Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Доповнення 1. Греко-католицька церква
Незаперечним є мабуть те, що кожен окремий нарід має право на свій власний шлях до Бога. Колись, власне, так воно й було, релігія була невід’ємною частиною національної культури, та спільним тут було для народів Великого Степу, хіба поняття єдиного вічного Бога Хана Тенгрі - Владця Неба, з яким уже кожен нарід спілкувався на свій спосіб. Та то було, можливо, й найкраще.
Але, внаслідок певних історичних причин, а простіше кажучи - розвитку імперіалізму, який вбачав у релігіях додатково потужне знаряддя впливу, - з’являються так звані світові реліґії: християнство, іслам...
Не оминув цього шляху й російський імперіалізм. Він, від самого початку існування державності, яку можна назвати російською, - спирався на християнство візантійського обряду, відповідно спростивши його та пристосувавши до власних цілей. Так було від початку відокремлення київських колоній 1169, в наступній Московії та двох російських імперіях, Першій (1721-1861) та Другій (1861-1917). Але до Третьої імперіі (1917-1991) російський імперіалізм для чогось розчарувався з релігії минулого та створив нову - атеїзм, таку собі Віру в Ніщо. Атеїзм, або дослівно - безбожжя, був завжди, але оформився до чогось систематичного у Вік Просвіти – XVIII ст., коли європейське християнство взагалі підірвало свій авторитет кривавою Тридцятирічною війною, що спустошила половину Європи.
Можливо, що тут відіграло роль саме оте їх: «Грабь награблєнноє!» Бо у церкві - було таки на той час, чого пограбувати.
Але війна 1941-1945, підчас якої прийшлося мобілізувати й те, що полишилося від імперіалістичних традицій минулого - почасти відродила й церкву. Нове, ентузіастичне ставлення біло-еміґрантських кіл до переможної сталінської диктатури - вимусило й диктатуру піти на певні поступки; зокрема в релігійному питанні. Віднині Москва дозволяє собі й певні поступки, певні послаблення щодо так переслідуваного тридцять років християнства.
Тепер у країні існує ніби дві релігіі - атеїзм для партійних та православ’я для безпартійних. Але, - на певних умовах.
Попри таке нечуване потурання минулому - й церква мусить, зі свого боку, - осучаснитись. Всі православні святі отці мають перебувати на службі в КҐБ, аби мати можливість зрадити таїнство сповіді в інтересах державного донощицтва. Без цього вони не мають права виконувати церковні обряди. Дозволені, а як же, й духовні семінарії, хоч від поступаючих до них вимагається, “аби не були фанатиками”. У перекладі з езопівської мови це означає, що вони не повинні вірувати в Бога насправді.
*
Так сталося по війні з православ’ям, яке в такий спосіб повернулося (до певного ступеню, ясна річ) в ранг державної релігії. Але, як же з іншими - з інакше віруючими? Їм тепер не потурають. Втім, так само, як і раніше. Католицтво? - “что ви, что ви...”. Іслам? - “так ето ж формєнноє басмачєство!..” Поладнали якось-такось лише з синагогами. Та, й те сказати - бо писок у пусі: спочатку полишили жидів німцям на з’єдення, а потім ще й собі хотіли депортувати геть; отого, 1953. Як же тут без синагоги...
В західній Україні було поширене уніатство, ота єдина релігія, що набувши вчасно популярності й на схід від Збручу, - могла би запобігти зловісному аншлюсу, врятувати Україну від поглинання Росією. Не дати й полишитись у Польщі, але й не дати злитися з Росією; чи не унікальний історичний шанс? Але, на заході уніатство не занапастили, та воно тепер було релігією мільйонів людей, під назвою християнства греко-католицького обряду. ґВ часи від 1939 й після, греко-католицька церква та її вірні віддано боролися разом із усім народом проти обох тоталітарних окупантів, що змінювали одне одного кожні три роки. Вона й відзначила себе в історії Третіх Визвольних Змагань - як великими людьми, як митрополит Андрій Шептицький або кардинал Йосип Сліпий, так і численними героями й мучениками. З нею московським окупантам по їх перемозі - теж потрібно було щось робити.
Що ж і зробили. Із властивою собі брутальністю та примітивністю. Було, насамперед, знайдено необхідну для справи кількість зрадників, бо - як же без них? Бо, Москва завжди, у будь-якій справі, спиралася не на власних героїв, яких ніколи не було, а на чужих зрадників.
Все завершилося комедією “Собору” восени 1945, де було, як не зраджує пам’ять, десь 40 зрадників та ще пару десятків “мирян” - напевно енкаведистів. “Собор” і вирішив “для пользи дєла” - приєднати назад греко-католицьку церкву до російської православної. Через триста з добрим гаком років - повернути в “лоно”, так би мовити. Коли врахувати, що в Галичині на той час було кілька сотен парафій - “собор” можна вважати, аж як представницьким .. Ґ.
У ХХ ст. , як ми добре знаємо, справедливість (як вона взагалі бувала) повзала черепашим ходом, та тільки 1980 у Римі був проведений синод Української Католицької Церкви, в якому взяли участь 15 уніатських єпископів світу, з США, Канади, Німеччини тощо. Він, нарешті, й викрив офіційно нелеґітимність собору 1946, постановивши, що такого просто «ніколи не було». Тобто – підкресливши цим його повну тодішню неправомірність. Чи не можна було цього зробити тоді ж, як не у 1947, то хоча би у 1953? Але, що ж краще запізно, ніж взагалі – ніколи…
Втім і це, як же запізніле рішення викликало чергову судому пропаґандистського сказу в Москві. Йдеться про збірку (наклад 200.000 прим.) «Арґументы», Москва, ИПЛ, 1981, де саме про це й собі писнуло таке щось як К. Є. Дмітрук (“Бесперспективная ставка” с.78 -95). Усі замахи на Львівський собор 1946 рішуче спростовуються, бо (зберігаємо рідну мову автора):
В то же время Львовский собор 1946 г. – последний собор греко-католической церкви, который проходил под председательством известного противника униатства, претопресвитера Гавриила Костельника, по-злодейски убитого через два года бандеровцами, как хорошо знают и сами авторы цитированного заявления и их нынешние хозяева, носил широкий представительный характер. В его заседаниях принимали участие экзарх Украины митрополит Киевский и Галицкий Иоанн, епископ Львовский и Тернопольский Макарий, епископ Закарпатский Нестор, другие епископы православной церкви, 216 греко-католических священников, среди которых почти все деканы , и 19 мирян (с.81).
Але, давайте з нашим досвідом мерщій впіймаємо цього автора за руку. Бо, слова «другие епископы православной церкви» не полишають і тіні сумнівів у тому, що й перелічені перед ними владики теж належали до православ’я, аж до голови – “ известного противника униатства ”. А як воно так то й малій дитині має бути ясно, що до уніатства цей собор, були там, чи не були оті “ грєко-католічєскіє свящєннікі ”, - вже жодного відношення мати не міг, як був незаконним. А, щодо отих “19 мірян”, то це й були, мабуть, головні на ньому енкаведешники, хіба ні? Цей автор не шкодує реторики, розписуючи нам про те, що:
Иерархи проклятой украинским народом унии благословили создание 14-й ваффен СС дивизии «Галичина» и буржуазно-националистических банд, участники которых обесчестили себя страшными злодеяниями против мирного населения как во время фашистской оккупации, так и в первые послевоенные годы (с.79). ( див. далі Доп.4)
Поб’ємо ми далі й цього козирного аса московськой пропаґанди, показавши як двічі два його фальшивість; поб’ємо звичайною логічною двійкою. Бо брехня, здебільшого, не може не бути алогічною.
Як бачимо, якщо в Україні так і не оцінили - унікальних можливостей греко-католицтва для звільнення від Росії, то більшовики триста років потім - як же вірно та добре оцінили! - та поквапились ліквідувати греко-католицтво в першу чергу.
Годі казати, що українська церква не підкорилася, пішла до підпілля та вклала свій чималий внесок у справу національного визволення.
Доповнення 2. Як вони нас “колективізували”
Досі ми всю увагу віддавали боротьбі та військовим діям. Настав час подивитись зблизька на побудову “нового общєства” у Галичині московськими окупантами, бо - віддамо їм і належне, - вони не тільки грабували, убивали, закатовували та депортували до ҐУЛАҐу і Сибіру українських людей, але робили все це прагнучи “наладіть мірную жізнь”; та - й наладнали, врешті. Всі бачили.
Ми попередньо, за більш важливими справами, дещо оминули отой їх «год вєлікого пєрєлома» 1930, що так полегшив керування голодоморами; то й компенсуємо це тепер. Бо й тут на, заході України припізнена «коллєктівізація сєльского хозяйства» була один в один такою самою: ґвалтівницькою, протиправною (навіть за їх законами) та безглуздою для справи. Як і будь де; як і в іншій Україні того пам’ятного 1930.
Так от, придивимося дещо, а як це ними робилося.
Розглянемо один-єдиний приклад, цього стане задосить. Бо, ми ж знаємо, розмахом уяви ця потолоч не відзначається. Використаємо те, що було свого часу викладене в статті Р.Пастуха “Правда про Мужиловичі“ (ґаз. “За вільну Україну”, Львів № 128 (488), від 27.10.1992); дамо це у вільній переповіді, але стисло дотримуючись наведених фактів. А факти ці були викладені ще десь у 1950, гектографічній листівці підпільного проводу ОУН, яка випадком потрапила до рук автора згаданої статті.
Московська більшовичня ризикнула проводити свою “коллєктівізацію” лише тоді, коли збройний опір ОУН-УПА вже дещо виснажився та послабнув. Але, самі люди добре знали, що “коллєктівізація” несе їм працю за так, загальне зубожіння та голодомори. А комуністи, зі свого боку, теж це добре знали та прагнули цим тримати селянство у карбах постійною погрозою голоду. Пам’ятаєте, що з цього приводу учив їх божевільний садист В.Лєнін - “нашє срєдство - хлєбная карточка...” “Срєдство” - примусити задарма працювати.
Отже, простежимо хроніку та динаміку проведення «коллєктівізаціі» в селі Мужиловичі, Яворівського району Львівськоі області, на початку 1950. Селяни якого однодухо об’єдналися на тому, що ніяк не бажали об’єднуватися в “колхоз”.
Тоді, 3.01.1950, до їх села заявилися біля 200 озброєних окупантів та намагалися багнетами зігнати селян на загальні збори. До них додався 5.01.1950 якийсь “прєдставітєль” зі самого Києва, що рясно наливав їм про оте «свєтлоє будущєє», але не мав успіху. Та відбуваючи, наказав війську, що зайняло село, - вдатися до випробуваних методів.
Тоді 7.01.1950 окупанти вивезли 14 селянських родин до Сибіру, а селянина В.Бубися побили до непритомності, зломавши ребро. Тільки за те, що відмовився подавати заяву щодо вступу в “колхоз”: “на прімєрє одного - научіть всєх!”
Тяжкими були три дні - 12-14.01.1950, коли, як доповідає листівка ОУН:
... зігнали людей до одного приміщення, розбираючи донага, по кільканадцять виводили на двір та клали на сніг, придержуючи зверху ногами. Подержавши так деякий час, виводили до теплої кімнати, де били їх і виводили інших.
До цих же днів відносяться тяжкі побиття тих, хто відмовлявся подавати вступні заяви до “колхоза”. Били не жаліючи, за російським звичаєм - усі одного, до крові, до втрати притомності; ламали, часом, руки й ребра.
У міжчасі прибули підкріплення, бо 200, хоч і озброєних по зуби бандитів, - все було мало. Військовий “гарнізон” мирного села Мужиловичі збільшено вже десь до 700 бандитів. Бо, як повідомляє листівка:
В днях 17, 18, 22, 30 січня коло 700 більшовиків, озброєні в автомати, кулемети і протитанкову зброю, перевели чотири стислі облави, підчас яких розбивали речі, стодоли, кіпці з бараболею та в неймовірний спосіб знущалися над селянами. В час облави дівчина Дусик Софія, літ 27, яка скривалася перед більшовиками, щоб не попасти живою, скочила в криницю.
Потім, 5.03.1950 до Сибіру було відправлено ще 40 українських родин, у повному складі. Хоча... внаслідок всієї цієї совєцько-бандитської колотнечі вдалося, поки, вибити з людей всього кілька заяв.
Однак, попри це, районна ґазетка зайд - “Вільне життя” (помилуйтеся на саму назву - це оте, з поламанням ребер та з покладанням голяка на сніг!) орґан “Яворовского райкома КП(б)У”, ще 5.02 надрукувала статтю «Село Мужиловичі стало селом суцільної колективізації», роботи якогось там Буквіна.
Тут теж варто буде надати слова представникові другої сторони, прибічникові “свєтлого будущєго”:
На допомогу біднякам і середнякам прийшов сільський актив, прийшли комуністи й комсомольці з району, які розгорнули в селі роз’яснювальну роботу, довели до свідомості хліборобів, що єдино вірний шлях селянина - це колгоспний шлях ... Селяни масою приходили з заявами.
А тепер, коли всі крапки над «і» виставлені, розважимо дещо юридичний бік справи: на підставі яких законів діяли “комуністи і комсомольці”, підтримувані 700 озброєними по зуби вояками (“автомати, кулемети і протитанкова зброя”)? Задамося питанням: а, чи існував у цій державі якийсь закон, що зобов‘язував би селянина вступати до “колхоза”? - Та передбачав би за відмову від цього відповідні покарання? У вигляді, скажімо, - побиття до непритомності (з поламанням ребра)? - або депортації до Сибіру?
Підозрюю, що «господа товаріщі» мені такого закону - не покажуть. З самої простої причини, що такого закону ніколи не було і немає. А тоді й виходить, що усі ці “разъяснєнія”, як побиття до непритомності або вигнання голими на мороз (де “придержують ногами”), чи адміністративні заслання, - є кримінальним свавіллям, яке підлягає відповідному суворому покаранню; згідно законів же країни.
Напрошується порівняння. Червоний тоталітаризм не одного разу хизувався тим, що врятував світ від гітлерізму. Добре, приймемо виклик. Придивимося - хто був хто? Коли у Третьому райху відправляли до концтабору антифашиста або звичайного жида, то це - вибачайте, робилося за законом. В першому випадку - за законом про охорону держави, у другому за расовими законами. Які достеменно й виконувалися. Та й судили в Нюрнберзі юстицію Німечини, - не за якісь беззаконня, в жодному разі. Судили - за нелюдські закони.
Бо, саме виконання законів (або ні) відділяє правову державу від неправової, яка - по суті справи, й не може вважатися державою.
Отже, німецький жид був приречений за законом (хоч йому від цього легше ніяк не було). Але, інша справа, кажуть, як він був ветераном Першої світової, та міг це довести. Тоді він був повноправним громадянином гітлерівського райху, знову ж - за законом, та ніхто не міг його переслідувати за те, що він є жид. А тому в гітлерівській Німеччині ніколи не могло би відбутися щось подібне до 1930, 1933 або 1937 в СССР. От такі - бачите, істотні різниці поміж двома тоталітаризмами. То й виникає природне запитання: а чи дійсно їх було два?
А тому й не слід дивуватися, що автор часом і розглядає Третю російську імперію не як великодержаву, а радше як найбільшу у світі кримінальну банду. Підстави для цього, як бачите, є. Бо саме це (а, що ж інше?) й порізнює банду від держави: у держави є відомі всім закони, без потаємних інструкцій; (або нормативних актів) які достеменно виконуються, для всіх громадян абсолютно.
Доповнення 3. Хто був хто?
Уся історія Третіх Визвольних Змагань ставить, а радше - виносить на поверхню подій одне загальне питання: хто був хто у цій гранично жорстокій війні? Чи ж і насправді «бандєровци грабілі і убівалі мірноє насєлєніє»? Хоч, можливо й не все, а отой їх набір: “дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін”. А вони, енкаведистські карателі були сутими втіленими янголами, що тільки бажали охоронити людей від запеклих бандитів - налагодити мирне життя в країні?
Чи може вони, наші історичні захисники, помилково приписали нам свої одвічні слабощі?
Це питання є постійне, наскрізне та прохідне для всієї нашої історії. Бо, пам’ятаєте, ще козаків Богдана Хмельницького звинувачували у нищенні мирного населення, у жидівських та польських погромах; та один Бог відає, в чому ще.
Своєрідного верху сягли ці звинувачення в часи Коліївщини, українського повстання під проводом І.Гонти та М.Залізняка 1768. Тут обидва союзники, що московські хами, що їх попихачі - польські пани - понабрехали разом стільки всякого, та так переконливо, що навіть обережний Т.Шевченко, можливо, дозволив себе зайвого у своїх “Гайдамаках”. Розквітло все це разом потім у досить бездарній графоманії польського нобелівського лавреата (1905) Ґенрика Сєнкєвіча (1848-1916) - “Огнєм і мєчєм”. Характерно, що сучасна “Енциклопедія популярна: Польське Видавництво Наукове”, Варшава, 1982, - про цей твір чомусь згадує як тільки про трилогію. Тому й російська традиція ставлення до України, жива й досі, то є чисте мавпування такої самої традиції польської, - пригадайте хоча би отого невігласа В.Бєлінского, з його “Малороссієй” та її “полудікім битом”. Не дивно, бо російське, то - переважно є в кінцевому підсумку, і чиєсь чуже, підібране на смітнику історії; переконувалися не одного разу.
Але, і тут є важливий загальний чинник, якого ми спромагатимемося витягти нарешті на світ Божий. Імперському люмпенові - чуже абстрактне мислення (тут ми, щодо терміну, до знаку розходимося з великим Гегелем) та такі поняття, як національна самосвідомість або самопожертва в ім’я нації, народу, - теж йому чужі; у нього немає нації, є держава. Це його сила, сила мільйонів імперських люмпенів, нею він пишається, та це йому “за дєржаву обідно”. Це - один стимул войовничості. Другий, теж історичний і універсальний - жага пограбування. Бо, заради пограбування існують імперії, а значить заради пограбування існує й він сам. Досить пригадати, як припускала, починала традиційно швидше просуватися вперед російська армія, перекрочивши кордони багатої Європи.
Але, є й ще один могутній надихаючий чинник, побудований на вродженій ксенофобії імперського люмпена та на імперській подвійній моралі, - знелюдинення противника у своїх очах, очах імперського інтер-люмпена. Ми не знаємо достеменно стану імперської пропаґанди в минулому, але - ми відмінно знаємо його тепер, у ХХ ст., коли все, що було, - є точно доведене та задокументоване.
Центр ваги совєцької патріотичної імперської пропаґанди - незмінно полягає на прищепленні тези, що противник - то взагалі не є людина, а - “звєрь”, “бандіт”; що завгодно, але тільки не людина, а з таким усе дозволено. Бо рабовласницька ідеологія - не знає поняття рівності. Вона визнає тільки нерівність. Бо, кожен має розуміти, що бандитові місце в тюрмі; як хтось недавно (та - цілком слушно) проголосив у нас: “робітникам - зарплату, бандитам - тюрми”; хоч це й полишилося, здається, лише благим побажанням. А в тюрмі, принаймні совєцькій, бандита дозволяється й побити, саме за те, що він є бандит; навіть ще перед тим, як у судовому порядку буде доведений його злочин.
Щодо цього, - місця для сумнівів немає. Хоч не було й жодних там судів, - де ж їм побратися у злочинному ХХ ст.?
В американській психології аґресивності це явище набуло не зовсім адекватної назви «демонізації супротивника». Але тут центр ваги радше не в тому, що супротивник є демоном, втіленням зла, а в тому, що він ніби взагалі не є людиною, що він є гірший ніж тварина. Бо йшлося, ви ж пам’ятаєте, не про якогось там «фашістского дємона», а про «фашістского звєря». А значить… значить моральний бар’єр заборони на вбивство для такого не існує, його життя має від’ємну вартість, щодо нього мають бути повністю розв’язані руки. А саме це й відкриває прямий шлях для справжньої повені військових злочинів, бо моральні бар’єри мають підступну властивість розмиватися, обнижуватися не так вибірково, як взагалі; що ми ,загалом, і простежимо.
Конкретики не перебрати, не перелічити. Для паралелів із сучасністю варто навести дещо з минулого “славной россійской арміі” на тому ж Кавказі, де на наших очах “новая Россія” (тобто Четверта російська імперія) незворотньо заплямувала себе новим чеченським ґеноцидом. Але саме в цьому вона не явила світові жодних новин. Бо коротка епоха “пєрєстройкі і гласності” явила нам чимало нового,- із отого ґрунтовно забутого старого. Бо історія російського ґеноциду на Кавказі налічує вже не одне століття. Тоді перше “покорєніє Кавказа”, яке проводили царські кати й військові злочинці Єрмолов і Паскевіч (“покорялі” воюючи, знову ж, не проти людей, ні, - проти “нєхрістєй-басурманов”) розтягнулося десь на півстоліття, аж по 1859. Закінчившись придушенням так званого у них “восстанія Шаміля”.
Як пише нам російський же історик:
Царське командування посилає численні експедиції для руйнування чеченських аулів та знищення їх мешканців. Жорстокості, якими супроводжуються ці експедиції, здаються неправдоподібними, однак, свідоцтвам самих учасників експедиції доводиться вірити .
(Н. Кровяков, Шаміль. Черкесск, 1990, с.74)
Та на доказ наводить уривок із спогадів російського офіцера Полторацкого, оприлюднених іще десь у ХІХ ст. (в умовах царської цензури!). Події стосуються тотального вирізання російськими рабами в солдатських шинелях в березні 1847 мирного чеченського села Дуба–Юрт. Наведемо лише частку з розлеглого посилання у цитованій книзі, зберігаючи для точності мову ориґінала:
Движимый любопытством поближе взглянуть на разгоревшую драму, я толкнул лошадь и пустился по улице, ведущей к двухэтажной сакле среди аула, но жестоко был наказан за мое малодушие. Глазам моим представились картины ужасного кровавого погрома, жертвы которого в самых отвратительных позах, своею массою запрудили мой проезд по узким переулкам селения. Гнедой мой, прижав уши, во многих местах отказывался идти далее, и потребовалась нагайка, чтобы принудить его перескакивать через груды тел, валявшихся по дороге. И как изуродованы были трупы эти! Там преклонных лет старик, с глубокими ранами от штыка в живот и в грудь, распростертый почти нагой среди улицы, успел уже остыть, возле него, не обращая внимания на кровь, алой струей бьющую из порубленной руки своей, миловидный мальчуган лет пяти силится криком и слезами добудиться старика, вероятно, деда своего. Здесь в двух шагах от сакли, совершенно обнаженная, навзничь растянулась красивая, лет 17 девушка. Роскошная черная коса ее купалась в луже крови, а под левым соском девственной груди бросалась в глаза темная, уже запекшая трехгранная рана… Несколько десятков тел с отрубленными ногами и руками валялись тут же в разных положениях, обезображенные лица их явно указывали на мученические истязания насильственной смерти, жестоко косившей всех без разбора.
З нагоди пригадуваних вище відрубаних ніг та рук, зауважимо, спираючись на інші тогочасні джерела, що ноги, руки, а часом і голови “прєдставлялись по начальству”, для отримання за них відповідних нагород.
Результат ґеноциду Першої та другої російських імперій проти чеченського народу є підсумований (без коментарів) у енциклопедичних виданнях, уже без спотворених російськими солдатами трупів, суто академічно:
За офіційними даними, населення Чечні з 1847 по 1850 роки зменшилось у два з гаком рази, а з 1860 р. до моменту революції майже вчетверо.
(Енциклопедический словарь “Гранат”, т.56, изд,7, Москва, 1940, с.183 )
А потім були ще не забудемо, міжнародні злочинці Сталін і Берія з їх ґеноцидом 1944. Тому й не дивно, що на 20 липня 1959 чисельність чеченів складала, за офіційними ж даними – 191.479, а інгушів – 48.191; не марно ж пропрацювали аж 100 років, - чи не так?
А тепер, оскільки не марно ж ми зацікавились цим питанням, - подумаємо: а як воно там було з першим ворогом УПА? Чи ж могли би похвалитися таким переконливим та статечним родоводом німці? Хоча би оті бездоганно арійські есесмани, від ґенерала Еріха фон дем Бах–Зелевски? Будь- яка відповідь є тут очевидь зайвою…
Отже, й ствердимо, що вояки Української Повстанської Армії, які ніколи не переодягалися до чужих одностроїв та не порушували жодних міжнародних конвенцій, - незмінно фігурували у московських брехунів від пропаґанди - як “бандіти-бандєровци”. З другого боку, російські енкаведисти творили всі можливі кримінальні злочини, аж до самих бестіальних, - масово та щоденно. На все це є тисячі свідоцтв та документів, незаперечних, чимало з яких, найбільше вражаючих, було й оприлюднено; ясна річ - у цивілізованій Канаді, не у московській Пустобрехії.
Далі перейдемо до більш свіжих прикладів сталого московського злочинства. Коли совєти наприкінці 1979 вдерлися до незалежного Афганістану, вважаючи його легкою здобиччю для Росії, вони зустріли там, крім фанфар зрадників, - власних холопів, - однодухий опір озброєного народу. Його вони миттєво охрестили «душманамі» (ворог, тюрк.), а значить, уже цією маґічною формулою (не забувайте про первісне дикунське мислення), - поставили себе незмірно вище, бо, що таке - ворогі - “когда враг не сдається, єго унічтожают!”, чи не так? - та й «унічтожілі» таки чимало (1,5 млн.людей).
За десять років вони - у каральних операціях проти мирного населення, бо “душман” був їм не по зубах, - накоїли чимало військових злочинів. Принаймні, у віденського професора Фелікса Єрмакори, котрий очолював тоді комісію ООН по військових злочинах, - накопичилося за десять років не одна сотня томів із незаперечними документальними доказами цих злочинів. В «Афгані» совєтам добре наклали по шиї, та 1989 прийшлося вибиратися, підібравши хвоста. Та забувши, на час, про “славу русского оружія”. Однак, пам’ять у них із часом катастрофічно слабшає, та 1994 хтось там з їхнїх владних недоумків (а інших у них при владі вже не буває), - надумав зайнятися «навєдєнєім констітуціонного порядка в Чєчнє»; і - зайнялися.
В Чечні вони воювали, знову ж, не з озброєним народом, не з армією (хоч це була реґулярна армія, очолювана, навіть, дипломованими офіцерами), ні, це були - бачите, “бандформірованія” (!), звичайні “бандіти”. Але, як це вичерпно виявили два роки війни, єдиними бандитами були саме вони, бо винищили не тільки десятки тисяч мирного чеченського населення, але й десятки тисяч свого російського, так само мирного населення. Державним злочином були оті “Моздокскіє лаґеря”, конкуренти Майданека і Собібора. Отже, знову, вивалялися у військових злочинах нічим ота свиня у грязюці. Адже, не турбуйтеся панове - і тут все задокументовано, все засвідчено.
Але, дуже хутко, набагато хутчіше ніж у «Афгані», знову так отримали по шиї, що вимушені були сісти за один стіл із «бандітамі»; і не соромно вам, “господа защітнікі Родіни”, - домовлятись з «бандітамі»? Чи не могли ви цього передбачити та попритримати свого одвічно брудного язика, честячи добрих людей «бандітамі»? - ні, це виключене. Бо, нагадаємо ту ж європейську приповідку, що: “німець спочатку міркує, потім діє, француз спочатку діє, потім думає; а росіянин не думає взагалі, ні перед, ні після”.
Бо, якби вони хоч іноді думали, то щось би воно, певно, за тисячу років таки зрушилося б.
Отже, щодо морального розподілу сторін у Третіх Визвольних Змаганнях, у національно-визвольній українсько-російській війні 1943-1950, - не може бути жодних сумнівів, бо з другого боку, це була війна, формулюючи питання гранично ясно, - національних героїв із бандитськими покидьками: щодо цього ми згодні на будь-який безпристрасний суд.
А влада в Україні, яка цього й досі не визнала, не бажає цього визнавати – є владою антинародною та антиукраїнською, злочинною. З тієї простої причини, що попускання злочинцям - теж є злочин. Будемо певні, що саме такою вона безперечно й увійде з часом до історії України кінця ХХ ст.