Geum.ru

Древня та докиївська Україна

Вид материалаДокументы

Содержание


Доповнення 4. Осуди дивізії “Галичина”
Доповнення 5. “Операція Вісла”
Подобный материал:
1   ...   58   59   60   61   62   63   64   65   ...   76

Доповнення 4. Осуди дивізії “Галичина”


Історичні помилки, або, як ідеться про наші часи, то свідома історична брехня, - живучі нічим той осот, найзліший з бур’янів. Їх, ці брехні, часом, - майже неможливо вивести. Тут прийдеться виправити одну з них, яка існує вже чи не півстоліття; йдеться про так звану “дивізію СС Галичина”.

Совєцька пропаґанда, уміло використовуючи невігластво (бо на ньому вона вся побудована та всіляко його сама насаджувала), спекулювала тут всього на двох літерах, відносячи це суто українське формування - дивізію Січових Стрільців “Галичина” - до нацистських “Ваффен СС”. А, вже що то були за дивізіі “Ваффен СС” - доводити не треба, - про це знають і останні невігласи. Отже... тавро поставлене; мети (як звичайно - українофобної) досягнуто. Всі задоволені.

Так, брудна спекуляція (не помилка, ні) всього на двох літерах, а - який же прибуток! Та, не дивуйтеся, бо - скільки ж знову, політичного прибутку вони набули з одного-єдиного краденого слівця - Русь. Хіба забули?

Між тим, аби спростувати цю нісенітницю, не потрібно шперати по архівах чи документах, або виставляти свідків. Поготів, що таких уже небагато й залишилося. Бо, саме так, здається, діяли досі. Але, це було дещо марне, бо незаперечні докази лежать у зовсім іншій площині, та є так само прості, як і незаперечні: неспростовні. Тут істина лежить на поверхні.

Всі знають, як хтось там притаскає до наукового закладу черговий проект, скажімо; вічного двигуна, - ніхто йому не роз’яснюватиме по колесках та важелях, - в чому він є хибний. А просто пошлються на протиріччя зі законом збереження енерґії, і все; ідіть собі геть, добродію! - щось таке є неможливе.

Так, само, однак, було би в принципі неможливе, щоб будь-яка українська дивізія, що складається з українців, - стала би колись, згодом, формуванням німецьких “Ваффен СС”. Для того, щоби це у належний спосіб збагнути, нам прийдеться дещо повернутися в минуле.

Коли порівнюють між собою дві нелюдські тоталітарні системи, цього минулого, - нацистську (яку невірно називають фашистською) та совєцьку, то роблять наголос на їх спільному: на їх антилюдському змісті. Але часто забувають і про одну, але понад істотну різницю; бо ці системи виникли та існували у дещо різний, як не протилежний спосіб; втім, про це ми вже не одного разу почасти писали вище.

Вона, ця істотна різниця, полягала на тому (повторимо ще раз), що у совєцькій тоталітарній державі існували цілком прийнятні та навіть демократичні за формою закони, але - шкода, існували радше на папері. На ділі царювало свавілля правлячої партійної номенклатури, телефонне право тощо. Тоді - чи пам’ятаєте?- Бодай не тяжчим злочином було саме послатися на закони, особливо - на Конституцію: “Ах ти... Я тєбє покажу Констітуцію!” Тому Совєцький Союз не був ніколи правовою державою. Та «нє поступался прінціпамі», бо таких просто не мав. Це ж вичерпно висвітлилося по пакті Молотова-Ріббентропа. Бо, правові держави - то ті, де закони стисло виконуються.

У той же час “Велика Ґерманія” Гітлера, “Третій райх” чи як так ще, - то була, на жаль, мало не правова держава, за всіма сучасними поняттями. Бо там достеменно дотримувалися власних законів, хоч ці закони могли подобатися далеко не всім. Та коли якогось там антифашиста або жида відправляли до ґазової камери, то це не було жодним свавіллям. Просто їх вільне існування протирічило законам країни; не було ними передбачене, так би мовити. Всі чули про антижидівські расові закони, але - чи багато людей знає про те, що був і закон, згідно з яким тих жидів, хто воював у Першій світовій - ніхто й зачепити не міг? - А таких теж було чимало. Бо слід пам’ятати, що й сам Гітлер прийшов до влади не шляхом державного перевороту, як свого часу більшовики, а навпаки - через загальні не фальсифіковані вибори 1932, волею народу. Отже ...

Держава була правовою, та тільки от, закони її були не людськими.

Про цей разючий приклад слід добре знати всім, хто сьогодні у нас будує правову державу. Так само, як і про можливість цілком “демократичного” вповзання до нового тоталітаризму. Бодай – аґресивної імперії, до якої нас тягнуть, і ззовні, і зсередини.

А тепер звернімося до важливого запитання, а що ж, власне, являли собою у цій державі оті “СС” та їх військові формування? Та яке місце посідали у Третьому райху? Бо не розібравшись у цьому до кінця, ми не з’ясуємо того, що нас тут безпосередньо цікавить.

Загони СС були засновані самим “фюрером” ще 1923, під назвою Штабвахе (Штабна Охорона) та сучасної назви Шутц Штаффельн - Охоронні Загони, скорочено СС, було їм надано 1926. Тоді вони були тільки особистою охороною Гітлера та не мали аж так великого значення у партії. Їх розбудова та виростання на загально німецьку державну орґанізацію починається з призначенням їх керівника, Ґайнріха Ґіммлера, - на посаду “райхсфюрера СС” 1929. Вони поділяються на загальну частину - “Альгемайне СС” та військову - “Ваффен СС”. Та як 1929 їх було всього три сотні, то вже на 1933 їх кількість сягає 200.000 та продовжує швидко зростати. На плечах СС лежала вся турбота про політичну поліцію гестапо (“Гегайме Штатполіцай”) та сітку її концентраційних таборів. Але військові, дивізії “Ваффен СС” - виконували особливо відповідальні військові завдання. То були відбірні частини німецької армії.

Такі відбірні, найбільш віддані партії частини - були й у совєцькій армії, але - щоб уникнути непорозумінь розставимо усі крапки над «і». У совєцькій армії ЧОН (Часті Особого Назначєнія), наступали за спинами армії, даючи їй зрозуміти, що наступаючи вперед, є ще якісь мінімальні шанси вижити; а от відступаючи... У німців же дивізії “Ваффен СС” - завжди були попереду, розв’язуючи найбільш тяжкі завдання; мабуть тому й програли війну ...

Оскільки ми тут чи не вперше, здається, піднімаємо таку цікаву тему, можуть виникнути - щонайменше два дражливі запитання. Перше стосуватиметься наступного: ми знаємо купу совєцьких фільмів, де висвітлюються подвиги совіцьких воїнів: піхоти, авіації, розвідки. Але чомусь не знаємо жодного, присвяченого подвигам “заградотрядов” або “штрафбатов”, - чому?

Друге, не менш логічне й цікаве запитання виникає щодо втрат. У німців найбільші втрати, схоже, несли ті, хто виконували найбільш важкі та відповідальні завдання, хто був попереду, тобто - вояки елітних дивізій “Ваффен СС”. А, хто ж у нас? Чи не складається, бува, післявоєнне ветеранство не так із тих, хто “грудью брал” Сталінград і Берлін (та там і полягли), як із ?... Ну, ви зрозуміли.

Але, продовжимо.

За задумом самого Гітлера формування СС мали бути «елітною орґанізацією націонал-соціалістичної партії», чимось на зразок «партії в партії», про яку згодом напише Джордж Орвелл. Претензією на щось подібне мала бути совєцька “номенклатура”, але ... для того, хто її зна?...

Для прийняття до лав СС обов’язковим було не тільки “всебічно поділяти націонал-соціалістичні погляди та мати політичний стаж”, але ще й бути “бездоганно німецько-нордицького походження”. Це не було звичайне собі “арійське походження” будь-кого з повноправних німецьких громадян райху: німцями мали бути батьки. Тут ішлося про значно вищу категорію - “рассіш гохвертіґе” (“расово високоцінні“). Тобто, мало бути документально засвідчене “арійське походження” не лише батьків, але й дідів, - “арієць з діда-прадіда”!

Кодекс СС був вельми строгим в усіх своїх частинах та весь час досконалився далі. Цікавим був, зокрема, наказ Ґіммлера - “СС бефейль № 65” від 31 грудня 1931; так би мовити, новорічний дарунок своїм підопічним. Він більше відомий як “Шлюбний наказ”, що реґулював шлюбні відносини для членів СС. Про його загальне призначення свідчить п. 3: “Далекою ціллю і створення спадково здорового цінного роду німецької нордично визначеної раси”. Цим наказом категорично заборонялися позашлюбні діти, а до дружин есесівців були виставлені такі саме вимоги “расової чистоти”, як і до СС взагалі. Письмовий дозвіл на одруження видавав сам райхсфюрер СС Ґайнріх Ґіммлер.

Зазначимо, всі ці подробиці ми розглядаємо тут не марно: вони понад важливі саме для нашого питання. Бо тепер, коли ми дещо ознайомилися з тим, ким були німецькі СС, - повернемося до української дивізії Січових Стрільців (скороченно - СС) “Галичина”. Чи могла вона бути військовим формуванням “Ваффен СС”, як це їй досі закидають вороги українського народу?

Підкреслимо при цьому, хоч таке щось і слід вважати загально відомим, що слов’яни взагалі, або українці зокрема, - націонал-соціалістичними політиками не відносилися до “арійців”. Поготів, до тих “расово високоцінних”, із яких за уставом складалися СС, а значить - і їх військові частини, дивізії СС. Про це є численні свідоцтва з писанини самих наці, починаючи від Альфреда Розенберґа (“Міт ХХ ст.”) та по самого Адольфа Гітлера (“Моя боротьба”).

Так, чи могла українська дивізія, до якої вербувалися часом і молоді “остарбайтери”, ще вчора - мало не «неарійські» раби німецьких “арійських” бауерів, - становити частину СС? Адже, всі вони не тільки не мали партійного стажу, але... Але й взагалі ніколи не могли належати до нацистської партії.

Відповідь є та може бути єдиною: бути частиною військових формувань СС - українська дивізія “Галичина”, - не могла. В жодному разі. А все, що з цього приводу досі написане або сказане, - є чиста та свідома брехня.

Або, чи могли якогось окремого українця прийняти до лав СС? - Далебі ... За німецьких законів таке щось було неможливе.

Так само неймовірне, як, скажімо, за “развітого соціалізма” побачити обраним на посаду першого секретаря обкому (а хоч і ґоркому) - такого собі жида; та ще й безпартійного... Бо, не забувайте, «поступіться прінціпамі» - аж ніяк не можна.

Але, що ж, може наці нарешті «поступілісь прінціпамі»? - та ні. Вже чим не чим, а своїми людожерськими принципами вони не поступалися ніколи й ніде, до останньої миті свого земного існування; всі знають.

Нагадаємо й ще одне, не менш очевидне, але таке, що вже пам’ятають не всі (а на цьому, на послабленні пам’яті з часом, - і паразитує пропаґандова брехня), на комірах одностроїв вояків “Галичини” - були не “блискавки” СС, а звичайний галичанський золотий лев.

Однак, попри все це - очевидне та незаперечне, можемо прочитати в досить авторитетному джерелі, до якого ми не одного разу зверталися, - й таке:

Остаточно, у квітні 1943 була уформована добровольча українська одиниця, відома як дивізія СС Галичина (німецькою: Ваффен СС Дівізіон Галіціїн). “Дивізія”, як вона зветься українською, була одною з багатьох не німецьких одиниць всередині військового об’єднання (Ваффен) нацистської елітної парамілітарної орґанізації.

(П.Р. Магочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 627).

Повторимо ще раз: не німці до німецьких СС не допускалися в жодному вигляді (див. вище). Все це наводить на вельми сумні роздуми. Тут ми зтикаємося з фатальним фактом: видалити з тезаурусу людства якусь, хоч помилку, а хоч і свідому брехню, - практично неможливо.

Політичні шахраї, що домінували у ХХ ст. - цим широко користувалися, а райхсміністр пропаґанди, доктор Й.Гьоббельс, навіть надихав своїх підручних: “Брешіть, брешіть якнайбільше, - щось та полишиться!” Але, передувала в цьому (та - як же далеко!), ясна річ, - Москва.

Військовий шлях дивізії був понад коротким. Вона була сформована за наказом галичанського губернатора Вехтера, та кинута під Броди, проти совєтів, але там потрапила до “котла”. Рештки її були відправлені на переформування, та її подальші сліди губляться у вирі подій кінця війни.

Це не завадило деяким негідникам від московської пропаґанди твердити, ніби негайно після погрому під Бродами 21-22 липня 1944 (де дивізія, однак, порядно поскубла совєцьких) її було відправлено на придушення Польського повстання у Варшаві. Повною брехнею є й ця версія.

Мета її - подальше розпалення ворожнечі поміж українцями та поляками; та не тільки. Бо, є ще й друга: відвернути увагу від свого власного союзницького злочину; нагадаємо й про це.


*

Повстання проти гітлерівців у Варшаві 1.08.-2.10.1944 - вартувало польському народові десь у 20 тисяч убитих бійців, та ще у десь 150 тисяч вимордованого карателями мирного населення. На другому березі Вісли на той час стояла та відпочивала озброєна по зуби “Красная армія”, яка - заохотивши поляків та навіть пообіцявши допомогу (про все це є документи), - не зробила по німцях за два місяці жодного пострілу. Справа в тому, що повстання підняла патріотична Армія Крайова (АК), а не прокомуністична (а значить - антипатріотична) Армія Людова (АЛ). А тому, всі їх обіцянки були стовідсотковою провокацією. Вони, «красниє», завжди любили звалювати власну брудну роботу на інших. Бо недорізані німцями поляки Варшави - незабаром потрапили до ҐУЛАҐу “визволителів”. Про якусь там звичайну людську “честь” - тут годі казати, це був їх злочин з найвидатніших, щось не ліпше, навіть, від морду польських офіцерів у Катині та Старобєльску (як це і його не приписали ще дивізії СС “Галичина”! - або УПА?).

Все це, однак, учить нас і ще одному, - тій глибокій солідарності цих двох різновидів виродків людства, яка за найтяжчих умов обопільної гризні за владу над світом (хоч і дещо передчасної), - не забували берегти та плекати свої спільні інтереси антилюдської солідарності.


Доповнення 5. “Операція Вісла”


Перемога Сталіна та його союзників у Другій Світовій війні - увічнена в історії як торжество ідей антифашизму та демократії. Але, те, що коїлося перед кінцем війни та після неї, не назвати інакше, як розгулом тоталітаризму, який - цілком можливо, - порівнюється з гітлерівськими злочинами проти людства. Розпочалася справжня епідемія полювання на людей, єдиною провиною яких було те, що вони жили там, де це комусь не подобалось.

Почалося велике полювання британської армії, акція по вилову тих, що посміли збігти від “вєлікого Сталіна”. Ловили та депортували до ҐУЛАҐу народів свіжих втікачів - воєнних років. Але хапали, бувало, й “русскіх казаков” та інших, що збігли незабаром після “Вєлікого Октября”. Чимало з них тоді покінчило самогубством, добре знаючи, що очікує їх «на любімой родінє». Це біснування було припинене, кажуть, тільки за наказом американського командування, якому розкрив очі Іван Багряний, такий саме втікач від Сталіна. Повну відповідальність за цей злочин проти людства несе Гарольд Макміллан, майбутній (1957-1963) прем’єр Великобританії; не комуніст, - консерватор.

Виселяли примусово судетських німців, помщаючись гуртом - на всіх, за колишні провини крикуна Гайнлайна. А союзнички, між іншим - нагадаємо, на словах засуджували принцип колективної відповідальності. А предки цих людей, до речі, жили там, по Судетах, часом і з XIV ст. Наприклад, родовід чи не найбільш відомого з судетських німців засновника ґенетики аббата Грегора Менделя (1822-1884) сягає XVI ст. Виганяли, так само, корінне німецьке населення Західного Шльонску, нових польських “зємь одзисканих”. Вивезли до Німеччини населення Східної Прусії (яке не встигли вибити), яка (Східная Прусія) нечекано, - не повірите, виявилася іще однією “ісконно-русской зємлєй”. Одночасно чистили від небажаних етнічних елементів схід Польщі, Україну, та... Один Бог відає, що там ще. Виселяли мільйони й мільйони людей, цілі народи, чого, як пригадуємо, - не робив і Гітлер.

Підкреслимо тут дві незаперечні обставини, які ставлять переможців і переможених на один правовий та моральний рівень.

По-перше, згідно з міжнародним правом покладеним, хоча би, в основу тієї ж створеної союзниками-переможцями ООН - примусова депортація населення - юридично прирівнюється до ґеноциду. Отже, спалення мільйонів у печах Майданека чи Тремблінки, або виселення мільйонів людей з їх батьківщини, - то однаково, ґеноцид.

По-друге, міжнародне право категорично засуджує, як злочин, - застосування принципу колективної відповідальності. У будь-яких формах чи відмінах. А його, пам’ятаєте, - широко використовували німецькі окупанти. Уб’ють десь німця, а вони за це не вагаючись розстрілюють сотню перших-ліпших із навколишнього населення. Цим широко користувалися “красниє партізани”, полюючи на німців в окупованих країнах. Так населення Білорусі вдалося підкоротити німецькими кулями десь на 1/4. Але, таке щось, це злочин проти сотні людей. Коли виселяють за якесь вигадане «сотруднічєство с нємцамі» цілий нарід (татари Криму, чечени, судетські німці тощо), - це злочин проти мільйонів, проти цілого народу: ґеноцид.

Подібний ґеноцид творився рівно півстоліття тому й на прикордонні Польщі та України, - почалося переселення українських поляків до Польщі, польських українців до України... Угода про “добровільне” (звичайно, у совєцькому сенсі) взаємне переселення, - датується ще 9.09.1944. Якщо з поляками практично не було проблем (як не було, а все одно подалі від Сталіна!), то десь із півмільйона польських українців удалося вигнати з Польщі до України тільки терором. А ще десь чверть мільйона - залишилось у Польщі. Поляки твердять, що це тоді Москва відмовила приймати подальших переселенців. Це виглядає досить правдоподібно. Справа в тому, що Росія ніколи не була військовим гігантом, її частенько били, навіть - набагато слабкіші. Про це писав свого часу ще Сталін, промовчуючи, як били Росію совєцьку. Свої ж набутки вона отримувала переважно чужими руками, сіючи розбрат і ненависть, сварячи та послаблюючи чварами інші народи. Завжди робила свою першу, головну місію - місія розкладу людства. Отже, усе, що наступило потім, - то радше російський вклад у “скарбницю” польсько-українських чвар; хоча, може, й не без сприяння поляків.

Бо саме ними чверть мільйона українців зі сходу були в більшості депортовані на захід, до “повернених польських земель”. Кілька тисяч визнаних небезпечними для нової совєцької Польщі (“націоналісти!”), - осіли у гітлерівському, ще теплому концтаборі Явожно - філії поблизького Освенциму. Для тих, хто цього уникнув, секретна інструкція передбачала: не селити поруч двох українських родин, не перевищувати 10% українців у кожному населеному пункті. Назва цього злочину проти людства, хоч і не так вже великого, на польські масштаби, була придумана віце-міністром оборони, ґенералом Марьяном Спихальським: “Операція Вісла”. Він хотів, мабуть, спаплюжити цим пам’ять про історичну перемогу над більшовиками на Віслі.

Що ж тут іще сказати, чого додати? Схоже, що панове поляки, за своє перебування під Росією, як же добре засвоїли, часом, російські уроки. Бо оте їх «не перевищувати 10 українців у кожному населенному пункті» - так це ж просто з отієї «Русской Правды» дєкабріста П. Пєстєля (ця глибока думка цитувалась в ч.2 на с.87):

…разделить все сии кавказские народы на два разряда мирные и буйные. Первых оставить в их жилищах и дать им российское правление, а вторых силою переселить во внутренность России, раздробив их малыми количествами по всем русским волостям.

Усього й різниці, що лемки то не кавказці, а Польща то не Росія. А взагалі… Як бачимо добрі думки історія не забуває. Не лише на той прислівний “схід від Перемишлю”, а часом і на захід.

Нагадаємо, що московським гауляйтером Польщі був призначений такий собі Болєслав Бєрут, кажуть, колишній “слєдоватєль НКВД по особим дєлам”. Це можна тільки уявляти собі, яким треба було бути останнім покидьком, щоб поляком пережити 1937! Бо, не забудемо, що ворогами “государства рабочіх і крєстьян” були, в тому числі й «бєлополякі»; або - “польскіє пани”.


*

Початок операції “Вісла” був понад драматичним та багатозначним. Наведемо коротку хроніку подій.

Деталічний план депортації доповідається на засіданні Держбезпеки та передається до Політбюро ЦК ПОРП (польська об’єднана робітнича партія, маскуюча назва для сталінських комуністів) - 27.03.1947. На другий день, за не досить з’ясованих обставинах гине на Лемківщині віце-міністр оборони, ґенерал Кароль Свєрчєвський. Всі польські енциклопедії згідно подають: “загинув у бою з бандами УПА”, але... розслідувати та підтвердити таке щось, то справа не однієї доби, але того ж дня, 28.03.1947 розпочинається “Операція Вісла”. Політбюро ЦК ПОРП збирається лише на наступний день, 29.03.1947 та приймає рішення про депортацію, яка вже йде на повний хід.

Це рішення Політбюро – є завідомо злочинне, бо називає депортацію “акція репресійна”, а значить засновується на принципі колективної відповідальності, засудженому міжнародним правом.

Здається, що мало хто з істориків звернув увагу на цей перебіг подій, котрий сам по собі може про багато чого свідчити. Спробуємо тому знову, як ми це робили не одного разу, підібрати розгадку, яка валяється на поверхні.

Військовим міністром Польщі був на той час ґенерал Мїхаль Жимірський (Роля). За ним не було комуністичного минулого, він був фахівцем, професійним військовим, та відзначився свого часу лише опозицією Пілсудському. Його призначення було деякою поступкою польській діаспорі й Лондону, та він мав із часом піти. Його першим заступником був Свєрчєвський, але й він мав свою ваду: був над міру популярний. А в сталінській системі таке щось може дозволити собі лише самий верхній - “пєрвий”. Невдовзі, 1949, Жимерський дійсно піде, але його замінить не поляк. Станеться безпрецедентне: на місце міністра оборони Польщі сяде сталінський попихач, совєцький маршал К.Рокоссовскій. Поспіхом навчений кільком десяткам польських слів (адже, військова мова є стисла та коротка), він пробуде на посаді сталінського наглядача (чи намісника?) Польщі аж до 1956, коли за кордоном сприймуть “разоблачєніє Хрущєва” як годиться, коли польський нарід скине, врешті, злочинне бєрутовське кубло, та замінить їх, хоч і комуністами ж, але... більш прийнятними, людськими, так би мовити.

Отже, хто тоді своєчасно прибрав ґенерала Свєрчєвського, бєрутовська охранка, чи сталінське НКВД, - то є питання суто академічні. Важливо одне, що з цього вийшло аж три вигоди: був розчищений шлях до Польщі російському ґенералові, створений привід для здійснення репресивної акції “Вісла” та набутий ще один пропаґандовий антиукраїнський козир проти УПА.


*

Старий римський принцип визначення злочинця - “кому це добре?”, не є абсолютний, може й підвести. Але, коли з одного злочину комусь виходять аж три користі, - жодних сумнівів бути не може. Схоже, що це план Сталіна. Він не був ні ґенієм, ні стратеґом, але був ґеніальним та неперевершеним провокатором. Можливо, (поки що) й найбільшим в історії багато- страждального людства. Топорне виконання є так, мабуть, на жаль і для нього, “вождя народов”. Але, що ж тут поробиш... Як вони всі самі були покидьками, то в НКВД працювали вже покидьки з покидьків, а від таких - годі чекати дійсно доброї роботи.

Але, повернемося до “Вісли”. Вражає кількість задіяних до акції людей, - майже дві армійських бригади, дивізія внутрішніх військ, міліція... В середньому, правдоподібно, одна озброєна людина на двох-трьох неозброєних українців. Вони, нема сумніву, стали жертвами своєї власної злочинної пропаґанди, спрямованої проти УПА, - у жаху - великі очі! Тільки він, тваринний страх перед можливою відплатою УПА, - спонукав зігнати стільки виконавців ґеноцидного злочину разом.

Сьогодні Європа поступово долає, ліквідує наслідки імперіалістичної війни між Гітлером та Сталіним. Останнім вибачився перед судетськими німцями за їх депортацію - президент Чехіі Вацлав Ґавел. Їм від цього нічогісінько не прибуло, але - важливий є принцип. Бо, скільки би ми не бачили в ній черговий ґеноцидний задум Сталіна, “Операція Вісла” проводилася польськими руками, від імені польської держави, а це й потребує остаточного визначення щодо неї тепер, коли поруч живуть незалежна Польща та незалежна (будемо сподіватися) Україна. Частково це було зроблено ще 1990, коли Польща та інші окуповані країни Європи почали звільнятися від московського ярма: сенат Польщі засудив “Операцію Вісла”; нещодавно зробив це й сейм. Вирішується питання й з компенсаціію колишнім в’язням концтабору Явожно.

Не слід забувати, що саме історичне примирення відкриває обом державам шлях до співпраці, до таких величних проектів, як “Міжмор’я”. До зближення та дружби вимушує нас, насамперед, - ґеополітика. Бо разом - ми нездоланні; пригадайте змарнований досвід Великої Литви, пригадайте “Диво на Віслі“.

Бо на переломі віків у світі існує одна країна, яка не відмовилася, ні теоретично, ні практично, - від гегемонізму та його зловісної тіні - ґеноциду. Отже, пам’ятайте про імперію! - а про неї нам усім як полякам так українцям, - є, що пригадати.