приписують небувалi звiрства, як польська, так i росiйська сторони, але вiрити їм обом, ми, шкода, не маємо жодних пiдстав. М. Бобжинськi оцiнює кiлькiсть жертов в Уманi на 20000 людей, але... Чи не було це бiльше вiд населення тодiшнього мiста? – свiдчень гiдних довiри сучасникiв, як i самих гайдамакiв, ми, на превеликий жаль, не маємо.
Тарасу Шевченку дорiкали i дорiкають кривавiсть його «Гайдамакiв», але ж уся його провина лише в тому, що вiн просто вiрив тодiшнiм iсторичним джерелам. Але, тодi й бiльшiсть вiрила. Бо це лише ми, люди ХХ ст. з усiх бокiв оточенi повенню щоденної брехнi – сто разiв перевiримо, поки повiримо, а тодi... Не слiд забувати, що тодi тiльки починалося XIX ст.
Але, саме внаслiдок Гайдамаччини, де була задiяна сила запорожцiв – наблизилося те, що майже за пiвстолiття передбачав у своєму листi до Сiчової верхiвки – проникливий гетьман Пилип Орлик. Знищення й депортацiя Запорозької Сiчi.
Ще раз нагадаємо, що в Умані виникає оте повстання гайдамаків, яке уносить життя, так кажуть, до 20 000 людей; але – це дані польські та російські, яким саме тому й не слід так уже беззастережно вірити. Його з великим трудом придушує з польськими військами коронний обозний Стемпковський. Але, скористалися з цього й сусіди, виставляючи, ніби, кордон проти поширення розрухів на власні терени. Виступають австрійці, а з ними й Прусія, поготів, Фрідріх II – король пруський, вже 1769 уклав план часткового поділу Польщі та окупував для себе її західну частину – нижню течію Вісли. Дивлячись на це Австрія окуповує й собі прилеглу частину Польщі – Галичину. Росія забирає поки північний схід – Білу Русь: Полоцьк, Вітебськ та Могильов.
Зазначимо тут велику помилку Росії, що віддала Австрії Галичину, населену українцями та поляками. Бо згодом із Галичини розпочнеться польський визвольний рух, що призведе до виникнення міжвоєнної Польщі; звідти ж почнеться й український визвольний рух, який спричинить стільки клопоту Москві. Якби ще тоді їй пощастило би захопити та придушити Галичину, – все було би інакше.
Російський стервоїд дещо вичікує, але нічого не забуває, та потім 1793, користуючись, відволікаючою увагу Європи, Французькою революцією – захоплює західну половину Білої Русі, Поділля та мало не всю Волинь. Західний кордон Росії проходить тепер чи не за меридіаном, поміж Баром та Львовом, через Пінськ. А Прусія окуповує Великопольщу з Познанню та Калішем. Австрія не втручається цього разу. Російської «допомоги» запросила Тарговіцька конфедерація 1791, збіговисько підкуплених Москвою зрадників.
Фінал наступає 1795, коли придушується повстання Тадеуша Костюшки 1794-1795, та з карти Європи остаточно зникає держава Польща. Російський імперіалізм дожирає Польщу, захоплюючи Прибалтику, Литву та залишок Волині. Кордон зсувається до лінії Каунас – Гродно – Брест на Бузі. Прусія окуповує Мазовше, а Австрія прихоплює до Галичини ще й Малопольщу разом із Варшавою. Це – фінал трагедії.
Так, у сторіччя «Розуму та Просвіти», трьома імперіями, трьома імперіалістичними хижаками – була знищена незалежність цілого європейського народу. Трагічними були ці події для білоруського та українського народів, так само чужих народові російському, як і польський. Останні два потрапили при цьому з-під гніту європейського – під гніт відомої «цивілізації курних ізб».
*
З цього приводу може й повинно виникнути слушне запитання: як наприкінці отого «Віку Просвіти» в Європі, за епохи Франзузької революції 1789, що проголосила «Свободу, Рівність та Братерство», могла зникнути з мапи Європи ціла незалежна держава, поділена між сусідами? Та, ще такими, що у двох із них, Австрії та Прусії, – панували не люди, а закони (пригадайте хоча би того «мельника з Сан Сусі», який виграв судовий процес у самого короля Фрiдрiха II).
Складних відповідей не шукатимемо, для нас досить буде участі в цьому процесі Росії. Бо Росія спиралася у своєму розвиткові, як зсередини, так і ззовні, незмінно, на те, що є гіршого в людях. На те, що не потребує зусиль, як не потребує їх будь-яка розпущеність та розбещеність: на королеву хаосу – Ентропію. Не забудемо, що вона майстерно розкладала народи, перед тим, як їх порабити.
Бо, що то є російська імперська військова потуга, наш сучасник міг бачити або у Манджурії 1904, або на Мазурських озерах 1914, або на Віслі 1920, або у Фінляндії 1939-1940, або у Афганістані 1979-1989, або нарешті у Ічкерії 1994-1995. Чи не досить?
А з поділу Польщі, власне, й починається моральне розтління Росією Європи та світу, яке продовжується з наростаючою силою й у ХХ ст. Певно, що якби не отой Священий Союз, нав’язаний Росією Австрії, – й вона не зупинилася би в своєму розвиткові, може й не дійшла би розпаду 1917...
*
Бар на Поділлі стоїть і тепер, напівпусте підупале містечко, не на кожній карті знайти, колись важливий центр на великому торгiвельному шляху. Сьогодні там можна довідатись, коли та де «состоялась пєрвая маєвка», або – коли Бар був «освобождєн от нємєцко-фашістскіх захватчіков».
Але, марно було би, напевно, щось випитувати про Барську конфедерацію чи про її натхненника, героя двох народів нараз, – генерала Казимежа Пуласького, або Мора Беньовського.
Незалежна Україна входить у III тисячоріччя надійно похованою живцем під гімалаями імперського сміття, імперського історичного лайна... Бо марно довідуватись із цієї історії правди; хоч про знищення Великої Січі Запорозької, а хоч і цілої Польщі.
7. Знищення Криму
Знищення Криму, поряд зі знищенням Польщі, було чи не вершиною діяльності німецької повії на російському троні, двома найвищими її досягненнями; а значить – і вершиною Першої імперії. Читач може й обуритись тут словом «досягнення», але – що ж тут сказати? – краще пригадайте досконале визначення Т.Шевченка: «той мурує, той руйнує той неситим оком...» Для них таке щось – саме й є воно, досягнення. Квола Друга імперія вже не змогла ліквідувати чиєїсь незалежності, а Третя... Як і матиме успіх в цій галузі антилюдської діяльності, то тільки й єдино, завдяки дурості та продажності тих, хто представляє так званий «вільний світ».
Крим удалося знищити тільки 1783, коли було знищено Велику Січ Запорозьку, яка прикривала доступ до нього. Та де далеко не всі й дотримувалися примітивної політичної мудрості Івана Сірка, – завжди бити «басурмана»; тільки за те, що він є «басурман». Хоч добре відомо, що за добрі гроші той же Сірко сумлінно воював, бувало, за тих, кого у нас не гребували вирізувати прибічники «правої віри».
Не обходилися без допомоги татарів Криму й наші визнані гетьмани. Не мав би, можливо, таких видатних успіхів проти поляків Богдан Хмельницький; не обходились без них, ні Петро Дорошенко, ні Кость Гордієнко. Це Крим давав притулок, і Петру Іваненковi, і Петру Суховієнку. Бо, для політика, що розуміється на справах, Крим був природним запліччям та союзником України проти Москви. Не дивно, що коли поволі гинула Україна, обернена на московську руїну, – почав гинути й Крим.
Але, не всі розумілися на політиці тоді, не всі розбираються в ній і тепер на початку III тисячоліття. А тому, досить прикро буває читати щось подібне, написане ніяк не від розуміння сенсу історії:
Здобуття Чорного моря. В зовнішній політиці головна мета Росії забезпечити собі владу над Чорним морем. Для України найважливішою подією було опанування Криму російськими військами в 1783 р. Перестало існувати це розбишацьке гніздо, що протягом трьох сторіч безнастанно руйнувало українські селища. Але Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар, – це завдання виконала Росія і зробила Крим своїм бастіоном над Чорним морем. В 1798 р. Росія вперше здобула право свобідного переїзду для своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли; від того часу питання про владу над проливами стало одним з найважливіших питань європейської політики.
(І.Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 254)
Ми не перший раз посилаємося на це джерело, на цю історію, та час пояснити, чому саме. У першу чергу для того, що вважаємо її найбільш об’єктивним із історичних видань совєцької епохи. Вдаємося, також, до значно більшої за обсягом iз сучасних видань, книги П.Р.Маґочі. Отже, – розберемо попереднє висловлювання, саме з пункту зору об’єктивності. Найгіршою похвалою для наведеного вище, може бути тільки ствердження очевидного факту: щось подібне могло би бути залучене до будь-якого підручника російської історії. Вражає й нескладність мислення: «розбишацьке гніздо»... «Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар...», – такі міркування можна вибачити тому хто вивчав історію в початковій росiйськiй школі, а не дипломованому професорові історії; що тут поробиш, – великодержавницький підхід. Чи не надто хутко забулося, скiльки ми перемагали з татарською допомогою?
Але, не менш цікаве й те, що наступило далі, по зруйнуванні отого «розбишацького гнізда».
*
Знищення татар відкрило епоху чорноморської колонізації. Широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання. Перед у колонізації вело дворянство, нове панство, що від російського уряду дістало окремі соціальні і економічні привілеї. Вже до кінця XVIII ст. поміщики набули в південній Україні вісім мільйонів десятин, а в дальшому часі збільшували свої простори, нерідко усуваючи з земель козаків та селян, що були тут першими поселенцями. На Правобережній Україні більшість панів становили поляки, як магнати Потоцькі, Браницькі та ін.; поруч з ними велику власність мали московські дворяни; тільки на Лівобережжі збереглися землевласники-українці, нащадки козацької старшини. На південних землях творилися величезні латифундії; на Київщині на поміщика припадало пересічно 460 десятин, на Полтавщині – понад 800, на Катеринославщині – 1100, на Херсонщині – 1200, в Таврії – 3500, а бували й велетенські господарства, як гр. Скавронської, що мала 55 000 десятин. Окрім дворян, починали купувати землю також великі купці та промисловці, як банкір жид Штіґліц (теж там, с. 254).
Отже, з окупацією Криму розпочалася шалена московська економічна та демографічна аґресія проти України, яку автор, утім, звалює персонально на якихось там Потоцьких та Браницьких. Ну, й – зрозуміло, на жида Штіґліца; наче навмисно, для того, щоби хтось інший прочитавши про це, – мав би підстави звинувачувати в антисемітизмі всіх українців. Чи ж у Росії не було російських або німецьких банкирів? – чи може вони землі не купували? Певно, що були, а от прискіпався ж до отого ницого Штіґліца...
До речі, а оті повищі «землевласники-українці, нащадки козацької старшини» з Лівобережжя, – хто ж то такі? – чи не ті, бува що раділи заведенню 1785 в Україні російського рабства? А предки яких чи найбільше галасували в Переяславі за «союз с Москвой», а потім скидали Івана Виговського? – чи не ота, бува, малоросійська потолоч?
Пишучи про те, що «широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання», – автор знову повторює московські ж побрехеньки про якесь там «Дике Поле», хоч як українець – мав би знатися на справах. Нагадаємо правду: всі ці терени здавна були паланками Великої Січі Запорозької, здавна адміністративно упорядкованими та загосподарьованими, хоч і без ужиття рабської праці та без істотних порушень екологічної рівноваги.
Історія Криму, географічно тотожнього Кримському півострові, є доволі добре відомою. Від кимеріян і до грецької держави Мітрідата, до наступних ґотів і візантійців. Здавна мали на ньому свої прибережні колонії й італійські ґенуезці. А Віллем Рубрук, що їздив із посольством до кагана монголів – пише, що чув іще подекуди ґотську мову, хоч це було вже в часи монголів.
Саме з усіма цими, підкреслимо – аборигенними народами (до того – з нашими історичними родичами, як не предками) і пов’язаний той Крим, що склався в історії. Ті, кого тепер називають татарами, були просто останньою етнічною складовою.
Саме з ними й пов’язаний той Крим, який ми знаємо, – Крим кипчаків. Це – тюркський нарід, на честь якого араби охрестили наш Великий Степ: Дешт-и Кипчак – Степ Кипчаків. Вони були відомі також як половці або куни (кумани). На початку приєднання Криму до Алтин Орду, адміністративним центром півострова аж до ХV ст. – було місто Крим, що й надало йому загальну назву (тепер – Старий Крим). Перші кримські золоті монети з’являються в обігу 1266, за хана Менґу Тімура. Упадок міста пов’язаний з приходом іншого Тімура – Ленка, після перемоги у битві на Тереку 1395, над ханом Алтин Орду Тохтамишем.
Монголи, що цікаво, не чіпали чужих колоній у Криму, розуміючи їх важливість для торгiвлі власної держави. Найбільшою з них стала ґенуезька Кафа (тепер Феодосія), заснована вже 1266, за монголів, – великий торговий порт, із якого вивозили до Західної Європи хутра, шкіри, шовки, тканини та східні прянощі. Цікаво, що серед предметів експорту був і хліб, та в досить великих кількостях. А це не може не свідчити й про широкі торгiвельні зв’язки Криму з континентом, із Україною. Під ґенуезцями місто проіснувало до 1475, до вторгнення турків-османів.
Великий мандрівник та учений-географ, бербер ібн Баттута з Танжеру, що навідав Алтин Орду на початку XIV ст., не лише милувався білими ночами у далекій північній Пярмі, але й ретельно описував усе, що бачив. Він пише, що нарахував у Кафі дві сотні суден нараз: військових як вантажних.
Кримське ханство було самозабезпеченою державою, та існувало не за рахунок грабунку або імпорту продовольства; скажімо, за нафтодолари (або за експорт рабів). Так, воно було самодостатнім, оте – в опінії недоумків – «розбишацьке гніздо», та годувало у себе силу людей. За совєцьких часів, по війні, населення Криму (уже російське) складало десь 2 млн. людей та не могло себе прогодувати. Навіть кефір привозили раз на тиждень із Москви за 1 000 км (!), а виноградники були ними вирубані на опалення. А колись, у ханські часи воно було не менше 5 млн., та – не голодувало. Бо розгалужена система зрошення дозволяла плідно використовувати кожний клаптик землі на сухуватому півострові. Про це писав, зокрема, знавець Криму, наш Максим Кирієнко-Волошин:
Основою всякої господарки є вода. Татари і турки були великі майстри зрошення. Вони уміли зловити найменший струмочок води, спрямувати його глиняними трубами до водоймища, наче кровеносною системою зросити сади та виноградники на схилах гір. Ударте киркою по будь-якому, сповна неплідному схилові пагорба, – ви наштовхнетеся на уламки гончарних труб; на верху полонини знайдете воронки з обточеними овальними каменями, якими збирано росу; у будь-якій купі дерев під скелею ви розрізните здичавілу грушу та вироджену виноградну лозу. Це означає, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом.
(М.Волошин, Коктебельские берега,
Симферополь, 1990, с. 216)
Він, М.Волошин, вбачав у татарах людей інтелігентних, що досконало знали умови свого життя, а тому й перетворили колись усю країну – на квітучий сад. Годі казати, що це ставлення інтеліґентної ж людини, – ніколи не було ставленням класичної російської культури, яку найменше відрізняла інтеліґентність, та яка споконвічно поділяла світ на «нас» та... «на всякую прочую дрянь»...
Відомий російський Ноздрьов від літератури, «нєістовий» В.Бєлінскій, мандруючи Кримом на чужий кошт (він, схоже, вважав таке щось питанням принципу), – зауважив, що зустрів там три схожих нації: татар, баранів та верблюдів; дуже дотепно! Його соратник Ф.Достоєвскій, той – від «жідішєк і полячішєк», менш хамуватий, хоч і не більш розумний, – теж цікавився татарами; так само, нічого про них не знаючи. Розумував він про них у таких словах:
До речі, нещодавно у «Московскіх вєдомостях» знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять сміливу думку, що нема чого жаліти по татарах – хай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян.
(Ф.Достоевский, Полное собр.соч. в 30 томах, Ленинград, 1981; Дневник писателя за 1876 год, с. 55).
Пишеться це з повним співчуттям до ідеї «Вєдомостей», хоч автор отих кримських татар ніколи на власні очі не бачив; але вже знає, що вони – люди недобрі. Та, ще виставляє на доказ слушності власні доводи:
«...єслі не займут мєста русскіє, то на Крим набросятся жіди і умєртвят почву края» (теж там, с. 555); кому-що...
Але, від одвічної шовіністичної дурості Достоєвского, повернемося до нашого М.Волошина, який ліпше знався на справах. Він зауважує десь, що попередні завойовники Криму – його не руйнували, та сьогодні це міг би бути археологічний музей Європи, не гірший від Єгипту або Еллади, – Мекка світового туризму, але... з таким сусідом як Росія – ніхто довго не протягне, настав і час Криму. Як пише нам Максим Волошин:
Але у ХVIII ст. Дике Поле затоплює Крим новою хвилею варварів. Цього разу це більш серйозно та надовго, бо ці варвари – росіяни, за їх спиною не хитливі та плиткі води кочового народу, а тяжкі підмуровки Санкт-Петербурзької імперії (теж там, с. 215).
Автор чітко і однозначно використовує слова, та бачить за ними справжній хід історії:
... для царства Ґіреїв, що вже сприйняли духом та кров’ю усю складну спадщину Криму з його грецькими, ґотськими та італійськими рудами, безумовно, росіяни були тільки новим вибухом Дикого Поля. І поводять вони себе так, як звичайно поводили себе зайди з Дикого Поля: жорстоко та руйнівно.
Іще з першої половини ХVIII ст. з походів Мініха та Лассі, починається знищення вогнем та мечем кримських садів та осель. Після приєднання за Єкатєріни, Крим, відрізаний від Середземного моря, без ключів від Боспору, здаля від своїх торгiвельних шляхів, задихається на дні глухого мішка (теж там, с. 216).
На наш погляд М.Волошин тут дещо зловживає отим «Диким Полем», трохи призабуваючи про те, що з нього ж колись прийшли до Криму й кипчаки, але – з iншого боку, – як же ще створити у звичних російському читачеві штампах поняття безглуздої орди?
Хоча «прісоєдінєніє Крима к Россії» відносять до 1783, це було тільки фіналом трагедії; бліцкріґів в історії імперії, так само нездарної у справах військових, як і у будь-яких інших, – не бувало. Її солдат, спадковий раб та холоп, надихався у полі жагою грабунку, а в облозі – смертельним страхом справедливості, можливого покарання за постійні військові злочини; з таким сміттям багацько не навоюєш. Всі захвати досягалися кропіткою працею по розкладанню противника, накопиченням дрібних успіхів із великою перевагою сил та великими ж втратами. Адже, життя раба – небагацько й варте...
*
Перші серйозні спроби вдертися до Криму починаються ще у ХVII ст. Року 1687 стоп’ятидесятитисячне військо намагається напасти на Крим, та пішки долає й Перекоп. Напад був повторений через два роки, під тим же князем Ґоліциним, та з тим же успіхом: багатотисячні втрати – без жодних боїв.
Критичним став тільки рік 1736, коли справою зайнялися не коханці чергової цариці, а західні військові фахівці; коли Мініху вдалося нарешті форсувати Перекоп та прорватися аж до Бахчисараю. Одночасно ірландський пройдисвіт, граф Лассі захопив Карасу на сході Криму та поруйнував більше тисячі сіл. То був початок кінця.
Але, сил на захоплення Криму – вистачило тільки 1783.
Ще перед тим, «царіца-матушка» замислила видатну за масштабами провокацію проти Криму, – запропонувала переселитись до Росії «на новиє зємлі» (тобто – українські), – всім кримським християнам; якими були переважно греки та вірмени. Провокація мала подвійну ціль:
1.Послабити Кримську державу, бо в руках греків та вірмен була більша частина кримської торгівлі.
2.Створити враження, що в Криму християн переслідують за віру, та виправдати в очах християнської Європи військову аґресію проти Кримського ханату.
Втім, із цієї чергової Катькиної афери – небагато вийшло. На ту її блешню попалося всього 30 000 людей, не більше 10% усіх християн Криму, та й з тих незабаром вимерла мало не половина. Бо, ясна річ, ніхто там зроду жодних християн не утискував. Єдине, чого вони не могли – так це заходити до мечетів.
Російська історія, яка звикла хизуватись «побєдамі русского оружія», про Крим чомусь не надто розписує. Сучасна «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974, с. 85) лише коротко рапортує з цього приводу, що:
... у 1783 р. Крим і Прикубання були приєднані до Росії; Азовське море стало російським; до російського підданства перейшли 50 тис. кочовиків-калмиків, яким відвели землі поміж Волгою та Маничем.
От так, взяли собі – й перейшли («ми тут посовєтовалісь і рєшілі...».
Сором’язливий В.Ключєвскій, який не згадав навіть про Батурин («что ви, что ви, ми такого ґорода нє знаєм…»), пригадує про приєднання Криму, як про доконаний факт, не вдаючись до подробиць.
Зате вдається до них шотландський мандрівник, професор мінералогії університету в Кембріджі, Едвард Даніель Кларк, що полишив деталічний опис своїх подорожей Росією, Україною та Кримом. Сьогодні то є, мабуть, видавницький рарітет, але чимало з нього виклав Юрій Липа (Призначення України, Львiв. 1938, с. 43-44).
Мандрівники, які будь-коли навідували Кримське ханство, в один голос свідчать про те, що весь Крим складався зі старовинних та понад добре утримуваних міст, в яких можна було наочно, від одної будови до іншої, – прослідкувати всю багатотисячолітню історію Кримського півострова. Але, все у минулому, бо все воно – було навмисно понищене.
Сьогодні кожний, хто бував у Криму – добре знає, що там практично нема жодної старовини – як не було. Є щось там від ґенуезців у Судаку, є стара кругла башта в Алушті.
Відкопали щось там і в Херсонесі, якийсь мощений дворик та льох під ним; от і все.
А, чому так сталося й розповів нам професор Е.Д.Кларк, який усе це в подробицях описав. Як руйнували, кирками та ломами («протів лома – нєт прієма», з гордістю кажуть вони й досі), – добре збережені дома Херсонесу, а те, чого не брали ломи – підривали порохом; поки не зрівняли міста з землею. Так само, абсолютно, вчинили з іншими містами Криму. Та, хіба тільки Криму? Подивіться на Казань, на Хаджі Тархан (Астрахань), подивіться на Булгар, Сарай або Сарай аль Джедід, – чи знайдете від них хоч цеглину? – ні, ніде й нізащо.
Чому та навіщо – неважко зрозуміти. Це вроджений інстинкт волоцюжного аґресора, що народився й виріс на чужій землі: захопивши щось чуже, нищити все, що полишилося по законних власниках землі. Щоб, як хтось спіймає за руку – можна було сказати: «А, что такоє? – а до нас тут нікто нє жіл: ето ми пєрвиє освоілі...» Одне слово, як висловився з цього приводу професор Кларк:
«Як тільки прийшли московіти все вмить було зруйноване. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою – плюндруванням. Розбивали, калічили, нищили все, що створили цивілізовані люди».
Так само було стерто з лиця землі Алустон, Кафу й Керчь, та всі інші, менші міста Криму.
Або, повертаючись знову до нашого експерта, Максима Волошина:
Замість пишних міст із Тисяча та Однiєї Ночі росіяни побудували кілька убогих «уєздних городов» за російськими трафаретами та почасти від потьомкінського романтизму, почасти для катерининської реклами назвали їх псевдокласичними іменами – Севастополів, Симферополів, Євпаторій. Древня Ґотія від Балаклави до Алустона забудувалася непристойними імператорськими віллами в стилі залізничних буфетів та борделів, та готелями у стилі імператорських палаців. Цей музей дурного густу, що претендує на суперництво з міжнародними європейськими вертепами на Рів’єрі, очевидно, так і полишиться в Криму єдиним монументальним пам’ятником «Русской епохі» (теж там, с. 216).
А наостанок повернемося знову до того літературного громили, збіглого поповича В.Бєлінского, «рєволюціонного дємократа» за покликанням та літературного Ноздрьова за сутністю. Порівняємо ще раз його враження, втілені в наступні слова:
«Прибывши в Крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это разные колена одного племени: так много общего в их физиономии», – із враженнями, скажімо, того ж М.Волошина, сто років потім. Вiн вважав, що: «В будь-якому татаринові відразу почувається тонка спадкова культура, але нескінченно крихка і нездатна себе відстояти».
А тут, на превеликий жаль, і «відстоювати» прийшлося не від когось-там, а від багатовікових громил воїстину всесвітнього масштабу, небачених в історії.