Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ
1. “Вєлікій Октябрь”
Він став великим переломом світової історії, та це дає привід іще раз нагадати, чим вона була насправді, Жовтнева революція, та що вона принесла власному народові та всьому людству.
Лєнінові та його прибічникам не прийшлося тоді надто змагатися за владу. Вона валялася на землі - тільки підібрати. А стартові капітали - теж були. Чималий внесок до лєнінської каси зробив німецький кайзер, зацікавлений в такий спосіб вивести з ладу свого найбільш, так би мовити, потенціально потужного супротивника. Постійну, знову ж матеріальну підтримку, забезпечував колишній меншовик Парвус (А.Ґєльфанд), тепер - помітний діяч західної тіньової економіки. Коротше, з підтримкою - проблем не було.
Співробітництво досить темної особистості Парвуса зі совєтами стало довгим та плідним, мало не родинною справою. Бо його син, Євгеній Гнєдін - “ізвєстний русскій журналіст і діпломат”, працював у 1935-1936 першим секретарем совецької амбасади в Берліні. То були вже гітлерівські часи, але це, як бачимо, не заважало ні їм, ні йому. А це й наводить на конструктивну думку, що найліпшим гаслом для них усіх було би: “Пройдисвіти всіх країн - єднайтеся!”
Лише згодом, 10.05.1938, цей нащадок “основателя советского государства” (а, чому ні? - хіба дати гроші - це так мало?), - і собі відбуде до ҐУЛАҐу; вкупі з іншим рідством із Ґєльфандів, що теж обіймало не останні посади.
Але повернемося до справи.
Головне починається потім. Бо, надто вже багацько обіцянок було роздано наперед; помимо того ідеального суспільства, яке мало прийти на зміну царському.
Скарбницею таких порожніх обіцянок стала, в першу чергу, так звана “Декларация прав народов России”, прийнята більшовиками та їх союзниками, з якими вони потім жорстоко розправляться, - через якийсь тиждень по захопленні влади в столиці (“почта”, “телеграф” ...).
Ознайомимося з першими пунктами:
Проголошується:
1. Рівність і суверенність народів Росїї.
2. Право народів Росїї на вільне самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави.
3. Відміна всіх і будь-яких національних та національно-релігійних привілеїв та обмежень.
4. Вільний розвиток національних меншин і етнографічних груп, що населяють терени Росії.
Як ясно бачимо сьогодні, з перспективи часу, ця “Декларация” була й полишилась чи не найбрехливішим в історії людства документом, а слівце «сувєрєнітєт» стало блешнею, на яку спромогатимуться ловити й наступних дурників, 75 років потім. Отже, пройдемося по окремих пунктах.
1. Жодної рівності не було, немає й ніколи бути не могло. Бо “старшій брат” ним і полишився.
2. Право народів на самовизначення ніколи Росією не визнавалося, ні тоді, ні тепер. Незалежність зі зброєю в руках вибороли собі тільки Польща та Прибалтика з Фінляндією. Незалежність усіх інших була тоді ж потоплена в крові Москвою. Незалежність удалих протрималася стільки, скільки змогла. Росія весь час прагнула захопити назад усіх, але її вистачило тільки на Прибалтику та на власного гауляйтера в Польщі. Та й сьогодні кримінально-політична потолоч у Москві дере глотки за “Росію в граніцах до 1917 года”.
3. Уся кадрова політика більшовиків по всіх закутках колишнього Союзу складалася, тільки й єдино, - з обмежень та обмежень, - національних, релігійних і всяких інших бо, чи хтось там допустив би до державної посади, навіть - не комуніста? Або, чи потерпів би на ній, скажімо так, - не атеїста? Космічних масштабів більшовицькою брехнею була й ота “відміна всіх і всяких привілеїв та обмежень” тому, що за їх розгалуженістю й багатством СССР навіть порівнювати не можна з колишньою країною класичного апартгейда.
4. Цей “вільний розвиток” призвів до того, що жодна з націй - крім пануючої російської, не виросла за цей час, а більшість, особливо - малих, приведено на грань вимирання. Не кажучи вже про орґанізований ґеноцид, про депортації цілих народів.
Так стоять справи на сьогодні з цією уславленою “Декларацией прав народов России” - брехнею всіх брехней лєнінських соціал-шовіністів (бо настав час повернути більшовикам їх справжні визначення). Прагнення ж народу уникнути призначених йому російськими соціал-шовіністами денаціоналізації або вимирання, - оце й є той самий “буржуазний націоналізм”, зокрема - український. Яким нас так лякали та продовжують лякати з Москви.
*
Прагнення народів до національної та особистої свободи можна було, як і в царській Росії, - подолати лише терором. Терором набагато потужнішим, ніж у царській Росії, яка, власне, саме від цього й розвалилася - від браку достатнього терору зверху. Отже, головним і став терор: тотальна війна проти народів, зокрема, й власного. Терор та невідворотна відповідь на нього з боку народу - громадянська війна. Не дивно, що саме терор стає першою турботою творця нової держави – Лєніна.
Терором від початку займалася “лєнінская ЧК” (“Чрезвичайная Комісія”), що послідовно перевтілювалася потім у низку подібних же злочинних орґанізацій - НКВД, МҐБ, КҐБ тощо. Її ідеологію можна знайти у Н.Бухаріна, якого за горбачовських часів намагалися були віднести чи не на щабель невинно постраждалого героя революції. Послухаємо його (“Экономика переходного периода”, 1920):
Розстріли є однією з форм становлення комуністичного суспільства.
Просто і ясно, чи не так? Тільки от, нічого собі “суспільство”. Та, хіба ж тільки вони, самі розстріли ...
Розстрілам незмінно передували бестіальні тортури. З людей знімали скальпи, їм виколювали очі; часом відрізували все, що тільки можна було відрізати ...
Щодо цих звірств, то це у них - більшовиків, було мало не генетичне, бо С.Мільгунов на с.65 своєї книги “Красный террор” (Москва, 1990), - наводить цікаве спостереження. Коли голова ВЧК Я.Петерс у своїх підвалах особисто стріляв людей, його соплявий вилупок таскався за ним та канючив: “Папа, дай я ...” Не дарма ж вірний більшовик Г.Зінов’єв, якого пізніше прищучить найвірніший більшовик - “вєлікій Сталін”, - не міг стримати тоді свого захоплення та сказав: “Чрезвычайная Комиссия - краса и гордость коммунистической партии”.
Особливо лютувала російська ЧК, звичайно, в Україні: Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Криму... Діяла проти тих, хто у російських очах завжди був ворогом № 1. Все це є зібране, задокументоване та описане. Незнищенне.
Добре відомо, що більшовикам на чолі з Лєніним вдалося тоді, тільки з 1918 по 1924, - поменшити “рєволюціонную Россію” десь більше як на 15 мільйонів людей. З них було десь 2 чи більше млн. тих, кому пощастило унести ноги - еміґранти, біженці. Чи не два мільйони знищили, з обох боків, у громадянській війні - “Прєвратім войну імпєріалістічєскую - в войну гражданскую!” (пам’ятаєте? - значить - планувалася!). Решта, а то вже завідомо добрий десяток мільйонів, - то вже робота “славной лєнінской ЧК”. Закатовані та розстріляні. А ще - виморені коротким штучним голодом 1921 селяни Поволжя (тобто, переважно не росіяни) та України. Це стало, так би мовити, ґенеральною репетицією того, ґенерального голодомору у 1933, яким буде виморено Україну. Щоби створити в ній отой “русскій пєрєвєс”, про який з гордістю напише потім новітній російський пророк, ідеолог постбільшовицького російського імперіалізму А.Солжєніцин (“Как нам обустроить Россию?, Москва, 1990). Тоді подібне його “людоустройство” тільки- но розпочиналось.
Але, що ж це все врешті було? - невже, продумана політика? Чи, може просто, як то у них кажуть (та - ні у кого більше) - “лєс рубят - щєпкі лєтят”? Та ні, бо ми вже наводили свідчення, та не кого-небудь, а “вєрного лєнінца” Н.Бухаріна. Який потім буде знищений ще вірнішим лєнінцім ...
*
Якщо ж звернемося до людини, авторитет якої був на той час незаперечним (а у декого - й досі) - В.І.Лєніна, то... То хутко переконаємося, що чи не найчастіше вживане ним тоді слово було, мабуть, - “расстрєлять!” Великою і розлеглою вона є, розстрільна лєнініана, хоч ніхто, на жаль, її здається не збирав. “Расшіріть прімєнєніє расстрєла!”, “... буду арєстовивать і добіваться расстрєла”, “... нє только арєсти, но і расстрєли”, “провєсти бєспощадний массовий террор ...” і т.д., і т.п. Згідно з його особистим наказом можна було розстрілювати навіть червоноармійців; за, скажімо, неохайний вигляд. Розстрілювати кого завгодно: старих, дітей, жінок з немовлятами... Це з тих пір, мабуть, іде сакраментальне звинувачення усіх інших (“хто нє с намі“), у звірячих жорстокостях саме до них: “дєтєй, старіков і бєрємєнних женщін”. На все це потрібні були численні виконавці. Таких не бракувало ніколи, бо це ж - Росія. і вже це показує, що більшовицька верхівка ще тоді добре давала собі раду з професійною злочинністю, знаходила з нею спільну мову.
Отже, не майте жодного сумніву. То була саме вона й тільки вона, продумана політика, лєнінський принцип. Так розпочинало свій шлях у майбутнє «общество соціальной справєдлівості».
Очевидна маніакальність цього суб’єкта простежується не лише у його нестриманій кровожерності, але й часом у місцях цілком несподіваних. От що пише В.І.Лєнін - Г.М.Кржижановському (росіяни й досі не знають, що “р” перед “ж” не вимовляється, писати треба Кжижановські) у грудні 1920:
Мобілізувати всіх без винятку інженерів, електротехніків, усіх, хто закінчили фізико-математичний факультет і т.і. Обов’язок: за тиждень не менше 2 (4?) лекцій, навчити не менше (10-50?) людей електриці. Виконаєш - премія, не виконаєш – тюрма.
(В.И.Ленин, Полн.Собр.соч., т.52, с. 38).
Яку премію отримав Г.М. - не знаємо, але судячи з усього - виконав, бо в тюрмі, здається, не сидів. Але, що ж то за загальна потреба: мобілізувати всіх (!) щоб із них не менше (10-50?), - “обучіть елєктрічєству”? А, до речі, чи таке щось, як “обучіть елєктрічєству” - мінімально погоджене з логікою або законами мови? - далебі, безнадійно хвора людина.
А, як приймати оте “із пріказа от 27 октября 1917 года”:
Мною було наказано об’явити обов’язковий засів повністю усієї площі озимих полів бойовим державним завданням усіх орґанів влади ...
Зате, кажуть, - це часто можна почути, Лєнін був неперевершеним полемістом, умів досконало відстояти власну точку зору, власні ідеї (“ідеї Лєніна - побєждают!”). Але на це можемо зауважити, що він був майстром лише у своєму - суто російському спорі. Де не треба прискіпливо збирати арґументи й докази, на них побудовувати фортецю з фактів зцементованих логікою. В російському спорі досить лише показати всім, що вас супротивник - людина недобра, а тоді вже кожному буде ясно і очевидно, що така людина - ні в чому рацію мати не може. Наведемо з цього приводу висловлювання, навіть - не політика, хоч і досить спостережливої людини.
Лєнін у спорі не прагнув переконати супротивника. Лєнін у спорі взагалі не звертався до свого опонента, він звертався до свідків спору. Його метою було в обличчі свідків спору висміяти, скомпрометувати свого супротивника. Такими свідками спору могли бути й кілька близьких друзів і тисячна маса делегатів з’їзду, і мільйонна маса читачів газет.
Лєнін у спорі не шукав істини, він шукав перемоги. Йому будь-що потрібно було перемогти, а для перемоги були однаково добрі багацько засобів. Тут були добрими й раптова підніжка, й символічний ляпас, і символічний, умовний приголомшливий удар по голові.
(В.Гроссман, Все течет, журн. Октябрь, № 8, 1989, с. 94).
Який же точний опис отого їх традиційного російського спору!
Все це, зрозуміло, тільки-єдино в тому разі, коли опонента з якихось причин було важко або незручно розстріляти відразу.
Воістину хворий “вождь” безнадійно хворого народу: своєрідний символ. Вони вичерпно довели світу, що в Росії й така проґресивна справа, як революція, - може стати “дєлом архірєакціонним”...
Так виглядала перспектива побудови небаченого в світі нового суспільства на рівні тих, хто визначав цю побудову та керував нею. Трохи непогодженим було це внизу, в "массах", яким і належало все це здійснювати. Селяни поки палили поміщиків, розтаскуючи що можна та руйнуючи те, чого не можна було потягнути до себе. А міське люмпенство імперії, уже позбавлене нею чого тільки можливо – добробута нації, культури, свідомості й людської гідності, надихнуте отим «долой буржуазію і помєщіков» зарепетувало як ніколи. Люмпен прагнув остаточного звільнення, від усього. Негайно і остаточно. Навіщо вітатися? – «долой рукопожатіє». Навіщо соромитись взагалі, а голизни зокрема? – «долой стид». Або, навіщо ота застаріла родина? – «лучшє вєдь бєз бита, вєрно!». А, прнаймні , як припре – «поступіть в жєнотдєл і сдєлать аборт». І все це супроводжувалось такими багатолюдними демонстрациями, яких не бачили й у часи перевороту.
От, аби якось прикартатати цю всенародну стихію «звільнення» від усього, від чого тільки можливо (цей балаган «смутного врємєні») і прийшлося вдатися до діктатури пролетаріата, чи чогось там іншого – то вже питання певною мірою вторинне. Зауважимо тут у дужках, що коли би до подібної практики вдався би іще наш палеолітичний предок, то й ми сьогодні навряд чи ходили би на своїх двох: радше би на всіх чотирьох. А було це все іетелектуальною (якщо мислимий тут подібний термін) спадщиною поколінь російських мислителів, від І.Пісарєва з М.Добролюбовим та по С.Нєчаєва…
*
Коли йдеться про ставлення більшовиків до селянства, то слід пам’ятати, насамперед, що це було збіговисько інтер-люмпенів, для якого люди, що могли прожити власним трудом - були якоюсь “тємной массой”. Такий підхід ведеться з самого початку, бо їх духовні батьки - Маркс і Енгельс, - теж були звичайними міськими інтер-люмпенами. А тому й писали, що цей клас - селянство
... утворюється простим складенням одноіменних величин, на кшталт того як мішок картоплин утворює мішок картоплі.
(К.Маркс, Ф.Енгельс, Сочин., т. 8, с. 207-208).
Цікаво, що ці два недоумка написали це дурство у тій самій Німеччині, історія якої була радикально змінена за три століття перед тим - саме
селянськими війнами!
Що ж стосується перебудови суспільства взагалі, то ...
Відомий російський письменник, граф Л.Н.Толстой писав з приводу перебудови суспільства теж, ще тоді, підчас революційних заворушок, та писав цілком слушно:
Чому ви думаєте, що люди, які складуть новий уряд, люди, які будуть управляти фабриками, землею і т.п. не знайдуть засобів, так само, як тепер, захопити левову частку, полишивши людям темним, слухняним тільки необхідне?... Спотворити ж людське влаштування завжди знайдеться тисяча способів у людей, що керуються тільки турботою про власне благополуччя.
Наприкінці й називає це - “суєвєрієм устроітєльства” (кращого, мається на увазі). Що ж тут сказатиі - молодець дід, як у воду гледів. Тільки в одному не дотягнув, - “слухняним тільки необхідне” ... Якби ж, - “необхідне” ...
Так само, далекоідучі “Лєнінскіє прінціпи” можемо простежити у ставленні більшовиків до розуму. Воно - теж, іде у них від Лєніна, цілком та повністю, від його особистих втім, притаманних і цілому народові схильностей та упереджень. Сам він усе життя марив себе інтелектуалом, “властітєлєм умов” (посада - специфічно російська, породжена невіглаством суспільства), а сам був усього тільки плутаником, недоучкою та невігласом. Щодо цього - не хвилюйтеся, все це можна довести, однозначно та вичерпно, як зайде така потреба.
З цієї протилежності мала виникнути теж, ціла характерна особливість, ціла настанова майбутнього совецького суспільства: протилежність і нездолана прірва між соціальним устроєм, режимом, та розумом. В ньому цей останній буде неухильно переслідуватись. Аж поки останній ґенсек М.Ґорбачев, не спробує повернутись лицем до звичайної логіки, проголосивши «новоє мишлєніє».
Лєнін щиро ненавидів інтеліґенцію, та - не без провини з її боку. Бо сам «овладєвал массамі» спираючись єдино на демагоґію та знання російського дологічного мислення, первісного та маґічного; та так, що більш-менш інтеліґентна людина, яка володіє елементами звичайної логіки, - була в стані його геть спростувати.
Саме з епохою Лєніна, “революційною”, - співпадає пік еміґрації інтеліґентів. Хоч і не першого гатунку - російських, а все ж - інтеліґентів; бо, й такі заважали. Поготів, сам Лєнін примусово відправляє до вигнання, за кордон, цілу купу університетських професорів.
З іншого боку, навіть підтримати більш-менш нормальне функціон-ування будь-якого суспільства, ну, можливо, крім зовсім уже печерного, - неможливо без людей інтеліґентних та умілих; їх віднині презирливо іменуватимуть «спєцамі». Терпітимуть, до певної міри, але й щиро ненавидітимуть; це на них будуть валити оте уявне “врєдітєльство”: “інжєнєір-врєдітєль”!
Все це теж піде з часів “Вєлікого Октября”, з часів Лєніна.
*
Еволюція лєнінських принципів була закономірною, але шокуючою - тільки для профанів.
З 1953 дещо скоротилися масові тортури, масові розстріли. На той час вони унесли життя десятків мільйонів громадян “нового общєства”, - досить. Скоротилися й депортації народів. Малих подепортували, а великих приходилося донищувати “на мєстах”. Та, й ніколи було займатися дрібницями. Прийшов час грати на ціле: розпочинати термоядерний терор світу. Починався відхід від “лєнінскіх прінціпов”.
Власне тому світ був і вражений, і шокований, коли у Камбоджі “свята трійця” ватажків “червоних кхмерів” - Пол Пот, Ієнг Сарі та Кхієу Самфан, - за всього кілька років (1975-1979) спромоглися вимордувати третину населення своєї країни (3 млн. з 8). Ото був справжній тріумф “лєнінскіх прінціпов”!
Бо там - теж будували нове та досконале суспільство. Там було зліквідовано гроші, торгівлю, міста. Із особистих речей громадянинові дозволено мати тільки підстилку - циновку для спання та один комплект простого одягу, чорного коліру. Чому? - бо на такому бруд менше видно. ідеал лєнінського “воєнного коммунізма” та мало не ідеал брєжнєвського “научного”, - хіба не так?
“Расстрєлять!”? - бувало в Камбоджі й таке, та не часто; безумовно - не для всіх. “Патронов нє жалєть!” - де там ... Бо й патрон потрібно купити на Заході, а там - ще є гроші. Отже, був наказ - не розкошувати - “економіка должна бить економной”, - на всіх патронів не напасешся. Обходилися дешевше, указуючи шлях у майбутнє іншим: або провалювали голову кийком, або душили пластиковим пакетом. Ото й було чи не єдиний відступ “червоних кхмерів” від “лєнінськіх норм”. По формі, але не за суті, не за змістом ...
Не менш був шокований наївний світ, коли хтось із журналістів підняв сорбонську дисертацію когось із цих трьох, здається, самого Пол Пота. Бо, зазначимо, що всі ці люди, на відміну від “вождя і учітєля”, отримали свого часу першорядну європейську освіту. Так от там, слово до слова, було описано побудову “нового общєства”, яку було здійснено ними потім. Всі тоді ламали собі голови: чи може Вчена Рада (або Екзаменаційна Комісія) поштивої (бо ж західної!) Сорбонни, - міцно спала, коли все це свого часу доповідалося?
Зазначимо, що пройшли десятки років, поки нещасна країна позбулася, хоч і не остаточно, цієї пошесті - примари комунізму.
*
Наслідки “Вєлікого Октября” для людства були разючими. Це він відкрив переможний марш диктатур сучасним світом. В Європі, де по “Весні Народів” 1848 утвердилися леґітимні та ліберальні уряди, - після жовтня та диктатури в Росії, - по черзі з’являються Італія Муссоліні (до речі - особистого приятеля В.Лєніна) 1924, Німеччина Гітлера 1933, Еспанія Франко 1939. З’являється невідоме раніше поняття “диктатури особи”, яка перетворює державу на щось на кшталт зграї мавп, де неподільно править свавілля “вождя”. Чи то, бува, не є початок зворотньої еволюції - від Homo sapiens - назад до мавпи?
Бо диктатура особи - то є нечуваний соціальний реґрес. Пряме заперечення соціологічного ідеалу держави, яка функціонує ефективно та стабільно, добре для всіх, - незалежно від того, де та хто саме нею керує, як і хто виконує.
Безперечно, якби не Жовтнева революція, - світова історія пішла би іншим тором; менш кривавим та не таким руйнівним.
Диктатура особи, то є не тільки заперечення соціології, а ще й заперечення здорового глузду. Бо, нема людини, яка розумілася би завжди й на всьому. А тому з диктаторів і роблять штучно ґеніїв, якими вони ніколи не були; та яких, як насправді, - й не буває. Але, то є одна сторона справи, а є ще й друга, значно прикріша - психічно хворі диктатори. Відомий чеський невролог Іван Лєсни, досліджуючи по документах та подіях психічний стан діячів європейської історії (“Звіт про хвороби можних”, Прага, 1989), - нарахував аж двадцять п’ять психічно вражених осіб. Але ж, - то з історії, і то не були ще сучасні диктатори.
Часом історія полишає нам свої документи у несподіваних місцях. Світлини Лєніна в Горках, в останній період життя, створюють жахливе, убивче враження, та можна лише подивуватися експертам, що зробили з цього щось прийнятне, для труни та для мавзолею. Втім, про них і досі промовчують. Але, є досить відомий художній портрет Лєніна, із чи не найвідповідальнішого періоду його діяльності, 1919. Його намалював художник Ніколай Фєшін, який невідомим еміґрував із Росії та став одним з видатніших портретистів світу: йому позували американські президенти. На відвідинах батьківщини, іноземним громадянином, він і намалював портрет “вождя”. Він є досить парадний, але досвідчені лікарі твердять, що з нього можна написати історію хвороби.
Щось, як відомий портрет англійського короля Генрі VIII, пензля великого Ганса Гольбайна ...
Лєнін, як це визнано тепер фахівцями (див. статтю білоруського лікара Лева Наваковіча - “Болезнь Ленина: диагноз психиатра” (“Московская медицинская газета”, 18.09.1992) - був людиною божевільною ще перед революцією; принаймні, за 10 років до смерті.
Відомий російський професор В.Бєхтєрєв, що близько запізнався зі Сталіним на його шляху до зеніту влади, - визначив його як параноїка. Хоч цього й не підтверджує Борис Бажанов. Може, це було й перебільшенням,
але... За це Бєхтєрєв був негайно таємно отруєний 1927 цукерками з отрутою, переданими до лікарні невідомо ким. Оскільки він чемно почастував ними й медсестру, жертв сталося більше, ніж передбачалося. Втім, “вождь” і це переблимав. В тому чи іншому ступені, кажуть, були психічно хворими Муссоліні й Гітлер.
Щодо сучасних диктаторів, Муаммара Кадаффі (Лівія), Саддама Хусейна (Ірак) та Слободана Мілошевича (Сербія), то й тут є доволі вагомі свідчення експертів. Як і загальний аналіз поведінки, доступний для кожного.
Цікаво, що диктатура особи найчастіше пов’язується з якоюсь ідеологією тоталітаризму, маскою, якоюсь утопічною псевдотеорією “всєсільним (можна й – всєпобеждающім) учєнієм”. От і виникає ділема, альтернатива: чи то хворий розум вимислює (чи обирає) подібну ідеологію, чи то вона сама стає незалежною від когось формою колективного божевілля? Лев Наваковіч схиляється до останнього, та йому не відмовити в логічності.
І дійсно, розглянемо коротко характерні риси ленінізму. Світові й тільки світові, глобальні масштаби “міровая рєволюція” - безсумнівна мегаломанія (або манія величі). Нестримане тяжіння до руйнування (“вєсь мір насілья ми разрушім”) та люта нетерпимість до будь-якої критики. Хвороблива підозрілість (“враг нє дрємлєт!”) та ненависть до оточення. Хоч загального («капіталістічєскоє окружєніє», «вражєскоє окружєніє»), а хоч і до безпосереднього - власного народу (масовий терор), - то вже прямі наслідки манії переслідування. Разом - усі наявні ознаки паранойї. Отже, схоже, що все є саме так: колективне божевілля, на яке податні певні, психічно недостатньо стійкі особи.
Але, в усьому цьому наука свого часу ще розбереться. Як завжди досконало та до самого кінця. Та - можливо, випрацює й відповідні антидотуми, хоч на німецький націонал-соціалізм, а хоч і на російський більшовизм.
Бо, попри те, що подібні колективні захворювання відомі ще зі Середньовіччя, коли вони найбільше дошкуляли Європі, породжені, без жодних сумнівів, “всєпобєждающім учєнієм” християнства, - цивілізація так і не виробила засобів проти них. На жаль.
*
Але, повернемося до того, з чого почали, віддамо певну данину аналітичній історії. Бо музику замовляє той, хто платить гроші. Парвус був заможною людиною, та - мабуть, все ж не був мілліардером. Отже, основна провина за подальші події в Росії лежить на кайзерівській Німеччині.
На сьогодні не може бути жодних заперечень щодо співробітництва Лєніна (і більшовиків) з німецькою розвідкою. Яке ніяк не вичерпувалося отим завезенням його з усією “братвой” у німецькому запломбованому вагоні. Наведемо дещо з документів, які переконливо свідчать про те, що більшовизм працював на початку на Німецьку імперію; не забуваючи й про себе, ясна річ.
Невдовзі по лютневому перевороті маємо таке цікаве донесення:
Телеґрама. Ґенеральний штаб, 21 квітня 1917. До Міністерства зовнішніх справ. Штаб головного командування надає наступне повідомлення.
З нього цікавими для нас будуть понижчі рядки:
... Штайнвахс телеґрафує зі Стокгольма 17 квітня 1917: в’їзд Лєніна до Росії удався. Він працює повністю за нашими побажаннями.
“Повністю за нашими побажаннями” - відмітимо це. А далі те, що є найбільш цікаве для нас:
Німецький уряд працею Лєніна задоволений.
Праця потребує зарплати, бо задарма тільки пташки співають, та ідуть телеґрами відповідного змісту, як, наприклад, ота - вже після жовтневого перевороту, 9 листопада 1917:
Міністерству зовнішніх справ, згідно з домовленістю з прем’єр-міністром Шредером для політичної пропаґанди в Росії належить виділити 10 млн. марок. Підпис: Державний секретар.
Це не перша й не остання телеґрама подібного змісту. З часом апетит більшовиків зростає в ґеометричній проґресїї. Німецький посол у Росії граф Мірбах, якого на подяку уколошкають більшовики, 18 травня 1918 стверджує, що:
... режим Лєніна необхідно підтримувати: зсередини - кривавим тоталітарним пануванням, а з-за кордону - поміркованими соціал-революційними силами.
Убивство графа Мірбаха (що там якийсь граф: заради правого діла) було щедро винагороджене, бо зберігся красномовний документ наступного змісту:
12 червня 1918, Берлін, Державний секретар пише, що 40 млн. марок на питання, що стосуються Росії - затверджено. По убивстві графа Мірбаха його місія буде продовжена іншим послом.
За підрахунками по вже відомих документах, на більшовиків Росії було витрачено Німеччиною загалом біля 1 млрд. райсмарок. Таким він був “Вєлікій Октябрь” на німецькі гроші.
А тепер зробимо деякі аналітичні прорахунки, підведемо баланс, так би мовити.
Недалекоглядні кайзерівські політики, що на власні гроші привели до влади в Росії більшовиків, - думали послабити Російську імперію, історичного ворога Європи та світу, знешкодити її. Але, негайну віддачу від власних дій вони отримали вже через рік, у вигляді своєї власної революції: “Дас нойнте новембер!” (1918). Потім, 1920, їх, разом із усією Європою прикрили від завоювання та переселення до Сибіру - солдати Пілсудського та Петлюри. Однак, все це були тільки квіточки від посіяного кайзером 1917. Можна лише уявити собі, що переживали вони десяток-два років потім, коли всім стало очевидно, що імперія, яка виникла замість Другої - Третя російська або СССР, - є непорівняно загарбистішою та небезпечнішою для світу, ніж будь-яка царська.
Щоправда, в проміжку вони й дещо віддячили Німеччині, допомагаючи їй нарощувати, попри заборони Версалю, свою військову міць, надаючи свої полігони німецьким “Панцерфербенде” та частинам “Люфтваффе”, але ж - і це не безкорисливо: їм якнайважливіше було підпалити Другу світову; що вони й блискуче виконали.
Але, й попри це, їхню (кайзерівську) недалекоглядну дурість наслідував увесь політичних західний світ. Бо там і досі не розуміють, що кожний долар, вкладений у Росію - імперську, - обернеться, рано чи пізно, тисячами доларів небезпеки для людства.
*
Сьогодні «нові ліві» - марґінали політичного поля України прголошують: «ліва ідея – ідея соціальної справедливості». Але, хіба ж усе дійсно так є? Слово «ліві», кажуть люди (як і слово «праві») з’явилося ще наприкінці ХІХ ст. у німецькому райхстазі , де сталося так, що соціал– демократи зайняли ліве крило, а ортодокси – праве. Отже, певною мірою, цей термін виникнув і випадково. Але й не зовсім випадково, бо ж… у певних мовах цей прикметник може позначати й щось не добре. Мадярська bal –то є лівий, а от уже baleset – то нещасний випадок. Еспанською izquierdo – то лівий, а от дієслово izquierdar то вже означає творити глупства: ну і т.і. А як так, то неважко вбачити в такому розподілі назов і руку самого Бога.
Полишимо на розсуд читачів оцінити, скільки саме соціальної справедливості могло бути в штучних голодоморах 1921, 1933 або 1947. Та скільки її ж соціальної справедливості чаїлося у масових репресіях 1919, 1930 або 1937. Але , вони ці “нові ліві”,- ще незмінно уявляють себе та підносять суспільству у ранзі “соціалістів”, наслідуючи в цьому знову ж своїх совєцьких попередників. Останні вже не мали й найменшого відношення до соціалізму. Це вичерпно показує те, що вони набудували за 74 роки своєї плідної діяльності. Втіливши спочатку оте “от каждого по способностям – каждому по труду”, а потім спокусившися й на головне - “от каждого по способностям – каждому по потребностям”.
Побудований ними державний капіталізм (за прямою вказівкою самого Лєніна), з колективним власником – партійною номенклатурою КПСС (що тягла таки “по способностям”), з нормою десь 90% і жовтими профспілками – навряд чи можна вважати за оте “по труду”; не кажучи вже про щось більше.
Отже, жодного там “соціалізму” ніколи й близько не було, як є очевидно, й отієї “соціальной справедлівості”, де там уже, за такої норми екплуатації, яка буржуазії й не снилася. Як це й засвідчила свого часу ще більшовицька “Правда”:
Приватизація державних підприємств, відновлення приватної власності на засоби виробництва у вигляді акціонерного капіталу, кооперативів і т.і. не означає ліквідацію соціалізму. У нашій країні його просто не було. Та й не могло бути. Справа не в політичному режимі, відсутності демократії, репресіях. Головне – була відсутньою економічна основа соціалізму – суспільна власність на засоби виробництва.
(Канд. философ. наук А. Симаков, Достанутся ли акции рабочим? Вопрос по существу, Правда , № 178 від 27.06. 1990)
Що ж хоч і більшовицька “Правда”, а важко з нею не погодитись.