Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
СодержаниеЦе були перші реальні політики, що зуміли використати німецьку військово-політичну машину в інтересах України. 2. Центральна Рада Всі ці обіцянки |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
До того ж часу відноситься й виникнення орґанізації, яка відіграла на заході не менш важливу роль, ніж східні ради та директорії. То був відомий Союз Визволення України (СВУ), в орґанізації якого брали участь політичні еміґранти сходу, та серед них Дмитро Дорошенко (1882-1951), згодом – відомий український історик. Це була орґанізація, визнана на урядовому рівні, та така, що популяризувала українську національну ідею в Австрії та Німеччині. Як пише В.Мороз у своїй «Україні в ХХ столітті».
Це були перші реальні політики, що зуміли використати німецьку військово-політичну машину в інтересах України.
Можливо, головне та незамінне, серед того що ці люди зробили, то була реорґанізація таборів для російських військово-полонених, серед яких було чимало українців. Бо, як ви розумієте, воювати з Туреччиною або Європою, – то не те, що «побєдіть Кучума»; в аґресії проти них годі було сподіватися на власний набрід: потрібне було щось капітальніше, боєздатніше. Люди із «Союзу» отримали офіційний доступ до двох таборів військово-полонених (Раштат та Фрайштадт) звідки перевели всіх українців до окремих, чисто українських таборів, де незабаром закипіло українське життя. Почали існувати власні газети, школи, навіть – хори та театри. Проґрами для шкіл та курсів, які велися добровольцями з СВУ, складав молодий ще тоді Дмитро Донцов, згодом – один із великих українських мислителів ХХ ст.
Характерним для цих проґрам був не тільки умілий підбір та певна широта знань, яких можна було набути, – своєрідні університети, але й абсолютно чітка національна спрямованість, національна орієнтація. Цілком відкидалася куца ідея автономії в складі Росії, навкруги якої так довго вовтузитимуться на недолугому сході. Чи не вперше у світі ставилося питання про Україну, як окрему та незалежну державу, рівноправну з будь-якою іншою європейською. Абсолютно точно, історично та геополітично, – визначалася реакційна роль Росії у світі та категорична необхідність зупинення її постійної аґресії. Абсолютно точно, історично та геополітично, визначалося, що імперія підтримується, як така, за рахунок потуги України, висмоктує, живиться її людськими засобами.
На таких ідеях виховалися в українських таборах сотні тисяч українців, стали свідомими творцями своєї власної, української долі.
Але, під австрійським прапором на формації СС – Січових Стрільців, чекали нелегкі випробування. Попри велику кількість бажаючих (більше 25 000) австріяки обмежились кількістю українського легіону в усього 2,5 тисячі, та й тих спочатку намагалися поділити на окремі частини у складі армії, невеличкі, чи то диверсійні, чи то розвідувальні загони. Бо українці завжди мали той привілей, що проти них ніколи не йшло однiєї війни. А, як правило, крім відвертої, – ще кілька підпільних, – диверсійна, інтриґанська, наклепницька тощо. Отже, про польське лоббі в Австрії годі казати, а вже пролазливість російської аґентури – є всім відома.
Однак, незважаючи на все це, леґіону вдалося показати себе, як єдине ціле, з самого початку провівши звитяжний бій не проти когось, а проти відбірних частин «кубанскіх казаков». Дехто з українських авторів вбачає в цьому мало не братовбивчу трагедію, але – хіба ж так було насправді? Адже, тут одні відстоювали режим гноблення України, а другі – надію на визволення. То, хто ж тут кому «брат»?
Потім, підчас стабілізації фронту в Карпатах взимку 1914-1915 Українські Січові Стрільці (УСС) продемонстрували й доброго рівня розвідувальну діяльність. Це вони, власне, надали Австрійському штабові неоціненні дані, необхідні для подальшого великого наступу на схід. Саме з УСС невідривно пов’язані дві великі та переломні справи цієї кампанії. Наступ у квітні 1915, що призвів у кінці до прориву російського фронту, – забезпечило взяття українцями верху Маківка в Карпатах. Ця гора в землях бойків вважалася важливим стратеґічним пунктом, та австрійці зайняли її першими. Але, російський наступ 28.04.1915, – відкинув їх назад. Тоді УСС, в одногодинному бої, зайняли верх та захопивши кілька сотен полонених, – відігнали росіян геть. Ті, свіжими силами перейшли у наступ та 1.05.1915 знову захопили гору, але цього разу УСС винищили мало не цілу російську бригаду, остаточно закріпивши за собою стратеґічно важливий пункт. А це знаменувало загальний російський відступ, із Карпат та далі.
Другим критичним пунктом військових дій на цьому театрі, де відзначили себе УСС, став бій за гору Лисоню на Бережанщині (1916). Там леґіон три доби утримував позиції під вогнем, та, – хоча цього разу й з чималими втратами, а знову забезпечив перелом на свою користь у військових діях.
І – нарешті, це вони вперше підняли український прапор над українським містом, – звільненим княжим Галичем.
Авторитет Січових Стрільців на кінець війни піднявся настільки, що офіційною мовою наказів та спілкування в леґіоні стала українська (здається, в перший і останній раз в історії), а німецькомовні офіцери леґіону – мусили тепер її вивчати. З ним же, корпусом УСС, невідривно пов’язані три великі в майбутньому імена новітньої української історії, імена його полковників: Василя Вишиваного (1896-1951), Євгена Коновальця (1891-1938), та Андрія Мельника (1890-1964).
Українські Січові Стрільці були опорою Західно-Української Народної Республіки, а згодом перетворились на Українську Галицьку Армію (1918-1920).
Але, наша історія є аналітичною, а тому те, що було, має часом ставати лише претекстом для того, щоби задуматися: а, що могло би бути (якби?). Якби, скажімо, домагання Івана Франка та Юліана Романчука, щодо утворення української національної автономії у складі Австро-Угорщини, не пішли на марне?
Австро-Угорщина – так, була імперією, але була ще й правовою державою та не розглядала власних підданих як отару рабів. Однак, не була вона й сучасною, не використовувала власних політичних можливостей. І поляки, і українці не одного разу заявляли про свої національні вимоги. Навіть – цілком офіційно, через парламент імперії. Чи не можна було би піти їм назустріч іще в минулому сторіччі, коли було надано певної автономії Угорщині, та тим зняте чимале міжнаціональне напруження? – так, безумовно, можна було.
Утворення принаймні двох нових окремих автономних утворень у складі імперії, польського та українського, вимагало розумного поділу Галичини, але надало би неоціненні переваги країні в цілому. Хоча би внаслідок хуткого національного та економічного розвитку обох народів. А, їх більші частини – не забудемо, продовжували гнітитись Росією.
Легко збагнути, що в такому разі Австрія могла би вступити у Першу світову значно потужнішою державою, не гірше від Німеччини, та… Не було би жодного там «Брусіловского прорива». Був би прорив у зворотньому, східному напрямку, до Дніпра, а може й далі, до Дону. Чи встояла би тоді Росія, що гнала своїх поляків та українців на захід батогом? – навряд.
На закiнчення зазначимо, що це скорочення, СС – Січові Стрільці, існувало ще перед Першою світовою, та не має жодного відношення до будь-чого німецького (поготів, із отого «Третього райху»), – це – очевидно. Однак, спостережливе око московського злочинства угледіло й тут можливість обернути це проти українців; в очах невігласних недоумків, ясна річ, на яких вони, однак, – виключно й спираються. Бо українці у цих психічно збочених людей – це манія, паранойя; вони й тільки вони мають бути «за всє в отвєтє». А звідси й побралася їх свідома брехня про «українскую дівізію ес-ес «Галічіна». Чи може ви вважаєте, що ця потолоч просто собі «помилилася!?» – розкажіть комусь іншому...
До речі, те саме сполучення літер – СС, опинилося й у назві отiєї «укрєпляющєй і направляющєй», незабутньої КПСС, але ж, ніхто цього проти неї не використовував, а – чому, власне?
Правдоподібно, по-перше тому, що розуму більше (важко – мати ще менше). А по-друге, чи не тому, що ми – люди доброї волі всього світу, всіх націй, в глибині душі були згодні, що гітлерівські есесмани – були мало не янголами у порівнянні до декого з тих «КП-есесів», останніх з останніх (ну, хіба що потім, отой їх Пол Пот...).
2. Центральна Рада
Українська революція стала відлунням російської, та буде незмінно її наслідувати. В цьому була перша, можливо, основна помилка Української революції. У відповідь на лютневу революцію в Росії, у Києві в кінці лютого формується Рада об’єднаних громадських орґанізацій, до якої переходить на час міська влада. Одночасно створюються Ради робітничих і селянських депутатів по промислових центрах України – більшовицька заявка на владу в Україні. Селянство України на той час було досить однорідним, на заході та сході, та ще не розкладеним більшовиками, але робітництво... Воно чітко поділялося, соціально і географічно, на здебільшу національно свідомих робітників цукроварень та гуралень Правобережжя, і на денаціоналізованих імперських люмпенів, шахтарів та металургів сходу. Саме ці останні й стануть основою для антинаціональної більшовицької контрреволюції, – більшовизму.
Слідом утворюється в Києві, спочатку шляхом самостворення та кооптації, – Українська Центральна Рада (УЦР). Провід її, наче досить вагомий. Голова – історик М.Грушевський (1866-1934), заступники: Д.Антонович (1877-1945) – син відомого українського історика В. Антоновича, теж історик, Д. Дорошенко (1882-1951) – історик, Ф. Крижанівський (1878-1938) – правник і економіст, В. Науменко (1852-1919) – педагог. Вона вперше заявляє про себе загальною відозвою до народу України. Згодом Українська Центральна Рада буде дообиратись, поповнюватись та структуризуватись.
Останнього дня лютого 1917 у Пєтрограді відбувається представницька українська демонстрація під жовто-блакитними прапорами, із більше як 20 000 учасників, – перша заява України про себе, до якої Київ не має жодного відношення. Він відповідає на це патріотичною демонстрацією з десь 100 000 учасників, а мітинг на Софіївському майдані затверджує резолюцію про «національно-територіальну автономію України», але – тільки у складі нової, революційної Росії.
На кінець березня припадає низка з’їздів: Установчий з’їзд есерів – негайне здійснення національно-територіальної автономії, Конференція соціал-демократів (УСДРП) – резолюція за автономію. Нарада радикальних демократів (УРДП, Д.Дорошенко, С.Єфремов та інші), – поміркованих націоналістів. Проходить з’їзд селянських представників, який створюється на підтримку автономії та на здійснення аграрної реформи, – Українську селянську спілку.
Увінчується ця з’їздівська діяльність Всеукраїнським національним конґресом, із десь 1 000 представників з усієї України. Знову, та ж «національна автономія», але конгрес леґітимує УЦР, офіційно утвердивши або дообравши її, у складі 118 осіб. Великих змін у її складі не сталося, але... Зайшли досить відчутні зміни у керівництві. А саме – у заступниках голови.
Як спочатку їх було четверо: Д.Антонович, Д.Дорошенко, Ф.Крижанівський та В.Науменко, то тепер стали соціал-демократ і письменник В.Винниченко (1880-1951) та учений С.Єфремов (1876-1939). Саме з особою першого з них, воістину – непотопимого (він згодом очолить і Директорію), – буде пов’язана левова частина провалів тодішнього визвольного руху. Та, вся біда в тому, що він був далеко не один. Бо, на заході України, де було набагато менше соціалістичної дурості, ще з 1914 свідомо відстоювали «вільну Україну»; то й цікаво придивитися, звідки ж вона побралася, ота «автономія»? Чи, це дійсно був «народний вибір»? Автономію виправдовують тактичними міркуваннями, але саме з цієї точки зору вона була заздалегідь планованим провалом, та марно вилазив свого часу зі шкіри М.Грушевський, запевняючи усіх, ніби: «українці не мають заміру відривати Україну від Росії» або «українці не мають наміру віддалятися від російської республіки». Цей дипломований історик (!) вживає терміну «відривати», – тільки подумайте ! Чи він не знає, бува, що Україна ніколи не була частиною Росії? – була брутально захоплена нею шляхом окупації? – а, як знає, то навіщо кривить душею?
Все це штучне зниження вимог було сутим глупством, як психологічно, так (і це випливає з першого) – тактично. Бо російські патріоти, хоч царські, а хоч і оті – «тимчасові», – все одно на стіну лізли чуючи, чи то про незалежність України, чи то навіть про автономію. Українських же патріотів така, ні чим не вимушена (вони це знали) поступливість великодержавності тільки відштовхувала. І марно брехав Винниченко у своєму «Відродженні нації», що ми, мовляв, хотіли державності, а от маси, – вони не були готові (не на часі, як тепер кажуть з першого ліпшого приводу). Бо насправді – все було якраз навпаки.
Як із граничною чіткістю сформулював це Валентин Мороз
(«Україна у ХХ ст.»):
Всі ці обіцянки «не відділятися» од імперії чужих все одно не заспокоювали, а от своїх відганяли..
Може маси й насправді не були в чомусь готові сприйняти ідею самостійності, не дозріли до неї? – але й так не було. Звернемося знову до попереднього джерела, чи не єдиного досі, де послідовно та логічно (а тому – й правильно) висвітлені події епохи та їх сенс. Наведемо аналіз перебігу Всеукраїнського селянського з’їзду з десь 2 200 делегатів у червні 1917.
У виступах більшості, так би мовити, звичайних делегатів з’їзду бриніла думка: потрібно УЦР негайно проголосити незалежну Українську республіку, а відомий селянський діяч А.Степаненко запропонував з цього приводу відповідну резолюцію; вона не тільки проголошувала республіку, але й відкликала із «всєросійськіх організацій» українських представників, а головне – постановляла припинення виплати податків до Пєтрограду.
Отже, тоді вперше офіційно повстала альтернатива: незалежність, чи тільки автономія? Орґанізатори з’їзду, приперті до стінки у головному питанні, – не розгубилися. Було вирішено надати слово прихильникам обох концепцій: соціал-демократу Б.Мартосу (1879-1977) та тому ж А. Степаненку (1889-1931 ?); а потім – проголосувати. Наче – все демократично.
Бориса Мартоса важко звинуватити в притаманності саме соціалістичним ідеям, бо це він казав, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», а до того «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного»; в цьому було багато справедливого. Але, усім арсеналом «інтернаціональної» демагогії соціал-демократів, – він володів бездоганно. Так, із самостійниками йому було не по дорозі, бо:
Самостійники – це люди, які хочуть самодержавства, хочуть щоби було так, як за старого ладу... самостійники, як не самі поміщики, то поміщицькі синки. Соціалісти натомість хочуть, щоб селяни жили вільно.
І – далі, в тому ж дусі типової демагогії:
Пощо нам відділятися кордоном від народів Росії, коли той кордон тільки буде утруднювати поїздки, коли комусь треба буде кудись поїхати, от хоч би до свояків, що живуть десь поза Україною. Автономія – це слово грецьке і значить воно підчинення своєму власному законові, отже значить – самостійність, тільки самостійність без панських витребеньок, без оплачування різних дармоїдів. Соціалісти – то все сини селянські й робітничі, які розуміють, що таке злидні, а самостійники жили і хочуть жити коштом працівників. Ми знаємо, що коли селянинові доводиться судитися, то його адвокат так оплутає, що той усі гроші просудить. А хто ж такий Міхновський? З чого він жив перед війною? Та він був адвокатом і жив з того, що обдирав селянство. Отакі вони, самостійники...
( В. Мороз, Україна у ХХ ст. цит. за журн. Україна, № 28, 1992, с.18)
Що ж тут сказати? – такій демагогії, яка не має жодного прямого відношення до справи, – міг би позаздрити і Лєнін, і Троцкій. Додамо, що абсолютно така сама ідіотична арґументація – ходить і досьогодні, нагадаємо:
Сьогодні відділяти Україну – значить різати через мільйони сімей і людей: яка мішанина населення; цілі області з російською перевагою; скільки людей, що затрудняються вибрати собі національність із двох; скільки мішаного походження...
(А. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)
Такому – прохопись тільки щось про «автономію», – на весь світ верещатиме…
Але, повернемося до справи. Після доповіді Б. Мартоса, його однодумці просто не допустили А. Степаненка до трибуни, зчинивши несамовитий галас: «Не хочемо слухати!», «Не треба нам самодержавства!» Тобто, панове «автономісти» не погребували найбруднішими прийомами більшовицької «дємократії»; діяли, як звичайні шахраї... Що ж тут іще додати?. Не вадить з цього приводу навести точну та вичерпну характеристику В. Мороза (теж там):
До речі, той же Мартос був пізніше 1919 міністром фінансів, і навіть прем’єр-міністром самостійної України, тобто, згідно з його ж словами, був «дармоїдом», який «обдирав селянство»; дармоїдом, якого «селянин не потребує», бо мусить йому платити із власної кишені. Вже сам факт, що Мартос після такої промови не посоромився зайняти посаду міністра самостійної Української держави, свідчить про етику цієї людини.
Коли читаєш вищецитований виступ Мартоса – просто захоплюєшся, яких талановитих полемістів ми мали в 1917 році. Але ж працювали вони... проти нас! Це приводить нас до однієї з ключових державницьких істин: коли не виховаєш в еліті власного патріотизму – вона стає не просто безужитковою, а й шкідливою! Здичавілий собака робиться вовком і поїдає тих овець, яких мав би боронити від вовка.
Є досить характерним, що всі ці суб’єкти, від Мартоса по Винниченка, у своїх спогадах обходять мовчанкою своє антисамостійництво. А останній, навіть, мав нахабство писати, що – мовляв: «маси не були готові» (сприйняти ідею незалежності), Добре знала кішка, чиє м’ясо вкрала...
Тимчасовий уряд у Пєтроґраді, зрозуміло, відкинув навіть натяки на автономію, а російські прислужники в Україні зі свого боку зробили все, щоби навіть її, цю куцу автономію, – якось та саботувати. На тому ж з’їзді, той же Мартос, що так розписував переваги автономії та щосили наклепував на самостійність, потім хутенько відступив. Тепер, коли з його подачі з’їздом була відкинута самостійність, він став обґрунтовувати думку, що й автономії відразу вводити не можна, бо – а що ж на це скажуть національні меншини? Отже, як бачимо, вже тоді роблено вигляду, ніби ота нещасна Україна, – мало не вся складається з національних меншин. Використовувалася «інтернаціональна» демагогія й зі ще більш цікавого боку. Один із есерів, такий собі Андрій Заливний з Полтави, критикуючи ЦР (до якої був дообраний на з’їзді) добалакався до того, що, мовляв, «на російську буржуазію треба впливати, а з українською треба боротись.»
Одне слово, хто з них в Україні тоді працював на Росію, можна легко судити не лише за документованими виступами у пресі або на з’їздах, але й простежуючи за подальшою долею цих людей. За тим, кого з них не вбили потім. Бо Росія ніколи й нікому нічого не вибачала. На превеликий жаль, ми тут матимемо, так би мовити, – тільки нижню межу всього цього багатства. Бо московська катівська більшовичня мала звичку часом таємно розправлятися й зі своїми найвідданішими служаками.
А загалом, як бачимо, українські поля, іще перед війною та революціею, – були рясно захаращені бур’янами російського імперського «соціалізму».
Так стояли тоді справи з ґрунтовним питанням – українською незалежністю. Але були ще два питання, подальшого ступеню важливості: про землю та про армію.
Борці проти «передчасного самостійництва» (як от Винниченко або Мартос), видно, кепсько розрахували були свої сили, бо їх уже не вистачило на те, щоб поховати питання про земельну реформу. А може зробила свою справу гризня поміж тими, хто завжди розумів потреби народу – ліпше від самого народу: есерами та соціал-демократами (нагадаємо, на всякий випадок, що останніх на північ від Курска називали вже більшовиками). Тому, що були прийняті вельми проґресивні рішення, які відповідали бажанням селян. А саме, що землю оголошено загально-народною власністю та створено з неї загальноукраїнський земельний фонд, яким мав керувати Український Сейм (парламент). Щоправда – за затвердженням Всеросійських Установчих Зборів.
Важливою була й настанова самостійників – «земля тому, хто її обробляє». До цього були проголошені народною власністю надра та природні ресурси країни: все передавалося у державний фонд без жодного викупу. «Автономністи», схоже не добачали, що все це є радше компетенція суверенної держави.
Військові питання – теж, зовсім особлива частина визвольних змагань. Раніше від Селянського з’їзду, на початку травня, відбувся в Києві ж І Український Військовий З’їзд, що зібрав десь 900 делегатів від майже мільйона українських вояків у складі російського війська. Він затвердив УЦР єдиним орґаном державної влади в Україні та вимагав від тимчасового уряду негайного акту про автономію України; хоч так і не домігся.
Найбільша полеміка спалахнула з приводу обрання голови з’їзду, на що претендували як Микола Міхновський, так і Симон Петлюра. Обох добре знали у військових колах, та… Петлюрі дещо заважала його минула соціалістична репутація, а проти націоналіста Міхновського виступив В.Винниченко. Як завжди, ретельно відробляючи своє на користь більшовиків. Він вдався до тiєї ж дешівки та демагогії, яку потім, на Селянському з’їзді, повторюватиме за ним Б. Мартос.
Мовляв, що ви! – не наша людина – «пан» та «має маєток», та ба, – і це ще не все. Бо він, бачите, іще хоче «завести старі порядки, панщину»... Людина без честі та совісті? – так, на жаль. Демагог? – безумовно; за фахом, так би мовити. Але ж, на той час і демагогія в Україні, – мала великий вплив на маси, шкода. Поготів, більшовичня взагалі не мала за душею нічого, крім демагогії; а – перемагала, і совісних, і розумних.
Згоди досягти не вдалося та зійшлися на компромісі, – обрали колективну президію. А Петлюрі прийшлося задовольнитись посадою голови уформованого з’їздом Українського Генерального Військового Комітету, що було значно важливіше. З’їзд установив принципи орґанізації української армії та проголосив право України на Чорноморський флот; в цьому пішов далі від сучасних незалежників.
Було вислано також делегацію до Пєтроґрада у складі десятка осіб на чолі з Винниченком, який був уже на той час заступником голови УЦР. Однак, не дивлячись на це (а, можливо, й завдяки цьому) делегація хутко повернулася зі столиці, потягнувши повного гарбуза. Ні старі «соглашатєлі» – тимчасовики при владі, ні претенденти на їх владу – Совєт Рабочіх, Крєстьянскіх і Солдатскіх Дєпутатов, – про жодну там автономію й чути не бажали.
Чашу терпіння переповнила нахабна телеґрама А.Кєрєнского, про якого, за далекістю Петроґрада вже дещо були й забули: «З огляду на воєнні умови, вважаю Український військовий з’їзд за несвоєчасний».
Вона, ця телеґрама, безумовно прискорила скликання, незабаром після Селянського з’їзду, – ІІ Українського Військового з’їзду із 2038 делегатів, який запропонував УЦР не оглядатися більше на Тимчасовий уряд, а працювати над тим, щоби забезпечити «тверду орґанізацію краю», саме на підвалинах автономії. Та, схвалив проект І Універсалу. Який і був потім оголошений 10 травня 1917.
Він являв собою дивну мішанину того й іншого, починаючи з того, що Україна повинна бути вільною, але в жодному разі, – не відриваючись від Росії. Потім довго й розлегло викладалася історія питання про автономію та поставлення його перед російським урядом, його від’ємна позиція, щодо цього. Та доходили, нарешті, того, що «український нарід вимушений сам визначати свою власну долю». Далі слідували настанови, на яких мусить засновуватись ця власна доля. Та висловлювалися надії, що Установчі Збори, – все це згодом ратифікують. Це вже було щось. Схоже на незалежність. Але, щодо всього іншого...
Період УЦР незмінно вражає, як чисельністю владних структур, так і кількістю людей у них. Перший склад самої УЦР (березень 1917) становив 94 персони; він же, але обраний Всеукраїнським національним конґресом (березень 1917) – становив 115 осіб; остаточний склад УЦР, затверджений у липні 1917 – уже 147. До цього була ще Всеукраїнська рада робітничих депутатів – 100, та Всеукраїнська рада військових депутатів – 132.
Були ще якісь «представництва»: територіальне – 61, від українських колоній-громад (в Росії) – 8; було професійно-просвітнє та економічне представництво – 17, представництво політичних орґанізацій – 10; найчисленнішим, однак, було представництво національних меншин – 152; своєрідний рекорд отого «представництва».
Думається, що за таких обставин уся діяльність цих численних утворень могла носити лише балаганно-мітинговий характер, та не дивно, що отой IV Універсал, про повну незалежність, – сподобилися прийняти лише за тиждень до бою під Крутами. А обрати президента УНР – напередодні гетьманського перевороту.
Не сприяла конструктивній діяльності УЦР її соціалістична основа, з постійним нахилом у бік звичайної охлократії. Протистояння з Росією було спочатку безнадійним, бо були спільні соціалістичні переконання, а більше... Що ж розділювало, поставимо питання: – коли нічого більше не було за душею, крім отiєї «автономії»? А у Росії, до декоративного «соціалізму» – була ще добра стара імперська аґресивність, стала та нестримана. З усім цим у УЦР – жодних реальних історичних шансів не було.
Зазначимо в цьому важливий історичний елемент, – стале внутрішнє протиріччя, яке неможливо не помітити та ще важче іґнорувати. Бо воно стало мало не вирішальним. Будь-яка влада в той бурхливий час могла утриматись лише якоюсь військовою силою. Для УЦР то були формації УСС, створені та вишколені українським патріотичним рухом у Галичині. То були люди освічені, підготовані до своєї діяльності за настановами Дмитра Донцова та інших бездоганно українських людей. На сході ж усі вони потрапили до соціалістичного балагану, де взагалі ніхто не сушив собі голову, ні поняттям незалежності, ні поняттям держави. Де вели відверту «пацифістську» пропаганду більшовицького спрямування, доводячи, що Україна – країна мирна, та армія їй взагалі не потрібна. А вістря пропаґанди в Росії – було спрямоване на те, що в Росії не потрібна царська армія, а от червона – потрібна, як повітря. Щоб за допомогою своєї аґентури в УЦР знову підібрати під себе багату колонію – Україну.
Очевидно, що за подібних умов жодних історичних шансів Центральна Рада не мала, і мати не могла.
Вони, ці історичні шанси, з’являться тільки з гетьманатом, вільним від політичної демагогії, який відкине соціалістичний балаган та продовжить натомість якось розвивати необхідне, українство, – єдину можливу опору нації.
Історичною очевидністю було та є те, що незалежність України може бути утримана лише у повсякденній антиімперіалістичній боротьбі з російським імперіалізмом, створенням максимального ідеологічного та ментального дистанціювання України від Росії.
Жодної української незалежності не буде доти, доки Україна остаточно не відліпиться від Росії, не лише фізично й політично, але насамперед морально та духовно. Поки «Геть від Москви !» не стане принципом життя для кожного окремого українця.
Насамкінець наведемо, без жодних коментарів, дещо повчальну статистику з неодноразово цитованого нами біографічного видання В.Верстюк, Т.Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, яке містить загалом 127 позицій. Відкинувши тих, про кого достеменно не відомо, за яких обставин помер, ми матимемо для позосталих 109 наступну статистику:
Репресовано та знищено совєцькою владою – 53, в тому числі 5 із тих, що еміґрували.
Померло своєю смертю по совєцький бік кордону – 14 (дехто з них і вiдсидів).
Зуміли врятуватися за кордон та померли там власною смертю – 42.