Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
7. 1937. Рік “Великого Полювання”
Більшовицький переворот мав повний успіх, як завдяки відсутності демократичних традицій (адже, Друга імперія не була навіть конституційною монархією), так і завдяки щедрому фінансуванню більшовицької афери, яке забезпечив колишній меншовик Парвус (А.Ґєльфанд) тепер - західний тіньовий бізнесмен, - вкупі з німецькою кайзерівською розвідкою. Та ще, як звичайно, завдяки повному нерозумінню справи та невтручання завжди політично короткозорого Заходу. Від його країн надіслали лише кілька батальонів для евакуації власних громадян, як це прийняте у світі, але й це дало більшовикам нагоду для звичного свинячого вереску, можливість брехати та хвалькуватися, що от вони побили “полчіща іностранних інтєрвєнтов”, або відбили якийсь неіснуючий “поход Антанти”.
А все це разом - своє ж власне брехальство, так надихнуло більшовизм, що вже незабаром була здійснена перша та абсолютно авантюрна спроба реваншу: намагання повернути втрачені Польщу та Прибалтику. Другий крок до відновлення загарбницької імперії під гаслом «міровой рєволюціі». Але, то була вже не Україна, яка - дослівно, роїлась від “п’ятоі колони” (як і завжди). Справжню ціну військовій силі більшовизму визначили на Віслі 1920 поляки та українці. Вони знищили або погнали геть назад червону пошесть, що рвалася пограбувати багату Європу. А тому й потрапили ці землі до смітника “родіни всєх трудящіхся” - майже на два десятки років пізніше. А без цього запізнення запитаємо себе, - чи міг би він відбутися, незабутній всесвітній історичний подвиг Української Повстанчої Армії (УПА).
Усі ці події вичерпно показали невігласній більшовицькій верхівці, що шлях до світового панування не прокладається через “ура!” або “долой!”, а потребує орґанізованих та систематичних зусиль. Шляхом подальшого перманентного пограбування країни та її народів і зміцнення влади над ними. Починалася типова побудова держави, “соціалістічєской” (тобто - розподільчої) за формою, але тоталітарної та експлуататорської за змістом та суттю.
Бо приклад Другої імперії, з її послабленням абсолютизму, лібералізмом, та відміною рабства, - був іще свіжим у пам’яті. Саме оте послаблення стало причиною двох поспіль програних імперіалістичних воєн, та мало не призвело 1917 до остаточного розпаду імперії. Росія, то штучне імперіалістичне утворення, яке потребує на свою підтримку примусу, силою єдиної та абсолютної влади: “єдіная і нєділімая”. Тоді саме її тимчасове послаблення цієї влади, й стало причиною всього подальшого, - загрози повного розпаду.
Коротше, пройшов час розкидати каміння та критикувати “царскіх сатрапов”. Настав час це каміння збирати, - будувати нову імперію.
Але, повного єднання щодо цього не було на той час і серед більшовиків, бо тодішні комуністи ще дозволяли собі вірити в якісь утопічні соціальні ідеї; хоч вони й були, як традиційно в Росії, - у кожного - свої. Сталіну, який висунувся на перший план десь із 1925 та був свідомим прибічником імперської ідеї, - все їх теоретизування було ні до чого. До того ж, усі ці теоретичні розбіжності, як він на цьому добре розумівся, - були лише маскою в боротьбі за єдину цінність у Росії - особисту владу. Бо, всі історичні Росії, як ми це бездоганно знаємо, - це арени жорстокої боротьби за владу, одноосібну і абсолютну. Ця гризня між президентом і парламентом іде вже десять років у Росії. Їм би, будь-що, побороти президента, а там - хоч трава не рости, хоч хай усе у прірву летить. А, як переможуть президента, - тоді гризтимуться поміж себе; за ту ж абсолютну владу над парламентом.
Таким чином, формулюючи коротко, масовий терор 1937 був закономірним та остаточним фіналом боротьби за владу над Третьою імперією. Усунення переможним угрупуванням Сталіна, яке не надавало великого значення вже здискредитованому соціалізмові, а робило ставку на відродження імперії - усіх інших груп та владних структур і сторонництв у партії: Зінов’єва-Камєнєва, Бухаріна-Рикова тощо. Якою була би імперія без Сталіна, а з кимось іншим - марно гадати; бо вона все одно була би.
От перемога Сталіна над іншими конкурентами - й стала приводом для ґенеральної політичної, а загалом - етнічної чистки (а, як же без неї в Росїі), здійсненої незабутнього 1937.
Для проведення цих обох чисток було підібрано надійну людину - вірну та віддану маріонетку Сталіна, якій, одначе, було створено абсолютно непропорційну її значенню популярність. Нею став мало відомий, але ретельний та добре знайомий з партійними кадрами партфункціонер Ніколай Єжов, низенький з великою головою, родом “із города Лєніна”. Як спеціально підкреслює Мілош Мікельн у своій капітальній праці про Сталіна - “Життєвий шлях самодержця”, 1985, - він був першим із міністрів внутрішніх справ - росіянином. Бо, Уріцкій та Ягода були жидами, а Дзєржінскій та Мєнжінскій - поляками. Ніколай Єжов перед тим низку років займався кадровими питаннями та добре в них орієнтувався. Він виконував, до найменших подробиць, усі вказівки й настанови Сталіна, але для совєцьких мільйонів усе це була зловісна “Єжовщіна”. А Сталін, як був, так і полишився, - “мудрий вождь і учітєль”: над усім. От як треба працювати! У цьому теж була чимала частка властивого цій людині лицемірства, витонченого та розлеглого.
Спритні історики, дещо заторкнуті дологічним мисленням, уже безпомилково розподілили ролі, - що це Н.Єжов «проводіл масовиє рєпрєссіі», а от А.Вишінскій - той “проводіл показатєльниє процєсси”. Але для нас є важливий, єдино, добрий старий римський принцип: “Кому від цього добре?” Бо отой і є головний злодій; принцип - мотиву збродні. А найдобріше було - саме йому: “вождю і учітєлю”.
Існує також красива леґенда, хоч зараз уже, здається, не поширювана. Що ніби спочатку ловили насправді, дійсних “ворогів народу”, а потім, чи то надто вже захопилися цією доброю справою, чи то стався якийсь загадковий зрив, цілком непередбачений. І вийшли з нього вже самі «нєобоснованниє рєпрєссіі». З нагоди яких і прийшлося потім сидіти та “реабілітувати”, “реабілітувати” ...
По-перше, зауважимо, що реабілітація - то сута формальність. Яка не знімає відповідальності з тих, хто скоїв злочин, з приводу якого й прийшлося “реабілітувати”. Яка не є, ні виправданням для того, кого “реабілітують”, або покаранням для тих, хто припустився злочину; типово совєцький обряд.
По-друге, нема сумніву, що були й зловживання, бо в Росії без них не буває нічого: хтось звів порахунки, хтось в такий спосіб звільнив помешкання поруч, щоб собі “расшіріть площадь” (див, спогади В.Гризодубової), хтось ... Але, загалом у техніці кампанії давно розібрались: хоча би Роберт Конквест у своєму «Великому терорі». Бо з самої статистики репресій чітко вимальовуються наміри та напрями.
Перше, це знищення всіх іноземців, по можливості: людей із Прибалтики, Польщі, німців, фінів тощо; типове звинувачення - шпигунство на користь будь-якої з іноземних держав.
Друге, це винищення національної інтеліґенції, національної еліти по “рєспубліках” Совєцького Союзу. В першу чергу - у найбільш небезпечній та небажаний з них, Україні. Та, не лише, а всякого, про кого було відомо (чи була підозра), що то є людина національно свідома (“націоналіст”). Поготів, такі вже засвітилися підчас дозволеної перед тим «українізації». Бо, “вождь народов”, - підкреслимо це, був не тільки їх катом: він був ще й ґеніальним провокатором. Пригадайте школу «царской охранкі».
Про чітку продуманність всього дійства свідчить ще одна характерна обставина: зворушлива турбота про “дружбу народов”. Арештованих українців або росіян доручали слідчим жидам або вірменам; і - навпаки. Першим це помітив і описав, здається, наш Іван Багряний.
Cкільки людей було тоді винищено? - важко сказати. Дані переписів 1929 і 1939 свідчать про зникнення, невідомо куди, майже двох десятків мільйонів людей. Але, чи можна до кінця вірити переписам, особливо останньому?
Ствердимо, що нема в Україні жодного більш-менш великого міста, де не було би викрито таємних поховань таємно ж розстріляних жертв НКВД. Перше таке кладовище було відкрито у Вінниці, німецькою окупаційною владою (за свідоцтвами місцевих жителів), 1942. Його тоді ж обслідувалі міжнародні комісії. Кількість похованих там складає десь 30-40 тисяч людей, а Вінниця не була аж так великим містом. Як у ній і жило хоч 150 тисяч людей, то оті 30-40 тисяч все одно, становитимуть помітний відсоток дорослого населення. А такі самі поховання, підкреслимо ще раз, відкриті по всіх помітних містах в Україні.
Чи були масові репресії в СССР - суто більшовицькою новиною? Навіть побіжний історичний огляд свідчить: ні, в жодному разі. Масові репресії були навіть у європеїзованій Другій імперії, пригадайте хоча би роки по 1905 - вєшателя А.Столипіна, так улюбленого російським нобелівським лавреатом А.Солжєніциним; бували й раніше: пригадайте наслідки польських повстань 1830 та 1861-1863, масові депортації до Сибіру. Можна пригадати часи Пєтра І, війну 1709, коли Батурин та інші міста Черкащини були геть сполюндровані, а їх населення вирізане російськими військами, цілком і повністю свідомо. Потім Єкатєріна ІІ знищила Велику Січ Запорізьку, вигнавши тих, хто вижив, - до Кубані, поселивши на їх місце росіян (“Новороссія”). Нею ж, коронованою злочинницею, був 1783 сплюндрований весь татарський Крим. За кілька років його населення зменшилося удвічі.
Не відставала й попередня Московія. Пригадаємо дві російські масакри на Новгородщині, Івана ІІІ і Івана IV. Найбільший акт геноциду, що має за собою Московія, то геноцид хантів і мансі на початку XVII ст. Ці народи найдовше, майже півтори сотні років, чинили збройний опір загарбникам, але після останнього невдалого повстання підчас «смутного врємєні» їх було виселено на пустельний Ямал, де їх переважна частина загинула від голоду; отже, це можна розглядати і як перший (чи - не перший?) в історії приклад управління шляхом голодомору. Отже, нищення людей інших народів, це традиційна практика російських імперій; починаючи з тих часів, коли ще й імперії не було. Третя імперія всього тільки розвинула та нечувано поширила практику своїх попередниць.
Єдине на цьому й полягає особиста “заслуга” більшовиків. Бо їх 1937 не був поокремим злочином, хоча би й глобальних масштабів. Він був лише кульмінацією системи злочинів, розпочатих “Вєлікім Октябрєм”. А цей, у свою чергу, кульмінацією історії попередніх історичних злочинів.
*
Підкреслимо одну цікаву обставину. Злочинні масові вбивства 1937 потребували чимало катів, яких у імперії завжди було в достатку. Але, їх переважна більшість - на чолі із самим Єжовим, була понищена слідом, іншими катами, щоб не залишати зайвих свідків. Бо, традиція ретельно замітати сліди, чи то масових, чи то поокремих злочинів, - то чи не старіша традиція імперії. Так от, цікаво, чи вони теж були «реабілітовані»? Певних даних немає.
Але, чи шкодувати нам і за вимордованими тоді злочинцями: ягодами, єжовими або їх численними поплічниками? Адже, були там і такі “жєртви нєобоснованних рєпрєссій”, як С.Косіор або П.Постишів (а з ними й В.Балицький), що 1933 вимордовували голодом Україну. Цих обох «взялі» ніби того ж 1937, а розстріляли тільки 1939. Що ж, це добре, що не відразу: мали час подумати - навіщо жили на землі? Бо смерть нікого і ніколи зрівняти не може, що би не писав про це великий російський гуманіст Ф. Достоєвскій (отой, від “жідішєк і полячішєк”). Хоча би для того, що одним по смерті братські могили, а іншим - мосяжні монументи. Поставили були такий і С. Косіору; можливо, стоїть і досі.
При оцінці наслідків Великого Полювання, не слід бути однобічними й в іншому. Совєцький світ був побудований у такий спосіб, що нещастя одного - стає новою життєвою можливістю для іншого. Бо, не можуть же всі нікчеми суспільства бути “всім”, а тому на кожного, хто був “всім” та став “нічім”, - завжди знайдуться ті, хто пройшли зворотній шлях. Отже, не забудемо й тих, хто 1936 був ще майже нічим, а от уже 1939 став ... Ну, не “всім”, ясна річ, але чимось; уже не “із масси”. Для прикладу пригадаємо хоч двух цехових парторґів, А.Н.Косиґіна і Л.І.Брєжнєва, які вже 1939 були членами ЦК. Отже, якби не цей пам’ятний рік, - ми могли би й не дорахуватися багатьох “видатних” в наступному совєцьких політиків. Хоч, де ж правди діти, - й не з найбільш розумово розвинених ...
Заторкнемо наприкінці ще одну красиву леґенду. Ось що, наприклад, писав з приводу репресій такий собі Рой Мєдвєдєв, що набув свого часу популярності дешевим дисидентством. Це, одна з провідних московських ґазет від 21.03.1991:
Зараз деінде доводиться чути, як Комуністичну партію порівнюють з нацистською - ті ж, мовляв, методи, та сама структура, ті ж задачи. Але, це ж абсурд! Треба розуміти, що гітлерівський режим створювався для захисту диктатури і нацистська партія первісно призначалася для підтримки цього режиму. Комуністична ж партія (я маю на увазі в даному випадку сталінський період) свої злочини творила таємно, і про ці злочини не знала не тільки більша частина суспільства, але навіть і більша частина партії. А тому не можна звинувачувати партію в цілому, як не можна обвинувачувати й нарід, котрий вірив тій партії. Треба звинувачувати завжди конкретних злочинців.
Так, все слушно, треба завжди звинувачувати конкретних людей за конкретні злочини. Але, вибачайте, - чи такі вже вони були наївняки, чи так уже й “ми - нє зналі!”? Бо, було репресовано десятки мільйонів людей, не одиниці, та таке щось фізично неможливо укрити. Більшість із них якось-такось “судили”. Так, скільки ж слідчих та “суддів” отих “троєк” потрібно було на всіх розстріляних, або охоронців на тих, хто були ще живі? Чи вони, бува, теж «нє зналі, нє вєдалі», що творять? Або, може вони не були, всі до єдиного, - «вєрнимі комуністамі», членами ВКП(б)? Бо, хто ж би довірив таку державного значення справу – безпартійним? Так, чи ж не ясно, що тут одна половина партії - нищила другу; а до неї прихопила ще й силу нас, безпартійних? Отже, треба звинувачувати саме конкретних людей, так, але й брехати, що хтось там чогось “нє знал” - не слід. Бо не знали ті, хто не хотів знати. Бо, як же могла “нє знать” більша частина суспільства, коли чи не в кожній третій родині хтось та був репресований.
Якби ми не знали, що є свідками чергового виливу дологічного мислення, - могла би виникнути й слушна підозра, а - чи при здоровому глузді був уславлений дисидент, автор попередньої цитати, комуніст Рой Мєдвєдєв? Адже, його порівняння з німецькими «наці» - не на користь комуністів. Бо оті “націсти”, принаймні, не обіцяли всім підряд “свєтлого будущєго”, а радше обіцяли “єдем дас зайне” – «кожному своє»; саме так було написане на воротах Бухенвальду, як не помиляюсь. Та відповідно й забезпечували, оте, «кожному своє». Не брехали так розкуто і розгнуздано, принаймні. Не зайве пригадати до цього, що гітлерівці ніколи жодних переворотів не робили, а прийшли до влади демократичним шляхом (принаймні не фальшували результати виборів, про це ніде не згадується).
Дехто хотів би сьогодні, щоб люди геть забули злочини минулого, закликаючи до якихось “миру та політичної злагоди”, але... “Злагоди” власне, кого з ким? - злочинця з жертвою або її родичами? Без розрахунку з минулим - не може бути жодного майбутнього.
Дуже люблять у нас із цієї нагоди кивати на Еспанію, там, мовляв, зібрали усіх, лівих і правих, та й поховали під одним спільним хрестом у горах Гвадаррами. Так, це зробив іще Франко, але повторимо ще раз, - смерть не рівняє; принаймні, ката і жертву. Бо там лежать ті, що воювали, а не ті, що творили злочини проти людства. А за того ж Франко був упійманий останній республіканський комісар Барселони, комуніст Хуліан Грімау Ґарсіа (1911-1963). Він біснувався там до кінця, до січня 1939, та встиг розстріляти тисячі безвинних людей. Його судили за всіма правилами, за злочини проти людства, які не знають жодних термінів, та скарали на горло, попри спільний хрест у горах Гвадаррами.
Посилаються, з іншого боку, на християнське «всєпрощєніє», але ... чи вони самі, більшовики, - ним колись керувалися? А як так, то які ж підстави? Зазначимо, що й Біблію не заважає читати уважно, бо, попри оту - “другу щоку”, дещо дивну та загадкову (а тому - може - так часто і згадувану), там можна вичитати й чимало набагато розумнішого. Хоча би оте прислівне “око за око”; або про оту відповідальність нащадків за гріхи предків. Та - не абияку - аж по сьоме коліно.
Таким чином, остаточно заспокоїтися з усіма цими проблемами ми зможемо лише тоді, коли кожен український школяр достеменно знатиме й про російський ґеноцид 1937. Так само, як і про будь-який інший рік нашої мученицької історії.
Чи ґарантовані ми від повторення чогось подібного, в ще більших масштабах? - теж ні. Бо наше сторіччя, то не тільки сторіччя найбільш вражаючих масових злочинів в історії людства, але й сторіччя нечуваної безкарності. Чи отримали своє Лєнін, Сталін, Гітлер або Пол Пот із Мілошевичем?- теж ні.
Поготів, коли продовжує свій традиційний шлях імперіалістична Росія, яка не лише принципово не змінилася, а вже навіть і не бажає цього задекларувати, як робила 1917, удаючи з себе проґресивне “государство рабочіх і крєстьян”.
А ніщо, не забудемо цього, не розбещує так, як безкарність.
*
Злочином проти людства, великим і непростим був рік 1937.
Але, для історії він був оправлений аж понад добре. Рік перед тим було прийнято Сталінську Конституцію, яка ... Важко сказати, чи були такі права, яких вона не надавала би совєцьким громадянамі - хіба, що права на життя, якого там передбачливо не було. Здається, тоді - злегка повівши своєю люлькою, “Вєлікій Сталін” вимовив свої знаменні слова: «жіть стало лучшє, товаріщі, жіть стало вєсєлєє». А наступного 1938, коли репресії дещо вщухли, а наркомом внутрішніх справ став знову неросіянин, Л.П.Берія, - на баштах Кремля вперше засяяли криваво-червоні зірки, наче налиті свіжою кров’ю “врагов народа”.
Сталінський приклад повної безкарності не полишив байдужими інших, - не відстав би від нього Гітлер, якби його зазіхання не прикартала безжальна історія. Втім, уже його попихачів, навіть дещо покарали після суду в Нюрнберзі; але то був один-єдиний, та й те навдалий прецедент. Щось там наслідував від більшовицького злочинства навіть розсудливий Мао, зчинивши у себе “культурну революцію” з її недоумкуватими “хунвейбінами”, про яку й досі нічого певного не відомо. Не крилися, зате, подальші вірні учні Лєніна і Сталіна, а заразом - і вихованці західної демократії, абсольвенти паризької Сорбонни, - Пол Пот та Ієнг Сарі, що безтурботно вимордовали мало не половину власного народу на очах байдужого світу. Ніщо так не розбещує, як безкарність, та в наші дні слідом полізла й зовсім уже плюгава дрібнота, якісь там сербські кримінальники: С.Мілошевич, Р.Караджич, Р.Младич ...
Справедливість, віддамо їй належне, спала у ХХ ст. спокійно та міцно, як ніколи раніше, але - на що ж тут було й сподіватись? Коли навіть з очей уславленої Феміди, послугами якої світ користується щоденно, - так і досі ніхто не наважився (за тисячі років!) зірвати оту її дурну пов’язку. А, хіба можна вимірювати справедливість на сліпо? - подумайте самі ...
8. Післямова до незабутнього 1937
Зробимо деяку необхідну післямову до розповіді про “Велике Полювання”, яка має істотно доповнити попередній формальний аналіз подій. Має перенести нас з ідеологічних вершин, до - так би мовити, повсякденної кухні московського терору. Справа в тому, що не було в Україні міста (поготів - обласного центру), де би тоді, у 1937 (як до нього, так після нього), - не розстрілювали масами ні в чому не винних людей; та місце поховання яких не зберігалося би у стислій таємниці. Хоча й часом, адже була війна, документи про поховання і його місце загубилися й для самого НКВД. Неприємна подія, зокрема, сталася в часи Л.І.Брєжнєва в Дніпропетровську, коли екскаваторник на будові нового “жилмассіва” вздовж Запорізького шосе, копаючи ров під фундамент, витягнув ковшем низку трупів, руки яких були зв’язані за спиною спільним дротом (почерк НКВД). КҐБ тоді негайно закрило доступ до місця, а працю продовжено тільки згодом. Людей сповістили, ясна річ, що то німецька робота. Але, то було з галузі неприємних сюрпризів. Звичайно про такі місця пам’ятали якісь люди, але страхалися про це розголошувати. Але, все це, як і масовий злочин в Катині, було підчас війни викрито німцями; першою стала Вінниця.
Тут потрібне певне пояснення. Німці й самі були майстри розстрілювати, та й розстрілювали тих самих, що й московські більшовики - українців. Власне, за тим і були допущені Сталіним в Україну; та, ще на те, зрозуміло, щоби потім розв’язати руки собі: “сотруднічал с нємцамі!”
Але, були - природно, й розходження. Саме на те, аби відволікнути увагу від власної розстрільної діяльності - їм і було вигідно розкривати світові московські звірства в Україні. Вінниця, як ми вже зауважили, стала першою в довгому листі. З цієї нагоди прокоментуємо дещо свідоцтва безпосереднього учасника цих викривальних подій, перекладача німецької урядової комісії, українця-еміґранта (втім - як же добре знайомого зі совєцькою дійсністю!) Михайла Селешка (Вінниця, Торонто, 1991; книга була ще одночасно видана в Нью Йорку, Лондоні та Сіднеї). Розлеглі витяги з неї оприлюднив 1992 журнал “Україна” (№№ 20-23), з якого й наводимо наступні посилання. Справа почалася з того, що:
До розкриття московського злочину у Вінниці дійшли так: в зимі 1942 на 1943 рік німецьке військо, що стояло у Вінниці, довідалось від місцевого населення, що в одному з передмість був за більшовиків засекречений об’єкт. Той об’єкт - відгороджений від світу високим плотом з дощок і довкола нього постійно стояли стійки НКВД. Серед населення ходили чутки, що на тому відгородженому клапті землі був сад і в саду позакопували більшовики масу постріляних людей. Початково це були тільки чутки. Дня 23 травня 1943 року почали копати землю в саду і дійсно відкрили багато гробів і в них масу трупів. Від того дня прийшла в рух ціла німецька урядова машина.
Як бачимо, повідомлення про макабричну знахідку привело рух навіть адміністрацію Третього райху в Берліні. Діялося все це в саду на Підлісній вулиці, та автор зауважує:
Перше враження було страшне. Його годі й описати словами! Такі речі треба пережити, щоб відчути їх у повній їхній трагічності.
На місці розкопок знаходилася маса людей. Всюди страшний сморід. Початково мені здавалося, що задушусь у тому смороді ... На площі між деревами лікарі оглядають викопані із землі трупи. Сотні трупів розложені на траві. Між ними ходять люди, ніби нічого й не сталось. Оглядають кожен труп, переступають через нього, зупиняються, говорять і т.п. Одні хусточки під носом тримають, інші без хусточок ходять. То один, то другий торкають трупи чоботом, часом перекинуть одного чи другого на іншу сторону. Ходить і маса жіноцтва. Вони оглядають трупи, а найбільше одяг на них.
Ціла площа вкрита ямами і валами землі коло ям. Трупи, що їх вибрано з одної могили, покладені рядком один коло одного, а місцями і один на другому. Старались виймати з ями цілі тіла, але то рідко вдавалось. Видно було в багатьох місцях поодинокі частини тіла. Ось тут голова, а недалеко тулуб, там нога, там рука. Ось з одної купи трупів сторчить протеза якогось безногого чоловіка, там знову видно голову з довгим, як виглядало, жіночим волоссям, а в іншому місці коло жіночого трупа щось маленьке, як дитина. і так без кінця. Куди глянеш оком, всюди ями, трупи, люди й дерева.
Це був гарячий липневий день, тому й сморід був надзвичайний.
До знахідки було допущене й місцеве населення, яке часом, розпізнавало трупи:
Того дня, як комісія оглядала трупи, трапилось кілька випадків, що жінки розпізнавали трупи, як своїх рідних, по різних особливих знаках, як наприклад протеза на руці чи нозі, по ранах ще з Першої Світової війни чи взагалі з війни, може, із часів революції, чи то на тілі, чи то на голові. Між трупами траплялися й жінки, але порівнюючи з цілою кількістю трупів їх було мало. Населення між собою говорило, що енкаведисти дуже знущалися над жінками перед їх розстрілом.
Попри неймовірну кількість полишених Москвою трупів, справи просувалися вперед, та протягом місяця липня 1943 з могил добуто коло 2500 трупів. З них вдалося різними способами зідентифікувати коло 600. Між зідентифікованими були українці, поляки, жиди, словаки, литовці, грузини, партійці й безпартійні, військові, цивільні, енкаведисти. Найменше було москалів, найбільше було безпартійних. По професії були в могилах селяни, робітники, урядовці, вояки, директори, учителі, священники та інші. Було також кілька німців.
Що ж, це підтверджує спостереження Роберта Конквеста, що першим об’єктом терору були іноземці (німці, литовці, поляки), а другим - представники неросійських народів СССР (“найменше було москалів”).
З жінками - справа була особливою, бо далі автор додає власні спостереження та міркування, а саме:
Цікаве при тому і те, що трупів жінок викопували здебільш голих. Це могло бути знаком, що вони боронились перед смертю чи знущанням. Їх чомусь бито по головах прикладами від рушниць. Не виключено, що вони й не боронились, і били їх тому, що не згинули від пострілів. Такі значки побоїв бували на головах і по плечах. і лікарі ясно стверджували, що удари походили від рушничних прикладів.
Прокоментуємо дещо й ми. Справа в тому, що в надрах російської тюрмової субкультури, яка є невід’ємною та істотною частиною всієї “Вєлікой русской культури”, за століття складаються свої правила та звичаї; якраз тут їх відносно легко відреконструювати. Для прикладу зауважимо хоча би те, що більшовики незмінно розстрілювали свої жертви одягненими, та так і закопували; а от німецькі наці мали інший звичай: розстрілювати голими, всіх. Тому, як десь там знайдено масові розстріли одягнених, а нам брешуть, що то німецька робота, то це є очевидна кожному (крім, хіба, повних дурнів), - брехня. А голість жінок свідчить, єдино, про те, що перед смертю їх роздягали для зручності попереднього зґвалтування (правдоподібно - групового), а потім «товаріщі» комуністи проламували їм голови прикладами, заощаджуючи кулю. “Комуністи” - не описка, бо - знову сподіваюся, не знайдеться дурень, який став би твердити, що до НКВД приймали на працю безпартійних; адже - справа секретна! Втім, вичерпно пояснити, що там воно було, може лише хтось з отих московських фахівців справи, згодом - персональних пенсіонерів.
Цікаво буде навести до цього й більш загальні роздуми нашого автора, людини, яка довгий час прожила в нормальному, не совєцькому суспільстві. Його міркування, зауважимо це, можуть пролити певне світло й на дещо з нашої сьогоденності.
При похоронах плакали в першій мірі жінки, чоловіки втирали сльози, не вибухали плачем, а молоді люди якось байдуже ставились до всього, зокрема смерті і похоронів.
За тим я пізніше глядів окремо і бачив, що молодь совєтського виховання заховувалась і при розкопках і на похоронах інакше, як наприклад молодь в Середній Європі, де мені доводилось довгі літа жити, чи навіть як молодь в Карпатах, де я також довгі літа проживав. Якось так вичувалось, що в обличчі маєстату смерті молодь, а часто й люди середнього віку, гляділи на все якось обоятно, як на щось необхідне, і взагалі не виявляли поваги перед смертю. Пізніше в розмовах з різними людьми я ствердив, що це отупіння до таких справ як смерть витворила більшовицька система. В тій системі смерть чекала на кожну людину кожної хвилі. З тим вже всякий зживався і чекав її на кожному кроці. Ходив по землі, як по якійсь вузькій кладці, і в кожній хвилі міг провалитись у безодню і загинути без сліду. Люди так привикли були до того, що й з самої смерті нічого собі не робили.
Все так, але до цього додався, напевно, ще й атеїзм. Замість підвищити цінність людського життя, як єдиного, неповторного та короткого, він - дивно - діяв якраз навпаки. Але, було в усьому цьому ще й інше, та набагато гірше, бо:
Нічною порою коло розкопок не було варти. Туди заходили різні чоловіки й жінки, набирали повні коші чи мішки витягнених з гробів чи навіть стягнених з трупів одягів, несли це додому. Там це прали, сушили і відтак виносили на базар і продавали чи за гроші чи міняли на інші продукти. Правда, що на місці відчувався великий брак одягів і дехто пробував тим пояснити ті вчинки. інші казали, що це робили бездушні спекулянти, яким все було добре, на чому можна було заробити.
Я і ще деякі люди пояснювали собі це прямо отупінням людини до всього того, що в нормальному житті і при нормальному вихованні являється святим, непорушним, або, як кажуть - табу.
Нужда була всюди і за більшовиків і ще більше за німців, але вже не аж така, щоб допускатись таких святотатств.
Що ж, із цим висновком можна тільки погодитись. Розтління та отупіння були двома кінцевими цілями совєцького виховання, яке звело в такий спосіб до рівня худоби мільйони людей - “інтєрнаціоналістов” або ж інтер-люмпенів. Цьому, шкода, ніколи й нічого орґанізовано не протиставлялось. А без організованого спротиву годі сподіватися, що ця естафета розтління, запущена совєтами, - колись перерветься. Вона може лише (найкраще!) повільно затухати, не підкріплювана комуністичними діями, але в такому разі здатна зіпсувати невідому кількість майбутніх поколінь. Бо не було би це комуністичне потваринення аж так успішним, якби не спиралося на від’ємні якості людської психіки: байдужість, заздрість, ксенофобію. Одне слово, на все те, що складає підвалини дотеперішньої, так званої “россійськой культури”.
Але, підемо далі.
У цитованого автора зустрічаємо й прямі свідоцтва про отих “українськіх поліцаєв”, якими - з московської подачі, звісно, повниться світова антиукраїнська пропаґанда. Автор свідчить натомість, хоч і цілком побіжно:
Тут треба сказати, що українська помічна поліція складалася зі всякого зброду людей з цілого Совєтського Союзу, і між ними було мало національно свідомих українців.
Практика НКВД, щодо приховання власних неймовірних злочинів, змінювалася, в залежності від їх масштабів. Заховувати трупи де прийдеться прийшлося, схоже, потім, коли їх було вже стільки, що нема куди подіти. А спочатку, можливо, вживали іншої, більш складної та підступної техніки, про яку нас повідомляє автор:
Далі комісію повезли ще і на старий православний цвинтар. Там було ще багато хрестів і старих пам’ятників, навіть з минулого XIX ст. Все те було в запущеному стані. Слухи ходили, що і там більшовики ховали трупи постріляних людей. На цвинтарі вони вжили іншу методу. Вони копали глибокі ями, викидали рештки старих домовин із рештками тіл. У ті глибокі ями викидали нові трупи, на них сипали землю, в ту землю клали старі домовини, те знову засипали землею і на верху підробляли все так, що виглядало на старий гроб із хрестом чи іншим пам’ятником. То вже був рафінований спосіб затаювання свого звірства.
Місцеве населення теж, пригадувало й собі щось подібне, бо далі автор свідчить:
До 1930 року, як розказували місцеві люди, ҐПУ, пізніше НКВД, явно копали глибокі ями, скидали трупи туди і прикривали грубо землею. В пізніших часах на тих самих місцях, але вже не так глибоко, закопували трупи нормально померлих людей. Звичайно, верхні гроби були дуже плиткі, а нижні - дуже глибокі.
Населення говорило, що в той спосіб більшовики закопали на цвинтарі декілька тисяч людей.
Але то були для совєцької каральної машини часи, так би мовити, патріархальні. Пізніших закопували вже де прийдеться - життя примушувало, то були вже свіжі, масштабніші жертви нелюдського московського режиму.
Розкопувані могили були, як про те свідчили й документи й вигляд трупів, з років 1937 і 1938, а поодинокі гроби були молодші, бо з років 1939 чи навіть 1940.
Система закопування жертв була різна. Часами розкопували могилу і находили в ній кілька трупів. Під ними дальше земля. Коли копали глибше, під тими кількома трупами находили масу трупів. Початково важко було вияснити, чому це так більшовики робили. В ході часу і це вияснилось. НКВД заставляло в’язнів копати глибокі ями, скидати до них постріляних людей і їх закопувати. Коли робота наближалася до кінця, тоді стріляли і тих, що копали ями, скидали в них трупів і їх присипували землею та згладжували сліди своєї роботи. За таким виясненням промовляло те, що трупи в могили клали менше-більше рядами, щоби більше їх в ямі вмістилось, на них скидали їх речі, клунки, одяги, коли трупи були голі, й у всіх руки були пов’язані шнурами взад, а трупи наверху були всі в одягах і з незв’язаними руками.
Але, перед розстрілом людину треба заарештувати, та якийсь час тримати в тюрмі, бо арештовувати, зганяти разом та розстрілювати, - на це й у більшовиків було замало сил. Із матеріалів німецької урядової комісії можна дещо довідатися й про тюремний режим колишнього концтабору народів, - Союза Совєтскіх Соціалістічєскіх Рєспублік.
У днях 10, 11 і 12 липня 1943 року комісія провела допити таких в’язнів, які сиділи в цих тюрмах за більшовиків. З тих допитів виходив такий образ: за більшовиків усі камери були до тої міри переповнені в’язнями, що не те, що не було де сісти, в них навіть стояти було важко. Комісія допитувала про режим в’язнів різних років за більшовиків і довідалась, що таке переповнення було майже постійне. Харчування в різні часи було різне, але голоду не було. Так видно було, що харчування було більш-менш таке, як і по інших тюрмах у світі.
Але, таке щось, як оте переповнення, можна було списати на «врємєнниє трудності», пов’язані з різким підвищенням кількості “врагов народа”. Однак, були речі й дещо цікавіші, як от наприклад:
Комісія довідалась, що в міській тюрмі було кілька камер з бетоновими ліжками, в які напускали більшовики води і в тій воді тримали в’язнів, від яких хотіли щось довідатися чи вимусити з них зізнання. Вода була холодна, ліжко під водою, і в’язня залишали жити там тижнями.
В одній з камер не було нічого іншого, тільки бетоновий стовп яких 25 сантиметрів у квадраті. Двері були щільні, вікна високо. В ту камеру заводили в’язня і напускали в неі воду. Людина, щоб не втопитись, мусила стояти тільки на тому стовпі у воді.
Такі камери лежали в партеровій частині тюрми. Їх звали камерами смертників. Навпроти них лежали камери, звідки виводили людей на розстріл.
Від нього ж довідуємося й цікавих відомостей щодо особистого складу НКВД, бо тут, здається - бувало, брехали не тільки більшовики, а часом грішили в цьому й чимало з антибільшовиків; у першу чергу, щодо його національного складу.
З усього, що мені доводилось чути, бачити і читати з актів, виходило, що в обласному НКВД у Вінниці не було на вищих постах українців. Зате їх мало бути багато на найнижчих постах і головне серед усякого роду виконавців енкаведистських діл. Секретарками в НКВД працювали і жидівки, хоч жиди були в меншості.
Установлення істини щодо такого важливого питання - і було метою цієї, створеної у Вінниці німецької урядової комісії, на яку працював і цитований нами автор, українець Михайло Селешко.
Комісія між іншим збирала й дані про особовий склад, вищий і нижчий, цілого НКВД у Вінниці. З того виходило, що між начальниками і комісарами НКВД було менше жидів, як москалів. То не зовсім підходило під смак поліції, бо вона мала інструкції дістати в руки матеріал про працю НКВД і роль жидів у ньому. Так само не до смаку поліції було й те, що між викопаними трупами ідентифіковано посередньо кілька жидів. Ремствував на те і кримінальний радник Клясс, але фактів годі було змінити. Усім членам комісії заборонено було про те говорити, щоб хто-небудь посторонній не довідався про цей факт. Німецька теза була, що цілий більшовизм - це жидівська робота, і ту тезу треба було доказати. А у Вінниці таких доказів було мало.
Тут так і пригадується оте, знаменне, сталінське: “Что ж, єслі факти протів нас - тєм хужє для фактов!”
*
Але, ми тут наближаємося, нарешті, до понад цікавого питання про тодішні взаємовідносини національно свідомих українців з німцями Третього райху; як їх тоді називали одні й другі від отого колишнього пакту Молотова-Рібентропа (яка ж зворушлива єдність, тільки подумати!): “украінскіє націоналісти” - “украініше націоналістен”. Це варто буде з’ясувати не з огляду на більшовиків, які завжди достеменно знали де брешуть, а радше заради тих недоумків, які їм і досі вірять.
Загалом, справа виглядала так:
За більшовиків було злощасне слово “ворог народу”, а за німців “українский націоналіст”. Більшовики не щадили “ворогів народу”, а німці, може дещо в слабшій мірі, не щадили “українських націоналістів” (теж там).
А деякі цікаві подробиці цього відношення, яких автор дізнався, так би мовити, з першоджерела, - були не менш визначальні:
Одного разу я розмовляв з комісаром Реедером про німецькі розстріли українців і про своєрідне протегування комуністів. А було це з приводу відступу німецьких армій на лінію Дніпра. Я його прямо питав, чому німці не використовують для паралізування московського комунізму український національний рух? Реедер мені прямо сказав, що є така інструкція Націонал-Соціалістичної партїї, яка каже, що комунізм - це вже розбита і тому нешкідлива сила, а український націоналізм - це свіжа, нова для місцевого населення ідея. Тому партія доручила винищувати українських націоналістів більш ґрунтовно, як комуністів.
Завдяки таким людям та подібним інструкціям, - і сталося те, що мало статися. Історія німецького Третього райху - є чи не найбільш повчальною у ХХ ст. Ці люди мали все для реваншу - мільйони ретельних та дисциплінованих солдатів; мали розумних та освічених ґенералів; мали чудову зброю, і все пішло на марне. А все для того, що ці люди, як ніхто інший у цілому світі - досконало уміли та любили створювати собі ворогів. Воістину своєрідне психічне відхилення, єдине й неповторне. Нема великого труду й простежити становлення принципу: як це все формувалося. Від загально-звищеної арійської писанини Гвідо фон Ліста на рубежі століть, через імперську маячню Альфреда Розенберга та по бовканину Юппі Гьоббельса, який насмілювався цитувати Лєніна частіше від свого принципала Гітлера.
Зовсім непогано, а часом - навіть конструктивно, буває вважати себе й вищим від інших, але саме в цьому - не дай Боже перебрати міру ...
*
Отаким воно було та є насправді, оте вигадане брудною московською пропаґандою «сотруднічєство українскіх буржуазних націоналістов с німєцкімі фашістамі». Якби й націоналісти забажали, то німці би заперечили. Але, все це не заважало тому, що окупаційна влада була зацікавленою в тому, щоби привернути на свій бік симпатії окупованого населення, та вони навіть на власний рахунок возили людей на оглядини того, що полишилося по більшовицьких звірствах.
Між іншим, німці орґанізували по тій території, яку ще мали в своїх руках, українські робітничі делегації виправляли на розкопки. Їм ішло і про те, щоб якраз робітництво бачило ту сторінку совєцького раю, що була за більшовиків засекречена.
Отже, німці постаралися надати справі совєцьких злочинів якнайбільшого розголосу, але... Західні союзники, налаштовані на найбільш тісне співробітництво зі самим злочинним режимом людської історії, - ладні були радше замовчувати подібні відкриття, а Москва... Що ж, Москва? - вона могла тільки брехати й далі, копичити створені нею за століття еверести брехні; бо, як буде Москва якимось дивом позбавлена можливості брехати, - вона загине, зникне без сліду.
Московська пропаґанда поширювала всякі все нові, вигадані версії про розкопки, щоб скинути вину на німців. Одні казали, що в гробах, що їх розкопували, самі німці поховали 40 тисяч жидів, що їх розстріляно, чи як тоді казали - зліквідовано у Вінниці й околиці. Другі твердили, що це трупи тих українців із Західної України, які в 1940 і 1942 році домогалися самостійної України, за що їх німці розстріляли. Ще інші казали, що це трупи совєцьких воєнних полонених, яких німці масово ліквідували в Україні ...
Втім, і німці, попри їх демаскування більшовиків, самі не були янголами. Було би несправедливо не навести того, що з цього приводу довідався наш свідок безпосередньо від згадуваного вже гебітскомісара Вінницького гестапо Реедера; того, що повертає нас до самого початку.
В подальшій розмові ми зійшли і на тему розкопок. Він мені сказав, що розкопки у Вінниці німці почали тільки тому, щоб паралізувати московську пропаґанду, яка твердила, що німці масово стріляють людей на окупованій території. Йшло політично про те, що треба було доказати, що й більшовики масово стріляли людей, переважно в Україні, де більшовики ще до війни масово стріляли людей і їх закопували в землю, і тому не виключено, що комісія по закінченні розкопок у Вінниці поїде в інші місця на такі ж розкопки. В урядових колах малося на увазі Київ або Одесу.
Так, дійсно, масові захоронення жертв більшовицького терору в Биківні під Київом та в Одесі - було відкрито саме ними, німецькими окупантами України, хоч самі вони мало порізнювалися від демаскованих ними.
В серпні, вересні й жовтні місцях екзекуції по Правобережній Україні були частіші, тому що посилювались партизанки. Німці стріляли наліво і направо всіх, хто тільки був підозрілий в партизанщині, чи й тих, що на них хто-небудь вчинив донос. Справи довго не досліджували. Для форми писали протокол, але свідків не переслуховували. Присуд смерті видавав сам начальник поліції на пропозицію поліциста, що вів справу на підставі доносу і протоколу. Так виглядало, що життя чи смерть людини залежали від волі поліциста й у великій мірі від спроможності допитуваного порозумітись з німцем при допитах. Перекладачів було мало, а й ті, які були, не все вірно перекладали те, що оскаржений говорив, бо між ними було багато замаскованих комуністів чи навіть енкаведистів. (теж там)
Найважливішим є тут, мабуть саме останнє речення, яке підкріплюється свідоцтвами інших людей, що пережили німецьку окупацію. Не забудемо, що комуністи були життєво зацікавлені у якнайбільшій кількості жертв, спричинених окупантами: на те й віддали Україну під окупацію.
Побіжно довідуємося від автора й про деякі загальні, доволі цікаві риси німецького окупаційного режиму. Так, в одному місці він мимохідь пригадує, що:
Між людьми, яких я переслухував, трапилось і кілька так званих одноосібників, які розказували, як вони терпіли за більшовиків за те, що втримали свое невеличке одноосібне господарство. Вони нарікали на те, що німці їх змушують вступити в колгоспи та в них працювати.
З тих розповідей виходило, що німці закінчували колективізацію, яку започаткував Сталін ...
Вірте своїм очам, - так дійсно було, бо так само свідчать численні інші люди. В іншому місці він роз’яснює це більш достеменно, представляючи справу у такий спосіб:
Раз мав я розмову з начальником Немирівського району. Він мені коротко і ясно розказав про положення по селах. Казав, що народ радо працює на своїх участках землі, і до розенбергівських колгоспів йдуть тільки під примусом. Розенбергівські колгоспи були такі самі, як сталінські, з малими змінами. Селян, які зуміли при більшовицькому режимі втриматись, як самостійники, німці силою заганяли в колгоспи. Хлібоздачі були високі. Народ пояснював собі високі хлібоздачі потребами війни, і багато мали надію, що по війні буде легше. Про німецьку аграрну реформу селянство нічого не чуло, чи, краще сказати, її зовсім не відчувало ...
Отже, в справі колгоспів сталося так само, як з таборами та душогубками: учені німці цілком розчинилися в могутньому інтелекті російського народу, якого для чогось, вважали нижчим від себе.
До речі, й ринкова на початку економіка Німеччини, почала, під проводом наці, - перетворюватися на зовсім іншу. Купа приватної власності, спочатку за рахунок політичних репресій, з наступними конфіскаціями, а потім - взагалі, невідомо як, - переходить у власність НСДАП та СС. Нема сумніву, протягни Третій рейх ще хоч десяток років, він впритул наблизився би державної командно-адміністративної економіки СССР. Саме тут і сталася би ота “конверґенція”, якої пізніше А.Сахаров марно очікував від СССР та Америки. У нього - це було очевидною утопією; тут це було незаперечною реальністю. Завершитись якій - не дала історія.