Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
5. Український Голокост
Про Великий Голод 1933 в Україні - почали писати пізно. В СССР - для того, що він був чи не найбільшим з московських злочинів. На заході тому, що і не цікавились якимись там українцями («гдє-то на югє Россіі»), і домовились покривати московські злочини. Отже, писати почали десь за «пєрєстройкі і гласності», та написали чимало; а чимало й ще напишуть. Як правди, так - особливо, - брехні. Попередній підсумок Великому Голоду підвів лицар правди, Роберт Конквест у своєму «Великому терорі», а потім у “Жнивах скорботи”. Він оцінив вартість сталінської колективізації в Україні взагалі - десь у десяток мільйонів життів. Лише голодомор 1933 забрав життя п’яти мільйонів в Україні, мільйон на Північному Кавказі (Краснодарський і Ставропольський краї); 80% загиблих були, таким чином, етнічними українцями. Загинуло тоді й більше мільйона казахів у Казахстані. Таким чином, цей московський захід, проведений руками місцевих московських яничарів, - мав яскраво виражене расистсько-геноцидне спрямування.
Попихачів і захисників злочинної Москви, як і ненависників України, у світі завжди було чимало, та англійці Р.Девіс і С.Віткрофт скоротили цифру вимерлих по Україні до 3-4 млн., не більше. Американці ж Б.Сілвер і Б.Андерсон, - не могли, щоб останнє слово не полишилося за ними, та зменшили ще трохи, до 2-3 млн. Така собі, примітивна настанова, мовляв, 10 млн. - то вже забагато; ліпше, хай хоч 3-4, а 2-3 млн. - то вже й зовсім не страшно ... Страшно, благополучні американські панове, все одно, - страшно.
Російські дослідники, голос яких прорізався лише в часи «пєрєстройкі і гласності» (перед тим взагалі все замовчувалося), були стурбовані двома справами: а) якомога применшити загальні жертви; б) якомога розчинити Український Голокост в «общєм нєсчастьє», будь-що затушувати його расистське забарвлення (“прішла бєда ...”). Укрити незнищальне расистське геноцидне єство своєї Москви.
Втім , віддамо й належне – не пригадують уже полум’яних спростувань того часу від “наркома по іностранним дєлам” Максима Литвинова, або отого великого британця ірландського походження, що не вилазив із Москви – Бернарда Шова: “нікакого голода в Россіі нєт!”. Хоча з перспективи часу можна сказати, що й ті фахові брехуни мали певну рацію. Бо, в Росії тоді жодного голоду й близько не було. Голод був в Україні.
Так, В.Данілов зменшує кількість винищених Москвою в Україні до 3 млн., а Р.Мєдвєдєв відводить Україні половину жертв із загальної цифри у “6-7 млн. по СССР”. Обидва чомусь не пригадують отих військових постів уздовж російського кордону, призначених стежити, аби хтось з українців не врятувався би до Росії. А, - чому ж не пригадати, як воно було?
При цьому, зрозуміло, тактовно обходиться дологічним мисленням питання, щодо конкретних справців голодомору. Тих самих, які добре знали, що вони роблять та заради чого.
Але, до всякого подібного шахрайства ми давно звичні. Так само, репресії (а власне - терор) 1937 весь час намагалися зробити “общєй бєдой”, поки Роберт Конквест чітко не прослідкував і не довів на них незмінне тавро московської “дружби народов”: найохочіше винищували іноземців, а по них - національно-свідомих із неросійських: “націй, національностєй, народов і народностєй”. Як із повним знанням справи визначив це український перекладач Комісії зі совєцьких злочинів у Вінниці 1942, - “москалів було мало”.
Є ще одною завідомою леґендою, що Захід, мовляв, тому ніяк не реаґував на голокост в Україні, що - бачите! - ні про що не знав (“ми - нє зналі!”). Щоб із подібною брехнею (вашинґтонською? – лондонською? - якою ж саме?) покінчити раз і назавжди, ми теж наведемо розлеглі дані. А покищо зауважимо, що США по голодоморі так «зауважалі» Москву, що вже того ж 1933 поновили з нею дипломатичні відносини.
Процитуємо дещо, скільки потрібно, зі статті І.Євтуха - “Скільки б нас було?..” (журн. Україна, №№ 15-16, 1991).
Співробітник німецького посольства у Москві, до речі - експерт з аґрономії, доповідає 1933:
Зверніть увагу: межі голоду досить точно співпадають з кордонами так званих районів сільськогосподарського достатку. Саме найважливіші зернові райони, житниці старої Росїї найтяжче уражені голодом, у той час як території на півночі та в середній смузі, що завжди змушені були завозити зерно з інших місцевостей, цього року порівняно непогано забезпечені.
Оцінюючи кількість загиблих на вересень 1933, він продовжує:
Я не схильний вважати перебільшеним число жертв, що сягає, за деякими оцінками, десяти мільйонів. Варто також додати, що значна частина уцілілого населення голодуючих районів уражена хворобами, спричиненими нестатками. Особливо це стосується дітей, які стали інвалідами і не мають перспективи вирости здоровими людьми.
З ним цілком погоджується німецьке ґенеральне консульство у Харкові, яке у грудні 1933 свідчить:
Голод позбавив життя мільйони українських селян. Службові дані про сім мільйонів загиблих повідомлені у довірчому порядку не можна вважати перебільшенням. Це означає знищення чверті українського населення - цифра жахає навіть у порівнянні з кількістю жертв світової війни.
Все це має бути вирішальною відповіддю всякій потолочі, що й досі вилазить зі шкіри, аби тільки, будь-що, применшити розміри Голокосту. Одночасно довідуємося, що злочинці мали якусь експресну систему обліку кількості винищених ними людей. А це свідчить, знову, на користь убивства із заздалегідь продуманим наміром.
Доповідає 1933 про голод італійський консул у Харкові своєму керівництві в Римі, пише, що населення навколішніх сіл виморене голодом уже мало не наполовину.
Уряд Великобританії у жовтні 1933 мав деталічний рапорт із Москви, в якому посилалися на кореспондента “Нью Йорк Таймс” - Волтера Дюранті, який на той час перебував у СССР. Він, так само, оцінював кількість загиблих десь у 10 млн. людей.
Отже, леґенда про те, що знову - “ми - ні зналі!”, - не спрацьовує остаточно. Значить, Європа та США або не хотіли допомагати, що обтяжує їх, або Москва не дозволяла такої допомоги (як хтось і пропонував), що обтяжує її; знову ж, - у злочині зі заздалегідь обдуманим наміром. Нічого третього звичайна логіка не допускає. В обох випадках, в обох варіантах - непростима людожерська підлість.
Із новітніх досліджень найбільш змістовною та цікавою полишається збірка, видана 1988 у США та Канаді, названа “Міністерство закордонних справ і голод. Британські документи про Україну і великий голод 1932-1933 рр.” Упорядники, - М.Царинник, Л.Лицюк і Б.Кордан. Однак, вони не були просто й тільки упорядниками, а й провели силу обчислень, оцінюючи відсоток вимерлих селян, який вони, втім, подають лише для жінок працездатного віку. А це означає, що всі подані цифри є мінімальні; бо чоловіки, а поготів - діти, є вразливіші від жінок на хвороби й нестатки.
Далі вони подають мапу України з даними, за сучасним адміністративним поділом, для окремих її областей. Та - за період 1929-1933, тобто підраховують (беручи за вихідні - дані перепису 1929, досить вірогідного) збитки від колективізації (“раскулачіванія”) та голодомору разом. Висновки - вражаючі. За ними населення областей: Дніпропетровської, Запорізької, Киівської, Кіровоградської, Луганської, Харківської, та Черкаської, населення Краснодарського краю та Кубані, - поменшало на 25% і більше. Миколаївської, Полтавської, Херсонської, Криму і Ставропольського краю, - на 20-24,9%. Донецької, Житомирської, Одеської та Сумської, - на 15-19,9%. Вінницької та Чернігівської, - на 13-14,9%. Мало постраждали Хмельницька область та Молдова, на що є доволі переконливе пояснення. Адже, вони межували зі Західною Україною (тоді - Польща) та Румунією; з них люди могли почати рятуватися за кордон та привернути в цих країнах увагу до московського голоду: московський розбійник і тут, добре все підрахував та зважив.
Бовкано свого часу щось і про якісь несприятливі погодні умови, - неврожай, стихія. Тут можу додати від себе, що працюючи інженером синоптиком Гідрометслужби 1942-1944, продивлявся архіви (мапи погоди, підсумкові дані тощо) за 1932-1933: роки були, з агрономічної точки зору - абсолютно шерегові. Ні загрози вимерзання озимих, ні браку опадів підчас вегетації, ні посух; роки - як роки. Отже, марно створювати леґенди й про якісь там стихійні лиха; не було їх. Єдино, чому не вродило, - для того, що не полишили зерна на посів: підмели геть усе, що тільки було.
Легка посуха, із відповідними наслідками, була у 1921, але, якби більшовики не грабували дощенту, - голоду би й тоді не було.
*
А тепер - звернемося до картинки побутового плану; так, деякі враження з того часу, відкриті для кожного, - Київ 1933. Для багатьох селян саме він став фіналом трагедії. Сам він якось тримався на більшовицькій «карточной сістємє» - пам’ятаєте незабутнього Ільіча: “нашє оружіє - хлєбная карточка”? Але, до Києва приходили, в останній надії голодні з усієі області, та знесилені валялися вокзалами та вулицями міста. Було їх на той час не менше, а певно - й більше, ніж завжди п’яних кацапів по вулицях Москви. Їх ніхто й не думав рятувати, або надавати їм допомоги, - брати до лікарень; спокійно давали померти там, де лежав. Єдино, спеціальна городська служба їздила звичайними селянськими підводами та підбирала померлих. Коли набиралася повна підвода мертвих (їх, звичайно, роздягали, бо одежа могла приглянутися комусь зі служби) тільки зверху якось-такось прикритих рогожею, з-під якої стирчали схудлі до кісток руки або ноги, їх відвозили на ближче городське звалище. Одне з таких знаходилося за робітничою Деміївкою (згодом - Сталінка), наліво обіч дороги, що продовжувала Велику Китаївську вулицю. Там трупи звалювали та їхали за новими. Тим часом на звалищі “спєцкоманда” - кілька працівників, складали привезені трупи як штабелі: шар уздовж - шар поперек і так далі: десятка-півтора, та обливши мазутом - підпалювали. Вони горіли кепсько, здіймався важкий чорний дим. Одночасно на цьому звалищі, не так вже й великому, могло горіти більше десятка подібних кострищ. Працівники не полюбляли зівак: коли хтось проходив мимо та задивлявся на таку небачену картину, - відганяли.
Такою була остання (а для більшості, можливо, й перша) «забота о чєловєікє», яку являло своїм громадянам “рабочє-крестьянскоє государство” - визнана у світі “родіна всєх трудящіхся”. Тільки-єдино за те, що вони мали необережність сторонитися “Вєлікого і могучєго”, разом із його брудними матюками ...
Шкода тільки, що ніхто й ніде всього цього не знімав: варто би ...
Про абсолютну попередню обміркованість та спланованість загально-українського голодомору московськими більшовиками, свідчать - як завжди, - незаперечні факти. Наведемо тут тільки два, й тих стане задосить.
По-перше, нагадаємо, що коли голод був уже в розпалі, по селах їздили бригади “коммуністов і космомольцєв”, людей міських, а значить переважно російських. Десь - тільки не в російській імперії, можна було подумати, що вони їздили допомагати голодуючим, - несли їм гуманітарну допомогу. Але ж ні. Вони були споряджені спеціальними металевими прутами – «щупамі», як вони це звали між собою. Їх завданням було досліджувати, чи десь не сховане таємно, закопане у землю, якесь зерно, з яким люди, попри “плани партії і правітєльства” - могли би вижити. Знайдене, скільки б його там не було, хоч горстка, негайно поступало “в собствєнность государства” (отого - “рабочє-крєстьянского”), на рахунок “хлібозаготовок”. Все зерно від тих “хлєбозаготовок” фізично не встигали вивозити, та воно горами під дощем гнило на залізничних станціях, але - його круглодобово стерегли озброєні вартові, що мали суворий наказ класти трупом будь-кого, хто до нього наблизився.
По-друге, маємо факт, може й красномовніший від першого. В околицях того ж Києва, про який писалося вище, було чимало сел, які потім теж потерпали від голоду. По них, восени 1932 ходили озброєні загони “комсомольцєв” та ... вистрелювали домову живність: собак та котів. Дія, наче, завідомо безглузда, але ... це ж більшовики, не забувайте. Причина? - якась “епідємія бєшєнства”, яка загрожує всім. Автору особисто відомі такі облави у Корчуватому, Мишалівці та Хотові. Опитування людей, що пережили голодомор із інших областей України показали, що в той же час було те саме у Дніпропетровській області, Харківській області, на Запоріжжі, Чернігівщині та Полтавщині. А значить, було по всій Україні. Отже, виходить, що “епідемія сказу” загрожувала на той час усій Україні; першого та останнього разу в її історії.
Насправді, це робилося з одним очевидним наміром: запобігти тому, аби голодна людина змогла продовжити своє життя (а то й врятуватися від свого призначення), - з’ївши свого кота або собаку. Далекоглядна та передбачлива наволоч були оті кагановічі, косіори й постишеви, нічого не скажеш; разом зі своїми «коммуністамі і комсомольцамі».
Нагадаємо, на всякий випадок, що нащадки цієї потолочі, які від голоду не помирали, - й досі засмічують генофонд українського народу ...
Та, врешті, чому ж не згадати й не додати оте, третє, аж як красномовне. Є постанова ВЦИК та СНК СССР від 7.08.1932 - “Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укрепления общественной социалистической собственности”. Вона фактично ліквідувала різницю поміж великими та малими крадіжками; покарань полишилося два, - 10 років табору або розстріл. Коротше кажучи, це був отой закон, який в народі розуміли, як “закон про збирання колосків”. Зверніть лише увагу на те, як завчасно та запобігливо він прийнятий: обривав людям ще якийсь шанс вижити підчас наступного голодомору.
Так хтось там ще насмілиться бовкати, що все це не було заздалегідь турботливо та дріб’язково заплановане?
У важливому для історії питанні - хто несе весь тягар відповідальності за Український Голокост, за жахливу смерть мільйонів людей, - немає жодних проблем, всі ці люди є добре відомі. Крім отієї злочинної масової дрібноти, про яку йшлося вище - “коммуністов і комсомольцєв”, - безпосередню відповідальність несуть три вищих на той час посадових особи совєцької України; три її сталінських гауляйтери, що виконували задум “вождя”, - Л.Кагановіч, С.Косіор, та особливо він: П.Постишев.
Негайно по приїзді з Москви, уже в обличчі загрози голоду, він категорично відмовляє у будь-якій допомозі селу посівним зерном. Бо, мовляв, - селяни повинні його відшукати самі; але де саме “відшукати”, коли все давно підібрали заготівельники - він не пояснив. Втім, очевидно побоюючись, що голодомору може не статися, він, на всякий випадок, уже на початку березня (6.03.1933) - розсилає телеґрами з наполяганням якомога форсувати хлібозаготівлю. На підтвердження всього цього є велика кількість документів.
На макабричному тлі загального голодомору розігрувалася ще особиста трагедія, - остаточний кінець «українізації», розправа з міністром освіти М.Скрипником. Який, попри постійні репресії щодо української інтеліґенції, не втрачав надії. А інтеліґенцію нищили, цілеспрямовано й послідовно, за наказами з Москви. Рік 1930 - чи не перша ластівка, судова комедія СВУ (Спілка Визволення України), якої насправді ніколи не існувало; потім, наприкінці 1934 - “процес 28”, звинувачення стандартні, хоч так само вигадані: “террорізм”. На 1936 припадає процес М.Зерова, М.Пилиповича та інших, теж вигаданий. Знову, те ж саме, вони прагнули, ніби, «свєржєнія Совєтской власті на Україне, созданія буржуазной незавісімой українской рєспублікі». А вже так, між іншим, готували й замах на життя С.Косіора та П.Постишева. Та завдяки “постоянной бдітєльності органов” - так і не приготували ...
М.Скрипник, міністр освіти УССР, - давно пересварився з російським шовіністом і людожером П.Постишевим, який ще будучи секретарем Харківського обкому заважав українізації, як міг. Та, вживши всі свої зв’язки, врешті випхнув його до Москви, де Постишева підвищили й зробили секретарем ЦК ВКП(б).
Потім, коли він іще за напуттям Сталіна повертається до Харкова, - починає зводити порахунки зі Скрипником. Використовуючи стандартні звинувачення в «націоналізмє», він обтяжує М.Скрипника тим, що він усіх “націоналістов” прикриває ширмою «українізації», як і власною широкою спиною.
Постишев діє, ясна річ, не сам, не від себе; він згуртовує цілу зграю українофобів: В.Затонського, С.Косіора, П.Любченка, М.Попова, А.Хвилю, О.Шліхтера. Всі вони починають ганити М.Скрипника на 4-х (!) наступних засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У, та коли він вживає випробуваний захід та вирішує “покаяться”, - його каяття не приймаються. А він, відчувши, чим від цього тхне, невдовзі застрелився. Постишев переміг і тут ...
Він був доповідачем і автором постанови Пленуму ЦК КП(б)У від 18-22.11.1933, який остаточно засудив як небезпек № 1 - “українскій націоналістічєскій уклон”.
П.Постишева, разом із С.Косіором (вони поруч презентувалися як “Пат і Паташон”) та іншими замели 1937, підчас Великого Полювання, але розстріляли, кажуть, тільки 1939. Добре, що не відразу, - мав час і подумати - заради чого жив на світі. Але, хіба таке щось - тупе та затяте, - здатне думати? - навряд ...
Коли все це катівське злочинство реабілітували після ХХ з’їзду - популярність П. Постишева сягнула чи не вищого рівня, вище, ніж за життя ...
Не доводилося зустрічати партійної меморіальної літератури, присвяченой Л.Кагановічу або П.Постишеву, але - щодо С.Косіора ...
Принаймні, у Москві, під самий занавєс «пєрєстройкі і гласності» була видана меморіальна збірка “О Станиславе Косиоре. Воспоминания, очерки, статьи”, Москва, 1989. Злочинний совєцький режим, безсилий та звироднілий, гарячково пошукував у минулому те, на що можна опертись, за допомогою чого можна протриматися ще. На місце розвінчаного історією - шукав чогось нового. Не в стані похвалитися нічим, крім хрущових, брєжнєвих, андропових або черненок, - режим шукав героїв поміж сталінськими жертвами. Як завжди, - не розбираючись, не думаючи.
Від “Дела С.Косиора” в КҐБ полишилися тільки обкладинки, зміст хтось старанно украв, а тому у вступній статті такий собі М.Погрєбінскій від себе визначає причини загибелі свого героя. Втім - дуже загальні. Виявляється, що то була недостатня активність “в созданіі культа, восхваленіі вождя”. А крім того – «попитка імєть собствєнноє мнєніє». Наприкінці автор не забуває пригадати, що його підопічний “особенной любовью пользовался на Украине”. Так, дійсно: його там так любили, так любили ...
Від С.Косіора довідуємося, насамперед, про справжні причини голодомору. Виявляється, що: “Кулаки хотят задушить советское правительство костлявой рукой голода, мы перебросили костлявую руку голода на горло кулаку”. Щоправда, ми вже десь чули проте, що “кулак бил ліквідірован как класс” ще невдовзі по 1930, по колективізацїі, але ... Не можна “нє вєріть вождю”; та й розумово не треба надто багацько вимагати.
До запобігливих заходів совєцької влади, які незаперечно доводять, що голодомор планувався та готувався заздалегідь, відноситься ще «Постановлєніє» 1932. Воно виключало закріпачених “колхозніков” з числа пашпортизованих громадян країни. Від них, як вони з’являються у місті легально, - потрібна була “отпускная”, засвідчена червоним поміщиком (прєдсєдатєлєм колхоза) та місцевою владою. Але, підчас голоду люди у відчаї подавалися, куди очі дивляться. Так виникло нове «Постановлєніє» Політбюро ЦК КП(б)У (5.06.1933, “совєршєнно сєкрєтно”), теж за підписом улюбленого “вождя” України - “О средствах борьбы с детской беспризорностью”. Закріпачення селян стосувалося лише дорослих, діти під нього очевидно не підпадали. А тому й найбільше займалися тим, що С.Косіор так влучно охрестив “бродяжнічєством”. Діти теж розбігалися із сіл, чи то втративши батьків, чи то в надії десь-якось вижити.
Він тут продовжує свою лінію, спираючи все на підступи ліквідованих як клас “кулаков”. Бо це, бачите: “кулачество и прочие контрреволюционные элементы развернули усиленную агитацию за посылку детей деревней в города, преследуя этим определенные контрреволюционные политические цели”. Гудить куций “вождь” і місцеві орґани влади, які - виявляється - цьому якось ще й “потворствуют”.
Сучасний читач може подумати, що ми маємо тут справу з психічно хворою людиною, але чи не був він увесь від самого початку – цей злочинний режим ще й масовим психозом, що наслідував паранойю свого засновника, божевільного Лєніна?
Наприкінці «Постановлєніє» передписує “облісполкомам” орґанізувати негайно “сбор с колхозников и единоличников молока, яиц, мяса для питания детей”. Тобто, під приводом “дєтской бєспрізорності» - ще більше обідрати помираючих від голоду людей. Отже, божевілля - божевіллям, а воно має свою логіку, що би там не було.
Отже, як божевілля, то божевілля до кінця злочинне, наскрізь кримінальне.
Цей останній пункт “Постановлєнія” дає підстави господіну М.Погрєбінському підкреслити ще раз, що так само, як “вождя” “любіла Україна”, - так він сам дуже любив дітей. Але, таке є радше банал, бо й так очевидне: хто ж із цих більшовицьких людожерів не любив дітей?- всі любили, як один. Хто ж насмілиться сказати, що Лєнін не любив дітей? - або не любив «велікій Сталін?»...
Попереднє, щодо С.Косіора, ми навели як зразок офіційного ставлення “вождів” більшовицької партії та їх підлеглих, шерегових партійців (бо, заперечень з їх боку ми не чули), - до Українського Голокосту, створеного їх руками.
Але, ота спроба опертися в період «пєрєстройкі і гласності» на подібну постать історії, - дозволяє зробити й далеко ідучі висновки. В чому ми, як звичайно, - не забаримося. А саме - нема й не було ніколи, ні поганих, ні добрих більшовиків, марно їх розділяти. Не можна полишитись порядною людиною - служачи злочинному, кримінальному режимові. Бо, ви ж бачили, кого нам підсовують, як невинну жертву “нєобоснованних рєпрєссій Сталіна”. Адже робити жертву укравши попередньо матеріали “дєла” (бо не ми ж, безпартійні, це зробили) ката мільйонів, якого за щось там придушив кат сотен мільйонів, - це так само аморально, як і вся їх інша діяльність.
А тому всім їм - одне природне місце, - на великій шибениці історії; і - ніде більше.
А той, головний, що так уміло перевалював відповідальність на отих двох - “Пата і Паташона”, “наш Лазарь Моісєєвіч”, дожив мало не до ста років, у тиші та спокої. Так, де ж вона була тут, ота прислівна справедливість?…
*
Розважимося дещо, та звернімося до нашіх часів – сучасності, або: «найгіршого часу, з тих що ми знаємо», за визначенням когось із великих гумористів минулого. Як воно там справа з отим Косіором, одним із далеко не вторинних організаторів Українського Голокосту.
Про цікаву історію щодо нього повідомила нас ґазета «Вечірній Київ» (№172, 17.10.2000), написавши, що: «Сесія Київради відмінила своє рішення про перейменування вулиці Косіора на Чорновола», (якого на той час уже встигли прибрати). Пояснивши, що підчас опитування, проти були мешканці вулиці та «представники розміщених там організацій». Чудовий приклад спритного й майстерного використання силами минулого новітньої «демократії». Зрозуміло, в інтересах збереження та продовження того ж минулого, визнаного злочинним у всьому цивілізованому світі. Втім, що за пам’ять стала! – убийте, а не можу пригадати як опитували мешканців тоді, перед тим як назвати вулицю іменем Косіора (або Постишєва). Однак, у №177 (26.10.2000) ґазети було й спростування (чи не спростування?). Мовляв, такого питання на Київраді взагалі не розглядалося, а вулиця Чорновола в Києві все одно буде. От такі маємо дещо дивні справи.
Що ж, “вибір народу” (був він чи не був ?) слід завжди поважати. Пошкодуємо лише, що ті добрі люди, з їх як же багатим совєцьким минулим, так і не засвоїли ідей свого ж Маркса, який учив, що все є взаємопов’язане. А тому так і не збагнули простої речі, що ні справедливість, ні добробут вулицями косіорів (та постишєвих) не ходять; а от на вулицю Чорновола то могли би ще колись нишком-тишком і завітати.
*
Але, повернемося до сучасності. Як же був сприйнятий свого часу Український Голокост? - тоді, коли відбувався, й потім? Бо, за коротким, але вражаючим визначенням Роберта Конквеста, - стан України по ньому - був не з кращих:
Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено.
(Р.Конквест, Жнива скорботи, Київ, 1993, с. 304)
Але, все це було ХХ століття, а до “доби атому” або «космічної» полишалося усього якісь пару десятків років, та Україна не була одинокою у світі: не Середньовіччя. От і виникає понад цікаве питання: а, як же обійшовся з отим фактом - з тим добрим десятком мільйонів геть виморених голодом українців та казахів, - наш постійний заступник, так званий “цивілізований світ”? Чи він був припинив геноцид, що творився у нього на очах? - чи хоча би - як мінімум - осудив його? Або, може навіть і не помітив? Зауважимо відразу, що уміло орґанізована французьким “правосуддям” вкупі з ҐПУ попередня афера з “процесом Шварцбарта”, - ніяк не настроює оптимістично, саме щодо цього. Втім - подивимось.
Це питання теж висвітлює дещо Роберт Конквест, та обмежимося тут його спостереженнями.
Зазначимо, насамперед, що серед зарубіжних засобів масової інформації правдиві звіти про події друкували, з різних вірогідних джерел, - наступні ґазети: “Манчестер Ґардіен” і “Дейлі Телеґраф” (Англія), “Матен” і “Фіґаро” (Франція); або “Нойе Цюріхер айтунґ” чи “Ґазетт де Лозанн” (Швайцарія). У Сполучених Штатах то були “Крісчен Сайенс Монітор” та “Нью Йорк Ґеральд Трибюн”. Як бачимо, все це провідні ґазети світу, отже - браку інформації не було. Як слушне підсумовує Конквест:
Отож, наявної інформації вистачало, щоб відкинути будь-які сумніви, і ця інформація була у повному розпорядженні західної громадськості (теж там, с. 341).
І - далі:
Отже, так чи інакше, але правда була доступна і відома Заходові. І завдання радянського уряду полягало на тому, щоб знищити, спотворити або замаскувати цю правду (теж там, с. 342).
Однак ... чому ж проігнорували? - чому ж, принаймні, не затаврували, не осудили? А оті США - оплот демократії, що сімнадцять років (!), довше від усіх, не визнавали більшовиків, - негайно заповажали їх: дипломатично визнали відразу по голодоморі. Нагадаємо, що голодомор надобре розгулявся з березнем 1933, а дипломатичне визнання датується 16.11.1933. В чому ж справа?
Цитований автор вважає, що справа у брехні Сталіна, яка потоком лилася з Москви, та у брехні західних же діячів, червоних як рожевих, які слухняно солідарізувалися зі Сталіним. А як на тому заході й тоді царювала ринкова економіка, де дурно тільки пташки співають, то ми й дозволимо собі піти дещо далі Конквеста, який обходить це делікатне питання. В тому сенсі, що на Заході дехто добре торгував своїми переконаннями за добрі сталінські гроші (не в совєцьких карбованцях, ясна річ).
Чи не найбільш зловісною фігурою був такий собі ґазетний пройдисвіт Волтер Дюранті, який так був пригрівся у Москві, що побирав особисті інтерв’ю у самого “тов.Сталіна І.В.” У серпні 1933, коли голодомор був саме на підйомі, він відписував додому, ніби: “будь-які повідомлення про голод у Росії - це перебільшення або злісна пропаґанда”; та підтверджував це у листопаді: “нема жодного голоду чи смертей від голоду”. Зауважимо, що він - на відміну від інших - мав свободу пересування, міг відвідувати та відвідував арени голодомору. За «безсторонні та змістовні репортажі з Росії» - він був нагороджений премією Пулітцера. Що він був цинічним і свідомим совєцьким брехуном, свідчать його приватні бесіди, де він оцінював кількість убитих голодом людей від 7 млн. до 10 млн., загалом. Що ж, кому й знати, як не
йому... Він був справжнім сином свого часу. Часу не тільки неймовірних злочинів (при повній безкарності, зрозуміло), але й часу так само неймовірної, потворної брехні.
На честь установлення дипломатичних відносин Сполучених Штатів із найбільш кривавим режимом світової історії, був даний урочистий банкет у нью-йоркському готелі “Валдорф-Асторія”. Там зачитали лист причетних до цього імен. Всім їм чемно аплодували, поки не згадали ґазетну повію - Волтера Дюранті, - спалахнула загальна бурхлива овація. Що ж тут сказати? - кожна купа людського сміття повинна мати своїх героів ... Як слушно писав колись великий російський сатирик, М.Є.Салтиков-Щєдрін:
“ Взгляни на первую лужу - и в ней найдешь гада, который иройством своим всех прочих гадов превосходит и затемняет.”
Золоті слова ...
Втім, не слід надавати аж так великого значення премії Пулітцера. Вона носить ім’я мадярського жида Йожефа Пулітцера (1847-1921), який вважається засновником у США так званої “жовтої преси”. Що це таке, наш читач може уявити, розкривши мало не будь-яку російськомовну ґазетку, що заполонили нас по 1991 році. Це, коротко: нижчий можливий рівень журналістики, популяризація всілякого шарлатанства, дешеві сенсації - переважно кримінального характеру. Апеляція не до розуму читача, а до його почуттів, як правило - нижчих.
Вперше премія Пулітцера була присуджена 1917, але хутко скомпрометувала себе в очах справжніх письменників або журналістів. Зокрема, відмовився від неї Сінклер Льюіс (1885-1951, Нобель 1930), коли отримав її за роман “Арровсміт” 1926. Він закинув тоді її комітету численні присуди премії за відверту халтуру та шкідливий вплив на американську журналістику та літературу. Отже, безумовно, своєрідною вершиною, символом цієї жовтої антидіяльності, - і став саме стой Волтер Дюранті, лицемірний покидьок.
Однодухою з ним була й відома у світі сталінська літературна повія, Бернард Шов (лауреат Нобеля 1924), із його безсмертним: “Голод в Росії - да мєня угощалі там такой ікрой, какой ні найдєтє у Рітца!”
Були й такі собі соціалісти - теж британські, подружжя Сідней та Беатріс Вебби, засновники так званого “Фабіанського товариства”. Люди й досі схильні вважати їх такими собі тихими соціалістичними Божими кульбабками, та вони й дійсно не висувались, хоч Сідней і встиг під старість побувати міністром в якомусь із лейбористських урядів 1924. От їх і вважали тихонями, інтеліґентами, на відміну від понад діяльних кривавих гієн соціалізму; на зразок сучасних ім. Лєніна, Сталіна або Троцкого, або пізніших Ґевари та Пол Пота. Цим обом соціалістичним ницотам, щоправда, не пощастило стратити когось особисто, але щодо брудної писанини ...
Ці Божі кульбабки від соціалізму полишили по собі розлеглу графоманію, під назвою: “Совєцький комунізм: нова цивілізаціяі” (Лондон, 1937) оприлюднену саме в рік “Великого Полювання”.
Відразу віддамо їм належне. Ця двійка комуністичних пророків від фабіанства - цілком виправдовує всі людожерські заходи Сталіна та його режиму щодо селянства. Вони повністю виправдовують:
1. Сталінську колективізацію, з усіма її численними ексцессами та згубними наслідками.
2. Повністю виправдовують “розкуркулення”, бо - як пишуть вони: “радянський уряд навряд чи міг зробити інакше”.
3. Категорично заперечують наявність будь-якого голоду не кажучи про те, що було, - навмисний голодомор). Спираючись при цьому на уже відомого нам американського брехуна і пройдисвіта, пулітцерівського лауреата Волтера Дюранті.
Щодо цього, то знову ж, неможливо це навести опінію бездоганно чесної людини, з іншого покоління:
Ентузіазм цих дослідників виглядає дещо неприємним, коли вони, наприклад, пишуть, що масове розкуркулення планувалося заздалегідь, і коментують це так: “Якою сильною мусила бути віра і рішучою воля людей, котрі в інтересах того, що здавалося їм загальним благом, могли прийняти таке важливе рішення”. Слова, які міг би прикласти кожен, хто бажав би це зробити, до Гітлера з його “остаточною розв’язкою” єврєйського питання
(Р. Конквест , Жнива скорботи, Київ, 1993, с. 348).
Як бачимо, автор слушно, хоча й мимо волі, приходить до рівнобіжних поміж двох тоталітаризмів-близнюків, забрехувально-ученого німецького та хамського московського, совєцького.
Щодо голодомору як такого, не помічуваного британськими попихачами Сталіна, то теж не завадить навести відповідне посилання з Конквеста:
Але, мабуть, вершиною “наукового аналізу” подій стала авторська характеристика сталінського вичавлювання хліба з України як “кампанії, яка за сміливістю задуму та енергійністю виконання, а також за масштабністю операцій виглядає безпрецедентною для правління будь-якого уряду в мірні часи” (теж там, с. 349).
Найгіршою рекомендацією для британського (а разом - і для всього західного) соціалізму, напевно, - є та буде те, що його “розвитком” займалося подібне інтелектуальне сміття. Не кажучи вже про те, що втіленням його у життя на сході - займалися самі кримінальці злочинці. Чи ж може після цього бути в чомусь такому - хоч єдина крихта здорового глузду? - подумайте самі ...
*
Побував на той час у Росії (удруге) й Герберт Веллс (1866-1946), всесвітньо відомий англійський письменник, часом - фантаст. Той самий, що правив нам про антигравітацію, подорожі в часі та невидимих, одне слово, про все те, що було та є сутою нісенитницею з пункту зору науки. Він уже побачився 1920 з Лєніним, отим самим, від “тюрьми і расстрєла”, охрестивши його “кремлівським мрійником”, та засвідчив, ніби:
Лише абсолютно спотворюючи міжнародне становище і штовхаючи людей на помилкові політичні дії, можна твердити, ніби ті жахливі бідування, які має на сьогодні Росія, - є, скільки-небудь серйозно наслідком діяльності комуністів.
Яка глибока думка! Та як пасує, зверніть на це увагу, до тодішньої, а особливо наступної дійсності!
Тепер, 23.07.1934, Веллса прийняв у Кремлі наступник Лєніна - Сталін. Якщо ви гадаєте, що світової слави письменник-гуманіст дорікав московському людожерові за знищені мільйони людей, - ви помиляєтесь. Єдиним наслідком бесіди стало те, що на Веллса навалився в ґазетах Бернард Шов, який вважав, схоже, Кремль власною монополїїю; хоч його - відданого кремлівського поплічника, - Сталін так і не удостоїв бесідою.
*
Підведемо й деякі загальні підсумки.
Отже, не минуло й десяти років нового режиму в Росії, а “демократичний Захід” уже погодився дарувати йому мільйони дурно загублених людських життів, - розкуркулених, розстріляних, депортованих та винищених голодом. Далі - більше, - переблимали й 1937. Розкладеність та запроданість “демократичного Заходу”, на чолі з його інтеліґенцїїю, - стала гранично очевидною підчас і після Другої світової війни, коли Сталіну було подароване в Європі все, що тільки можна було подарувати. Та й потім, коли Сталін, Хрущов та Брєжнєв із Андроповим відповіли на це продовженням війни; цього разу - війни за світове панування. Коли на мільярди доларів Заходу будувався необхідний на це військовий потенціал.
Або коли після розпаду Третьої імперії Зла ті ж сто мільярдів доларів були щедро пожертвувані на відбудову Четвертої імперії Зла; породивши - поки що, - купу російських мільярдерів: “нових русскіх!”. “Нових”, які - втім, не ліпше від старих, та своїми «благопріобрєтєннимі» капіталами, будуть - як зможуть, - розкладати економіку світу.
Ґрунтовних причин у цьому проглядається дві. Це:
1. Неоціненний досвід Москви у непрямих стратегіях аґресії: бездоганне уміння розкласти все, що тільки можна. Уміння, якому на Заході ніколи й нічого не протиставлялося. Бо московська розвідка працювала на Заході зручніше, ніж вдома, від часів Мазепи та по часи совєцькі.
2. Продажність, культивована універсально ринковими відносинами. Вада західного способу життя – це фетишизування або й пряме обожнювання ринкових відносин. Адже, ринок у західному суспільстві давно посідає непропорційне його значенню місце. Бо, не всі боки людського життя слід і припустимо виставляти на ринок. Бо так, неухильно приходять і до торгівлі людьми, і до торгівлі людськими орґанами, побраними від живих людей.
Де один заробляє на торгівлі свинячими головами, а той, хто їх не має, - торгує власним розумом, честю та сумлінням. Всім, знову ж - нав’язуєте своє, як оті колишні більшовики – учите всіх «правільно жить» а - подумали би: як живете самі?! Де рано чи пізно торгуватимуть і вищими інтересами; спочатку державними, а потім і загально людськими…