Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Доповнення 1. “Гражданская война”
Чи не улюбленою темою (або сюжетом) совєцької історії – є “гражданская война”, пам’ятаєте: “гєроі гражданской войни” про яких “биліннікі рєчістиє вєдут рассказ ...” Кого тільки вони не перемагали! - Дєнікіна, Врангєля, Юдєніча ... А до того ще й армії 14 (як пам’ять не зраджує) “іностранних інтєрвєнтов”, - легенда й тільки ... Втім, про них - цих героїв, завжди так і писали: «лєгєндарниє».
Більшовики, приперті до стінки історією, - клялися потім, що їх “всємірно-історічіскіє побєди” були здобуті малою кров’ю, а єдиний постріл “Аврори” був холостим, але ... це було не зовсім так. А, як точніше, то й зовсім не так.
Бо, балачки про “іностранних інтєрвєнтов” були насправді чистою більшовицькою брехнею. Іноземні держави, було, дійсно висаджували в портах, Архангельску та Одесі, по батальйону своїх військ, для полегшення евакуації власних громадян. Та й забралися собі геть, разом із громадянами. От вам і весь “поход Антанти”.
Але, громадянська війна насправді була, нечувано жорстока, готована заздалегідь, - пам’ятаєте оте, сакраментальне: “Прєвратім войну імпєріалістічєскую - в войну гражданскую!” «Прєвратілі», а як же, тільки но розв’язали собі руки замирившись з німцями в Бресті. Та й поклали трупом десь пару мільйонів людей, всього за кілька років; розпочали свою криваву ходу; все - саме так.
Були там і «лєгєндарниє гєрої», чому ні? Колишній молдавський розбійник із “кодр”, Г.Котовскій, та отой В.Чапаєв, що погано кінчили. Був поручік М.Тухачєвскій, що майже не воюючи дослужився маршала та теж не добре кінчив. А були й “луганскій слєсарь” К.Ворошілов або ж царський вахмістр С.Будєнний, що теж померли маршалами Сталіна, але - у власному ліжку. Всі вони не кінчали жодних там “Пажєскіх корпусов”, але “білі бєляков” по всіх фронтах, попри те, що «бєлякі» саме ці корпуса й закінчували.
Усі вони втілювали собою ще оту - з палеоліту, російську мрію, найдорожчу та “завєтную”. Про нікому не відомого Івана, що не працював, не вчився, а йому - на тобі: все! - “по щучьєму вєлєнію, по моєму хотєнію!” Бо, саме таке враження, погодьтеся, справляють оті доморослі «воєнниє гєніі», - вахмістр С.Будєнний або сам В.Чапаєв, що у фільмі на трьох картоплях пояснює комісарові свій черговий стратегічний задум. Цікаво, а у справжньому, реальному житті, - чи хтось із них спромігся би, як у нас кажуть: поділити лайно між трьома куркамиі А в “гражданской” - “одєржівалі побєди”! Та, насправді, бо перемогли ж таки отих “бєляков”; так - у чому ж справа?
Тут є деякі міркування, які можуть остаточно прояснити справи; власне, дві обставини, які аж понад добре простежуються.
*
Перше стосується військового рівня царської армії, яка перед тим провалилася двічі: 1904 у локальній Японській війні, а потім у Першій світовій 1914-1918. Пригадаємо, за аналогією рік 1945, - Німеччина переможена та розвалена у руїни. Колишнім офіцерам вермахта, а поготів “Ваффен СС” загрожують судові переслідування, вони тікають із країни. Шлях - відомий: до Швайцарії, звідти до дружніх Еспанії та Португалії, а там ... відкритий чи не весь світ. По країнах Третього світу ці люди не бідують, - репутація! Бо, весь світ бачив їх у ділі, знає їм справжню ціну, як фахівцям своєі військової справи: адже, у ХХ ст. вони були як прислівні боги війни. А те, що в кінці поступилися переважаючій силі - не їх провина. Тому вони усі тепер нарозхват, як військові експерти та інструктори.
А тепер і порівняємо: чимало їх, “господ бєлих офіцєров”, від поручика до генерала, емігрували після остаточної перемоги «Красной арміі», але ... Хто ж із них працював за фахом, знову ж, - військовими експертами або інструкторами? Автору відомий один лише наш Нестор Махно, що якийсь час викладав у французькій військовій академії в Сен Сірі. Що ж до “господ русскіх офіціров”, - шкода, шкода ... З мемуарної літератури, принаймні, відомо, - чи не найчастіше - офіціанти; по російських же ресторанах. Бо для французьких - потрібна певна інтелігентність, потрібно знатися на мовах. Рідше, чи не вершина успіху – таксисти; бо тут потрібно вже знатися не лише на мовах, а й на техниці. Військові? - де там, не чути про таке й у генералів; хіба, що в якій-небудь задупній Югославії. Що ж, сумний підсумок.
Отже, «герої» достойні переможених ними; і - навпаки.
Другий наш приклад стосуватиметься так званих “бєлочєхов”. Середня совєцька людина, не привчена думати ще за царських часів, була рішуче відучена цього в часи совєцькі, та ніколи не задумається, а звідки ж у Росії побралося стільки чехів, та ще й “бєлих”? Та, куди вони всі потім поділися, після “гражданской войни”?
Отже, роз’яснимо тут загадку щодо того, як потрапили до «гражданской войни в Россіі» оті «білочєхі». Адже, ця остання не мала задоволення та нагоди гнітити власних чехів та словаків аж до 1968.
Попри всю свою недолугість «на полє брані», царська армія захоплювала й деяких військово полоненних, переважно на австрійському фронті. Вони сортувалися за національною ознакою та трималися у концтаборах у глибини Росії, в тилу. Чехів та словаків утримували по таборах між Бузулуком та Бугурусланом. Попри те, що це були «братья славянє», умови утримання були далекі від нормальних. У таборі в Тоцку, де сидів Ярослав Гашек, за зиму 1915/1916 вимерло приблизно 6 тисяч із 16. Свої замітки про це Гашек записував на березовій корі, - точнісінько так, як за Арціховскім писали ще у древньому Новгороді.
Тим часом виснажена війною царська Росія стала дивитись на молодших “братьєв-славян” дещо іншими очима: а чи не можна використати, - “лєвую сілу”? Цьому сприяла й діяльність Томаша Масарика на заході, який спочатку погодився був (яка ганьба!) навіть на “чєшскоє царство”, на чолі з кимось із Романових, які вже давно не були Романовими. Лише з підтримкою союзників - Антанти, він перейшов на республіканські позиції.
Починається, 21.04.1916, - вербовка чехів та словаків до російської армії. Спочатку їх зараховували до російських частин, але хутко зрозуміли недоцільність чогось подібного (совєцькі не зрозуміли нічого по кінець життя) та перейшли до формування чехословацьких частин. Виникає Союз Чехів, що представляє їх інтереси, він наполягає на переведенні частин на західний фронт. Тим часом відбувається лютнева революція і новий уряд навіть запрошує Масарика до Росії, щоб полегшити формування чеського легіону. На півдні, однак, приходиться відступати, відступає й чеський легіон. Поготів, у Бресті – «раді спасєнія рєволюціі в Россіі», - приходиться віддати німцям Україну.
Більшовики-інтернаціоналісти не довіряють, ясна річ, будь-якій національній частині та щосили пнуться розкласти легіон. Нечисленні піддадуться їх обелживій пропаганді та складуть свої голови за чужу їм справу нового пораблення Росії або стануть згодом жертвами сталінського терору.
Набирає розмаху розв’язана більшовиками громадянська війна, та більшовики відносять “бєлочєхов” до ворогів: “кто нє с намі - тот враг!” Командуючий легіону, генерал Гайда, разом із солдатами вирішує з боями пробиватись на батьківщину, але не через захід, а через відносно спокійний схід. Вони розуміють, що силами 60 тисяч солдат, але без тяжкої зброї - на захід не пробитись. Вони ідуть на Владівосток, де стоять американські судна, готові відвезти їх на батьківщину. Так, пробиваючись з боями через червоні, а де - й через білі заслони, вони проходять і проїздять на схід більше 10 тисяч кілометрів, - унікальний подвиг у військовій історії! Додому їх повернулося тільки 50 тисяч.
Особливо підкреслимо, що австрійська армія, у якій пройшли вишкіл чехи і словаки легіону, - не вважалася в Європі, скажімо так, - першорядною. Сам легіон був організований поспіхом, не мав важкого озброєння, однак ... Пройшов через багатомільйонну та широченну Росію - ніби ніж крізь масло, показали, червоним як білим, що то є справжні солдати.
Ставлення до них у совєцькій історії - далеко несправедливе. Дописуються, часом, як звичайно, до “звєрств бєлочєхов”. Цього - їм не даруємо.
*
Розставимо тут остаточно, всі крапки над «і», а заразом і переконаємося в тому, хто саме та як саме зробив звичайних чехів та словаків, - «бєлочєхамі». Звернімося до історії та пошукаємо, поготів, довго пошукувати й не знадобиться. Бо й про це написав у своїй книзі (яка ніким і ніколи не спростовувалася) С.Мєльгунов (“Красный террор”, Москва, 1990, вперше - у 20 роки):
Ось повідомлення Ельстона Бальфурові від 18 січня 1919, яке передає зі слів теперішнього чеського міністра зовнішніх справ ті факти про події у Києві, що заслуговують на особливу увагу. “... навіть турецькі звєрства у Вірменії не мають порівняння з тим, що тепер роблять більшовики в Росії ... Підчас боїв в Уссурійському районі в липні 1918 д-р Т. знайшов на полі бою жахливо спотворені трупи чеськіх солдат.
У них було відрізано статеві органи, порозкриті черепи, вирвані очі та відрізані язики ...”
Нагадаємо, на всякий випадок, що починаючи з жовтня 1917 - ніхто не був покараний, ні за убивства, ні за звірства. Але, описане вище то вже фінал совєцьких проводів братніх чехів та словаків. Початок був раніше та на заході.
Місцеві представники чеської національної Ради, д-р Гірса та його помічник кажуть, що більше року тому сотні офіцерів були розстріляні в Києві підчас узяття його більшовиками ...
За найсильнішого холоду їх вивезли з помешкань, роздягли догола, полишивши їм самі шапки та увіпхнули у повозки та авта. На морозі, вистроєні в ряд, вони годинами очікували, коли та як, поодинці чи групами, більшовицьким солдатам заманеться їх розстріляти.
Д-р Гірса був на той час хірургом при 12 городській лікарні. Лікарня була переповнена хворими, внаслідок жорстокостей над інтелігенцією та офіцерами в Києві. Офіцерів, навіть смертельно поранених, приходилося ховати до шаф, аби більшовики, що приходили за ними, вивівши на вулицю не розстріляли їх негайно.
Багатьох тяжко поранених витягували з лікарні та безжально вбивали (с. 94).
От так діяли «господа большєвікі». З такими - не те, побілієш, а й позеленієш. Так і стали «бєлимі» чехи й словаки, «братья-славянє» панів росіян.
Доповнення 2. Ще раз про те ж саме
У зв’язку з останньою жидофобською аферою Сталіна привертає увагу праця А.Куліша «Геноцид. Голодомор 1932-1933. Причини, жертви, злочинці», Полтава, 2000. Вона невеличка, всього 84 с., але понад змістовна щодо фактів та відомостей. Навряд, чи хтось стане заперечувати, що керівництво Київської ЧК 1919, або так само керівництво НКВД 1935, - складалося мало не з самих жидів. Списки є списками, та тут не заперечити. Але, заперечувати можна й повинно (часом) висновки. Бо, процитуємо самого автора та подумаємо, чи означає це, ніби:
У Московській царській імперії правлячим народом були москалі, а правлячим класом - поміщики-феодали, зокрема й поміщики поневолених народів.
У Московській більшовицькій імперії правлячим народом майже на 30 років стали жиди, які складали менше, ніж 2% чисельності населення, а правлячим класом - номенклатура, куди входили також представники поневолених народів. Зважаючи на малу чисельність жидів, вони могли повністю контролювати лише верхні щаблі влади. На самому низу ієрархічної піраміди їх майже не було, але серед 500 найвпливовіших керівників більшовицької імперії вони складали біля 85% відсотків (с. 61).
А, оскільки більшовицька імперія й творила отой геноцид, якого автор так стисло й точно описує, то бачите - не Москва в ньому винна, а - ні більше, ні менше:
Отже, держава Ізраїль має покаятися перед українцями за злочини геноциду й приступити до виплати репарацій за вбивство жидами 20 млн. українців у відповідності з тими нормами, які жиди отримували від Німеччини, а крім того, за зруйнування нашого сільського господарства, укладу життя та знищення культурних цінностей, шкода від чого в історичній перспективі була значно більшою, ніж від масового народовбивства (с. 83).
Ну, і ще - бачите:
До того часу, поки світове жидівство не покається перед українцями й не приступить до виплати компенсацій за злочини й заподіяну ними шкоду, діяльність жидів в Україні має бути обмежена (с. 83).
Отак воно часом і робиться: тяжка історична провина з одних - перекладається на зовсім інших, які тут і ні до чого.
Зауважимо тут, що найменша поступка дологічному мисленню (а поготів - ще й расовим упередженням) - здатна запроторити на довільно велику відстань від будь-якої істини взагалі. Отже, й визначимо усім цим міркуванням - їх справжню ціну.
Перелічимо тут насамперед те, що напрошується відразу.
По-перше, Москва була не столицею якоїсь там нікому не відомої Жидовії, а столицею держави, де офіційною мовою була російська. А як так, то втілювала в собі те, що ми з повним правом можемо назвати “російською державністю”. Кого ж російський нарід обрав на те, аби цю державу вести та підтримувати - то є виключно його справа. Хоч там жидів, а хоч і папуасів - нам українцям це абсолютно байдуже. Принаймні в такий спосіб скинути з себе відповідальність за український геноцид - не вдасться.
По-друге, оскільки держава Ізраїль з’явилася на світ після - то й останньому дурневі має бути ясно, що жодної відповідальності за те, що було перед нею, вона нести не може. В будь-якому разі.
Але, і тут ще й третє, а саме те, що як пише автор, того жидівства в більшовицькій імперії було всього тільки 2%. Отже, накази віддавати вони могли, можливо, - дійсно видавали, але - потрібні були ще мільйони виконавців, а то вже мали бути звичайні руські люди, яких у тому СССР була більшість. Які й робили своє: відбирали в людей їх останній хліб, розкуркулювали, депортували, мордували. Чи може хтось там наважиться заперечувати тому, що переважна кількість таборів ГУЛАГу була саме на теренах Росії?
А, як воно надте добре відомо, то й відповідальність перед законом у них різна: у того, хто убивство замовив і оплатив, і в того, хто його особисто виконав.
Отже, справа є досить очевидною, але ми цим не обмежимося, як звичайно. Адже, йдеться не про щось там, а про широко закроєну спробу вибілити Москву від геноциду.
Бо надто вже все це нагадує іще оту, пореволюційну та передімперську байку про минуле: от царі були такі й сякі гнітили, убивали й нищили; часом і цілі народи. Та все особисто, власноруч, бо їх нарід був такий уже добрий, такий добрий, що й не описати, живим на небо просився. Бо взяв і зробив нарешті революцію, після якої…
Чи могло взагалі йтися про те, що більшовицька імперія відстоювала якісь там жидівські національні інтереси? - в жодному разі, та ми це незаперечно доведемо.
Жидівський націоналізм іде від австрійського жида Теодора Герцля та в Росії мав свого чи не найбільш видатного представника в особі Володимира Жаботинського, сучасника Симона Петлюри. З цієї причини, чи з іншої, але поки ніхто в історії так не опікувався своєю жидівською національною меншиною, як уряд УНР, де було на це навіть спеціальне міністерство. Але, як же з більшовиками?
Вони всі, від самого початку були декласованими імперськими інтернаціоналістами, які - саме з цієї причини - жодних там чиїхось національних інтересів представляти не могли. Бо перше, що робить імперія підкоряючи народи - це нищить їх національні культури, національні мови; поготів - національні ідеї. Автор цитованої брошури (та, не він один) марно посилається на “Тору” й “Талмуд”, які ніби проповідують ворожнечу до християн та “гоєв”. Бо, хто там з отих кагановичів, хатаєвичів або бронштейнів, - мав про них якесь поняття? - дурниці! Та, й взагалі. Пошукувати там бодай щось жидівське (крім - можливо - акценту) було так само марно, як дошукуватись чогось грузинського (крім, знову ж - акценту) - в сталіних, єнукідзе або беріях; або російського в бухаріних чи кірових.
Вони - та всі гуртом, росіяни, жиди та кавказці, так, вхопляться за національну (а власне - російську імперську) ідею, але коли їх справи остаточно дійдуть вузлом до гузна: коли вирішуватиметься питання їх історичного існування.
Але, все так, усе добре, але є ще політика, то як же з нею? - чи ж дійсно була совєцька політика, як не жидівською, то принаймні прожидівською, як нас пнуться переконати? Такого - теж не сказати.
Почнемо з отієї жидівської автономії, якою спромогалися компенсувати царську «Чєрту Осєдлості», - то як там із нею? Її на самому початку планували вчинити в Криму, але - чи щиро? - досвід показав, що ні - в жодному разі. Це робилося аби видурити щедрі мільярдні позики від США з їх чималою та впливовою жидівською громадою, аби повернути їх на розвиток власного ВПК, але ... Коли афера з цим зірвалася - справу хутко переграли, відвівши на Єврейський автономний округ (ЄАО) - Біробіджан, найгірше (з усіх точок зору, й не думайте заперечити) задуп’я Далекого Сходу (а можливо - й усього СССР).
Потім, коли 1948 на Близькому Сході з’являється нарешті жидівська держава, - як же до неї ставиться СССР? Можна сказати з чистою совістю - без ентузіазму. А вже через якихось два роки - й відверто ворожо. Аж до солідарності з проповєдниками її знищення - арабами; пам’ятаєте оту їх: «ліквідацію послєдствій ізраільской агрєссіі»? - разом із Ізраїлем, мається на увазі.
Все так, але є й інша зовнішня політика, скажімо, - європейська. Але й тут не викрити аж нічого жидівського, покажемо й це. Бо, десь з 1922 та аж по 1941 - простежується тісне співробітництво в Європі СССР з Німеччиною, де від самої спроби путчу в Мюнхені 1924 - до влади прямував Адольф Гітлер, який своїх расистських та антижидівських переконань і програм - ніяк не приховував.
Та й Німеччина - годі казати, на той час повністю перехопила у Франції з її справою Дрейфуса - естафету найбільш антисемітської країни Європи. Там давно працювали масові організації на зразок “Мітгарт-бунда” або “Сталевого шолома”, видавалися расистські журнали. Це там була видана 1918 книга Артура Дінтера “Гріхи - знову кров”, де обгрунтовувалася необхідність прийняття расових законів.
Саме там були написані та видані “Міт ХХ ст.” А. Розенберга та “Майн Кампф” А. Гітлера, де теж - нічого не приховувалося. Вони були мало не відразу перекладені російською та стали доступні для совєцької верхівки, отієї самої, ніби - з суцільних жидів. Чи це, бува, не перебільшення? - далебі, жодною мірою. Саме так все й було.
А отже й про Жидівський Голокост можна було сказати, що він був передрішений набагато раніше, ніж стався насправді. Не бачити його наближення - могли хіба що сліпі.
Але, таке тісне військове й політичне співробітництво з Німеччиною, саме цьому й не вписується до концепції, що ніби: “у більшовицькій імперії правлячим народом майже на 30 років стали жиди”. Не вписується абсолютно, та нічого з цим не вдіяти - марно й усилюватись, бо не впишеться ніяк та в жодному разі.
Однак, факти є факти, то - як же це суміщується з тим, що переважна більшість чекистів на верхах Київської ЧК 1919, або керівництва НКВД 1935, або й отого ГУЛАГу - були жидами? Несподіванка? – парадокс? Та - в жодному разі: норма.
Бо, все це було наслідком зовсім іншого - політики “дружби народов”, яку так добре та своєчасно роз’яснив нам іще Іван Багряний. Та згідно якої арештованого українця відправляли до слідчого жида або вірмена (а так само - й навпаки). Ота їх відома політика “сбліжєнія націй”, а як насправді - то стара як світ політика імперії: “раздєляй і властвуй”.
Тут - усе лежить на поверхні, так би мовити. Бо ж каральні органи - то чи не найбільш непопулярна частина кожного суспільства, особливо ж - тоталітарного. От туди й підставляли жидів, у слушному розрахунку, що як доведений до відчаю нарід і кинеться бити більшовиків, то й виб’є спочатку енкаведистських жидів, а російські більшовики тим часом встигнуть накивати п’ятами. А от після «побєди» над Німеччиною, бодай і трохи пірровою, годі казати, більшовики уперше почули себе міцно в седлі, та жиди їм стали аж ні до чого; то вони й показали нарешті всім, де воно раки зимують. Широко задуманий процес «жидівських лікарів» ,щоправда , зірвався, але… не забарилися наслідки. У наступні роки, від «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» та аж по
«нашєго Міхаіла Сєргєєвіча» , - не так воно просто стало отримати добру освіту або посаду повноправному совєцькому громадянинові «єврєйськой національності» , чи вже забули? – то, як же з цим? Списки кажете? От і покажіть нам списки совєцької номенклатури, так десь року 1980; табез різних там перевертнів, а так щоб у графі «національність» - так своїми словами й було би проставлене «єврєй». Тоді, можливо, продовжимо дискусію.
От така воно ціна й усій концепції, - дурня це все. Але, це в жодному разі не знімає особистої відповідальності за злочини зі всяких там кагановичів, хатаєвичів, чи як їх там ще.
Доповнення 3. Пакт Молотова-Ріббентропа
Тридцяті роки ХХ ст. проходили під знаком протистояння: боротьби всього вільного світу проти наступу тоталітаризму (або, як тоді казали, фашизму), - в Італії, Німеччині, Еспанії ... Найбільш небезпечний московський тоталітаризм, відомий ще з 1917, - причаївся, замаскувався, та щосили удавав із себе соціальну систему - протилежну (!) фашизмові, навіть очоливши антифашистський рух. Не вщухали народні вуличні демонстрації, скликалися гучні антифашистські конгреси, створювалися народні фронти. А душею цієї діяльності й була найпередовіша країна земної кулі, світоч людських надій і свободи, єдина у світі “родіна всєх трудящіхся” - Совєцькій Союз. Це йому вдалося знову обвести круг пальця недалекий “вільний світ”, та він очолював міжнародну антифашистську боротьбу, а голова пролетарських письменників, М.Горькій, - їздив і допитувався інтелігентів Заходу: “С кєм ви, мастєра культури?” - із прогресом та свободою, які остаточно утвердилися у Совєцькім Союзі по 1933 та 1937, чи навпаки - з потворою фашизму (що не знала, ні 1933, ні 1937)? Загроза останнього стала настільки серйозною, настільки близькою, що влітку 1939 пішли переговори делегацій Англії, Франції та СССР, щодо можливості утворення військового союзу проти «держав вісі» (Рим-Берлін), який остаточно зупинив би їх агресію.
Все це біснування, одне до одного, повторюватиметься й по війні, коли “вільний світ” - що так нічому й не навчився, - спіймається на дешеву московську блешню “борьби за мір (і - жєлательно вєсь)”, «разрядкі», чи як їх там ще ...
І от, в самий розпал “антіфашізма” ...
Як грім з ясного неба прокотилася звістка, що до Москви приїхав сам міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини, яка тільки но стала Третім (або “Тисячолітнім”) райхом. Довго він у Москві не барився, бо все було підготоване заздалегідь (очевидно тоді, коли велися оті “переговори” з Англією та Францією), і 23 серпня 1939 був підписаний відомий пакт Молотова-Ріббентропа, який поділив Європу поміж двома імперіалістичними хижаками: гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР. Як потім казав 31 жовтня 1939 на засіданні Верховного Совета СССР міністр зовнішніх справ В.М.Молотов:
Від часу укладення 23 серпня совєцько-німецької угоди про ненапад був покладений кінець ненормальним відносинам, які існували протягом низки років поміж Совєцьким Союзом та Німеччиною.
Добро, як би тільки це, але ... було й ще цікавіше:
За останні кілька місяців такі поняття як “агресор”, “агресія”, отримали нового конкретного змісту, набули нового сенсу. Не важко здогадатися, що тепер ми не можемо користуватися цими ж поняттями у тому ж сенсі, як, скажімо, 3-4 місяці тому. Тепер, якщо казати про великі держави Європи, Німеччина знаходиться в стані держави, що прагне до скорішого закінчення війни та до миру, а Англія і Франція, які ще вчора ратували проти агресії, стоять за продовження війни та проти укладення миру.
Нагадаємо ще раз, що все це говорилося 31 жовтня 1939, вже після поділу Польщі між новими союзниками. От так треба перехрещувати агресора на миротворця. Розраховане на недоумка? - так, безумовно. Але, - пішло! - та йде й досі ...
Подібні молотовські роз’яснення слухняні совєцькі люди сприйняли як звичайно, не замислюючись: раз так - “значіт так надо”. За кордоном пакт Молотова-Ріббентропа пішов істотно гірше. Навіть, серед своїх. Якщо комуністи Англії та Франції хутко виконали команду “кру-у-гом-м!”, то компартії Польщі та Чехословаччини прийшлося просто зліквідувати, розпустити, що й зробив тоді Комінтерн.
Такий крутий поворот - міг би багато чому навчити світ, якби той бажав учитись.
Насамперед, виявилося, що майже загальне переконання у фанатичній та догматичній принциповості комуністів, - є капітальним перебільшенням. Бо стало добре видно, що найближчий шкурний інтерес імперського характеру, - є набагато сильнішим від будь-яких переконань.
По-друге, проявилося й те, про що давно попереджували нечисленні люди доброї волі: що комунізм та фашизм - є близькі одне до одного та рівно далекі й чужі будь-якій свободі та демократії. Пакт зробив тоді своє, головне, - довів можливість і зловісну плідність такого союзу.
Отже він, цей пакт, не був несподіваним шаховим ходом конем або ідеологічною помилкою, ні; він був органічною закономірністю. Глибоко корінився у спільній агресивній, імперській природі обох тоталітарних режимів.
*
Але, як же з отим союзом зі “свободой і дємократієй”? - з отим “єдіним фронтом”? А - ніяк. Бо ці іграшки вже не були потрібні.
Хоча би тому, що - знову ж, - «западниє дємократіі» не могли платити за союз чужими землями; а Гітлер - міг.
Совєцький Союз негайно прихопив собі, крім частини Польщі, ще три незалежні балтицькі держави. Захопив би й четверту - Фінляндію, але тут так отримали по зубах, устеливши трупами “Лінію Маннергейма”, що хутко роздумалися; щоб СССР отямився всього за сто днів, - нечуваний рекорд. Бо в Афганістані протовчеться, хоч і з ще меншим успіхом, - аж десять років!
На цьому варто знову дещо зупинитись, хоч про це вже писали. Маленька Фінляндія (як більше півстоліття потім - і маленька Ічкерія) стала невмирущим прикладом того, що й малий нарід може успішно протиставитись всесвітньому агресорові, великодержаві. А на Гітлера це, здається, справило незабутнє враження. Можливо, що він недооцінив доблесті фінів та перебільшив нездарність совєтів, як це властиве великодержавникові. Але, безумовно, це прискорило здійснення плану “Барбаросса” проти колишнього союзника, якого він помилково узяв був за паперового тигра.
Зі трьома державами Балтики , Естонією, Латвією й Літвою пакт Молотова – Ріббентропа розпорядився остаточно і однозначно: вони відходили у власність совєтів. З ними всіма, однак, були заключені пакти про ненапад, та це формально ускладнювало ситуацію.Утруднювало введення до них совєцьких військ. Першою на черзі стала Естонія, що від озера Пейпсі та по Балтик мала кордон зі Совєцьким Союзом. От нарком В.М. Молотов і починає на цю дражливу тему дискусію з К. Селтером – міністром зовнішніх справ Естонії. Що час, мовляв увести туди совєцькі війська для «захисту» краіни. Сетер щосили опирається, а Молотов умовляє, поки що. Це варто послухати. Він домогається того, щоби пакт про ненапад перетворити на пакт про взаємодопомогу, та вже погрожує (вони всім і завжди погрожують):
Ситуація потребує нагальної уваги. Ми не можемо чекати далі. Я раджу вам погодитися з бажаннями Совєцького Союзу заради того. Аби уникнути гіршого. Не примушуйте Совєцький Союз застосувати силу для досягнення своїх цілей.
(Альберт Таруліс, Совєцька політика щодо країн Батики, Універсіті оф Нотр Дам Пресс, 1959, с.149- 150)
Але, почувши таке щось – хто ж незапручається? – тепер Молотов заспокоює, та ви ж тільки послухайте, до чого переконливо:
Пакт про взаємодопомогу із Совєцьким Союзом не принесе небезпек. Ми не бажаємо порушувати вашого суверенітету або форми правління. Ми не будемо форсувати комунізм в Естонії. Естонія збереже свою незалежність, свій уряд , парламент, зовнішню і внутрішню політику, армію та економічну систему. Ми ніколи не торкнемося цього… Ви можете бути певні, що ви ніколи не пошкодуєте, що підписали цей пакт із нами. Наше більшовицьке слово – як та криця… Коли більшовик чогось пообіцяв, він буде цього триматися ( теж там, с. 150).
От, тепер ви бачите, нарешті, що то є більшовик? – на нього можна покластися, як на ту прислівну кам’яну гору. Бо слово його – криця. Як він сказав та і буде. А тепер подивимося, як же воно було вже 1940, кілька місяців по пакті Молотова – Ріббентропа. Збережімо для переконливості й більшовицьку мову:
В июне 1940 г. народы Прибалтийских государств – Литвы , Латвии и Эстонии – свергли профашистские режимы и вскоре восстановили Советскую власть.
С огромным подъемом и братским радушием встретили жители столицы Советского Союза представителей Государственной Думы Эстонии, народных сеймов Латвии и Литвы, которые прибыли в Москву и, выражая волю своих народов, обратились с просьбой к верховным органам Советской власти о принятии их стран в состав СССР. В начале августа 1940 г. седьмая сессия Верховного Совета СССР приняла законы о вступлении Литвы, Латвии и Эстонии в состав СССР. Началась новая эпоха в истории прибалтийских трудящихся – эпоха их развития и жизни в братской семье советских народов.
(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с.345)
Ну, а як же з обіцянками Народного комісара в іноземних справах, крицевими словами крицевого більшовика, члена Політбюро ЦК ВКП (б) і другої особи після Сталіна: «Естонія збереже незалежність… Ми ніколи не торкатимося і всяке таке інше…». А ніяк. Бо, що там і питати з патологічних брехунів, брехня яких, немов ота криця…
*
Крім новозахопленоі Прибалтики Союз повернув собі Західну Білорусь та Західну Україну, якими Москва свого часу розплатилася з Польщею за ганебну поразку у війні 1919-1920, коли Пілсудський, Ридз та Петлюра спільно наклали по шиї Сталіну, Будєнному та Тухачєвському. Повернув на півдні Буковину та Басарабію.
Наші малороси кажуть тепер - от, ми тепер і маємо єдину та соборну Україну. Що ж, з-зовні це й дійсно так, але розумування - не до справи. Бо, не про Україну піклувалася Москва, окупуючи Галичину та Буковину, турбувалася про свою загарбницьку імперію, до “русскіх зємєль” – «прісоєдіняла русскіє зємлі», і нічого більше. Та й відправила значну частину їх людей - просто до Сибіру.
Москва гучно відсвяткувала восени 1939 спільним військовим парадом у Бресті перемогу союзників над Польщею, друзі поруч: тут колонна есесівців, а тут колона чонівців, - як же зворушливо!
Німеччина внаслідок пакту отримала доступ до стратегічних ресурсів СССР та зуміла, за неповні два роки, нахом’якувати продовольства та пального на всю наступну “Вєлікую Отєчєствєнную”. Та - не тільки. Приязнь була насправді сердешною та не обмежувалася обміном конче необхідним. Десь восени 1940, на спільному тепер кордоні у Бресті, відбулася ще одна урочиста церемонія: з рук НКВД до рук гестапо був переданий ешелон зеків (кажуть, що не останній). То були політичні емігранти-комуністи з Австрії та Німеччини, значною мірою - жиди; тобто у Гітлера - приречені. Не щось таке важливе, на кшталт Піка або Гротеволя, а так - різна політична дрібнота, яка так і не знайшла належного місця в подальших політичних планах Москви та її Комінтерну. Вони вже, переважно - з 1937, поневірялися по совєцьких таборах ГУЛАГу та тепер мали змогу порівняти їх з гітлерівськими. Кілька десятків з них - вижили. Кілька - написали про це книги. Порівняння - загалом, - не на користь “отєчєства всєх трудящіхся”.
Цікаво, що дехто з них був “звільнений” 1945 совєтами. Але декого з них відправили знову до совєцьких таборів, бо вони - бачите, хоч і були передані гестапо, але не відсиділи ще всього призначеного їм.
*
Війна 22 червня 1941, яку зтиха планували обидва учасники пакту, - на час перекреслила це плідне співробітництво німецького націонал-соціалізму та російського лєнінізму, - проти свободи та демократії в усьому світі, але - не зовсім, але - не остаточно.
Совєти розстріляли в Катині та Старобєльску більше 20 тисяч польських офіцерів, але в окупованій німцями Польщі на них так само полювало німецьке гестапо.
Національну інтелігенцію в Україні та Блорусі з усих сил викорінювала Москва, але чимало її понищило й гестапо, продовжуючи підчас німецької окупації брудну роботу НКВД. Бо, хтось забезпечував тоді гестапо анонімними доносами, згідно з якими комуністом і жидом був мало не кожний українець. А, ще більше придалася німецька окупація тоді, коли її знову змінила окупація російська. Тепер на кожному українцеві тяжило тавро – «бил в оккупаціі». А, раз так, - що робив? - та “почєму вижіл”, як ти совєцька людина? Та, чи не звідси, бува, з отого «бил в оккупаціі», - виріс божевільний план двох божевільних, Сталіна й Жукова, вислати всю Україну до Сибіру? - та, не дав Бог свиням роги ... Але, для багатьох ця стаття дискримінації – «бил в оккупаціі», - отруїла все наступне життя.
Так, чи не саме заради цього, усіх отих російських вигод, вони були так легко віддані на потраву німцям: Україна та Білорусь? Шкода, але все указує саме на це. Пригадайте хоча би знову спогади Н.С.Хрущева: як він із Києва дзвонив Сталіну прохаючи зброї та боєприпасів, та - марно. Бо той цинічно “порадив” йому налагодити на місці виробництво залізних списів та ними й відбиватися від німецьких танків.
Важко не помітити цього взрушуючого співробітництва й підчас самої війни. Пригадайте, як частини “Ваффен СС” винищували польских повстанців у Варшаві (серпень-вересень 1944), а совєцькі війська стояли в якомусь кілометрі, на східному березі Вісли (!), та не зробили по німцях жодного пострілу. До чого ж хвилююча погодженість дій! - геноцидник геноцидника - завжди зрозуміє.
Коли по війні було створено маріонеткову Німецьку Демократичну республіку (НДР) – «пєрвоє соціалістічєскоє государство на нємєцкой зємлє», виявилося, що комуністів на керівні посади - рішуче не вистачає. Бо, їх нищили рівномірно, як Гітлер так Сталін. Отут і прийшлося пожалкувати за тими ешелонами, які були свого часу, 1940, - подаровані гестапо. Але, все якось обійшлося. На допомогу прийшла армія колишніх дрібних функціонерів і бонз гітлерівської НСДАП, яких довелося, всього тільки, поперекидати в інші місцевості, поспіхом прийнявши до Компартії. З таких, переважно, складалася й перша Народна Палата НДР. Так гангстери відмивають свої брудні гроші.
*
Загального характеру коренів пакту Молотова-Ріббентропа 1939, слід пошукувати у післяверсальському перекраянні Європи, щодо Німеччини, а також у незалежності Польщі та гучному провалі великого совєцького походу на захід 1919-1920, що покінчився погромом на Віслі. Постраждалим, як у Німеччині так у Росіі, - залишалося знайти одне одного.
Чи не першим у Німеччині, хто належно оцінив майбутнього союзника, був творець райхсвери, генерал Ганс фон Сеект (1866-1936). Він писав ще 11.09.1922, що:
Існування Польщі є нетерпиме, несумісне з виживанням Німеччини. Вона мусить зникнути, через свою власну слабкість та через Росію, з нашою допомогою ... із Польщею зникне найсильніша підпора Версалю, перевага Франції ...
І - ще далі, коротко та ясно:
Відновлення широкого спільного кордону поміж Росією та Німеччиною є попередньою умовою для відбудови сили обох країн. Росія та Німеччина в межах 1914! Оце повинно стати основою для взаєморозуміння між двома країнами.
(цит. за Ф.Карстен, Райхсвер і Червона армія у 1920-1933, журн. Сюрвей (Огляд), № 44-45, 1962, с. 116).
Генерал Ганс фон Сеект був не один, його думки підтримували й молодші, виховані ним німецькі генерали; головним чином - із пруського юнкерства, найбільш обділеного Версалем.
Саме в цьому слід пошукувати коренів розлеглого совєцько-німецького військового співробітництва двадцятих-тридцятих. Вирішувала геополітика, та перед у цьому вели німці. (вставка с.97)
*
Потаємне співробітництво наці з червоними проти людства, почате вирощуванням вермахту на “необъятних просторах СССР”, та продовжене німецькими окупантами в Польщі, Білорусі та Україні, - існувало далеко потім. Не було його кінцем і галантне перемир’я підчас Варшавського повстання, коли загони Ваффен СС, які нищили польських патріотів, - були розкуті та певні, що на їх голови не спаде жоден снаряд з того берега Вісли.
Коли 1944 переможний совєцький наступ котився лавиною по східній Європі, - відбувалися дивні, часом, події. Саме тоді, коли на шляху траплялися зримі сліди (та - які!) нацистських звірств, яких по всьому слід би якнайшвидше зробити загально відомими, зокрема - концентраційні табори: Майданек, Освенцім, Собібор, Тремблінка тощо, - починало творитись щось незрозуміле. Замість поспішати, бо кожен день спізнення - то нові сотні, тисячі людських життів, наступ, із якихось невідомих причин - пригальмовувався. Німцям давали час понищити або вивезти документи, а часом - і забрати найбільш “цінних” в’язнів.
Злочинець - злочинця, - завжди зрозуміє. Бо, коли порозумілися були Гітлер і Сталін, - це вартувало 55 млн. людських життів. Переважною більшістю з них були прибічники обох головних злочинців ХХ ст., але - чи від цього убивства стають більш прийнятними?
Найбільше знаємо ми сьогодні про старі німецькі концтабори - Дахау, Бухенвальд тощо, бо їх захопили союзники. Про всі інші, пізніші та найбільш потужні - знаємо набагато менше: про це потурбувалася Москва. Знаємо настільки мало, що потім хтось на заході, адвокати, чи то червоних, чи то брунатних, - твердили, ніби ніякого там Голокосту - взагалі не було: так, чиясь злонамірена пропаганда.
А ми добре пам’ятаємо, як брак документів полегшив свого часу оту московсько-вашингтонську аферу з Іваном Дем’янюком. Така собі своєрідна вершина співробітництва американської демократії з московським тоталітаризмом. Друга вершина буде потім, коли “вільна” Америка, заплющивши очі буде позичати Москві гроші на геноцид чеченського народу.
*
У сьогоднішній Росії, на відміну від інших держав колишнього Союзу, - квітнуть фашистські організаціі, починаючи з найбільш численного “Русского народного єдінства” А.Баркашева. Там не сушили собі голови, перейняли червоний прапор із чорною свастикою, приробивши до неї ріжки, щоб не відразу кидалася в очі; перейняли й засіб вітання. Вони підтримують жваві контакти зі залишками наці в Німеччині, обмінюються політичним та військовим досвідом. Перекладають німецьку гітлерівську класику. Московський публіцист демократичного спрямування Юрій Карякін налічив серед російської преси дев’яностих - 157 видань відверто фашистської оріінтації. Їм ніхто в Росії не заважає працювати. Расистський та антижидівський “Союз русского народа”, продовження того самого, передреволюційного та погромного вже - кажуть, блокується з комуністами. Що ж - традиція ... таким тепер, після отого пакту, - нікого не здивувати. В Росії, де остаточно припинили працювати розум та логіка, все є можливе.
Таким був пакт Молотова-Ріббентропа та його наслідки.
Різною, щоправда, була доля його обох справців. Нащадок древнього роду баронів фон Ріббентроп був через сім років страчений в Нюрнберзі за вироком Міжнародного трибуналу, як військовий злочинець. Його колишній кумпан та приятель В.Молотов - дожив ста років у тиші та спокої на своїй “батьківщині всіх злочинців”, померши у власному ліжку. Бо він жив і діяв у тій частині світу, куди її величність справедливість не заглядала вже багато століть, із самих монгольських часів ...