Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Небувалий феномен Т.Шевченка відгукнувся в українському суспільстві як помітним пожвавленням літературної діяльності, так і цікавістю до національного минулого. М.Костомаров (1817-1885) був фаховим істориком, та за нього українська історія все більше стає з частини «вєлікой історії россійской» – історією власною, українською. Він, приятель Шевченка та його співбрат за нещастям («Кирило-Методіївське братство»), – не міг іще підняти на належний рівень історії української, але зробив одну неоціненої вартості справу. Він зібрав якнайповніші історичні дані про життя та звичаї московського люду в ХVI-XVIII ст. А це й стало вирішальним, бо, по-перше геть спростувало легенди про «славноє прошлоє» Росії, а по-друге – брехню про те, що «ми – одін народ», яку намагаються реанімувати й сьогодні.
В українській історії він був обмежений царською цензурою та про це свідчить його поверховий підхід до Мазепи, як «ізмєнніка царю» (див. його книжку «Мазепа»).
Не менш відомий Михайло Драгоманов (1841-1895) закінчив Київський університет та був полишений в ньому викладачем з 1864. Але вже 1875, за рік до своїх Емських указів, його діяльність помітив «царь-освободітєль» Алєксандр II та звільнив геть. Драгоманов був вимушений виїхати за кордон, де працював як учений-славіст, а ще й спромігся чотири роки (1878-1882) випускати український журнал «Громада». А то був – перший український журнал; в тому числі – й політичний.
Справа в тому, що «Громадою» на той час називалася перша орґанізація українського руху, заснована з 1870 українською інтеліґенцією. Із відомих людей в ній брали участь історик В.Антонович (1834-1918), історик О. Левицький (1849-1922), мовознавець К. Михальчук (1840-1914) етнограф Б.Познанський (1841-1906), громадський діяч Т.Рильський (1841-1902), та етнограф П.Чубинський (1839-1884), автор українського гімну. То було, за окремими виключенями, практично одне покоління людей, пов’язаних національними інтересами. Вони вважали себе далекими від політики, та не одного разу підкреслювали це. Політичне визначення вважали передчасним (мовляв, нарід не доріс) та всю свою увагу спрямували на просвітництво, на освіту народу, зокрема – на відкриття недільних шкіл.
Але, насторожене двома поспіль польськими повстаннями, які певною мірою сприяли й уформуванню «Громади» – російське самодержавство рішуче заперечує й будь-яким можливим паросткам української культури, або національної освіти, внаслідок чого «Громада» вимушена скоротити свою різнобічну діяльність та перейти мало не на конспіративне існування. Про цей її період стисло та добре свідчить Іван Кріп’якевич, до якого й звернемося в цій справі:
При проводі залишився давній гурт під керівництвом Антоновича, але це вже не була молодь, а люди на визначних громадських становищах, з організаційним досвідом. До Громади не допускали вже всіх без розбору, а добирали членів обережно і розважно, оцінюючи їх особисту кваліфікацію; від кандидатів вимагали закінченої вищої освіти, вибір проводився явним голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб когось до організації не допустити. Таким способом Громада скупчила в собі інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. В 1870-их роках до Громади належало не більше як півсотні людей, але це були найвизначніші вчені і письменники, як Антонович, Житецький, Чубинський, Драгоманів, Вовк, Михальчук, Русів, М. Ковалевський, Подолинський, Старицький, Нечуй-Левицький та ін. Київська Громада стояла в тісних зв’язках з такими самими Громадами, що зорганізувались у всіх більших містах України – в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві а також у Петербурзі. У своїй діяльності Громада як і раніше, трималася здалека від політичних виступів і від зв’язку з революційними організаціями. Але це не значило, що вона уникла впливу на громадські справи. Вона вела свою політику дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючись використати їх для скріплення українства. Наприклад, Громада звертала пильну увагу на розвиток земств і міського самоврядування, цілий ряд її членів брав активну участь у цих установах і тим обороняв українське становище. Але найбільшого значення надавала Громада розвиткові науки та письменства, спираючи на них основи української національної ідеології.
(І. Кріп’якевич, Історія України, Львiв. 1990, с.272-273)
В ті часи «Громада» проводить важливі наукові дослідження з історії, археології та етнографії України, починає видавати газету «Кієвскій Телеграф». Попри початкові заяви засновників «Громади», що:
Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, але всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити... А тому не треба мутити свідомість народу політикою, треба його розвивати, освічувати:
Єдине діло справжніх друзів в теперішній час – допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні й політичні балачки і дожидаючись терпеливо часу, коли нарід буде в стані говорити про речі, які тепер недоступні для його зрозуміння, а тому й загадкові для нього, темні й непотрібні (теж там, с. 272).
Але, життя диктувало їм свої суворі закони, в Росії наростав революційний рух, та яким би він не був, а потрібно було визначатись. Не тільки по відношенню до самодержавства, але й по відношенню до революціонерів.
Царизм же, зі свого боку – переслідував революціонерів, переслідував будь-яку вільну думку, переслідував (а, як же!) й ворога № 1 – все українське. Разом із Емськими указами «царь-освободітель» розпустив Київське відділення географічного товариства (!) і закрив «Кієвскій Тєлєграф».
Друге видання Ніколая I Палкіна, хоч деякою мірою й кишенькове, уколошкають революціонери, всього через п’ять років по Емських указах, а «Громада»? – що ж, «Громада»... Вона, передбачаючи наступ репресій, переводить частину своєї діяльності за кордон – до європейської Галичини під Австрією та навіть до демократичної Швайцарії; відновлюють на власні кошти й «Львівську Правду».
Однак, головне вдома було зроблене – той імпульс, який був наданий українській науці, освіти та літературі – збережеться надовго.
З настанням реакції поступово висувається на перший план постать еміґранта Михайла Драгоманова. За кордоном він міг працювати на повну силу, не звертаючи уваги на царських чиновників, придуркуватих та невігласних. Міг спокійно та всебічно зважувати події в Росії.
Тодішня її політична картина – не втішала: народники, марксисти, терористи... З українців до народництва схилявся М.Костомаров, терористом був М.Кібальчич, але... Драгоманов критикував усе: дурні фантазії народників, які пошукували джерело мудрості в невігласному народі, наукове знахарсво марксистів, відсутність конструктивних ідей у терористів соціал-революціонерів. Драгоманов слушно помітив, що зовсім незрідка представники саме революційних рухів найбільше утискували права окремих націй, перевершуючи в цьому й реакційних самодержців. Помітив, що революціонерство буває й відновленням імперіалістичного «інтернаціоналізму». Він відверто писав про те, що російські революціонери намагаються зберегти централізовану машину російської імперії на те, аби на другий день перевороту використати її для власних цілей. Саме в цьому він далеко випередив соціальну думку свого часу, практично передрікши мало не за півстоліття імперіалістичне єство більшовицької Третьої російської імперії. Ці самі ідеї розвиватиме потім Іван Франко (1856-1916), але вже разом із критикою соціалізму, як такого.
Драгоманов користувався на свій час високим авторитетом, здобувши міжнародне визнання, та до нього прислухалися. Він віддавав належне «Громаді» за велику кількість розлеглих наукових досліджень у різних галузях, але критикував за відсутність послідовних теорій, загальних концепцій та сміливих гіпотез.
Його власні політичні погляди віддзеркалювали радше власне великодержавне минуле: він був за автономію, федерацію та всяке інше, але не за самостійність України, як європейської держави. У цьому він не пішов далі свого часу, та важко вказати когось із сучасників, хто наважився би піти далі. Він був соціалістом, але його соціалізм був радше етичним, а відтак схожим на соціалізм еспанських анархо-синдикалістів. Та, мав рацію. І дійсно, в той час як закони економіки передписують як найбільшу можливу експлуатацію людини – то що ж може цьому протиставитись, крім етики?
Михайло Драгоманов багато зробив для української науки, чимало й для політики, але з українським націоналізмом як таким – прийдеться почекати до Миколи Міхновського (1873-1924); а загалом...
Не дивно, що коли 1894 у Львові відзначали 30-річчя наукової та громадської діяльності М.Драгоманова, – Леся Українка назвала цей захід «святом свідомої себе України». Громадську свідомість було насправді пробуждено, зупинка була за орґанізацією боротьби.
Як і за українським націоналізмом, який – єдиний, міг би очолити цю боротьбу та надати їй необхідного сенсу...
3. Революція. Терор на початку
Найбільш характерним для Другої імперії є, очевидно, те, що в ній зароджується і розвивається той революційний рух, який призведе згодом, пройшовши довгий шлях від царевбивств до революції, – до створення Третьої імперії, та по праву – по збитках для людства, – найзлоякіснішої з усіх.
Чого вони врешті досягли, всі ми добре знаємо, але – чого прагнули вони, російські революціонери, часом ідучи на свідому смерть у боротьбі з царями? Кого або що вони сподівалися побороти, та як бачили собі майбутнє Росії?
Заощадимо читачеві людожерських откровень Сєргєя Нєчаєва (1847-1882), ідейного попередника В.Лєніна. Надамо слово не останньому з революціонерів часу, понад відомому Сєрґєю Кравчінскому (Стєпняк, 1851-1895) з Херсонщини, сину військового лікаря, абсольвенту Міхайловского артилерійського училища в Пєтербурзі. Згідно з його власним свiдоцтвом – він пристав до революціонерів десь 1870, – створював «кружкі», читав Фур’є і Маркса. З однодумцями 1873 сам «ходіл в народ» та бував систематично арештовуваний урядниками, яких обов’язково сповіщав хтось із селян, яким він роз’яснював їх незаперечні права. Втім, реґулярність цих арештів нікого не розхолоджувала, та серед «народніков» побутувала тверде переконаня: «Можно і без посрєдніков ідті в народ!... Надо только научіться какому-нібудь рємєслу, одється попрощє...»
Він скоро стає відомим журналістом, але цього йому замало. У 1875, бере участь у повстанні проти турків на боці «братів-слов’ян» у Герцеговині, а у 1877 мимохідь ув’язується до селянського повстання під орудою анархістів у провінції Беневенто, в Італії. Там він потрапляє до тюрми, де сидить майже рік, поки не підпадає під амністію.
По цьому в Швайцарії створює еміґрантський журнал «Община», але вже 1878, за викликом «Земли и Воли» повертається до Росії, де на нього очікує відповідальне доручення. Білого дня 4.08.1878 він на вулиці зарізує шефа жандармів, генерала Мєзєнцєва, та мерщій тікає за кордон. До Росії йому більше так і не судилося повернутись, поготів, після цареубивства 1881, та він віддає всі сили пропаґанді ідей російських революціонерів, використовуючи іноземні, переважно англійські видання. Це з його легкої руки, переважно, складуться за кордоном ті дещо хибні уявлення про сутність російської революції, які доживуть до визнання влади більшовиків та навіть до поставок лендлізу 1941-1945.
Він, що уникнув царських тюрем, безглуздо загинув 1895 у передмiстi Лондона, – зачитавшись на вулиці (!) якоюсь соціалістичною брошурою, необережно потрапив під потяг; смерть була миттєвою.
С.Стєпняка добре знали Г.В.Плєханов (1856-1918), М.Драгоманов (1845-1895), Вільям Морріс (1834-1896), Джорж Кеннан (1845-1924), Марк Твен (1835-1910) і Бернард Шов (1856-1950). Саме він і ніхто інший, сприяв розповсюдженню російських революційних ідей в Європі.
*
Так, що ж він думав про царську Росію, про гноблення нею народів, про її майбутнє, яке він сам передбачав? Він, з одного боку, слушно оцінює – скажімо, роль релігії в цій імперії:
Що безумовно переважає у нас, – це механічна, майже язичницька обрядність, під прикриттям якої криється релігійна байдужість. Духовенство позбавлене будь-якої незалежності, священики завжди перебувають під наглядом на кожному кроці, в кожній проповіді та приучені до пасивної покори й виконання наказів царських чиновників. Хіба можуть вони задовольняти релігійні потреби селян або протистояти вільнодумству вищих класів?
(С. М. Степняк-Кравчинский, В лондонской емиграции,
Москва, 1968, с. 15)
Але, релігія – це не головне. Імперія існує шляхом аґресії проти оточення, то – як же з цим? В цьому наш революціонер – є щирий патріот, бо визнає, що:
На благо чи на шкоду, але Росія повинна бути могутньою державою в Європі та Азії. Країна зі 100-мільйонним населенням, що росте з надзвичайною швидкістю, не може полишатися вторинною державою, як би кепсько не керувалася (теж там, с. 38).
Аґресія? – так, безумовно. Але, це ж є мало не випадковість; звичайна жадність правителів, яким – усе мало:
Чому Росія – країна-завойовниця? Що примушує багатостраждальну країну грати не гідну роль постійного порушника спокою та мирного розвитку сусідніх народів? Головна причина є добре відомою європейській громадськості – це існування самодержавства у Росії (теж там, с. 38).
А тому, – ну, самі ж бачите, що:
Але, у деспотичних державах честолюбство та жадність володарів – додаткова та вагома причина всіляких розбратів.
Гнітюча потуга Росії та її географічне розташування дають широкий простір таким схильностям її правителів. В наш час в Європі одна тільки Росія – є країна-завойовниця. Сильно підірваний престиж царського уряду і зростаюче незадоволення в усіх прошарках російського суспільства перетворили завоювання на деяку моральну необхідність. Для царизму зовнішні війни – випробуваний засіб відвести бурю суспільного обурення від унутрішніх проблем (теж там, с. 38-39).
Та слушно додає до цього, що – бачите:
Уряд має чимось зайняти розуми, аби їх неспокій не перетворився на відкрите незадоволення (теж там, с. 39).
Як бачимо, в імперії, на відміну від будь-якого нормального суспільства, «уряд має чимось зайняти розуми», – інакше – біда. А ми були думали, що розум на те й є розум, що завжди й сам знайде, чим йому зайнятись; але не так у імперії: там-своєрідні «розуми». Не дарма ж за совєтів, за тiєї вже остаточно нікчемної Третьої російської імперії, коли воювати стало вкрай небезпечно – могли й по шиї накласти (як у русько-японській або Першій Світовій, чи потім на Віслі), – прийшлося іншою «дурью маятися»: копати канали чи то «создавать моря»; або «осваівать цєліну». Прибутку від цього – жодного, самі збитки, але ба, – «розуми» зайняті... («і народ прі дєлє»).
Адже, знову, в усьому винні царі-деспоти, не більше. Що ж до народу, у котрого «розум» нічим не зайнятий, а тому й дурь у голову лізе, то він бунтує після кожної невдачі в аґресії не від зайвого патріотизму, не подумайте, бо насправді він є добрий:
Багацько людей приєднуються до загального хору та часто репетують гучніше від усіх, ніяк не будучи в душі шовіністами. Як не дивно, але це так. Я сам бував свідком цьому, та й багатьом знайомі перетворення дуже мирних та розумних людей на полум’яних ура-патріотів. Це викликано їх жалюгідним існуванням, відчайдушним почуттям, свідомим чи несвідомим, що оскільки стан не може стати гіршим, то будь-яка зміна, можливо, веде до кращого (теж там, с. 39).
Не можна й тут обійтися без деяких істотних зауважень критичного характеру. Слово «розум» тут (як і вище) є абсолютно не до речі: не більше, ніж умовність. У імперського обивателя те, що іменується розумом – головний відділ центральної нервової системи, який інтеґрує поведінку орґанізму в межах свободи волі, та є в стані, здатний робити логічні висновки аналізуючи навколішню реальність, – є практично відсутній. Є подавлений або витиснений системою умовних рефлексів, стандартної поведінки громадянина імперії.
*
Така система працює бездоганно та забезпечує необхідний відгук майже на що-завгодно, – навіть без спеціальної інформації, настанови з імперського центру; що авторові й доводилося не одного разу спостерігати, Така система надійно працює, повільно еволюціонуючи разом із режимом. Але, не виносить раптових змін, не приймає їх. Як, – пам’ятаєте? – отой Д. Мануїльський, що відгукнувся на слова про смерть Сталіна: «ето провокація!»
За історію Третьої імперії таких струсів було три: раптова «дружба» з «враґом», – пакт Молотова-Ріббентропа 1939; «разоблачєніє культа лічності» 1956 та горбачовські новації, які розтрясли саму Третю імперію та призвели до її формального розпаду 1991; з метою усунути з-під М.Горбачова самий об’єкт управління.
В особі нашого революціонера ми спостерігаємо не більше, як своєрідний повтор подібного ерзац-розуму, в якому любов до монарха-отця замінена відразою до монарха-деспота, не більше.
Отже, щодо сутності імперії – маємо якісь суто дитячі уявлення та переконання: злі царі на чолі як же доброго народу. Але, така картина в принципі не може бути основою для будь-якого соціального досконалення; таке – повністю виключається.
*
А, що ж ми маємо з національним питанням, яке набуває такої гостроти саме в імперії, з її політикою сталого, невпинного «обрусєнія окраін» аж до прямого ґеноциду? В ньому автор є цілковито сліпий, бо про це не вичитати у соціалістичних брошурах, а сам він – нічого не помічає. Починає він, наче розумно:
Жоден зі включених до імперії народів не злився з пануючою нацією. Звичаї Московії не мали жодної притягальної сили, та її культура часто бувала значно нижче культури підкорених нею країн. В той час, як німці, жителі Ельзасу і Лотарінґії, завойованих Францією, через кілька поколінь стали ревними французькими патріотами, жителі України, наприклад, що була раніше військовою республікою і з’єдналася з Росією 1654 р. рішенням своєї Ради, не були асимільовані Вєликоросією навіть по двох століттях спільного життя (теж там, с. 63-64).
Але, «не злився», це не значить, що його не зливали. Автор робить вигляд, ніби ні про що не знає. Ні про обіжник П.Валуєва 1863, що жодної української мови «нє било, нєт і бить нє можєт». Промовчує про Емські укази «царя-освободітєля», який з такою неохотою вимушений був відпустити Т.Шевченка. Зате тепер не лише заборонив український друк, але разом співи та театр. Емські укази були на свій час таємними, але... про них розбовкали ще тоді ентузіастичні галицькі москвофіли, що були на утриманні Москви. Чи Степняк про них, бува, не чув? Але, за його життя вийшли ще дві заборони. Заборона 1884 – українських театральних вистав по всіх губерніях Малоросії, та заборона 1892 – перекладати щось з російської мови на українську; чи й про ці не знав? Але, як людина, народжена на Херсонщині, – не міг він не знати, що в цілій Україні нема жодної української школи. Хоч і написав далі, що:
Українські селяни не пам’ятають древньої історії своїх республіканських установ, але вони глибоко переконані, що за своїми національними особливостями вони порізнюються від пануючої нації великоросів, яких вони називають їх старим іменем «москалі» (теж там, с. 64).
Все добре, все так, шановний пане революціонере. Порізнюються люди, порізнюються культури, порізнюються мови. Але, поготів, чому ж ніде немає жодної української школи? Втім, полишаючи відповідь на це як же драстичне запитання іншим, він цілком слушно пише:
За таких умов нема жодної можливості зберегти централізовану імперію (теж там, с. 65).
Отже, натомість, столітні байки про автономію, але – як же, разом із побоюваннями:
Однак, є вагомі причини не допустити, аби внутрішня автономія не перетворилася на розчленування держави. Я не торкаюсь Фінляндії, Кавказу та Середньої Азії, абсолютно чужих елементів, які не мають нічого спільного з Росією та є радше тягарем для країни що звільнилася (теж там, с. 65).
Він не тільки взагалі іґнорує існування молдован, латишів та литвинів, але й не згодний відпускати ні Польщу, ні Україну, – найкращі здобутки російської аґресії. Певний, що вони й самі не забажають, бо – навіщо?
Свою позицію щодо Польщі автор арґументує посилаючись на арсенал вульгарного марксизму, який спирається – пам’ятаєте, лише на економічні підстави («чоботи вище від Шекспіра»):
Навіть тепер, незважаючи на тяжке становище Росії, союз із нею приносить Польщі економічні прибутки. Ця маленька країна іде попереду нашого промислового розвитку, і вона отримує величезний, просто безмежний ринок для своїх виробів. Польща двічі подумає, перед тим, як відмовитись від цих переваг заради задоволення мати власного короля або президента (теж там, с. 65-66).
Коли прийшла нагода, настав рік 1918, – Польща і одного разу не думала, – обрала свободу. Людина, зверніть увагу, зеленого поняття не має про те, що «у своїй хаті – своя правда». То як же він був би здивований отим «дивом на Віслі», якби дожив до нього! На те, аби не дати незалежності Україні – у нього своя причина, та можливо, найбільш дурна з усіх, мислимих і немислимих. Послухаємо:
Польське питання – не тільки крайній випадок серед багатьох інших. Українське ж є його відновленням у більш поміркованому вигляді. В цьому випадку відокремлення було би не лише несприятливим, але й просто неможливим хоча би тому, що губернії, розташовані по середній течії рік, які утворюють природну лінію комунікацій, не можуть бути відділені від губерній, де знаходяться гирла або витоки цих рік (теж там, с. 66).
Підкреслимо, що подібну ж глупоту підносить нам тільки Іван IV у фільмі С.Ейзенштейна, як достатню причину для російської аґресії. Половина річки, мовляв, у нас, – значить треба й другу половину. А як при цьому не можна не прихопити шмат іще якоїсь річки, то й останньому дурневі має бути ясно, що Росія повина бути тільки «от моря до моря» – на всі боки; зрозуміли тепер?
Цікаво зауважити, що навіть сучасні російські патріоти в Москві, імперські з імперських – такої арґументації щодо України поки не вживали. Нагадаємо, що Дунай – найдовша річка Європи, починається у Німеччині, протікає Австрією, Угорщиною, Сербією, Румунією та Україною, поки впаде до Чорного моря. Райн починається у Швайцарії та тече через Німеччину та Нідерланди. Арґумент – дурніший з дурних. Чи С.Стєпняк цього був не знав? – відповіді не дошукатись.
Він чимало писав і видавав за кордоном, переважно в Англії, знайомив людей із станом речей на своїй батьківщині. Він постійно проживав у Лондоні, але взимку 1890-1891 навідав і Сполучені Штати, в тих самих цілях, де набув теж чимало друзів та прихильників. Але, знайомив, як можна судити, – надто приблизно, своєрідно, зі своєї подвійної, так би мовити, печери: марксистської та імперської разом. Що ж, проникнути до сенсу історії, до суті соціальних процесів, – то не генерала зарізати; навіть – серед білого дня. Або бомбу підірвати. То є щось набагато, набагато складніше.