Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Отже, насамкінець підкреслимо, що брехливі байки про якийсь там «украінській антісємітізм», яких із властивою їм тупістю московити повторюють не перше століття, – то є чисті дурниці. Повторюють попри те, що жодного такого антисемітизму не викрити, ні в подіях української історії, ні в ідейній спадщині українських мислителів.
Дещо плинув у російському руслі Михайло Драгоманов (отой, від «культурної автономії» та соціалізму) закидаючи жидам (щоправда, ще у 1875), ніби вони, мовляв:
а) Жиди являють собою елемент, що не творить цінностей; більше чи менше вони всі можуть бути підведені під категорію купців;
в) купців тих є забагато, а тому утримання їх коштує задорого робочим станам населення.
Перше звинувачення зіходить, здається, ще до відомого Ернеста Ренана (1823-1892), та є цілком хибне, якщо хоч трохи ліпше знати історію. Однак, його потім повторив В.Розанов у своїй збірці «Религия и культура» (уже десь 90-і роки), розповсюджуючи на всіх семітів взагалі.
Повна неслушність цього закиду доводиться даними історії та ще тим незаперечним фактом, що обмежуючи права жидів у християнській Європі – їх просто не допускали до жодних фахів, крім торгівлі, – які ж там уже «цінності»! Так само неслушним є й друге дорікання, бо рівень торгівлі – то є показник розвиненості суспільства, та купець (принаймні – перед ХІХ ст) ніколи не був у ньому класом зайвим чи паразитарним. Та й наші власні українські предки були не чужі цьому. Ні ґоти, що полишили нам усю торгівельну лексику нашої мови (крам, ваги, ярмарок, тощо), ні гуни, які додали до цього ще назву терезів та чумацтво, – цілий торгівельний клас.
Адже, слово «чомаґ» мадярською означає пакунок, пересилку, а корінь «чум» розповсюджений у сили народів Азії, позначаючи – в широкому колі: від житлової споруди та по звичайний лантух.
Звертаючись до першого українського геополітика Юрія Липи (убитого енкаведистами), який у своєму «Призначенні України» (Львів, 1934) блискуче розвинув ідеї відкривця цієї науки – Карла Гаусгоффера, – то він ставився до жидівства з його проблемами – без тіні антисемітизму.
Так само чужим до нього був апостол українського націоналізму Дмитро Донцов. Цей, перебуваючи ще вдома – у Києві підчас заворушок 1905-1906, – очолював загін по захисту жидівського населення від російських погромників.
А Уряд УНР – нагадаємо – мав у своєму складі навіть міністерство в жидівських справах. Випадок, підкреслимо це спеціально, безпрецедентний у світовій історії, – хіба не так?
Хоч і подяки за все це ми поки не дочекалися, але й робили це не заради неї, а виключно – керуючись розумом та сумлінням.
7. Перша світова війна
Вона спалахнула 1 серпня 1914, а відповідальність за неї несуть, як це повсюдно важається, – Росія та Німеччина. Перша плекала свої честолюбні, як звичайно, наміри: добити остаточно ослаблу Австро-Угорську імперію, та загнати врешті всіх слов’ян до власної імперії – Російської. Здійснивши світлу мрію А.Пушкіна про те, як оті «славянскіє ручьі сольются в русском морє». «Морє» було, радше, такою собі угро-фінською калюжею розмірів моря, але... на такі дрібниці там уже не звертають уваги. Що ж до другої… Вона, так їй думалося, була в чомусь обділеною (особливо – щодо колоній) Англією та Францією; а щодо останньої – зберегала пам’ять про легку перемогу над нею 1870. Що ж, теж, які не які, а – підстави.
Тертя Росії з Австро-Угорщиною розпочалися ще тоді, коли остання, відкривши 1867 польський університет у Львові, – запланувала на 1915 відкриття там іще й українського. Цей план і був оприлюднений ще 1912. Справа, начебто, суто внутрішня (освіта!), але в Європі тоді була держава, що є «за всє в отвєтє»; для якої просто не існує такого поняття, як чиїсь там унутрішні справи. Бо, в неї бачите, всюди якісь «своі інтєрєси». А тут іще – тільки подумати! – збираються освічувати ненависних Росії українців. З Пєтєрбурга до Відня й летить грізний демарш (напевно – єдиний подібний у світі), ультиматум: відкриття українського університету у Львові – Росія вважатиме «враждєбним актом», поготів – «казус бєллі», тобто – приводом для війни (!). Ні більше, ні менше.
Ви скажете, що це переходить будь-які межі, але... Пригадайте – класику: «Шірокі натури русскіє,/ нашєй правди ідєал,/ нє влезаєт в рамкі узкіє/ юрідічєскіх начал». Це було ще сто п’ятдесят років тому...
Та, поставте себе на місце Росії. Їй тільки-но, зусилями солженіцинського куміра П.А.Столипіна, вдалося знову (у котрий вже раз) заборонити українську мову. Далебі, до цього ще спеціальним обіжником січня 1910 прирівняти українців до «інородцєв», укупі з жидами та калмиками, або німцями; а тут...
Тепер вони, зверніть увагу, геть забули про це, весь час бовкаючи нам, як не про «славянскоє братство», так і про «славянскоє єдінство» (вважаючи, що характерно, й себе слов’янами (!)). Але, таке щось і не повинно нікого дивувати. Бо ці люди користуються первісним, дологічним та магічним мисленням, де нема місця звичайній людській логіці. А звідси й увесь той смітник в голові кожного з них, який і не дає їм жити так, як у ХХ ст. живуть інші люди.
Багацько чого вдалося тоді досягти Росії. Зокрема пощастило, нарешті, розігнати власну українську інтеліґенцію по еміґраціях, а тут... на тобі, маєте, – український університет. Та, ще під боком, «за Пєрємишлєм». Тим самим, на схід від якого й досі не працюють, ні розум, ні логіка.
Отже, хоч Німеччина і приєдналася до війни на стороні Австро-Угорщини, але не була, в жодному разі, її ініціатором. Першою її причиною стало прагнення Росії почистити від українських патріотів Галичину. Про це писав у своїх спогадах царський міністр зовнішніх справ Сазонов. Писали й інші проникливi люди; наприклад:
Ліберальне настановлення Австрії до українців не подобалося Росії, і тертя на цьому ґрунті стало однією з головних причин Великої війни.
(Л.Лавтон, Україна: найбільша проблема Європи,
Лондон, 1939)
Як бачимо, були й розумні історики, що розуміли значення української проблеми для Європи; шкода тільки, що це було вже по Версалі. Та, на жаль, це не додало розуму ні Ф.Рузвельтові, ні В.Черчіллю.
Розпочати війну було простіше від простого. На це було застосовано звичну вже для Росії практику царевбивств, та 28.06.1914 у Сараєві, серед білого дня, сербський терорист Ґавріла Прінціп, пов’язаний з російською розвідкою (остаточно не доведено, але дуже правдоподібно – пригадаймо старий римський принцип: кому від цього добре), – застрелив наступника австрійського трону, ерцгерцога Франца Фердінанда. На що, природно, Австро-Угорщина оголосила Сербії війну; рівно через місяць. А вже потім Австро-Угорщині оголосила війну Росія (тобто схвалила вбивцю особи з царюючого дому сусiдньої держави). Стала на захист Сербії. Ви ж знаєте, їм чужого не треба, вони – як не «освобождают», то когось обов’язково «защіщают».
Пошукуючи успіху на півночі, де до Німеччини було найближче, росіяни, по перших успіхах, потерпіли капітальну поразку під Танненберґом, у Східній Прусії, та зовсім нищівну на Мазурських озерах, у Польщі. По цьому вони тільки відступали. Але на півдні, зібравши усі сили, зуміли на коротший час окупувати ціль війни – Галичину.
Наслідки цієї окупації були вражаючими. Першим завданням було знищити всі українські орґанізації, просвітянські та наукові: товариство «Просвіта», Наукове товариство ім.Т.Шевченка... Туди були спрямовані «казачьі команди» – досвідчені «каратєлі». Вони негайно понищили всі українські бібліотеки, що збиралися десятками років. Та, книжками з майном – справа не обмежилася. То була, так би мовити, генеральна репетиція майбутніх совєцьких, як їх тепер називають, «етнічних чисток», – 1939 та 1944-1950. Як писав Дмитро Дорошенко – київські тюрми були переповнені галичанами, старими та малими, головне – аби інтеліґентами. Жахливо та неймовірно, але людські втрати оцінюються в мільйони життів. За самими приблизними підрахунками тоді, за кілька місяців 1915, було розстріляно або депортовано до Сибіру до чверті населення Галичини. Пізніше те саме зробили вже з третиною тих, що полишились. Так «вєлікій русскій народ» виявляв тоді свої незмінно братні почуття до українців.
Другою ціллю було захопити західних слов’ян, та після відповідних чисток зігнати їх теж під владу російського царя, але... Як воно спіткнулися вже на першій цілі – годі було думати про другу. Стала на перешкоді власна військова нікчемність та щедро оплачений кайзерівською розвiдкою Жовтневий переворот.
Перша світова дуже хутко набула характеру позиційної війни, а тому унесла без видимих наслідків мільйони життів. Під одним Верденом загинуло, кажуть, не менше 700 000 людей. Тим вона й набула понурої слави найбільш безглуздої війни в людськй історії. Її в один голос засуджували, в широкому спектрі, видатні письменники Європи, від Еріха Ремарка по Анджея Струґа; виключаючи хіба що німця Ернста Юнґера. І, все таки... Подивимося на її наслідки неупередженим оком, порівняємо. Чи аж таким уже безглуздям вона покінчилася?
Так, безглуздя було, було у Версалі, в його несправедливості. Усю відповідальність за це несуть прем’єр Франції Жорж Клемансо (1841-1929) та президент США Вудро Вільсон (1856-1924). Саме ці двоє, недолугі політики та посередні люди (не сказати – розумні) посіяли тоді зуби дракона, які зійдуть невдовзі Другою світовою. Велика шкода, що жоден із них до неї не дожив.
Але, було ж і інше.
Вона остаточно розвалила стареньку імперію, Австро-Угорщину, давши незалежність Угорщині та Чехо-Словаччині; відродила розібрану по шматках розбійними сусідами Польщу. Ущуплила дещо й імперію Російську, дала волю та незалежність народам Прибалтики і Фінляндії. Чи цього – замало? – так, безумовно, але й це вже було щось.
Як найбільшу недолугість переможців, можна виставити те, що вони так і не покінчили з незмірно більше небезпечною імперією – Російською. А власне – допустили поновне загарбання нею України. Бо, без України – імперія не імперія. А це дало змогу відбудувати Третю Російську імперію – Совєцький Союз. Загрозу вже не лише для Європи, але й для цілого людства. Вони тоді просто знехтували великими можливостями, що й породило в майбутньому цитовану вже вище фундаментальну працю англійського історика Ланселота Лавтона. Яка, втім, не буде належно оціненою й після Другої світової війни.
*
Вона, Друга світова, й виникла саме з помилок, допущених переможцями Першої Світової. Обидва вони, вже згадувані вище, були люди старі, консервативних поглядів і не надто переобтяжені освітою, а у Клемансо до цього додавався кровожерний шовінізм. Геть обідравши переможену Німеччину (на яку несправедливо було звалено усю відповідальність за війну), штовхнувши її в прірву економічної кризи – вони істотно полегшили наступний прихід Гітлера до влади. А з ним, з ініціативи Сталіна, і виникла нова війна.
Наслідки її були жахливі, не кажучи про нові десятки мільйонів людських життів. Перелічимо. Втрата незалежності трьома народами Прибалтики. Дві тяжкі війни поспіль, що спали на героїчний нарід Фінляндії. Потрапили під московське ярмо та були надовго позбавлені можливостей нормального суспільного розвитку – ще п’ять (!) країн Європи: Албанія, Болгарія, Польща, Угорщина та Югославія. Ми звично вживаємо двох останніх назов, але – це ж іще, в сумі, – вісім народів. Додати до цього ще добрий шмат Німеччини?
Адже, сталінських кайданів Тегерану, Ялти та Потсдаму – Європа почне позбавлятися тільки через півстоліття ! – так, чи це не жахливі наслідки?
Історія, котра є хоча би й точною фіксацією минулих подій, – не має справжньої наукової цінності. Недарма, саме у подібній якості (хоч і завжди перекручуючи) прагнуть увічнити її аматори доконаних фактів, аґресори. Але, є ще один бік історії, – «а, що було би, якби...». Аналіз подій епохи, як шахової партії, проїгрування можливих варіантів; як ми кажемо – обстеження околиці чергового вузла графа. Адже, тільки воно й показує, де людство могло би ще більше програти, або – навпаки, – виграти. Саме те, що могло би дати людству можливість витягати уроки, вчитися на подіях минулого прийдешнім поколінням. Історія – аналітична.
Отже, припустимо на мить, що переможці Першої світової були би настільки далекоглядні, що зробили би те, чого не зробили, хоч і могли зробити. Наприклад, забезпечили би в новому устрої Європи не лише існування незалежних Польщі та Прибалтики, але й України (поготів – Білорусі). Чи це щось би змінило? Так, безумовно змінило би, та мабуть – чимало.
Насамперед, це істотно скоротило би імперіалістичні можливості Росії, створило би абсолютно нову рівновагу сил на сході Європи. Можливо, це могло би нарешті спрямувати російський нарід на шлях мирного розвитку – чому ні? Ми всі сьогодні розуміємо, таке щось є навряд чи можливе, але – чому не помріяти? Стала же після Першої світової душа колишньої загарбницької імперії, невеличка Австрія, – звичайною та мирною країною.
Друга світова війна мала покінчити з тоталітаризмом, найбільшою пошестю ХХ ст., у Європі, увічнити там демократію. Та – не покінчила, навпаки. Вона стала суцільною капітуляцією Заходу перед сталінським тоталітаризмом. А так сталося тому, що демократія, крім невеличкої Чехо-Словаччини, не мала жодної опори на сході Європи. А, як би там була на той час сильна, незалежна та демократична Україна? – яка, замість сваритись з сусідами за якусь історичну дрібницю, – дружила би з ними? Чи міг би тоді взагалі мати успіх гітлерівський «дранґ нах остен» – «напір на схід»? Та, нарешті, чи міг би мати якусь реальну цінність пакт Молотова-Рібентропа для Німеччини? – дуже сумнівно...
Друга світова війна розпочалася (тепер уже ніхто цьому не заперечує) саме внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа, незабаром по його ратифікації. Він містить у собі черговий поділ Польщі між Росією та Німеччиною. Але, в обличчі незалежної України, пов’язаної з Польщею, Прибалтикою та Чехо-Словаччиною спільними інтересами (а такі завжди були, є та будуть, якими б не були наші відносини), – чи розпочалася би ця війна взагалі? – чи ж могла би?
Отже, подивіться самі, подумайте, зважте все.
Такою вона є, історія, так вона тече та відбувається. Так у майбутньому цілі народи страждають від помилок окремих людей, яким щось там довірили. Часом, – і від одного-єдиного невірного вибору. Бо, принаймні однiєї з цих двох воєн – могло б і не бути взагалі.
VII. Другі Визвольні Змагання
1. Напередодні Других Визвольних Змагань
Перед Першою світовою, коли до початку Других Визвольних Змагань залишалися дослівно роки, – стан України та її народу був з ненайліпших. Вона була розкраяна та поділена імперіями на лоскути, мало пов’язані між собою.
Першим та основним був загальний поділ схід-захід, поміж імперіями: Австро-Угорською та Російською; практично – поміж цивілізованою Європою та «дикою Азією». Дикою – на той час, бо підросійською. Підкреслимо, що ми тут не схильні піддавати сумнівам великі культурні досягнення народів Азії. Але, вся справа в тому, що хоч Росія й була дикою – та не Азією; отже – деяка данина умовності, не більше.
*
Австро-Угорщина – імперія, нема сумніву; так, безумовно – гнітила народи, але гнітила їх не свавіллям царату та його «охранкі», а – імперськими законами. Була конституційною монархією, яка мала парламент, через який на ці закони можна було впливати, можна було їх досконалити. До парламенту могли обиратися, і дійсно обиралися – українці. На останніх перед Першою світовою виборах їх фракція в парламенті імперії сягнула 30 депутатів, а українець Юліан Романчук був обраний навіть віце-спікером, як тепер кажуть. Активне політичне життя українців на заході не могло не впливати й на схід, куди приїздили люди, куди потрапляла література і газети. Все це, у свою чергу, сприяло розвиткові та поширенню національного руху. Найбільш визначною в цьому відношенні стала культурна подія, яку Росія негайно перетворила на політичну, – відкриття 1903 пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. На нього мала прибути представницька офіційна делеґація з Австро-Угорщини, австрійці та українці. А, як у Росії (іще навіть не совєцькій) все прийнято розписувати та обмежувати заздалегідь, то й виникло питання, неможливе ні в Австро-Угорщині, ні будь-де, крім Росії: якою мовою на цьому відкритті виступатимуть місцеві люди? Вирішено було – ясна річ, що «на вєліком і моґучєм». Але, коли дійшло справи, ці місцеві люди мали мужність наплювати на цю ідіотичну постанову та виступали українською, як і австріяки, та... нічого не сталося; не те вже було російське самодержавство. Натомість царська влада спробувала була 1914 заборонити сторіччя Т.Шевченка, але тут наштовхнулася на рішучий громадський опір, який і зробив свою справу. Але, українство – як ми це вже відзначали, не було однорідним, ні на сході, ні на заході.
На заході найбільш політично розвиненою була Галичина, де українці (яких у середньому було менше) вимушені були політично ривалізувати з поляками, та могли вже, навіть, якоюсь мірою блокувати невигідні українській людності Галичини постанови сейму краю. Мабуть тому в Галичині перед Першою світовою – насправді кипіло українське духовне життя.
Політична ривалізація у змаганнях за автономію або й незалежність підсилювалася й старими, іще часів Жечі Посполітої, міжрелігійними антагонізмами та чварами. Хоча ці останні, з ростом загального рівня культури обох народів, – уже не мали такого значення, як колись. Польський рух дещо підтримувала Франція, наскільки дозволяли тамішні русофіли, але уряд самої Австро-Угорщини віддавав належне інтересам українців.
Дещо інакше стояли справи у Буковині, де місцеве румунство сповідувало ту саму релігію та спори могли бути тільки щодо української автокефалії. Румуни орієнтувалися на давно самовизначену Румунію, яка хоч і претендувала на Буковину, навіть – на угорський Ердей, але до пори мусила рахуватися з імперією. Отже, тут політичні відносини були не аж так гострі, та сваритися можна було, хіба за автокефалію. До того, українське та румунське населення було тут переважно сільським, та по містах бриніла німецька мова; щоправда, було чимало й німецьких селян. Тому, іще 1903 у сеймі цього краю було прийняте роздільне самоврядування для всіх трьох цих найбільших громад.
Знову інші справи були у Закарпатті, яке з 1867 було віднесене до Угорщини, та яке – за кілька десятків років, стало мало не повністю мадярським. За – підкреслимо це особливо, не найгірших стартових умов. Бо ще у 1850 Закарпаття мало сітку з більше як 500 українських шкіл, найбільшу, відносно як абсолютно. Але, вже на 1907 їх кількість скоротилася до 27, а з 1907 угорський парламент зліквідував неугорські школи взагалі. Чи не можна було цьому протиставитись? – далебі...
Були певні законодавчі рамки, спільні для всієї Австро-Угорської імперії, не були в ній першими й угорці, та марно було би все це приписувати виключно мадярській люті та підступності (?): слід буває, часом, звернути увагу й на себе. Значить, не явили свого часу закарпатці достатнього рівня політичної та загальної культури, аби цьому протиставитись: що ж тут поробиш...
Це тепер, у самостійній Україні, вони базікають про своє якесь окремішнє русинство та вимагають незалежності. А, де ж воно саме тоді було, поміж 1867 та 1907, – оте ваше русинство? – чи було взагалі?
На початку ХХ століття, за австро-імперської свободи – виникають численні українські спортивні, юнацькі, а часом і парамілітарні орґанізації: 1894 – Сокіл, 1900 – Січ та 1910 – Пласт; а 1913 у Львові відбувається перший збір нового товариства – Українських Січових Стрільців.
Ідея таких товариств виявилася на заході України дуже плідною, та хутко поширювалася: всього через рік існувало вже 96 відділень.
Із початком Першої світової створюється 6.08.1914 Українська Бойова Управа, яка має на меті згуртувати українські сили з Січових Стрільців у самостійну військову силу. А вже 21.08.1914 створюється Головна Українська Рада з представників усіх українських політичних сил заходу, під проводом Костя Левицького. Цікаво навести її маніфест, із якого видно політичні спрямуваня західного українства (за Валентином Морозом, «Україна у ХХ ст.»):
Український народе! Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Буря війни суне на Європу й нічого її не спинить. Український народ належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше. В таку хвилю народ, що хоче жити, мусить мати одну думку й одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би історії держав і народів. І тому в тій хвилі представники українського народу в Галичині, всіх політичних напрямків, які лучить один національний ідеал, зібралися в Головну Українську Раду, яка має бути висловом одної думки і одної волі українського народу. Коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоби ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли на марно, щоби кров батьків принесла добро дітям. Дорога наша ясна. Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що ще не вся Україна в його руках. Перемога Росії мала би принести українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, в якому стогне 30 мільйонів українського народу в російській імперії. Теперешня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку.
Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб’є година визволення України. Нехай цей поклик найде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить в нашому народі давнє козацьке завзяття! Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоби історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!
(Цитується за журн. Україна, № 23, 1991)
Отже, так дивились на стан речей на заході, у Західній Україні. Зробимо цьому деякий підсумок. Тільки на те, щоби порівняти зрілість політичного мислення підавстрійського українського заходу, та розкладеного російським пануванням сходу. Не знайти тут, у цьому документі ніяких випрошувань (якоїсь там «національно-територіальної автономії» або «визнання української мови» (в Україні!). Одне слово, всього того політичного недолузтва, з якого розпочала свою «боротьбу за Україну» Українська Центральна Рада (УЦР) на сході. Бо ще III Універсал УЦР товктиме ту ж саму воду в ступі, проголошуючи Українську Народну Республику (УНР) в «складі федеративної Росіі», та доповзе повного суверенітету, суверенної УНР, – тільки наприкінці 1917, перед муравйовською масакрою Києва.
А, між тим, не можна сказати, щоби на сході не було й розумних людей. Коли всі прагнули автономії (якої згодом і домоглися в особі УССР), Українська демократична хліборобська партія відстоювала на сході саме те, без чого не можна бути жодному народові: повний суверенітет народу та приватну власність на землю. Але, подивіться, хто був у проводі партії: В.Шемет (1873-1933), Д.Донцов (1883-1973) та М. Міхновський (1873-1924). Це були класики української національної ідеї, на відміну від грушевських та винниченків, які так ніколи її й не збагнули. Вони тоді не перемогли, але...не забудемо, що проти них працював наймогутніший з титанів новітньої історії та могутній союзник імперії, – людська глупота...