Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Доповнення 4. «Семіраміда Півночі» та її хвалителі
Імператриця, що на відміну від своїх попередників та оточення вільно читала та писала аж трьома мовами нараз, не могла не розуміти важливості реклами, та неустанно намагалась її собі забезпечити. Закинена долею у «Вік Просвіти», вона підтримувала постійні контакти з діячами цього віку, та турбувалась про свою репутацію на Заході.
Жана Батіста Даламбера (1717-1783), математика і філософа, вона запрошувала до Петербурґу задля навчання спадкоємця трону Павла, але той з французькою ввічливістю (а заразом – винахідливістю) відповів, що ніхто краще самої Єкатєріни цього зробити не зможе.
Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694-1778) був звичайним міщанином, але й спритним пройдою, та зумів сфальшувати собі аристократичне походження, без якого тоді марно було й сподіватись на якусь популярність. Він став журналістом, письменником, драматургом та навіть філософом, однаково нездарний в усьому; сьогодні читати щось із написаного ним – неможливо. І не варто, але тоді... В енциклопедіях його завжди можна знайти, та мабуть, звідти його вже нікому й ніколи не викурити.
З Росією він уперше зіткнувся, коли його – ще за Єлізавєти I, – обрали до Російської академії наук. Тоді йому доручили, зокрема, за намовленням М.В.Ломоносова, написати історію Пєтра I, надіславши до цього купу матеріалів. Але, написане ним із цього приводу було варте ще менше, ніж усе iнше, та не пішло навіть у Росії.
Він мав стійку звичку завжди й в усьому забігати попереду потяга, та вже в листі від 1762, не встигла вона ще силоміць влізти на трон, – уже оголосив її «Семірамідою Півночі». Та дорікав за «Єкатєріну», бо – мовляв, ліпше пасували би до неї Юнона, Мінерва або Церера. Потім, у грудні 1766 в листі до неї, він назвав її Полярною Зіркою, що затьмарила Андромеду, Персея та Касіопею.
Нагадаємо, що двадцять років перед тим, в листуванні з Фрідріхом II, він так само уподобив його по черзі: Ескулапу (?), імператорові Траяну, Прометею (!), імператору-філософу Марку Аврелію, Горацію та Гераклу (!).
Наскільки ми знаємо, подібна улесливість у спілкуванні не була нормою часу, навіть на батьківщині письменника. Хоч і не можна не відзначити, що цей французький міщанин завжди з великим тріпотінням «біл чєлом» перед будь-яким аристократом; поготів – особою королівської крові. Саме це тріпотіння міщан, мабуть і підвело аристократів пізніше, 1789, коли їх усіх, не розбираючись, пустили під гільйотину.
У відповідь «Семираміда Півночі» щиро запрошувала Вольтера до Росії, а той дипломатично ухилявся, посилаючись на численні хворі. А тому й приходилося отримувати відомості з Росії від самої імператриці, яка бадьоро рапортувала, що: «В Росії сплачують такі помірковані податки, що у нас нема селянина, який не зарізав би курки коли йому заманеться та прийде на це охота; а у деяких провінціях уже кілька років віддають перевагу індикам». Так, не дивуйтеся, саме так і писала; дослівно.
Ота «курка» то певно якась ремінiсценція з прочитаного освіченою монархинею, бо це ж іще Генріх IV – пригадуєте? – обіцяв, що як він стане королем, – «кожен француз матиме курку в супі».
Переписувалися вони й пізніше, з приводу повстання Пуґачєва 1773-1774. Цариця все скаржилася, а її кореспондент дивувався, бо ж думав, «що провінція оренбурзька є найприємнішим краєм в імперії». Та скрушувався з нагоди розбійника Пуґачєва, якого іменував не інакше, як «маркіз Пуґатшофф». Висловлював оптимістичні сподівання, що колись «надійде час та Оренбурґ буде людніший від Пекіну та там ставитимуть комічні опери»; та, так і не дочекався, бідолаха, – час і досі не надійшов...
Дені Дідро (1713-1784) був чи не першим із енциклопедистів, через яких Єкатеріна II бажала набути популярність у Франції, а значить – і в усій Європі. Коли у Франції королівською забороною 1759 було припинене видання Французької Енциклопедії, вона – вже царицею, звернулася до Дідро з пропозицією – видавати Енциклопедію в Росії. Дідро з цього запрошення не скористався, та й заборона незабаром буде знесена.
Але, Екатєріна все ж зуміла перекупити ециклопедиста для себе. Вона купила його бібліотеку за 15 тисяч франків (як бібліотека була солідною – ціна не так велика), полишивши йому її дожиттєво, та ще виплачувала пенсію – за «нагляд над книжками».
Саме він, чи не єдиним, ризикнув, вже шестидесяти років, побувати у Пєтєрбурзі восени 1773, скориставшись тим, що король Франції доручив йому відвезти імператриці проект умов Російсько-Турецького миру, по черговій війні. Імператриці договір видався принизливим для Росії, та вона й психанула – проект полетів у вогонь, а Дідро ледь виправдався тим, що відмова везти проект – означала потрапити до Бастилії. Він пробув до березня 1774 та відбув додому у зручній кареті, подарованій йому Єкатєріною.
Оскільки він нічого крім столиці так і не побачив, то повернувся додому цілком задоволений, поїздкою та Росією.
На відміну від зовсім уже поверхового Вольтера, який за рівнем серйозності ніяк не перевищував пізнішого російського Пушкіна, Дідро не пройшов повз головне в російському суспільстві. По поверненні з Россії, 1784, він писав:
Аби стати на перешкоді зловживанням рабством та відвернути наслідки, що з нього плинуть, нема іншого засобу, як відмінити саме рабство та керувати лише вільними людьми. Цей захід важко провести в країні, де не можна дати відчути панам злі боки рабства, а рабам – переваги свободи, настільки одні є деспотичні, а інші принижені.
(Д.Дідро, Собр. соч., Москва, 1947, т. 10, с. 467)
Як бачимо, й тут пишеться про якесь «зловживання рабством», а чим же тут, власне, зловживати? – чи є щось гірше? Пишеться, поготів, про якісь «злі боки рабства», а – хіба є й «добрі»? Отже, й великий просвітитель не зайшов аж так далеко, можливо, щоби заперечувати саме рабство; як таке...
Він чітко та неспірно висловлюється за його скасування: «нема іншого засобу, як відмінити саме рабство». Іншої думки його опонентка, княгиня Є.Р.Дашкова та сама, що через гвардійський путч висаджувала колись Єкатєріну II на трон. Вона вважає, що починати треба – не з рабства, в жодному разі; та ще й обґрунтовує це:
Освіта веде до свободи, але свобода без освіти породила би лише анархію та безлад. Коли нижчі класи моїх співвітчизників будуть освіченими, тоді вони будуть гідні свободи, бо тільки тоді вони зуміють скористатися нею без шкоди для своїх співгромадян і не зруйнують порядку та відносин, неуникнених за будь-якого трибу правління.
(цит за Л.Я.Лозинская, Во главе двух академий,
Москва, 1978, с. 46)
Отже, надати волю рабам (поки що не на часi!) можна буде лише за умови, що вони, всі як один, – освітяться, але от – як добитися саме цього?
Вище ми бачили, як раби та їх пани, одностайно, жевріли по «курних ізбах»; тобто – не надто в цьому й порізнювались. Потім, російський історик повідомив нас, що при царському дворі в Пєтєрбурзі, а значить – на самому верху імперії, – лише половина уміла якось-такось читати; а десь третина – ще й писати. То, чому ж вони були на волі?...
Але, й це ще була не вся правда, бо, від неписьменних та неосвічених недалеко пішли письменні та освічені; та про це є зримі свідоцтва.
Якийсь там піп, що повернувся з Італії, дослівно, – «нє находіл слов для виражєнія» описуючи тамішні «доми прєоґромниє» та «мужіков мєдних», а як уже з’являлося щось і насправді нове, то обмежувався тільки звичним – «зєло удівітєльно». А попи були не останні в російському суспільстві, – за «освітою». Мабуть тому й у рабах не лічилися.
Не відстав від нього й освічений князь Куракін, відряджений до Нідерландів підчас самого кипіння пєтровських перетворень – 1705. Бо в таких словах описував бачений ним на власні очі пам’ятник уславленому Еразмові з Роттердаму: «Сделан мужик медной с книгою на знак тому, который был человек гораздо ученый».
Нагадаємо, це він – Еразм із Роттердаму написав «Похвалу Глупоті», де читаємо безсмертне: «Кому ж, як не глупоті – бути трубачем власної слави?» – і дійсно – кому?
Яка шкода, що ці мудрі та пророчі слова, наче з самого початку заадресовані до Росії, наче призначені для неї, – так і не знайшли там розуміння. Були ніби невідомі, ні М.Ломоносову, ні Є.Дашковой, ні І.Пніну, ні навіть А.Пушкіну. Ні, врешті, як то казали за совєцьких часів: «і многім, многім другім...»
Доповнення 5. Особисте життя «Семіраміди Півночі»
Але, крім історичних «подвигів» улюблениці пройдуватого Вольтера, у «матушкі-імператріци» було ще розлегле особисте життя, яке ми тут дещо оглянемо. Як, за відсутністю місця – не все (на це мало було би окремої книги), то, принаймні, ту його частину, що є загально відомою.
У вік витонченої сентиментальності вона не була сентиментальною, та віддавала перевагу практичній стороні справи, та черпала, мабуть, від цієї сторони свого життя чисто фізіологічне задоволення. Чи не найменшу роль відігравала саме естетика, бо надто часто її обранці, як кажуть в Росії, – «мордой нє вишлі»; досить пригадати хоча би кривого Потємкіна. В нашому короткому огляді ми будемо стало дотримуватись не чуток, а підтвердженої історії. Та одночасно будемо незмінно цікавитись, насамперед, – у скільки обходилися доброму російському народові, що так обожнював свою німецьку властительку, – всі оті її примхи та пристрасті.
Як ми вже писали, першим в Росії (здається ) був Сєргєй Салтиков, якого їй підсунула ще Єлізавєта I, охоплена бажанням отримати якнайшвидше «наслєдніка трона», і від якого та його, правдоподібно, й нагуляла; але, тоді не вона розпоряджувалася державними грішми. Наступним був Ґріґорій Орлов, який допомагав висаджувати її на трон, поближче до державної каси. Він протримався якийсь час, поки його не змінив Станіслав Понятовський, потім повернувся знову. Не пройшла цариця, можливо, й мимо його братів. Остаточно він був відставлений, коли прибувши з далеких Фокшан 1772, де підписував угоду про поділ Польщі, – викрив у ліжку «матушкі-імпєратріци» такого собі Васільчікова. Єкатєріна відправила його до маєтку та не дозволила рік з’являтися при дворі. Полишила йому державну пенсію в 150 000 карб. на рік та подарувала ще 100 000 карб. «на ремонт палацу». До того подарувала 10 000 «душ» рабів, всю обставу апартаментів Зимнього палацу, де він перед тим розміщувався, та ще й два срібних сервізи.
Скільки він устиг накрасти за ті минулі десять чи скільки років, – невідомо, але відомо, що за попередні два роки набув у готівці та дарунках – більше 300 тисяч карб. та 7 тисяч «душ» рабів.
Його брати, вважається, мали за весь час десь 17 млн. карб. та до 40 тисяч рабів. Так, нічого собі, заможненька родинка...
У рік страти Пуґачєва, 1774, Васільчікова відсуває на бік Кривий Ґріґорій Потємкін, 36 років. Цей вартував казні чи не найбільше – десь 50 млн. карб. А до того, за ті два роки, що пробув «прі дєлє» – зумів скупчити в своїх руках чи не найбільшу владу. Його змінив, однак, особистий секретар імператриці, збіглий попович Завадовскій, але це не надто засмутило хитрого Потємкіна. Бо він хутко зметикував, що позиція доброго сутенера – є набагато міцнішою, ніж позиція тимчасового коханця. Та, як приятель цариці, втішаючи її тепер лише час від часу, – взяв на себе подальший добір її коханців. Завадовскій почав був інтриґувати проти Потємкіна, але був за це хутко відсунутий від… ну, ви розумієте. Він обійшовся доброму російському народові всього тільки в якихось 1,5 млн. карб. – суті дурниці.
Подальших коханців добирав граф-сутенер (чи князь-сутенер?), але не обмежувала себе в цьому і сама «матушка», наша Семіраміда.
Процедура добору чергового коханця в руках князя не те, щоб бюрократизувалась, але якось систематизувалась. Про того, на кому поклала око імператриця, Потємкін збирав відомості, а потім було два етапи: обов’язковий лікарський огляд, та... спальня довіреної дами двору, яка перевіряла кандидата, так би мовити, «в дєлє». При дворі її так і називали – Probier-dame. А вже коли вона вважала, що все як годиться, – майбутній коханець допускався й до самої.
Першим за такою новою системою було допущено такого собі сербського пройдисвіта Сімеона Зоріча, який протримався дещо більше року. Його, як і всіх, було підвищено до генерала, але відправлено до маєтку, коли – знову ж, почав інтриґувати проти Потємкіна. Втім, подарований маєток він дуже хутко промотав.
Коса найшла на камінь, коли цариця з цiкавства обрала капітана кірасирів Корсакова, про якого ходили чутки, що він мало не незайманець. Вона, знову ж – підвищила його до генерала, але він почав незабаром надто вільно себе поводити, та аж до того, що цариця одного разу прихопила його in flagranti з придворною дамою. Даму було відправлено до Москви, а коханця за кордон, але й на цьому справа не покінчилась, бо бравий кірасир, попри всі медичні огляди, нагородив «матушку» ще й венеричною хворобою. Від неї вона лікувалася півроку, вимушена весь цей час стримувати свої пожадання. Щоправда, на нього пішло всього якихось там 920 тисяч карб. – дрібниця.
П’ять років пробув на своєму посту молодий Ланской, що помер 1784 (теж – генералом), з причини відносно невинної ангіни, але кажуть, що його орґанізм був за цей час вкінець підірваний сталим вживанням збуджуючих засобів. По ньому залишилось десь на 7 млн. карб. маєтку. Цариця за ним дуже сумувала; та просумувала одна аж 8 місяців.
Потємкін відшукав якогось гвардійського підофіцера 22 років, А.Єрмолова, а той і собі – традиційно, зміцнивши доброю роботою власний статус – почав копати під канцлера, який зробив його з тих, «кто бил нічєм»– мало не того, хто «стал всєм». Та й прийшлося видворити сердешного з Росії аж на три роки; зрозуміло, вже генералом. Цей вартував всього там якісь ниці півмільйона карб.
Наступним був поручник Мамонов, 24 років, пияка та розпусник, який замість того, щоб усього себе віддати «царіцє-матушкє», – розглядав сукупність придворних дам як свій власний курник; з усіма наслідками. От і прийшлося й цього відправити до Москви 1789, оженивши з кн. Щербатовою, яку він «соблазніл» останньою; у званні генерала, ясна річ. Його маєток поблизу Ніжнєґо Новґорода – оцінювано на 1 млн. карб. Утримування «поручіка», що в боях у царициному ліжку доріс до генерал-лейтенанта, коштувало, в середньому десь 36 тисяч карб. річно.
Останніми (так твердять) коханками імператриці були брати Зубови, Платон та Валер’ян. Платон Зубов, офіцер палацової варти, у віці 22 років заступив А.Мамонова, та став – природна річ, генералом та графом. Про одночасну близкість імператриці до його брата Валер’яна та їх приятеля Салтикова, та навіть про гулянки вчотирьох, – ходили чутки; хоч і досить уперті, але – на жаль, без доказів. Платон Зубов, по смерті Потємкіна – князя Таврічєского, став наступним губернатором Новоросії. Обидва брати отримали від імператриці десь 3,5 млн. карб., а вже скільки накрали від себе – про те відає лише всезнаючий Бог.
Всім своїм коханцям «матушка-імпєратріца» надавала графські та князівські достоєнства, не лише свої, але й від тiєї дружньої «Римської імперії», невибагливої Австрії. Обвішувала всіма можливими орденами, російськими, а часом і іноземними. По першому поділі Польщі мало не обов’язковим для них став орден Білого Орла (який з 1815 офіційно стане російським). Всі, незмінно, дослужувалися до генерала. Ніхто не відходив і жебраком.
Складаючи тільки те, що тут було перераховано, ми отримаємо в сумі десь до 100 млн. карб. Не так і багато для такої заможної та процвітаючої країни, як Російська імперія – «Трєтій Рім».
Звернімо також увагу на абсолютно погоджену поведінку усіх отих, «прібліжєнних» до імператриці. Всі вони, без винятку, починають інтриґи, щоб вилізти на самий верх; яскраво демонструючи нам поведінку отого гердерівського раба, що миттєво перетворюється на деспота.
Наче змовилися, хіба не так? От що значить підмітити головне, ґрунтовне та визначальне.
Доповнення 6. Російське «казачєство»
Російське «казачєство» відігравало істотну роль в імперській історії, яка знає, як низку «казачьіх бунтов», так і великі послуги з боку «казаков» у імперських війнах. Зокрема – у війні з Наполеоном. А тому й не вадить розібратися саме з цим, – його походженням та значенням для імперської історії.
Тюркське слово «кайсак» спершу визначало просто вільну людину, але можливо, що так називали себе ще древні східні скити-саки, що їх із такою повагою пригадують по античних джерелах, – руйнівники розбійної імперії Ашшур та далекі предки сучасних казахів та якутів. Один із коренів цього слова зберігся у самоназві якутів – саха.
В Україні це слово з’являється не пізніше монгольського завоювання коли більша частина України була тимчасово під Алтин Орду. А, можливо, й ще раніше, за гунських часів. Як і пов’язане з ним поняття.
До Росії поняття козацтва (а тепер – «казачєства») займається, як і сила іншого, – з України. Це відбувається на її далекому тоді півдні, де поселення козаків запорозьких – доходять природної східної межі України – Дону. Цей останній вважався кордоном гунської а потім мадярської Леведії, перед 375, а після був якийсь час межею Гунського каганату, аж до 629. Але, потік російських біженців з півночі в часи «смутного врємєні» змінює, однак, етнічний баланс, та десь з початків XVII ст. ми маємо обік Дону вже російське «казачєство». Втім сама ідея козацтва, хоч і не кінного, а пішого (Росія довший час не знала кінної культури), – потрапляє на північ значно раніше, десь у XV ст. Разом із ідеєю успадковується, наче, й усе iнше, але...
Задача «казачєства» формально та сама, що й козацтва, – захист країни, захист її кордонів. Однак, оскільки на Росію ніхто не нападає, то силою речей російське «казачєство» стає передовим загоном російської експансії на землі околишних народів. Одне слово, як було коротко, але ясно написане в одному з російських енциклопедичних словників: «казачєство, це військово-соціальна категорія населення, призначення якої є укріплювати існуючі та поширювати майбутні «прєдєли государства Россійского».
Що ж, сказане ясно та точно. Отже, як слово «козак» означає відданого патріота, готового стати на захист рідної країни, то слово «казак» є радше синонімом аґресора та загарбника. Докорінно поділилася семантика. Надалі ми в цьому вичерпно переконаємося за російськими ж свідченнями. Загарбника, який «покоряєт інородцєв» іще тоді, коли іх офіцiйно ще й підкоряти «нє вєлєно».
Донське казачєство породило волзьке та уральське, кавказьке та сибірське, від якого, в свою чергу відокремилося ленське та амурське. Сенс їх існування, незмінно, один: аґресія проти корінних народів. Адже на Сибір ніхто й ніколи не нападав – від кого ж захищати?
Існує розповсюджена та постійно підгодовувана пропаґандою думка, ніби казаки, «осваівая» нові «русскіє зємлі», – робили тим неоціненні послуги науці, творячи великі географічні відкриття. Рівно, як несли підкореним народам більш високу – російську культуру. Щодо останнього – культури, то з «культурой курних ізб» ми не одного разу знайомились. Напевно, саме тому, аби ухилитись від порівняння не на власну користь, – пізніше писали:
На землі амурських мангунів, як і в інших місцях, де проживають лісові сибірські народи, ні міст, ні кам’яних будівель немає.
Домівками людям здавна слугують вириті у землі ями, покриті деревом та дерном.
(В.Ларичев, Путешествие в страну восточных иноземцев,
Новосибирск, 1979, с.8).
Насправді ці «вириті у землі ями» виглядали, однак, дещо інакше. Років тридцять тому археологічна виправа під керівництвом акад. А. Окладнікова розкопала неподалік Байкалу (поблизу с. Берьозовка) невеличке місто, датоване рубежем н.е. Будиночки були, дійсно, напівзанурені до землі, але: в кожному була піч, з якої дим виводився системою керамічних труб, прокладених вздовж стін та попід ліжками. На думку фахівців це було задупне містечко на північному окраї східної держави гунів.
Нагадаємо, на всякий випадок, що в Європі ідея центрального опалення, найбільш економічного та ефективного, – з’явиться тільки через довгі півтори тисячі років: у Голандії та Угорщині одночасно.
Коли побачив світ роман Алєксандра Сєдих – «Даурія», то що то є Даурія, знали лише нечисленні старожили. Нарід, що дав ім’я цілій країні – давно не існував. Але, «пєрвиє казакі», оті – від «курних ізб», – побачили й чимало цікавого:
Берегами Зеї вони зустрічали поселення з просторими дерев’яними хатами міцної будови, з вікнами, затягненими промасленим папером. У даурів були запаси хліба, бобових та інших сільсько-господарських продуктів, було багато худоби та домашнього птаства. Вони носили одяг із шовкових та бавовняних тканин. Шовк, тканини, металічні та інші вироби вони отримували з Китаю в обмін на хутра.
(И. Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 325).
Отже, щодо співвідношення культур, – жодних сумнівів бути не може: наступала на схід, саме й тільки, нижча культура.
Так само було з «географічними відкриттями» – нічого ці люди, що не уміли читати й писати – відкрити не могли.
*
У своїй аґресії казаки користувалися послугами новгородських провідників, оскільки в літописах Новгороду можна знайти відомості про народи Сибіру тисячорічної давності, почасти – місцевими провідниками. Усі народи Сибіру відмінно знали географію своїх місць поселення. Нагадаємо, що вже значно пізніше, 1843, російський мандрівник Олександр Міддендорф був украй здивований, майже шокований, коли один простий лісовий евенк поблизу Туруханска точно і деталічно викреслив перед ним весь басейн однiєї з сибірських річок; отже, географію теж слід облишити, вона тут ні до чого.
Московія, затиснена поміж Європою – Великою Литвою, та Азією – Монгольським каганатом, – рано виробила для себе спосіб існування: сталу аґресію проти заходу чи сходу. Пильно вибираючи слабі місця обох. Шлях на схід відкрило їй остаточне падіння Алтин Орду, а там можна було збагачуватися хутрами, які цінувалися на Заході та за які можна було купувати зброю для подальшої аґресії. Східний напрям якої забезпечували саме казакі.
Там вони з’являються на «рубєжах русского государства» десь з XV ст., ці «рубєжи» за собою закріплюють, та де можна – просувають далі. Не всюди цей процес проходив однаково. На півдні він надовго зупиняється на Дону та на Кавказі, на сході – на Жаїку, за яким були казахи. На півночі та на сході цей процес був на ціле століття зупинений героїчним опором Коди – держави лісових полювальників, обських угрів, хантів і мансі. Але, згодом усе ж удалося захопити всю північну частину великого Євроазійського континенту. Перша половина XIX ст. пішла на «покорєніє Кавказа» російським імперіалізмом, а друга – на захоплення Середньої Азії.
Офіційно «освоєніє Сібірі» почалося з малого:
Заморська торгівля через Холмоґори створила підвищений попит на традиційні російські товари, насамперед на сибірську «пушніну» – шкурки горностая, куни, соболя. Населення північних областей першим відгукнулося на нові заклики.
(М.Белов, Подвиг Семена Дежнева, Москва, 1973, с. 11).
Що ж, як є попит – треба його задовольняти; потрібно «брать Сібірь», де все це є, та ще й у надвишку. Поготів, що:
Випадкові походи не могли вирішити задачі закріплення величезних сибірських теренів за російською державою. Москва це розуміла. Настав час вести планове освоєння та заселення Сибіру (теж там, с. 20).
Не треба думати, як це підказує нам автор, що росіяни «осваівалі» ніким не заселені безнаглядні місця та починали там добувати звіра. В жодному разі. Вже чим не чим, а працею ніхто з них рук не бруднив. Насправді – було так:
Впродовж всього тільки 10-15 років казаки освоїли величезний терен вздовж Обі, Іртишу, зайнятий кочовими тунгуськими та самодійськими племенами. Казаки збирали у місцевого населення данину хутрами – «государєв ясак».
Щоб ґарантувати збір ясака, зі середовища корінних мешканців вибирали найбільш впливових людей, яких уводили до зимівок як закладників. Їх називали «государєвимі аманатамі». Для «аманатов» будувалося особливе приміщення – «казєнка» з міцними дверима та ґратами на вікнах. Біля «казєнкі» цілодобово стояв караул (теж там, с. 21).
Отже, техніка «освоєнія» була простою як хліб, або як правда: вдершися озброєними до чужої країни, казаки брали закладників, людей, що ні в чому ні перед ким не завинили, і тримали їх у тюрмі, щоб полегшити пограбунок місцевого населення. Його ґеноцид – то справа майбутнього, коли весь соболь буде понищений та абориґени стануть ні на віщо не потрібні. Закладників беруть бандити й терористи, отже, як люб’язно пояснив нам попередній автор – кожен казак був бандитом та терористом, так би мовити, – за визначенням.
Описана вище споруда – це «остроґ» – дуже старий винахід на захоплених землях. Розповсюдження (а може – й винахід) цієї культури остроґа на весь континент – цілком належить казакам. Остроґ, це прототип концтабору, та без нього абсолютно інакше виглядала би вся наступна культура ҐУЛАҐу – наша сучасність. Класична структура остроґа частокол, будівлі всередині (сучасною мовою – «зона») та вартові «вишкі» по кутах, це ж ті самі табори ҐУЛАҐу, та вони майже не змінилися за сотні років російської історії.
Закордонні фахівці після II Світової чимало дискутували, чи були концтабори німецьким винаходом. Дехто твердить, навіть, ніби їх уперше застосували англійці підчас англо-бурської війни. Які ж дурниці! Ніхто з них не звернувся чомусь на батьківщину тоталітаризму та тюремної справи, – Росію... куди вже 1934 року з’явилася представницька делеґація з нацистської Німеччини – ознайомитись зі совєцьким досвідом розбудови системи концентраційних таборів. А як так, то й не полишається сумніву, що тут саме молодші звернулися за порадами до старших.
Є в цьому, звичайно, і ще одна велика брехня, – про пустельну та дику землю, яку вперше «освоїлі», оті «доблєстниє зємлєпроходци». Її не посоромився повторити згодом і такий визначний учений, як академік А.Окладніков. Про даурів, які зникли невідомо куди, ми вже пригадували, але про знищення числених колись місцевих народів, пригадується часом і в офіційній науковій літературі:
Отож, долина нижньої Камчатки підчас завоювання була густо заселеною: від одного великого «посада» до іншого віддалення було невеличке, часто менше від 1 км. У низів’ях Камчатки жило, за самим скромним розрахунком біля 25 тисяч людей. Через двісті років, на кінець XIX ст. на всій Камчатці полишалось тільки 4 тис.
(И.Магидович, Очерки по истории героических открытий, Москва, 1957, с. 396).
Але, продовжимо знайомство зі зайдами від отiєї – «культури остроґа». Як нас повідомляє той самий автор:
У березні 1583 загін казаков під командою п’ятидесятника Богдана Брязґі виступив з Кашлику походом на північ, униз Іртишем. Брязґа спочатку зустрів значний опір з боку приіртиських татарів та узяв приступом одне з їх містечок. Задля пристрашки він виділив «кращих людей» та «вожаків» і наказав їх стратити. З решти він узяв «шерть» (присягу), причому змусив їх цілувати шаблю, забризкану кров’ю (теж там, с. 286).
Тут доцільно буде затриматись у нашій захоплюючій подорожі Iртишем разом із «зємлєпроходцамі-казакамі», та подумати, яке враження це могло справити на місцевих мешканців. Не тих, зрозуміло, що були «страчені» ні за віщо, а тих, що були милостиво пощаджені добрими російськими людьми. Почитаємо для цього іншого автора:
Особливу повагу до людини, до її авторитету простежуємо, наприклад, у тому, що аборигенний суд беззастережно приймав показання свідків за основу у розборі справи, незалежно від того, був це чоловік або жінка, ближчий родич винуватого чи позивача або ж стороння людина. Недовіра до людини вважалася неприпустимою. За звичним правом заборонялося свідкам присягатись, останнє розглядалося як ущемлення їх честі та гідності...
І далі:
... Сама собою присяга, за уявою народів, вважалася достатньою мірою покарання для злочинця. Не мало значення: справедливо вона вимовлена чи брехливо. Сутність полягала на самому обряді присяги – обряді прилюдного пониження. Ми не зустрінемо в джерелах спогадів про примушення до присяги позивача, тільки звинувачені творили цю ганебну дію. Те, що присяга супроводжувалася всіляким ритуалом (ведмежа шкіра, запалена лучина і т.п.), повинно було підсилювати дійсність акту, його значення.
Присяга, як це можна вважати, була одним із видів покарання у північнообських народів за проступки проти загально установлених норм та правил. Російська влада, виходячи з іншого уявлення про сутність присяги, примушувала «шертувати» (давати присягу) сибірські народи, не знаючи, що тим самим піддають їх покаранню без причини.
(Н.Миненко, Северо-западная Сибирь в XVIII – первой
половине XIX ст., Новосибирск, 1975, с. 214-215).
Підкреслимо, що «нє знать» того, що всі повинні були знати, то є типово російський фах. Не випадково, що тепер, та й в інші епохи, найбільш часто промовлювані слова, це – «ми нє зналі!» Колись висловлювалися й ще більш класично. Згідно свідоцтвам Зіґмунда Герберштайна та Адама Олеарія, запитаний про щось московит – радісно рапортував: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю, про то знают лішь Боґ да Вєлікій Ґосударь!» Отже, незнання чогось здавна зводилося до рангу чесноти. Та, й те сказати, а якби, наприклад, і знали, – тоді як? Невже не знущалися би, не примушували «шертовать»? – не віриться якось … Але, закінчимо з отим покидьком Брязґою:
Коли Брязґі зустрічалися біля ріки оселі, він приводив хантів до «шерті» та забирав у них під виглядом ясака всі цінні речі. Так, не зустрічаючи опору, загін обклав ясаком усі оселі вздовж нижнього Іртишу. Поблизу гирла Іртишу казаки 20 травня вранці зайняли чимале хантське містечко: перебивши сплячий караул, який його охороняв, вони вдерлися в дім Самара, якого літопис називає «главным князьцом» всіх приіртишських та обських остяків та убили його.
(И.Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 289)
Неважко, як і раніше, кваліфікувати ці дії з точки зору моралі та права, як відвертий розбій. Такими були казаки, ряди яких рясно поповнювалися кримінальними елементами тодішньої Московії – кримінальної держави, – «вєрниє слугі ґосударєви».
*
Проходили часи, аґресія змінювалася на сталий гніт та повсякденний ґеноцид, але єство казака – не мінялося. Наведемо тепер дещо з російської літератури. Наведемо характерний уривок зі значно пізнішої та наче мирної епохи. Місце дії – південний Урал, береги Жаїку. Час – минуле XIX ст. – «вєк пара і елєктрічєства». Діючі особи – уральські казаки. Їх завданням була «защіта отєчєства» від «дікіх стєпних кочєвніков» – сусідніх казахів, на землях яких вони розташувалися. Як буде видно з наступного уривку (ми зберігаємо мову оріґінала) вона здійснювалася вельми плідно.
– Усмирили мы их...Помню я еще Давыд Мартемьяныч (Бородин, атаман уральських казаков в первой половине XIX в.)... Вот усмирял кыргыз, а-ай! Бывало чуть-что – берет сотню казаков, и айда в степь на аулы... Он посмотрел на меня, и в старых глазах мелькнул огонек.
– Так они чего делали, кыргызы-то... Видят – беда неминучая, сами кто уж как может измогаются, а ребятишков соберут в какую ни на есть самую последнюю кибитченку да кошмами заложат... Значит – к сторонке... Ну, казаки аул разобьют, кибитку арканами сволокут, ребятишки и вывалятся, бывало, что тараканы.....
– И что же?
– Да что: головенками об котлы, а то и на пики...
Старик говорил просто, все улыбаясь тою же старческою улыбкой. Ветер слегка шевелил седую бороду и редкие волосы на обнаженной голове казачьего патриарха. Мне вспоминалась повесть И.И.Железнова, чрезвычайно популярная среди уральцев, настоящая казачья епопея. В ней герой Урала, Василий Струняшев, тоже разбивает головы киргизских ребят о котлы. «Змею убивать, зубов не оставлять», – говорит он и уральский писатель с умилением изображает своего свирепого героя.
(В.Г.Короленко, У казаков (из летней поездки на Урал),
Полное собр. соч., Санкт-Петербург, 1914, т.VI, с. 171).
Зробимо тут деяке уточнення: ідеться насправді не про киргизів, до яких у їх горах на півдні ще не дісталися казачі розбійники, а про звичайних казахів. Звідки виникла плутанина, від безмежного московського невігластва, чи то від безмежного ж расистського зверхництва, – зараз важко й з’ясувати. Найбільш повчальне, що можна винести з цього уривку, так це те, що моральний рівень російського суспільства, від «плюґавоґо казачішкі» до всіма поважаного письменника І.Жєлєзнова, – є вражаюче однаковий.
Свій звіт про розповідь старого казака В.Короленко закінчує словами: «І при цьому погляд – справжнього праведника».
В.Короленко дав нам сухий репортаж із фактів своєї подорожі Уралом, тільки мимохідь згадуючи кровожерного «казачьєґо пісатєля» (!) І.Жєлєзнова. Але, є й російські письменники, вже не «областнікі», а приписані офіційно до «вєлікой русской літєратури», та не менш далекі від людської моралі. Одного з них, Артєма Вєсєлоґо (очевидно – псевдонім), пригадав Євген Гуцало у своїй блискучій статті «Всяка хурда мурда» (Літ. Україна, № 34 (4547), 26. 08. 1993). Пригадаємо трохи звідти й ми, отой його роман про Єрмака «Гуляй Волга» де він – дослівно – милується на «подвиґі» своїх казачих «ґєроєв».
Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непосильным ясаком. Казаки к ним сплавали – самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью.
Далі – більше, як у них кажуть: «аппєтіт пріходіт во врємя єди»:
Согнали казаки с дедовых стойбищ иренских и сылвенских татар и остяков. Строгановы на тех землях расселили своих людей, приставив их к соляному и пашенному делу.
Це – одна сторона діяльності: так творили казаки «ґосударєво дєло». Але, чим же вони цікавилися найбільше, що хвилювало їх особисто? З роману можна довідатись і про це:
Казаки дивились тишине точно вымершего аула и стали спрашивать старика, много ли у них богатства и куда попрятали девок.
Але, старий все плутає, не відповідає на прямо поставлене запитання, тоді:
Иван Задня-Улица опрокинул его пинком, – носок сапога Иванова был окован медью, – и взревел:
– Глаза нам не отводи! Кажи, где чего есть!
Старик бормотал свое:
– Обираем по лесу дикий мед да лубья дерем, смолу гоним да пиво варим, молимся...
Илюшко Чаграй за волосы поднял его с земли.
– Сказывай, коли хочешь жив быть, где ваши девки...
От так. «Ґдє чєго єсть» та «куда попряталі дєвок» – можуть цікавитися лише, єдино, звичайні кримінальні злодії, якими ці «доблєстниє казакі» насправді від діда-прадіда й були. Письменник ними явно хизується та це є хизування такого ж затятого кримінальника такими ж предками – злодіями минулого. Така собі, бачите, своєрідна «національная ґордость вєлікоросса» – зарозумілого насильника та расиста, – в наш цивілізований час.
Кажуть, що десь в роки «Вєлікой Охоти» 1937, попри такий високий накал патріотизму, – прибрали кудись і Артєма Вєсєлоґо. За що, як звичайно – невідомо, але – побоююся, тільки не від сорому за його писанину. Можна було би, напевно, з’ясувати це й більш детально, але... Хто ж заради такого людського сміття – зайву сторінку переверне?
Зауважимо принагідно, що російська література бувала якою завгодно,-патріотичною, дидактичною, але тільки не критичною. Оспівувала злочини власної історії. А це й позбавляє її можливості зайняти будь-яке пристойне місце в літературі світу.
*
Але, досі ми простежували ґенезу казачества, морально-етичний рівень цього класу російського суспільства, його місце в системі імперської аґресії. Однак, часи йшли, злочинна імперія розповзлася «от Одєра до Бєрінґова проліва», та... Що ж тепер було робити отому казачєству?
З часом воно припинило волоцюжний триб життя, якось устабілізувалося та осіло по загарбаних країнах, практикуючи ґеноцид підкоренного населення. Перетворилося на таке собі «воєнноє сословіє». Але, якщо на Дону, Кавказі або пониззях Жаїку казаки могли відносно непогано себе прогодувати, то в Сибіру справи були дещо гірші. Там вони були прийняті на державну службу та утримання, далеко не розкішне. Для лєнских казаков, найбідніших, це було на рік 5 карб. грошима (у перерахунку з XVII ст. на кінець XIX – десь 250-300 карб.), 28 кг. солі, 256 кг. вівса та 330 кг. жита. До цього можна було щось приробити (рідше) або щось підкрасти (частіше), але з певним ризиком. Соціальний статус казака не стояв високо, та хоч його не продавали й не купували, але при нагоді відважного землепроходця, якому стоятимуть згодом совєцькі пам’ятники, – могли й видрати батогами, як не гірше.
Втім, не слід вважати, що побиття батогами було якимось привілеєм нижчих шарів населення. Демократія батогів – єдина в Росії – міцніша будь-якої іншої. Драли батогами в Росії бояр і холопів; просто, у «званіі холопа» ймовірність скуштувати батогів була значно вищою.
За присудами «казачьіх кругов», що відродилися, починають драти подекуди батогами й тепер, наприкінці ХХ ст., як i на початку XXI. Батіг, вкупі з крадіжкою та пияцтвом, – то є безсумнівний інваріант російської історії.
На заході, проти реґулярних армій, пожитку від казачєства було обмаль. Його військовою вершиною, без сумніву, стала війна проти Наполеона 1812. Тоді, під атаманом Платовим, донські казаки зуміли у напівпартизанській війні дещо поскубти французів. За що й були, відповідно до заслуг, відмічені парадом у Парижі. Щоправда, не обійшлося й без збитків. Колишнiй генерал-губернатор Москви граф Растопчін (тодішній Лужков) жалівся 1813 в листі з Парижа до дружини в Москву: «Уяви собi, до якого падіння дійшла наша армія, якщо старі унтер-офіцери та прості солдати залишаються у Франції, а з кінно-гвардійського полку за одну ніч дезертувало 60 людей зі зброєю та конями». Про казаків, як таких, він не згадує, то може вони – не підвели?
Від нього ж ми (ще тоді!) дізнаємося про майбутнє покликання казачєства в імперії, котре на той час уже «открило, покоріло і освоіло» всі «дікіє землі» континента, які на ньому ще були. Тепер, це нове покликання, яке орґанічно виросло зі старого: покликання карателів. Бо, то вже якась вища справедливість: що би не вчиняв цей нарід, – воно незмінно поверталося проти нього ж. Свого часу торгівля іншими народами – переросла згодом у його власне рабство. Прикартання інших народів казаками, – обернулося на прикартання його ж самого. Починалося це тоді ж, у наполеонівську війну, і з не так великого. Той же граф Растопчін пише 27 жовтня 1812 до своєї дружини зі щойно звільненої від Наполеона Москви: «Мужики починають спустошення: оскільки грабувати нема чого, вони палять. Це вони зробили у Петровському у графа Лева та в Архангельському у Юсупова. На щастя у мене є казаки аби привести їх до тями, і я сподіваюся, що порядок буде незабаром відновлений».
Бачите: «На щастя у мене є казаки, аби привести їх до тями»...
*
Ця нова функція казачєства: всезагальне «приведення до тями», буде віднині ширитися та наростати, від польського повстання 1830, розчавленого Ніколаєм I, до придушеного вже його сином – «царєм-освободітєлєм» повстання 1863 – в Польщі, Білорусі та Україні; тут добре попрацювали казачі «шашкі», а потім і казачі нагайки.
Будучи передовим загоном та стійкою опорою російського самодержавства, казачєство «нє дрогнуло» й підчас революцій. Революцію 1905 цілком задавили казакі, перестрілявши по містах тисячі людей та перешмагавши нагайками та шомполами сотні тисяч селян по селах. Особливо лютували вони, віддамо належне, – в нашій Україні.
Такою самою надійною опорою самодержавства були вони й 1917, за що потім і були піддані певним репресіям, масштаби та значення яких були ними ж, згодом, – капітально перебільшені та перебрехані. Після війни 1941-1945 (де вони практично жодної ролі не відігравали) казакі були відновлені в усіх правах, а тепер відроджуються у всьому своєму давньому блиску.
Вони відроджують, насамперед, як це прийняте в Росії, – «славниє традіції», з якими ми вже почасти ознайомились з подачі В.Короленка та А.Вєсєлоґо. Але, все одно, поставимо, з усією відвертістю запитання: а, що ж це за традиції? – бо, найменших позитивних традицій в імперській історії – не викрити.
Може оті традиції побирання «государева ясака» та побрання на це закладників із місцевого населення?
Або більш пізні традиції всезагального «приведення до тями» за сприяння «нагаєк і шомполов»?
Деінде, подекуди, кажуть, уже деруть когось нагайками за присудом «казачьєго круґа», а там, у людей, – уже кінець ХХ ст. Виглядає це все так, якби Захід США, де ще минулого століття було щось на кшталт своїх казаків, – повернувся би до «великого минулого». Відмінив би, скажімо, існуючу судову систему та відродив би «славную традіцію суда Лінча». Потворно? – нема сумніву. Але так тому, що це «там, у ніх». А тут – чому би й ні – «славная традіція». Та – що ж там іще відроджувати? – чи не «курную ізбу»? Так нема чого турбуватись: надійде час і сама відродиться...
Так Росія, замкнувши себе до клітки одвічного тоталітаризму демонструє світові все нові зразки дикунства, в жодному разі не забуваючи й про старі.
Чи є у російського казачєства майбутнє? – безумовно.
Нецивілізовані, невігласні, аґресивні й тоталітарні за своєю ментальністю люди, – завжди знайдуть своє майбутнє в будь-якому обозримому майбутньому цієї країни.
Знайдуть просто для того, що це майбутнє, як уже досить ясно для всіх, – може бути знову тільки минулим, тільки імперським, тільки тоталітарним. Тому, що всі марні намагання піти від тоталітаризму в Росії, по біжучий час, зводилися до зміни уряду, а треба змінити – нарід. Що, судячи по всьому, – навряд чи можливо. Пояснимо, в чому справа: тоталітаризм весь час змінює психіку, ментальність народу, тоталітаризуючи її. Коли це досягнуто, – кількість перейшла у якість: можна впроваджувати будь-яку демократію, але країна все одно полишиться тоталітарною.
З цієї простої причини можна з достатньою певністю сказати, що в Росії ніколи не буде: ні миролюбної, ні насправді демократичної держави: нарід не допустить. Яким саме він буде, цей черговий виток російського імперіалізму та тоталітаризму, – можна тільки гадати. Але, ясним є одне, – яким би він не був, скромна казача нагайка – знайде в ньому своє місце.
*
Тим часом, в очікуванні світлого імперського майбутнього, казачєство завойовує для себе нові терени експансії, та знову за межами батьківщини – пішов наступний виток історії. У нас в Україні відкрито формуються орґанізації російського казачєства, що присягають на вірність Росії (Донецьк, Львів, Одеса). Жодного відношення до російського казачєства ці міста ніколи не мали. Уже за це, за створення військових орґанізацій іноземної держави на чужому терені, всіх їх в цивілізованій країні вислали би за 24 години на батьківщину, але...
Що робити: живемо у невизначені часи. Московського уряду наче й немає, але український – хто ж його бачив?
Спромога відторгнути Придністров’я від Молдови (на користь Росії?) є повчальною й щодо надій, які покладала імперія на казачєство, яке там чомусь теж воювало. Такий собі отець Олєґ, що побував там від товариства «Память», у звіті по радіо 7.07. 1992, сповістив нас, що казакі воюють там «за Россію в граніцах 1917 года». Втім, з цим був згодний і тодішній віце-президент Росії А.Руцкой, особа хоча й жидівського походження, але гарячий великоросійський патріот: «Россіі должно прінадлежать всє, что прінадлєжало єй до 1917 ґода». Цих його слів ніхто й ніколи офіційно не спростовував.
Московські «Аргументы и факты» в № 613 від 28. 08. 1992 сповістили, однак, що у Придністров’ї у казачих одностроях воюють і достроково випущені з тюрем російські злочинці-рецидивісти. Про те саме писали й інші.
Отець Олєґ сповістив нас також, що молдавські розбійники розпилюють казаків живцем на пилорамах, що – за його словами є «крайнє мучітєльно». Але, як то кажуть: ці повiдомлення «не отримали підтвердження з незалежних джерел»...
Таким чином, поки можна сказати, що своє друге життя російське казачєство починає зовсім непогано. Не гірше, принаймні, ніж своє першє. «Русскоє казачєство» шириться, немов би ота короста. Кажуть, що з’явилися навіть якісь «мурманскіє казакі», готові хоч зараз обороняти «ісконно-русскіє Куріли, Iтуруп, Кунашiру, Хабомаї, Шiкотан» від недобитих японських самураїв. Калінінґрадських казаків, втім, здається, ще немає. А, треба би... Кордон із «вражєскім окружєнієм», якби воно там не було...
Щоправда, часом виникає й промінь надії. Навесні 1999 до президента Росії Б.Єльціна звернулися офіційно так звані «Семірєчєнскіє казакі», предки яких іще в минулому сторіччі почали «осваівать Сємірєчьє» Джетису – околиці озера Балхаш. Сьогодні у них виникають неабиякі проблеми. Бо, їх чоловіки, члени їх як же тут сказати? – братства? – орґанізації? повинні ходити у своїх казачих військових одностроях, а у незалежному Казахстані, – можна ходити лише у державних одностроях, не чужої держави. Бо це вам не якась там Україна...
А, як без одностроїв вони ніби й не казакі, то й прохають свого президента дати їм можливість орґанізовано повернутись на «історічєскую родіну». Мудрий, мудрий крок; так би й усім, але...
Справа в тому, що Росії вони потрібні не вдома, там їй росіян вистачає, а потрібні, тільки-єдино, саме там – «на боєвом посту»...
Доповнення 7. Витоки ідеї військових поселень
Левова частка описуваних нами забрехувальних ідей визріла, природно, у XVIII ст.,– cторіччі розуму, енциклопедистів та ґільйотини. Дав свого внеску й Фур’є з його фаланстерами, котрі потім так уперто переслідували у снах Вєру Павловну, але була й інша людина, уже не порожній фантазер, але людина справи, відома куди більше від ницого Фур’є.
То був один з найбільших авантюристів свого сторіччя, до речі, не тільки й не стільки енциклопедистів, як шарлатанів на зразок Каліостро або авантюрників на зразок несамовитого Мора Беньовського, від Барської конфедерації. Який зумів збігти навіть із камчатського полону Єкатєріни II. Таким був і один із видатних учених свого часу – теплофізик Бенджамен Томпсон, американець, більше відомий, однак, під іменем британського графа Румфорда.
Як фізик та член Королівського Товариства з 1781, – він зробив незвично багацько: відкрив перенос тепла шляхом конвекції, винайшов перший фотометр, дав метод визначення теплового еквівалента (усього на 30 % менше від теперішнього) для механічної роботи. Джоуль лише використав його результати. Він же першим прийшов до думки, що тепло – то є рух, спростував теорію теплорода. Усі свої відкриття він схильний був негайно використовувати для практики, капітально поліпшив відомі тоді конструкції ламп та пічок.
Він народився 1753 в родині фермера в Уобурні, штат Масачусетс. Був талановитим самоуком та домовим учителем, потім майором міліції, англійським шпигуном при армії Джорджа Вашінґтона, а в кінці став політичним біженцем у Лондоні, близько зійшовся з лордом Джорджем Джермейном.
Полковником британської армії він виїздить 1783 до Баварії, де за доручення баварського електора, ставши його ад’ютантом, безпосередньо займається справами баварської армії, що перебувала в повному упадку в оточенні численних зовнішніх ворогів. Робити таки було чого, бо – як пише біограф графа Румфорда:
Баварська армія була численною, але не до вжитку як бойова сила, завдяки поганій орґанізації, відсутності бойового духу та слабого забезпечення.
(Сенборн Браун, Граф Румфорд – екстраординарний фізик, Нью-Йорк,1962, польський переклад, Варшава,1966,с. 53).
Обстеживши стан військового бюджету, ад’ютант електора з’ясував, що його левова частка йде на одяг та їжу, та став ламати голову над тим, як їх можна покращити, а головне – зробити дешевше. Та, домігся згодом, як того, так і другого.
З одягом він провів низку досліджень, знайшовши тканини, які оптимально зберігали тепло, але фабриканти відмовились від його порад та він узявся до справи сам. На відповідь вони, умілою пропаґандою позбавили його робочої сили. Тоді він звернув уваги на мюнхенських жебраків, які були численні та відмінно орґанізовані, – десь до 5 % усього населення міста.
Йому вдалося, кінець кінцем, залучити їх працювати до своєї фабрики, виробляючи необхідний одяг та взуття для армії. Але, залишалася проблема харчування.
Експериментуючи з супами він знайшов, нарешті, такий собі досконалий суп з ячменю, гороху та картоплі. Але... як пише далі Браун:
Важливою проблемою для баварської армії, численної але убогої та бідної на гроші, була ще практично її повна бездіяльність. Здебільшого неписьменні, вони не могли навіть читати, щоб якось заповнити час (теж там, с. 74).
Враховуючи цю обставину Томпсон напав на геніальну ідею: оскільки армія складалася переважно з селян, то потрібно було зайняти її час саме селянською працею. А як вона в стані була би тоді повністю утримувати себе – відпали би витрати на її харчування.
Сказано – зроблено. Наказом електора кожному ґарнізону була виділена польова ланка, де вироблялися харчі для армії, а заразом і для жебраків, які працювали на військових фабриках. Румфордові ж належить першість у винаходженні зручних та не надто великих польових кухонь, що варили винайдений суп, не так смачний, як корисний. При цьому, за рахунок обниження витрат на армію, виникла можливість довести її численість до 30 тисяч, що було вельми пристойно для такої невеликої держави, як Баварія.
За всі ці досягнення Румфорд був незабаром підвищений, від ад’ютанта електора – до військового міністра.
Щоправда, новій баварській армії так і не випало нагоди довести свою боєздатність, а вся постановка справи була змінена на старий лад супротивниками та ненависниками Румфорда, зведена нанівець після його від’їзду. Але... можна думати, що в умовах освіченої Європи ідея військових... скажімо «совхозов», – могла якось працювати.
На закiнчення зазначимо в особі автора цих досягнень те, чого не обійти барону Кюв’є у своїй промові від імені Паризької академії, з нагоди смерті графа Румфорда 1814:
Він ніколи не визнавав, що турбота про благо людей може бути відданою на їх власний розсуд. Природне, здавалося би, прагнення людей вирішувати самим, як вони мають бути керовані, було в його очах всього тільки смішним продуктом невігластва. Він вважав, що китайський уряд є зразком досконалості, бо доля натовпів у Китаї довірена абсолютній владі людей науки, із яких кожен займає у ієрархії відповідне до його знань місце, а це повною мірою забезпечує те, що багато мільйонів рук стають слухняним інструментом волі кількох добрих голів. Таким царством, котре він собі уявляв, не важче було керувати, ніж його казармами або домами убогих. Він сліпо вірив у силу порядку (теж там, с. 167-168).
Звідси можна бачити, що граф Румфорд, як і граф Аракчєєв, при всій їх інтелектуальній неспіврозмірності, – були діячами визначено ленінського типу. Крім того, оскільки він народився в Америці, був як у себе вдома в Англії, тинявся по Франції та Баварії, – його можна вважати в якомусь ступені й інтернаціоналістом.
Втім, який вплив мали ці несумнівні та блискучі досягнення графа Румфорда на наступну діяльність графа А.А.Аракчєєва та імператора Алєксандра I, – ми, на жаль, не знаємо.
Бо, коли ідея носиться у повітрі, – на неї можуть і незалежно натрапити різні люди.