Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
Содержание6. “Хрущов - убивця!” 7. Справа Івана Дем’янюка У цій книзі викривається реакційна суть обох загонів антикомунізму, ганебний альянс між ними |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
6. “Хрущов - убивця!”
Так скандували були підчас демонстрацій люди доброї волі, б’ючи вікна совєцьких амбасад по цілому світі. Але, не помічено, аби хтось за подібних обставин скандував би - “Сталін - убивця!”. А “наш Нікіта Сєргєєвіч”, тільки подумати, - прославився на заході саме тим, що “разоблачіл (культ лічності) Сталіна”. А це вам уже не дурепство з кукурудзою, яку треба продвинути за Полярне Коло, або хрестовий похід проти віслюків ...
Нагадаємо про це ще раз. Службовий шлях самого Н.С. (як і Брєжнєва з Косигіним) потерпає відчутний перелом саме 1937, та перед ним він товчеться десь на самих задах кремлівської ієрархії. А вже 1939 поповнює своєю персоною дещо спорожніле Політбюро ЦК ВКП(б). Того ж 1939 він призначається сталінським гауляйтером України (1939-1949). Його основним життєвим призначенням є тепер боротьба на основному фронті Москви, - викоріненні всього українського: нації, культури, народу. Одне слово, очистка чергової «русской зємлі» від її законних власників. Не забуде він про це й ставши “вождєм”, поки не злетить 1964.
Таким чином, саме він, Н.С.Хрущов, несе пряму відповідальність за все те, що відбувалося в Україні з 1939 та по 1964. А відбувалося за цей час чимало, та відповідальність за це несе, в першу чергу, - він. Це й перелічимо: політичні (вони ж - етнічні) чистки в Галичині, Буковині та на Закарпатті; як перед війною, так само після. На його ж совєсті усі повоєнні репресії, вивезення до Бетпак Дала (Голодного Степу) всього татарського народу, а з ним ще десь мільйона людей з України («бил в окупаціі»). На конті цього ж кремлівського хряка й голодомор 1947 в Україні, ще з півтора мільйони людей.
Отже, ота доповідь Хрущова на ХХ з’їзді - мала чітке підгрунтя: необхідність виробу якогось модус вівенді - засобу існування поміж самими кремлівськими хряками, не більше. Давайте ж, мовляв, “жіть дружно”: гризня за владу, та - як же без неї, але ... принаймні ж - не нищити одне одного! Що ж, по ньому такий спосіб життя прижився: і він не понищив опозиціонерів - Молотова, Кагановіча “і прімкнувшєго к нім Шєпілова”, і його не знищили, відправивши на пенсію.
Але, за межами вузького класу номенклатури - не змінилося рівно нічого. До того, все це були справи внутрішні, та не ними він набув на заході славу убивці, міжнародного злочинця, не меншого від самого Сталіна.
Отже, повернемося до основного ворога Н.С.Хрущова - України.
Є досить відомими масакри політичних в’язнів НКВД по численних містах України (Львів, Київ, Житомир, Тернопіль тощо, 1941). Розстріли інтелігенції у Львові. Вони, ясна річ, не могли бути здійснені без санкції Хрущова, та на це є незаперечні підтвердження. Зокрема німецький дослідник Курт Цізель (Червоний Румфорд. Документація до холодної війни, Тюбінген, 1961, с. 97) посилається на:
... зізнання свідка, колишнього урядовця НКВД, ім’я якого я, з огляду на безпеку його особи, не називаю. У дійсності цей свідок визнав під присягою, що ця радіограма з Києва, яку він бачив на власні очі, мала такий зміст: “Перед покиненням міста знищити всю інтелігенцію. Н.Х.”
Інтелігенцію встигли були знищити у Львові та мало успіли в Києві. Не від совісті, а радше від того, що передчасно накивали п’ятами. Але, маючи на увазі отого “збіглого урядовця НКВД”, Москва затіяла так звану “аферу Оберлендера” у своїй завжди марній надії “упрєдіть врага”.
Напередодні планованого Н.С.Хрущовим убивства С.Бандери (та по вдалому та нерозкритому убивстві Л.Ребета), газетка східнонімецьких московських попихачів - “Нойес Дойчлянд” (де вона тепер, ця “Нова Німеччина”!) надрукувала статтю – «Масовий убивця Оберлендер при дєлє». В ній саме йому, Теодорові Оберлендеру, й приписувано масові більшовицьки убивства у Львові влітку 1941, як політв’язнів так інтелігенції.
Підкреслимо принагідно, що за наказами Хрущова розстрілювано тоді саме й тільки політв’язнів; кримінальників, як це згідно підтверджують усі свідки, - було випущено на волю. Вже з цього, аж як простого факту, будь-яка неупереджена людина, що має хоч крихту власного розуму, може незаперечно заключити, що вони - вбивці, грабіжники та гвалтівники, - розглядалися більшовиками як свої. Ворогами для них були, виключно, люди, які відстоювали інтереси власного народу.
А це, в свою чергу, незаперечно свідчить, що Совєцький Союз був не так державою, як інші, а всього тільки найбільшою у світі кримінальною бандою. Але, повернемося до чергової більшовицької афери.
*
Доктор Теодор Оберлендер був на той час міністром ФРН у справах біженців та інвалідів війни в уряді бундесканцлера Конрада Аденауера (1876-1967), та його дискредитація сприяла би, посередньо, дискредитації самого Аденауера, а значить - дала би великий козир Москві, яка й тоді ще не могла відмитись від пакту Молотова-Ріббентропа.
Відповідальність за убивства у Львові 1941 (як і в іншіх містах України) й була покладена Т.Оберлендера, який тоді був, ніби “політічєскім руководітєлєм” батальйону “Нахтігаль”, уформованого - з кого би ви думали? - правильно: “із українскіх добровольцєв”.
Сенс цієї московської афери з Оберлендером виявиться пізніше, після убивства 15 жовтня 1959 Степана Бандери в Мюнхені. Негайно по тому, як підчас розтину були викриті сліди ціанової кислоти, - відпала й версія про смерть від серцевого нападу, яка так добре спрацювала у випадку Лева Ребета 1957. Стало більш-менш очевидно, що йдеться про вбивство. От тоді й придався запасний варіант з аферою: мовляв, Бандера знав про злочини Оберлендера та міг бути свідком проти нього на суді; а той злякався цього й убив Бандеру. Одночасно Москва почала випробувати й запасні варіанти. Зокрема, плести щось про порахунки всередині ОУН. Вся правда виявиться остаточно лише роками пізніше, на Федеральному суді в Карлсруе, 1962.
Історія хрущовських полювань на Степана Бандеру, найвидатнішу постать українського визвольного руху, уходить коренями в часи хрущовського гауляйтерства в Україні.
Почалося все ще 1947, та з провінційного київського КГБ (тоді - МГБ), безпосередньо підвладного Хрущеву. Убивство повинен був виконати совєцький агент Ярослав Мороз, виправлений до Німеччини. Пояснити його, це вбивство, передбачалося якимись ОУНівськими порахунками, хоча щось подібне й не було відоме взагалі. Отже, треба було викликати якусь українську міжусобицю; але, злочинний план Хрущова провалився відразу, завдяки пильності українців.
Спробу було поновлено вже 1948, коли через Польщу до Німеччини був перекинутий другий агент КГБ Володимир Стельмащук, більш досвідчений. Він був перед тим капітаном АК (“Армія Крайова”), де виконував провокаторські завдання КГБ (НКВД). В ОУН його незабаром теж здемаскували та він змушений був хутко зникнути з Німеччини.
Пізніше, коли Хрущов був уже у Москві, 1952, - зі Східної Німеччини до ФРН були заслані двоє агентів МГБ, Лагуда й Леман, з наказом убити С.Бандеру. Але, німецька розвідка Гелена мала тоді свого агента на оперативній базі МГБ у Карлсгорсті (Східний Берлін), та митю заарештувала обох, надовго засадивши до каторжної тюрми у Франкфурті над Майном.
Наступного 1953 Н.Хрущов висилає на убивство Бандери до Мюнхену свого старого та випробуваного агента, німця Стефана Лібгольца з Волині. Одначе його в ОУН хутко розпізнали та стежили за ним, простежуючи мережу його зв’язків. Тільки 1957 йому прямим текстом заявили, що йому нема чого робити в Німеччині та він зумів зникнути. Подався до Східного Берліна, кубла совєцьких шпигунів і диверсантів. Потім, 1961, він вирине знову, у зв’язку зі втечею убивці Ребета і Бандери, Богдана Сташінского на захід.
Крутилося навкруги Бандери й чимало іншого московського сміття, аж до якогось Вінціга, заарештованого німецькою розвідкою; він планував викрадення дітей Бандери.
*
В Москві тим часом починають розуміти, що часи аматорства минули, в Німеччині є свій захисний апарат проти терору, своя розвідка, та ... до справи треба готуватись грунтовно. Настає час Богдана Сташінского, досвідченого агента КГБ з 1950. Його готує та напутує сам голова КГБ Алєксандр Шєлєпін, довірена особа Н.С.Хрущова. Той згодом зробить його за це на ХХІІ партз’їзді (1961) - секретарем ЦК. Зброю для Сташінского виготовляє спеціальний науковий інститут убивць КГБ “почтовий ящік № ...”, у просторіччі - “хозяйство Жєлєзнова”. Це компактна пістоля, що вистрілює в обличчя жертви плювок синільної кислоти, найсильнішої отрути, яка провокує негайну зупинку серця: імітуя раптову природну смерть від серцевого нападу. Хоч і має характерний запах - гіркого міндалю, який, однак, скоро вивєтрюється; але, попавши до організму - отрута зберігається довше, та може бути викритою при своєчасному розтині.
Саме з цієї зброї був убитий Б.Сташінскім 12 жовтня 1957 на сходах свого бюро український журналіст, доктор Лев Ребет, - перше мюнхенське вбивство. Але, воно було радше пробою, перевіркою схеми дій. Бо, - поліція навіть не засвідчила вбивства, та зійшлася на тому, що Л.Ребет помер від несподіваного серцевого нападу.
У Москві перебіг подій викликав загальне захоплення та радість: шлях до досконалого скритовбивства нарешті знайдений! - тепер ...
Але, наступне убивство Степана Бандери на сходах його власного дому у Мюнхені 15 жовтня 1959, - показало, що московським убивцям ще далеко до досконалості: розтин тіла показав наявність отрути. Саме тоді й придалася для відведення очей попередня афера з наклепами на Оберлендера. Однак, і цього було замало, бо 13 жовтня на прес конференції у Східному Берліні, московська більшевичня вустами агента КГБ Стефана Лібгольца робить сенсаційне “відкриття”: С.Бандеру замордував член проводу ОУН Дмитро Миськів!
Здавалося би - навіщо нова версія, коли вже й стара, з Оберлендером, майже забуласяі Але, справа в тому, що місяць перед тим, 12 серпня 1964, - звіяв на захід убивця Ребета і Бандери, агент Шєлєпіна і Хрущова, Богдан Сташінскій; тільки но нагороджений за свій геройський вчинок орденом «Красного Знамєні».
Втім, як ця нова версія щось там і засвідчила, так це радше те, що всі й раніше могли добре знати (як хотіли знати). А саме, що навіть у справі свого життя - брудній провокації, московські більшовики були ,часом, таким самим сміттям та нікчемством, як і в будь-чому іншому. Бо Дмитро Миськів, шкода, був 12-15 жовтня 1959 у Римі в справах, що засвідчене документами та свідками. Та був викликаний терміново до Мюнхену тільки 15 жовтня 1959, після убивства Бандери.
Одне слово, брехливих совєцький версій, та ще таких, що кожна виключала інші (!), - було тоді не перелічити. Однак, жодна з них не була сприйнята кимось серйозно; з кожної стирчали віслючі вуха московського КГБ. Ну, як з отим повідомленням про смерть Бандери радіостанцією в Празі, яке ,кажуть люди, передувало самому вбивстві на цілу годину.
*
Для новітньої історії десятиріччя 1953-1963, - було чи не найбільш рясним на історичні події. Оглянемо їх коротко.
Смерть І.Сталіна 5.03.1953 - призвела до радикальної зміни влади в Кремлі. Світ турбується, сподівається, гадає - якою ж вона буде, ота нова влада? Дещо заспокоюється, розумуючи так, просто і очевидно: а, чи щось може бути ще гірше від “отца народов”? Але, ці блогі надії підкріплює 14-25.02.1956 - ХХ з’їзд партії більшовиків: «культ лічності» разом із його «послєдствіямі» - повністю викрито, все в повному порядку; нічого такого більше не повторюватиметься. Але, що за шкода, - минає всього кілька місяців та практичне намагання мадярського народу позбавитись для себе «послєдствій культа лічності» - 23.10-4.11.1956, - утоплюється Кремлем у їх власній крові, роздавлюється совєцькими танками. Тут навіть “боягузливий Захід” починає щось розуміти.
На відповідь Совєцький Союз запускає “спутнік” 4.10.1957, але 12.10.1957 - убиває Лева Ребета. Втім, що ж - серцевий напад, з ким не буває? - фонди СССР дещо підвищуються; поготів, 4.10.1959 удається сфотографувати зворотній бік Місяця, якого ще ніхто не бачив, чи ж не досягнення? Однак усе остаточно псує вбивство Степана Бандери, поготів, досвідчені люди не мають сумнівів щодо авторства. Одночасно наприкінці 1960 відбувається XV Генеральна Ассамблея ООН, де виступає сам Н.С.Хрущов, борець за загальний мир, пропонуючи остаточно звільнити усі колонії та всім повністю роззброїтись. Під контролем ООН, ясна річ. Він добре знає, що його СССР не роззброїться ніколи, але ... Він - досвідчений демагог та знає, що каже. Зі своєї кремлівської висоти вважає весь світ за придурків, та не приховує цього. Йому сміливо наважується опонувати прем’єр Канади, пастор Джон Діффенбейкер, який прямо указує, що в колоніальній залежності від Москви перебувають багатомільйонні народи так званого СССР, в тому числі - й український. Не дарма ж уже рік, як конгрес США прийняв резолюцію про щорічний Тиждень Пораблених Націй; до яких, знову ж, входить і українська. Не в стані чомусь заперечити по суті, Хрущов 12.04.1961 на відповідь поспіхом запускає в космос Ю.Гагаріна, - “наш отвєт Діфєнбєйкєру”. Мовляв, ви вже бачили - соціалізм - то й є найкраща стартова площадка до космосу. Довірливий світ на разі знову трохи заспокоюється, ви ж бачите: “русскіє опять удівілі мір!”
Але, спалахує 17-19.04.1961 кубинська криза, Совєцький Союз знову впійманий за руку, на гарячому. Криза якось-такось ладнається особистою зустріччю Хрущова та Кеннеді у Відні 3-4.05.1961, але все знову псується спорудженням берлінського муру у жовтні 1961. Потім, 22.11.1961 у Торонто виступає Джон Діфенбейкер та громить СССР із повним знанням справи, як колоніальну та імперіалістичну державу, а тут ще тікає на захід рятуючи шкуру Богдан Сташінскій та вибовкує там усю правду, як про підле убивство Степана Бандери, так і про іншу терористичну діяльність Кремля за кордоном. Знову - сенсація на весь світ, та знову - до чого ж неприємна! Але все це так, тільки попередні демаскування; а через рік відбудеться процес в Карлсруе, деталічний та прилюдний, без секретів, що додасть до цього - попереднього, ще чимало нових цікавих подробиць, - висвітлить усю кухню КГБ.
Цього разу світом прокочується хвиля протестних антисовєцьких демонстрацій по великих містах країн світу, наприкінці 1961 та на початку 1962; усього - з півтори сотні. З них найбільше припадає на Великобританію - 48, Канаду - 38, Німеччину - 13, США - 11, тощо. Повчально навести гасла, під якими вони проходили, виписані великими літерами на транспарантах. Для зразку наведемо їх з отих двох, чи не багатолюдніших (сотні тисяч!), у Лондоні, 25-26.11.1961:
Хрущов - убивця! Росія - відпусти колонії! Кров українських лідерів на руках Хрущова! Українська боротьба за волю - продовжується! Геть із російськими вбивцями! Хрущов - отруйник! Україна оплакує убивство Бандери! Ми звинувачуємо Хрущова у смерті Бандери! Російські убивці не зупинять української боротьби за свободу! Геть московських гангстерів! Сьогодні Хрущов убиває Україну - завстра - ВАС! Мир у світі в небезпеці, поки у Кремлі убивці! Майбутнє ваших дітей вирішують гнобителі України! Україна вимагає незалежності від Росії! Україна хоче позбавитись російських убивць! Хрущов був рукою Сталіна в Україні! Убивця Бандери удостоєний ордена від Російського уряду! Бандера загинув за українську свободу! Російський уряд - то ганг убивць! Сталін має учня в Хрущові! Хрущов і Шєлєпін - убивці Бандери! Хрущов - кат України! Стережіться! Хрущов вас поховає! Свободу Україні! Комунізм іде з убивцями! Комунізм - інша форма російського імперіалізму! Допоможіть нам!
Вражає тут, як реторична сила гасел, так і висока політична зрілість їх змісту.
Коли розмірковують оті славетні підстави “снятія Н.С.Хрущова”, то з цієї причини можна й багацько чого почути. Від посилання на особисті амбіції Л.І.Брєжнєва до “зради” Анастаса Мікояна. Все це було так, але справжній історичний аналіз свідчить лише про одвічну містечковість совєцької історії. Бо, як підходити до історії зі справжньою історичного пункту зору, ідучи від аналізу дотихчасової совєцької політики, яку чи не особисто формулював “наш Нікіта Сєргєєвіч”, то його - як політичного діяча, можна вважати на той час (1964), - стовідсотково спаленим.
У внутрішній політиці, крім другорядних, але численних промахів, він розвивав економічну ідею регіональності: так звані совнархози. Пояснимо це так, аби було ясно для кожного. Сталінська економічна інтеграція базувалася на штучних засадах, на тому, що кінцевий, стовідсотковий продукт виробництва - завжди виробляла Москва. По “рєспубліках” виробляли завжди лише напівфабрикати. Скажімо, бавовну вирощували в Узбекістані, нитку з неї сукали десь в іншому місці, скажімо - в Прибалтиці, матерію з неї ткали ще десь в іншому місці, а штані з цієї матерії - кінцевий продукт, - сшили десь у Москві. Така система, щоправда, була можливою лише за умовних цін на нафту, на перевезення, за отого монополістичного держкапіталізму. За ринкової економіки такі «економічєскіє связі» стали би понад збитковими та саме над іх “розривом” так плакалися свого часу інтер-люмпени у незалежній вже Україні. Хрущов, віддамо йому належне, помітив збитковість подібної «інтеграції», та спробував дещо поліпшити справу, провівши чітке економічне районування, створивши регіональне керування економікою, - так звані “совнархози”. Але спалив себе цим в очах соратників, які розуміли до чого це може привести в перспективі: економічної, а значить і політичної самостійності совєцьких “рєспублік”.
Цілком спалив він себе, очевидно, і ззовні, показавши, що оте «разоблачєніє культа лічності», - було та полишилося тільки балаганом, який - у жодному разі не змінив хиже єство традиційного російського імперіалізму.
Таким чином, його зняття, якщо воно мотивувалося дійсно політичними мотивами, - мало бути абсолютно закономірним.
*
Назви (чи звання?) убивці “наш Нікіта Сєргєєвіч” заслужено здобув у світі тільки з початком шестидесятих, коли убив Ребета та Бандеру, але то вже був присмерк його кар’єри. Але, гудячи Сталіна за масові репресії проти членів партії саме це було стрижнем його критики - він і сам не нехтував масовими репресіями: хоч і не проти комуністів. На його конто можна поставити масові розстріли просто неба, не гірші від уславленого “9 января”, що його приписують отому, останньому зі “псевдо-Романових” - “Ніколашкє кровавому”. Та яких поберегався навіть “Вєлікій Сталін”.
Це були відомі розстріли білого дня в Джезказгані 1954, ще на самому початку правління. Потім - розстріл ініційованої студентами демонстрації в Тбілісі 1959, на честь 80-річчя тов.Сталіна І.В. Як же вони наважилися, коли він особисто, ще 1956 - “разоблачіл” саме «культ лічності» останнього! На ньому ж, біснуватому кремлівському хрякові, лежить уся відповідальність за розстріл робітничої демонстрації в Новочеркаську, 1962.
Отже - чому ні? - саме так, насправді, - “Хрущов - убивця”!
7. Справа Івана Дем’янюка
Наше ХХ ст., як жодне інше, рясніє сенсаційними судовими процесами, на яких задумувалося було торжество справедливості, але ... не так ставалося, як гадалося. Процес М.Бейліса 1911 в Росії, - повністю обманув надії його організаторів: втрутилися прості люди, присяглі. Та й навели остаточний порядок. Зате процес Шварцбарта пройшов за планом, став типовим антипроцесом, на якому судили не вбивцю-терориста, а його жертву.
Не було, годі казати, торжеством справедливості й судилище 1946 в Нюрнбергу, та з вельми простої причини, - на лаві підсудних була відсутня краща половина військових та всяких інших злочинців часу: вона обвинувачувала другу ... Не став таким навіть процес Б.Сташінского в Карлсруе 1962, якому нема чого дорікнути з правової точки зору; що ж тут поробиш, тактичні міркування. От, якби по ньому зависли на шибениці Хрущов разом із Шєлєпіним, ну, тоді інша справа ...
Але, був у ХХ ст. і судовий процес, який - хоч і став найдовшим з усіх, але так і не дав остаточно перемогти несправедливості; це був процес Івана Дем’янюка.
В Совєцькому Союзі кінець семидесятих - початок восьмидесятих, то не були найліпші роки: кінець ери Брєжнєва та п’ятнадцять місяців Андропова. Який учиняв полювання на людей за зразком німецької гестапо - систематичні “абляуф” (облави). Нехтуючи при цьому сутою дрібницею, тим, що гестапо робило це на окупованих землях та у воєнний час. А він - у мирний час, та ще у власній країні.
Підтримувався на рівні, відповідно, й войовничій дух інтер-люмпенської «нації», - час від часу кого-небудь судили; як не було під рукою військового злочинця (мало не обов’язково - з українців), так судили “дисідента” (у нас - “націоналіста”).
Як судили “дисідентів” - розбирати не будемо, не про те зараз ідеться, а військових злочинців судили, звичайно, на підставі свідоцтв “очевидцєв”; бо, які там уже речові докази злочину можуть бути через тридцять-сорок-п’ятдесят років ...
Кожен, хто слідчим працював зі свідками - добре знає, яка це мозольна робота, - люди темнять, плутаються, часом, у тому, що було тільки вчора-позавчора, а тут ... проходять десятки років. Людська пам’ять, хоч ніби й фіксує дослівно все, що переживає людина при свідомості, але є тут і свої підводні камені. Якась там відомість, що не запотребується роками - забувається, шлях до неї, так би мовити, заростає. Довелося читати десь про польське село, ніби вирізане бійцями УПА. Два свідки (це було через півстоліття!) сподобилися припам’ятати біля 300 імен та прізвищ своїх колишніх односельчан, подавши ще й вік кожної жертви. Читаючи таке щось із сумом думаєш: а, чи назвав би хтось із них в такий спосіб хоч пару десятків людей з їх сучасного оточення? - певний, не назвав би. Отже, тут ніяк не можна бути гарантованими від свідомого фальшування. Тому такі процеси - в свинячий голос, - взагалі слід би заборонити. Вони протирічать основам правосуддя.
Але, навіщо ж вони були потрібні, оті так запізнілі процеси? - насамперед, на те, аби підтримувати оту їх “дружбу народов”, а простіше кажучи - антагонізм поміж ними. Бо, саме вона - “дружба народов”, і почала давати тріщину перед кінцем “імперіі Зла”. Зростала знову, після Сталіна, кількість політв’язнів по російських концтаборах, але тепер там усі були разом: українці, жиди, естонці ... Створена тим же “старшім братом” легенда про “українскій антісємітізм” та українську вишиванку - “антісємітку”, - все більше не спрацьовувала. Та, й саме життя підганяло, починали виникати жидівсько-українські товариства у вільному світі: як же таке терпіти?
Потрібне було, як повітря, щось незвичайне, нещоденне, - сенсація світового масштабу. і - це не просто слова, бо ...
Про такий можливий союз, а радше (оскільки його ще немає) про його загрозу, - спритяться заздалегідь сповістити світ совєцькі «політологі». Пригадується така собі, не худенька (190с.) книжечка товаріща Л.В.Гамольского - “Тризуб і “зірка” Давида”, Дніпропетровськ, 1975. Чому “зірка” взята у лапки - відомо лише автору. Чи то, бува, тільки ота їх п’ятикутня - пентаграмма диявола, - є справжньою зіркою, а всі інші то так - “зірки”? Автор рясно цитує “вождєй”, Л.І.Брєжнєва та В.Щербіцкого, та ... Втім, краще наведемо просто аннотацію книжки:
Сіонізм та український буржуазний націоналізм мають багато спільних рис не лише в ідейно-теоретичних побудовах, а й у практичній антинародній діяльності. В останні роки «лицарі» тризуба і “зірки” Давида разом з усіма реакційними силами активізують антирадянські диверсії, намагаючись перешкодити процесу оздоровлення міжнародного політичного клімату і водночас експортувати отруйні ідеї націоналізму в нашу країну. З цією метою налагоджуються і зміцнюються контакти між ватажками решток української буржуазно-націоналістичної еміграції і сіоністськими верховодами.
У цій книзі викривається реакційна суть обох загонів антикомунізму, ганебний альянс між ними.
Вони обидва, що сіонізм, що націоналізм, ви розумієте, - ледь животіють, але - тим вони небезпечніші, чи не так? - пригадайте, чому нас учив “Вєлікій Сталін”. Бо,
Аналіз сучасного становища українського буржуазного націоналізму та сіонізму доводить, що ці реакційні течії знаходяться у стані глибокої кризи. Вона проявляється у теоретичній безплідності і антинауковості їхніх соціально-політичних концепцій. Уже давно в структурі цих антикомуністичних, антирадянських систем домінують антигуманістичні конструкції расизму і фашизму. Сьогодні, як можливо, ще ніколи раніше, сіоністи і українські буржуазні націоналісти активізують свою підступну діяльність, прагнучи до будь-яких злочинів проти сил миру і прогресу. А тому треба ще активніше викривати реакційну суть націоналістичних доктрин, вести наступальну боротьбу проти ворогів пролетарської єдності трудящих (с. 5-6).
От тепер ми знаємо, нарешті, з якої причини треба вести цю непримиренну (як завжди) боротьбу.
Після антисемітської резолюції ООН, що прирівнювала ідеологію сіонізму, ні більше, ні менше, як до фашизму, - потрібне щось ще сенсаційніше, щось антиукраїнське. Як от процес М.Бейліса - тільки навпаки. Так би мовити - у зворотньому напрямі.
Поготів, існувала, чи то правда, чи то легенда (створена у тому ж КГБ), про такого собі наглядача в крематоріях, чи то Аушвіца, чи то Тремблінки, якого й прозвали ніби “Іваном Грозним”. Кровожерного - ясна річ - українця, що нелюдськи знущався над жидами, яких відправляв до крематоріїв. А на легенду схоже це з двох причин. По-перше, хто би там про оті знущання сповістив світ, як їх жертви потрапили до крематорію? - а, по-друге, дуже зграбно така легенда укладається до другої, - російської легенди про “українскій антісємітізм”; хіба не так?
Вони, зграя дрібних кримінальників, захопивши владу над цілою імперією, стали вважати себе всемогутніми, та хутко вибовкали цей потяг у пророчих словах: “ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью”; і – «дєлалі», що б ви думали ... Вони, що не мали зеленого поняття про законність і право, - обожнювали судити, обожнювали різного роду “процєсси”. Судити тих, «кто нє с намі» (а значить - “протів нас”). Пригадується фільм про революційні роки, за твором такого собі третьогатункового совєцького письменника Рекемчука. Там двоє “пролєтарскіх рєбят” незадоволені своїм знайомим, чистюлею-гімназистом. От один і каже другому: “Давай єго судіть; ти будєшь судья, а я - прокурор”. Приблизно за такою ж схемою та з подібним же знанням справи діяли їх офіційні суди. Цими “судами” повняться двадцяті-тридцяті роки: “процєсс СВУ”, “Шахтінскоє дєло”, “процєсс Камєнєва-Зіновьєва”, “процєсс Бухаріна-Рикова” тощо. Потім, уже по війні, - не менш сенсаційні “процеси” по “народних демократіях”: “процєсс Сланского”, “процєсс Костова” тощо ...
Отже, на той час їм був потрібний як повітря новий сенсаційний “процєсс”. На зміну отим, старим, які їм давно великодухо дарував і вибачив “боягузливий Захід”. Процес над яким-небудь видатним військовм злочинцем; а, якби він до того був ще й українцем, - то чого ж тут іще можна побажати?
*
Нагода не забарилася. Справа в тому, що совєцьке КГБ на боягузливому Заході, де арешт чергового совєцького шпигуна встидливо укривався від розголосу преси, - ніколи не знало для себе істотних проблем. Але загальне тло могло змінюватися з часом, ставати більше або менше сприятливм. З приходом до влади у США президента Дж.Картера (отого, від земляного горіха) відповідно змінилася й уся урядова адміністрація. Яка, в цілому, стисло відповідала й своєму президентові, що не вписався великими досягненнями (особливо - політичними) до історії країни. Агентам КГБ удалося тоді, схоже, проникнути до Соціального відділу Департаменту юстиції США, який 1979, без жодних причин чи приводів, почав оприлюднювати листи “військових злочинців”, катів жидівського народу, але не німців, ні, навіть не поляків, - кого треба: українців, литовців, латишів, естонців ... При цьому - дивна річ, - чи ви не звернули увагиі - справа в тому, що табори знищення - Освєнцім (Аушвіц), Собібор, Тремблінка, - всі як один були у Польщі. На її цілому терені, вважається, було винищено три мільйони європейських жидів; проти десь мільйону в Україні. Але от у всіх отих командах нищення, - українці, литовці, а - де ж поляки? - або росіяни? Хіба вже так жодного й не було? - не до віри.
Люди, американські громадяни, що зазнали наклепів з боку отого Соціального відділу (інакше це не назвати, не кваліфікувати) були, як правило, люди від Третіх Національно-Визвольних Змагань, що були би приречені на смерть або заслання в СССР. Нагадаємо, що підчас війни чи по війні, СССР покинуло, за свідоцтвом експерта Н.Толстого, що займався цим питанням, загалом приблизно 2.270.000 людей. Їх усіх прагнула віднайти та виловити британська армія, що не надто знесилювала себе військовими діями проти німців (переважно відступала), але ... В загальному післявоєнному заметі й вона навряд чи була в стані повністю виконати дане їй сталінське доручення; відправила на Колиму, напевно, десь менше половини. Решта цих людей, не сподіваючись на гостинність ще більш боягузливої Європи, - незабаром перебралася до Нового Світу, головне - до США та Канади. А тепер і ці почали злигуватися зі совєтами, уже не сталінськими так брєжнєвськими, бо й у Канаді була створена комісія в справах військових злочинців, під головуванням сенатора Дашена. Яка теж, у свинячий голос, без жодних речових доказів, тільки за відомостями свідків, - намагалася й собі переслідувати “військових злочинців”.
Зауважимо, так - мимохідь, що юстиція “найбільш демократичної з країн світу” - обробилася тоді по самісінькі вуха, бо абсолютно переважна частина підозрюваних змогла відразу довести свою непричетність до будь-яких “військових злочинів”, а до того у списках було виявлено чимало імен людей, жодних слідів існування яких насправді, - ніколи викрито не було.
Чому саме КГБ, вкупі з Соціальним відділом Департаменту юстиції США, - призначило тоді жертвою Івана Дем’янюка, полишається їх спільним секретом.
Він, народжений в Україні 3 квітня 1920, в селі Дуб-Махаринці на Вінничині, змалку працював на колгоспній кріпаччині, та зумів якось вижити 1933, уникнувши свого совєцького призначення; грубо порушивши сподівання влади. Року 1936 Іван вивчився на тракториста та 1940 був покликаний до армії, але потім відправлений додому за відсутністю чобіт. Було у них таке, свідчу: чогось саме напередодні війни, коли треба було ось-ось “шагать на Бєрлін”, у них як навмисно забракло отого їх кирзового неподобства, яке вони звикли велично іменувати “чоботами”. Потім, із першого дня війни покликаний знову на передову, поранений та видужалий, він потрапляє до німецького полону під Керчю 1942, разом із іншими 125 тисячами бійців армії. Із таборів військово-полонених його 1944 відправляють до РОА (Русская Освободітєльная Армія) Власова; а вже з нею він потрапляє до американських таборів. Потім одружується з депортованою та 1948 звертається за дозволом на в’їзд до США, якого отримує 1951; а з 1958 отримує й американське громадянство. Працює, участить у громадському житті української громади, має власний будинок і трьох дітей, і от - на тобі ...
Отже, Іван Дем’янюк уже намічений жертвою, але ... Нема як нема приводу, якоїсь конкретноі зачіпки, аби його можна було поставити перед судом. Такий доказ, та прямо іменний, незаперечний, знаходиться, та - де б ви думали? - правильно, у Москві.
Його (доказ) - відповідальна місія, доставляє до США на власному літаку - вєрний друг російського імперіалізму та більшовицького тоталітаризму, від Лєніна по Горбачова, - американський міліардер жидівського походження - Арманд Гаммер. Той самий, що на замовлення Москви спорудив в Україні завод по виробництву аміаку; з очевидно геноцидними цілями, бо він не стільки виробляє, скільки трує усе навкруги.
Так от, цей суб’єкт і привіз до США готовеньке посвідчення про закінчення таким собі Іваном Дем’янюком поліційних курсів підготовки табірних охоронців. і не якихось там собі совєцьких “вєртухаєв”, а - самих справжніх: німецьких. Чи існували були в історії подібні “курси”, ніхто - звісно, не перевіряв. Тільки десь потім, потім, кажуть, у когось вистачило розуму звернути уваги на клей, яким було склеєне новісіньке посвідчення, - полімерний, якого в сорокові роки не знали. Та й папірові, кажуть, теж не можна було дати десятків років.
Але, що би там не було потім, а на початку московська фальшивка спрацювала та Іван Дем’янюк на початку 1981 був арештований і обвинувачений в тому, що він і є отой легендарний “Іван Грозний”, повинний у знищенні десятків тисяч людей.
Можливо, що організатори процесу в США - з самого початку знали, відали, що творять, та сподівалися не так на вирок у справі, як підняти цим судом антиукраїнську кампанію в пресі світу, за наказом Москви. Що цілком і повністю вдалося. Бо, прововтузившись п’ять (!) років і так нічого певного й не встановивши, американська Феміда передає 28.02.1986 Івана Дем’янюка до Ізраїлю, - хай там судять: може у них щось вийде ...
Там теж не надто квапляться, - все життя попереду, та обвинувачення пред’являють тільки 29.10.1986, а суд розпочинається 25.11.1986. Через п’ятнадцять місяців або 92 засідання, суд 25.04.1987 виносить нарешті Дем’янюкові смертний вирок, але ... сумніви полишаються надто великими. Івана Дем’янюка тримають у буцегарні ще 5 років, та ... врешті скасовують вирок; все розпочинається з самого початку: справа спрямовується на нове дослідування. А підсудний, якого все одно прийдеться виправляти, - все сидить і сидить; в сумі - десь п’ятнадцять років. А, якби ще не добросовєсність Ізраїльських юристів, - міг би приплатити й життям. За віщо ж це все?
Так покінчився нічим чи не самий ганебний зі судових процесів ХХ ст.
Думається, поки держава (будь-яка) не буде вимушена по закону оплачувати мільйонними сумами кожен рік, марно проведений людиною у в’язниці, - порядку в світі так і не буде. Бо сучасна Феміда вже не тільки безока, - вона ще й безмозгла ...
*
Але, якщо хтось там думає, що на тому воно все й покінчилося, та людину яка марно, ні за що провела в тюрмах цілих п’ятнадцять років, не отримавши за це й копійки компенсації, нарешті полишили у спокої, то… Як же капітально помиляється! Адже отих, тоталітаріїв і з ними, порізнює від людей, насамперед, патологічна мстивість. Пригадайте, як ретельно вони вишукували всіх, хто тоді 1945 (або раніше) наважилися збігти зі совєцького раю- “родіни всєх трудящіхся”. Скільки сил та засобів на це витрачали, аби лише останнє слово полишилося за ними. Так сталося й тут.
Бо десь на самому початку 2002 нас сповістили, що все –таки отой Іван Дем’янюк, хоч і доведено, що нікого не вбивав, але все ж незаконно отримав свого часу американське громадянство. Та був його , нарешті, законно позбавлений.
Що ж тут поробиш…Як воно комусь, хоч окремому недоумкові, а хоч і цілій великодержаві свербить виставити себе на загальне посміховисько,- хто ж може цьому запобігти? – в такі часи живемо…