Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Але, зупинимося на жидівському питанні дещо більш докладно.
Послухаємо, що нам пише про це історик, не схильний ідеалізувати постать Головного Отамана:
Жиди мали п’ять депутатів у Центральній Раді (рівномірно поділених поміж п’ятьма жидівськими партіями) та п’ятеро депутатів у Малій Раді. Отримали жиди також посади у Генеральному Секретаріаті, та – пізніше, міністеріальну раду в УНР, де було створено міністерство з жидівських справ (очолюване, в різні часи, – Моше Зільберфарбом, Вульфом Лацьким-Бертольді, Абрагамом Ревуцьким та Пінхусом Красним). Ідіш був зроблений офіційною мовою (він, навіть, присутній на деяких паперових грошах УНР); були впроваджені жидівські школи та кафедра жидівської мови та літератури в університеті Кам’янця на Поділлі; планувалося відновити й жидiвське комунальне самоуправління (кагали), заборонене царським урядом іще 1844. З жидівських політичних партій, соціалісти першими скооперувалися з ЦР, а інші, включаючи сіоністів, наслідували їх. Всі жидівські партії, однак, сильно опиралися ідеї незалежної України та утримувалися або голосували проти Четвертого Універсалу.
(П.Р.Маґочі, Історія України, Сіетл, 1997. с. 504)
Зазначимо тут тільки дві обставини, але – не до заперечення. По-перше, в жодній країні світу, та ніколи в історії, жидівська меншина не набувала такого впливового представництва в урядових структурах – було навіть міністерство! По-друге ж, зазначимо ту однодухість, яку проявило це представництво, відкидаючи саму ідею незалежної України від імперської Росії. Цілковито солідарізуючись в цьому з імперією (хоч у біло-синьо-червоній, а хоч і в чисто червоній обгортці, байдуже). Але, підемо далі.
Обіцяюча атмосфера в жидівсько-українських відносинах створена УНР впродовж першої фази революційної ери в Дніпровій Україні, змінилася за часи Гетьманату, другої фази, та повністю зникла підчас анархії та громадянської війни за третьої фази (1919-1920). Уряд гетьмана Скоропадського ефективно покінчив експеримент із жидівською автономією, хоч і забезпечив соціальну стабільність в містах і почасти на селі. Впродовж третьої фази революційної ери забезпечення такої стабільності припало силам Директорії, в обличчі зовнішньої інвазії, громадянської війни та селянських повстань. Навіть, як міністерство у жидівських справах було відновлене та теоретично зберегалася жидівська автономія, цього було замало для жидів Дніпрової України, перед хвилею погромів та так званих ексцесів атак насильства, внаслідок яких не було, звичайно, втрат життя, які пожвавилися після травня 1919. Iз 1236 погромів у 524 місцях, відмічених поміж 1917 та початком 1921 по Дніпровій Україні, 6% сталося перед 1919, а решта потім. Кількість людей, убитих за цих погромів, оцінюється від 30 000 до 60 000. В усякому разі, погроми та ексцеси проводилися білою російською армією, силами, лояльними до більшовиків, УНР, неконтрольваними бандами чи самодіяльними керівниками (Григор’єв, Махно) або Директорією УНР і зокрема її лідером Симоном Петлюрою, бо всі вони вважалися винними в жидівській пресі. Погроми так затьмарили історію, що авторитетні джерела, подібно до «Енциклопедія Юдаїка», вирішили, що жоден з українських урядів, ні Центральна Рада, ні Гетьманат, ні Директорія, – не турбувалися жидівською автономією або «реальним розвитком нового позитивного підходу до жидів». Хто би не був відповідальний за погроми 1919-1920 у Дніпровій Україні, нема сумніву що їх наявність отруїла жидівсько-українські відносини на десятки років як на батьківщині так у діаспорі (теж там, с. 504-507).
Автор пригадує нам офіційну опінію з цього приводу, що попри наявність у себе отого міністерства у жидівських справах в уряді УНР, – вона ніколи щиро не турбувалася жидівською справою. Добре. Але ж, змилуйтеся шановні панове, – вона повинна була турбуватися й турбувалася, насамперед, українською справою. А на жидівські справи створила спеціальне міністерство, але – якщо воно нічого не робило, а тільки голосувало проти незалежності – то з нього й питайте; з отих міністрів, від Моше Зільберфарба та по Пінхуса Красного.
Отже, що жидівські представники солідарізувалися з Дєнікіним та Вранґелем, як і з більшовиками, – проти української незалежності від Росії, про це ми вже чули. А от де та коли УНР ставила палки в колеса міністерству в жидівських справах? – про це ми якось взагалі не чули.
Перелічують сили, які могли бути відповідальні за жидівські погроми, наведемо їх іще раз, перелічимо: біляки з «єдіной і нєдєлімой» – оті, від «Союза русского народа», червоні, окремі місцеві вожді (Григор’єв, Махно), та врешті українці: ЦР, потім Директорія. Поминемо тут «вождів». Чим воно там був отой Григор’єв, – важко сьогодні й визначити, а Махно – що ж, Махно... Він не володів українською, а його записки «Гуляй-поле», надруковані колись журналом «Україна», – викривають нам людину типово інтер-люмпенської ментальності. Не кажучи вже про те, що понад сумнівні ідеї анархізму – ніколи не були популярні у розпорядкованій та дисциплінованій Україні. Та є бiльш нiж сумнiвним оте звинувачення Махна в жидiвських погромах. Отже, полишимо три сили: біляків, червоних (це все – російське) та – українців.
Таким чином, оті погроми мали би, здавалося, на дві третини зіпсувати жидівсько-російські відносини, та тільки на третину – жидівсько-українські. Але, бачите, згідно цитованому джерелу вони «отруїли жидівсько-українські відносини» та ніби не позначилися на жидівсько-російських про таке, принаймні, не згадується. Цікаво, – а чому ж так?
А тому дозволимо собі, нарешті, спираючись на непереборні закони звичайної логіки, вважати, що все це, включаючи «отруєння відносин», є не так об’єктивним наслідком погромів, як того, що цією справою займалися – з жидівського боку, – свідомі імперські українофоби. З якими у нас – українців, саме з цієї причини, – жодних діалогів (та на жодну тему) бути не може.
У того ж історика – професора Пала Роберта Маґочі, дивно – так стурбованого «погромницькою діяльністю Петлюри», – нема нічого про кінець цього «погромника» – Головного Отамана Симона Петлюри – 1926, від руки енкаведистського терориста С.Шварцбарта. Вражає, що нема імені його вбивцi у алфавітному «Індексі» (аж на 60 с.!), де – бачите, є навіть Йосип Тереля, що – так мені здається, – ніколи не претендував на політика.
Як це є особиста неприязнь до Петлюри, то й виглядає досить дивно, та такому в науковій історії не має бути місця, а як це політичні антипатії – то так само. Бо, що було – то було, та обминати це тому, хто вважає себе науковцем, – дивно як смішно. Втім далі ми побачимо, що це не випадок: до всіх, національно переконаних українських людей цей автор ставиться дещо своєрідно...
*
Але, поглянемо тепер на те, як мріяли собі розпорядитися з особою Симона Петлюри як історичного діяча ті, хто його спочатку вбили, а потім десятки років паплюжили його пам’ять. Коли їх історична авантюра, започаткована 1917 – стала очевидно доходити кінця. Це завжди буває цікаво спостерігати, як від величної будівлі минулої брехні – пнуться врятувати хоч якісь ниці тріски.
Ітиметься про твердження статті доктора історичних наук І.Хміля «Політичні метаморфози Симона Петлюри» («Україна», № 4, 1991). Вона була своєрідною відповіддю совєцького наукового офіціозу передсмертних часів СССР на розвідку Олеся Білодіда, правду про смерть С.Петлюри та «суд» над Шварцбартом («Україна», № 41-44, 1990).
Критик О.Білодіда погоджується, так – дійсно:
Безперечно, розправа Шварцбарда з Петлюрою була протиправним актом. То був терористичний акт, несумісний з елементарними нормами правосвідомості.
Однак, бачите, з iншого боку сталося так, що оті:
... присяжні визнали, що дим про відповідальність Петлюри за єврейські погроми на Україні в 1917-1920 роках не був без вогню.
Зазначимо тут ще раз характерне спотворення всієї судової процедури в цілому: присяглі, єдиною місією яких є винести остаточне рішення щодо провини (або ні) підсудного, – зайняті проблемою провини (або ні) жертви злочину; химерне правосуддя отiєї Францiї!
Хоча, з іще іншого боку не можна не визнати, що:
Правда, не можна не погодитися, що особисто Петлюра не був ґенетичним антисемітом, що політичні утворення і військові формування, які він уособлював, публічно осуджували погроми. (теж там)
Однак, ви ж розумієте, що це так само, як у більшовиків, офіційно, для публіки одне, а насправді – зовсім друге (персональні списки на депортацію жидів у 1953):
Але був і непублічний, службовий бік справи, і деякі свідчення про це відклалися навіть в архівах.
Як приклад наводиться діалог поміж Петлюрою та його уповноваженим у Кам’янці на Поділлі, 29.12.1918. Уповноважений доповідає, що планується «виступ більшовиків-жидів, підтриманий залогою». На що Петлюра відповідає: «Кам’янецьку авантюру зліквідувати негайно, не чекаючи виступу. Винуватих розстріляти і сповістити про це населення, щоб воно знало, що ні до якої анархії ми не допустимо». Автор і використовує це на доказ антисемітизму, бо тут – бачите:
Петлюра сприйняв як щось само собою зрозуміле ототожнення політичних противників з їхньою національною належністю... (теж там).
Ми би тут зауважили, що Петлюра просто проіґнорував (та, цілком, слушно) оту «національну належність», але... що ж тут сказати? – автор знає ліапше...
Далі автор, із далекосяжними намірами силкується з самого початку скомпроментувати Петлюру, пишучи про його виключення з семінарії наступне:
Постало питання про показове покарання, і в семінарії вибір впав на С.Петлюру – студента-переростка, не дуже видатного в навчанні. Його виключили з семінарії.
Перед тим автор посилається на спогади В.Короліва-Старого, «який водночас з ним вступив до бурси» (так, саме так, до бурси). Що ж, пошлемося на цю людину й ми, без коментарів та з іншого джерела, де про це пишеться, дослівно:
Саме політична діяльність і була головною причиною виключення з семінарії, та ще й з «вовчим білетом». До такого висновку спонукають і спогади В.Короліва-Старого. Він згадував, що перед виключенням із Петлюрою мав розмову ректор семінарії – архієрей Іларіон, який вихваляв учневі здібності...
(В.Верстюк, Т.Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с.51-52).
Отже, – порівняйте, може й знайдете істину.
Автор визнає зміну поглядів Петлюри:
Петлюра, з колишніх класових позицій переходить на культурно-просвітницькі позиції націонал-ліберала.
Та, не тільки, бо вiн іще дорікає йому за недостатньо українські позиції. Так, так, не дивуйтеся: «в спорє всє срєдства хороші»:
В його власних статтях, опублікованих в «Украинской жизни», чи в них викривалися російські шовіністи, чи популяризувалися діячі української культури, визвольна справа українського народу обмежувалася вузькими рамками національно-культурної автономії за умов існуючого царського режиму (цит. за журн. Україна №,№ 41-44, 1990).
Все це є знову ж, далеке від історичної правди, з низки причин.
По-перше, не слід забувати про царську цензуру, яка хоч і була непорівняно м’якшою та легшою від наступної совєцької, але навряд чи дозволила би відверту пропаґанду незалежності на сторінках легального видання.
По-друге, це твердження ніяк не відповідає фактам, бо Петлюра весь час Визвольних Змагань був свідомим борцем саме за незалежність України.
По-третє, – ви ж самі, панове комуністи, не дали Україні навіть отiєї куцої «національно-культурної автономії», то як же повертається язик дорікати щось Петлюрі? – чи може це Лєнін обстоював нашу «визвольну справу»?
З приводу останнього союзу України та Польщі, який дивом на Віслі врятував Європу від розграбунку більшовицькими ордами, наш опонент Петлюри зі зловтіхою пише:
До Польщі він приїхав у власному вагоні-салоні С-55, яким доти дуже хизувався, підкреслюючи свою «державну величність». Та на Україну під час «київського походу» в цьому вагоні-салоні уже їхав Пілсудський, а Петлюра трясся у звичайній «теплушці» (теж там).
Щодо цього, вже суто дитинства, то пише він так упевнено, наче сам там був. На це зауважимо, хіба, що це тільки в Росії, хоч царській, а хоч і в іще більш антилюдській совєцькій, – солдатське бидло возили в «тєплушках»; у нормальних людей – цього зроду не бувало.
Автор, яка небачена сміливість, – не побоюється цитувати самого Симона Петлюру; мабуть дозволив майбутній «об’єднаний соціал-демократ», отой, від нулика та ще й у дужках, який першим забезпечив нам оте – «маємо те, що маємо»; бо ж це саме він завідував тоді ідеологією. Він ставить йому в провину наступне висловлювання (цитуємо за статтею!):
Спочатку соборність, а потім незалежність – то фактично надщерблення національного ідеалу.
Та зауважує, що все це робиться на те, щоби:
...виправдати зради Петлюрою «братів-галичан», поступки ним західно-українських земель Польщі.
А, чого ж панове більшовики не повернули були тоді ж отих «поступок», дозвольте спитати? – протягнули з цим аж до 1939 (на радість тамішнім людям). Не хочеться, як бачимо, визнавати, що їх вселенським загарбницьким мріям тоді поклали край на Віслі поляки й українці.
Ставиться у провину Петлюрі й таке висловлення:
На свої, тільки власні сили, як про це говорили й говорять деякі кола нашого громадянства, ми не можемо покладатися, як не можемо ми збудувати держави, додержуючись вимог територіального максималізму... (теж там)
Але тут у відповідь на це, абсолютно розумне та невідпорне зауваження, автор, на жаль, вдається до досить типової демагогії:
Мотиви Петлюри тут очевидні: з одного боку, це невіра у творчі сили українського народу, а з другого – намагання виправдати ті запроданські дії, до яких вдався Петлюра, щоб заручитися підтримкою імперіалістичних держав у боротьбі за владу. (теж там)
Підкреслимо тут, що – як це не дивно для декого, але Петлюра якось не боровся за владу, не прагнув її. А коли вона потрапляла йому до рук, прагнув використати її з найбільшою користю для України. Про це красномовно свідчить весь його життєвий шлях.
Покінчується аналіз дій Петлюри тим, що хоч він був і злочинець, але для української історії жодного значення мати не може. Що ж тут сказати? – що додати?
Жалюгідна полеміка, жалюгідні висновки. Все це тільки зайвого разу підтверджує: з українським є несумісне, що імперське, що совєцьке.
Для більшовиків оббрехати, звести наклеп на ворога (а ворог був «кто нє с намі»), – то було мало не півсправи на шляху до перемоги. Але, далеко не всіх було так легко оббрехати. Сам Лєв Бронштейн (Троцкій) – права рука Лєніна, мало не жалиться на це у передмові до своєї «Інструкціі для політработніков», – як важко звести наклепи на Петлюру (а – треба!):
Потрібно було керівника протигетьманського повстання Петлюру – уронити в очах самих повстанців. Це було дуже важке завдання, особливо тоді, коли Петлюра був покритий славою скинення гетьмана, віддання трудовому селянству України всієї землі без викупу та негайного скликання трудового конгресу.
Отже, звідси з очевидністю плине, що залишаються єдино – жидівські погроми. А, як не квапляться з ними петлюрівці, – що ж: «нєчєго ждать мілостєй от пріроди...» А тому й закінчує цей червоний ґанґстер свою передмову на радше оптимістичній ноті:
Рада Народних Комісарів твердо сподівається, що ви не посоромите землі Руської.
З цих останніх слів можна би вивести й деяку мораль: що вся ця метушня з «Авророй», «совєтамі» та РСФСР, – була тільки камуфляжем для дурників. А насправді від самого початку йшло «строітельство» все тiєї ж непотопимої: «Єдіной і Нєдєлімой». І, ще одне. Можливо тут, в особі цієї, згодом всесвітнього розголосу людини, – ми не вперше зтикаємося з так розповсюдженим типом, так би мовити, – «жідо-росса»; найвідданішого імперського патріота, попри Союз Русского Народа з його справжніми жидівськими погромами. Щось, як певний прецедент Азефа… Феномен не менш цікавий та своєрідний, ніж добра знайома нам постать українського імперського яничара.
*
Тут дещо зупинимося, зробимо невеличке інтермеццо. Спробуємо розвинути тезу, підказану нам попередніми рядками. У Росії (ще і ще раз нагадаємо) напередодні революції були вигадані такі собі «Протоколи сіонскіх мудрєцов» (ПСМ), якими й досі надихаються у Москві. Та – де тут правди діти – бавляться часом і малороси, бо ж воно – малорос, без оглядки на Москву і не кихне.
Всі, у кого є щось в голові, давно знають, що не було таких «мудрєцов», та якби й були – то не вели би «протоколи», а якби й вели – то нічого подібного в них би не відшукати, але...
Ці «Протоколи» наоповідали нам жахів про жидівську змову проти цілого людства, а головне – проти кращої з кращих в ньому – Росії. Яка завжди й у всьому є правою тільки тому, що це є Росія (а хто має сумніви щодо цього, того треба негайно «замочіть в сортірє»). Одне слово, з цим – все ясно.
Серед більшовиків, і дійсно, ще перед революцією крутилося чимало жидів. А до того – й впливових, інтелектуалів. Бо покінчали хейдери, а часом – навіть російські гімназії. Отже, це саме вони, згідно з ПСМ, – і повинні були все зробити для знищення Росії; отiєї самої, що ми на щастя «потєрялі». Але, чи ж дійсно зробили?
Пам’ятаєте, як нас попереджала та алармувала петербурзька листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу» (ми вже її цитували раніше):
Знаете ли братцы, рабочие и крестьяне, кто главный виновник всех наших несчастий? Знаете ли, что жиды всего мира, ненавидящие Россию, армяне, а затем Германия и Англия составили союз и решили разорить Россию дотла, разделить ее на мелкие царства и раздать ее врагам народа русского.
Ну, і як? – «раздєлілі на мєлкіє царства»? – «раздалі врагам народа русского»? Як же, підставляйте кишеню...
Вони – навпаки, застарілу «тюрьму народов» – перетворили на просторий концтабір народів, загнавши до нього ще майже десяток націй. Та діючи в повній згоді з більшовиками росiйськими.
Замість Росії, що претендувала, всього й тільки, на якихось там «славян» і «проліви» з якимось там невідомим «Константінополєм» (можливо, сучасний Iстанбул?), – постала Росія нова. Вона претендувала вже на весь світ, не менше, та поставила була свій брудний кирзовий чобіт – у В’єтнамі, Абіссінії, Анґолі, Мозамбіку, Кубі й Нікараґва...
А до того – все це під гаслом: «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», придуманим німецьким жидом Марксом. Та ще й «вооружівшісь нєпобєдімим учєнієм марксізма-лєнінізма». Чи може отой, другий засновник «учєнія», – був бездоганним «россом»?
Ну, а те, що власним жидам за все їх, російські більшовики хотіли потім віддячити 1953 шибеницями на Красной площаді та повним виселенням на Колиму, то вже справа інша; та й – не наша. Якось воно тоді зірвалося, кажуть, «ізмєннік Бєрія» все зіпсував (та й отримав своє). От і прийшлося обмежитися всього й тільки, загально-державним советським жидофобством.
Дивує дещо ставлення до всього цього іншої, жидівської сторони, з її постійною русофілією. Але це вже, й насправді не наша справа.
*
Про те, хто був зацікавлений оббрехати Петлюру, як погромника, дещо повідомляють нам і «Щоденники» Сергія Єфремова. Там, під роком 1923 читаємо:
Вчора почав у «Пролетарській Правді» свої згадки про Петлюру Пінхус Красний, безнадійний міністр у жидівських справах при уряді УНР. Звичайно, Петлюра виходить злісним погромщиком... Падлюка... Чого ж ти мовчав, коли був в уряді? Правда, вже тоді була версія, що цей переможний бердичівець був просто за більшовицького агента в українському уряді. Можливо. Але навіть цей агент власне нічого страшного фактично розповісти не може і його ієреміади досить таки блідненькі вийшли.
Процес Шварцбарта буде завалений «фактичними матеріалами», але – не більш вірогідними. По вбивстві Петлюри, – розпочинається істино наклепницький шабаш. Наведемо ще два уривки з того ж джерела.
25.05.1926. В газетах канібальський танок над трупом забитого ворога. Тільки що вчорашній українець обернувся вже у французького громадянина. Падлюки... Кажуть, що газетам заборонено називати ім’я убивника і називати його тільки французом звелено. Кого ці ідіоти обдурити думають?...
Це вказує, здається, на деяку непогодженість ҐПУ та друку. На певну розгубленість. Але – все хутко становиться на свої місця.
29.05.1926. Засичало гаддя і розперезалося. Симульоване презирство, неукрита радість і брехня, брехня без кінця і краю. Що це за люди, що це за люди... Сьогодні Щупак у «Пролетарській Правді» вискочив зі статтею, якій імення трудно добрати. Починає з того, що всупереч власним своїм повідомленням, це не політичне вбивство. Далі повно гадючої злоби, брехні, наклепу, щоб принизити мертвого вже ворога. Що це за люди, що це за люди... Навіть того своїм гадючим мозком не здогануть, що їм самим невигідно так принижувати ворога: адже, що їм за честь, що такого нікчемного подолали... В тім ото й річ, що вони й самі не вірять у те, що брешуть, і нахабством намагаються прикрити свій страх і радість. Гидота, а не люди.
Бачите, навіть така розумна й прониклива людина бідкається з усе тим же питанням, – як можуть бути такі люди? – не здогадуючись про просту істину, – що це взагалі не люди. Бо, не все, що може розмовляти та ходить на двох ногах, – то є людина.
Чи не стане, бува, саме це відкриття, – найбільшою мудрістю ХХ ст.?
Варто буде навести загальну характеристику Симона Петлюри, яку подав у своіх щоденниках тверезий та скептичний Сергій Єфремов, учений та політик, який ніколи не давав віддзеркалитись на істині своїм особистим симпатіям або антипатіям. По його смерті він пише наступне; наведемо повністю, з початку та до кінця:
Петлюру я знав либонь з 1905 р. Ближче до нього придивився року 1907, коли був за секретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в ньому тоді есдечеського духу – завистливості, доктринерства і несерйозності. Були й неправильні штучки, через які довелося йому одмовити від секретарювання в «Раді». Потім він зник у Москву. Коли я встрівся з ним уже 1912 року в редакції «Украинской жизни», я не пізнав колишнього Семена: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді 1917-1918 року він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків. По тому, як уступив він з Директорії, я з ним мало стрівся, але кожного разу він робив гарне враження. Люди, що з ним працювали за останніх, найважчих для України часів, кажуть, що це був справжній державний муж, з умінням поводитись з людьми, обернутись в трудних обставинах, підбадьорити серед бою, виказати особисту кмітливість, що так чарує простих людей. В усякому разі... це була єдина безперечно чесна людина в діях, що їх революція винесла у нас на поверх життя. Грушевський – пожалься, Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта – просто дрібні, нікчемні люди. Один Петлюра стояв на своїй позиції не похитнувшись, і коли б не переможні сили, то свого був би досяг. Та мабуть ще не доросли ми до того, щоб «самим о себе советовати». Як нам колись вибивали очі московські бояри і особисті зусилля не могли загальної нікчемності подолати. Один козак із мільйона свинопасів нічого не вдіє... І може трагічна смерть єдиного козака тисячу нових народить.
З приводу цього останнього зауважимо, що всі зусилля більшовицького режиму в Україні були спрямовані саме на те, щоби – упаси Боже, не народжувалися нові козаки. Не влаштовували їх більше й свинопаси. Бо, інтер-люмпену – далеко до свинопаса; адже, й свинопас – це людина.
В усьому iншому, – погодимося зі Сергієм Єфремовим.