Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
Содержание11. Друга світова 12. Зрадницький напад |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
11. Друга світова
Вона покінчилася капітуляцією Німеччини 8 травня 1945; капітуляцією гітлерівського Тисячолітнього райху, але вже без Гітлера, що цю війну офіційно розпочав.
Коли Гітлер демократичним шляхом прийшов до влади в Німеччині на виборах 1932, - ніщо не звістувало скорого приходу війни. Лише на партайтаґу 1936, черговому партійному з’їздові наці в Нюрнберзі, - стало відоме те, що безпосередньо та хутко привело до неї. А саме, виявилося, що по багатьох країнах Європи та світу живуть німці; але й це не було новиною. Нею стало тепер те, що їх треба захищати (“цу фертайдіген”). Дослівно так, як потім, після 1991, - чомусь потрібно “защіщать русскіх”. Від кого та від чого саме - полишилося невідомим, як тоді, так і тепер. Зауважимо, що першість у засвоєнні та відтворенні цієї гітлерівської ідеї в нових умовах, - належить російському президенту Б.Єльціну та російському ж письменникові А.Солжєніцину. Втім, як тоді, так і тепер, - це був тільки добрий на вигляд привід на те, щоб захопити чуже.
Бо той, хто народився собакою - ніколи не помре вовком. Бо імперії на те й призначені, аби захоплювати чуже, - не “освобождать”, так “защіщать”.
Але Гітлер, голова молодої ще тоталітарної держави, яка протистояла “західним демократіям”, - коливався. Визначитися йому допоміг І.Сталін, його старший тоталітарний співбрат. Ми тут будемо дещо повторюватись, але це не вадить. Правда - завжди є правдою.
Совєцьку імперію на той час некало почуття неповноцінності, меншовартості. Бо поза її межами перебували вільні народи Прибалтики, Фінляндії, Польщі; колишні багатовікові здобутки царизму, прямим спадкоємцем та продовжувачем якого була нова та небачена совєцька влада. З Польщею вона спробувала була воювати 1920, але потерпіла нищивну поразку від поляків та українців, - вимушена була розплатитися в Ризі шматами Білорусі та України. Тепер настав час це все повертати; був і відповідний союзник. Країна, яка незважаючи на оте - “Пролєтаріі всєх стран - соєдіняйтєсь!” - все своє не так довге життя була у розбраті з цілим світом (як не воювала, то готувалася), - почула безпомилково: її час настав; слушний час.
Існують і досі красиві леґенди про «пєрєговори СССР с западнимі дєржавамі», але - на те ж вони й «западниє»; все це, як і діялося, то заради того, щоб відвернути увагу, в черговий раз обманути власний нарід, бо вони - “западниє дєржави”, нагадаємо знову, - не могли розплатитися за союз чужими землями, а гітлерівська Німеччина, принаймні - в принципі, - могла.
Отже, пакт Молотова-Ріббентропа був не випадком, не помилкою, навіть не вимушеним перепочинком, як нам замилювали очі. Він був - неминучістю. Так само, війна мусила розпочатися з Польщі, якій Росія ганебно програла розпочату нею 1919 загарбницьку війну, та відтоді палала жагою помсти. Сталін пообіцяв тоді виступити 1 вересня 1939 проти Польщі на боці Гітлера, і... не виступив, уміло підставивши тільки - но набутого нового друга та союзника. Гітлер був у нестямі від подібної підступності, яка цілком перекладала на нього відповідальність за початок Другої Світової війни. Відносини вдалося якось такось наладнати тільки братськи поділивши Польщу, після особистої зустрічі двох диктаторів під Львовом.
Ця підступність та фактична поразка Росії у зимовій війні за захоплення Фінляндії, - запроґрамували ту війну, яку знаємо ми, що отримала назву “Вєлікой Отєчєствєнной”, та для нас - українців, - такого сенсу ніколи не мала. Гітлер, побачивши, що від нового союзника мало користі (крім стратеґічної сировини, яка з вересня 1939 рікою потекла до Німеччини, істотно продовживши війну), а сам він у військовому відношенні полишає бажати вельми й вельми кращого, - прискорив план “Барбаросса” (підписаний 18.12.1940).
*
Так само оповите брехнею (це ми теж пригадували) народження “Велікой Отєчєствєнной”, - “на нас прєдатєльскі напалі!” Чергова байка для дурнів, призначена прикрити власну нікчемність та безпорадність на початку війни.
Як вона протікала, ця війна, сьогодні знають усі, та не на цьому нам слід зупинятись. Про це вже добре писали та ще не раз напишуть. Про тих, хто попри нездарність командування, власним умінням та мужністю долали розумного, підступного та сильного ворога. А, саме таких не бракувало ніде, але ... Перемагає тільки одна сторона.
Постійні нагадування тодішнього “Гроссдойче рундфунк” - “Всі воюють за себе, Німеччина воює за відновлення справедливості!” - так само мало відносяться до дійсності, як згодом і назва “Вєлікая Отєчєствєнная”. Бо там було, як відомо, санкціоноване “західними демократіями” не тільки пораблення трьох народів Прибалтики. По тому - чого ж були варті оті “тижні пораблених народів” у США? Було віддано московському тоталітаризмові - ще сім країн Європи; не кажучи вже про шмат самої Німеччини. Понурою та жахливою за наслідками була вона, ота Друга світова; війна суцільних втрат. На відміну від Першої світової, яка - що би там не було, а дала незалежність аж семи народам. Не лише зліквідувала Австро-Угорську імперію, хоч і доволі нешкідливу, але й дещо потіснила загарбницьку Російську.
Добре, дуже добре, що вже зараз якесь півстоліття по її закінченні, - майже нічого не полишилося з наслідків цієї війни, - пала Берлінська стіна, розпався “соцлаґєрь”, мало не розпався навіть сам ҐУЛАҐ народів - СССР. Лише дві незагоєні ранки цієї війни полишаються на мапі світу: “Калінінградская область РФ” та “русскіє Куріли”, але - будемо щиро сподіватися, що згодом загоїться й це.
Однак, полишилися й невигладні сліди цієї марної війни: калічена психіка цілих народів, що так і не вилікувалися від червоної чуми; та будуть лікуватися, правдоподібно, ще сотні років. Бо таке лікування треба проводити орґанізовано та цілеспрямовано, а сучасне людство - далі від Homo sapiens, ніж будь-коли.
Були в цій війні, як звичайно, переможені й переможці. Відомий німецький письменник Еріх Кестнер, тоді ще нікому невідомий солдат німецького вермахта, писав 1943:
| Коли б ми раптом звитяжили під дзвін литавр, гарматний грім, Німеччину б перетворили в суцільний божевільних дім. | | Коли б ми раптом звитяжили вщент розгромивши всіх підряд, в країні стало б у надвишку служальців, дурнів та солдат. |
| Коли б ми раптом звитяжили ми стали б вище інших рас: від світу вмить відгородили б тоді колючим дротом нас. | | Тоді б всіх мислячих судили і тюрми б повними були. Якби ми тільки звитяжили ... На щастя ж - нас перемогли! |
Перемогли Німеччину - дійсно “на щастя” для неї, та повоєнна Західна Німеччина довела це всього кілька років по війні. З переможцями (хоч і пірровими) було значно гірше. Тут сповна збулося провидіння Кестнера: насправді “відгородили колючим дротом”, та насправді, мало не перетворили на “суцільний божевільних дім”. Бо, ті, що самі збожеволіли - почали запирати до божевілень людей, що зуміли зберігти залишки розуму. Що ж до “служальців, дурнів та солдат”... Ну, це кожний і сам бачив. Вони не тільки ще й досі живі, особливо – «дурні»; та робиться їх не менше, а більше. Бо хоробрі люди, справжні солдати, що багацько зрозуміли для себе на війні та прирекли собі - “повернемося - будемо жити інакше”, - нічого вдіяти не змогли. Їх тоді, по війні, зустріли черговою хвилею масових репресій сталінського режиму; так “ми звитяжили”. Неподільно воцарився один переможець - “Вєлікій Сталін”.
Травень 1945 міг стати справжньою весною народів, бо під Гітлером побувало 16 країн Європи, але - не став. З тієї причини, що цю весну геть приморозила тінь єдиного переможця великої війни, - ґенераліссімуса І.В.Сталіна - “Вєлікого Сталіна”. Бо половина звільнених від Гітлера народів негайно опинилася під ним, “вождєм народов”. Совєцький - московський імперіалізм - вийшов на світову арену.
Марними та глупими будуть намагання лицемірних істориків лицемірного ХХ ст. представити цю війну, як перемогу над тоталітаризмом. Бо насправді її кінець став початком співіснування людства з тоталітаризмом; ери повільної, повзучої піддачі йому.
*
Досить дивні речі, дивне відношення до цієї безплідної війни, можна часом спостерігати й у наші дні, більше як півстоліття по війні. Коли можна було би усе збагнути та дещо отямитись. Але, все це не в дусі ХХ ст., так само дурного, як і мерзенного. Так, наприкінці 1999 у Чехії було урочисто відкрито пам’ятника Вінстону Черчілю; ну, тому самому, що великодухо подарував не свою Чехію та Словаччину (разом із іншою Східною Європою), своєму спільникові Сталіну. Але, це несправедливо хоча би для того, що перед ним був Невіль Чемберлен, що так само великодухо подарував усе це, знову ж - не своє, - Адольфу Гітлеру, на кілька років раніше; то й починати з отими пам’ятниками - треба було саме з нього. Бо ж, першим попихачем тоталітаризму був саме він, а Черчіль був тільки другим.
*
І.Сталін, закінчивши всього тільки духовну семінарію, зумів обвести круг пальця своїх конкурентів - союзників, абсольвентів світової слави Оксфорду та Ґарварду (до чого ж непомірно роздутою буває слава цього світу!), впевнено наклавши руку на половину Європи. Бо був, схоже на те, неординарною людиною, яку одні й досі безпідставно вважають “гєнієм чєловєчєства”, а другі - не менш безпідставно, - всього тільки звичайним злочинцем. Він не був ні ґенієм, ні військовим, але був добрим політиком дещо стратеґом (попри грубу помилку з Фінляндією) та орґанізатором; а до того мав у своєму розпорядженні невичерпні запаси гарматного м’яса. Тому й переміг.
*
Не сталося весни народів і ще з однієї причини. По “звільненні Європи” негайно розпочалося нове Велике Полювання, не гірше від отого славетного з 1937. “Союзники” - служки на побігеньках у “Вєлікого Сталіна” (може - крім американців) - вишукували повсюди людей, які свого часу збігли від совєцького поневолення, та передавали їх Сталіну, звідти, де не було його власних окупаційних військ. Добровільно виконували в Західній Європі функції довгих рук КҐБ. Особливо ретельною була в цьому доблесна британська армія, що підчас війни відзначалася, тільки єдино, не перемогами над німцями, а своїми доблесними евакуаціями. Спочатку з Дюнкерку, потім із Крети, потім... Особисту відповідальність за ці злочини проти людства несе Гарольд Мак Міллан, що згодом дослужився до прем’єр-міністра Великобританії. Жертвами цього полювання на відьом могли стати всі. Емігранти (дехто - ще з часів революції), військовополонені з німецьких таборів, що бажали уникнути таборів совєцьких, ті, що пішли з німцями з окупованих земель, остарбайтери, - чи не всі могли бути видані англійцями НКВД. Їх пасажирськими ешелонами відправляли на схід, де на кордоні пересаджували у товарні ешелони, які йшли вже просто до Сибіру і далі, до Колими. Лише дві країни Європи, так ніким і не окуповані, Швайцарія та Ліхтенштайн, - не видали жодної людини.
Припинив цю вакханалію наш Іван Багряний, який з табору для переміщених оприлюднив брошуру, в якій ясно й чітко роз’яснював, чому він не хоче повертатись до тоталітарної держави. Брошурою зацікавились американці та негайно цикнули на своїх не в міру старанних британських попихачів.
Так Великобританія в цій війні відзначилася двічі. Спочатку продавши Гітлерові в Мюнхені Чехословаччину, а потім щедро віддавши Сталіну всіх тих, хто не хотів жити під ним. А, спитаємо, що вона за це (та з цього) – мала? Чи все це тільки заради того, щоб згодом перетворити власну розвідку на кубло та розплідник совєцьких шпигунів? - дивні люди ...
*
Війна найбільше далася взнаки двом країнам Європи - Білорусі та Україні. Їх шматками Росія розплачувалася з Польщею два десятки років тому, за оту нищивну поразку Будьонного з Тухачєвскім на Віслі. Тепер настала їх черга. По них німці вільно просувалися вперед, а от здача німцям російського Смолєнска була в секретному наказі № 66 військам Західного напряму, - прирівняна до «ізмєни Родінє». Відносно легко (а найправдоподібніше - навмисно) віддавши їх (Білорусь та Україну) під німецьку окупацію. Сталін не помилився. Бо німці, така ж сама “раса господ”, - так само безоглядно винищували повсюдно національно свідому еліту інших народів. Хоч, і віддамо їм належне: ніхто з них не пнувся підчас окупації перевести нечисленні українські школи та університети, що спомоглося відкрити наше українство, - на німецьку мову. Але, у справі нищення небажаних людей союз Гітлера та Сталіна бездоганно пропрацював усю війну. Гестапо сумлінно виконувало чорну роботу НКВД, а Бабин Яр та подібні йому - стали німецьким продовженням сталінського ҐУЛАҐу.
Таке ставлення мало свої наслідки, та рух опору в Україні надовго став проблемою № 1, що для Берліна, що для Москви.
Французьку комуністичну партію називали потім “партієй расстрєлянних”, та... Не всі знають справжню причину. Справа в тому, що з початку війни та аж до червня 1941, французькі комуністи слухняно співробітничали з німцями - поки дружили Сталін та Гітлер. Після цього виловити їх, мало не всіх, та ліквідувати підчас окупації, - не становило великого труду. Цікаво, що коли десятки років потім у Ліоні судили військового злочинця, гестапівця Клауса Барбьє - його захищав відомий адвокат-комуніст. Вирок був символічний, бо Барбьє пригрозив здемаскувати провокаторів гестапо, на той час - чільних осіб Франції; не тільки комуністів від Жоржа Марше, але й “діячів опору”.
Чогось подібного не було і не могло бути в Україні, де опір окупантам був із самого початку очолений націоналістами. Під впливом політичного ґенія Степана Бандери - ОУН-УПА стала на той час (і взагалі) єдиною у світі справжньою демократичною силою. Яка воювала не з Гітлером проти Сталіна, або ж зі Сталіним проти Гітлера (як оті “союзники”), - а воювала проти тоталітаризму взагалі. От цим людям, на відміну від багатьох, - нема в чому дорікнути.
Повертаючись до тодішнього гасла “Гроссдойче рундфунк”, можна з чистою совістю використати його на свій спосіб: якщо всі воювали за себе (а так дійсно було), то бійці УПА були єдиними на світі, хто воювали за відтворення справедливості, як такої. За волю, незалежність та людську гідність; проти імперіалізму, тоталітаризму та поневолення.
Проти Гітлера та Сталіна воювали свідомі українці - душа справи, але - не тільки вони. До них поступово приєднувалися інші, - татари, узбеки, вірмени, - військовополонені. Були й жиди, що рятувалися від гітлерівського нищення. Це була справжня дружба народів, чиста та щира, закріплена потім в Антибільшовицькому Блоці Народів (АБН).
Не вони, несмертельні герої Української Повстанської Армії визволили тоді Україну. Але їх сумління є чисте - вони зробили для цього все, що могли. Набагато більше, ніж звичайні люди. Бо їх надихали ідеї вольності, свободи народів та гідності людей. А таке щось - важко применшити.
*
Німецькі наці спалили Хатинь в Білорусі, американці - якесь Сонґмі у Вьєтнамі. Про це світ не забув і не забуває. А от як воно справи з отими десятками хатинів та сонґмів, що полишили по собі московські енкаведистські карателі 1945-1953 по Західній Україні, - хто знає про них сьогоднї? Та, хто несе на собі тяжку кримінальну відповідальність за те, що про них взагалі ніколи не чув світ?
Під тінню недовговічного та давно переможеного фюрера, - як же притульно почувають себе інші фашизми, усіх кольорів. Як зручно в цій тіні безпечно творити все нові й нові злочини проти людства. Світ спокійно дивиться на це, наче воно так і треба: адже - фашизм давно переможений. Так, німецький нацизм дійсно, давно переможений. А Німеччина розплатилася за свої мільярдами марок. Москва знищила в десятки разів більше людей, не відшкодувавши нікому й копійки. Навпаки, її підтримують, над нею клопочуться; їй усі позичають (без жодної надії на повернення): а ну, як ще когось там знищить... Так, як же з цим?
Тому приходиться повертатись до того самого знову й знову: а чи були у світі справжні антифашисти, крім воїнів УПА, які відчайдушно воювали проти Гітлера й Сталіна разом? Чи все це, антифашизм, - то дурна мара або ж політичне шахрайство? А в дійсності є тільки прибічники одного тоталітаризму та супротивники іншого?
Що ж, усі необхідні факти історії на наш час є відомі, та хай вирішує таке кожен для себе, на власний розсуд (як він є) та на міру гнучкості власного сумління.
Отже, таке закінчення цієї війни, як кривавої так і неплідної, обернулося для вільного демократичного світу не перемогою людства над тоталітаризмом, а радше початком вимушеного співіснування з ним. Співіснування, за яке вільний світ мало не заплатив потім ядерним голокостом.
Втім, поки нічого не можна вважати остаточно виключеним: можливо, ще заплатить.
12. Зрадницький напад
Війна, дата початку якої була відома у межах півмісяця та десь за півроку кожному, хто не лінувався стежити за подіями: нарешті спалахнула в коротшу ніч року. Не відати про її наближення могла або абсолютно байдужа до всього людина, або така, що живе у вигаданому світі. Все, що писалося, пишеться чи буде писатися про цей “зрадницький напад”, - є хемічно чиста брехня.
Бо, всі люди знали своєчасно про мобілізацію резервістів, всі бачили колони призовників, що марширували “строєвим шагом” з палками “на плєчо” замість гвинтівок. Бачили й військову техніку, яку вдень і вночі везли потягами на захід. Чи й цього було мало? А, щодо отого “прєдатєльского нападєнія”, то... Пригадаємо рік після пакту Молотова-Ріббентропа, коли СССР, без найменших причин, підкреслимо це, брутально порушив пакти про ненапад із Естонією, Латвією, Литвою, Польщею та Фінляндією. А наприкінці війни - і з Японією. Ото й були насправді “прєдатєльскіє нападєнія” - одвічне свідоцтво московської подвійної моралі.
Дивною вона була насамперед цим, упертим видаванням її за неочікувану та непередбачену. Однак, не передбачаючи воювати - не підтягують танки та авіацію поближче до західного кордону країни. Таким чином уся іі неочікуваність вичерпувалася хіба тим, що німці не попередили заздалегідь про час наступу. Так - було ж і це! - бо, були перебіжчики.
Що було на початку війни поближче до кордонів - добре відомо. А прихід війни у глибокому тилу, - втілився у двох відгуках, двох діях: обвальному ритті протитанкових ровів, та шпіономанії. Рови копали тоді повсюдно, можливо, що й на Уралі та під Новосибірськом. Що ж до шпіономанії... Це, загалом, нормальний стан імперського народу, та його добрий звичай - мерщій тягти до поліційного відділку будь-кого незнайомого, - добре відчули на собі «народнікі» минулого сторіччя, які щиро намагалися просвітити цей нарід. Навіяти йому щось розумне, добре, вічне.
Негайно була повсюдно, по всіх підприємствах, навіть самих малих, де кожен знав кожного, заведена система перепусток. Очікувалося, правдоподібно, що країною негайно піде повінь німецьких шпигунів, а як вони вже перепусток мати не будуть - то відразу й спіймаються. В країні був накопичений великий досвід по вилову саме іноземних шпигунів ще з 1937, коли чимала кількість її громадян виявилася шпигунами польських панів та недобитих японських самураєв, а інші віддавали першість румунським боярам.
Не було рідкістю, коли сам нарід, на вулиці, доставляв “куда надо” людей, що порізнювалися добрим одягом, як от московських акторів, що гастролювали десь провінцією. Бо всі, схоже, як не думали, то підсвідомо відчували, що ніде не одягаються гірше, ніж “на родінє всєх трудящіхся”. Адже, - “бді!”, рекомендував іще Козьма Прутков ...І усі мусили «бдєть». Адже ж краще “ пєрєбдєть ” ніж “ нєдобдєть ”.
Що ж до протитанкових ровів, то скільки ж їх було тоді накопано! - копали всі, школяри, студенти, пенсіонери ... Та, наскільки ці рови в сумі, затримали просування німецьких танків? - на п’ять, на десять (хвилин). А може, як скласти по Союзу, - то й на цілу добу? Зате німці потім благословляли цю безкорисливу допомогу, - бо в цих ровах були зариті сотні й сотні тисяч розстріляних ...
Дивним у цій війні було інше: відносно легке та хутке зайняття німцями України та Білорусі. Зараз, коли про все це стільки написано та переписано, - виникає стійке враження не випадковості. Часом це враження набуває характеру впевненності: армія робила, що могла, щоб їх відстояти, а Головне командування в цьому наче й не було зацікавлене, якось надто легко пішло на зайняття німцями цих двох важливих для країни “рєспублік”.
Підчас вторгнення німців до України всіма справами в Києві керував Н.С.Хрущов. У своїх спогадах він не одного разу пише про те, як ставилося до нього Головне командування, що аж ніяк не поспішало з якоюсь допомогою. Чого варта хоча би його телефонна розмова зі Сталіним, коли він просив вогнепальної зброї для “ополчєнія”, а той порадив йому організувати виробництво залізних ланців та озброїти ними нарід. Така порада відганяє вже нічим не прикритим знущанням. Не можна забути й колони новобранців, що йшли на війну з палками замість гвинтівок на плечах. Перехожі дещо дивувалися, але казали: “нічого, їм там видадуть все, що потрібно ...” Схоже, що для багатьох із них оте там - означало на тому світі ... Велику частину студентської молоді великих міст поклали трупом, захищаючи ці міста, хоча було достеменно відомо, що їх - здадуть. Так, навіщо класти трупом молодь, майбутнє нації? А раз це не мало військового сенсу, значить було зроблено заради московського геноциду. Бо, дослівно те саме (як не ще гірше) можна було спостерігати у Білорусі.
Мало хто вже пам’ятає, хоч все це підтверджується документально, що етнічний кордон Білої Русі спокон віку проходив на схід від Ржіва, Вязьми, Смолєнска, повертаючи потім на південний захід, на схід від Брянска. За площею це була майже ще одна нинішня Білорусь. За свідоцтвом царських етнографів тут неподільно домінувала білоруська мова, аж до 1920, коли все це було приєднано до РСФСР, а білоруська мова хутко та енергійно викорінена; ввозити туди щось білоруською мовою - адміністративно каралося.
Привертає увагу й становище підчас війни. Ліси Білорусі (в Україні іх, хвала Богові, було значно менше) були швидко наповнені скинутими з повітря московськими партізанами, які постачалися усім необхідним. Вони холоднокровно вибивали німців по містах і селах, добре знаючи, що за кожного німця розстрілюють 100 закладників із місцевого населення. Так їм удалося за роки війни скоротити населення Білорусі принаймні на третину; німецькими руками.
Що це було?- зведення старих порахунків між дикою великоруською Москвою та цивілізованим білоруським Новгородом, чи зовсім свіжий, новий злочин, - важко сказати.
*
Підтверджується наявність подібних планів, заздалегідь, і на прикладі України. Від неї відразу відторгли українську Кубань та Крим (щоправда, повернений потім у зруйнованому стані та без корінного населення), а перенесення столиці з Харкова до Києва на початку тридцятих було лише підготовчим заходом, було пов’язане з великим та далеко ідучим планом її подальшого розчленування, який теж є документально відомий: передбачалося приєднати (а може - “добровольно воссоєдініть”, як заведене у цих кримінальників) до РСФСР усю промислово розвинену лівобережну частину України, разом із Харковом та Донбасом. Для рештків України зберегалася роль сільсько-господарського додатка. Чому цей чудовий план так і не дочекався свого втілення, - важко сказати.
В усіх цих міркуваннях, які як же досконало підтверджуються історичними фактами, - нема нічого неймовірного. Бо ж, і тим і другим, росіянам і німцям, були однаково не до смаку люди, що думають, - так чому би росіянам не допустити німців спеціально на те, щоб ті зробили за них частку чорної роботи геноциду? Треба сказати, що ці російські надії повністю виправдалися, німецький геноцид працював не набагато гірше від російського; хоч німців певною мірою виправдовує те, що вони знаходились у ворожій країні. Особливо ж добре підставили Білорусь, від якої по війні мало чого й полишилося.
Сьогодні білорус або українець, що виступає за “союз” з Росією, це або затятий кримінальник, місце якому на шибениці, або душевно хвора людина. В обох випадках - запеклий ненависник власного народу.
Війна, що розпочалася тоді, влітку 1939, підкреслимо, не була і не могла бути несподіваною ні для кого, ні для совєцького махтгабера із ЦК, ні для звичайного совєцького громадянина.
Виник був закономірний і паростки війни були посіяни 24 серпня 1939 та проросли всього за тиждень. Гітлеру не вистачало саме цього пакту на те, щоб розв’язати Другу світову, саму жахливу (поки що!) в історії людства. Хто ж, однак, несе всю вагу відповідальності за неї? Він сам, хто її практично розв’язав, або той, хто свідомо його підставив, відмінно знаючи, що цим творить? Дав йому до рук якраз ту ланку, якої не вистачало, щоб замкнути ланцюг.
Дуже хутко, спочатку 17 вересня 1939, а потім - і влітку 1940, виявилося що змова далеко не вичерпується “нєнападєнієм”, бо таке, «нєнападєніє», - можна би й вибачити.
Захоплення половини Польщі, Прибалтики та Бесарабії - старих колоніальних набутків російського царизму - остаточно відкрило світові очі на те, що являє собою “новоє россійскоє государство”, нове за формою, але одвічно старе за змістом, за цілями, - “покорять”, “прісоєдінять”, “подчінять” ... А потім - геноциди ...,геноциди…
Колись російський письменник Ф.Сологуб писав:
Я ніколи не належав до класу тих, що панували в Росії, та не маю жодної особистої причини жалкувати за кінцем старого устрою життя. Але я в цей кінець не вірю. Не для того, що мені подобається те, що було, а просто тому, що у новинах наших старовина мені чується наша. Я повірив би у сконання старого світу, якби змінилися не лише форма правління, але й форма світосприйняття, не тільки устрій зовнішнього життя, але й настрій душі. А цього якраз і немає ніде та ні в кому.
Це було написане 1924, а все це відбувалося 1939 і тепер усі могли пересвідчитись, що агресивно-геноцидний «строй душі» не змінився, дійсно, ніде та ні в кому. Частина “царства Польского” і “Лівонія” знову воссоєдінілісь с Россієй.
На Фінляндії доблесне російське воїнство дещо обпалилося, а її нарід, у свою чергу, - штовхнуло в обійми Гітлера: важлива стратегічна помилка Сталіна. А прагматичному Гітлеру це дало привід засумніватися у боєздатності союзника, що так легко поласився на шмат закривавленої Польщі, але не зумів упоратись із малим, але стійким народом. Не дарма про цю війну ніде й нічого не узнати, ніби її й не було; магічне мислення. Про неї мовчить, наче лайна набравши до роту, “Иллюстрированная история СССР”, вище досягнення брєжнєвської епохи. А, чому би й не пригадати? - та ні. Адже, там навіть крейсера “Варяг” не було ...
*
Наступна війна 1941 - “Вєлікая Отєчєствєнная”, це продукт пакту 1939 та наступної невдалої, по суті - програної зимової війни.
Нова дружба була недовгою, але міцною як сталь. На захід чередою, круглодобово та майже два роки, до червня 1941, - йшли ешелони зі стратегічною сировиною й пальним, із зерном та маслом: «нєнападєніє» ще можна було би вибачити. Поблизу Новоросійска німці 1939 побудували величезний на той час нафтовий термінал для вивезення пального з Кавказу та “Люфтваффен фербенде”, що полишили купу руїн від Ковентрі, - літали на високооктановому грозненському бензині. Запасів того, що було тоді навезено, німцям вистачило, правдоподібно, аж по травень 1945.
Дружба була не лише міцною, але й теплою, - Адольф Гітлер, фюрер німців, устиг отримати від Іосіфа Сталіна, “вождя русскіх”, два погратулювання на день народження (та відповідно); як у Сталіна це було 21 грудня, так у Гітлера 21 квітня. А восени 1940 фюрерові був зроблений і позачерговий дарунок: до Німеччини був відправлений цілий ешелон (та, твердять, що не один) із політемігрантами - польськими, німецькими й австрійськими комуністами (в тому числі - й жидами), переданий у Бресті з рук до рук, від сірих макінтошів КГБ - чорним макінтошам гестапо. Частково то були ті, що пережили 1937 та відсиджували свої терміни по таборах, частково - й неофіти. Їм тепер належало заради різноманіття змінити місце відсидки. із таких, однаково небажаних для протилежних, поріднених, єдино, соціалізмом та тоталітаризмом, систем, - фашистської та антифашистської, вийшло на волю десь із півдюжини. Марія Губер-Нойман та Олександр Вайсберг (Цибульський) полишили колоритні спогади, що мають невмирушу історичну цінність, тому що за ними ми можемо судити як про подібності, так і різниці в обходженні з політв’язнями у цих двох протилежних, але як же схожих соціальних системах.
Олександр Вайсберг працював свого часу у Харківському фізико-технічному інституті у 30 роки та був посаджений, схоже - звично, як чийсь шпигун, виданий 1940 до Німеччини, дивом уникнув крематорію як жид. Потім він був “освобождєн” совєцькими 1945, але - шкода, виявилося, що він ще не відсидів призначеного йому совєтами терміну (спасибі, зарахували гітлерівський “стаж”), та вийшов на свободу остаточно лише 1948. За нього марно клопоталися перед Сталіним колеги - фізики: безпартійний Альберт Айнштайн та комуніст Фредерік Жоліо.
Про необхідність (або - ні) пакту Молотова-Ріббентропа багато дискутували, але саме тут, здається, і відсутній предмет дискусії: пакт був необхідний. Не було у Сталіна такої альтернативи, - з ким бути?
Розсудимо самі, за нього; з одного боку були «дємократіі» - Англія, Франція (нехай і США), але булі голі, морально й фізично, - нічого в обмін за союз приплатити не могли. По другий бік була щедра Німеччина, що вже окупувала чимало країн та за союз могла запропонувати «зємлі», щоправда не свої - чужі, але ж - могла!
Так, з ким же поруч могли опинитись оті, прославлені історією аматори чужих земель? Та вони перестали би бути самими собою, якби полишились не з Німеччиною!
Весь совєцький пропагандовий апарат того часу слухняно виконав команду “кр-ру-гом-м!” та до самого 21 червня 1941 наливав нам усім про те, як зухвало кривдять миролюбну Німеччину англо-французькі “поджігатєлі войни” (“Крігсфербреннер”) та завзяті імперіалісти. Захопилися були цим аж до такого ступеню, що підзабули були й про звичний камінь, якого традиційно тримали за пазухою, заключаючи будь-яку дружню угоду; та й, як тут сказати, попереду ще стільки треба було ділити: Близький Схід, Іран, Індію ...
Невідомо, чи продивлявся Сталін всі шляхи графа, що лежав тоді перед ним, але спробуємо зробити це за нього, поготів, цей граф і не був особливо складний.
Перша розвилка графа починається саме там: з ким бути з самого початку? Якщо з союзниками (в минулому Антанта) то далі виникають дві можливості - знову вилка.
1. Війни не буде. Добре, мир, але ... де ж прибутки? Прибутків жодних, бо відтягується рішення, зберігається статус кво.
2. Війна спалахує, Німеччина переможена удруге, але ... Всі країни, які можна було би собі пригородити в разі перемоги - на боці союзників переможців, - чи віддадуть вони незалежні Польщу, Прибалтику та Фінляндію, “нєотъємлємиє часті єдіной і Нєділімой” - без бою? - навряд. Не віддадуть. Прийдеться воювати з ними, а на їх боці потужна Америка. Тут мислиме, щоправда, принаймні - теоретично, ще одне відгалуження: Німеччина перемагає, але про це якось не хочеться думати. Та й надто це вже мало ймовірне, - надто вже непорівняні є ресурси.
Значить, як не кинь, а союз зі союзниками - ні до чого. Не вигідний.
Другий шлях вилки: союз або дружба, як хочете, із Німеччиною, а що тут може бути?
Вилок тут немає: із забезпеченим тилом Гітлер буде воювати негайно, так виходить по всьому. Але - далі, що буде далі?
Наступна вилка - раз війну вже почато, то це буде- так чи ні? Перемога чи поразка? Але, тут маємо вже аж два параметри: перемога - поразка, союз - протистояння. Відповідно й більше варіантів.
1. Гітлер перемагає та зберігає союз. Він вдячний вірному другові та союзнику й наступає полюбовний поділ світу. ізоляціоністська Америка ні до чого, у неї немає геополітичних інтересів (а так на той час і було), є лише економічні. Китай занурився до своїх внутрішніх змагань, китайська примара вся у майбутньому. Тепер у світі дві дружніх наддержави та треба запасати один проти одного вагомий камінь за пазухою. Спокійно та систематично готуватися до вирішальної війни з Німеччиною. Від жаданого світового панування СССР відділяє тепер лише один крок, але цей крок має бути зроблений. Саме цей варіант був би найвигіднішим, але йому не судилося відбутись.
Покластися на вірність Гітлера? - ой, ой ...
2. Гітлер перемагає, але союзу не зберігає. Тоді - погано, погано. Не можна зберігати союз до кінця, треба своєчасно вдарити йому в спину, а там - подивимося.
3. Гітлер не перемагає на заході та кидається на схід, в надії перемогти там. Самий неприємний та небезпечний варіант (який і реалізувався насправді). Що ж, тут потрібно покладатися на вимотаність німецького війська та на допомогу Заходу, який стає тоді природним союзником.
4. Гітлер замирюється зі союзниками, війна виходить внічию та повертається на схід. Цей варіант здається, на перший погляд, найжахливішим, але чи так є насправді? Подумаємо. Адже, мир із союзниками був би немислимий без полишення мало не всієї захопленої Європи - Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Франції, включаючи Східну Європу. А це значно послабило би Гітлера, змусивши його воювати зі скупими ,відносно, ресурсами самої Німеччини. Поготів, це потребувало ломки всієї антигітлерівської коаліції, на що народи демократій не були налаштовані.
Таким чином Сталін, віддамо йому належне, в цьому зробив усе оптимальним для себе засобом, хоч і розв’язав Другу світову: і з Гітлером устиг поділитись Європою, і антифашистський капітал сподобився заробити.
У його співвітчизників це називається: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Якщо хто й пошився в дурні, так це союзнички. Ті самі, за антигітлерівською коаліцією.
Але, всі ці міркування, хоч у багатьому й неспірні, однак і грунтовані на подальших та свіжих фактах. Між тим дійсність не завжди буває простою та однозначною, часом не вадить заглянути й до глибини речей. Війна, що розпочалася 1939 не могла бути нечеканою ні для кого, вже роки перед тим. Але, - а у більш великому історичному масштабі, - чи могло би її не бути?
Більш деталічне дослідження приводить до висновку, що після того, як у Росії 1917 перемогли більшовики, - Другої світової - вже просто не могло не бути. Втім, про це ми вже писали.
А вже про те, що він - кат народів Сталін, із властивою йому геніальною підлістю - підставив Гітлера, зробивши його в очах недоумкуватого світу ХХ ст. єдиним винуватцем війни та спровокувавши Нюрнберг, - мабуть і писати не варто ...
*
І наостанку - дещо про оту “Вєлікую Отєчєствєнную”. Ще перед нею, після поразки Франції у Другій світовій, шеф штабу генерал Гамелен передав СССР офіційний звіт французького генштабу про війну 1939-1941 на заході. Звіт був переданий до совецької розвідки, яка проаналізувала дії німців і прорахунки французів та видала розлеглі рекомендації щодо боротьби проти взаємодії танкових з’єднань, підтримуваних артилерією та авіацією. Тодішній начальник генштабу КА - Г.К.Жуков - повернув ці рекомендації з властивою йому хамською резолюцією: “Мнє ето нє нужно”; додавши при цьому дещо загадкове речення: “Сообщітє, сколько ізрасходовано заправок горючєго на одну колєсную машіну”. Коментарі, як кажуть в таких випадках, - абсолютно зайві ...