Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
VI. Друга зупинка історії
1. Імперія «разброда і шатаній»
Друга імперія, що ж сказати – могла, здатна була подавати надії. Годі казати, що поразка у Кримській війні могла повернути її на шлях мирного розвитку: хіба мало нахапано чужих земель Першою? Відміна рабства могла зруйнувати ту стіну рабоволодіння, яка відокремлювала Росію від цивілізованого світу; як не відразу ліквідувати, то, принаймні, зменшити її столітнє відставання від отого цивілізованого світу.
До «освобождєнія крєстьян» готувалися всі. Непримиренний А. Гєрцєн, що у своєму «Колоколє» закликав «Русь к топору», – приліпив 1858 Алєксандру II авансом титул «царя-освободітєля». Не відстав і Н.Ґ.Чєрнишєвскій, у своєму «Современнике». Але, дуже хутко їм усім довелося розчаруватись. Викупи за землю, що їх почали брати з селян – перевищували вартість цієї землі, а поміщики, отримавши цей золотий дощ у вигляді неочiкуваних прибутків, – хутко їх поспускали, ставши бідніше колишнього. Незадоволені були 1861 обидві сторони, раби як i рабовласники. Охололи до справи й Гєрцєн із Чєрнишєвскім. Отже, очікуваного дива не сталося; перемогла інерція. Інерція верхів, у яких так і не вистачило розуму запобігти люмпенізації тільки-но звільнених рабів. Інерція одвічного рабського спротиву ж, – спромоглася лише на постріл «плюґавого мєщанінішкі» Каракозова, 4.04.1866, який, втім, все одно не досяг цілі.
Безнадійно застарілою полишалася й уся духовна основа імперії. Бо вже 1858 – два роки по закінченні війни на представлену на царский дозвіл доповідь, де йшлося про необхідність громадянського проґресу, – новий цар Алєксандр II накладе резолюцію: «Что за проґрєсс? Прошу слова етого нє употрєблять». Що ж, те саме міг би написати й Ніколай I Палкін.
Отже, звільнення рабів не надто сприяло проґресові, оскільки, як ми бачили, засуджувалося самодержавством не лише поняття, а й само слово «проґрєсс». Не дарма записав 1861 до свого «Щоденника» царський цензор А. Никитенко, що:
Однією рукою робимо поліпшення, а другою їх підриваємо; однією даємо, другою відбираємо. Встановлюємо нові порядки та негайно поспішаємо зробити їх недійсними.
Нам хотілося нового в окремостях, але так, аби головне полишилося старим.
Написане дуже точно. Підкреслимо, що це є свідоцтво високого столичного чиновника, людини обізнаної зі справою. Усе це стосується не лише імперського офіціозу, бо часом такими самими були й оті «рєволюціонєри» (хоч би й декабристи).
Однак, непорівняно більше здискредитував себе Алєксандр II у черговому польському повстанні.
Зате добре відзначив себе щодо цього повстання наш «освобо-дітєль», призначивши Міхаіла Муравьєва губернатором до Вільна. Цей лютував майже два роки, палячі цілі села та відправляючи їх людей до Сибіру, практично знелюдив Литву. За це «царь-освободітєль» зробив цього покидька графом, а польсько-російський виплодок Н.Нєкрасов, як відомо, присвятив «вєшатєлю» цілу схвальну «оду». А «нова» Росія, що так обпалила була крильця під Сєвастополем, – спокійненько продовжувала своє традиційне живоглотство. Поширила свои «прєдєли» на сході, прихопивши у китайців Амурський та Уссурійський край. Що на той час із причини якихось «врємєнних трудностєй» Китаю, – у нього саме погано лежали.
А потім почала збройну аґресію проти народів Середньої Азії: кара-калпаків, таджиків, туркменів та узбеків. Ескалація цієї, теж нічим не спровокованої аґресії, виглядає в часі в наступний спосіб: 1864-1865 – окуповане ханство Коканд; 1866-1868 – окупований емірат Бухара; 1873 – окуповане ханство Хіва. Одночасне вторгнення до Туркменії, аж до оази Мерв, спричинило однак конфлікт із Великобританією та зупинило на час подальшу російську аґресію. Втім, і Туркменія буде цілком захоплена до 1881. Пустелями не ходять пішки, та за нові здобутки віддасть своє життя чимало українців.
З приводу переможного захоплення країн незалежних народів Середньої Азії, – у Росії можна було почути різні опінії, але домінуючим було у них, як завжди, шовіністичне захоплення. Наведемо, як зразок типового расистського ставлення до справи, посилання з книжки відомого теоретика росiйського імперіалізму Н.Данілєвского – «Россия и Европа», (Санкт-Пб, 1871). З книжки, яку навіть російський патріот В.С.Соловьєв тоді ж охрестив «кораном всех глупцов и мерзавцев».
Зауважимо щодо цього, наведемо деяке цікаве спостереження. Наклад «России и Европи» 1871 сягав десь 1 000 примірників та не розійшовся й за двадцять років. Московський наклад перевидання 1991 становив уже 90 000 примірників та розійшовся миттєво. Отже й подумайте самі, наскільки у Росії за сто з гаком років примножилася кількість тих, кого інтеліґентний В.С.Соловьєв вважав «глупцами и мерзавцами»? – вражає, чи не так?
А, з iншого боку, чи не саме в цьому полягав дотеперішній зміст так званого «развітія Россіі»?
Але, повернемося до справи. З цього приводу – «покорєнія Срєднєй Азіі» – він був і висловився, хоч – визнаємо, якось двозначно:
Тисячу років будуватися, обливаючись потом і кров’ю й скласти державу у вісімдесят мільйонів (із яких шістдесят – одного роду і племені, чому крім Китаю світ не дав і не дає іншого прикладу) для того, аби частувати європейською цивілізацією п’ять чи шість мільйонів кокандських, бухарських та хівінських обірванців, та, може ще два-три мільйони монгольських кочовиків, – бо таким є справжнй сенс гучного вислову про розповсюдження цивілізації вглиб Азійського материка. Ось те велике призначення, та всесвітньо-історична роль, котра чекає на Росію як носія європейської просвіти.
(Н.Я.Данилевский, Россия и Европа, Москва, 1991, с. 62-63)
Аґресія – то було єдине, в чому ніколи не було «разброда і шатаній»; бували поразки, але то вже зовсім інше. А все це разом яскраво продемонструвало світові, що місце оновленій – другій російській імперії, рівно там, де й старій – Першій: на шибениці історії. Бо – бачите, всеж підвоювали під себе отих, як їх там: кокандських, бухарських та хівінських «обірванців».
На рік 1867 припадає продаж Аляски США за 7,2 млн. доларів; оце вже – «разброд і шатанія», бо за цим нерозважливим вчинком «царя-освободітєля» гірко жалкуватиме наступна Росія – Третя імперія. Мати майже 1 000 км. сухопутного кордону з Канадою, і … відмовитись, продати; це ж треба! Скільки ж там танків можна було тримати! – скільки прикордонних провокацій вчинити! Коли минуло сто років цієї акції, писали розкуто, додаючи собі куражу: це, мовляв, була не продаж, а ніби тільки аренда, на 99 років. А тепер, мовляв, час повертати її назад; до законного власника, «родіни всєх трудящіхся». Брехали й про це з московської підворотні, знаючи, як звичайно, що брешуть.
*
Однак, керівники Другої імперії насмілилися, через чверть століття по Кримській научці, розпочати війну й у Європі, щоправда, з благословіння самого Бісмарка; оту, зі звільненням Болгарії, з Шипкою та Плевною – 1877-1878. Щоправда, цього разу європейські держави були на висоті пильності: дали прихапнути лише шматок Басарабії та якийсь там клаптик на Закавказзі. Чи відродила була Друга Імперія по Кримі мілітарну потугу? – здається по всьому – не дуже. Звернімося за довідкою до досить популярного колись видання:
Військова реформа Мілютіна створила нову армію, і ця армія показала дива самовідданої хоробрості та витрималості.
І під Плевною, і на Шипці, і на зимовому переході через заледенілі снігові вершини Балкан люди самовіддано умирали.
Але й тут ці люди були погано годовані, погано взуті та погано озброєні, навіть гірше від турків.
Тут мається на увазі військовий міністр Алєксандра II,
Д.А.Мілютін, який реорґанізував військову справу в Росії після Кримського погрому, але... Важко не помітити певного протиріччя між першим та наступними реченнями, але далі все стає на свої місця, бо:
Паперові підметки, крадійливе інтенданство, яке потурає підрядникам, червива солонина і протухла капуста виявилися так само непохитними, як і самодержавство.
Розкрадали невпинно й тут, і на чолі всіх злодіїв був сам головнокомандуючий Ніколай Ніколаєвіч старший.
(С.Любош, Последние Романовы, Санкт-Пб, 1924, с. 131)
Це – знаменне свідоцтво. Бо, в значному ступені, саме внаслідок тих же постачальницьких афер була програна Кримська війна, що вимусила перехід від Першої імперії до Другої. Тепер спостерігаємо абсолютно те саме; от тобі й Д.А.Мілютін, от тобі й «рєорганізація»! Але, вже повністю провалиться наступна, русько-японська війна, тут поразка буде погірше від Кримської.
Секрет чіпляння за старе, випробуване (для нас – секрет полішинеля), супротив новому, супротив хоч невеличкій, а демократії, був – однак, дуже простим. Та був добре відомий цареві. Бо цей одного разу, на подібні домагання когось із дворян, відповів наступне:
I тепер ви, ясна річ, упевнені, що я з причини дріб’язкової пихи не бажаю поступитися своїми правами. Я даю слово, що зараз, на цьому столі, був би готовий підписати яку завгодно конституцію, якби був певний, що це корисно Росії. Але я знаю, що зроби я це сьогодні, завтра Росія розпадеться на шматки. Адже, цього й ви не хочете (теж там, с. 135).
Вiн не знав iще, бiдолаха що в наступному XX ст. можна буде мати всi декоративнi ознаки демократiї, тiльки без неї самої. Отже, спостерігаємо в цьому жахові розпаду своєрідний зворотній зв’язок, який нищить імперію: чим більше нахапано чужого – тим сильнішим є страх «розпастися на шматки». Єдине, що в стані утримати імперію вкупі – це тоталітаризм: чим більша імперія, тим тоталітарнішою вона має бути.
Дозволимо собі зауважити, що ті самі застереження щодо розпаду за найменшого послаблення на користь «регіонів» – чути все частіше й у сучасній Росії, – «демократичній». Демонструючи світові весь безмір її демократичності.
Цілком своєрідною особливістю Другої імперії був наростаючий терор проти владних, власне – нове його забарвлення. Бо, цей терор завжди бував у Росії, але перед тим був осмислений – обмежувався ліквідацією царюючої особи на користь іншої, яка вважала, що царювати пристало саме їй. Так Пєтр I скинув свою сестру Соф’ю, так Єкатєрєна II скинула свого чоловіка, Пєтра III, а потім його знищила; так само розпорядилися з Павлом I, сину якого не терпілося поцарювати.
За другої імперії, після 1861, в цій добрій старій справі спостерігається якісний зсув: на царів починають полювати всі, кому не ліньки, кому заманеться; виникає запитання – чому?
На те можна навести, єдино, міркування загального або теоретичного характеру.
Система «влада – підвладні», аби вона вправно функціонувала, повинна бути забезпеченою зворотнім зв’язком у напрямі «підвладні – влада». Звичайно, за нормальних умов, її забезпечує не тільки виборність та підзвітність влади, але й засоби масової інформації, громадська думка. За таких умов індивідуальний терор проти представників влади – є звичайним убивством, злочином, та повністю належить до сфери криміналу.
Але, легко уявити собі модель так званої зарозумілої влади. Називайте її самодержавною, тоталітарною, – це не має значення, очевидно – про що йдеться. Така влада пориває подібний зворотній зв’язок репресіями, вона не визнає його, та починає виробляти все, що їй тільки заманеться. Не лічиться ні в чому з інтересами своїх підвладних.
За таких, якісно інших умов, особистий терор проти носіїв влади – радикально змінює колір: тепер він полишається єдиною можливою формою зворотнього зв’язку. Сигналом неблагополуччя в суспільстві, коли жодні інші сигнали є неможливі. У подібній крайній соціологічній моделі, наступник убитого носія влади повинен подумати, чого неприпустимого припустився був його попередник, приплативши за це власним життям. Та подумати, як цього уникнути собі, як продовжити власне життя. Такий, найпримітивніший дискретний код, за принципом: «все або нічого».
Така система, однак, незважаючи на свою примітивність, здатна якось-такось працювати; виправдала себе, здається, в історії набуття незалежності Ірландією.
Але, тут в історії Другої російської імперії, незважаючи на розквіт подібної терористичної діяльності, ми не спостерігаємо з часом жодного просування вперед. Виникає питання – чому?
Найпростішим, що тут можна відразу придумати, хоч – можливо, й не вичерпуючим справи до кінця, буде наступне.
Схоже на те, що завдяки загальному бракові інтеліґентності в суспільстві, – все це й сталося. Бо терористи не висували жодних розумних проґрам суспільних реформ, обмежуючись, так би мовити, терором взагалі: «долґо нас помєщікі душілі», або «доб’ємся ми освобождєнья – своєю собствєнной рукой». Нічого реального за отим «освобождєньєм» ніколи, мабуть, не крилося, а тому й прийняло воно в кінці форму абсолютного інтер-люмпенського панування більшовиків. Отже, в основі цього «освобождєнья» лежав, всього й тільки, той самий російський «бунт, бєссмислєнний і бєспощадний». Нічого більше. А значить, для другої сторони – влади, – нема чого й робити поступки.
*
Але, для нас імперська система та те, що в ній робиться, є цікавою єдино тому, що з-під її гніту мала, будь-що, звільнитися наша пораблена Україна.
Вона – віддамо їй належне, не розвивала жодного руху опору впродовж цілого століття, від остаточного пораблення кінця XVIII ст., коли українцями торгували як російською худобою («ми – одiн народ!»), та аж до 80-х років XIX ст., коли хоч дещо оживають елементи духовного відродження, починається просвітянський рух. І не будемо до того, феномен М. Міхновського або Д.Донцова, – ставити на конто цілого народу.
Отже, коли внаслідок Першої світової виникають непереборні труднощі для імперії, яка терпить на фронтах поразку за поразкою, – настає час діяти, готовою до цього стає лише підавстрійська, європейська Україна. Україна ж підросійська була на той час геть отруєна соціалістичним дурством, разом із її визвольним рухом (якщо його взагалі можна так назвати); якому можна дорікнути принаймні три непростимі прорахунки.
1. Об’єднання з російським революційним рухом, єдиною ціллю якого було саме не дати розпастися імперії, зберегти її за будь-яку ціну; тобто – нікого з неї не випустити.
2. Піддання тій самій соціалістичній пошесті та опора не на український нарід – селянство, а на приблудний російський «пролєтаріат». Та, як наслідок, – постійні поступки більшовизму, реставраторові імперії. Аж до поновлення російської окупації.
Тоді не знали і досі належно не розуміють тепер, що імперський диявол – хоч янголом прикинеться аби зберегти своє, кровне, – нааґресоване, награбоване; силою відняте чуже.
Бо історія вчить, що імперії – будь-що, слід добивати до кінця. Аби від них полишилося в кінці тільки щось нешкідливе для всіх, шматочок, як от Італія від Риму або Греція від Вiзантії. Або Австрiя вiд Священної Римської Iмперiї.
3. Нехтування об’єднуючою силою українського націоналізму, як єдиної можливої опори у національно-визвольних змаганнях.
Щоб у цьому всьому переконатись, аби зрозуміти, що будь-який український соціалізм обернеться угодництвом і москвофільством, – потрібні були втрачені місяці Центральної Ради, яких можна було заощадити. Шкода, не прийняв українського націоналізму, як єдиної можливої основи міцного існування й гетьманат. Який теж, був занадто ліберальним до всього російського.
*
Мораль з усього попереднього видається досить простою.
Імперія зі стажем, як Росія, – створює собі пропаґандову маску «вєлікой дєржави», якою прикриває в очах світу сталий розбій.
Та, без зірвання цієї маски – годі на щось сподіватися в боротьбі з імперією.
А цього не робилося підчас Других Визвольних Змагань. Навпаки, щосили браталися з модернізаторами імперії – більшовиками. Та ще й вбачаючи в них «соціалістів» – це ж треба! Геть забуваючи при цьому аксіому історії: що в імперіях антиімперіалістичних сил не буває.
Треті Визвольні Змагання були чистими від цього, та люди УПА воювали, добре знаючи, що воюють проти запеклішого ворога людства, але... Не зуміли переконати в цьому світ, що капітулював перед сталінською брехнею. Їх приклад міг би навчити, як діяти після 1991, але знову ж – імперська пропаґанда за півстоліття була на висоті: національно-визвольний рух був затаврований та облитий брудом, а імперіаліст і ґеноцидник – так і полишився добрим «старшим братом».
А за таких умов сталося єдино те, що за таких умов могло статися: старий колоніалізм змінився мало не неоколоніалізмом. Дослівно повторилася ситуація 1917. Тоді українська еліта спритно знюхалася з «рєволюціонєрамі», які жодними революціонерами не були, та втратила все. По 1991 так само знюхалися з «россійскімі дємократамі», які ніколи жодними демократами не були, та без решти розчинилися у якомусь «стратегічному партнерстві» (з ким, з імперією, – це ж тільки подумати!); тобто – чи не у звичайному неоколоніалізмі?
Отже, поки вся правда про імперію, від самого 1169 та по «тєкущій момєнт» не буде відомою цілому світові – змагання з нею – приречені.
*
Але, повернемося до справи.
Нарешті, до всього було запроваджено й деяку принципову новацію – прийняте єдино-можливе, єдино-прийнятне рішення: непримиренність до гноблення, – на терор відповідати терором.
Щодо цього, слід зробити, мабуть, певні пояснення, певні зауваження загального характеру, – саме відносно терору. Бо надто вже позаплутували в нашому ХХ ст. (часом, – і навмисно) деякі прості моральні проблеми. Він – терор, повсюди у цивілізованому світі, вважається сьогодні криміналом та переслідується. Значною мірою тому, що Совєцький Союз підгодовував світовий терор, використовуючи його у своїх, знову ж – імперіалістичних (а значить – і терористичних) цілях.
От і поставимо запитання, а у світі імперському, тоталітарному, тобто – терористичному, – чи й там так само, терор є неприпустимий, аморальний? – бо ж там із самого початку є виключені будь-які легальні засоби боротьби за свободу. Хоч для окремої людини, а хоч і для цілих груп (скажімо – національних). А російська імперія, зокрема, завжди була державністю саме й тільки терористичною, від початків свого існування. Адже, це вичерпно підтверджується її історією.
Чи не були акціями масового терору з боку Московії (матері наступних Російських імперій) – походи Івана III або Івана IV на Новгород? – так, безумовно були.
Чи не було акцією масового терору з боку Пєтра I – знищення Батурина та попалення всієї Північної України, найбільш на той час залюдненої? – так, безперечно було.
Чи не творила масовий терор Єкатєріна II в Україні, знищуючи Січ, депортуючи українців та пораблюючи їх офіційно? – а потім роблячи те саме з Кримським ханатом? Так, творила, не заперечити.
А, який безоглядний терор і ґеноцид проти народів Кавказу (до речі, підтриманий А.Пушкіним та іншими патріотами) розв’язав був Ніколай Палкін? Бо там від самого початку практикували тактику випаленої землі та ґеноциду; і тягнулося це десятки років, до падіння Шаміля 1859.
А, хіба не супроводжувалися масовим терором та «етнічними чистками» обидві наступні окупації України – 1919 та 1943-1944? – забули, скільки мільйонів людей було тоді понищено, скільки репресовано? Останнім разом це був той час, коли репресували цілі народи, – татар, чеченців, німців Поволжя. А брати-однодумці Сталін і Жуков плекали мрію – виселення цілої України до Сибіру.
Чи, може не пам’ятається вже й те, що було дослівно вчора? – масовий ґеноцид «новой дємократічєской Росії» з отим її недолугим із колишнього Політбюро, в Чечні, – 1994-1995 та 1999?
Але, досить. Підіб’ємо підсумок, чи не були російська імперія у всіх її виданнях: Першою, Другою або Третьою, байдуже, – терористичним утворенням, терористичною державністю? – що ж, хай хтось спробує заперечити. Бо у всіх іще в пам’яті Третя, – найбільш злочинна з усіх трьох дотеперішніх.
А тепер поставимо до цього й остаточне запитання: а, чи терор проти чогось подібного, бодай, – не буде все ж чимось аморальним? – далебі, тут нема чого й думати, – якраз навпаки.
*
Однак, є й другий бік справи – практичний. Совєцька історія в отій, найтерористичнішій країні світу, яка тому найбільше страхалася терору, – вчила, що терор – то дурниці; насамперед – неефективний, інша справа – «двіжєніє масс». Добре, розважимо й цей бік справи, подивимось.
Щодо ндивідуального терору, то тут зерно істини – безперечно є. В позитивному балансі тут залишається мінімальне, – покарання злочинця за скоєні злочини; але, за єдиної умови, коли наслідком не є смерть інших людей. Бо те, що навіть царевбивство не надто змінює хід історії, – продемонстрували російські атентати. Поготів, це стосується й певних видів масового терору: підрив автобуса зі школярами, вибух бомби в кіно, ресторані або на ринку, – все це є типове задоволення злочинних інстинктів: сучасна зброя в руках мавпи.
Все це не змінює того незаперечного факту, що цілеспрямований індивідуальний терор, як ми вже писали раніше, є єдиною формою зворотнього зв’язку народу з владою, за умови, коли в країні панує тоталітаризм та влада є нікому не підзвітна. От тут і слід показати, що ця безвідповідальність та непідзвітність, – оплачується власним життям. Створити альтернативу свідомого вибору.
Але, є ціла галузь тiєї ж, від’ємної, так би мовити, діяльності, де підпільний та потаємний терор здатний творити дива; а головне – досягти цілі. Будь-якої, все залежить від розмірів зусиль. Принаймні там, де йдеться про безглуздо великі країни, зокрема, – імперії. Проаналізуємо дещо, саме це. Все розпочалося, здається з останньою аґресією все тiєї ж аґресивної Москви, яка на словах є хоч як демократична («ми дємократи – ви дємократи...») надумала для чогось покінчити з відродженою після сталінського геноциду Ічкерією (якби ж там не було нафти). Та й обрушила на неї 1994-1996 свою військову машину; але вкінці, як відомо, вимушена була уступити. Не тому, можливо, що потерпіла військову поразку, отримавши у новорічному наступі на Джохаргала – другий Пандшер: сотні танків, спалених разом із їх екіпажами. Вистачило би, мабуть, і «пушєчного мяса», як у них кажуть, і танків. Справа була радше в тому, що почала здійснюватися погроза генерала Дж. Дудаєва, – перенести війну на терени Росії; та не просто, а у вигляді широко розгорнутого потаємного терору і диверсій. Як це обернулося проти самої Чечнi – вибухами жилих будинкiв – мiг бачити цiлий свiт (хоч i далеко не всi зрозумiли, що чечени тут нi до чого).