Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
12. Україна у XIX ст. Явище Т.Г.Шевченка
Минуле XVIII ст. було сторіччям остаточного пораблення України Росією, ліквідації залишків державних інституцій та остаточного перетворення на «губєрнію». Етапи пораблення, це 1709-1711, коли український нарід не скористався виключно сприятливим збігом обставин, не пішов за Мазепою та Орликом; потім 1775, коли він байдуже дивився на те, як москальська армія, за допомогою завжди вірних собі сербських горлорізів, – донищує Велику Січ Запорізьку; потім 1783 – як нищать сусіда та неодноразового союзника, Кримський ханат. Не дивно, що наслідком такої волов’ячої покори стало повне зрівняння українців у правах з росіянами – введення російського рабства в Україні з 1785. Тепер і їх можна було купувати й продавати, як худобу; дожилися, – куди пішли, туди й прийшли...
Що тут вирішувало? – важко сказати. Може звичайний прорахунок у сподіваннях: «А, що з цього матиму?» – або – «хто більше заплатить?» Чи то була брудна робота отих «єдиновірних» попів, які добре знали, що робили (пригадайте січового попа Сокальського)? А, може й «народна мудрість»? – може оте – «моя хата скраю, нічого не знаю...» Або оте, несмертельне: «Щось то воно буде, бо ніколи ще не було, щоб ніяк не було...» Основа, так би мовити, майбутнього малоросійського світогляду.
Можна було би чимало написати на цю драстичну тему, але саме тому й не станемо цього робити. Повернемося радше до епохи.
Покищо відмітимо собі, що Іван Котляревський (1769-1838) був поодиноким явищем, а Григорія Сковороду (1722-1794) «господа россіянє» відкриють та пригородять собі лише через сто років. А поки вся Росія, від Ніколая I Палкіна до його придворного генія А.Пушкіна, згодна з «рєволюціонним дємократом» В.Бєлінскім, в тому що:
Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее.
Це вони, бачите, «цивілізовані»: з їх «курнимі ізбамі», «снохачєством», «крєпостним правом» та один Бог відає, з чим іще... Упасти можна, прочитавши таке щось; а вони, оті палкіни, пушкіни та бєлінскіє – не падали. А, навпаки, ще «паче» роздувалися від «блаґородной гордості».
А самі «полудікіє» українці, тим часом, покірно накладали головою, чи то в боротьбі з Наполеоном, у якого не було «крєпостноґо права», чи то в боротьбі з польськими повстанцями, 1831, 1863. Та при цьому – сміх і ганьба, – часом і партизанськи, не примушувані кимось: «слугі царю і отєчєству». Ті проголошували – «за вільність нашу і вашу!», а ці – навпаки, так би мовити – «геть вільність, вашу і нашу!» Пораблена й приспана нація, на найнижчому досі щаблі свого історичного існування. Нація, якої, за офіційними російськими поняттями взагалі не існує. При чому – у найширшому спектрі, від Бенкедорфа – до тих, хто закликав «Русь к топору»: «нєт і бить нє можєт!»
Отже, спаплюжена та пораблена нація. Пораблена, шкода, не без власного сприяння.
*
І от на цьому марному тлі всезагальної реакції, бо тільки російська реакція може бути всезагальною, на тлі майже повної інтелектуальної пітьми, – спалахує нова зірка, з’являється історична постать Тараса Шевченка (1814-1861). Він не був ні гетьманом, ні гетьманським нащадком; не був воєначальником і не воював за свій нарід. Був, якийсь час та не власною волею російським солдатом, та – на щастя – не воював за грабіжницьку імперію, розповсюджуючи рабство світом. Був звичайним кріпаком, якому – випадковим збігом обставин, єдиному в родині пощастило здобути свободу. Здобувши освіту, він не відкрив жодної нової планети, не довів жодної теореми. Але в iншому він був усім, явищем унікальним і неповторним: поетом, письменником і художником, пророком і революціонером, а насамперед – інтелектуалом; яких в Росії не було і не бувало. Він був і блискучим істориком-аналітиком. Бо, хто ж іще та коли, у кількох словах зумів би подати такий вичерпний аналіз, подібної точності підсумок всієї історії Росії; від перших московських князів та по її сьогодення, – озброєної найбільшим у світі арсеналом атомової заглади ницої жебрачки XX ст.:
У всякого своя доля За край світа зазирає –
І свій шлях широкий: Чи нема країни,
Той мурує, той руйнує, Щоб загарбать і з собою
Той неситим оком Взять у домовину.
Воістину, одне таке щось вартує набагато більше від численних томів Н.Карамзіна або С.Соловйова. Бо все, що написали вони, та все, що можна написати правдивого про російську історію, – буде лише розвитком, підтвердженням, ілюстрацією цих небагатьох рядків. Небагатьох, але як же значущих та незаперечних!
Він був у своєму неперевершеним, єдиним у світі, рівних йому постатей не відшукати по культурах інших народів, але може це й не дивно, бо не було й рівних страждальницькій історії України серед історій інших європейських народів. Втім, і серед пригноблених Росією народів ми когось рівного йому (бодай – хоч співрозмірного), – теж не зустрічаємо. Він першим проголосив, що Україна була, є та буде, та цього нікому тепер не змінити: справа набула розголосу. Але, не лише проголосив, а його й почули. Почули приспані українські люди, почув і весь цівілізований світ; не почути – було просто неможливо. Скажете, що міг би проголосити й хтось інший. Так міг би; але не проголосив; а головне – почули його.
Можна тепер писати про нього товсті монографії, мітологізувати або розвінчувати, звеличувати або принижувати, але – поки є створене ним самим, – воно відстоїть свою справжню ціну. Було й по ньому чимало геніальних українських людей, але першим – все одно: бути саме Шевченку.
Нам сьогодні важко уявити собі весь той безмір поневірянь, яких зазнав Т.Шевченко у своєму російському, імперському дитинстві. Бідність, сирітство, несправедливість, брутальність, приниження... Світ безправ’я, доповнений всією духовною убогістю православ’я. Яке, в свою чергу, було лише карикатурою далеко не ідеального християнства. Бо, чимало сил віддав він «науці», та всього й виніс із неї, що уміння якось-такось читати та писати, знання «Псалтира» та... побиття від п’яних дячків. З таким ото вантажем потрапляє він нарешті у «козачкі» до свого власника Павла Енґельґардта, поміщика та офіцера імператорської гвардії.
Посада «козачка» була цікавою та своєрідною, як цілком своєрідною була сама історія її виникнення. Вона була винаходом польських панів, та хоча Московія іще 1709 остаточно підбила Україну, а потім дожерла Польщу, – її дикунська культура не в стані була конкурувати з європейською польською (а хоч і українською, тепер – рівною їй), яка панувала в Україні, лише поступаючись деінде більш старій українській.
Польща могла забезпечити себе проти Європи, навіть проти Московії, але у протистоянні свого Лехістану Туреччині без союзу з козаками обійтись не могла; найяскравіше це продемонструвала поразка під Цецорою 1620. Ця принизлива залежність від тих, кого традиційно зневажали та розглядали як ворога, і спонукала – заради втіхи власної пихи, завести у себе «козачків» – хлопчиків на побігеньках (не плутати зі старою придвірною посадою «пазя»). Якими, на відміну від справжніх козаків, можна було помикати як заманеться. Такий собі, об’єкт переадресування аґресії, за Н.Тінберґеном.
Таким козачком – «бєґі туда... прінєсі то...», став у віці 15 років Тарас Шевченко; з приниженнями, лайками та постійною загрозою тілесного покарання. Він вживає це, як може, користуючись вільним часом: нишком малює – на чому прийдеться, почитує книжки, бо «барін», як годиться, має обов’язкову бібліотеку, хоч сам, можливо, жодної книжки у руки – в житті не брав.
Почувши, що його кріпак здібний малювати, він його «опрєдєляєт в науку» до якогось Ширяєва, котрий використовує нового учня для розмалювання парканів. Уже це одне, само по собі, добре характеризує розумовий рівень пана П.Енґельґардта. Тільки на рік 1835 припадає вирішальна подія – знайомство з українським художником Іваном Сошенком (1807-1876). Той небавом представляє його своєму вчителеві, видатному художнику Карлу фон Брюллову (1799-1852). Той відразу помічає здібності Шевченка та бере його своїм учнем до Академії художеств, керує його читанням та освітою, а головне – орґанізує його викуп з неволі, та 22.04.1838 Т.Шевченко стає вільною людиною у віці, шкода, аж 24 роки. Як скаже він потім, через 20 років, – «я, нікчемний попихач, на крилах перелетів із брудного горища в чарівні зали Академії художеств».
Теж там він знайомиться з українським художником Василем Штернберґом (1818-1845) – найвідданішим із друзів свого життя.
У своїх майбутніх «Записках» Т.Шевченко віддасть все належне високим та різнобічним якостям свого довголітнього друга, наставника та вчителя, Карла фон Брюллова. Бо не лише у майстерні працюють вони поруч, разом. Брюллов водив свого учня на університетські лекції, таскав по музеях, до всього даючи власні пояснення; водив по театрах і навіть по петербурзьких ресторанах. Важко применшити наслідки цих всебічних впливів; так само, як важко їх деталічно простежити.
Саме цій людині зобов’язана Україна своїм національним генієм, бо це Карл фон Брюллов поставив портрет поета В.Жуковського (1783-1852) власної роботи на розиграш в лотерею, яка й зібрала оті 2 500 крб. на викуп Т. Шевченка з неволі, що задовольнили П. Енґельґардта. Брюллов був тактовною людиною, та в жодному разі не хотів, аби Шевченко був комусь за це персонально зобов’язаний; кажуть що в лотереї брала участь і царська родина.
Це його, Брюллова, вишукану техніку повною мірою засвоїть і художник Т. Шевченко, який спочатку й бачить у цьому своє майбутнє. Хоч він часом охоче пише вірші (певно, для «розладування»), але не надто палиться їх друкувати; на цьому, принаймні – спочатку, наполягають його друзі. Це радше ним зобов’язаний він першим виданням «Кобзаря» 1840.
*
«Кобзаря» – зустріли різно.
Українці – ентузіастично, адже після І.Котляревського (1769-1838), Г.Квітки-Основ’яненка (1778-1843) та Є.Гребінки (1812-1848), – цілком нове явище в українській літературі. Тоді ще не передбачалося що пройшовши крізь душі мільйонів українців, він стане згодом національною енциклопедією українства.
Але, тоді головне було те, як його сприйняли в російській імперії. Зустріли, ясна річ, як і все українське – «в штикі» («пуля дура, штик молодєц!»). Зустріла російська інтелігенція – «пєрєдовой отряд русского царізма», як ми сказали би тепер; виступила єдиним фронтом. Єдиним фронтом, у перше чергу, проти штучної «хахлацкой мови», якої, як відомо, – «нє било, нєт і бить нє можєт». Єдиним фронтом, від забутого тепер А.Сєнковского – та по самозваного голову російської критики, невігласного збіглого поповича В.Бєлінского; якого, єдино, врятувала від забуття всемогутня совєцька влада; в її імперські часи.
А цей же міцно забутий тепер А.Сєнковскій написав з цього приводу незабутні слова, яких можна, при бажанні, вважати навіть за пророцтво; закинувши авторові «Кобзаря» те, що він пише:
... наречием, которого даже не существует, язиком небывалым, которого ни одна из возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая ни новая не могут признать за свой.
(А.Сенковский, Библиотека для чтения, т. 39, 1840, с. 15)
Можна тепер тільки дивуватися пророчій прозорливості цього мало відомого сьогодні автора: він не лише передбачив «бєлую» і «красную» Росії, які будуть так завзято битися в «гражданской войне», але й «чєрную» (чи, бува, – не сьогоднішня?). Але, один в один, передбачив і їх від’ємне ставлення до української мови. Бо, й дійсно, йшов час, змінювали одна одну російські імперії, а української мови не сприймали, ні «біла Росія», ні «червона Росія», ні «стара», ні «нова»; ні ота майбутня («чорна»?).
А це, в свою чергу вчить нас усіх (у кого не сміття в голові, ясна річ), що як у Росії нема місця нічому українському, – так в Україні, так само, не має бути нічому російському. Ні старому, ні новому, ні «білому», ні «червоному» (а, поготів, – «чорному»). Та тим, єдино, буде завжди порізнюватися справжня, незалежна Україна, – від будь-якої іншої, підробної.
Саме тоді, 1840, російська інтеліґенція – «пєрєдовой отряд царізма» (чи, може, – хтось наважиться доводити протилежне?) сигналізує суспільству: з’явився новий ворог Росії – «хахлацкая мова», час оголошувати непримиренну війну, час починати «обрусєніє».
Трохи збентежений цим Шевченко починає писати дещо й російською мовою, переважно – прозу. Цей бік його діяльності є якось мало досліджений, як критиками так шевченкознавцями, але – зауважимо, що й це все стоїть на рівні вищих досягнень тодішньої російськомовної літератури. А, можливо, й далеко їх перевищує, бо це – за духом і змістом – європейська література; попри суто місцеві сюжети.
Бажання видати книжку малюнків про Україну («Живописна Україна») спонукує художника влітку 1843 навідати батьківщину. Він є добрий знайомий генерала Рєпніна, що потрапив у неласку імператора Ніколая I, та живе тепер у своєму маєтку в Яготині, Пирятинського повіту; у нього він і зупиняється. Їздить по селах, відвідує, уперше за 14 років, родину у Керилівці, відвідує й порожню Хортицю, де була колись Велика Січ Запорізька.
*
Враження від навідин – просто гнітюче. По-перше, – звичайний плин часу: той помер, той взагалі невідомо куди подівся... ну, ви розумієте. Одне слово, де раніше щось обвалилося, там суцільна руїна. Але, було ще й оте: по-друге. Колись він бачив усе це зсередини, очима місцевої людини, панського козачка, маючи лише підозру, що десь може існувати зовсім інший світ. Тепер – все змінилося. Тепер він – вільна людина, що набула освіти, художник і поет, якого приймають вдома вищі аристократи. Він, у минулому частина цього світу – тепер є незмірно високо над ним, та все здається йому ще більш змізерованим, іще більш убогим: руїна на руїні; руїна народу на руїні країни.
Та й в імперії, взагалі, то були її не кращі часи (а, коли вони були чи будуть кращі ?). Навіть переконаний монархіст і патріот – царський цензор А.В.Никитенко (1804-1877) – писав у своїх «Щоденниках», які будуть видані далеко по смерті автора
У суспільстві немає точки опори: всі блукають як очманіли та п’яні. Тільки злодії та шахраї – бадьорі та тверезі. Суспільство хутко поринає до варварства.
Він, мабуть, знав що пише: ситуація схожа на сучасну, чи не так?
Кріпак за народженням, як і Шевченко, зумів викупитись та стати високим чиновником та заможною людиною. Але, коли він забажав викупити з рабства у графа Шєрємєтєва сестру й брата, йому було відмовлено. «Придурковатий вєльможа має право мені відмовити: це називається правом!» – написав він з цього приводу.
Мабуть, саме вона – ця поїздка, стала вирішальною, Шевченко зрозумів – «як не я, то хто ж тоді?» Та, став діяти далі, бо за плечима вже був перший та як же непоганий досвід – «Кобзар».
В Пєтєрбурзі Шевченко щедро спілкується зі своїми численними земляками, інтеліґентними українцями, – художниками, письменниками, ученими. Зокрема – з великим математиком Михайлом Остроградським (1801-1862), теж затятим українцем. Не міг він не думати й над тим, яке значення матиме їх діяльність для майбутнього українського народу. Добре розумів, що не може бути математики російської або української. Так само, загалом, як і мистецтва; виключаючи, можливо, музику.
Але, є воно – рідне слово та його вершина – поезія. Те, що не тільки звертається просто до сердця народу, але й є найбільш своїм, бо є найбільш складне для перекладу з мови на мову. А значить, він і зобов’язаний стати великим поетом.
З цього часу, десь з 1845, спостерігається пожвавлення його літературної діяльності. Та, не тільки. Бо він добре розуміє, що у своїй поезії має дати все, що поки є відсутнє: національну історію, національну ідею; настанову на майбутнє, нарешті.
А час, як завжди, хутко біжить у минуле, та спритний татарин Н.Карамзін (Кара-Мурзін, 1766-1826) уже наваляв свою багатотомну «Історію государства российского», де користуючись подібністю історичного слова «Русь» і штучного слова «русскій», – не тільки підкрав для Московії всю київську історію, а сподобився записати до «русскіх князей» й усіх Галицьких (!).
От тепер воно й виявилося, навіщо ім було 1721 перехрещувати півтисячолітню Московію – у якусь невідому нікому з них Россію... Передбачливе шулерство...
Отже, що робити – було більш-менш ясно, та Шевченко й зробить усе, що зможе, на що вистачить життя, з простотою та незаперечністю генія. Але, було ще велике питання: як робити. Бо імперія російська завжди була антикраїною, де неприпустимим бувало часом те, що в інших розуміється саме собою: існувала царська цензура.
Вона була, віддамо належне, іще не совєцькою цензурою, яка видаляла, бувало, із творів російських класиків цілі сторінки, пропущені царською цензурою. Та прискіпливо цензурувала, з кожним перевиданням, – своїх власних «основоположніков»: Маркса, Енґельса, Лєніна... Це був, щоправда, уже кінцевий продукт злоякісного божевілля. Але, й царська цензура не була дарунком: забороняла, що тільки могла, Однак, і тут, часом, не доглядали, не дотягувати. Наведемо пару прикладів.
Відомий тогочасний письменник Ф.Булґарін, доволі патріотичний, – написав був щось про кепську погоду, буває. Але, його викликав до себе шеф жандармів, генерал Л.В.Дубельт, та дав за це прочуханки: «О чєм ти там нахрюкал? Клімат царской рєзіденціі браніть?! Смотрі!»
Інший з тодішніх можних, митрополит Філарет, прочитавши у «Евгении Онегине» слова: «И стая галок на крестах», – не полінувався з цього приводу представити донос голові III Отдєлєнія Бенкендорфу, вбачаючи в цьому блюзнірство та зневаження святинь. Цензор, якого потягли були за цією справою, легкодухо відмовився, – хай хто хоче у вікно погляне; а як не подобається, то хай звертаються до поліцмейстера. От і прийшлося Бенкендорфу відписати святому отцеві, що таке – що поробиш, дійсно буває, та не потрібно до цього лізти.
Не будемо затримуватися на тому, короткому але невмирущому: «раби підніжки, грязь Москви...», яке навіки затаврувало придуркуватих (або шахрайських) прибічників «інтєрнаціональной дружби» зі всесвітнім аґресором. Адже, це саме він, Шевченко, проголосив оте, несмертельне: «Геть від Москви!» Рецидив М.Хвильового, яким так зацікавився свого часу Дмитро Донцов, – був усього тільки рецидивом. Бо сам Д.Донцов – від початку пам’ятав цю, ще шевченківську настанову.
*
Зразком глибокого аналізу української історії, поданого у високо поетичнй формі, полишається, мабуть, містерія «Великий льох». Про три українські дівочі душі, що караються й досі за свої гріхи великі; про трьох ворон, що перегукуються між собою; про трьох лірників-кобзарів, що прийшли до Суботова подивитись, як москалі Богданове поховання у малому льосі розкопують, в надії щось там цінне поцупити. Бо, бачите:
Тепер уже заходились У могилах... бо нічого
Древності шукати Уже в хаті взяти.
Він безпомилково розставляє необхідні акценти, наче фаховий історик. Перша душа – суботівської ж дівчини, карається за той великий гріх, що коли гетьман Богдан їхав до Переяслава заключати отой зайвий союз із царем-пройдисвітом, – вона перетнула йому дорогу з повними відрами, всього й тільки.
Друга, недорізана москалями в Батурині, несла воду у цеберці, та зустрівши царя-нелюда, за його намовою, – коня йому напоїла; не відаючи, хто він є.
Третя ж, іще дитиною малою, посміхнулася була цариці-повії, що пливла Дніпром в Україну, до свого кривого коханця, знову не відаючи, хто ж вона є.
Три непростимі, смертні гріхи, хоч і скоєні несвідомо.
Пригадую, колись у Дніпропетровську в часи Щербицького один викладач української літератури університету, з українським же прізвищем, дав був містерію Шевченка «Великий льох» темою для дипломного дослідження своєму дипломникові. Містерія тоді, не те, щоби була забороненою, але... самі розумієте, вереск піднявся. Покінчилося, здається на тому, що викладачеві довелося шукати собі праці у Горлівському педінституті, де – на провінційних правах (тільки подумати!) до всього українського відносилися якось терпиміше, ніж у вотчині В.Щербицького. Що ж тут поробиш: «украінскій націоналізм» – одвічний пострах згнилих совєтів.
Коротше кажучи, весь наступний український націоналізм виходить із Шевченка. Нема чого відняти у В.Липинського та М.Міхновського, особливо – у великого класика українського націоналізму Дмитра Донцова, але: всі вони розвивали те, що було посіяне саме Т.Шевченком. Це було таке щось, як філоґенез, який втілює у життя те, що передбачене у генетичному коді; хоч це і в малому ступені не повинно применшувати їх власних великих заслуг.
І все це, додамо, було не тільки створене, але й розходилося народом, попри всі численні перепони та заборони царської цензури. Але, підемо далі шляхом Шевченка.
Коли він отримує 22.03.1845 диплом Академії, то виправляється до Києва, де теж є чимало української інтеліґенції, думаючи там заснуватись. Розраховує остаточно закріпитися на батьківщині. Цікавою, з багатьох точок зору, буде довідка про дух часу, що її дає нам ретельний біограф Шевченка, Олександр Кониський:
Але ж тоді не було й такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізувало на Україні й панство, і духовенство, і взагалі інтеліґенцію, що саме слово «український письменник» жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духовного кріпацтва серед інтеліґенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони – українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно «по секрету», а мусили шанувати природжені українцям національні ознаки й почуття їх національне.
(О.Кониський, Тарас Шевченко-Грушівський.
Хроніка його життя, Київ, 1991, с. 219).
Зазначимо, що цю свою велику працю автор закінчив десь на початку дев’яностих. Цікаво, що він сказав би подивившись на совєцькі часи? Або – ще пізніші?
Зауважимо, що тут О.Кониський помітив, здається, дуже важливу обставину, – формування в українській інтеліґенції комплексу малороса. Виникнення, або радше – розвиток якого пов’язаний – можливо, з деяким заникненням дикунств Першої імперії та псевдоєвропейським характером Другої. Щоправда, і геній Шевченка не полишається одиноким на цьому нерадісному тлі. Йому на зміну спалахнули генії Івана Франка (1856-1916) та Лесі Українки (1871-1913), але – першим був він. Першим та єдиним; започаткувателем і пророком.