Древня та докиївська Україна

Вид материала

Документы

Содержание 8. Росія та «Вік Просвіти» То є майже мартініст Є річчю неспірною, що нема в цілому світі ліпшої долі, ніж нашому холопові у доброго пана.

Подобный материал:

• Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
• Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
• Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
• План дій «україна-нато», 181.04kb.
• План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
• “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
• Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
• Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
• „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
• Электронное издание, 750.03kb.

8. Росія та «Вік Просвіти»

«Вік Просвіти» – ХVIII ст., то була реакція Європи на переповнену ексцесами історію християнства, та її певне увінчання в особі Тридцятирічної війни (1618-1648). Її можна було би слушно назвати війною між нікчемним та не ліпшим. Бо, як католики спалили живцем Джордано Бруно (1548-1600), то відзначилися й реформати, спаливши ще раніше у себе в Женеві лікаря Мігеля Сервето (1511-1553), що відкрив легеневий кровообіг.

Все це разом спричинилося до того, що діячі європейської Просвіти бували, часом, і атеїстами. Викидаючи – під гарячу руку разом із брудною водою християнської релігії, і дитину – Ідею Бога. У цьому нема нічого дивного, негайна реакція буває й перебільшеною.

Але, як же відгукнулася на це Росія, крім отiєї шльондри на троні, що снобізувалася перепискою із самим Вольтером, який був без ума від неї?

Як мудро помітила про ті часи «Іллюстрірованная історія СССР» (Москва, 1974), твір колективний, навіть без головного редактора чи якоїсь іншої відповідальної особи, а значить такий, що віддзеркалює думку всього совєцького народу:

«Крєпостнічєскій гнєт нє смог помешать подъєму русской національной культури» (с. 89).

Про інші «національниє культури», як легко помітити, тут не йдеться. Добре, подивимося спочатку на російську; може щось там і виявимо.

В Росії офіційним просвітителем вважається, насамперед, такий собі Ніколай Новіков (1744-1818), що почав був видавати перший в Росії літературний журнал «Трутень», якого опорядив цікавим гаслом: «Оні работают, а ви іх труд ядітє». Хто були оті «оні», а хто «ви» не уточнювалося, але... Навіть це можна було розглядати як недозволений натяк, як у них кажуть: «тонкій намєк на толстиє обстоятєльства». Цариця на початку навіть вітала цей захід, який мав чимале значення в обличчі освіченого Заходу; мовляв, – і ми не гірше, і у нас журнали видають. Поготів друкувала там і плоди власного графоманства. Однак, досить було якоїсь там незгоди (чи то натяку на «бунт»), – і по всьому. Журнал був прикритий, а видавець відправлений у «крєпость».

Це було дещо прикро, бо журнал, крім своєї вітчизняної макулатури (в тому числі – і царициної), потім повністю забутої, – містив і перші російські переклади зі світової літератури: М.Сервантеса (1547-1616), В.Шекспіра (1564-1616), Дж. Локка (1632-1704), хоч із порядним запізненням; але, як то кажуть, засновуючись на багатостолітньому досвіді російського відставання: «лучшє поздно, чєм нікогда». І дійсно – хіба не так? Друкували й сучасників, вибрані (не надто крамольні) уривки з сучасних просвітителів, – папланину Ф.Вольтера (1694-1778) та Ж-Ж. Руссо (1712-1778).

Із ув’язненням Н.Новікова за наказом імператриці (без суду та слідства) пов’язані деякі цікаві події, які в певному ступені визначають справжню ціну, як російському просвітительству ХVIII ст., в цілому, так і самому просвітителеві.

Ота «крєпость» Новікова, де він провів чотири роки – не була такою вже страшною, а радше щось на кшталт зненавидженої французьким народом Бастілії, куди можна було замовити й обід із ресторану. Новіков мав там право користуватись «слуґой», який і визвався добровільно сісти разом із ним. Коли вони нарешті вибралися звідти, знайомі та приятелі Новікова захоплювалися відданістю слуги та приходили на нього подивитись.

Та раптом їх надії не справдилися: слуга кудись зник, а його власник мимрив щось незрозуміле та ухилявся від розпитів.

Згодом виявилося, що просвітитель мав якісь термінові фінансові проблеми та вимушений був продати свого сокамерника, який віддано провів із ним чотири роки в тюрмі. Правдоподібно, за нього, з такою відданістю панові, – давали значно більше, ніж за будь-кого з інших. Були, зрозуміло й ще різні просвітителі.

*

Із офіційних осіб, засвідчених історією, це був Михайло Ломоносов (1711-1765), майстер на всі руки – «он хімік, он мєханік...», а до того – ще й поет. Але, порівняння його з діячами Французької Просвіти, – не на його користь. Йому не вистачало, можливо, ґрунтовності та фаховості. Із наукових досягнень йому приписують мало не відкриття закону збереження енергії, але це навряд чи слушно. Бо він, тільки й усього, зауважив десь, що коли в одному місці чогось там прибуде, то в іншому, відповідно, поменшає. Та, важко думати, що таку неоцінену мудрість ніхто не помітив би перед ним. Він був різнобічною людиною, запізнілий персонаж Відродження, та писав і вірші. Суто патріотичні, з оспівуванням «досягнень» російської аґресії, а значить неприйнятні для цивілізованої людини. Смішно, наївно та самохвально бринить його недолугий панеґірик і аґресивній мові, «вєлікому і моґучєму», якого в Росії й досі не забули. Він вважав себе вільною людиною та навіть десь прохопився отим «не хочу й самому Богові рабом бути...», але... На рабство у власній країні так і не поглянув оком отiєї, вільної людини.

Це було дане іншому – першій російській людині, що не сприйняла та не прийняла багатостолітньої основи аґресивного російського устрою, – рабства та торгівлі людьми: Алєксандру Радіщєву (1749-1802).

Рік Французької революції 1789 був клопітким для імператриці у багатьох відношеннях. В тому числі й деякими виданнями небажаного змісту, для неї – бунтівницьких. Почалося з анонімової книги «Жизнь Федора Ушакова», а до неї додалася стаття в журналі «Собєсєеднік» – «Дискурс о том, что есть сын отечества».

Княгиня Є.Дашкова, президентка Академії та подруга цариці (адже, теж висаджувала її на трон в обхід закону), відразу помітила, що «ета кніжка содєржіт опасниє для нашєго врємєні мислі». Стаття була, – ледь чи не ще гірше.

В авторстві підозрювали одного з 11 стипендіатів імператриці, відправлених вивчати право до Ляйпціґу, – А.Радіщєва. Але – «надлєжащіх мєр нікто нє прінял»; можливо, на часі було не до того.

Але, головним і останнім твором А.Радіщєва стала відома книга «Путешествие из Петербурга в Москву» (1790), яку він намагався видати легально, як це буває у нормальних європейських країнах, але – без успіху, – не пропускала московська цензура. Тоді він подався за дозволом до петербурзького поліцаймайстра Рилєєва. Той (правдоподібно – не читаючи) вирішив, що то є всього тільки щось там географічне або етнографічне (адже – «Путєшєствіє»!), та й підмахнув дозвіл на друк. Але, втрутилась народна пильність, та московські друкарі, ознайомлені з книжкою, друкувати її не стали, побоюючись неприємностей для себе; навіть попри дозвіл легкодухого поліцаймайстра.

Але, автор не знітився. Він позичив гроші та купив друкарський верстат, навчився набирати текст та у травні 1790 надрукував 650 примірників книжки. На продаж пустив тільки 25 примірників, іще 7 подарував друзям. Іще десь з півсотні украли та продали від себе слуги, що допомагали друкувати. Розпочався скандал.

Книга потрапила й до Єкатєріни II, яка її негайно уважно прочитала, та ще й зробила свої зауваження. Її тодішній особистий секретар Храповіцкій доніс до потомства присуд Імператриці: «Це бунтівник гірший за Пугачєва!; він вихваляє Франкліна...»

Справу було представлено Алєксандру Воронцову, брату Є.Дашковой – безпосередньому начальнику Радіщєва. Останній вже 11 липня 1790 (менше ніж через два місяці, – яка оперативність!) був відправлений до Петропавлівської фортеці. Слідство над ним мав проводити такий собі Шєшковскій, мало не особистий кат цариці, той самий, що допитував Пугачєва. Але, цього разу тортур, здається, не вживано, бо у Росії хабарі брали не лише якісь там кати, а можливо – й монархи. Від тортур врятувала письменника його наречена – Єлізавєта Рубанова, розпрощавшись з усіма коштовностями, які мала.

Єдиного російського просвітянина було засуджено до смертної кари через відтин голови, яку сама імператриця милостиво замінила на 10 років заслання у сибірському Ілімі. Це дрібне, навіть у наш час, задуп’я на річці Ілім, притоці Ангари, десь 400 км. на північ від Іркутска. Мандрувати туди з Петербурґу доводилось тоді десь півтора роки! Радіщєв пробув там аж до Катькиної смерті 1796, але був цілковито помилуваний лише 1801, по вбивстві Павла I.

Однак, він так ніколи не прийшов до рівноваги та в приступі депресії покінчив самогубством 1802, випивши шклянку азотної кислоти. Так розпорядилася Росія з моральнішим зі своїх синів.

Порівнювати обох антагоністів – неможливо: шльондру й злочин­ницю проти людства, та письменника-інтелектуала. Єдину насправді гідну людину в Росії ХVIII ст., яку ми знаємо.

Але, читачеві можуть бути цікаві й зауваження опонентки Радіщєва. Вона обурюється:

Наміри книжки видні з кожної сторінки, її автор заразився та є переповнений помилками французькими; шукає та знаходить всюди все, що можливо для зменшення поваги до влади та влад, для викликання серед людності незадоволення начальниками та начальством.

То є майже мартініст (масон, О.Б) або щось подібне, має багато знань та читав багато книжок. Налаштований понуро і все бачить у темних чорних фарбах…

Вчуйтеся пильно, чи не ті самі обвинувачення, які продовжували закидати декому й у совєцькі часи: «чєрніт нашу совєтскую дєйствітєльность»?

Та радісно підсумовує, контрастуючи з історичним песимізмом Радіщєва:

Є річчю неспірною, що нема в цілому світі ліпшої долі, ніж нашому холопові у доброго пана.

Та от тільки – де ж отого «доброго пана» взяти?


*

У всьому світі колись добре знали добру книжку американки Гарріет Бічер Стов (1811-1896) «Халупка дядечка Тома», видану десь за десяток років перед громадянською війною (1861-1865). Вона відкрила собою цілий потік літератури аболіціоністів (супротивників рабства) та перекладена на десятки мов – інтернаціоналізувала проблему звільнення неґрів на Півдні.

Коли скромну авторку згодом приймав у Білому Домі президент Абрагам Лінкольн, він сказав: «Так Ви й є ота мала жінка, що спричинила таку велику війну?» Він тоді, звісно, дещо жартував, але в цьому жарті була й чимала доля правди.

Книга Алєксандра Радіщєва упала на ідеально безплідний російський ґрунт, та була не лише замовчуваною; але й мало популярною як нелегальне чтиво. Не було в Росії й руху аболіціоністів. Бо дійсно, чи може бути у цілому світі ліпша доля, ніж бути холопом у доброго пана?

Віддамо належне: ті, що прагнули та прагнуть порабити весь людський світ, – не були еґоїстами, погоджувалися з власним порабленням.

А десь через сорок років російський Хлєстаков від літератури – А.Пушкін, із властивою йому «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», не омине можливості хвицнути мертвого лева, напише спростування, як завжди у нього – недолуге та нікчемне – своє «Путєшєствіє із Москви в Пєтєрбург». Висміє нахабство Радіщєва, – «та хто він, власне, такий, – дрібний чиновник», без протекції, без покровителів. А, на кого замахнувся?

Потім, іще пізніше, коли сам «наслєднік трона» Алєксандр II Освободітєль задумає нарешті скасувати рабство, оту одвічну ганьбу Росії – він практично не знайде співчуваючих у суспільстві. В своєму указі йому прийдеться посилатися на побажання якихось анонімових «літовскіх дворян». Чи це, бува, не мітичні нащадки отих, можливо – теж мітичних, що колись свідчили підписами про «блаородноє проісхождєніє» московського базарного пройдисвіта Алєксандра Мєншікова, наступного дійсного члена Британського Королівського Товариства?

Це так, між іншим; щодо корінної різниці між освіченою Росією та дикими Сполученими Штатами, хоч обидва розсталися з рабством тільки у ХIХ ст.

*

Але, найбільшу данину вікові Просвіти віддала не Росія, а нецивілізована Україна, щойно приєднана до російського рабства; та попри це рабство. Її дарунком світові став великий філософ Григорій Сковорода (1722-1794), син козака Лубенського полку.

Він вчасно закінчив школу та три роки (1738-1741) навчався в Києво-Могилянській академії; але, маючи добрий голос, спокусився стати співаком імператорської капели в Санкт-Петербурзі. Дослівно, як колись перед ним син козака Розума. Але, такої кар’єри не зробив. Бо вже 1744 він повертається до академії, не в силах витримати морального бруду російського двору та столиці: «вєртєпа обманов і прєступлєній», як він назвав їх сам.

Року 1750 його, в складі посольства відряджують за кордон, де він за три роки перебування в Європі відвідує Будапешт, Братіславу та Відень, не без користі для себе: вдивляється у справжнє людське життя. Повернувшись до України Г.Сковорода не одного разу намагається викладати по різних офіційних освітянських установах, колегіумах тощо, але... Все марно. Він, вільна та свідома людина, – ніде не є в стані вписатися до російського суспільства, побудованого на рабстві, обмані та насильництві; де потрібно не працювати, а «служіть». З 1769 він, легка людина, – остаточно полишає ці вочевидь неплідні спроби та намагання, стає мандрівним філософом, учителем та народним просвітителем. Бо, церковній (православній) та поліційній цензурі, яка просякає собою все суспільство, він здається надто вільнодумним, а його новітні методи викладання не зустрічають, ні співчуття, ні розуміння. А викладати йому – було що, бо він був не лише філософом який випередив свій час, але професійно, на високому рівні, займався поетикою та музикою.

На своїй могилі, яку, власноруч викопав напередодні смерті, він наказав написати: «Світ ловив мене, але не впіймав».

Так, імперський світ, мабуть, дійсно ловив його аби використати у своїх брудних цілях, але так і не впіймав. Навіть не встиг кудись запроторити «на вєчноє посєлєніє», – тільки подумати! Якби він народився у нормальному світі, певно, все було би інакше. Він помер би оточений повагою суспільства, професором поважаного університету, суперником світової слави філософа Імануеля Канта (1724-1804) зі старовинного німецького міста Кеніґсбергу (сучасний Калiнiнґрад, iз якого вже нiкого i нiчого путящого не вийде); та так само був би по всіх енциклопедіях світу.

Великий філософ помер у повній невідомості, але на щастя не був забутий. Його життєопис склав та оприлюднив, частково за власними свідоцтвами, друг та учень філософа М.Ковалинський. В Україні ж книгу про нього написав та видав Гесс де Кальве (1817). Завдяки цим людям ми знаємо про нього не менше, ніж про Канта або Геґеля.

Не можна вважати, що він забутий і в наш час. Видатний англійський фізик, новозеландець Ернст Резерфорд (1871-1937, нобелівський лавреат 1908 ), – завжди мав на робочому столі улюблений ним вислів Григорія Сковороди: ніби Бог так створив світ, що правда в ньому завжди є простою, а складною буває тільки брехня. З думками великого філософа Резерфорда ознайомив знавець Сковороди, українець Петро Капіца – «вєлікій русскій учєний», його друг та помічник; згодом – теж лавреат Нобеля.

Але, час перейти й до філософських поглядів Григорія Сковороди.

Основою його філософії є, безумовно, як і в інших європейських філософів, – грецька філософія, котру він, разом із філософією схоластів, добре знав. Але, вона є заразом і набагато ширшою, ця основа, бо у ній знайшли собі місце також завоювання східної філософії (на відміну від його європейських сучасників), – вчення про самопізнання, вчення про самодосконалення; дивно, але так, хоч вiн на Cході не бував та тібетських рукописів не читав. Про них іще взагалі не знають в Європі. З цими ідеями, як і з усією багатою культурою Країни Снігів – дещо ознайомить Європу вже по смерті Г.Сковороди, iнший волоцюга з великих, мадярський учитель Шандор Чома з Кьoрошу (1784-1842). Однак – нема сумніву: філософ Г.Сковорода був знайомий, як із ученням про самопізнання, так із ученням про самодосконалення, якi є частинами буддійської філософії; але – звідки ж саме?

На це можна відговоритись лише загальними словами. Справа в тому, що Україна здавна була західною частиною Великого Степу, що простягався від Карпат до Хінґану, та ще за скитських часів був єдиним культурним простором: вироби українських скитів, попри те, що російські вчені приписують їх грецьким ювелірам, – мало порізнюються від скитських же виробів Західного Сибіру, де вже жодних там грецьких ювелірів бути не могло. Єдиний простір мав бути й у світі духовної культури, та не випадково подорожуючі, іще наприкінці першого тисячоліття знаходили в Києві храми Будди та Крішни; щось там і мало полишитись.

*

Від верховних авторитетів минулого, представників знахарської «наукі наук» або «марксізма-лєнінізма», – ми знаємо, що світ філософії завжди був розколотий навпіл. Як у зороастрійців минулого – на Ормузда та Арімана. Поділювався на світлих і темних, на «чістих» і «нєчістих», одне слово, – матеріалістів та ідеалістів. Які до того, не на життя, а на смерть воювали одне проти другого. Однак, в особі Григорія Сковороди з його філософією, ми зтикаємося з порушенням цього, освяченого невігласними «классікамі марксізма» поділу.

Бо він вважав структуру світу такою, що складається з двох натур:

... одна видимая, другая невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая – Бог, сия невидимая натура или Бог, всю тварь проницает и содержит...

(Г.Сковорода, Повне зібр. творів, Київ, 1973, т. 1, с. 145)

А це – завсім нова постановка питання: Світ є подвійним, – спробуємо перевести це на сучасну мову; «тварь» – то є матерія, а Бог... то є Бог. Сучасний фізик погодиться з філософом матеріалістом, що світ – так, це є рухома матерія. Але, на відміну від філософа, він ніколи не задовольниться цим. Бо добре знає, що матерія рухається та iснує не так, як їй заманеться, а стисло за законами природи. Бо навіть те, що ми називаємо хаосом, – має свої непорушні закони. А закони природи – то є інформація, розлита в природі. Інформація, то є одночасно знання, а знання – то є розум. Вселенський розум – то Бог, отже... Далеко вперед дивився наш український філософ, на диво сучасними є його визначення; що ж до Бога... це питання заслуговує на окремий розгляд.

Зауважимо тільки одне питання, в якому Г.Сковорода теж далеко випередив свій вік. Він був віруючою людиною та не тільки, а ще й добрим християнином. Cтавився з повагою й до Біблії, але... в його часи все, що там написане сприймали незаперечно, розуміли дослівно. Нагадаємо, що навіть сер Айзек Ньютон (1643-1727) чимало промордувався над тим, щоб узгодити «Хронологію» єпископа Ешера з тим, що відомо з історії, та науково обчислити вік світу з часу створення його Богом. Та отримав, як ви здогадуєтесь – не надто велике число років, відправляючись від Біблії.

Однак, на відміну від нього та інших сучасників, Сковорода не вірив, що сонце зупинилося на прохання Навіна, або Йордан роздався за бажанням пророка Єлісея, та ясно про все це писав. Він розумів подібне, як символи, намагаючись дослідити їх укрите значення. В цьому, як підкреслив проф. А.Фоменко, він збігається з сьогоднішніми передовими теологами Заходу.

Історичну проникливість нашого філософа відзначає, хіба, провидіння можливих прикрих наслідків того, що ми тепер називаємо дегуманізацією науки, яка вже дещо давалася взнаки в його часи, але ще не звертала уваги сучасників, навіть у технічно розвиненій Європі. Він робить своє попередження у наступних словах (наведемо всього одне-єдине речення):

Я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что на их надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и стати, полу и возрасту для того отворена дверь, что щастие всем без выбора есть нужное, чего кроме ея, ни о какой науке сказать не можно (теж там, с. 337).

Ідеться про філософію, яка відкриває людині двері до самопізнання, самодосконалення та внутрішньої гармонії. Яка, одночасно, визначає справжнє місце людини в природі. Що ж, все це теж – цілком слушне та сучасне. Нагадаємо ще раз, що визначення місця людини у світі, Всесвіті, – завжди було центральною проблемою саме східної філософії. На відміну від західної, формальної, суто аналітичної та схильної оперувати не досить чітко визначеними абстракціями.

Є речі нездійсненні, але такі, що їх буває повчально пустити на довілля уяви. Наприклад, а що сказав би великий філософ на щось подібне:

... все, що зараз відбувається з людством, підводить його впритул до виконання лише йому притаманної та передписаної місії – до керування природними процесами на земній кулі, а потім і в навколосоняшному просторі.

(И.Забелин, журн. Москва, № 5, 1968, с. 185)

Правдоподібно, не барячись відніс би цю думку до витворів злоякісного божевілля. І – насправді, яка ж тут потужна параноїдна сублімація одвічного російського месіанства! Саме на таких прикладах підтверджується абсолютна протилежність двох культур.

Розглядаючи філософію як шлях до самопізнання та самодосконалення, а в кінці – гармонійного існування в оточенні та світі, Сковорода надає першорядного значення таким поняттям, як «сродность» або її запереченню – «несродность»; це теж понад цікаво. «Сродность» – то є нахил або хист людини до чогось визначеного, до якогось виду корисної діяльності. Те саме, що слід культивувати в собі, та чим і займатись. Соціальним нещастям, як для людини, так і для суспільства, він вважає «несродность», коли людина (або люди), займаються тим, що їм невластиве, до чого вони від природи не здатні.

Ця «несродность», очевидно, колола вічі вже у Першій російській імперії, де сила давала владу, а влада – власність. Втім, це буде дещо розкрите, як у Доп. 1, так і у Доп. 2.

Приспана трохи у другій російській імперії, – вона візьме реванш потім. Бо саме на «несродності», коли просте володіння партбілетом відкривало людині всі дороги в суспільстві, – було принципово побудоване совєцьке суспільство.

Із чим саме пов’язане таке розповсюдження в російському суспільстві явища «нєсродності», що привернуло увагу освіченого українця, – є цілком зрозумілим. Це, з одного боку, – свавільність російського суспільства та поширення в ньому непрямих стратеґій. Із другого ж боку, це загальний низький фаховий рівень: примітивність в усьому. Обидва чинники не є незалежними, а пов’зані додатнім зворотнім зв’язком. Помітити це характерне явище – універсальної «нєсродності», мав, очевидно, саме Г.Сковорода, який впродовж трьох років спостерігав європейське життя, де ота «нєсродность» бувала радше прикрим виключенням.

Своєрідного верху «нєсродность» сягнула в совєцькому суспільстві, де людина з партбілетом могла керувати чим завгодно, не маючи при цьому жодних фахових знань. Керувати, хоч пожежною командою хоч театром, а хоч і науковим інститутом (такий приклад відомий авторові особисто, ще з довоєнних років).

Не можна заперечувати, що для нас сьогодні, стільки років спостерігаючих гризню за владу поміж лєнінськими куховарками, успадкованими від Третьої імперії, що пнуться керувати нашою Україною, – таке щось, як «нєсродність» – просто б’є у вічі. Робить цей розділ учення великого філософа – особливо актуальним.