Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
Содержание4. Революція. Терор наприкінці Тоді вони запропонували провести замах на Акімова Дора Брілліант по довгому заключенні у Петропавловській Фортеці психічно захворіла та померла у жовтні 1907 ( |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Але, в чому ж головна мораль попереднього для нас – українців – із наведених посилань від неостаннього з російських революціонерів?
Це, насамперед, знову і знову, – факт повної фальшивості міту про дві Росії; – одну – гидку, імперську та імперіалістичну, а другу – нашу, дружню та добру, революційну та демократичну. А цей міт – не останній в арсеналі російського імперіалізму, і не дано йому ще гідного спростування в українському, а значить – і в будь-якому іншому письменстві. Бо, знову повторює цю байку про дві Росії в наш час і такий ґрунтовний дослідник, як М.Демкович-Добрянський у своїй книзі «Україна і Росія», Львів-Краків-Париж, 1993. Повторює попри те, що на його очах уся політика совєтів наочно продемонструвала повну узгодженість із царською політикою, щодо національного питання.
Тут ми бачили ставлення до цього питання з боку реномованого та прийнятого на Заході російського революціонера; ставлення абсолютно однозначне. Він, як його попередники та наступники, не дозволяє такого поняття як право націй на самовизначення.
Так, про що ж тут іще казати?
4. Революція. Терор наприкінці
Наприкінці терор, так би мовити, аматорський – замінився терором професійним, коли перейшов до рук партії соціал-революціонерів (СР) або есерів. Тут ним займалася Бойова Орґанізація (БО), відокремлена від партії есерів як такої, для більшої безпеки.
Це сталося 1904, напередодні Першої революції 1905, та статус БО був чітко визначений рішенням партії, надрукованим у № 7 «Революционной России», партійного орґану есерів. Там читаємо:
Згідно з постановою партії, із неї виділилася спеціальна бойова орґанізація, що приймає на себе, – на засадах строгої конспірації та поділу праці, – виключно діяльність дезорґанізаційну та терористичну. Ця бойова орґанізація отримує від партії, через посередництво її центру, – загальні директиви щодо вибору часу для початку та призупинення військових дій і відносно кола осіб, проти яких ці дії спрямовуються. В усьому останньому вона наділена якнайширшим повноваженнями й повною самостійністю. Вона пов’язана з партією лише через посередництво центру і повністю відділена від місцевих комітетів. Вона має повністю відокремлену орґанізацію, особливий склад (згідно з умовами самої роботи, очевидно, вельми нечислений), окрему касу, окремі джерела засобів.
Душею БО були низку років інженер Євно Азієв або Євґєній Азєф, та такий собі Боріс Савінков, мало популярний письменник, але із записів якого можна узнати, як усе відбувалося. Свою книжку спогадів він так і назвав – «Воспоминания терориста». З неї, переважно, ми й будемо черпати наші подальші відомості.
Терор був суто індивідуальним, особливо застерігалися від того, щоби не постраждав хтось не причетний до справи. Був спрямований проти високих посадових осіб імперії, в ранзі, як правило, не нижче міністра або губернатора. Замах готувався довго, неквапливо і ретельно. Терористи багацько та вільно їздять імперією, знімають помешкання, оплачують готелі; ніде не зустріти у «Записках» Б.Савінкова скарг на брак грошей. Фінансових проблем для терористів – просто не існує. Автор, часом, крізь зуби пише про якість там приватні пожертви, але... Створюється стійке враження, що йдеться про значно потужніші джерела фінансування.
Між іншим, побачення терористів призначаються в найдорожчих ресторанах столиці, а одного разу дискутується питання про набуття автомобіля найдорожчої марки. Тільки на те, аби ліпше відвести очі поліції. Отже, джерела – мало не невичерпні, але – звідки? Замахи готуються довго, неквапливо (гроші завжди є) і ретельно. Переодягнені вуличними торгівцями або візниками терористи вистежують розклад і сталі шляхи поїздок підопічної особи на службу. Вони називаються «наблюдатєлі» та знають свою фіктивну справу фахово, не привертаючи уваги своїх не задіяних у терорі колег або поліції. По них приходили ретельно замасковані замахівці – «мєтальщікі», які кидали в карету високої особи саморобні бомби, по можливості підстраховуючи одне одного.
Все це, якось-такось (навіть – здебільшого) працювало. Але, траплялися, часом, і непорозуміння – де ж їх не буває. У зв’язку із замахом на міністра внутрішніх справ Дурново, автор пригадує, зокрема, деяку неув’язку на самому початку справи. Варто навести й це:
Гоц, Павлов і Трєгубов твердили, що вони вже вистежили Дурново і можна приступати до замаху. Ми ж були переконані, що це невірно: ми не могли припустити, щоби за нашого зосередженого спостереження наша група не помітила Дурнова.
Непорозуміння незабаром розвіялося. Виявилося при перевірці, що Гоц Павлов і Трєгубов вистежили не міністра внутрішніх справ, а міністра юстиції Акімова, що обличчям нагадував Дурново.
Тоді вони запропонували провести замах на Акімова.
(Б. Савинков. Воспоминания террориста, Москва, 1991, с. 22б)
Однак, до подібної свободи думки БО на той час іще не дійшла. Прийшлося все-таки вколошкати Дурново.
Бомби ховалися під одягом, були саморобні та вельми далекі від досконалості. Як повідомляє нас сам автор:
Наші бомби мали хемічний запал: вони були обладнані двома хрестоподібними трубками зі запалювальним та детонаторним приладдями. Перші складалися з наповнених сірчаною кислотою скляних рурок із балонами та надітими на них свинцевими вантажами. Ці вантажі, при падінні знаряддя за будь-якої позиції, ламали скляні рурки; сірчана кислота проливалася, запалювала суміш бертолетової солі з цукром. Запалення ж споводувало спочатку вибух грімучої ртуті, а потім і динаміта, що заповнював знаряддя. Невідворотна небезпека при наладовуванні полягала на тому, що скляні рурочки могли легко зламатися в руках (теж там, с. 25).
Конструкція, годі казати, й насправді полишала бажати кращого. Не дивно, що й автор кілька разів протягом книги скаржиться на брак добрих технічних засобів та недосконалість існуючих. Та мріє про такі «технічні винаходи, які піднімуть терор на належну висоту».
Бо, навіщо всі оті рурки, кислота та бертолетова сіль із цукром, коли грімуча ртуть вибухає від найменшого удару? Так, чи не безпечніше та зручніше було би ставити саме ударний детонатор? – із власних досвідів із грімучкою в дитинстві, знаю, що вона є понад чутливою до ударів. Тому простий та зручний ударний детонатор, який ставиться на місце останнім, безпосередньо перед використанням пристрою, – був би набагато безпечнішим, але – ви ж бачите. Не одного разу вся ця складна та незграбна техніка з трубками та кислотою підводила, ставала причиною загибелі самих терористів, які ладнали ці пристрої на конспіративних квартирах. Коли спину самодіяльного підривника розмазувало по стіні помешкання, а якісь орґани терориста поліція, бувало, підбирала на другому боці вулиці або площі.
Своєрідними були й люди, які присвятили себе терору. Всі були з певними психічними відхиленнями, та ніхто з них поняття не мав, що потрібно буде робити, коли нарешті станеться довго очікувана ними революція. Всі вони були молодими, як правило, молодше тридцяти, – духовно незрілі. Послухаємо, що каже – за словами автора, такий собі терорист Покотілов:
Я вірю в терор. Для мене вся революція – у терорі. Нас мало зараз. Ви побачите: буде багато. От, завтра, можливо не буде мене. Я щасливий цим, я гордий: завтра Плеве буде убитий (теж там, с. 19).
В іншому місці Б.Савінков пише про відомого Івана Каляєва:
Для людей, що знали його дуже близько, його любов до мистецтва і революції освітлювалася тим самим вогнем – несвідомим, боязким, але глибоким і сильним релігійним почуттям. До терору він прийшов своїм власним, особливим шляхом, і вбачав у ньому не тільки найкращу форму політичної боротьби, але й моральну, можливо, релігійну жертву (теж там, с. 29).
І.П. Каляєв був тим, хто убив великого князя Сєрґєя Алєксандровіча, кинув бомбу в його карету в Кремлі 4.02.1905. Його заарештували на місці та відвезли негайно «куда надо». Сам він описав це в листі з тюрми товаришам на волі – у такий спосіб:
Ми поїхали через Кремль на візнику та я надумав кричати: «Геть із проклятим царем, хай живе свобода, геть із проклятим урядом, хай живе партія соціалістів-революціонерів!» Мене привезли до городської частини... Я увійшов твердим кроком. Було страшенно гидко серед цих жалюгідних боягузів, я був зухвалий, знущався з них.
Зауважимо, що цій людині було на той час уже 28 років – не школяр, не юнак, але... Теж, у своєму роді – погодьтеся, – цікавий матеріал для психіатрів, для психолога. Чи, бува, не загальна інфантильність психіки?...
До терору тягнулися не лише чоловіки, але й жінки. Про відому терористку Дору Брілліант автор пише:
Питання проґрами її не цікавили. Можливо, із своєї комітетської діяльності вона вийшла з певним ступенем розчарування. Її дні проходили у мовчанні, у мовчазному та зосередженому переживанні тiєї внутрішньої муки, якою була повна. Вона зрідка сміялася, і навіть тоді її очі полишалися строгими та сумними. Терор для неї втілював революцію і весь світ був замкнений у бойовій орґанізації (теж там, с. 33).
Про те, які саме життєві випробування та розчарування привели Дору (яка походила з досить забезпеченої родини) в табір терористів, автор чомусь ніде не пригадує. Далі дізнаємося, що Дора була заарештована після убивства міністра фон Плеве, та:
Дора Брілліант по довгому заключенні у Петропавловській Фортеці психічно захворіла та померла у жовтні 1907 (теж там, с. 176).
Чи можна вважати термін у три роки «довгим» – полишимо на сумлінні автора, але психічна хвороба не була рідкістю серед терористів. В іншому місці читаємо:
... а обвинувачення щодо Лєонтьєвой – зняте «за душєвной болєзнью», як сказано в офіційному документі. Всі вони, крім Агапова (Дулєбова), який страждав у Петропавловській фортеці на нервовий розлад, були звільнені. До бойової орґанізації з них повернулися лише Моісєєнко і Шіллєров. Загородній був арештований у грудні 1905 р. у справі динамітної майстерні у Петербурзі, і його подальша доля мені невідома. Ефруссі прийняла участь у терорі набагато пізніше, у 1907 р. Агапов (Дулєбов), нервовий розлад якого перейшов у душевну хворобу, був переведений із фортеці до лікарні Миколи чудотворця. У листопаді-грудні 1905 р. ми зробили спробу звільнити його з лікарні і Моєсєєнко вів для цього переговори з одним із лікарів, Трошиним. Переговори покінчилися невдачею, і Агапов, так і не відкривши свого справжнього імені, помер у тій же лікарні у 1908 р. (теж там, с. 124).
Все так, праця терориста, попри відсутність браку засобів, є нервовою та турботною, не сприяє здоров’ю в будь-якому сенсі. Здатна, можливо, сприяти й психічним захворюванням. Але саме тут, як ніде більше, важко відокремити причину від наслідка. Бо, з таким самим правом можна твердити, що в терор приходили переважно люди з психічними розладами, схильні до психічних захворювань.
Однак, все це є лише загальне тло, на якому розігрувалася драма соціального протистояння.
Загалом діяльність БО можна вважати доволі успішною, зважаючи на технічну відсталість у засобах та невисокий рівень виконавців-дилетантів, компенсований фанатизмом.
Починаючи з 1903 було чимало убитих: убито 1903 уфімського губернатора Боґдановіча, убито 1904 міністра внутрішніх справ фон Плеве, убито 1905 великого князя Сєрґєя Алєксандровіча. Убиті були також дещо вторинні політичні постаті: петербурзький «ґрадоначальник» фон Лауніц, та головний військовий прокурор, генерал Павлов.
Полишили слід в історії й численні невдалі замахи, коли жертву було тільки поранено, та завжди – принаймні, – залякано. Це замахи: на наступних осіб: пєтєрбурзького генерал-губернатора, генерала Трєпова, київського генерал-губернатора, генерала Клейґельса, ніжегородського генерал-губернатора, генерала Унтерберґера, московського генерал-губернатора, адмірала Дубасова тощо.
*
Терор планувалося розпочати з новою силою після 1907, але... Як грім з ясного неба в травні 1908 впало обвинувачення журналіста і письменника В.Л. Бурцева, який оприлюднив докази співробітництва БО партії есерів із царською «охранкой». Звинувачений в цьому був один, мало не із засновників партії, інженер Євґєній Азєф. Почалися розслідування, партійні та журналістськi, обвинувачений довго всьому заперечував, поки не взяв за краще збігти подалі; як від революціонерів, так і від «охранкі».
Якесь певне світло на цю сенсаційну аферу пролив тоді й прем’єр П.А. Столипін, відповідаючи на думський запит. Дослівно, він дав цьому наступне пояснення:
Перейдемо до відношення Азєфа до поліції. До числа співробітників Азєф був прийнятий 1892 року. Він спочатку давав відомості департаменту поліції, потім поступив у розпорядження начальника охоронного відділу в Москві; потім переїхав за кордон, знову спілкується з департаментом поліції, і, коли директором департаменту був призначений Лопухін, переїхав у Пєтєрбурґ, де перебував до 1903 року. У 1905 р. поступив у розпорядження Рачковского, а наприкінці 1905 р. тимчасово відійшов від аґентури та працював у пєтєрбурзькому охоронному відділенні. Очевидно, коли Азєфа починали часом підозрювати, Азєф тимчасово відходив від аґентури.(теж там с. 143)
Деякі необхідні примітки: пояснення. П.І.Рачковскій, наступник генерала Лопухіна, – це той, від «Протоколов Сіонскіх Мудрєцов», яких замовив «сочініть» своєму дрібному сексоту Матвєю Головчінскому; та яких літературно оформив та видав відомий православний діяч Сєргєй Нілус, відмінно знаючи, що це – фальшивка. Отже, слід гадати, що для більшості тодішнього загалу вся чарівність ситуації полягала не на тому, що Азєф був революціонером, а на тому, що він був жидом, який щиро співпрацював (щоправда – за певні гроші) із кублом затятих жидофобів, отих – «Бєй жідов, спасай Россію!» Втім, то була всього тільки Росія, та годі було би там шукати принципових. Навіть серед жидів, яким відверто погрожували винищенням...
Однак, справа не в тому. Всюди, коли починали якусь діяльність революціонери, державна «охранка» намагалася набути серед них своїх людей, шпигунів та провокаторів. Спромогаючись їх знешкодити; справа радше банальна.
*
Були аґенти «охранкі» – годі казати, й серед більшовиків. Таким був Сталін, це добре відомо, а судячи з ситуації з його Туруханським засланням, з якого він ніяк не міг збігти, – певний вплив мав на «охранку» й ворожий тоді йому Лєнін. Одне слово, справа цілком звичайна.
Привертає увагу тут зовсім інше, чому якось не надавали досі належного (чи – може жодного?) значення дослідники; а – шкода. Справа в тому, що цей «випадок Азєфа», можливо, припіднімає нам крайчик тiєї завіси, яка десятками років відокремлювала від громадськості таку важливу проблему, як співробітництво двох найбільших політичних сил Другої імперії: «охранкі» – і революціонерів.
Дійсно, обміркуємо дещо становище Азєфа. Як аґент поліції він зобов’язаний був прирікати на неуспіх плани революціонерів, відводити загрозу від тих, на кого вони замахувалися. Однак, що ж ми бачимо? Убито військового прокурора, пєтєрбурзького «градоначальніка», убито кілька губернаторів, міністра внутрішніх справ; убито навіть великого князя!... Доведено було, що Азєф 1904, перед замахом на фон Плєве, готував замах на П.Рачковского, з якихось причин змінивши потім власні плани. А сам П.Рачковскій, в свою чергу, – заздалегідь знав, що готується замах на фон Плеве; та – нічого з цього приводу не робив. Дивні справи...
А, що ж поліційний аґент Азєф, – як поліція йому всі ці вбивства дарує? – а, дарує ж...
Все це наводить на думку, що ми ще далеко не все знаємо. Традиційно просте для історії протистояння, революціонери – царизм, – було насправді набагато складнішим, але – чи довідаємося ми про це? – чи маємо такі шанси? Бо, дійсно, «охранкі» давно немає, а «рєволюціонєри»? – від них про це співробітництво багацько не довідатись. Бо, при імператорському дворі діяли впливові угруповання, ворожі одне одному, які й зводили порахунки; часом – і руками терористів. Бо, як геть розколений був на ворогуючі сили революційний табір, то навіщо думати, ніби царизм був монолітним? – адже, це Росія...
Те, що при цьому загинув навіть один із великих князів – може свідчити й про ворожнечу (та – яку!) всередині клану отих псевдо-Романових (нащадків, виключно, Єкатєрініного байстрюка Павла). Бо, деякі автори пишуть, що їх на той час наплодилося таки чималенько. Це може якоюсь мірою пояснити й те, чому більшовики, якi легко ліквідували царську родину, так само легко повипустили за кордон інших «Романових» на чолi з матiр’ю Нiколая II. Яке ж могло бути в усьому знову ж змовницьке комбiнаторство? – бо ж, iще декабристи передбачували знищення всiєї царюючої родини.
Багацько, чого ми не знаємо. А, ще більшого, певно, не узнаємо ніколи.
*
Але, складні та не в усьому зрозумілі для нас відносини есерів, більшовиків і царської охранкі, є лише часткою того, чого ми ще й приблизно не знаємо. Тiєю ж верхівкою айсберґа. Не випадково ж, чи не найбільш відповідальний період історії партії – її зародження та становлення, – так і не знайшли справжнього віддзеркалення в історії.
Мимриться щось там про попередників, про такий собі петербурзький «Союз Борьби за Освобождєніє Рабочєго Класса» (оті, пам’ятні нам усім Аксєльрод, Дейч, Засуліч, Ігнатов, Плєханов) та всяке інше. Про «робітничі гуртки», в яких висунувся на перший план своєю полум’яною красномовністю недорікуватий «наш Ільіч», та... мало про що там іще, аби не про головне.
Але той же Лєнін писав, що як «рабочій-аґітатор» добре робить свою справу – йому не слід працювати, його має утримувати партія, на власні гроші. Та й сам Лєнін (а за ним – і купа інших) ніде й ніколи не працювали. А він сам – іще роками кайфував за кордоном, де життя, що би там не казали – було дорожче, ніж у Росії.
Так от, звідки ж на це все бралися гроші? – адже й каса охранкі не була бездонною.
Лише глухо довідуємося, та не з партійних джерел, що «господа россійскіє соціал-дємократи» починали свій історичний шлях не як політична течія чи партія, як оті ж соціал-демократи на Заході. Ні, вони й тут «пошлі своім путєм», та на початку діяли радше, як звичайна орґанізація рекетирів. Робилося це так. Підготувавши ґрунт та збаламутивши робітників якоїсь фабрики, вони з’являлися до її власника та ставили його перед альтернативою: або сплатити їм певну скромну суму, або втратити від наступного страйку набагато більше. Тим, власне, й жили. Зауважимо тут, що робітничий рух, разом із прагненням поліпшити умови життя та праці робітників, представлений соціалістами, соціал-демократами, чи як їх там іще, – існував по всіх розвинених країнах світу, але подібні заходи – там невідомі. В Росії їм сприяв у найвищому ступені – рабовласницький характер суспільства, з його традиціями: обдирати не скільки можна, а – скільки влізе, до останнього.
Так само глухо чуємо про партійне полювання на багатих спадкоємиць з боку спеціально уповноважених на це партійних альфонсів. Успішне одруження тягнуло за собою прискорене отримання спадку (були батьки – й не стало), який по тому, повністю або переважно, перекачувався до партійної каси. У закордонних революціонерів така практика – теж не відома.
Останнім знайомим нам джерелом поповнення партійної каси були славетні, так звані «експропріації». Роз’яснимо, що це таке.
Імперській мові та культурі властиве традиційне лицемірство, яке походить із постійної необхідності «імєть хорошую міну прі плохой ігрє», тобто – торгуючи людьми, як худобою, – при всьому при тому прикидуватись цивілізованою нацією. З iншого боку, спробуйте там все називати на власні імена, так, – чи довго ви це витримаєте? – отже, певною мірою, – ще й інстинкт самозахисту. Звідси й нестримана схильність до іномовлень. Бо, «експропріація» походить із латини, де слово «пропріум» означає чиюсь особисту власність. А «експропріювати» тоді означатиме «вивласнювати», тобто, як не красти то грабувати. Їхні нащадки розів’ють це мистецтво обхідних іномовлень аж до повної досконалості, та іменуватимуть миле їх жидофобським серцям знищення Ізраїлю, – як «ліквідацію послєдствій ізраільской аґрєссіі», або ґеноцид (без якого вони просто не можуть) чеченського народу – «навєдєнієм констітуціонного порядка в Чєчнє» ; спритна братія, чи не так?
До цього – пригадайте й сучасність. Чи не йменують вони сьогодні звичайні кримінальні розборки з автоматною стріляниною білого дня – цивілізовано і культурно: «пєрєдєл собственності»? Саме таким «пєрєдєлом» були й «експропріації» – були гроші в банку, а опинились в партійній касі...
Отже, «експропріація» – то звичайнісіньке пограбування, та оті ґанґстерські напади на банки, так добре знайомі нам із американських «бойовиків», – то ті ж самі «експропріаціі банков» есерами, або соціал-демократами, через які вони поповнювали партійні каси.
Ми, під владою тiєї ж самої партійної номенклатури, – часом дивувалися розквітові злочинства, але – чи варто? Бо ж – саме вони – кримінал і злочинство, стояли – можна сказати, над колискою більшовизму. Вони починали, як звичайні ґанґстери, та не дивно, що так само й кінчають свій життєвий шлях.
Втім, ніяк не ліпше було воно й у проміжку, у тому «щасливому», про яке наливають нам сучасні «соціалісти». У передвоєнний період совєцької влади заарештований кримінальник радикально порізнювався від інших, як «соціально блізкій». Пам’ятаєте отой епос про Костю-капітана та його блатних, відомого Погодіна? В той час, як власники, інтеліґенти або селяни – то «соціально чужіє». Потім, по війні, коли політичні були у меншості, кримінальники допомагали партії їх «перевиховувати». Тому, дивуватися розквіту криміналу в наш час під крильцем колишньої партноменклатури, – може лише вкрай наївна людина, що прожила життя не задумуючись над тим, у якому суспільстві живе. Бо нове зрощення партії з мафією, з криміналом, почалося ще за Брєжнєва, та завершилося за Андропова.
Але, повернемося до минулого, бо ми ще не про все сказали.
Попався був на цьому колись і «наш вєлікій Сталін», коли в молоді роки брав участь в «експропріаціі Южно-Русского Банка» в Тбілісі. Він тоді необачно гульнув був на хутко здобуті гроші, та вперше й потрапив до буцегарні. З цього, власне, й починається його наступна партійна кар’єра...