Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
СодержаниеБоротьба флота за панування на морі. Витиснення японців із Манджурії. |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Знайомство з історією в межах, не те – Союзу, а навіть «соціалістічєского лаґєря», створює часом дивне враження. Наче історія якогось з отих «рівнобіжних світів»: та, й разом не та. Складена тресованими німчиками з НДР Ульбріхта «Світова історія» (Ляйпціґ, 1966), – містить чимало цікавого, у своєму особливому роді, ясна річ. Там на 959 сторінках є історії всіх існуючих насьогодні країн, крім... самої Німеччини. Є там історія СССР, що тягне десь аж на 50 ст. Багато чого з неї можна й довідатись, різної мудрості; скажімо, про пленуми ЦК КПСС.
Є, з другого боку, – дивно скромні промовчування. Про російсько-фінську війну 1939-1940, всього й пишеться:
Спровокована в листопаді 1939 фінською військовою клікою за підтримкою імперіалістів інших країн совєцько-фінська війна покінчилася у березні 1940 миром, який провів новий совєцько-фінський кордон та забезпечив безпеку Лєнінґрада та Мурманска (с. 756).
Про війну совєцько-польську, ключову війну ХХ ст., теж – всього й маємо:
Війна проти польських інтервентів покінчилася перемир’ям у Ризі (12.10.1920); через мир у Ризі (18.03.1921) західно-білоруські та західно-українські області відійшли до Польщі (с. 755).
Що ж до війни русько-японської, то тут всього й тільки:
В російсько-японській війні 1904-1905 потерпіло сухопутне військо при Мукдені та флот у Цусімі – нищівної поразки, що й визначило програш війни (с. 748).
Тобто, простежуємо досить цікаву загальну закономірність, – чим більше десь накладали по шиї московському імперіалізмові – тим скромніше пишуть про це червоні німчики. Неспірно віддаючи при цьому першості російським перемогам, отій «Дер Ґроссе Фатерлендіше кріґ» (1941-1945), де вже їм, під їх Гітлером – у свою чергу наклали по шиї; хоч невдовзі життя переможців та переможених (навіть у тій недолугій НДР), – не можна було порівнювати. На це відведено цілу сторінку в статті про СССР та ще кілька у окремій статті «Друга Світова війна» (с. 907-917).
От такі, як бачите, пропорції, що засвідчують повну наукову неупередженість та об’єктивність авторів. Отже, будемо доходити до всього, як звичайно, на власний розум.
Росія, прихопивши у заслаблого Китаю під Алєксандром II Амурський та Усурійський край, та особливо – з побудовою Транссибірської залізниці, продовжувала просуватись далі; хапати те, що десь у когось починало погано лежати.
*
Китаю все XIX ст. дошкуляли, як не опіумні війни, так народні повстання, антифеодальні та антиманджурські. Останнє з таких прокотилося 1899-1900 (так зване «Боксерське повстання») й було задавлене тільки за допомогою військової інтервенції восьми європейських держав, якою командував німецький генерал, граф фон Вальдерзее.
На той час Китай був остаточно послабленою здобиччю, від якої всі його «помічники» так і пнулися щось і собі набути. Не так, як колись португальці в Макао, що створили там потужний бізнесовий центр, однаково вигідний Європі та Китаю, а так, по-сучасному, – в пошуках дурняка. Так Німеччина пригородила собі, на всякий випадок, порт Ціндао, а Великобританія – порт Вейхай, поблизу Порт Артура; а до цього додався й сам «русскій Порт Артур». Це протирічило змісту й духу російсько-китайської угоди, підписаної в Москві підчас коронації останнього імператора Ніколая II, та китайці радше очікували допомоги з боку Росії, яка, натомість, і собі прихопила кінець китайського півострова Ляодонґ у Жовтому морі. Та почала там будувати військово-морську базу Порт Артур; можна собі тільки уявити, як здивувалися в Пекіні. Інцидент полагодили пост фактум, оформивши на вигідних умовах аренду на певну кількість років (одні джерела подають 25, інші – 36). Але, не з Японією, яку китайці тільки-но спромоглися виперти з того ж Ляодонґу. Бо, від Порт Артура до японського кордону в проливі Тсушіма, що відокремлює Корею від Японії, було десь 700 км., а до порту Сасебо в Японії – менше 1 000 км. – надто вже близьке сусідство, щоби бути йому безпечним.
Війна розпочалася 26.01.1904, коли сили японського флоту напали на Порт Артур та вивели з ладу два броненосці та крейсер; а під Чемульпо в Кореї затопили ще один крейсер – «Варяґ»; хоч він – кажуть – не здався й на дні. А коли ще 31.03.1904 підірвався на міні та затонув броненосець «Пєтропавловск», разом із командуючим адмiралом С.О.Макаровим та всім його штабом, – порт-артурська ескадра фактично перестала існувати. Полишалася, єдино, фортеця Порт Артур, на чужій землі та з трьох боків оточена морем.
Наприкінці липня 1904 рештки ескадри спробували втікти та дістатися Владівостока (десь 2 500 км. на північ, в обхід Кореї протокою Тсушіма), але були розсіяні та потоплені японськими військовими кораблями.
Тому командування Японії на початку квітня 1904 дало наказ військам, що стояли в Кореї, перейти річку Ялу – тисячолітній історичний кордон між Кореєю та Манджурією, та вибити росіян із Манджурії.
Кілька конче необхідних слів щодо тодішніх військових якостей армій обох воюючих сторін.
Російська армія, від Шипки та Плєвни зберегалася в тому ж вигляді, відстаючи в озброєнні адже, відставала й тоді (навіть від турків) від усіх армій Європи та могла компенсувати це, єдино, масовістю – «жівой сілой»; або ж кількістю «пушєчноґо мяса», – так у них, буває, теж кажуть.
Щодо Японії, то вона з повною мірою відповідальності поставилася до «Реставрації Мейджі» 1867-1868, метою якої було, в обличчі європейського виклику, перетворити старий Ніппон на сучасну державу, ніяк не нижчу, орґанізаційно і технічно, від Європи та Америки. Що й було на той час, за кілька десятків років, успішно досягнуто.
Японська вибухівка «шімоза», легка і потужна, істотно перевищувала якостями європейський піроксилін. Вона була створена японськими ученими, вироблена на японських хемічних підприємствах, та забезпечувала істотно дальший засяг вогнепальної зброї, на суші як на морі. Японські військові судна могли розстрілювати супротивника здаля, не потрапляючи під вогонь його артилерії. Дальший засяг мали японські легкі та малокаліберні, але швидкострільні гвинтівки «Арісака».
В улюбленому ж російському двобої на багнети («пуля дура, штик молодєц!»), японський солдат, невеличкий та рухливий, – мав чи не ще відчутнішу перевагу: знання старих, іще самурайських часів, східних прийомів ближнього бою. Від цього, до речі, чимало постраждали й учасники совєцької навали на Японію, 1945. Все це, більш-менш заздалегідь вирішувало виники всієї справи: перемогти тоді Японію – Росія в жодному разі не могла; хоч цього й близько не розуміла.
Російські окупанти в Манджурії полишили тоді по собі чимало руїн. Але заразом полишили місцевій мові й нове слово – «ло-май-ло» (або, за сучасним правописом «ло-майло»); із семантикою, відповідною семантиці слова «ламати» («той, що ламає»). Ставши на часі й синонімом певної національної приналежності. Пов’язане його виникнення, правдоподібно з тим, що зобачивши манджурську фанзу, окупанти хутко її «раскативалі по брєвнишку», побоюючись, очевидно, що там може укритись «японскій шпіон». Втім, так само вони робили, «раскативалі по брєвнишку», як ви ще про це не забули, у Новгороді, де вже жодних там «японскіх шпіонов» і близько бути не могло; спочатку за Івана III (1462-1505), а потім за Івана IV (1533-1584). Отже, можливо, що це й ґенетична звичка.
Російський командуючий, генерал А.Н.Куропаткін, кинув був на допомогу Порт Артурові відбірний Сибірський корпус, але японці розбили його під Вафонґу, в червні 1904. Було, як звичайно, чимало полонених.
Взимку 1904-1905 росіяни розраховували відсидітись, перейти на зимову позиційну війну, але японці про це й хвилини не думали. Вони перейшли в наступ у січні та остаточно розгромили російську армію під Мукденом. Таким чином, війну було закінчено, фактично; на суші ще 25.01.1905, але не на морі.
Порт Артур капітулював десь через півтораста днів облоги, 20.12.1904, але перед тим (хоч із яким же запізненням! – дійсно, в свинячий голос) йому була вислана з Росії морська допомога з Кронштадту 2.10.1904, – флот адмірала З.П.Рождєствєнского. Він складався з семи броненосців, семи крейсерів (між ними «Аврора» та «Орел»), дев’яти есмінців та необхідної кількості допоміжних суден: загалом десь 12 000 моряків. Зауважимо тут всього дві обставини, але такі, що заздалегідь перекреслювали будь-які надії на успіх, на перемогу адміральської ескадри.
1. Вона була відправлена з піврічним, принаймні, запізненням.
2. Технічний рівень був той самий, що «Пєтропавловска» або «Варяґа», – недостатня потужність та тихий хід, а до цього недалекострільна артилерія, без належного оптичного забезпечення. Японці зі своїх значно модерніших суден могли їх розстрілювати, навіть не наражаючись на відповідний вогонь.
Чи все це можна передбачити, уникнути війни? – далебі... Все це разом, з очевидністю показує, до чого в стані довести століття повної безкарності, повної безвідповідальності.
Артилерійські тренування, які не одного разу проводилися у відкритому морі підчас походу, показали вкрай незадовільний стан, вкрай низький рівень. Облишимо вже те, що час наладовування гармати значно перевищував сучасний рівень, норми інших флотів. До цього ще й «наводка на глазок», бо як оптичний дальномір має бути при кожній гарматі, то тут їх на всю ескадру було лише кілька: розкіш!
А до всього цього додавалося й ще одне, як же важливе: психологічний фактор. Іще не діставшись Далекого Сходу, – як же, виявилося, страхалися вони отих японців! Ледь допливши мілин Доґґер Банку при вході до Англійського каналу, вночі 8-9 жовтня 1904 допоміжний корабель «Камчатка», який опинився попереду ескадри, просиґналізував, що перед ним з’явилися японські есмінці (!). Нікому там і до голови не впало: а що ж би поробляли оті «японськіє есмінци» під носом у британських військово-морських баз у Портсмуті та Саутгемптоні? Шкода, але справдилася стара європейська помовка, що німець добре подумає, а потім зробить; француз спочатку зробить, а потім подумає; а росіянин не подумає ніколи, ні перед, ні після.
*
Досить було одного гарматного пострілу з крейсера «Орел», аби розперезалося справжнє пекло, яке з великим трудом удалося загасити: у страху – великі очі. За якихось двадцать хвилин паніки було вистрілено півтисячі снарядів. На щастя, враховуючи відмічену вище некваліфікованість артилеристів, втрати стали набагато менші, ніж могли бути. Одне англійське рибальське судно (тобто – «японскій есмінєц») перекинулося на бік, чотири інші були тяжко пошкоджені.
Побили дещо й самих себе. Був пробитий борт крейсера «Аврора» та пошкоджено на ньому дві труби; був убитий один священик та тяжко поранений один матрос. Отже, часом і з поганого буває добре.
Але, непропорційними були дипломатичні наслідки цієї раптової паніки. Створився цілий російсько-англійський дипломатичний інцидент, обмін нотами, вимоги відшкодування і т.і. В історії все це отримало назву «Ґульського інциденту», за назвою ближчого англійського порту. Потім, при заключенні миру, покликана третьою стороною Англія – буде підтримувати Японію. Втім, російський адмірал по поверненні з японського полону, буде клястися, що японці там таки були; та буде ще й посилатися на якогось японського перукаря, який підстригаючи йому бороду в полоні – «довєрітєльно сообщіл»... Тільки от невідомо, якою мовою?
Вище, перелічуючи причини, з яких ескадра була приречена, ми указали лише дві. Але третьою з них, та чи не важливішою від попередніх, – слід би вважати персону самого адмірала З.П.Рождєствєнского. Звернімося до відомого російського публіциста тих років, В.Г.Короленка; він пише з цього приводу наступне:
Причини поразки очевидні, флот ішов на вірну загибель. Набагато цікавішою є та підкладка справи, яка підготувала цю вірну загибель, ті умови, що створили Цусіму набагато раніше від самого цусімського бою. Хто ж, як не адмірал Рождєствєнскій оповість нам про це, хоча би... хоча би це навіть було неприємне його начальникам?… Але, замість усього цього ми знову почули стару, заїжджену вульгарну формулу... Розповівши про те, як ретельно та уміло адмірал Тоґо укривав від супротивника дислокацію свого флоту, – адмірал Рождєствєнскій дивує світ наступним неочікуваним політичним викриттям:
«Цього (тобто місця постою японської ескадри) не знав навіть адмірал союзного японцям англійського флоту, що зібрав свої сили у Вей-хай-веї, в очікуванні наказу знищити російський флот, якби ця кінцева ціль Англії виявилася не під силу японцями».
(В.Короленко, Полн. собр.соч., Санкт-Пб, 1914, т. 6, с. 371;
цитату побрано з газ. «Санкт-Петербургские ведомости»,
№ 281, 1906).
Адмірал нахабно бреше, бо Англія – в жодному разі, не була союзником Японії, англійський же флот був не у Вейхаї, поруч із Порт Артуром, а в Гонґконґу, за тисячі кілометрів від Тсушіми, але... Він добре знає це, бо виріс у країні, де брехня сотні років замінює істину, а він належить до її верхівки, та має повне право брехати, що тільки заманеться. Отже, не дивуйтеся. Що ж до абсолютно безпідставних звинувачень Англії, то тут буде потрібне пояснення. Справа в тому, що першим ворогом Росії завжди була та країна, яка заступала їй шлях до світового панування (того самого, для якого Росія, власне, й створена), звичайно – найбільш потужна з країн світу. Такою впродовж ХIХ ст. – була Британська імперія. З її упадком місце ворога Росії № 1, цілком слушно посядуть США.
З цього приводу привертає увагу тогочасна петербурзька чорносотенна листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу». Там, прямо й безпосередньо беруть бика за роги (зберігаємо мову, гріх таке щось перекладати):
Знаете ли братцы, рабочие и крестьяне, кто главный виновник всех ваших несчастий? Знаете ли, что жиды всего мира, ненавидящие Россию, армяне, а затем Германия и Англия составили союз и решили разорить Россию дотла, разделить ее на мелкие царства и раздать ее врагам народа русского.
Отже, як бачимо, за всім, крім універсальних жидів, – стоять Німеччина та Англія. Дещо цікаве знаходимо й далі:
Затем хотят позднее хитростью и обманом отобрать землю у русского мужика и самого его обратить в раба жидовского, попов его расстричь, а православные церкви и монастыри обратить в жидовские хлевы и свинарники.
Тут, як і взагалі, зворушує суто російських масштабів ерудиція. Автори листівок навіть не знають, що жодних там «жидівських свинятників», – бути не може, бо жидівство забороняє вживання свинини. Втім, як і іслам.
Але, адмірал – то не шереговий чорносотенний невіглас (принаймні – офіційно) та з приводу його ідіотичного інтерв’ю виникнув черговий дипломатичний інцидент та обмін нотами. Росії знову прийшлося вибачатись.
*
Гріх було би не скористатися з нагоди, зі сприятливого контексту, та не згадати про вирішальну роль імперського дологічного мислення. Таке не в стані простежити, проаналізувати пов’язань причини та наслідку, всі власні невдачі приписує, незмінно, діям ворожої сили. Подібно, середньовічний чернець, що перебрав учора, а сьогодні посадив кляксу переписуючи життєопис мученика, який ніколи не існував, – певний, що винна в цьому не його власна рука: що її підштовхнув диявол. У повищій листівці маємо повнісінький набір ворожих сил: жиди всього світу, вірмени (!), Німеччина з Англією: хто тільки завгодно, та не ті, хто визначають стан речей у Росії. Але, уявимо собі дещо не до уяви: за російськими молитвами Бог раптом прибрав усіх перелічених зловмисників: жидів, вірмен, а до них і Німеччину з Англією. Хто би тоді був винний у сталих російських негараздах? – росіяни? Що ви, що ви, – далебі ! – знайшлися би винні, як не індійці то китайці... Підкреслимо, що подібне мислення геть перекриває дорогу до виявлення власних помилок, до набуття досвіду та самодосконалення.
Зауважимо ще, що дологічне мислення, первісне та магічне, побудоване на концепції ворожих сил, – доіснувало в Росії від часів її історичного виникнення та по наші часи. А значить визначило її стан постійного відставання від країн цивілізованого світу. А поки воно буде існувати, – Росія полишиться й найбільш невлаштованою з країн світу, які б перетворення в ній не відбувалися. Але, повернемося до справи.
З iншого боку, був у цьому ще й елемент, так би мовити, – підсвідомо логічний, про це вже дещо йшлося. Бо ворогом для всіх трьох імперій Росії, що пнулися до світового панування, була завжди могутніша на свій час країна світу; яка де факто перекривала шлях до цього панування. Тоді була Англія, потім -Німеччина, згодом США – «амєріканскій імперіалізм». Цей «імперіалізм» за двох Світових воєн не набув собі за межами США жодного квадратного метра терену, а – все одно, поганий. Втім, усім цим пропаґандовим наклепам давно ніхто у світі не вірив, за винятком власних підданих, тупих та невігласних, свідомість яких давно було з успіхом замінено на купу умовних рефлексів.
В російському народі напередодні війни спостерігався небувалий патріотичний підйом: «Япошкі? – да ми етіх косоґлазих шапкамі закідаєм !» Але, нарід воює та не веде війни. Війну ведуть начальники, з одним із яких ми вже дещо ознайомились. Головнокомандуючий, генерал А.Н.Куропаткін, був перед тим 8 років військовим міністром та блискуче ставив петербурзькі військові паради. Отже, усім чого навоював, – зобов’язаний собі й тільки собі.
Цікаво підкреслити, що перед початком війни генерал особисто інспектував Далекий Схід та мимохідь завітав і до Японії, де йому, нічого особливо не укриваючи, та не без щіпки хизування, чимало показували. Повернувшись додому він, по нападі на Порт Артур, представив цареві цілу доповідь, яка включала короткий оперативний план війни, який ми, єдино, й наведемо ( § 12):
Боротьба флота за панування на морі.
Запобігання висадці японців.
Оборонні дії та широкий розвиток малої війни, аж до зібрання достатніх сил.
По закінченні цього – перехід у наступ, а саме:
Витиснення японців із Манджурії.
Витиснення японців із Кореї.
Висадка наших військ у Японії. Оволодіння головним містом Японії та взяття до полону мікадо (імператора, О.Б.).
Ну як, – непогано? От забув тільки «Парад Побєди» в Токіо, чи не так? Він писав цю дитинчу дурість, а недоумкуватий «Ніколашка» – «царь всєя Русі», втішався: «Прочєл с удовольствієм», писав він у таких випадках. Але цього разу «удовольствіє» було коротшим, ніж будь-коли.
«Витєснєнієм японцєв із Манджуріі» (до Кореї так і не дійшло), генерал клопотався особисто. На фронті він не надто турбувався про солдат, постачаючи їх, в основному, іконами, але сам їздив у потязі з електричним освітленням, у розкішному салоні та зі зграєю прихлебателів і холопів. В окремому вагоні їхала корова генерала Куропаткіна, бо він змолоду звик – бачите, до «парноґо молока». Побоїсько під Мукденом остаточно перекреслило його надії.
Все це була служацька еліта Росії, Другої її імперії, – звання, ордени; вони досконало знали кого та як титулувати, знали, в якій руці тримати виделку, а в якій ніж, але ви ж бачите, що жоден з них, за своїм розумом та професійними здібностями, – не поділив би лайна поміж трьома курками (не кажучи вже про чотирьох). Але, попри такий очевидний та сумний факт, зустрічаємо тут і початок ідеї, дещо так знайоме нам із наступного імперського майбутнього. В одному з останніх наказів по Манджурській армії від 2.02.1906, читаємо дослівно:
В числі тих, що повертаються з полону до шерег довіреної мені армії гг. офіцерів та нижніх чинів зустрічаються такі, що потрапили до полону не пораненими.Передписую, по всіх частинах військ, куди прибули полонені, провести ретельні та деталічні дізнання щодо обставин їх потраплення до полону, та, в разі виявлення відсутності поважних причин до здачі у полон, притягувати їх до відповідальності за статтями 262 або 263 ХХII кн. «Свода военних правил», вид. З.
Підписав: Командуючий армією
генерал-адьютант Куропаткін
Написано так, що можна подекуди язика виламати, але... це всього тільки російський генерал із його «вєлікім і моґучім». Однак, думка є цілковито ясною: дехто явно підозрюється у навмисній здачі до японського полону, аби не ризикувати житям за «Єдiную і Нєдєлімую». Чи не нагадує це поведінку «вєлікого Сталіна», який тих, що побували у німецькому полоні – негайно відправляв до ҐУЛАҐу? –«воєнноплєнних у нас нєт, єсть ізмєннікі». Та все це – були не тільки слова.
Нагадаємо, що в совєцькі часи «Пріказ № 270 від 16.08.1941 прирівнював полон до «ізмєни родінє».
*
Але, поки розгортаються всі ці події, флот адмірала Рождєствєнского пливе далі й далі, часом проводячи артилерійські тренування, але незмінно з тим же слабким успіхом: не вистачає техніки. Тропіки тим часом даються взнаки та на ескадрі відбувся вже не один морський похорон. Вони затримуються на Мадаґаскарі, очікуючи підкріплення, яке пливе до них через Суец, коротшим шляхом. Приходить звістка про потоплення японцями порт-артурської ескадри; потім – і про падіння Порт Артура з його 40 000 захисників. Це не додає ентузіазму. Нарешті з’являється довгоочікувана друга ескадра під командуванням контрадмірала Фелькерзама. Але, дивно, очікування продовжується. Адмірал не дає своїм підопічним оглянутись, ганяє в різних справах, все помічає; що на «Суворовє» цілу годину піднімали якор, бо все поіржавіло; що «Донской» відстав від «Суворова» на кілька миль підчас маневрів. Ну, і всяке таке. Почався 1905, а вони все стоять. Отримують відомості про оте 9 січня 1905, коли на вулиці столиці вийшло 150 000 людей, а по них відкрили вогонь. Потім, іще через півмісяця приходить звістка про Мукден: 30 000 мертвих, 90 000 поранених, а ще 40 000 в японському полоні, – чи це не повний кінець? Тут, нарешті, адмірал наказує, промарнувавши більше двох місяців, – підняти кітви та вирушити на схід: вперед – на Японію!
Дорогою, ми про це не написали, їх порядно мотали циклони, – океани – то не Балтицька калюжа, розсіювали морем, але на щастя нікого не потопили, та всі вони – сорок п’ять кораблів, плили на схід, до протоки Тсушіма.
В Порт Артурі їх давно ніхто не чекав, та тепер могло йтися тільки про те, щоб поміж Кореєю та Японією прорватись до Владівостока, а там... На це потрібно було розвести ескадру по частинах, вислати вперед відволікаючі загони, одне слово – треба було думати. Але, адмірал Рождєствєнскій продовжував вести флот разом, наче вони були у відкритому океані...
Саме цією, мало не останньою дурістю російського адмірала, який надумав іще святкувати річницю «дня коронації єґо імпєраторскоґо вєлічєства» під носом у ворога, – повною мірою скористався командуючий морськими силами Ніппона, адмірал, князь Ґейахіро Тоґо ( 1847-1934, маршал з 1913). Після дводенного морського бою 14-15. 05. 1905, подробиці якого навряд чи варто розписувати, від російської ескадри полишилося чотири броненосці (разом з адміралом Рождєствєнскім) та один легкий крейсер, які було відведено до ближчого японського порту; Владівостока не дістався ніхто, а втрати японської армади були радше символічні, попри героїчний опір російських моряків.
Усю трагічну приреченість цього походу, разом із макабричним фіналом, його загальну атмосферу та почуття людей, що призначені були історією в ньому гинути, десь через півтора десятки років по тому досконало відтворить його учасник, простий моряк Алєксєй Новіков (Прібой) у романі «Цусима», книзі свого життя. Втім, перший та найкращий текст книги порядно пошматувала совєацька цензура, набагато глупіша та жорстокіша від царської. Адже, була вже Третя російська імперія та будь-яка поразка Другої – не працювала на неї. А ще кілька десятків років пізніше, – книга взагалі не могла би з’явитись, – згадайте, з чого ми починали цей розділ.