Geum.ru

Древня та докиївська Україна

Вид материалаДокументы

Содержание


Чорнобильський злочин
Короткий підсумок: що це було?
Распад СССР”
Подобный материал:
1   ...   63   64   65   66   67   68   69   70   ...   76
Початок космічної ери


Відлік космічної ери слід починати запуском у СССР першого штучного супутника Землі, 4.10.1957. Свого часу совєцький супутник став сенсацією всесвітнього масштабу: “русскіє запустілі спутнік! - русскіє обогнали амеріканцєв!” Це було дещо дивно слухати тим, хто знав секрети кухні, хто знали, що російським може й був власне супутник, а все інше, необхідне для його виведення у космос (а значить і головне), було спроектоване та створене українськими розумами та руками (можна було би скласти й персональний реєстр) в українському місті Дніпропетровськ, на заводі Південмаш. Але... в московській практиці це було не першим та далеко не останнім.

Це був один бік отієї уславленої “дружби народов”; коли зусиллями спортсменів усіх народів вигравали чергову олімпіаду, - так само, всі кричали: “русскіє опять виігралі олімпіаду!” А вони самі - скромно посміхалися. Другим її боком, отієї зловісної “дружби народов” були етнічні чистки, голодомори та депортації цілих народів. Але саме тут «господа русскіє» - якось відсувалися в тінь.

Перший супутник (4.10.1957) був металевою кулею, розміром трохи менше 60 см з чотирма стріжневими антенами. Вага сягала більше 80 кг та йшла не так на радіопередавач потужністю в 1 Ват в антені, як головне - на електрохемічні джерела струму, якими він живився. Радіопередавач передавав оте славетне “біп-біп”; бо більше - не було чого.

За початковим проектом він мав би нести і якісь прилади для дослідження ультрафіолетового та рентґенівського випромінювання сонця, але - часу не було, на п’яти наступали вороги-американці (у Росії першим ворогом є завжди потужніша країна світу, що не пускає її саму до панування світом). Та, щоб їх випередити, - прийшлося пожертвувати всім: обмежитись самим отим біпканням. Таким чином, перший совєцький супутник був своєрідним політичним блефом: він нічогісінько не робив у космосі, він там просто існував, крутився; та сповіщав про це світ своїм “біп-біп”. Добре пригадую тодішній настрій фахівців, які віддали на це чимало сил, - крізь загальну радість проступала гіркота певного розчарування. Вона слушно посилилася потім, коли не забарилася відповідь конкурентів; з цілком очевидних причин, бо ...

Перший же супутник американців - “Дослідник-1” (1.02.1958) важив десь більше 10 кг (у вісім разів менше!), але передав на землю не “біп-біп”, а дані про перше космічне відкриття - пояси йонізованих частинок, які оточують Землю в космосі. Простіше кажучи, він відкрив існування магнітосфери Землі - “пояси ван Аллена”, названі так на честь того, хто першим зумів логічно пояснити дані, надіслані “Дослідником-1”.

То була вже не сенсація, розрахована на профанів та невігласів, то був справжній початок космічної ери, але ... історія має своі суворі закони. Один із них (та майже незаперечний) полягає на твердженні: якщо зайшла якась помилка, виправити її практично неможливо.

Втім, обладнання, яке мало летіти на першому супутникові, було поміщене на “Спутнік-2” 3.11.1957, хоч жодних сенсацій не принесло. Разом із ним полетів до космосу собака “Лайка”. Загалом «русскоє пєрвєнство в космосі» протрималося аж до польоту Ю.Гагаріна 12.04.1961, але випустило на світ демонів космічної гонитви, яка незабаром нічого не полишить від цього “пєрвєнства”. Бо, того ж 1957 у США була запроектована серія ракет-гігантів “Сатурн”. Найбільшими з них стануть “Сатурн-5”, двигуни яких за лічені хвилини спалюватимуть 370 тонн гасу, загальна довжина - 50 м при стартовій вазі 490 тонн. Це ними була виконана проґрама “Аполло”, проголошена президентом Дж.Ф.Кеннеді 1961, це вони наприкінці шістдесятих понесуть перших людей на Місяць (“А-11”, 16.07.1969). Початок визначає багато, та різниця двох напрямів з часом буде тільки загострюватись, совєцькі проекти будуть розраховані радше на поверховий ефект, а американські знаходитимуть продовження та приноситимуть, як не нові знання, так практичну користь для земного життя.

Втім, висадка на Місяць далеко перевищувала будь-які совєцькі можливості, як наявні - так і майбутні. А тому й сама ідея змагання двох систем мала бути відкинутою заздалегідь. Про це й писали, всіляко гудячи удачливого конкурента. Писали, як совєцькі комуністи, так і всякі інші. Однак, як комуністи естонські, литовські або польські, - були радше націонал-комуністами та були доступні й звичайній людській логіці, то німці з отієї НДР... Вони пройшли подвійну школу, гітлерівську та сталінську поспіль, а тому були правовірніші від самого Московського папи. От тому й послухаємо такого (де ти, НДР, відгукнися ...):

За допомогою проекту “Аполло”, який виникнув із міркувань політичного престижу, США розраховували виграти у СССР свою фіктивну “Гонитву на Місяць” та тим створити стрибок у космічних польотах. Але совєцькі вчені цієї галузі - вирішили ґрунтовно відхилити цю науково безглузду “гонитву”.

(Гайнц Мільке, Лексикон космонавтики, Берлін, 1971, с. 21)

Так, пане совєцький німчику, саме так. Бо для совєцької лисиці цей виноград видався аж понад зеленим.

Власне, риса під космічною гонитвою була підведена вже перед висадкою на Місяці, бо ще 1964 над планетою попливли американські супутники серії “Тірос”, - далекого та інфра-червоного (теплового) спостереження. Вони реєстрували, вдень та вночі, все, що відбувалося на земній поверхні, - невсипущі очі Америки. Чи не першим їх успіхом стало спостереження бунту хунвейбінів на китайському атомовому полігоні поблизу озера Лоб Нор, де вони зареєстрували не лише перебіг, але й кількість учасників подій, з обох боків. Сьогодні вони, мабуть, у стані прочитати з космосу реєстраційний номер авто на землі.

Цими невірогідними здібностями вони зобов’язані цілій науці комп’ютерного очищення та відновлення зображення, переданого через недосконалі канали. З ними, власне, виникнення цієї науки й було пов’язане. Тут не обійшлося без досягнень біоніки, бо на початку було вивчення принципів роботи ока лімулюса, примітивної донної тварини, прямого нащадка силурійських трілобітів, які жили півмільярда років тому. Ця істота здатна добре бачити в мутній воді, але - це вже зовсім інша історія.

Розпочав усе вовтузливий, хвалькуватий та необачний Н.С.Хрущов, який все мріяв наздогнати США, не “по яйцу” так “по молоку”. Хоч тепер, з перспективи часу, він і здається нам чи не останнім із совєцьких керівників, які ще на чомусь розумілися. Адже, це він, надихнувшись першим супутником, - проголосив: “Соціалізьм - ето лучшая стартовая площадка в космос!” Навіть не підозрюючи, яких демонів цим накликав. Він помилявся, але в конкретному, не в загальному. Бо в космічному змаганні - розум, гідність та справедлива винагорода за працю, - стали дійсно кращою стартовою площадкою. Чи є це все у справжньому соціалізмі? - ми не знаємо, бо бачили тільки “соціалізьм”. Але, мабуть тому вони у трьох так легко перемогли оті три стовпи совєцького “соціалізьма” - владний волюнтаризм, тоталітарний примус та необмежений визиск за дурняк. Те, що не подолане й досі, та невідомо, чи буде подолане взагалі.

Агонія російської космічної станції “Мир”, застарілої двадцять років тому, яка остаточно розвалюється, - на тлі сенсаційних успіхів американських автоматів на Марсі, тільки ставить крапку на цій незаперечній істині.

Але, все це разом було лише верхівкою айсберґу, бо космічні можливості були лише побічним продуктом при розробці найбільш далекосяжних засобів доставки атомової зброї. Побічним продуктом нестримного потягу Москви до світового панування, яке - здавалося, - було таким близьким!

Москва, розпочавши “холодну війну” гонитвою в космосі (хоч, власне, то була гонитва озброєнь), - нездатна була її виграти, хоч цього, як завжди, не розуміла. Бо, нездатна була на значно простіше - забезпечити підвладним народам гідного людини рівня існування. Але, у справах політичного криміналу, вона могла бути справжньо ґеніальною. Бо виробництво балістичних ракет, зброї майбутньої атомової війни саме в Дніпропетровську, ґеографічному центрі України, - убивало двох зайців разом. З одного боку ґарантувало успіх самої справи. Вже через роки буде побудовано й свій подібний завод, другий в Союзі - в сибірському Красноярску. З іншого ж боку, одночасно, могло радикально вирішити капітальну історичну проблему Росії: “Что будем дєлать с етой Україной?”

Бо, в підземному бункері американського стратеґічного командування (місто Омаха в штаті Небраска), ціллю № 1, в разі переходу холодної війни до гарячої, - мала бути не Москва, чи там якийсь Лєнінград, ні. Нею, мало не півстоліття (десь із 1954) було українське місто Дніпропетровськ із його Південмашем, що виготовляв найважчі совєцькі ракети. А з ним - і вся Правобережна Україна, на якій (що за дивне співпадіння), для надійності було розміщено ще дві сотні совєцьких ракет, націлених на США, - ще одна стратеґічна ціль для американських ракет.

Але, атомової війни тоді, завдяки мудрості та холодній крові американських президентів - вдалося уникнути, та основної мети тодішнього російсько-українського “стратеґічного партнерства” - досягнуто не було, прийшлося 1986 реалізовувати значно слабший запасний варіант, із “мірним атомом” - Чорнобиль. Однак, хіба порівняти?

  1. Чорнобильський злочин


Чимало вже років тому, 26 квітня 1986, на Чорнобильскій АЕС в Україні, сталася найбільша (поки) у світі атомова катастрофа, - пожежа, розплавлення активної зони та вибух на четвертому реакторі (запущений 1983). При цьому було винесено в атмосферу біля 50 тонн радіоактивного сміття й перетворено на такий ще 100-150 тонн маси реактора. Над Східною Європою дув південний вітер і першим про правдоподібну атомову катастрофу в СССР повідомило пильне управління шведської метеослужби, викривши незвично високу радіактивність в атмосфері, - десятки Хіросім.

Про те, що трапилося, негайно повідомили Київ, Москву, але... Мав бути “празднік всєх трудящіхся” та свого часу в головному кабінеті Кремля задзвонив телефон. Тодішній московський гауляйтер України В.В.Щербіцкій делікатно цікавився, чи можна, по тому, що сталося, - проводити першотравневу демонстрацію в неподалекому Києві? Відповідь була короткою, як і вичерпною: “Сорвєшь дємонстрацію - вилєтішь с партіі; і партбілет на стол положєшь!” Така позиція була безглуздою і злочинною, але комунізм, позбавлений цим двох ґрунтовних якостей - переставав бути таким, обертаючись мало не на банальний та всім насточортілий «соціалізьм».

Безглуздою насамперед тому, що укрити катастрофу таких масштабів було все одно неможливо. Подібне траплялося й раніше, були - з 1964 по 1984 аварії першого ступеню, з людськими жертвами, на Білоярской та Лєнінградской АЕС, двійниках Чорнобильської, була й на Чорнобильській у 1982, з розплавленням активної зони. Всі їх укрили за залізною куртиною державної таємниці. Але, тоді інформація не потрапляла за кордон, тепер - все було навпаки: про аварію раніше дізналися в Європі. І - все ж, укривали, скільки могли, - глупо. Показали справжню ціну двом черговим обманам – «пєрєстройкє і гласності».

Злочинною й тому, що йшлося про людські життя. З тих часів померло - слід гадати, чимало учасників цього веселого весняного свята у Києві - під радіацією, але ті, хто пішли з життя раніше відміреного їм терміну, - можуть дякувати за це «зодчєму пєрєстройкі». Якби його відповідь була менш емоційною та більш зваженою, - хто зна? ...

Великий та визначний інтерес у перспективі часу набуває передісторія атомової катастрофи в Чорнобилі. Хоча би для того, що певні її сторони та особливості свідчать на користь того, що саме в Україні вона мала відбутися.

Бо “старшій брат” у Москві, з яким нас закликають “по-славянскі воссоєдініться” (щоб мав можливість нас добити?), - зробив для цього все, що міг, дослівно нашпигувавши Україну атомом, як військовим, так само й мирним. Переглянемо все це знову, ще раз.

Дві сотні важких ракет - перша ціль для атомового удару (на відповідь або превентивного) були поставлені у найбільш заселеній частині України (десь більше 100 людей на км.кв.). Нагадаємо, що згідно брєжнєвській угоді про Протиракетну оборону, таку систему можна було обладнати тільки круг Москви, а більше - ніде. Україна була беззахисною. Правобережна Україна, де стояли всі двісті ракет - складає за площею всього 0,014 терену СССР, а густість населення - вдесятеро більша, так - як же це розуміти? - дуже просто: ґеноцид! - отже, - злочин, злочин і злочин ...

Таким самим кримінальним злочином тхнуло й від розміщення “мірного атома” в СССР. Бо на тих же 0,014 терену СССР було зібрано на 1986 - 40% усіх тодішніх атомових потужностей Союзу. Україні стільки енерґіі не було потрібно, та Москва продавала її, на 20 млрд. доларів річно. Чистий прибуток (для Москви!). А ризик для кожного українця у 500 разів більший, ніж для росіянина в Росіі. От таке “славянскоі братство” підносило нам ґеноцидне москальство.

Будували ці АЕС “всєм міром” за повного “братства народов”. Були це все союзні, ударні, комсомольські, чи як там ще, - будови; та от будували їх чомусь переважно зеки. Атомова електростанція - справа тонка й точна, наукова, будувати треба цеглинку до цеглинки, - до міліметра. А, що там отой зек тямить побудувати? - йому - свої “отфілоніл” - і плювати: трава не рости ...

Не можна не навести характерний факт. Кажуть, коли будували бетонну, захисну оболонку одного з реакторів, дірку в ній полишили (для виводу якихось труб) - не на тому місці; помилились. Але, треба було рапортувати, час піджимав. Дірку зробили нову, де треба, а стару поспіхом засипали різним сміттям, забетонувавши тільки зверху. Вона так і полишилась, через неї било та б’є опромінювання, не тільки ґамма, але й нейтронне, та ... Хто ж скаже тепер, скільки людей через неї опромінилося?

У березні 1986, мало не за місяць до катастрофи, журналістка Любов Ковалевська зуміла оприлюднити в «Літературній Україні» статтю про те, як будували ЧАЕС. Це був глибокий та професійний, фаховий аналіз побудови АЕС; деякий журналістський подвиг. У світі його помітили та високо оцінили. Оце було “строітєльство”! - скільки ж там було усього, - фанфарних звітів, “проізводствєнних побєд”; і скільки ж недоробок, брудного партацтва, злочинного нехлюйства, запроґрамованої аварійності ...

Вже цей безпристрасний звіт міг би, в будь-якій іншій країні, загострити пильність верхів, - відвести катастрофу. Але, «власть імущіє» - номенклатура, ні в Москві, ні в Києві, - ґазет не читають; навіть своїх, партійних. Поготів - якоїсь там “Літературної України”; українською мовою - тільки подумати! Ну, а якби прочитали? Як тоді, - зрозуміли би, задумалися? Та в жодному разі. Хіба, що впали би у несамовиту злість: “На каком основаніі? Кто допустіл? Как посмєла?”

У побудові АЕС в Україні за ініціативою Москви, простежується ще одна, чи не найбільш цікава тенденція, яка виявилася тоді, коли Москва почала активно нав’язувати Вірменії свою АЕС. Просто тут, поруч з її столицею Єреваном; і, можете собі уявити - таки нав’язала. По катастрофі в Спітаку - це стало виглядати й зовсім цікаво. Справа в тому, що АЕС ніде у світі ну, крім «окраїн Росіі», ясна річ не будують у сейсмонебезпечних місцевостях. Атомовий реактор - прилад точний та найменший перекос може заклинити стрижні, що реґулюють рівень атомової реакції. А це, в свою чергу, може призвести до розтоплення активної зони, тобто - катастрофи вищого ґатунку: як у Чорнобилі.

Так от, коли знялася завіса універсальної більшовицької секретності, яка дозволяла під її прикриттям творити будь-які злочини проти людства, - виявилося чимало цікавих речей (знову не побоїмось повторень), виявилося, наприклад, що АЕС України, такі як Рівненська (РАЕС) та Хмельницька (ХАЕС) (гіганти!), навмисно побудовані точно на карстових розломах земної кори, в місцях, найбільш чутливих до можливих сейсмічних збурень. Такий розлом може протягуватись на сотні кілометрів, але є настільки вузький, що неможливо казати про випадкове співпадіння (або - помилку). Все це геть виключається наявністю точних та багаторазово перевірених ґеологічних карт місцевості, котрі мали бути заздалегідь відомі московським проектантам та будівельникам АЕС. Сейсмічність самої України не є високою, вона - на материковій плиті, щиті Фенноскандії, але поруч знаходиться сейсмічно активна зона Карпат, а на півдні - сейсмічний Крим. Саме звідти можуть прийти досить потужні сейсмічні хвилі. Тому сейсмічність в околицях Рівного (нагадаємо ще раз) становить десь 5 балів за Ріхтером, але в Хмельницькому підвищується до 7 балів. Підкреслимо, не треба думати, що ці АЕС, крім як на карстових розломах - ніде було ставити, - було де. Але, поставили саме там. Не без гріха в цьому відношенні Запорізька й Чорнобильська АЕС. Значить - не помилка або випадковість. Значить - свідомий злочин Москви; з санкції Києва.

Значить, - ще й ще раз: ґеноцид.

Багато чого можна було би сказати й про останнє тоді слово совєцької атомової енерґетики, атомові реактори РБМК-1000, які були поставлені на Чорнобильській АЕС та на литовській АЕС в Інгаліні. Типовий витвір совєцької технічної думки, з усіма її характерними родимими плямами: ідейною застарілістю, громіздкістю та неоковирністю, гонитвою за дешівкою - дурняком; а до того - повне совєцьке нехтування безпекою людей. Але, побережімо час. Зазначимо тільки те, що і тут чи не найбільш важливим: це був реактор із графітовим сповільнювачем нейтронів, як той, перший (!), що його побудував Е.Фермі 1942. Сповільнювачем, підкреслимо це, найбільш пожежно-небезпечним. Таких у світі давно не будують. З нього все й почалося, - пожежа в реакторі, що призвела до розтоплення активної зони.

А на той час давно вже існували реактори з водяним сповільненням, майже ідеально безпечні, як от канадські типу CANDU.

Справжніх причин та усього підґрунтя атомової катастрофи в Чорнобилі, ми - правдоподібно ніколи певно не знатимемо. Альтернатива - чиясь дурість або свідома диверсія, - навряд чи буде колись остаточно прояснена. Але, зазначимо, принаймні, - те, що було з цього приводу офіційно оприлюднене - є набір слів, позбавлений будь-якого технічного чи наукового сенсу. Причиною міг бути й чистий випадок, остання краплина, що переповнила чашу партацтва. Могла бути й диверсія у вигляді підкидку бракованого ТВЕЛу з підвищеним змістом ізотопу, який ділиться; або навмисне створення аварійної ситуації, у ході підкинутого з Москви “експєрімєнта”, про який там писалося.

Підкреслимо особливо та рішуче: порядні люди експериментують по лабораторіях, та з усіма належними осторогами, в жодному разі не на АЕС. “Експєрімєнти” на АЕС, це не легковажність, це значно більше: злочин.

Так, що ж це воно було? - низка зловісних випадкових співпадінь, чи щось більше?

Єдине, що можно тут незаперечно ствердити (на основі власних відомостей з атомової енерґетики), так це те, що тієї зловісної ночі реактор був для чогось переведений до форсованого режиму (з нормального - робочого). А вже по тому пішов далі форсуватися сам - аж до теплового вибуху, який і стався.

Підкреслимо, що в нормальному безпечному реакторі - всі можливі до установлення робот режими - мають бути стійкими, без зон нестійкості або будь-якої можливості самофорсування. Якщо ж реактор має схильність до чогось подібного, непередбаченого - це означає, що він і сконструйований з очевидними злочинними намірами. Шкода, але нічого іншого з цього приводу сказати не можна.

*

Ніяк неможливо тут пройти мимо подальшого - процесу ліквідації аварії та її наслідків. Тут теж, чого тільки не було. Замість того, що повинно було би бути.

Одні, не думаючи ні про що інше, виконували свій обов’язок, часом і віддавали свідомо свої життя, щоб зберегти житті сили інших людей. Світлою буде їх пам’ять, - пам’ять про справжніх героїв.

Інші, як завжди, під гомін катастрофи, користуючись загальним заметом, переслідували якісь свої, їм одним відомі цілі. На «ліквідацію аваріі» зігнали неймовірну кількість людей з усієї України (і - не тільки). Скільки їх там було? - точно ніхто не знає. Союз так званих чорнобильців в Україні налічує сьогодні десь мільйон чи більше. Померло через десять років по аварії десь 100.000; ще 200.000 тоді - очікували свого часу. Схоже, що там їм у більшості й не було чого робити, але - зігнали. Створюється стійке враження, що розраховували на щось більше, масштабніше. А, як не вийшло - ну, що

ж... Як гора не пішла до Магомета, то... Схоже, що прагнули пропустити через радіоактивну зону - якомога більше людей; як тільки можна більше. Отже, - знову: ґеноцид?

*

Свою допомогу щедро пропонували всі, у кого на цей випадок щось було. У тому числі й унікальні автомати, які замінюють людей на небезпечних працях в умовах опромінення. Але, їх чомусь не приймали. Адже, у Совєцькому Союзі таких хитрих приладів зроду не заводили, - навіщо? Там, ще з часів Л.П.Берії, що разом із І.В.Курчатовим керував совєцьким атомовим проектом, - на це існували живі роботи - зеки. А, від чого там помер якийсь зек, “політічєскій” (своїх - кримінальників, кажуть - не вживали), через тиждень, через місяць, - таке вже нікого цікавити не могло. Такі табори зеків, (про це вже писалося ) та для тих самих надоб, - мав у кінці свого президентства в АН СССР - А.Алєксандров, та чимало - десь аж сорок таборів. Отже, слід гадати, що вони існували й у проміжку, від сорокових років та по восьмидесяті. Можливо - існують і зараз, отже... Отже, тодішній ґенсек навідріз відмовився від усіх цих закордонних автоматів (чи вони, бодай, не для шпигунства?). Та й потім, не забувайте: “У совєтскіх собствєнная гордость, на буржуєв смотрім свисока”. Зі суто совєцьким, втім, розподілом праці: гордяться одні, а життя за цю гордість, - вимушені віддавати інші; ті, у кого й «собствєнной гордості», можливо, не було.

Дивні афери відбувалися навкруги Чорнобиля й потім. У заражених радіоактивністю зонах (а це було тоді десь 3.500.000 га) роками продовжували працювати совхози, а вироблені ними радіоактивні продукти - продавалися людям: ґеноцидна змова продовжувалася. Свого часу силами громадськості було викрито аферу з радіоактивним м’ясом у Пскові, якої було замовчано партійною пресою; подібне було у Пермі, у Сиктивкарі. Заразом після 1986 було викрито у продажу сотні тонн радіоактивного м’яса. Більше ста тонн було перероблено на ковбасні вироби та реалізовано в Ленінграді. Але, все це - цілком очевидно, є тільки верхівкою айсберґа.

У світі цього, не можна не пригадати, красномовного факту: незабаром по аварії у Києві були опечатані всі лічильники радіації та дозіметри, аби ними не користувалися навіть ті, хто могли. Яка ж «забота о чєловєкє»! - тільки подумати.

Із грошей, зібраних тоді людьми на допомогу постраждалим, 66 млн. рублей (не теперішніх, “твєрдих”, - 76 коп. = 1 долар США) присвоїла ненажерна Москва та сліди їх незворотньо втрачені у коридорах ще тієї совєцької влади. Колишні чорнобильці отримують таку саму дрібноту, як і всі інші пенсіонери; але - не всі. “Ліквідатори” академічного або цеківського рівня, - отримують і побільше тисячі гривень. Бо, вони ж - бачите, усім «руководілі» («рукамі воділі»).

Таким він був, Чорнобиль, невмирущій зразок і продукт, разом, невмирущої совєцької “дружби народов”.

  1. Короткий підсумок: що це було?


Навряд чи є сенс витрачати час на перелік “пятілєток”, “вєлікіх строєк”, Конституцій - сталінських та брєжнєвських. Коротше кажучи, всього того їх «путі в свєтлоє будущєє». Адже, ми пишемо не апологетику, а всього тільки аналітичну історію, отже й слід просто представити кінцевий підсумок діяльності “вєдущєй і направляющєй”, - злочинної КПСС; безпосередньо перед крахом. Та порівняти, за головними параметрами, досягнення СССР - та інших розвинених країн світу; де не були відомі «пятілєткі», та де їх щасливі чи нещасливі люди не знали жодної там “вєдущєй і направляющєій”. Де ніхто не витрачав свого свідомого життя, єдиного та неповторного, на те, щоб отруїти життя мільйонам інших людей.

Визначимо, насамперед, совєцьку соціальну структуру. Що це насправді було, - ідейна та практична протилежність капіталізмові, про який ми більш-менш певно знаємо, що він є цілком побудований на “експлуатаціі чєловєка чєловєком”? Чи то соціалізм, за якого “от каждого по способностям - каждому по труду”? Чи, може, й справжній комунізм, коли “от каждого по способностям - каждому по потрєбностям”? - ну, як у тих демонстранток на площі Лєніна: “Ах, ми жілі прі коммунізьме, только етого нє замєчалі!”

Аби це визначити остаточно, слід звернути увагу, насамперед, на власність, - як було з нею? Націоналізація землі та приватної власності взагалі - призвели до появи так званої «общєнародной собствєнності». Але, ми добре знаємо, що такої не буває, та коли власником є, скажімо, держава, то й власністю народу розпоряджується вона ж. Але, держава, в свою чергу, є абстрактним поняттям, та її хтось персоніфікує; ті, хто є при владі. Скажімо, чиновники державної адміністрації. Але, всі у нас достеменно знають, що бути державним чиновником у нас не міг будь-хто, навіть маючи всі необхідні дані, але ... не маючи партійності.

Отже, тут ми приходимо впритул до реальної істини життя, - господарем, єдиним та необмеженим отієї «общєнародной собствєнності», - була партія, КПСС; вона була в цьому суспільстві всім, та це було навіть записано до брєжнєвської Конституції СССР (стаття №6). Без партквитка людина була ніким, одним з багатьох мільйонів трудящих. Побічно існувала декоративна, так звана совєцька влада - “власть Совєтов”, складена з таких саме комуністів та з більш скромними, чисто комунальними компетенціями: дахи, каналізація тощо. Повністю підвладна єдиній владі - партійній.

Партійна іерархія, піраміда, складалася з основи, мільйонів комуністичних “нізов”, очолених “номєнклатурой” - партією в партії, за висловом Дж.Орвелла; щось, як оті СС у гітлерівській НСДАП.

Над номенклатурою вивищувалася її верхівка - ЦК КПСС, - колективний керівний орґан партії, а значить і країни. А вже над ним була влада в останній інстанції, десяток побитих маразмом та безкарністю старців із ЦК, - Політбюро ЦК КПСС; на чолі з біжучим “вождєм” - черговим Ґенеральним секретарем ЦК КПСС.

Все це примушує нас ствердити, що саме номенклатура, якийсь мільйон з десятків мільйонів комуністів та сотен мільйонів звичайного безпартійного населення - й була правлячим класом Совєцького Союзу. Була юридичним розпорядником, а значить - і власником «общєнародной собствєнності».

Між ними та трудящими масами перебувала система одержавлених профспілок, які мали відстоювати інтереси власника, правлячого класу; в жодному разі - не інтереси трудящих.

Отже, типова картина державного капіталізму з жовтими профспілками, де норма експлуатації може бути, в принципі, якою завгодно. Обмежується лише вимогами загальної стабільності суспільства. Включаючи не доведення до соціального вибуху експлуатованих мас. Втім, як вичерпно показав досвід незалежної України під керівництвом того ж самого класу, запас міцності був тоді досить солідний, - мало не десятикратний.

Та, як пригадуєте, ще сам “наш Ільіч” - засновник держави (вкупі з отим А.Ґельфандом, що Парвус) писав із цього приводу, що:

Соціалізм, то є ніщо інше, як державно-капіталістична монополія повернена на користь усього народу є постільки така, що перестала бути капіталістичною монополією.

Не дивно, що з такими поняттями... і не була “повернена”, і не “перестала”; трошки схибив “наш Ільіч”...

Коли будемо порівнювати совєцький рівень життя до інших, не забудемо, що в кінці СССР був потужною індустріальною державою, яка не відставала за виробництвом «чугуна і сталі на душу насєлєнія в странє» від провідних капіталістичних країн світу.

Отже, починаємо; ми з вами десь у часи «пєрєстройкі і гласності», у другій половині восьмидесятих років ХХ сторіччя. Нагадаємо, що Совєцький Союз офіційно припинив своє існування 1991. Подивимось на “наші достіжєнія”.

Середній заробіток в СССР складав тоді 200 рб./міс., у США він становив 1500 дол./міс. Якщо переводити за тодішнім совєцьким офіційним курсом, у 76 коп. = 1 дол. США, це вийде у 5,7 рази м е н ш е. Таким чином, як прийняти за ступінь експлуатації робітника у США - 10%, то для СССР він становитиме, відповідно, десь 85% (!), - от вам і “по труду” ...

Переконаний комуніст цьому негайно заперечить, почне відбрехуватися, бо для комуніста відбрехатись від будь-чого, це таке ж необхідне для життя уміння, як для нас дихати: але ж, у нас “проізводітільность труда” набагато нижче. Так, дійсно, нижче, але це знову ж, свідчить про відсталість побудованого вами “самого пєрєдового общєства”. А крім того, низькою вона була там, де використовувався рабський труд, тобто, в сільському господарстві або на “вєлікіх стройках”. Де саме й використовувався рабський труд. А в промисловості - так, теж була нижче, але ж не у шість разів, дурниці. Хай буде навіть і удвічі нижче, все одно - нікуди нам не подітись. Грабували трудящих ...

Це - в середньому, але, була й найбільш обділена комуністами верства населення. Правильно здогадалися, саме вона - інтеліґенція. Бо, брехлива комуністична влада завжди люто ненавиділа розум та будь-які його прояви: “ішь, умний виіскался! - я тєбє покажу!!” Для університетської професури різниця в оплаті виходила чи не найбільшою, - десь удесятеро менше.

Особисто мені, як університетському професору, Москва заборгувала в цілому десь мінімально 2 млн. доларів США. А до того - яка ж ще прикрість - і на “проізводітєльность труда” послатись не можна. Бо - роз’яснюю: у покійному СССР (як і живій ще Україні) педагогічні навантаження були (та є!) у 2-2,5 рази більші, ніж у добрих людей по цілому світі.

Але, може в СССР були набагато нижчими ціни на продовольство? - можна було дешевше прожити? Подивимось. В Союзі курячі яйця, по яких “наш Нікіта Сєргєєівіч” уперше став наздоганяти та випереджувати Америку, вартували 1 рб./десяток, у США - 0,7 дол./десяток; майже те саме. Кілограм м’яса в СССР вартував 3-10 рб., а у США - 5 дол., практично те саме. Приблизно однаковою (окрім якості) була й ціна побутової техніки, зокрема - кольорових телевізорів, але, як американець на місячний заробіток міг їх набути аж три, то совецька людина лише 1/2.

Але все це - зверніть увагу, за тієї умови, що дійсно 1 долар = 76 коп. Втім, так було радше на папері, бо реальна ціна 1 долара США - ніколи не опускалася нижче від 5 рб. А тоді й середній заробіток у 200 рб./міс. обертаіться на 40 дол./міс., а це є рівень найбідніших країн світу. В Україні, однак, у 1999 - він ще знизився, сягнувши 38 дол./міс. Видавалося би - той самий нелюдський рівень совєцької експлуатації, але ж - ні! - бо трудами влади комунальні послуги, що при совєтах трималися на рівні 3-5 дол./міс. - було піднято до рівня 18-30 дол./міс. Що й відкинуло переважну більшість українського народу - далеко за межі можливості виживання. Бо ж у нас прожитковий мінімум (тільки по їжі!) складає сьогодні більше 50 дол./міс.

Як бачимо, після 1991 вдалося не тільки не обнизити норму експлуатації трудящих, довести до середньо-цивілізованого рівня, але й істотно підвищити по відношенню до СССР. А це - переконливіше, ніж будь-що інше свідчить про те, що абсолютно нічого принципово не змінилося; у кращий бік - принаймні.

*

Важливим для будь-якоі країни є житлове питання, подивимось, а як було з цим? “Наш Нікіта Сєргєєвіч”, пам’ятаєте? - обіцяв нам, що “чєрєз 10-12 лєт каждая совєтская сємья ...” Не будемо звертати уваги навіть на те, що оці “10-12 лет” треба було весь час відлічувати від біжучого моменту. Бо з цим в СССР було чи не найгірше. Наведемо просту статистику - кількість окремих помешкань на 1000 населення. Маємо: Швеція - 441, Еспанія - 393, США - 380, Канада - 351, Японія - 322; а СССР - шкода, всього лише 119 - втричі менше. Кажуть люди, - рівень Кенії або Уганди.

Середній метраж на душу населення? І з цим, чи не найгірше: США - 36 м.кв.; у Швеціі на зека в тюрмі відводилося 16 м.кв. та сперечалися, а не замало? В СССР - 13 м.кв. на одного. В Кенії та Уганді було дещо ліпше - 15 м.кв.

А, як мені хтось стане правити, що в СССР, мовляв, оплата помешкання та комунальних послуг була нижче, то прийдеться звернути слушну увагу на незаперечну тезу - яке помешкання, така й оплата.


*

Чимало хизувалися тим, що в Совєцькому Союзі освіта та охорона здоров’я, - були безкоштовні. На це зауважимо, що таке існує, в певному відсотку, в кожній цивілізованій країні, хоч і не в таких масштабах. В цьому зв’язку дуже натискували на державну благодійність, на так звані “фонди общєствєнного потрєблєнія”, хоча хтось там, ще за Брєжнєва ті “фонди” підрахував, та вийшло, що вони складають всього десь 300 рб./рік, - на кожного. Так от, як в СССР наприкінці його існування вони складали 19,7% ВНП (валового національного продукту), то у США - 28,5% ВНП; а отой ВНП був у них - самі розумієте, значно вищий. А тому й соціальне забезпечення перебувало на незмірно вищому рівні. Такі «пєнсіі», як 15 рб./міс. - там не відомі; на відміну від “страни побєдівшєго соціалізма”.

Але, середні цифри - то, часом, зрадлива річ. Бо є ще таке поняття, як «межа бідності» - мінімум, на який тільки-тільки можна проіснувати. Не померти відразу, але й не жити по-людськи. Тоді, на кінець вісьмидесятих вона складала офіційно десь 78 рб./міс., та за нею жило 40 млн. людей. Насправді вона була штучно занижена, а піднявши її до реальноі межі в 130 рб./міс. - ми отримаємо й усі 140 млн. Але, хай буде офіційна. За нею, ще гірше, жила різна кількість людей, в залежності від віддаленості тієї чи іншої московської колонії від центру. Так маємо по Союзу наступний відсоток людей, що через 70 років більшовицького панування - жили за межею (офіційною, заниженою) бідності: Москва і центр - 6,3%, Азербайджан - 33,3%, Україна - 36%, Туркменістан - 36,6%, Казахстан і Киргизія - 37%, Узбекістан - 44,7%, Таджикістан - 58,6%.

Стан України на той час, як ми самі бачили, залишав бажати кращого. Вона займала 2,7% терену СССР, але за обсягом виробництва дорівнювала ФРН. Давала СССР 50% кольорових телевізорів та чверть усього продовольства (сама споживаючи десь 2/5 цієї кількості). Але, за середнім заробітком посідала тільки 11 місце в СССР. При цьому 90% підприємств керувалося з Москви, було її власністю, а з 70 млрд. рб. прибутку в 1988 - 80% забрала Москва. Зате в отруйних місцевостях, де ПДК екологічного бруду у 10-20 разів перевищували норму (теж совєцьку, тобто - не малу) проживало 22% населення України. Все це - не враховуючи Чорнобиля, який експортом електроенерґії приносив Москві річно 2 млрд. доларів.

От, що значило бути колонією Москви.

Чи змінилося щось там із тих пір на краще? - то вже розмірковуйте самі; якщо дійсно змінилося ...

*

Ми систематично користувалися терміном “совєцька влада”, але... Чи розуміли всі та до кінця, - що то є таке? Отже, й спробуємо коротко сформулювати; чим же була совєцька влада в совєцькому суспільстві? Та врешті, чим було це суспільство?

1. Для суспільства був характерний, насамперед, чіткий класовий поділ (так, так, - саме в «бєсклассовом общєствє») на владний клас - номенклатуру КПСС ( ст. 6 Конституції) і класи трудящих,- робітників і селян. Добробут колективних власників і виснажлива праця трудящих. Державний капіталізм із помітними ознаками феодалізму (свавілля червоних директорів і червоних поміщиків).

2. Відсутність рівноваги між класами та найбільша в капіталістичному світі норма експлуатаціі (десь до 90% і більше) були мислимі лише за умови абсолютно жовтих профспілок (оті – «пріводниє рємні», “школа коммунізма” і всяке інше).

3. Оскільки взаємовідносини поміж народом та його сталим паразитом - владою - були суто антагоністичні, то влада спиралася тільки й виключно на

силу. Так само, як у царській Росії. А тому непропорційного значення набули так звані “сіловиє міністєрства” на чолі з таємною поліцією - КҐБ.

4. Характерною була централізована, вертикальна структура суспільства, де всі соціальні зв’язки існували та діяли лише зверху вниз.

Поземі зв’язки в народі - не допускалися, справжніх колективів не повинно було бути. Найбільше страхалися того, аби нарід не усвідомив би свої класові інтереси та не об’єднався проти влади.

Зате поземі зв’язки існували на верхах, скріплюючи антинародну совєцьку владу. Це особливо легко та виразно спостерігалося на виниках різних престижних конкурсів і присудженні премій - нагороджували одне одного.

5. Відсутність зворотніх зв’язків - від народу до влади - споводувалася відсутністю вільної та незалежної преси. А оскільки владі потрібно знати, що думають з того чи іншого приводу (скажімо - чергового підвищення норм виробітку) в народі, хоча би для того, аби не рватися задалеко у своєму грабіжництві (як тоді 1962 в Новочеркаську), то був установлений цілий штат доносчиків, платних як добровільних.

6. З цієї причини всі санкціоновані виступи “масс” – ініціювалися,

виключно, зверху.

7. Повна централізованість: все і всюди керувалося й направлялося з Москви. А тому неспіврозмірні були й матеріальні статуси “цєнтра” і «періферіі».

8. Попри існування Конституції та розгалуженої системи законів, для народу існувало одне-єдине - телефонне право.

9. Країна була повністю закритою, ізольованою від світу: «граніци на замкє» та “залізна куртина”.


*

Ми тут, зверніть увагу, практично ігнорували злочинне єство цієї влади, обмеживши себе суто формальним аналізом. Не пригадали їм злочинну колективізацію з її розкуркуленням, несумісну навіть з діючими законами країни. Не згадали “дружбу народов”, разом зі зросійщенням, голодоморами та прямим ґеноцидом. Не вписали на конто й винищення національної інтеліґенції, масові репресії та політичні психушки.

Втім, схоже, що й попереднього досить, аби негайно зрозуміти, що:

а) цей соціальний устрій безглуздо виправляти або поготів досконалити - вийде щось ще гірше;

б) природне місце такому соціальному устроєві - на смітнику історії.

А таке нема чого виправляти, бодай досконалити. Такому потрібно ламати хребет.

*

Але, суворі факти реального життя, коротко оглянуті вище, - стовідсотково ігнорувалися московською пропаґандою, головною ціллю якої було утримувати власний нарід у стані можливо повного невігластва, навіюючи йому байки про “развітой соціалізм” - “каждому по труду”. А серед цих байок почесне місце займала одна та головна, яку можна назвати байкою про патерналістську державу.

Полягала ж вона на тому, що совєцька держава яка необмежено експлуатувала трудящих існуючи на їх заробітки (а, на що ж ще?), забезпечуючи їх життєвими засобами аби тільки не повиздихали (оті 1,5 долари на день, в середньому), - була насправді їх всебічною благодійницею. Давала їм усе, чого тільки можна забажати, а до того - ще й безкоштовно: житло, освіту, охорону здоров’я, путівки до санаторіїв ...

Одне слово - була для всіх нас батьком рідним, про що й нагадує прикметник “патерналістська” (патер - латиною батько).

Ніхто й ніколи не пояснив нам при цьому (ще б пак!), що всі ці благодійництва, від освіти та по оті помешкання, за якими стояли в черзі

десятки років - то все було за гроші тих же трудящих, недоплачені їм за їх труд, або зідрані через різні “взноси” та “займи”. Бо інших джерел у держави не буває .

Леґенда про патерналістську державу була ще однією брудною московською брехнею, але продовжує жити й досі, як переважна більшість совєцького. Але, уже в двох різних іпостасях. Активно працюючи в обох на статус кво: на “маємо те, що маємо”.

Бо її активно використовують сьогодні комуністи, що вимагають повернення до отого їх “свєтлого прошлого”. Використовують у позитивному аспекті - давайте, мовляв, нам владу - і ми все вам повернемо: все вам знову буде, й безкоштовно.

З неґативним відтінком експлуатують її й нові, після 1991, можновладці України. Коли знову й знову підвищують плату за комунальні послуги (які в міру цього стають усе гірші), а люди, яким за їх труд як і раніше - платять у кілька разів менше від прожиткового мінімуму - починають протестувати. Дивись, мовляв, які вередливі - звикли що за совєтів усе їм було безплатне.

А часом і дорікають українцям, що безініціативні, не можуть і не хочуть жити самопас, ще й сплачуючи за це податки: не підприємливі.

Але й такі розмови є брудним наклепом, бо давно вже десятки тисяч українців, мало не з самого обретіння отієї нашої совєцької незалежності - батракують по країнах Європи, успішно конкуруючи з іншими представниками Третього світу, та заскарбивши своєму народові репутацію людей чесних, сумлінних та працьовитих.


*

Коли десь, хтось та колись наважиться назвати совєцький режим злочинним і терористичним (а чогось такого не схвалюють і в дотеперішній незалежній Україні), то мають на увазі як правило голодомори та політичні репресії. Але ж, то було ще далеко не все: великий терор, на очах у цілого байдужого світу. А був же ще його попередним та основа - дрібний терор, універсальний та повсякденний. З якого все й починалося.

Кожен совєцький шереговий громадянин, задіяний в якомусь колективі совєцького суспільства (чи то в класі школи, на студентському курсі, цеху, бригаді тощо) - мав виконувати ще якесь певне «общєствєнноє поручєніє», навіть безпартійним. Чи то збирати внески в якусь там неіснуючу орґанізацію, МОПР (Международная орґанизация помощи революции), чи то Осоавиахим, чи то когось там орґанізовувати (комсорґ, профорґ).

Доповнювалося все це обов’язком з’являтися на «лєнінскіє субботнікі» (такі вже доводилося навідувати й у незалежній Україні!), або й на «празднічниє дємонстраціі».

Не слід гадати, що всі ці доручення були серйозними по самій суті справи, та від них щось там залежало. Просто це був ще один засіб отого малого але масового терору, духовного як фізичного, за допомогою якого совєцьким людям не давали голови підняти, а поготів - не дай Боже - подумати. А головним було те, що все це розглядалося як «дєло політічєскоє» (“нє хочєт виполнять общєствєнноє поручєніє!”), та нехтування цими фіктивними громадськими обов’язками - могло й не на добре закінчитись. Бо саме та безпосередньо від цих повсякденних і всезагальних дрібниць - брав свій початок і отой, великий терор.

Бо все це формувало політичну репутацію людини, а така була основою та підставою її існування взагалі. Не з’явитися без поважних причин на “дємонстрацію” - то вже було щось ...

Ці “поручєнія” (що виходили від низів компартійної влади) бували різними, та збирати якісь там внески - то був найнижчий щабель. Можна було й керувати якимось офіційно дозволеним гуртком, або ж “випускать стєнґазету”. Яка мала призначення створити в певному колективі ілюзію «гласності», так би мовити. До таких доручень можна було ставитися по-різному, але - в певних межах. Як не надто їх занедбувати, так і не перегинати палки: “нє висовиваться”. Останні могло бути чи не з найгірших, а особливо зловісним та небезпечним могло стати те, що переходило можливості розуміння середнього низового партійного мурла.

В цій справі можна пригадати два приклади подібного, особисто знайомі авторові.

В роки навчання в університеті, а це було ще 1938, на курсі підібралася купка здібних студентів, що випускали так званий “БОКС” (“Боєвой орґан комсомольской сатиры”), в короткий час довівши звичайну стінну ґазету до високого професійного рівня (літературно й художньо), та тим і привернувши увагу парткому. Бо, висовуватися знизу в совєцькому суспільстві - нічого не могло і не мало. Все, що потрібно було висунути - висувалося підконтрольно й тільки зверху, а значить - мало бути й заздалегідь приреченим, як таке. Нам хутко надали “куратора” від парткому, викладача історії КПСС, який пильно продивлявся усі матеріали, відкидаючи все хоч мінімально цікаве, не ординарне. Вся історія неочікуваного злету та поновного падіння “БОКС”а - не зайняла й двох семестрів.

Десятками років потім, уже викладачем університету та маючи з молодих років досвід ґазетної праці, довелося взятися за випуск багатотиражки “ЗБНК” (“За більшовицькі наукові кадри”). Назва - цікаво - була мало не стандартною, бо потім випадково натрапив на таку ж назву ще десь. Ми приклали всіх зусиль, аби попри суворість часу зробити ґазету цікавою та корисною, віддаючи першість підняттю загальної культури студентства. Це відразу мало свої наслідки; ґазета вже не залежувалася та тираж прийшлося подвоїти.

Але, чаша терпіння КПСС переповнилася мабуть тоді, коли до університету почали поступати запити громадян з міста: чи не можна оту “ЗБНК” – передплатити? Нас утрьох тоді викликали до парткому, щиро подякували за вірну службу, та... дали інші “общєствєнниє поручєнія”, що ж тут поробиш...

*

Разом із “распадом СССР” пішла в небуття й семидесятирічна леґенда про “построєніє соціалізма” в одній окремій країні. Але навіть “развітой соціалізм” епохи Брєжнєва був усього тільки підготовкою до “построєнія полного коммунізма”. Де - тільки подумати! - від кожного вимагалося всього лише “по способностям”, а вже за це йому обіцялося “по потрєбностям”, тобто - скільки подужає, так би мовити. Над побудовою цього працювало з покоління до покоління десь двісті мільйонів людей у самому СССР, та ще десятки мільйонів поза ним: у тому «соціалістічєском лаґерє».

Попри те, що оте набудоване було насправді державним капіталізмом з найбільшою у світі нормою експлуатаціі - з часів Лєніна про це якось промовчувалося. А він твердив - нагадаємо:

Государственный монопольный капитализм - есть полнейшая материальная подготовка социализма, есть преддверие его, есть та ступенька исторической лестницы, между которой ступенькой и ступенькой называемой социализмом, никаких промежуточных ступеней нет.

Поготів, із соціалізмом і комунізмом ріднили совєцький монопольний держкапіталізм, із його найбільшою у світі нормою експлуатації - дві спільні риси: відсутність приватної власності та відсутність ринку. Цей останній там і не був потрібний, оскільки все виробництво та всі поставки реґулювалися з центру.

І от - настали “пєрєстройка і гласность”, та й виявилося, що все це - було не те. Не те не тому, що замість соціалізму розбудовувався державний капіталізм, а - взагалі не те: не те, що нам потрібно. Але, виникає тоді слушне запитання: а де ж ви були раніше, дорогі наші панове, керівники “построєнієм нового общєства”? - сімдесят років будували не те, це ж треба! Замість ринкового господарства; як у всіх, як раніше, перед 1917. Чи вам - бува - не повилазило?..

До того... чи хтось із них із цієї нагоди покаявся, вибачився? - мовляв, “ізвінітє, товаріщі, не то построілі!” Далебі, ніхто навіть і не почервонів. Сором, виявляється, то не московське почуття; втім, як і більшість інших якостей: чесність, порядність ...

Бо, повторимо ще раз: жодного вибачення, бодай пояснення тому, навіщо було потрібно три чверті століття морочити голови мільйонам людей, аби в кінці повернутися до засудженого ще 1917 капіталізму, - ми від совєцької номенклатури не чули.

Це таке щось - ви розумієте, якби оті німецькі наці не були переможені, а попаливши на попіл жидівства - своє й чуже, - самі по тому пообрізувалися та пішли вивчати Тору й Талмуд; вибачайте ...

Яке ж нечуване й безсоромне нахабство, воістину космічних масштабів!


*

Оскільки ніхто й ніколи не буде в стані сумістити ринкову економіку з “научним марксізмом”, то виникає тепер особливо гостре питання щодо саме тих, хто несли марксистський обман у совєцький нарід - “пропаґандістов”, так званих викладачів “общєствєнних дісціплін”. Адже, саме ці люди з року на рік калічили марксистським обманом розуми й душі цілих поколінь. Отже, кожна розумна людина в стані зрозуміти, що таких людей слід знешкодити. Застосувавши щодо них принаймні понижчі запобіжні заходи:

1. Позбавити їх усіх учених ступенів та звань, надбаних антинауковими дослідженнями.

2. Відсторонити від займаних ними посад, із подальшим Berufsverbot (забороною на фах).

3. Судити за проповідь брехні, тобто - за шахрайство в особливо крупних розмірах.

Або, принаймні, відправити на спочинок із загальними пенсіями за старістю, не більше.

Бо, не всі вони -погодьтеся з цим - прийшли до тями. Не всі підробляють кулінарним куглярством на ТБ до своїх академіцьких. Бо всі вони продовжують сіяти оте, своє: не розумне, не добре й не вічне.


*


Але, цього ніде ще не відбулося, та це й визначає ціну отим “общєствєнним прєобразованіям”, що відбулися 1991. Від Одери та до Берінґової протоки, від Мурманска та по Севастополь.

Бо, не буває в історії “оксамитних революцій”, бувають - тільки - єдино, оксамитні реакції.

  1. “ Распад СССР”


Зауважимо, що ми зберігаємо тут цю просту та знайому всім формулу, хоча все могло бути значно складніше, ніж це повсюдно вважається.

В усьому світі й досі хибно розуміється сутність таких дарунків ХХ ст., як німецький “Тисячолітній Райх”, або московський СССР. От мовляв, яке неподобство виникло у цивілізованому ХХ ст.! - ну, як у того А.Солжєніцина - була собі чудова з чудових Росія («которую ми потєрялі»), яка простувала собі до “свєтлого будущєго” під впевненим керуванням патологічного (навіть - для Росії) жидофоба П.А.Столипіна, а тут... Прийшли якісь нікому невідомі люди - більшовики - та накоїли невідомо що.

З такими поглядами - ні зрозуміти історії, ні витягти з неї належних уроків, не кажучи вже про те, аби щось там змінити (на краще).

Не дарма ми тут віддали стільки часу й зусиль на простежування саме того імперіалістичного стрижня, який пронизував і поєднував Володимиро-Суздальську Русь із часу її усамостійнення 1169, наступну Московію та всі три російські імперії, аж по кінець ХХ ст.

Так само було з гітлерівською Німеччиною: якби не було перед нею імперії неписьменного Карла, або величної імперії Штауфенів, вона була би іншою. Якби зайшла потреба - можна було би й тут простежити неперервність історичного процесу.

Втім, нещодавно хтось зі спостережливих соціологів зауважив, що в структурі та традиціях сьогоднішніх японських промислових об’єднань - дзайбацу - можна ясно помітити орґанізаційні принципи та традиції середньовічних самурайських кланів.

Але, повернемося до нашої безпосередньої теми.

Динаміка розвитку послідовних російських імперій - містила в собі оптимістичний елемент. Якщо відлічувати державність Московії від остаточного припинення ординських данин 1480, то вона проіснувала до 1721, перетворена Петром І на Російську імперію (першу). Отже, всього 241 рік. Першу імперію по Кримській війні замінює Друга 1861-1917, отже - ще 140 років. Друга проіснує, як бачимо, тільки 56 років. Згідно з такою динамікою Третя Російська імперія - СССР - не мала би пережити Другої світової, але - ви ж бачили - врятували. А потім підгодовували колективно ще мало не півстоліття, витративши на це ще нові 100 млрд. доларів США. Так людство навчилося в ХХ ст. не лише псувати середовище, але й історію.

Але, й це все пішло на марне. Чергова зміна імперій все одно сталася 1991.

*

Коли десь за менше ніж двадцять років перед кінцем століття Совєцький Союз безнадійно відстав у гонитві озброєнь із США (яку сам і нав’язав), - всі зрозуміли: без наслідків це пройти не може. Поготів, до цього додалися п’ять років поразок у нескінченній Афганській війні з отим її дурацьким “огранічєнним контінгінтом”. Наче у розпорядженні недолугих кремлівських старців могло бути й щось там «нєограніченноє»! - сміх один ...

Відповіддю на ці зовнішні поразки наче мала стати “пєрєстройка і гласность”, але ... “Пєрєстройка” нічогісінько не перебудувала, а “гласность” 17 днів промовчувала катастрофу на Чорнобилі; хоч остаточно замовчати так і не спромоглася: Європа не дала.

А тут наспів ще новий виклик у вигляді американської проґрами “зоряних воєн”, яка мала раз та назавжди покінчити із багаторічним совєцьким ракетно-ядерним шантажем.

Потрібно було щось робити, якось та відповідати.

А ситуація додатково ускладнювалася звичною для них гризнею за владу. М.С.Ґорбачов, що надумав утвердити реформований та більш здатний відповідати на виклики США Совєцький Союз, провівши на цю тему березневий референдум 1991, - зустрів гідного конкурента в особі ним же висунутого з моря “пєрвих” прудкого Б.Єльціна. Вони хутко почали розпльовуватися, та схоже що боротьба між ними й мала наслідком отой формальний “распад СССР”. Сучасники й прийняли його за саме такий, німало не задумуючись над подіями: от був і розпався; на превеликий жаль для всіх.

Однак, простежимо за ланцюжком подій.

В березні 1991 М.С.Ґорбачов проводить свій всенародний референдум, де більшість (хоч і не така вже переважаюча) висловлюється за оновлений Союз. Пригадаємо, як ще Сталін мудро зауважив, що на совєцьких таємних виборах перемагає не той, хто голосує, а той, хто підраховує голоси. А тому й прийматимемо надалі всі дані їх виборів на схід від Перемишлю, не сушачи собі голови, яким шляхом вони отримані - голосуванням чи підрахунком; оскільки до правди - все одно не докопатися.

На відповідь установлюється “парад сувєрєнітєтов”. Заявляє 12.06 про свою незалежність (а, це від кого ж, власне?) Росія, а відповіддю на це було, схоже, оте серпневе ҐКЧП. Ініціював його на відповідь Б.Єльціну, правдоподібно, М.С.Ґорбачов, але сам залишився ніби на узбіччі. Доручив він цю справу купі нікчем, які діяли мляво та все й провалили.

У відповідь на ҐКЧП українська комуністична Верховна Рада 24 серпня приймає Декларацію незалежності, де Україна об’являється нейтральною та позаблоковою державою. А така передбачливість може свідчити й про чужу московську підказку. Бо оте єдине, що могло би забезпечити справжню незалежність України - було би її евентуальне приєднання до НАТО, а воно виключалося позаблоковим статусом, отже... Ніхто більше, не виключаючи Росії, про позаблоковий статус і не подумав, а тут - ба, яка передбачливість...

А до того цей же позаблоковий статус не заважив подарувати Росії Сєвастополь під військову базу. А значить - перетворити його на звалище смертельно небезпечного сміття, як отой їх Мурманск.

Та й той, хто знає українських комуністів хоч трохи, повинен розуміти, що без московської санкції - вони і рота розкрити не насмілилися би: кого вже кого, а націонал-комуністів серед них не було і навіть бути не могло.

“Распад” був довершений офіційно і формально з’їздом трьох голів новоутворених підчас “парада сувєрєнітєтов” держав у Білій Вежі, що від імені Росії, України та Білорусі підписали відповідні угоди про ліквідацію СССР та установлення натомість якогось СНҐ (Союза Нєзавісімих Государств), - очевидного всім містка до чергової російської імперії.

А це стало й остаточним вирішенням у старій сварі поміж Б.Єльціним та М.Ґорбачовим 1987, коли Єльцін дозволив собі на Політбюро отой критичний виступ, а Ґорбачов запроторив його за це до якогось задупного будівельного міністерства. Не тільки миттєво знявши з голови МГК (Московський ґорком ) КПСС, але й погорозивши: “Я тєбя в політіку - большє нє пущу!”

Тепер Єльцін сповна помстився ньому за всі кривди, зграбно та спритно висмикнувши з-під самонадіяного Ґорбачова те краще, чого він був доробився в житті: крісло президента СССР. Бо ж по Біловезьких угодах той став просто ніхто. Отут і міг переконатися кожний, що то є оті комуністи - “люді особого склада”, як казав ще “вєлікій Сталін”; розвалити враз отаке громаддя, аби тільки витягти крісло з-під конкурента! - це ж треба ...

Втім, чи законним все це було? - як лічилося в СССР на той час аж 15 рєспублік”, а “ліквідували” його всього три? До того, й уславлені “Бєловєжскіє соглашєнія” вже не існують: їх не тільки не ратифікувала Російська Дума, а й навпаки - денонсувала, полишивши незалежність України та Білорусі у підвішеному стані. Зауважимо, однак, що напевно й такий виник було заздалегідь передбачено.

Запитуваний потім про СНҐ, співавтор Біловєзьких угод Леонід Кравчук підносив СНҐ не як місток до нової імперії, а як - бачите - “спосіб цивілізованого розлучення”. Нагадати б йому, що саме на той час, коли відбувалося оте “розлучення” - СНҐ існував лише на папері; та не заважав прес-аташе Б.Єльціна Павлу Вощанову бовкати на початку 1992 про “возможность обмєна ядєрнимі ударамі мєжду Росієй і Україной”. А цей твердо знав, що на Україні нема жодної ракети, яка не була би під московським контролем, та могла би бути спрямована на Росію.

Деякі спогади особистого характеру. Уважне співставлення різних ніби вторинних, але значущих подробиць історії - привело свого часу нас до гіпотези, що отой “распад СССР” - жодним там розпадом насправді не був. А був плановим наслідком далеко ідучої чергової змови проти народів, своєрідним театральним дійством, якщо хочете. Яке мало прикрити перегрупування сил перед створенням чергової наступної імперії. Та, ясна річ, ще більш аґресивної та антилюдської. Ці міркування були викладені в статті : О. Боргардт, “Змова”, у львівський ґазеті “Нескорена нація” (квітень, 1994). Заснованій ще членом Гельсінської групи паном Іваном Кандибою. То була одна з нечисленних дійсно українських та патріотичних ґазет, та мені завжди буде приємно пригадувати часи співробітництва з нею.

*

Розглянемо коротко рушійні сили подій.

Державно-капіталістична совєцька економіка з її класом колективних власників - номенклатурою КПСС - виявилася збитковою, неспроможною конкурувати з приватно-капіталістичною, що й продемонструвала поразка у гонитві озброєнь. До того ж і колективним власником - номенклатурі - колективна власність порядно набридла; хотілося чогось свого, кровного: як у всіх людей.

Але Совєцький Союз - пригадаємо, як “родіна всєх трудящіхся” десятками років очолював уславлене (та ним же й створене) “протівостояніє двух сістєм”. Яких? - ну, це всі знають: звірячої системи капіталізму, побудованої на нелюдській “експлуатаціі чєловєка”, та совєцького соціалізму – вільного від будь-якої експлуатації: де всі отримують свої - “по труду”.

І от після всього цього “родіна всєх трудящіхся” має перейти до нелюдського експлуататорського капіталізму? - немислимо! Отже, вже саме з цієї причини СССР мав припинити своє існування, принаймні - формально.

Те, що при цьому буде втрачена Прибалтика, народи якої так і полишилися нескореними, попри депортації, русифікацію та демографічну аґресію, - не лічилося. Таку дрібноту завжди можна повернути військовою аґресією, що - до речі, вже не одного разу й робилося.

До цього додавався ще один вагомий арґумент на користь формальної ліквідації Третьої російської імперії - астрономічні борги. Вони на той час тільки офіційно становили десь більше 100 млрд. доларів США, але - чи це було все? Щоправда, всі борги та зобов’язання приймала на себе Росія, але - всі розуміють, спадкоємець - то не боржник. Та й весь наступний хід подій показав слушність вихідних міркувань. Суму було реструктуровано, мало не вдесятеро, та й те навряд чи колись буде сплачено.

Совєцький Союз був єдиною в своєму роді країною, що півстоліття жила на західні подачки, вкладаючи величезні накопичені капіталістами гроші в політичну деструкцію світу, а з ним - і всього капіталістичного суспільства. Та відповідно себе поводив. На це свого часу звернув увагу автора його колега, проф. Ілля Резнік. Він помітив, зокрема, що всі “зміни курсу” в СССР суто пропаґандові, ясна річ, курс був один - на світове панування - співпадали з періодами, коли виникала чергова потреба у фінансових вливаннях (а старих було - по саму зав’язку).

До всього цього додавався й чинник унутрішній - підйом національно-визвольних рухів, що привернув до себе увагу виступом казахських студентів в Алма-Аті восени 1986, підтриманий згодом в Прибалтиці та інших республіках. Він був як же слабкий, але...

В покійному СССР - так - існував дисидентський рух, доволі різноманітний за складом та цілями. Але то був здебільшу правозахисний рух, який ніколи не вимагав від антилюдської влади особливих реформ соціа льного устрою, а вимагав тільки-єдино - дотримування своїх же власних совєцьких законів. В Росії таких помірковано переслідувано (“Я т-тєбє покажу Констітуцію!”), але в колоніальних “рєспубліках” таким страху заради ліпили за старою пам’яттю ще й тавро “націоналіста”: найбільш тяжкий політичний злочин в ґеноцидній країні “дружби народов”. Бо, коли вони насправді ставили на перший план долю свого народу, - їх просто безжально нищили, убивали. Як Марченка або Стуса.

Як перед ними - мільйони інших.

В перебільшенні небезпеки національно визвольних рухів в країні московського ґеноциду було безпосередньо зацікавлене КҐБ, це піднімало його престиж та значення в очах антинародної влади.

Так він і стався – «распад СССР на отдєльниє рєспублікі»; можливо - й заздалегідь запланований. Чи існує план зібрати їх знову докупи? - так, безумовно, але... План є план, і не більше. Можна думати, що в СССР існували деталічні плани військової окупації кожноі з країн світу; як і списки тих, кого в цій країні належить розстріляти, а кого відправити до Колими, і - що ж? Бо таке щось, як “р-раз-два - разбєжалісь!”, а потім “р-раз-два - сбєжалісь!” - може існувати лише в хворому московському розумі. Є й плани, а як же ...

*

Чи так воно все було насправді? Це питання полишимо відкритим, бо ми не мали і не маємо жодного реального доказу, що підтверджувало би ці міркування. Отже, - самі гіпотези. Хоч і доволі правдоподібні, хоч і підкріплені логічним аналізом.

Сьогодні всі 15 “республік СССР” розпалися на шість принципово різних груп, частин, які матимуть - відповідно, й різне майбутнє.

Це одинока Молдова, що має під боком потужного родича - Румунію.

Це так само одинокий Таджикістан, що має однак і потужну діаспору в сусідньому Афганістані.

Дві кавказькі країни - Грузія та Вірменія, одинокі у світі, без родичів як і без доброзичливих сусідів.

Тюркський масив: Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Туркменія, Узбекістан. Про них не можна сказати, що там кипить політичне життя, або продумуються моделі майбутнього, але є й незаперечні успіхи. Казахи, що були у власній країні національною меншиною - тепер становлять більшість. Як вони цього домоглися без галасу та скандалів - то їх секрет. Ці - схоже, не пропадуть.

Три країни Прибалтики: Естонія, Латвія і Литва, - завжди були шматочком чужої Європи в тілі СССР, та туди благополучно й повернулися. З ними - жодних проблем.

Останніми є три уламки колишнього СССР, де практично нічого (за цілих десять років, не забудемо!) не змінилося в кращий бік, у бік відходу від антинародної совєцької влади: Росія, Україна та Білорусь. Де совєцька влада прибарахлилася усіма зовнішніми ознаками демократії, та готова до будь-яких іспитів майбутнього.

*

Але, дозволимо собі ще одне не зовсім невірогідне припущення. Всі пам’ятають післявоєнні роки, коли й у світі пройшов “парад сувєрєнітєтов”, коли ООН почала поповнюватися новими незалежними країнами, колишніми колоніями окремих імперіалізмів минулого. Що й зуміли звільнитися, хоч і внаслідок національно-визвольної боротьби. Сьогодні в ООН налічується вже дві сотні держав.

Так, колоніальні потуги були послаблені імперіалістичною Другою світовою, але не лише цим можна пояснити феномен, як такий. Бо протягом ХХ ст. докорінно змінився сам хід історії, та причини цього були науково-технічні, а власне - економічні. Розвинулися економіки країн з колоніями, а це змінило й підхід. Загарбницький військовий імперіалізм замінився імперіалізмом економічним, більш досконалим та більш ефективним. А головне - не обмеженим жодними кордонами взагалі: вкладай гроші де хочеш та за це й грабуй кого хочеш.

Володіння колоніями стало не вигідне, взагалі.

Бо, й дійсно, держава, яка володіє певною колонією - несе й пряму відповідальність за все, що там діється, але – навіщо? - чи бува не краще пустити її самопас (на оброк): ті ж вигоди, але вже без жодної відповідальності. Так, хіба це не набагато краще?

Отже, чи не був отой “распад СССР” - отаким запізненим приходом до тями й на схід від Перемишлю? - раптовим порозумнішанням і останньої імперії світу? На жаль, подібну думку приходиться повністю відкинути. Не лише тому, що де ж там пошукувати розуму на схід від Перемишлю, але головне тому, що імперський синдром з переходом від імперії до імперії - досі тільки підсилювався.