Geum.ru

Древня та докиївська Україна

Вид материалаДокументы

Содержание


10. Нова ідеологія?
11. Маємо те, що маємо
Подобный материал:
1   ...   65   66   67   68   69   70   71   72   ...   76

До Третьої чеченської війни Четверта імперія готувалася три роки, деталічно освоючи досвід попередньої. А тому вона капітально порізнювалась від попередньої, насамперед своєю дистанційністю. Спочатку далекосяжна артилерія та авіація знищували чеченські поселення з усім, що там було живого. А вже потім приходили недолугі вояки, окупанти, добиваючи все, що залишалось при житті. Це у них називалося “зачісткой”. Неоціненою перевагою такого трибу війни було те, що в такий спосіб вони мінімально ризикували власними шкурами. А до того, чого вони варті як солдати, вичерпно довела минула Друга війна.


Втім, і попри це масове порушення законів, Божих як людських, чимало людей спромоглося врятуватися від окупантів до братньої Інгушетії, де вони поки що не наважуються робити свої бандитські “зачісткі”. Там вони живуть просто неба, в палатках, в голоді та холоді, але ще живуть . Все питання в тому, чи спроможеться Росія остаточно блокувати достави гуманітарної допомоги?

Іншою особливістю Третьої чеченської війни стало її пропаґандове забезпечення брехнею, якось недооцінене в минулому. А саме недооцінка пропаґандової брехні чимало нашкодила минулим разом: створився Комітет солдатських матерів проти злочинної війни. Почав щось там вякати з приводу різні в селі Семашки Сергій Ковалєв, єдина тепер людина в Росії, стурбована людськими правами; ну і всяке таке інше… Тепер все це було налагоджене від початку. Бо тим разом якось призабули, що Великі Злодійства потрібно розпочинати з Великої брехні. Батьківщина тероризму цього разу виявилася – що би ви думали? Жертвою чеченського терору, ні більше, ні менше.

*

Тому всі три роки велася шалена наклепницька античеченська пропаґанда. Щоденно вигадувалися нові “убивства” , нові “зникнення”, нові “тєракти”. Та не тільки, було й діло. Бо ж їм, по-перше, заповітував іще їх “вєлікій Мічурін”: “Нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди, взять іх у нєє – наша задача!”. По- друге, хіба забули, навіщо вони існують взагалі? Але ж і це давно відомо – “ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью”! І “дєлалі”. Адже, потрібно було залізне пропаґандове забезпечення, головне – проти світової громадської думки. Отого, їх одвічно недоумкуватого Заходу. А для цього й почались, забезпечені власними силами, “теракти” – підриви багатоповерхових житлових будинків. Не лише поблизу Чечні, в Буйнакську, але й у самій Москві. Що завадило поширити їх ґеографію ? Розповімо дещо нижче. Вибухи були понад імпозантні та унесли не одну сотню життів власних російських громадян. Але на що тільки не підеш заради національної місії – ґеноциду…

Отже, наче все було добре, наче все так, але… Опит населення, кимось проведений по гарячих слідах у самій Москві, дав дещо дивні показники. Питання було одне та просте: “Де ви бачите джерело цих вибухів?” Так от, десь 63% опитаних показали на… Кремль! А вже інші, менше 27 % - на Кавказ. Все це було влітку 1999, а вже восени ті, хто готував черговий подібний теракт – попалися на гарячому. Хоч і чисто випадково, не поталанило. Вони увечері вивантажували лантухи з вибухівкою до підвалу одного з багатоповерхових житлових будинків в Рязані, якраз коли пізно повертався з роботи мешканець під’їзду, інженер Васільєв. Йому здалися підозрілими погано замазані московські номери машин есбістів, та він і дзенькнув собі до міліції. Ті приїхали, прилапали есбістів та трохи прибили: щоб не “качалі права”. Були свідки, пішли гуляти чутки… Для влади створилася не будь – яка проблема – пояснити все це народу. Другого дня з Москви щось мимрили про якісь там “учєнія”, припустимо й так – з чого власне оті “учєнія”? Як завозити до підвалів справжню вибухівку? А потім, “учєнія” з того як її підривати?

Такою була інтимна історія цих “тєрактов”, винуватців яких і досі не знайшли. Але, легковірний світ давно звик ковтати все, що йому не піднесуть із Москви, та все якось обійшлося – повірили й у “тєрорізм”… Зрозуміло, що той “схід від Перемишлю”- це щось. Але у тих краях, на захід від леґендарного Перемишлю, живуть не менш дивні для нас , принаймні, люди. Бо вони й досі не здогадуються, що брехати можна не тільки на звичні 100%, а, як зайде потреба, то й на 200 %, на 300%… На скільки занадобиться.

*

Отже, на відміну від Другої чеченської війни, яку російський уряд змушений був припинити значною мірою внаслідок протестів своєї ж власної громадськості, Третя чеченська війна пройшла на “ура”. Чи то внаслідок висадження у повітря частини цієї громадськості, чи то з причини невилікувальної придуркуватості Заходу. Вичерпно довівши, що навіть порядні за переконанням люди, але легковірні, - то так само: людське сміття ні до чого.

Як же поставились до Третьої чеченської війни в Україні? Поставилися різно, відповідно до того: хто є хто? Бо, як ми покажемо далі, з 1991 продовжували існувати дві України: влади та народу. Та прірва поміж ними зробилася глибше, ніж будь коли, ніж навіть у совєцькі часи. Втім, і це не є відкриттям, ні секретом: про це почали писати та говорити ще перед зміною століть.

Совєцька номенклатурна верхівка в Україні загравала й заграє зі Заходом (а, у кого ж іще гроші позичати?) та є в той же час вірним стратеґічним партнером (поки на побіґеньках) російської імперії. От і цікаво буде тут процитувати опінію не кого-небудь, а колишнього українського прем’єра, та ще з найбільш довготривалих – висуванця президента Л. Кучми. На той час він уже не був прем’єром, був тільки депутатом ВР, але спромігся вмістити у російській ґазеті “Труд” , 19.06.1998 свою статтю “Оптимистическая трагедия восточных славян”. Це було “открытое письмо А. И. Солженицыну” , котрий перед тим у тій же ґазеті щирими сльозами бобра оплакував незалежність (чи може – “самостійність?”) України – “Славянская трагедия”, “Труд”, 29.05.1998. Оскільки “етіх украінцєв”, навіть прем’єрів, в Росії не дуже знають, ґазетка порекомендувала читачам колишнього прем’єра України П. Лазаренка в такий спосіб (тут і далі гріх було би щось перекладати):

Два месяца назад Украина избрала новый состав Верховной Рады. Уверенно выиграл парламентскую гонку председатель Днепропетровского облсовета, глава центристской партии «Громада» Павел Лазаренко. Днепропетровская область – стратеґически важный регион индустриального юго- востока Украины – в значительной мере определила победу «Громады» и по партийным спискам. Две трети здешних избирателей считают своим родным языком русский.

Отже, як бачимо імперська ґазетка розглядає Павла Лазаренка з його “Громадою”, а з ними й оті “две трети здешних избирателей” – як своїх прямих союзників у справі “воссоєдінєнія імпєріі в граніцах до 1917 года”. Але, що ж на це сам П. Лазаренко? Він щиро запевняє Росію в повній лояльності України, а поки не “воссоєдінілісь” пропонує наступне:

Угроза с юга становится реальной для всего восточного славянства. В одиночку мы явно не справляемся. Последние события на Северном Кавказе, в Москве и в Симферополе лишний раз подтверждают это. Поэтому украинская «Громада» готовится обратиться к парламентам и президентам России и Белоруссии с инициативой о создании в Крыму добровольческого Славянского корпуса специального назначения. Имеющая на полуострове уникальная военная инфраструктура, ныне заброшенная, должна стать базой для подготовки элитного межгосударственного воинского формирования способного отстоять интересы восточного славянства там, где только потребуется.

Отже, розберімося. Нам пригадують тут “Северный Кавказ”, а це - зрозуміло, йдеться про чеченський національно-визвольний рух - протест чеченського народу проти чергового московського ґеноциду. А що ж там із отим “Симферополем”? - тут просто не може йтися ні про що інше, як про законні протести корінного народу Криму проти утисків російських шовіністів: отого енкаведистського наброду, яким тоді заселили Крим.

От і пропонується створити військові частини карателів двох держав (?) і однієї імперії, які й будуть оті національно-визвольні рухи “усмірять”. Таскати для імперії каштани з вогню, там, “где только потребуется”. Дивно, дивно... Та, дивно не те, що ви думаєте. А дивно те, що хоч пройшло вже роки, та П.Лазаренко сидить вже давно там, де йому природнє місце від народження - в тюрмі, а... його плідна ідея й досі не реалізована; оце дивно.

Але, помимо отієї влади кримінальників і крадіїв, природнє місце якої теж давно всім відоме, та яка царювала у нас із незначними перервами аж із отого зловісного 1709, - є ще й український нарід. То, а як же він, а що ж він?

Втім, попри всі турботи влади - буває часом і можна довідатися, якої-ніякої, а правди.

Нашого багатообіцяючого президента «за поніманіє позіціі Россіі в чєчєнском вопросє», чи щось таке, - похвалив “сам” - російський посол у Києві: є всі підстави пишатись. Але, й ми - нарід, теж не нітимося. Була на українському телебаченні така собі цікава та добра передача «Проти ночі», на каналі УТ-2. От вона й провела телефонний опит на тему: “що би ви вдіяли, зустрівши чеченського “боєвіка”? - та й дала свої чотири варіанти відповіді. Виник опитування був наступний: 24% - убили би, 6% - донесли “куда надо”. Це, схоже, люди відомі - голосують за “лівих” та носять портрети Сталіна. Тобто, саме ті, про яких і досі невідомо - а що ж вони в отій Україні забули? Десь ще 7% - трималися би осторонь, а от аж 63% - того

“боєвіка” прийняли би, нагодували, та ще й боєприпасів на дорогу видали (якби ж мали!).

Може бути й таке «поніманіє», як бачите.

*

А поки в Ічкерії перетвореній на руїни - мало хто живе. Залишки мирного населення збігли до братньої Інгушетії, а бійці за свободу подалися в гори. «Совєт Бєзопасності» в Кремлі прийняв рішення про перетворення гірської Чечні на незамешкані терени, та він став відомий пресі. Однак, на Захід не подіяло й це, адже, стосується не їх.

Наприкінці грудня 1999 перед черговим вирішальним штурмом Джохаргала, російська вояччина розкидала над обложеним містом листівки доволі своєрідного змісту. Вони теж стали відомі світові. Там попереджувано мирне населення міста, а його там було не менше 50-70 тисяч, що той, хто місто не покине - розглядатиметься як “боєвік”, з усіма наслідками. Варто уявити це собі, всі старі, жінки, діти, немовлята, - всі «боєвікі». За своїм нахабством та бандитським цинізмом, цьому ультиматумові нема рівних у світовій історії. Якщо вам будуть казати, що там були передбачені якісь забезпечені від обстрілів коридори для виходу з міста, - не вірте, бо й це чиста брехня.

Але, знову повернемося до конечної мети чеченських воєн - ґеноциду. Навряд чи варто перебирати всі події, порівнюючи по пунктах, порівнюючи з тим, що записане у відповідній резолюції ООН. Бо там було все. Включно до останнього: по російському ТБ показували вивезених до Росії чеченських дітей, ніби тих, що втратили батьків. Тепер у Росії з них виховуватимуть “русскіх”, тобто яничарів, безбатченок, яких там так люблять. Тяжка відповідальність ...

Увесь час твердилося й твердиться, що війна в Чечні - то внутрішня справа Росії. Але й це є брехнею. Принаймні - з юридичної точки зору. Справа в тому, що Ічкерія, вже писали, не підписувала нового Федерального договору, а значить і не може вважатися частиною Росії. На цю обставину указував свого часу ще президент Ічкерії Дудаєв.


*

Але, було й дещо позитивне. Остаточно, на наших очах здохла брехлива байка про «дві Россіі», яка - годі казати, засмічувала людські голови цілих півтора сторіччя. Невже не чули? - тоді ще раз нагадаємо.

Одна Росія - то класична, імперіалістична царська, так би мовити. Хоча - підкреслимо, жодні царі не могли би й уявити собі, яке буяння імперіалізму наступить - коли скинуть нарешті отих царів. Але, це тільки одна - зла. А є ж ще друга - добра, проґресивна та демократична. Правда, вона все чогось мовчала - і підчас “покорєнія Кавказа” (“Смірісь, Кавказ - ідєт Єрмолов!”), і підчас польських повстань. А потім, придумавши «Декларацію прав народов Россіі» та захопивши після 1917 владу в імперії, вчинила її народам таку криваву баню, що світ здригнувся. Розквіт демократії стався, ніби, підчас отієї «пєрєстройкі і гласності», та щось там наче й було. Тому нам уже з початку дев’яностих все правлять про якусь “дємократічєскую Россію”, але повторний ґеноцид чеченського народу геть перекреслив і цю дурну бовканину.

Виявилося остаточно, що Росія й духовно є одна - “єдіная і нєдєлімая”: імперіалістична та ґеноцидна. Жодної іншої не було ніколи і немає, а царська та совєцька - то були не більше як дві боки тієї самої бляшаної медалі. Нема там жодних здорових сил, немає людей, які би навіть усвідомлювали собі, яке всесвітніх масштабів зло вони продовжують творити.


10. Нова ідеологія?


Україна майже триста років пробула колонією Росії, відлученою від європейської і світової культури, а то - величезний час. Порівняємо. Відкриття двох Америк завершилося на 1500 рік, розпочалася їх колонізація, з’явилися перші європейські поселення на нових континентах. Здавалося би - той же час, але ж - ні! Бо Україна 1709 була захоплена як стара європейська країна, цивілізована та розвинена. Отже, нема тут чим пишатися, але ж - старіша колонія на Землі (по Ірландії).

Тепер ми наче незалежні, але - що ж буде далі? - та, з ким ми тепер маємо справу? - з нашою - в їх очах - «ігрой в самостійность»? Чого нам тепер для себе очікувати? - що нічого доброго - то є очевидне, але - чого ж саме, хоч приблизно?

Аґресія проти Молдови йшла свого часу під прапором «защіти русскоязичного насєлєнія», але подальшого розвитку не отримала, обмежившись створенням маріонеткової «Пріднєстровской рєспублікі«. А спритні казахи тим часом зуміли невимушено схилити у себе від’ємний етнічний баланс на свою користь, навіть не створюючи якісь там тертя з Москвою. Але, чи є гарантії, що цей краплений король ніде більше не вирине?

Останню чеченську війну, найбільш ґеноцидну з усіх, вони опорядили як боротьбу з «мєждународним тєррорізмом» та на Заході проковтнули й це. Але, подумаємо за тих, хто не думає навіть і на крок уперед, а - що ж далі? Чи спрацює таке щось, коли центром «мєждународного террорізма» прийдеться об’явити НАТО? - а потім - і США? - навряд, навряд: ніколи не спрацює.

Та - більше від того. Бо хтось тоді може й пригадати, що батьківщиною політичного тероризму в світі - була саме Росія ХХ ст. Та можуть і пригадати убивства С.Петлюри, Є.Коновальця, Л.Троцкого, Л.Ребета, С.Бандери, - чи ж це не міжнародний тероризм у його чистому вигляді? А до того - пригадати й те, що тероризм «червоних бригад», палестинських терористів та всіх інших - був цілком вихований в СССР у другій половині ХХ ст.

Отже, навіть на порядок збільшена аґресивність імперії - не вичерпує її єство; до імперіалізму має бути добре пропагандове прикриття - маска імперії. А тому й усе попереднє могло бути рисами нової маски, але не її стрижнем: слабувате та ненадійне. Потрібно чогось більшого, загального. В минулому зіткненні колишніх союзників - німецького і російського імперіалізмів у Другій світовій, - перевага була на боці російського. Не виключено, що й з отієї простої причини, що ідея з‘єднання пролетарів усіх країн є привабливішою, ніж ідея універсального панування нордичної раси. Та й пролетарем може стати кожний, на відміну від нордичного арійця. Мати маску бодай у чомусь привабливу (або ж принаймні не відштовхуючу) - значно, істотно вигідніше ніж страхаючу.

Попередимо заздалегідь, що такої маски Четверта Імперія поки не має, вона тільки формується через нові гарячкові пошуки на смітнику історії, але те, що є поки - великих надій не полишає. Можна думати, що з тих, які були досі - найоптимальнішою маскою була маска покійного СССР. З нею, принаймні, вдалося вчинити максимальну кількість дотихчасових імперських політичних афер.

Але, зробимо короткий огляд духовного життя імперії.

*

Минуле ХХ ст. значною мірою пройшло під знаком протистояння отих двох близнюків - «фашізма» і «антіфашізма»; тобто - звичайного «коммунізма». Як воно тепер? - ще не так само, але... Залишився при силі комунізм, має кілька партій (тепер це модно), має потужну фракцію в Думє. Має й власні капіталістичні підприємства. Але, виринув і його братчик.

Після «розпаду СССР» Росія пішла-поїхала оновлюватись; не лише й не стільки фізично, як духовно. Там оприлюднили (не боїмось повторень), для загальної науки та вперше по знаменному 1917 - своєрідний шедевр російської поліційної думки - «Протоколи Сіонскіх Мудрєцов». Хоч історія цієї фальшивки доволі добре відома в усіх підробицях. А до того, кажуть, що то був плагіат з французького памфлета, пародії на жидофобську літературу початку століття. А до цього ще поспіхом відновили й отой «Союз Русского Народа», на кшталт ще того, чорносотенного та погромного. Чи вступив був до нього подібно до Імператора Ніколая ІІ (тепер - святого) і президент Б.Єльцін? - історія промовчує.

Але, були й духовні оновлення й не так архаїчні, не так міцно забуті. Видали, як же, - й переклад «Майн Кампф» Адольфа Гітлера, який був раніше доступний лише самій-самій верхівці комуністичної партії. Одна з нових російських політичних партій офіційно існуючих в «новій» Росії - засвоїла собі гітлерівське вітання витягнутою піднятою рукою, засвоїла й густо-червоний прапор із чорною свастикою в білому колі; тільки трошки зіпсувавши її додатковими ріжками, аби не так кидалася у вічі. Вони охоче спілкуються з рештками наці в Німеччині, навідують одне одного. Як там вони домовилися щодо «вищої раси» - не надто відомо. Важко сказати, як там у них із програмою, але партія переконана, схоже, що «с жідамі у нас пєрєбор». Отже, все головне - на своєму місці. Є у них і свій гимн, із якого випадково трапилася в газеті цитата, четвірка рядків:


Нам не страшны ни пули, ни снаряды,

Мы верим в то, что сможем победить.
Ведь в мире должен быть Порядок

И он по праву русским должен быть

Але й у цьому, слід гадати - оригінальному витворі прогресивного російського розуму, відчувається щось болюче знайоме, з того ж невичерпного смітника історії. Поринемо в далекі тридцяти, коли вулицями Берліна впевнено крокували наці та лунала їх пісня, їх неофіційний гимн (чи, бува, не «Горст Вессель»?), а там теж було таке щось, подібне, пригадуєте (перекладемо з німецької на власний розсуд):


Ми помаршируємо далі,

Коли все в череп’я летить.
Бо наша сьогодні Німеччина,

А завтра і цілий світ.

Дивний збіг через три чверті сторіччя! - та, не лише за змістом, а й майже за формою. Цікаво, чи є серед членів цієї патріотичної російської партії: скажімо, «вєтєрани ВОВ (Вєлікая отєчєствєнная война»? Але, не це тут, власне, і головне. Привертає увагу отой «Порядок» (який «по праву русским должен бить»). То вже певна новація, та пояснимо, чому саме. Спочатку згадаємо їх конкурентів.

Душею німецького націонал-соціалізму був не лише сам арійський міт, але й дещо набагато важливіше, німецький порядок. Він міг подобатися або не подобатися комусь, але він був повсюдним. Від щоденного життя кожного німця та по функціонування організації Тодта, скажімо. Та зримо матеріалізувався тоді, коли вишиковані на площах сотні тисяч людей миттєво здіймали руки у ґесті вітання «вождів», або погоджено скандували «зіг-гайль». Він пронизував собою всю країну, міг подобатися або ні, але він був.

В Росії ж єдиним різновидом порядку були оті сходини: панів (як дивитись знизу) або холопів (як подивитися зверху); хоч і порядно ущерблені сталим існуванням поруч отієї славетної «дорогі із грязі в князі». Принаймні, мірою порядку в країні є завжди виконання її законів, добрих чи злих, - значення не має. А тут зазначимо, ще Алексіс Токвіль (1805-1859) зауважив, що суворість російських законів компенсується їх невиконанням. А мало не весь дисідентський рух в СССР - був спрямований не на здобуття якихось там нечуваних свобод для людей або народів, а на як же елементарну справу: виконання совєтських законів, замість абсолютної домінації «телефонного права». Чи може якийсь порядок з’явився нарешті в «новой» Росії, з її вуличними розборками - сталим «пєрєдєлом собствєнності»?

Так, що ж там ви мелете, панове, по-перше - про якийсь «порядок», якого й близько у вас немає, а потім ще й про те, що він має бути «русскім» та ще й «по праву»!; це ж треба...


11. Маємо те, що маємо