Geum.ru

Древня та докиївська Україна

Вид материалаДокументы

Содержание


9. Передпосилки Другої світової
У квітні 1933 продовження Берлінської угоди про дружбу та нейтралітет
10. Війна невідомих солдатів
Подобный материал:
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   ...   76

9. Передпосилки Другої світової


Важко заперечувати тезу про те, що перемога більшовизму в Росії була наслідком Першої Світової війни. Бо він живе та квітне, незмінно там, де біда, розруха, руїна і горе. Може саме тому він і не може не підтримувати їх сам у себе, як тільки стає господарем будь-де.

Влада, що сама упала до рук більшовиків у жовтні 1917 зі слабих рук Тимчасового уряду, так закрутила їх слабкі голови, що Лєнін, із властивою йому чисто хлєстаковською “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, та віддаючи данину власній манії величі, - негайно наваляв чергову теорійку про неухильне переростання світової війни у світову революцію; звідти ж і оте, зовсім уже дуркувате: “Прєвратім войну імпєріалістічєскую - в войну гражданскую!”

Навівши якийсь порядок у домашніх справах та якось-такось зібравши бестіальним насильством, хоч і не без втрат, свою “єдіную і нєділімую”, більшовики ринули на Польщу, сподіваючись мимохідь приєднати її, а головне - прорватися до Німеччині, що перебувала на межі революції (“дас нойнте новембер ...”). А потім, як то кажуть, - “... дальше, дальше ...”

Поразка в цій війні, одній з ключових ХХ ст., стало поворотом історії: більшовики зрозуміли, що Перша світова для них вичерпана. Жодних теренових набутків для “єдіной і нєділімой” з неї більше не здобути. А значить - треба готуватись, розпалювати Другу світову, засновуючись, знову ж, на Лєнінській теорійці про протиріччя всередині “мірового імпєріалізма”. Поготів, - протиріч не бракувало. Хоч і далеко не всі були імперіалістичними. Бо у світі була лише одна країна, побудована на імперіалізмі та імперіалістична в основі - Російська імперія; під будь-чиїм пануванням.

А протиріччя негайно посіяли у Версалі амбіційні та еґоцентричні французи, які так само легко ув’язувалися до воєн, як і рідко перемагали без чиєїсь допомоги. Сталося це - яке ж нестосовне співпадіння, - за потурання тодішнього американського президента. Хай вирішують історики, хто був недолугішим, Вудро Вільсон чи Франклін Рузвельт, але для більшовиків усього світу той перший був справжнім дарунком, даром Божим: по Версалі Друга світова маячила, дослівно, десь на виднокраї.

Наступна війна реваншу у Європі мала початися поміж обібраною Німеччиною та її минулими супротивниками, стати ніби другим туром Першої світової. Більшовики й почали готуватися до неї з угоди в Рапалло, навмисно прикидаючись майбутніми союзниками Німеччини та вселяючи необґрунтовані надії. Вони зрадять її потім, як зраджували всіх і все на світі. В першу чергу слід було відродити військову потугу Німеччини, та для цього робилося все можливе. Тодішній економічний карлик, Совєцький Союз, не міг допомагати озброєнням, ледь вистачало на той час застарілих гвинтівок Мосіна з багнетами (“пуля дура, штик молодєц!”) на власну Красную Армію (червону, червону!..), яка “от тайгі до Брітанскіх морєй - всєх сільнєй!”. Але взагалі... Мало хто знає, що цілі частини бундесвера таємно проходили військову підготовку в Росії, чого не мали права робити вдома, згідно з Версалем. На совєцьких полігонах тренувалися навіть танкісти Ґудеріана, які потім наступали на Москву... Подамо гранично стислий виклад цього співробітництва, засновуючись на дослідженні Джона Коласки, Партнери за тиранією, Пакт про ненапад наці-совєти, Торонто, 1990. Книжка невелика за обсягом (158с.), але понад змістовна.

Починалося все радше з того, що видатний німецький авіаконструктор Гуґо Юнкерс (1859 - 1935) підписав 15.03.1922 із совєцьким урядом контракт на виробництво літаків у Філях під Москвою. Річний обсяг виробництва складав 600 літаків. Нагадаємо ще раз, що Версальською угодою щось подібне було Німеччині заборонено. Цікаво, що імені цієї людини, як і іншого німецького інженера світової слави – Фердінанда Порше не знайти у двохтомовому Лексиконі Мейєра, Ляйпціґ, 1978, виданому в так званій НДР (Німецька Демократична республіка). Та який дослівно тріщить від імен комуністичних бонз та партійних функціонерів.

На початку 1926 І.С.Уншліхт, перший заступник НКО СССР (народний коммісаріат оборони) секретно побував у Берліні та представив німецькому кабінету міністрів широкий план військового співробітництва. Планувалася розбудова в Росії спільних підприємств. Для виробу важкої артилерії, матеріалів для газової війни та всякого іншого, забороненого до виробу в Німеччині Версалем. У тому ж 1926 до Росії прибувають перші 570 військових

пілотів із Німеччини, що проходитимуть повний курс тренувань у спеціальному авіацентрі в Ліпецку. Разом з їхніми наступниками (аж до 1933) вони складуть основу гітлерівських повітряних сил – німецького Люфтваффе.

Далі – більше. Восени 1928 за запрошенням совєцького уряду, військовий міністр ґенерал Вернер фон Бломберґ навідав маневри червоної армії, проінспектував танкову школу в Казані, де відробляли тактику майбутніх танкових боїв танкісти Ґудеріана; не забув і авіацентр у Ліпецьку та газову школу в Тоцьку.

Прихід Гітлера до влади мало вплинув на це багаторічне співробітництво, що приготувало Другу світову. Бо, як пише нам автор:

Росіяни, очевидно, не були проти Гітлера. Такою була тенденція з обох боків, робити вигляд, ніби не сталося нічого, що могло би змінити відносини між обома державами.

(Дж. Коласки, Партнери за тиранією, Торонто, 1990, с.25)

Та продовжує це , підкріплюючи свідченням про ставлення іншої сторони:

У квітні 1933 продовження Берлінської угоди про дружбу та нейтралітет (між СССР та Німеччиною, О. Б.), вперше підписаною 24.04.1926, було ратифіковано Райхстагом. А 28 квітня Хінчук – російський посол у Берліні, був уперше прийнятий Гьоринґом і Гітлером та отримав запевнення, що жодних змін у відносинах між двома державами, що пов’язані економічними інтересами та спільними ворогами (Польща, О.Б) не станеться (теж там, с.25-26).

Німецько–совєцько співробітництво у військовій сфері було скорочено восени 1933 за наказом Гітлера, але навряд чи в цьому варто шукати причин політичного характеру. Просто він почав грати відверто та озброюватися на очах у всіх. А за таких умов тягати своїх на тренування до Саратова або Ліпецька просто не було необхідності. Та й економічно не вигідно. Про це свідчить і те, що:

Інші контакти, однак, були збережені. У 1933 партійний функціонер Лєв Лєбєдєв навідав Німеччину в секретних партійних справах, перед тим як 1933-1934 НКВД надіслало міссію до Німеччини для вивчення техніки гестапо (теж там, с.26).

А як так, то жодних перепон для наступного пакту Молотова- Ріббентропа просто не існувало; він мав бути.

*

По-друге належало сприяти приходу до влади в Німеччині якнайбільш реваншистського уряду, замість нерішучих та миролюбних соціал-демократів. Демократичні уряди по всій післяверсальській Європі - були сутим нещастям для Москви, вони не полишали й найменшої надії на протиріччя всередині “мірового імпєріалізма”, що тут поробиш! Потім - прийшов Гітлер.

Ось це був справжній дарунок долі, що негайно відродив згаслі було московські надії розпалити чергову світову пожежу.

Звернімо увагу на те, що лише надто вже недалекій людині, якому-небудь Роменові Роллану або Томасові Манну - може бути близькою проста думка: гітлерівський націонал-соціалізм та сталінський комунізм - є протилежні системи: непримиренні антагоністи.

Багато, дуже багато було в них спільного, навіть - тотожнього. Відома пісня “Горст Вессель” та наш прислівний подвійний марш, для авіаторів - “Всє вишє, і вишє, і вишє, / стрємім ми полєт нашіх птіц ...” або для радистів (що за безглузда ідея!) - “Всє вишє, і вишє, і вишє, / крєпім ми антєнн провода ...”, - співаються на один мотив, на ті самі ноти. Хто у кого украв - не знаю, але історія вчить, що нечистими на руку бували переважно московити. Наці, якого похвалили за вірну службу, витягувався й рапортував: “Служу Великій Германії!”, старанний русак за тих самих обставин витягувався й рапортував, - “Служу Совєтскому Союзу!”; ну, і всяке таке.

Але, були - ясна річ, певні порізнення, так само добре відчутні, як і важкі для формулювання. Скажімо простіше, як поміж німецьким шкіряним чоботом, якому зносу немає, та совєцьким кирзовим, який вже через місяць «запросіт каші». Хоча знаходитись, що під одним, що під другим, - можливо, однаково неприємно. Взагалі, можна би сказати, що у наці була якась, хай спотворена, але інтеліґентність. До совєцьких таке поняття є просто неможливе до застосування; як у них кажуть - “дубьє дубьєм”.

Зі зростанням політичної популярності Гітлера надії Москви повинні були безумовно піднятись: соціал-демократів, котрі й не мислили про реванш, тепер можна було, нарешті, взяти у кліщі. Леґенди про побойовиська поміж комуністами Тельмана та штурмовиками Гітлера, - є не більше, ніж із наміром культивовані леґенди. Між ними був, у найгіршому разі, озброєний нейтралітет, а вся енерґія була спрямована на знищення соціал-демократів. Ворогом № 1 для обох були саме демократи, які не прагнули реваншу та не палилися воювати. Про це свідчать усі, як один, документи Комінтерну та виступи “вождєй” і “вождішєк” на партійних з’їздах. Зате першим союзником та помічником був Гітлер, який зробив реванш своєю політичною проґрамою. Тепер більшовики були спокійні - Другій світовій бути.

Першою спромогою розпалити всесвітню пожежу, була - нема сумніву, громадянська війна в Еспанії, до якої більшовики й ув’язалися - єдино, у намаганнях зіштовхнути Гітлера з Англією та Францією. Як втратили цікавість до всієї авантюри, цілком задовольнившись прибутком у вигляді золотого запасу Еспанїї (600 тонн золота), якого вкрали. На долю самої республіки їм було просто наплювати.

Потім наступив рік 1939. “Гласность і пєрєстройка” для них, для більшовиків, це велика епоха заміни старої брехні, не до вжитку - зношеної та нікчемної, на нову брехню - більше досконалу та вишукану, яка ще зможе послужити справі світової революції, тобто, - світового панування Москви. Прийнято й нову версію щодо пакту Молотова-Ріббентропа. Воно, ясна річ, пакт неморальний, так, але й вимушений: англійці та французи кинули СССР напризволяще, в останню мить відмовились, то що ж нам було робити? Отже ні, не ми, не ми відкрили зелене світло Другій світовій, це вони ... А це надто вже нагадує те, що писано було про якихось там “врагов народа”, що «прізнают, что виступалі протів партії, но ні за что нє хотят прізнать, что пріродноє мєсто їм - в тюрьмє».

Справа в тому, що як переконливо показує зміст промови Сталіна на XVIII партз’їзді, питання про те, з ким бути - з Англією та Францією проти Німеччини (тоді Гітлер, безумовно, не розпочав би війни) або проти них із Німеччиною, - був вирішений іще перед з’їздом, тобто - до березня 1939.

Наступна комедія переговорів із ними, була вже тільки комедією.

В цій історії повновласним господарем та дириґентом був Сталін. Досить поглянути на те, як він посміхається за спиною Молотова, що підписує пакт. Бо Сталін посміхався не так часто...

Важко щось довести тепер, коли так давно в інтересах братів аґресорів були підмітені всі сліди з усіх боків (праця цілих поколінь), але варто звернути увагу на один рідко згадуваний факт, - чому вже у вересні пакт Молотова-Ріббентропа уточнювався знову, коли наче все вже було вирішене та записане перед тим? - факт - без прецеденту. Адже, якби пакт обома сторонами ретельно виконувався, - навряд протягом кількох тижнів його довелося би уточнювати ще раз. Чому межа інтересів обох сторін, котрій, здавалося би проходити Віслою, яка ділить Польщу приблизно навпіл, потім раптом зміщується на лінію Керзона, не полишаючи Сталіну нічого, крім утрат імперії по Польській війні 1921?

Дозволимо собі доволі природнє припущення, що пакт Молотова-Ріббентропа був насправді не пактом про ненапад, але пактом про поділ Польщі, а поділ - є поділ, його виконують погоджено й разом, наступом із двох боків одночасно. Зауважимо, щодо цього, липень та серпень 1939 були часом пожвавленої діяльності Красної армії на західних кордонах, про це повідомляють польські джерела.

У цьому випадку, зверніть увагу, Польща могла би зникнути з мапи світу, а світова війна - не початись. Проти Гітлера і Сталіна разом - Англія та Франція ніколи не виступили би. Просто не ризикнули би, це перевищувало їх можливості в будь-якому випадку. Ось на це й купив, правдоподібно, Гітлера Сталін. Але, сутність справи полягала на тому, що Сталіну не так потрібна була Польща, як потрібно було розпалити світову пожежу.

Зобов’язавшися за пактом Молотова-Ріббентропа вдарити у спину Польщі одночасно з Німеччиною, Сталін просаботував це, відговорившись, можливо, неготовістю армії і продав Гітлера, підставив його союзникам та розпочав одночасно світову війну без власної участі. Ось це й викликало необхідність подальшого уточнення дій та нового переподілу Польщі. Тепер Сталін на власне Польщу й претендувати не міг; не було підстав. Тому й необхідна була особиста зустріч.

Гітлер відразу зрозумів, що його обманули, впав до нестями та не простив підступу, почав готувати “план Барбаросса”. А Сталін посміхався не останнім - адже саме тяжке було попереду. Треба було й собі “упрєдіть” новонабутого та підло обманеного союзника.

Так скромна, декому й мало відома Польща, - двічі у ХХ ст. вирішувала долі всієї Європи і світу: першим разом тоді, у 1920, створивши «диво на Віслі», а другим разом потім, 1939, але - вже пасивно.


10. Війна невідомих солдатів


Перша Світова війна була жахливим іспитом для Європи, але мала й деякі позитивні історичні наслідки. З трьох імперій в Європі, нової та енерґійної, щойно об’єднаної Німецької, як же старої Австро-Угорської, що доживала свій вік, та одвічно аґресивної Російської, - була істотно прикартана перша, розпалася на вільні народи друга, та втратила аж п’ять пригнічених нею народів третя, та найбільш злоякісна.

Друга світова - була війною реваншу, та не принесла нічого доброго, відновивши в усій могутності Третю Російську імперію, яка по неї й робила погоду в Європі, тільки частково врівноважена та стримувана Сполученими Штатами. Вона не лише повернула собі всі п’ять пораблених нею народів, але втягнула до себе й вільні нові народи: чехів і словаків, болгар, югославів, румунів, албанців тощо. Ніколи перед тим ця найбільша за два тисячоліття небезпека для людства - не була такою потужною. Частиною Великого Реваншу стала й совєцько-фінська війна, “зимова війна” 1939/1940.

Третя Російська імперія - Совєцький Союз, була чи не найбільш потужною та войовничою з усіх трьох створених цим народом імперій, але історія не порадувала її перемогами; таких було ще менше, ніж у її попередниць. Після першої ж із них - катастрофічно програної Польської 1920, коли прийшлося розплачуватися за нищівну поразку шматами чужих земель, України та Білорусі, - фінська війна була чи не першим серйозним військовим випробуванням. Але й воно не увінчалося успіхом, провістивши воістину піррову перемогу у “Вєлікой Отєчєствєнной”. Про цю останню списані тони паперу, але про польську - чи є щось взагалі? Часом пишеться таке щось не відмовимо собі в приємності процитувати ще раз:

У літніх боях були розгромлені основні сили армій Пілсудського та їх залишки викинуті за межі нашої землі.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 292).

Як відомо, все було навпаки - з польських земель були викинуті залишки розгромлених армій Будьоного та Тухачєвского. Про фінську ж там взагалі нема нічого, жодного слова, наче такої війни взагалі не було. Одне слово: невідома війна невідомих солдатів.

Покійний Совєцький Союз мав звичку усім колоти очі своєю “політікой міра”: “ми - за мір! - і, жєлатєльно, - вєсь!” Та й позаключав пакти про ненапад з усіма сусідами, на яких претендував, ще 1932 (Польща, три держави Прибалтики, Фінляндія). А Польща була забезпечена пактами про ненапад - з усіх боків: з СССР та з Німеччиною.

Але, пакти - пактами, а все вирішив пакт Молотова-Ріббентропа, що чітко поділив інтереси спільників, Гітлера та Сталіна, які все одно, хутко перегризлися. За цим пактом совєтам віддали Прибалтику та Фінляндію.

Прибалтику захопили без труду, бо там надто вже покладалися на угоди та пакти, яких Росія, чи то самодержавна, чи то “пролетарська”, - ніколи в житті не дотримувалася.

Але з Фінляндією все вийшло набагато складніше.

Офіційно з аґресією проти невеличкого народу розпорядилися «по-русскі» просто, пам’ятаєте? - не “освободіть” так “воссоєдініть”. Благо, в складі Росії ця країна вже була. А здавна полишалася у Росії (вона й зараз є) така собі зросійщена “Карєльская ССР”, на чолі якої став комінтернівський більшовик Отто Вілле Куусінен, - він пам’ятав, ще з дитинства, кілька фінських слів. Отже, планувалося «братскоє воссоєдінєніє» внаслідок переможної війни. До півмільйона одвічно відсталих росіян та горстки зросійщених “карєлов” - приєднується три мільйони вільних європейських фінів, - непогано?

Війну мав вести “Лєнінградскій воєнний округ”(ЛВО) (мовляв, ми з ними лівою рукою упораємося) очолюваний К.Мєрєцковим, найбільш нездарним зі совєцьких ґенералів (ну, після отого Ґ.Жукова, зрозуміло). Він щойно провалив кампанію в Еспанії та повернувшись додому ледь врятував життя доносом на маршала В.Блюхера, який чимось не подобався Сталіну. Але, як звичайно, не покладаючись на власні сили, до ЛВО нагнали чимало людей з України.

Фінляндія, після Польщі, була першим шматком чужого, який за пактом Молотова-Ріббентропа, приходилося брати силою, та тут справи пішли значно гірше. Бо там була людина, котрої не знайшлося в інших, та про неї варто дещо пригадати. Бо, як же потрібні такі люди країнам, що звільнились від імперії!

Коли 1918 фінський нарід зумів подолати у себе п’яту колону Москви та відбитися від наступу більшовиків (вони тоді були зайняті пригарбанням значно більш ласого шматка - України), провідну роль у цій боротьбі відіграв колишній царський ґенерал - Карл Ґустав фон Маннерґейм (1867-1951). Він походив зі старої осілої у Фінляндії шведської родини та був гарячим патріотом батьківщини. Він добре знав ненажерливість і підступність сусідів на півдні, новоявленої “родіни всєіх трудящіхся”, а насправді - Третьої Російської імперії, що ненажерливістю та агресивністю набагато перевищувала обидві попередні. Як міністр оборони своєї країни, він звів уздовж совєцько-фінського кордону ланцюги потужних укріплень (1929-1939), всесвітньо відому “Лінію Маннєргєйма”.

Взагалі, слід зауважити, що наскільки подібні фортифікаційні споруди виправдали себе підчас позиційної Першої світової, - пригадайте хоча би уславлений Верден, настільки не придалися у Другій, із розвитком малих пересувних фортець - танків. Не менш досконалу “Лінію Мажіно”, що прикривала Францію зі сходу, німці просто обійшли, а дві лінії доволі солідних совєцьких укріплень, вздовж старого та нового кордонів, - наче й взагалі не помітили, лише дещо затримавшися під Брестом та Києвом. Але, не так сталося тут. “Лінія Маннерґейма” витримала суворий іспит.

Совєти ґрунтовно підготували війну (тут не слід чогось применшувати!) та сподівалися на найбільше. Карєльская АССР була 1940 перетворена на союзну республіку, - Карєло-Фінскую ССР, та до неї, після перемоги у війні, мав приєднатися фінський нарід. Виключаючи, зрозуміло, тих, які відразу будуть розстріляні або депортовані до братської могили народів Сибіру. З Москви був отриманий наказ - “починати!”

Як завжди у них, від Пєтра І починаючи, або - чому ж так пізно! - пригадайте ще брудні провокації проти Новгорода Івана ІІІ та Івана IV, - все почалося з незграбної та брутальної провокації: “бєлофінни напалі на СССР!” (далі - свинячий вереск) - ніби обстріляли щось там на совєцькій теріторії. “Бєлофінни ...”; перед ними були “бєлорумуни, бєлополякі ...” А ще перед тим - і просто «бєлиє» - втілення усього найгіршого на грішній землі. Звернімо увагу, що цей колір у половини людства вважається символом чистоти; у другої - символом скорботи по втраченим дорогим людям. А у цього людського сміття, це - ба, - символ всього, що їм вороже. Так, чи не є це, саме по собі, незаперечною ознакою того, що самі вони–були та є антилюдством?

Совєцька розвідка мала на той час загальні плани “Лінії Маннерґейма”, багато чого можна було передбачити та запобігти. Але війну розпочали у літніх одностроях. Коли справа не пішла - відігралися на розвідці, зняли ґенерал-лейтенанта Проскурова та призначили ґенерал-лейтенанта Голікова. Цей потім - перед 1941, прийняв концепцію Сталіна та Берії; клявся, що Німеччина в жодному разі не нападе на СССР.

Для чергової загарбницької війни було зігнано (сміх один!) - “національно-освободітєльную армію”, зібравши скільки можна було отих зросійщених “карєло-фіннов”. Втім, кажуть, більше 20-25 тисяч нашкребти не вдалося. Куди вона поділася потім - історія промовчує. Принаймні - совєцька.

Так двохсотмільйонний Совєцький Союз розпочав чергову “освободітєльную войну” (безумовно - “справєдлівую”!) проти маленької Фінляндії. Якби вона увінчалася успіхом, ніхто у нашому цинічному світі ХХ ст. її б і не помітив, але - так не сталося. У естів та фінів побутує прислів’я, що кожен із них в стані упоратись із десятком росіян, та якби звідкілясь не з’являвся одинадцятий, то... Що ж, можна сказати, що це прислів’я, вироблене, певно, ще тоді, в часи шведських воєн XVII-XVIII ст., - працювало й тепер.

Кожен узятий дот “Лінії Маннерґейма” (хоч плани деяких були заздалегідь добуті совєцькою розвідкою, єдиним, що в СССР працювало добре) - оплачувався горою власних трупів, більшою від самого дота. Шалені втрати спричинювали добре укриті та добре вишколені фінські снайпери. Дивізії, що потрапили у оточення (а були й такі) - бували винищені до останнього. Совєцька авіація чомусь не хазяйнувала у фінському повітряному просторі, а - чому ж? - на жаль, це важливе питання так і полишилося не дослідженим. Блискавичні напади фінських лижних команд, які так само несподівано з’являлися, як зникали, - тероризували та дезорґанізували совєцькі тили. Як у німців зимою 1941 під Москвою, - були постійні проблеми з одежею: у добрих тулупах ходили тільки командуючий К.Мєрєцков та приставлений до нього від Політбюро Лєв Мєхліс.

Все це, зазначимо, було ще перед тим, як маршал Ґ.Жуков привчив перемагати, закидуючи ворога горами гарматного м’яса.

Іноді думалося тоді: а, як фінів було би не три мільйони, а хоча би тридцять, як же тоді? - чи не знали би вже ми всі фінську мову? Та чи не жили би не в російських злиднях, а у фінському добробуті?

Хоча совєти, метр за метром, уперто просувалися вперед, але їх сил вистачило лише на сто днів такої війни, а кінця не було видно та 11 березня 1940 був укладений якийсь відносно почесний для обох сторін мир. Совєти, за гори своїх трупів (переважно - українських), відкраяли собі шматочок Фінляндії та забезпечили військово-морську базу на півдні, на фінському півострові Ганко; яка, втім, ні для чого не придалася. Адже, всі знають, - російський флот нікого не перемагав від часів Чесми та адмірала Нахімова. Фіни теж розуміли, що чимось поступитись аґресорові - все одно треба. Бо той, як відомо, захопивши хоч шматочок чужого, якось на час угамовується; це в них уже чи не генетичне.

Нова “союзная рєспубліка” була аж 1958 повернута «в пєрвобитноє состояніє» - нишком знову перетворена на “Карєльскую АССР в составє РСФСР”, а О.В.Куусінен остаточно втратив надії побувати на батьківщині, за нове пораблення якої все життя так самовіддано боровся. Так воно наче все повернулося “на кругі своя”. Але, - не так уже й все.

«Західні демократії», блудливі та крутійливі, хоча вже й втягнені до війни, - байдуже спостерігали нерівні змагання фінів із аґресивною великодержавою, а сусідні шведи (нейтрали!) - заборонили постачання зброї до Фінляндії через власну територію. Попри - можливо, й волю шведського народу. Бо, чимало доблесних шведських добровольців воювало на боці фінів. Серйозно розглядала можливість допомоги фінам наша ОУН, але у неї були на той час свої невідкладні проблеми.

Подальша історія хутко показала, що аґресія проти Фінляндії була невибачальною стратеґічною помилкою. У “Вєлікой Отєчєствєнной” Сталіна підносили як великого стратеґа, але таким він не був, та фінська війна це демонструє наочно. Якби її не було, то підчас наступної війни Фінляндія зберігала би нейтралітет, так само, як Швеція, та не було би зайвого фінського фронту, та у повній безпеці з півночі був би Лєнінград, який у жодному разі не потрапив би до блокади.

Отже, елементарна стратеґічна помилка “Вєлікого стратєга” напередодні великої війни. Скажуть - він розраховував на перемогу. Але, стратег - тому і стратег, що прораховує всі можливості.

Таке ставлення, в цілком природний спосіб, штовхнуло Фінляндію в обійми Гітлера в майбутній війні зі Совєцьким Союзом 1941, чогось іншого тепер - годі було очікувати. Втім, то були чи не похмуріші часи в історії фінів. Бо, одна справа відстовувати батьківщину від зазіхань сусіднього тирана, а зовсім інша - воювати з ним, допомагаючи іншому тиранові. Приречену та похмуру двозначність такого стану відтворить 1954 Вяйне Лінна в романі “Невідомий солдат”. Деякі співвітчизники дорікатимуть йому навіть брак патріотизму.

Щоправда й фіни, обмежившися окупацією Пєтрозаводска, - не воювали під Лєнінградом, хоч і могли би. Зате й совєти, перемігши врешті та дійшовши Ельби - Фінляндію не окупували. Годі тут шукати якісь людські міркування. Вони просто ще добре пам’ятали піднесений ім п’ять років тому урок. А фактичний переможець совєтів, маршал К.Г. фон Маннерґейм, був 1944 обраний президентом Фінляндії.

Совєцькі історики й досі пнуться бодай щось врятувати для себе від цієї безнадійно програної війни. Бовкають навіть, користуючись тим, що давно все було та почасти забулося, - совєцькі ніби таки прорвали «Лінію Маннерґейма» та открилі дорогу на Гельсінкі. От тільки чогось відразу змінюють тему при запитанні, а чому ж тоді вони у березні 1940 не увійшли до Гельсінкі, а уклали мир?

Так само й досі напускають туману й щодо кінця війни 1945. Мовляв, Сталін не схотів окупувати Фінляндію. Знову брешучи, бо для Сталіна такого “не захотів” (захопити чуже!) - не існувало. Коли міг - брав, а не брав - значить не міг - руки короткі.

Поготів на совєцьких чекала наново відремонтована “Лінія Маннергейма”, а президентом США став Гаррі Трумен. Якому інтереси власної країни були непорівняно ближчі, ніж інтереси “друга і союзніка Сталіна”. Отак воно було насправді.

Гітлер тієї пам’ятної зими 1939/1940, у свою чергу, пильно придивлявся до перебігу фінської війни, яка не подавала нового союзника у вигідному світі. Її виники, безумовно, прискорили здійснення плану “Барбаросса”.

Які ж були остаточні підсумки цієї зайвої та глупої війни, продиктованої не так стратеґічними міркуваннями, як одвічним прагненням захоплювати чуже?

Притульні та красиві, як із казки Андерсена фінські міста Вііпурі та Сортавала - доживають свій вік понурими російськими “уєзднимі городішкамі“, темними та брудними як завжди; напіврозваленими та напівголодними.

Було передчасно обірване або незворотньо покалічене життя сили людей. Відносно невеликої (абсолютно) кількості фінів та значно більшого числа совєтських (пригадайте оте старе фінське прислів’я). Тільки в часи «гласності», до півстоліття війни, яке ніким і ніде не було відзначене, - були подані офіційні втрати, вони становили, ніби, 70000 убитих та удвічі більше поранених. Дані, як звичайно у совєтів, - цілком невірогідні; з ними війна йшла би “до побєдного конца”. Не буде, можливо, перебільшенням, оцінити кількість убитих на 200.000, при - знову ж - удвічі більшій кількості поранених. Серед цих була чимала кількість обмерзлих, без рук та без ніг. Для таких, кажуть, щоб не хвилювати населення, були створені спеціальні закриті заклади, де вони сиділи дожиттєво. А рідних сповіщали, що - “пропал бєз вєсті“. Так це чи ні - не перевірити; бо, все змінюється, - не змінюється лише Москва ...


*

Поразка СССР у війні з маленькою Фінляндїєю була досить очевидною, бо так легко совєцькі зі своїх намірів не резиґнують, та на це потрібно було покласти трупом за 100 днів мало не чверть мільйона солдатів, - рівно по 2000 за добу. Але, й досі не припиняються дурні намагання обернути поразку на перемогу.

*

Наприкінці семидесятих у колишньому СССР сталася чергова шпигунська афера: перебіг на захід працівник ҐРУ (государствєнноє развєдуправлєніє) Владімір Різун. Та незабаром став писати книжки (псевдо - В.Суворов), - про совєцьку розвідку, про війну: “Аквариум”, “Ледокол” тощо. Йому, ніби, було тоді ж винесено в СССР аж подвійний смертний вирок: один за втечу, другий за книжки. Але, він досі живе в Англїї, невідомо де, хоч діти й ходили до школи та його, бачите, так і не вдалося вбити.

Все це останнє - мало схоже на правду, але схоже на байки. Бо кого КҐБ хотіло убити - тих уже давно убило. Але, то вже проблеми самого історика. Він, віддамо належне, добре простежив складні відносини Сталіна й Гітлера. Уважно простежив як Сталін після серпня 1939, ретельно готував удар у спину Німеччині, але так і не встиг його нанести: його випередив Гітлер у червні 1941. Але, не можна погодитись з В.Різуном у його оцінці Фінської війни. Вторинної? - як сказати, може - й ні.

Справа в тому, що В.Різун твердить, ніби у Фінській війні совєти зробили неможливе, а значить в кінці перемогли. Ну, не вони власне, а “Вєлікій Сталін”, якого В.Різун саме тут держить за великого вождя і стратеґа.

Зазначимо з самого початку, що цій людині (як і силі його співвітчизників), часом не так не вистачає документів, як звичайної логіки. Що однозначно плине з уживаної ним арґументації, доволі дитинчої, як це буде видно далі.

Він, бачите, надибав десь там у себе в Англії комп’ютер стратеґічного призначення, який бездоганно знає, за яких умов можливо воювати, а за яких - зась. От він - Різун - і питається в комп’ютера, а чи воно можна воювати, коли мороз 20-ти градусів нижче нуля? - відповідь категорична - ні! А, чи можна воювати, коли лежить півтора метри снігу? - відповідь одностайна - ні!! Хіба не вичерпний доказ? Доказ саме того, що совєцькі люди, гнані тоді чонівцями на Лінію Маннерґейма - створили неможливе, попри все - перемогли!

Шкода тільки, що він не спитався, - а чи можна воювати, не отримуючи на позиціях тричі в день гарячої кави? Бо певний, що він отримав би третє, рішуче - ні!!!

Отже, треба розуміти, що всі ці граничні параметри можливості війни закладали до комп’ютера англійські ґенерали, звичайні люди та на свій власний суб’єктивний розсуд. А тому й усі ці неґативні відповіді стратеґічного комп’ютера - рівно нічого не значать та значити не можуть; не є доказом будь-чого.

Він не розуміє, або радше робить вигляд, що не розуміє всього цього, що як вирішили англійські ґенерали, скажімо, що за умов морозу нижче десяти градусів воювати не можна, то й комп’ютер аж нічого іншого вам не відповість. Твердить також, що совєцькі війська прорвали Лінію Маннерґейма. Добре, але чому ж тоді не ринули вглиб Фінляндії, не окупували її, так і не приєднали три мільйони європейських фінів до своєї вошивої “Карєло-Фінской ССР”? - чому, відповідайте!

А, чому ж не окупували Фінляндію після своєї “побєди”, тоді ж 1945? - коли окупували половину Німеччини, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію та половину Австрії.

Бо, є добре відоме, що після 1945 нога жодного совєцького солдата й не намагалася стати на землю Суомі. А чому? - теж відомо, бо стояла наново відремонтована Лінія Маннерґейма, яку так і не вдалося більше ніж надщербити, та гостинно закликала, запрошувала: “ідіть, ідіть до мене, мої любі совки, нові гори майбутніх трупів!” А принциповий ворог імперії Зла, єдиний переможець війни маршал Карл Ґустав фон Маннерґейм - був обраний своїм народом 1945 - президентом країни. І все це - тут, поруч, рукою подати до “совєтского Лєнінграда”. А вони, убогі «переможці» 1939/1940 - нічого не могли вдіяти на це неподобство; та й мовчали собі, як лайна повний ріт набравши.

Отак воно все було насправді.