Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
СодержаниеДоповнення 8. Дмитро Донцов Х. кінець третьої імперії |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Доповнення 8. Дмитро Донцов
Дмитро Донцов (1883 - 1973) народився на півдні, в затишному Мелітополі на вже пересохлій під совєцьким керівництвом річці Молошній, неподалік Азовського моря. То був рік неспокійного Сонця, та йому передписано було стати видатною людиною. Родина була українською, але російськомовною, а місто так само зросійщеним, та ніщо не провіщувало майбутнього. Він поступає 1900 до Петербурзького університету, не останнього, але теж російського, та… Як і чимало молоді його віку поринає до революційної діяльності, - мода часу, що тут поробиш. Але він вступає до РУПу (революційна українська партія), та на нього справляє вирішальне враження її мало не проґрамний документ – брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (Львів, 1900). Мабуть це й стало поворотним пунктом його життя, яке він присвятить дослідженню феномена націоналізму взагалі, та створенню теорії українського націоналізму зокрема.
Пам’ятного 1905 його заарештовують та випускають лише за амністією 1906. Він повертається до Києва та приєднується на часі до РСДРП, де його знову заарештовують. Звільняють лише під запоруку родини та знайомих, але йому цього задосить. Він не хоче більше полишатися в Росії, остаточно рве з нею, переходячи 1907 кордон Галичини.
З року 1914 Д. Донцов є головою Союзу Визволення України, але й чимало працює конкретно, над національною освітою УСС (Українських Січових Стрільців). З післявоєнною (Першою світовою) УНР не надто співпрацює, внаслідок угодовських позицій М.Грушевського та В. Винниченка, але допомагає Гетьманату в його зв’язках із зовнішним світом.
Після остаточної поразки Других визвольних змагань, він усе більше відходить від політичної діяльності на користь наукової та літературної. Року 1939 він вимушений, однак, покинути Галичину, внаслідок її окупації совєтами, піти у другу еміґрацію. А, із совєцькою окупацією Східної Європи не почуває себе у безпеці й там, та 1947 еміґрує втретє, за океан до рідної Канади. Стає, наразі, професором української літератури в Монреалі.
З українською мовою він надобре обізнався вже дорослою людиною, але… Якою ж чудовою була його мова! З багатим словником, яскрава та суґестивна. Велика шкода, що він не спробував себе в художній літературі. Напевно, полишився би в історії не тільки як великий український учений, але й як великий письменник.
Попереду вже не раз робились посилання на погляди Донцова, тепер лише дещо підсумуємо головне.
*
Погляди Дмитра Донцова на націю і на націоналізм, почали складатись ще перед Першою світовою, яка, попри те, що була війною імперіалістичною, дала свободу восьми, пригніченим імперіями, народам. П’яти – з-під Російської імперії, трьом – з-під Австрійської. Не поталанило тоді лише Україні, та почасти з власної провини, та це багатьому навчило Донцова. Його націоналізм склався вже на рік 1926, коли вийшли “Націоналізм” і “Московська отрута”. Вся творчість Донцова в цілому була реакцією на духовне убозтво запитів культурно-автономічного руху, від Н. Костомарова та по М. Драгоманова і М. Грушевського. Думається з попередників його беззастережно схвалив би один Т. Шевченко. Чого тільки йому не закидали? Й ніби надмірну емоційність, чи так само ненависть до інших народів. За те, що відкидав дурну концепцію злих царів та нескінчено доброго народу імперії. Порівнювали з теоретиками націонал–соціалізму. Або його ж , автора терміна “червоний іслам” , порівнювали мало не з марксистами. От давайте з усім цим трохи й розберемося. Процитуємо сучасного, об’єктивного автора:
Перемога у національній боротьбі можлива лише за умови цілковитої нетерпимості до своїх ворогів, легалізованою ідеєю “революційной аморальності”. Велика ідея нації , згідно з Донцовим, має безумовно право розчавити окрему людину з її приземленими потребами. Для нього окрема людина “є засіб , нація - мета”. Привести ж націю до найвищої форми буття – тобто до створення власної могутньої і аґресивної національної держави -здатна лише «каста провідників» (тобто національная еліта О.Б.).
(І. Патриляк , альманах Молода нація, №1, 2001, Київ, с.83)
Почнемо, хіба , з примату нації над людиною. Він є природний та забезпечується співвідношенням рівнів: не люди складаються з націй, а нації з людей: не стало однієї, другої, але поки є люди – живе нація. А не стало нації з її мовою і культурою – скажімо, всіх русифіковали, то чого варті ці люди без усього, голі інтер–люмпени?
До «касти провідників» - і взагалі не слід чіплятись, бо то ж є просто «еліта нації» - поняття загально прийняте. Саме та, що відповідає у нас за провал Перших визвольних змагань, як і Других. Наша сучасна еліта складена мало не цілком, як не з колишніх секретарів райкомів, то зі секретарів комсомолу, з чого маємо й відповідні результати. За десять років створили рай на землі для чиновників, а населення так і жевріє, максимум на 40дол./міс. Такі приведуть нас до “найвищої форми буття”, як же… Але, це так – до слова.
Під цим кутом зору варто порівняти переможену Німеччину, яка на 1945 була зрівнена з землею, а вже 1955 більшість її людей і горя не знала. Бо, різні вони бувають, еліти.
Далі цитований автор цілком слушно пише, що:
Однак “вольовий націоналізм” Донцова продовжував справляти сильне враження і вплив на формування світоглядних рис у молодих оунівців. Як зауважував Лев Ребет, саме ідеологія Донцова формувала “політичне обличчя” оунівської молоді (теж там с. 84).
Цитований автор погоджується, що це стало, в свою чергу, джерелом натхнення для Третіх визвольних змагань 1942 –1950, з їх бездоганною моральною позицією; до речі, мало не єдиною. Бо вони були заздалегідь приречені тим світом, який дещо передчасно (та як же нахабно) проголосив сам себе “вільним” (!) та робив погоду. Адже, головне, що його турбувало тоді, та це, щоби не згорів, упаси Боже, в полум’ї війни людожерський режим більшовиків – Третя російська імперія…
Саме вони, Треті визвольні змагання, й стали досконалою практичною перевіркою ідейних позицій Дмитра Донцова. Які бездоганно витримали цей тяжкий іспит. Саме націоналізм Донцова створив зоряний час України – Треті визвольні змагання.
*
Але, продовжимо дещо нашу розвідку. Дорікання щодо ненависті, яка є протилежністю любові – уб’ємо за методом ad absurdum, запропонувавши простий мислений експерімент. Уявимо собі лишень дві нації, перша з яких перебуває на колоніальному статусі у другої – імперської. Вирішальне запитання буде таким: які шанси звільнитись від колоніального гноблення матиме перша нація, якщо її люди палко любитимуть (замість ненавидіти) оту другу, імперське націю? Втім, оскільки відповідь запроґрамована вже в самому запитанні, наразі її опустимо.
Однак, коли люди, спираючись на творчу й конструктивну ненавість до інших людей – нарешті звільнили себе від пут імперії – можна буває почути й заклики: от, все позаду, а тепер “давайтє дружіть” – забудемо про минуле. Підкреслимо, таке щось здатний пропагувати або іноземний аґент, або неоколоніаліст, або найправдоподібніше звичайний недоумок.
Бо, сьогодні – це сьогодні, а дружно всім потрібно жити завжди; адже на одній Землі живемо, - іншої у нас не буде.
А, щодо того “забути” , то це або національна зрада, або знову ж дурство. Бо національний досвід не забувають, його свято бережуть та передають новим поколінням, в повному обсязі. Бо це саме він складає в часі історію нації.
Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ
- 1947. Останній совєцький голодомор
Поновна, третя російська окупація України після перемоги над Гітлером, попри депортацію мільйонів людей, - не вирішила “українского вопроса”. І.Сталін та Ґ.Жуков створили чудовий план переселення українців на Колиму, але... Дуже хутко виявилася його утопічність: совєцька влада мала сили та засоби для депортації, скажімо, мільйона людей, але була безсилою перед десятками мільйонів. Отже, вирішено було спробувати вчинити новий голодомор в Україні, який і розпочав хутко набирати силу, вже десь із лютого 1947.
Засоби, якими його започинала та роздувала московська влада - були ті самі, - випробувані, перевірені та відпрацьовані ще тоді, 1933: висмоктування із сіл України виробленого там збіжжя - почалося від самого її “звільнення” та посилювалося з року на рік, не зважаючи на те, що по війні села ніяк не були багатшими ніж тоді, 1932. У колгоспах видавали, бувало, по 100 гр. зерна на трудодень, оцінюючи заробіток на трудодень десь у 20 коп. А хліб на чорному ринку тоді коштував 200 карб. буханець, рівно удвічі більше, ніж у середньому по Росії підчас війни.
Якось прожити було би й можна, якби по селах не лютували (як тоді 1933) різні уповноважені мінзаготівлі, які мали право конфіскувати навіть урожай городини з присадибних ділянок або худобу, навіть домашні речі: все на рахунок якихось там натуральних податків.
Після війни, з її пірровою перемогою, - не вистачало всього: насіння, тягла, пального. Але, весна 1946 видалася особливо напруженою; потім була посуха. Урожайність упала до мінімальних показників, але розрахунки свідчать, що й за таких умов Україна могла би не лише прогодувати себе, але й віддати якісь помірковані побори на прокорм “старшєго брата”, але... Саме в цьому - у поборах та визискові трудящих, - комуністи ніколи не знали міри.
Трошки з того, що й досі, мабуть, є “совєршєнно секрєтно”.
По селах лікарі ще навесні доносять у райкоми, що 7-10% людей (!) потребує ліжок у стаціонарі, з приводу крайнього ступеню голодного виснаження (дистрофії). При цьому кожний четвертий з доставлених до лікарні - за статистикою помирає: запізно привезли.
Виникає явище, добре знайоме нам і сьогодні, - перевищення смертності над народжуваністю. “Благополучною” для місцевості на той рік вважалася статистика 3 на 1, бо подекуди доходить і до 10 померлих на 1 народженого. Рівновага установиться тільки десь після 1950.
Надто зворушливе враження справляє, як завжди, “забота партіі і правитєльства”, спеціально щодо голодуючих. “Пєрвий” у Вінницькій області, досить урожайній та самодостатній, такий собі Стахурскій, розсилає по райкомах інструкцію (власного виробу):
В Гайсинському районі 16 квітня 1947 року в прокуратурі виникла справа по обвинуваченню громадянки с.Карбовки, Г.А., у людожерстві. Період весни відкриває ще більші можливості по знаходженню додаткових ресурсів харчування, а саме: збирання зелені, пригодної для споживання, виготовлення муки з пирію, рогози, улов риби в ставках.
Завдання партійних орґанізацій використати всі ці багаті резерви, щоб покращити харчування тих сімей, які терплять особливу нужду... Партійні орґанізації повинні посилити пильність і ще більше провести виховну роботу серед трудящих району.
(журн. Україна, № 24, 1992, с. 29)
Що ж тут сказатиі - більшовицьки турботливо та більшовицьки безграмотно. Крім того, звичайного у них, - неймовірно глупого.
Як подобаються оті «щі більші можливості»? Слід було би, здається, й написати не просто “покращити харчування”, а - “ще більше покращити”, але - що ж, часом і партія буває не на висоті. Поготів, сам отой Стахурскій та його зграя - мукою з пирію, з “багатих резервів” - напевно не живились.
Нагадаємо з цього приводу, що на 10 травня того року на Вінничині було тільки офіційно зареєстровано більше 100 тисяч дистрофіків, половина з них - діти. Як видно, цього разу партійні орґанізації, що мали “посилити пильність і ще більше проводити виховну роботу серед трудящих”, - трохи не дотягнули...
Того літа за “раскраданіє хлєба”, тобто за потаємне зрізання або збирання колосків, - ідуть судові процеси по всій Україні, засуджуються до таборів тисячі людей, переважно жінок, матерів.
Однак, цього разу сталінський голодомор так і не сягнув масштабів 1933, - людських жертв було чи не вдесятеро менше. Чи це тому, що схаменулася влада? - радше ні, скоріше вона злякалась. Бо, нарід був уже не той. Восени, коли треба було з піснями та прапорами везти хліб державі, звичного ентузіазму не спостерігається, з цим не поспішають. Матеріали НКВД (ті самі - “совєршєнно сєкрєтно”), свідчать по всіх областях України про наростаючий опір владі. Відчувається, що за роки війни в країні плідно попрацювало революційне підпілля ОУН. З’являються численні листівки із закликами до збройного повстання, до знищення Сталіна, - “Смерть Сталіну!”, “Після Гітлера час на Сталіна!” і все частіше бринить із них несмертельне гасло ОУН: “Воля народам, гідність людям!” - те, що для них найстрашніше. Бо саме на паплюженні людської гідності, на придушенні свободи, одвічно стояла імперія.
А їх сталінська влада - нелюдська, підла та підступна, але хоробрістю не відзначена, як же полохлива!
Чималу роль у врятуванні країни зіграла тоді й наша Вандея - Західна Україна. Вона, що роками відбивала обох окупантів, - не зазнала й посухи 1946, мала якісь запаси, котрих більшовики хоч і цупили (як же вони, без чужого!), але як же помірковано, без особливого бажання отримати партизанську кулю до лоба. Нагадаємо, що орґанізований військовий опір сталінській навалі припиниться там лише через роки.
Поїзди на захід були тоді переповнені, хоч... іноді бувало й пізно: в одній Жмеринці знімали з кожного такого потягу до десятка остаточно виснажених людей, що помирали незабаром просто на станції. Але інші доїздили та отримували достатню допомогу, щоб протриматись. Виживали наперекір злочинній совєцькій владі.
Для більшості нас усе це є справи далекої історії, але забувати про них у жодному разі не можна. Хоча би для того, що сили, які правили тоді, за допомогою голодоморів, комуністичні, - ще живі та безкарно діють серед нас. Чим більше тремтять та трусяться їх старечі ноги, чим швидше уходить з під них історичний ґрунт, - тим голосніше вони репетують. Закликаючи до повернення назад, до “союзу”: до “дружби народов”, до ҐУЛАҐу, до нових голодоморів та ґеноцидів.
*
На закінчення, без коментарів, перекажемо зміст характерного указу того часу, з червня 1947. Він безперечно, прямо та безпосередньо, пов’язаний з тодішньою ситуацією на селі.
Згідно Указу праця в колгоспі проголошувалася обов’язковою для всіх, хто проживає в сільській місцевості і не працює на виробництві або не служить у совєцькому закладі. Всі чоловіки, жінки, юнаки та дівчата, підлітки - зобов’язані були працювати в колгоспі. Та виробляти певну норму трудоднів. Для Ставропольського краю, здається, за невиконання мінімуму трудоднів, постановою сільради, робітник, разом із усією непрацездатною частиною родини, висилався на п’ять років “в отдалєнниє мєста Совєтского Союза”, де вже працював на статусі засланого. Бачите, - не судом, навіть не якоюсь “трійкою”, а - звичайною постановою сільради. Хто насмілиться твердити, що це не рабство?
- «Вєлічайшій коріфєй наукі»
Коли, у першому наближенні, ясна річ, - було покінчено з “врагамі народа”, коли з імперією “воссоідєнілась” мало не вся Східна Європа, “вєлікій Сталін” прогулювався своєю нечутною ходою коридорами Кремлівської влади, та ... нудьгував. Адже, життя продовжувалося, та треба було придумати щось новеньке; що він, врешті, й придумав, - наука!
Тут йтиметься саме про них, про «научниє діскуссіі» (1947-1953), наслідком яких стало повне утвердження марксизму в науці. Віднині її головною метою стало “подтвєрждать правільность марксізма-лєнінізма”; все інше відходило наче на задній план. Роки утворення та укріплення «мічурінской біологіі», «павловской фізіологіі» тощо.
Витоки цих “дискусій” - були загально-політичними.
Перемога над Гітлером, хоча й вартувала народам у три десятки мільйонів жертв, але перевела московський більшовизм до якісно нового стану. Він, перемігши Гітлера та окупувавши з благословіння згнилих західних “дємократій” половину Європи, вперше відчув, що міцно сидить у седлі. Це позначилося, насамперед, на статусі жидів, якими вже можна було не прикриватись. Нагадаємо ще раз оту просту думку: “Дамо їм видні посади. А як щось не так - нарід кинеться, як завжди, - бити жидів, а ми... ми хутенько за кордон, за кордон, прихопивши народні грошики”. Тепер жидам ще раз указали на їх природне місце в Російській імперії. На них було оголошене полювання, як на “бєзродних космополітов”; така собі зворотня сторона модного тоді “отєчєствєнного пріорітєта”. А нишком - складалися поіменні списки на депортацію до Сибіру. Але, й не це було головне, існували значно більше важливі завдання.
Філософія та гуманітарні дисципліни (разом із соціологією та політологією) були підім’яті “марксізмом-лєнінізмом” - злоякісною сумішшю знахарства, невігластва та демагоґії, - ще перед війною. Тепер задача істотно поширювалася. Треба було остаточно підім’яти й усі інші, природничі та точні науки: зробити їх так само керованими (звідки ? - ясна річ, із Політбюро). Щоб і наукову істину можна було проголошувати (“кому положєно”, ясна річ) - знову ж, із Політбюро. Заради цього й були вони розпочаті, «научниє діскусіі» тих років; їх направляв, а часом і особисто брав участь у них, - “лічно тов. Сталін І.В.”, терміново зроблений «вєлічайшім коріфєєм наукі»; будь-якої, - науки взагалі.
До науки ж взагалі він мав ще давнє відношення, бо ще на рубежі століть, у брошурі “Анархизм или социализм”, ні сіло, ні впало, - “указивал”, ніби:
Земля колись являла собою розжарену вогневу масу, потім вона поступово остигла, потім виникли рослини й тварини, за розвитком тваринного світу настала поява певного гатунку мавп і потім за всим цим настала поява людини.
Яке відношення все це мало до анархізму чи поготів до соціалізму - то вже секрет автора, - але ж, хіба це не наука? - безумовно. Судячи зі всього - тут напевно тхне всезагальним діалектичним взаємозв’язком; хоча, з іншого боку, - чи не малувато для майбутнього «вєлічайшєго коріфєя наукі»?
*
Отже, до розвитку науки він ставився прихильно, та “указивал” (і цілком слушно), що наука не може розвиватися без боротьби нового зі старим, без свободи критики. А, як цього немає, в науці неодмінно установиться “аракчєєвскій рєжім”. Щоб отакої неприємності не сталося, - й необхідні були оті «діскуссіі». А їх, натхнених коріфєєм, було тоді чималенько; перелічимо їх усі в хронологічному порядку.
1. «Совєщаніє по проблємам філософіі» у 1947; так би мовити - підготовче. На ньому розкритикували підручник з історії філософії Г.В.Алєксандрова, наскрізь просякнутий “буржуазним об’єктівізмом”, а значить - і уклінством (“нізкопоклонством”) перед буржуазною культурою (будь-яка не російська).
2. Сесія ВАСХНІЛ (Всєсоюзная акадємія сєльско-хозяйствєнних наук ім.В.І. Леніна) влітку 1948, - центральна подія всієї кампанії. Бо саме з причини її неспірного успіху прийдеться невдовзі (десь 15-20 років) купувати хліб за кордоном, за нафтодалари. На ній була ідейно розгромлена ґенетика та натомість утверджена “мічурінская біологія”; тобто установлений режим монопольної влади Т.Д.Лисенка (або отой самий, “аракчєєвскій”) в біологічних науках. Якщо для розуміння ґенетики потрібна була деяка освіта, то з “мічурінскою біологією” жодних проблем не було; вона мала ту неспірну перевагу, що була зрозумілою будь-якому колгоспникові (так і писали - “будь-якому”).
3. Об’єднана сесія АМН (Академія медичних наук) та АН СССР (“Павловская сєссія”) влітку 1950. Там була ідейно розгромлена та чимала частина фізіології, що не мала відношення до вчення І.П.Павлова (1849-1936) про умовні рефлекси. Адже, нагадаємо, для більшовицької влади головним було виробити належні умовні рефлекси у власних підданих; аби тільки вони в жодному разі не намагалися думати.
4. Дискусія з питань мовознавства 1950. Спроба учня академіка Н.Я.Марра (1865-1934), академіка І.І.Мещанінова, - установити у мовознавстві абсолютну владу учення Н.Я.Марра; на чолі з самим собою, - на зразок Лисенка ж. Про що тут ішлося, дає поняття коротке посилання на самого Марра, який вимагав революційних перетворень російської мови:
... таке щось, яке в докорінний спосіб змінює наше ставлення до російської мови, та - можливо, переставляє її низом догори.
(Н.Я.Марр, Избранние работы, т. 11, с. 374)
Так би й довелося тепер розмовляти усім нам не “на вєліком і могучєм”, недорікуватому та недолугому, а чимось ще набагато гіршим, якби не грім з ясного неба: брошура самого Сталіна І.В. - “О марксизме в языкознании” (1950), де все ставилося навпаки, низом донизу, верхом до верху. Дивно, але «коріфєй наукі», з благословіння якого все й розпочалося - цього разу був, майже, на висоті.
5. Нарада АМН та АН СССР по Вірхову. На ній, з легкої руки О.Б.Лєпєшінской було геть спростовано реакційну та буржуазну клітинну теорію Рудольфа Вірхова. Сама О.Б.Лєпєшінская на той час давно відкрила виникнення клітинних форм життя з неклітинних, але всі учені комісії перед тим - чомусь однодухо заявляли, що нею не надто ретельно мився лабораторний посуд. Комісіям тепер все це й пригадали; з усіма належними наслідками.
6. Широкомасштабна кампанія проти застосування квантової механіки в хемії, була почата ще 1949 у пресі трьома дрібними науковими ділками, Г.В.Челінчевим (цей був уже навіть професором), В.М.Татєвскім та А.М.Шахпароновим, котрі однак, хутко перегризлися, а тому вона й не дала жодних вражаючих виників. Вона призвела, головним чином, до демаскування “бєзродних космополітов” - професора Я.К.Сиркіна “і єго сотрудніци М.І.Дяткіной” (дружини), які уперто «протасківалі» ідеалістичну зарубіжну “тєорію рєзонанса”. Очолити тут новий “аракчєєвскій рєжім” не було кому, надто вже дрібні були всі три новоявлені апостоли матеріалізму; єдиним наслідком стало звичайне та закономірне, - ще більше відставання совєцької квантової хемії, не подолане й досьогодні.
7. Дискусія з проблем фізики, яка тягнулася виступами в друку аж до 1953, та теж не призвела до заходів офіційного характеру, які би її завершили. Щоправда, від сучасної фізики з її теорією відносності та квантовою механікою - совєцькі філософи не полишили тоді живого місця: каменю на камені; на папері, зрозуміло. Чимало було й усякого іншого, хоч і менш значного.
От такий потужний зрив у первісне минуле, маґічне та сповнене безглуздих заклинань. Бо, все, що не совєцьке - було буржуазне, а значить вороже: буржуазна наука, буржуазна культура...
Такий собі колективний синдром параної, манії власної величі. Зрив у первісне палеолітичне минуле, - торжество дологічного та маґічного мислення. Не випадково все розпочалося не так з філософської дискусії, як з осудження підручника логіки професора В.Асмуса.
*
З усього інтелектуального багатства епохи обмежимося коротким оглядом лише дискусії на сесії ВАСХНІЛ, влітку 1948. Не в останню чергу й тому, що вона полишилася чи не єдиною з усіх, успішною на всі можливі 100%. Вона, як жодна інша, викрила глибоку відсталість совєцької науки від світового рівня.
Характерною рисою дискусії, з обох сторін, було начотництво - спір із посиланнями на опінії авторитетів, та чи не повна відсутність справжньо наукових арґументів, посилань на перевірені та неспірні факти. А, цих останніх на той час було вдосталь.
Нагадаємо основне розходження поміж «формальнимі гєнєтікамі» та новаторами-мічурінцями. Перші відстоювали передачу спадкових ознак через особливі частинки спадкової речовини ядра клітки - ґени. Та відкидали можливість успадкування ознак, набутих за життя. Другі заперечували існування ґенів та твердили, ніби спадковість визначається умовами середовища. З.Фройд або хтось інший, угледів би тут підсвідоме віддзеркалення більшовицьких бажань - створити нову людину нового суспільства, нехтуючи спадщиною минулого: “ми наш, ми новий мір построім...” Або оте, - «битіє опрєдєляєт сознаніє».
У науці цей спір тягнувся з часів Ж.Б.Ламарка (1744-1829) та був вичерпно вирішений ще задовго до сесіі ВАСХНІЛ, але про це, як не дивно, мали досить слабе уявлення одні як другі; як то кажуть - освіти не вистачило. Бо, були й зовсім недавні, сенсаційні та незаперечні матеріали. Спочатку Ф.Гриффіт 1928 оприлюднив свої дані по перетворенню пневмококів під впливом ДНК (дезоксирібонуклеїнової кислоти). А це й вичерпно доводило, що ґени - то реально існуючі відтинки ланцюжка молекули ДНК. Неможливість спадкового закріплення набутих ознак була доведена М.Дельбрюком та С.Луріа (1943). Вони досліджували адаптацію мікробів до бактеріциду антибіотика, та показали що призвичаїння до нього на всі 100% пояснюється мутаціями та відбором. Отже, навіть на примітивному рівні одноклітинних створінь – немає впливу середовища на спадковість орґанізму, що саме й відстоювали мічурінці.
А вже до 1944 відноситься вирішального значення праця О.Евері, Ч. Мак Леода та М.Мак Карті, де були підтверджені результати Ф.Гриффіта, але - на новому рівні: у максимально чистих умовах. На час сесії про все це можна було довідатись, своєчасно використати у спорі, але... не знали, не стежили належно за розвитком науки. Тому й перемога була обумовлена не силою переможця, бо оті мічурінці були люди обмежені та невігласні, але прикру роль відігравала тут і відсталість совєцької ґенетики. А її прапор, так би мовити, переслідуваний на той час академік Н.Дубінін, - змагався з мічурінцями у підтвердженні “діалєктічєского матєріалізма” засобами ґенетики. Тобто, - був нічим не ліпший від них.
*
Мічурінська біологія не обмежувалася основною концепцією всемогутнього середовища, яке ніби визначає спадковість орґанізмів та її активно формує. Було там і чимало іншого, не менш цікавого, але й не менш безглуздого. Наприклад, перетворення стрибком (зрозуміло - “діалєктічєскім”) одного виду в інший: гілочка ліщини, яка виросла на грабі (було доведене штучне щеплення); або “теорія” стерільної зозулі, яка сама не розмножується, ні, - виводиться з яєць будь-яких інших птахів; так само, внаслідок діалектичного стрибка.
Не помічено, аби мічурінці користувалися десь поняттям атома або молекули, принаймні, якісь невизначені “частіци вєщєства”. При цьому - первісний рівень мислення, дологічного та маґічного. Враження божевільні або наукових установ Лапути, так добре описаних капітаном Гуллівером. А на дворі була вже середина ХХ ст., яке увійшло до історії, як століття атомове та космічне. Хоч, з не меншим успіхом, могло би увійти, як свого часу прохопився С.Єсєнін, - як століття “громіл і шарлатанов”.
Цікаву рівнобіжну до мічурінської сесії представляла “Павловская”, де один з далеко не кращих учнів великого фізіолога - К.А.Биков, спромогався повторити подвиг Т.Д.Лисенка, створивши чисто “Павловскую” (ну, за його биківськими поняттями, звичайно) фізіологію. На сесії були затавровані «ідєалістамі» кращі учні та послідовники І.П.Павлова, світової слави учені - Л.Орбелі, І.Беріташвілі та П.К.Анохін. Але, ніхто з них не подумав каятись, а протистояти їх науковій арґументації Биков та інші, - могли лише формально, спираючись на знахарство марксизму або просто на політичну демагоґію.
Цікаво тут простежити еволюцію слова “ідєаліст”, від царської Росії та по совєти. Бо живе слово, нагадаємо це, сприймається лише в контексті відповідної культури, якою ходить. За царів воно визначало людину, що здатна вбачати та приймати реальність досконалу. Потім, людину, що схильна прикрашати, ідеалізувати щось. За совєтів зникла жодна полісемантичність, та “ідєаліст” - це остаточно погано. Бо, це людина, яка - подумати гидко, - протиставляє “єдінствєнно правільной” філософії “діалєктічєского матєріалізма” - жах подумати: філософію ідеалістичну. Найгіршу з можливих, бо ми ж - матеріалісти!
Поспіхом очищена від гидоти ідеалізму совєцька наука - не забарилася принести рясні, хоч і гірко-кислі мічурінські плоди: низку “відкриттів” у різних галузях науки. Негайно удостоєних вищих державних премій, але незабаром визнаних за шахрайство. Це були роботи О.М.Бошьяна, О.Б.Лєпєшінской із біології, роботи братів А.І.Аліханова та А.І.Аліханяна по варітронах, яких - виявилося потім, - ніколи не існувало; робота Г.Д.Латишева і Г.А.Гея, де була відкрита не існуюча “тонкая структура” ґамма-випромінювання ...
Відкриттів владно вимагав вольовий тиск зверху, та вони слухняно й посипалися, але... їх основа? Простіше не буває. Не матеріалістичний світогляд викуваний у тяжкій боротьбі з ідеалістами, ні, - звичайне нехтування першим обов’язком ученого - видаленням артефактів. Погано вимитий посуд ... нехтування розсіюванням на стінках лічильників... проведення кривої по точках, без статистичного вигладжування (от вам і “тонкая структура”) і т.і.
*
Що ж можна сказати сьогодні про ці події, віддалені від нас на півсторіччя й більше? Про це сталінське зґвалтування науки.
Сьогодні вже ніхто не об’являє квантову механіку «горой ідєалістічєского навоза в соврємєнной фізікє» - не наказано зверху та не оплачується. Не об’являють навіть оті, від незабутньої “наукі наук”, що як сиділи по своїх тепленьких містечках - так і сидять. Хоча говорилося й писалося про все це цілком офіційно, сказаного чи написаного тоді - теж ніхто офіційно не спростовував. Атмосфера ідіотичної підозри та войовничої нетерпимості з тих пір наче релаксувала, але якось сама собою, ніхто до цього так і не втручався.
Єдино можливий висновок, що треба боротись не з “ідєалізмом”, “прєклонєнієм пєрєд іностранщіной” або “раболєпієм пєрєд буржуазной культурой”, чи іншою вигаданою химерою, але тільки-єдино - з дурістю та невіглаством, - теж не був зроблений.
Не було спромог усвідомити вплив “дискусій” на суспільство та щось поправити. А вони й досі дають знати про себе, та не можна цього недооцінювати. Бо, ніщо не минає без сліду.
З тих часів зміцніла в науці мафіозна структура “дідовщіни”, скопійована з мічурінської біології. Ієрархія відданих - так, але - не науці, - а спільній справі влади: великих та малих ділків від науки на чолі з “самим” - босом. Чимало скрушувалися з приводу, що, мовляв, доброго лідера совєцької ґенетики - Н.І.Вавілова, - змінив “злий” - Т.Д.Лисенко, але хіба ж у цьому справа? Бували добрі та злі самодержці, але злим є, насамперед, саме самодержавство, як таке.
У науці є один-єдиний авторитет, авторитет установленого факту, авторитет бездоганно строгого математичного доказу. А значить - нема місця всевладним “лідерам”, які вирішують, що є істиною, а що - ні. Нема й не повинно бути авторитету імен. А з часів Лисенка наукове самодержавство поширилося, - слідом потягнулися інші, не гірші. «Коріфєя наукі» Сталіна - давно немає, але «коріфєі» розплодилися казково. В кожній галузі кожної науки сидить по дрібному “коріфєйчику”, але такому, повз якого “ні проскочіш”. “Дискусій” більше немає, але їх незабутній стиль: суміш фальші, невігластва та демагоґії, проглядає у безграмотних рецензіях відомих журналів.
Наукові питання, зокрема ті, від яких залежить доля мільйонів людей - продовжували й потім вирішувати келейно; а наукова істина установлювалася й далі адміністративним шляхом. А в такий спосіб можна “довести” (втім, як і “спростувати”), - що завгодно.
Пригадаємо оті сумнозвісні “проєкти вєка”: плотину на Обі, “поворот північних річок”, Кара Боґаз-гол, плотину у Керченській протоці, канал Дунай-Дніпро... Всі вони були схвалені цілими зграями найученніших експертів, - і що ж? Були або зупинені своєчасно громадськістю, або - все ж виконані, спричинили непоправної шкоди середовищу, природі. Попередженням міг би стати Арал, перетворений на екологічну катастрофу континентальних масштабів; але - так і не став.
Все це, зауважимо, - ще не враховуючи свідомих злочинів у цій галузі, як побудова українських АЕС на карстових розломах, побудова Вірменської АЕС у сейсмічно-небезпечному районі (і це - по землетрусі в Спітаку!). Схвалили в Москві й побудову АЕС у Криму, хоч цей злочин “в особо крупних масштабах” вдалося відвернути.
Нові та важливі наукові результати? - давненько про такі ми не чули. Бо, важливе лише те, що визнано таким на верхах бюрократизованої науки. Там, де давно й звичайний закон Ома забули... Крізь таку систему - це ґарантовано, не пробилися би ні Айнштайн із його теорією відносності, ні Бор із його квантовою механікою. Щоправда, можемо себе заспокоїти, наша система освіти, як середньої так вищої - надійно страхує нас від можливої появи айнштайнів та борів.
І, ще одне, не менш важливе - зміщення пріоритетів. Мічурінська біологія підкорила серце Сталіна, а потім і Хрущова, обіцянками золотих гір практичних застосувань, хоч реально й принесла самі збитки. Назавжди закріпивши у тих, що приймають рішення - номенклатурної мафії, - непорушне, хоч і хибне в основі переконання, ніби наука - то справа прибуткова, щось на кшталт дійної корови. Упевнення, що єдина турбота науки - то створення нових технологій. Але, при цьому не слід забувати, що не з нових технологій випливають наукові відкриття, а якраз навпаки: фундаментальна наука, і тільки вона, дає змогу створювати нові технології. Насамперед - добре розвинена теорія справи; не випадково ж і справжня наука колись так і була названа - фундаментальною.
На жаль, все це й досі до кінця не осмислене, не засвоєне. Та й розвиток справ у світі йде далеко від бажаного напрямку.
Але, підкреслимо це, ще на дуже ранньому етапі розвитку совєцької науки знаходилися далекоглядні та доброзичливі люди, видатні учені, які попереджували:
Однак, тепер я з певною тривогою дивлюсь на майбутнє російської науки. Мене хвилює, головним чином, прагнення надати їй чисто практичного спрямування. З цього приводу укажу на наступне: коли я був в Америці, мене питалися там, яким чином у Німеччині та Голандії (де я працюю) так хутко й часто ґеніально знаходять відповіді на численні практичні питання, якими би неочікуваними вони не були. На це я міг лише відповісти, що так і в силу поваги до розвитку в цих країнах чисто теоретичних знань, та у першу чергу - математики. Люди, які оволоділи теорією - можуть вирішувати будь-які питання, що виникають.
(З промови Пауля Еренфеста на VI з’ізді російських фізиків, 16.09.1924).
Це було 1924, а вже року 1936 вищі інстанції “партіі і правітєльства” зробили догану академікові А.Ф.Йоффе, а разом і всьому Фізико-технічному інституту в Ленінграді, на черговій сесіі АН СССР - за «отрив от практікі». Бо там, бачите, надто захоплювалися такими далекими від практики галузями фізичної науки, як фізика атомового ядра; замість того, щоб допомагати “проізводству і сєльскому хозяйству” (скажімо - перебирати овочі на базі, як за Брєжнєва).
Ці ж люди при владі, на чолі з самим “вєлікім Сталіним”, нема сумніву, були ще живі 1945, коли атомове полум’я спалахнуло над Хіросімою та Нагасакі, але вони - зарозумілі, невігласні та пихаті, не те, що не пожалкували, навіть не пригадали про свою дурну догану: хто не пам’ятає свого минулого - приречений одвічно його повторювати.
Тільки от, за кожним разом це дурне повторення вартує все дорожче ...
- “