Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Але, друга леґенда є дещо складнішою, а тому й підступнішою. Персоніфікує, відповідно, вищий рівень історичної брехні; а тому – жива й досі. Попри те, що російський більшовизм, вище втілення отiєї «рєволюціонно-дємократічєской Росії», – створив ніяк не царство свободи, а концтабір народів. Найаґресивніше та найґеноцидніше з дотихчасових втілень отого класичного «трєтьєго Ріма», аґресивного та рабовласницького.
Як на витоки отiєї гіпотетичної «рєволюціонно-дємократічєской Россіі», – звичайно посилаються на «дєкабрістов». Це ж вони, ніби, протиставляли царському абсолютизмові – республіканський устрій, як такий собі зразок проґресивності. Попри те, що весь історичний досвід совєтів переконливо довів усьому світові, – не має жодного значення, хто там очолює імперію, цар чи ґенсек, чи президент, важливим є зовсім інше; як для миші байдуже, якого коліру є кішка.
А тому й розбір байки про «дві Росії» – і треба починати саме з декабристів.
Підрив Першої імперії зсередини запроґрамував сам її творець, Пєтр I, який наївно думав, що можна займати з Європи вогнепальну зброю, та так і не запозичити жодної ідеї. Він був людиною мало освіченою, ледь умів якось-такось писати та не мав поняття, що то є ідея. Але Єкатєріна II, що була освічена та знала, які бувають ідеї, – повинна була це передбачити, та їй дарувати – вже не можна. Бо вона, переводячи своїх панів на французьку мову – мала знати, що саме цією мовою писалися на той час найбільш небезпечні для її імперії «сочінєнія». Але, то були контакти iз заходом, так би мовити, на інформаційному рівні. Наполеонівські війни створили ще більш небезпечний прецедент; уже на рівні особистих контактів. Про те, щоб скористатись наполеонівським наїздом на Росiю, для якогось полiпшення власних українських справ, як це було у Польщi, ми в Українi, взагалi, не чуємо.
«Дєкабрісти» – то цілковитий продукт і виплід наполеонівських воєн. Офіцери російської армії побували в Європі, та – не тільки, але й сподобилися там чогось навчитись: побачити, як воно живуть у людей. Але, траплялися серед них квіточки й покраще. Такими були сини російського дипломата, брати Муравйови-Апостоли, що виховувалися за кордоном. Сюрпризом для них, коли вони потрапили на батьківщину, стало те, що там торгують людьми: про це їх не попередили.
Інший офіцер, Нікіта Муравйов, хотів був 17 років воювати у 1812 з Наполеоном, але його не взяли за юністю. Тоді він виправився партизанити, прихопивши з собою лист наполеонівських маршалів, яких сподівався перебити. Але, не знаючи цін заплатив селянинові золотий за щось, не взявши решти, а його мерщій «прєдставілі по начальству» – як можливого французького шпигуна. Прийшлося прийняти бідолаху до армії.
Був там і Павло Пестель, син сибірського губернатора, згодом постраждалого за казнокрадство та хабарі. Дехто, з дєкабрістiв, скінчив курс університету, різні були люди. Не всі вони були проти рабства, а хто й був, то й тим не дуже припікало: їх революційність носила суто надуманий характер. Далеко не всі були й проти самодержавства.
*
Діяльність «дєкабрістов» офіційно починається з установлення «Союза благоденствія» (існує з 1818), хоч у нього й був попередник. Для нас є важливим не становлення, а саме наслідки діяльності, а тому й звернімося до того, чого домагалися декабристи, що вони пропонували. Будемо засновуватися на двох документах, із найбільш добре відомих, – на «Русской Правде» Павла Пестеля (1793-1826) та на окремій «Конституції» Нікіти Муравйова (1796-1843).
Пестель був рішуче, не тільки проти самодержавства, але й монархії; був і проти рабства. Проти до того, що пропонував увести законом заборону пригадувати про самодержавство або рабство. Незважаючи на те, що такий захід позбавив би громадян вільної країни можливості вивчати її історію. За його проектом Росія мала бути республікою зі звичайним поділом трьох влад, – законодавчої, виконавчої та «блюстітєльной», тобто – юридично-контрольної. Негайно мало бути знесене рабство.
Але, це ще не означає, що погляди П.Пестеля не були імперськими. Бо, то вже всередині імперії люди живляться трудом та власністю інших людей. А сама імперія – живиться цілими народами, та на ставленні до окремих народів, тільки, – безпомилково перевіряється лібералізм. А Пестель твердить, ніби: «Россія єсть государство єдіноє і нєдєлімоє», – от тобі й маєш! Бо, бачите, він відкрив хитре «правило» (абсолютно ні чим не арґументоване), ніби, як він сам пише:
Право народності існує насправді для тих тільки народів, котрі користуючись ним, мають можливості його зберегти.
А як воно так, то «малиє плємєна» у великій державі, які оту «народность» не можуть розвинути:
...не можуть загороджуватися правом народності. Бо для них воно є уявне та не існуюче.
(цит. за В.В.Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 108).
Така опора в початках та ту саме посилку, яка має бути доведеною в кінці, є характерною саме для російського мислення, дологічного та магічного; приклад досить яскравий та смішний. Він був у цьому питанні не один, то, можливо, й збрехав не першим. Бо варто пригадати з яким імперіалістичним зверхництвом писав Ф.Енґельс про прагнення чехів до національного самовизначення; або – навіть тих же поляків. Або, як буде вузлом зав’язуватись після цього дрібний білянауковий паскудник Н.Данілєвскій у своїй книжці «Россия и Европа» (1877), тільки б заперечити право на національне самовизначення. А тому, нема нічого дивного, що з Пестелем погоджуються совєцькі історики. Оті, що так полум’яно підтримували «національно-освободітєльниє двіжєнія» де завгодно, та тільки не у себе вдома, Наведемо:
Вимагаючи збереження «єдіной і нєдєлімой» Росії, «Русская Правда» виражала не націоналістичний принцип підкорення слабих або малих народів великим і сильним, ґарантувала їм можливість соціального та політичного звільнення від феодальних форм пригнічення.
(В.В.Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 109).
Отже, самі бачите – національне пригнічення не знімала, але зате знімала феодальне. Ну, що ж, такий – із його «рєспублікой», міг, хіба що підтягнути свою «рєспубліку» десь до рівня цивілізованої Австро-Угорської монархії Габсбурґів.
До речі, цікаво подивитись, як цитований автор викручується, намагаючись пояснити близкість старого, реакційного патріотизму – та патріотизму нового, «революційного».
Але бути «в особливий спосіб притаманними до всього вітчизняного» вимагали й патріоти, реакціонери типу Шишкова. Іноді патріотичні заклики політичних антиподів були дуже схожі зовні, що дало привід деяким буржуазним історикам, а слідом за ними й академіку М.Н.Покровскому приписати декабристам нахил до націоналізму (теж там, с. 108).
Тут історія підставила аґресорам, що ніколи не визнавали, хоч за революціонерами (а хоч і «дємократамі») – права націй на самовизначення, – іще одну пастку. Цікаво поглянути, як пнеться її уникнути цитований автор. Він тут просто ховається за інших:
Але це не є націоналізм. За визначенням совєцького філософа Є.Ф.Петрова, «націоналізм починається тоді, коли якась нація прагне реалізувати ці інтереси (національні, О.Б.) за рахунок інтересів інших народів» (теж там, с. 108).
Тут націоналізм спритно підмінюється на шовінізм, та це – саме тут, не протирічить дійсності. Бо «русского націоналізма» не було й не могло бути. Був завжди, тільки й єдино, – аґресивний імперський шовінізм імперських люмпенів.
І – до того. Коли нарід колонії прагне звільнитись, хіба він не робить це за рахунок інтересів народу – колонізатора?
Але, процитуємо ще дещо з того ж джерела – книги акад. М.В. Нєчкiної «Декабристы», Москва,1974, тi мiсця, з яких чiтко простежується певна спадковiсть поглядiв iмперських «революцiонерiв», роздiлених цiлим столiттям.
Почнемо радше з констатацiї факту:
Таким чином, «Русская Правда», являючи собою плiд великої особистої працi Пестеля, в той же час є iдейним пам’ятником цiлої революцiйної орґанiзацiї, що був обговорений та прийнятий одноголосно (с.75).
Далi, дiзнаємося, звiдки назва тiєї «Русской Правды». Виявляється, що безпосередньо вiд Ярослава:
Вiн хотiв цiєю назвою вiддати належне нацiональним традицiям та пiдкреслити зв’язок майбутної революцiї з iсторичним минулим росiйського народу (с.75).
Тобто був так само повним невiгласом в iсторiї власного народу, як його вороги царi, або наступнi послiдовники – бiльшовики. Бо це виглядає так, якби Томас Джефферсон (1743-1826) – назвав би свою декларацiю на честь якогось документа часiв Британiї Рiчарда I Лайонгертса; щоб пiдкреслити зв’язок американської революцiї з «iсторичним минулим» американського народу. Але пiдемо далi:
Самодержавство в Росiї за проектом Пестеля рiшуче знищувалося. Знищувався не лише сам iнститут самодержавства, але й нищився фiзично весь царючий дiм (с.83).
Бiльшовики через сто рокiв саме з цього, можна сказати, й почали, повна згода. Але далi знаходимо ще бiльш цiкаве:
Погляди Пестеля на нацiональне питання були своєрiднi та носили тавро дворянської обмеженостi (с.87).
Чому? – а тому, що вiн не визнавав права нацiй на самовизначення (Росiя, як вiдомо, не визнає цього права й у XXI ст.):
Права вiдокремлення вiд Росiйської держави iнших нацiональностей Пестель не визнавав: всi народи, що населювали Росiю, мали на його думку, злитись до єдиного росiйського народу та втратити свої нацiональнi особливостi (с.87).
Пiдкреслимо, що так само й бiльшовики – як же любили та пiдтримували отi «нацiонально-освободiтєльниє двiжєнiя», де завгодно, та тiльки не у себе. Бо та «Декларация прав народов России», що мiстить у собi й право на самовизначення була та полишається досi найбiльш брехливим документом людської iсторiї. Отже тут повна тотожнiсть.
Далi буде ще цiкавiше: «всi народи, що населювали Росiю мусили злитись до єдиного росiйського народу» – кажете? Так тут, хiба, мається на увазi, що з них мусила утворитись «новая наднацiональная общность – совєтскiй народ», чи не так? Отже й тут бiльшовики жодних Америк не вiдкривали...
Найцiкавiше, як завжди, знаходимо наприкiнцi:
Але в цiй же конституцiї намiчалися жорсткi заходи проти «буйних» кавказьких народiв. «Русская Правда» пропонувала «разделить все сии кавказские народы на два разряда – мирные и буйные. Первых оставить в их жилищах и дать им российское правление и устройство, а вторых силою переселить во внутренность России, раздробив их малыми количествами по всем русским волостям» (с.87)
Який чудовий, простий та ефективний план всезагального ґеноциду! Йому стисло вiдповiдають дiї бiльшовикiв iз їх «дружбой народов». Разом iз сталiнсько–берiєвсько–сусловськими депортацiями цiлих народiв, пiд брехню про «сотруднiчєство с нємцамi». Бо кавказькi народи живого нiмця на власнi очi не бачили. В цю ж ґеноцидно-iмперську традицiю досконало вписується античеченське бiснування «новой i дємократiчєской» Росiї. До цього можемо додати, що коли підсовєцький польский уряд проводив по війні операцію «Вісла» – українців з їх одвічних земель виселювали та розподіляли «малими колічєствами» поміж поляками; а минуло дещо більше століття!
*
Окрему «Конституцію», від себе, розробляв Нікіта Муравйов (1796-1843), але... На відміну від «рєспубліканской» Пестеля вона ніде не затверджувалася та навіть не обговорювалася. Тому, що була конституційно-монархічною. Імператор був головою виконавчої влади, законодавчої ж не мав зовсім; був головнокомандуючим, але не оголошував воєн та не заключав миру, – то був привілей законодавчих зборів. Не мав права й покидати теренів країни.
Росія мала бути федерацією з 15 окремих держав, із окремими урядами та столицями, 13 в європейській частині та 2 у Сибіру, зі столицями, відповідно: Вільно, Гельсінки, Іркутск, Казань, Київ, Москва, Петербурґ, Ріґа, Саратов, Смоленск, Тіфліс, Тобольск, Харків, Черкаси, Ярославль. Отже, Україна мала бути поділеною навпіл, складатися з двох держав: Чорноморської (Київ), та Української (Харків).
Зауважимо, підкреслюючи певну яловість протиставлення республіки – монархії, що в подібній імперії окремі народи могли мати набагато більше свободи та культурно автономії, ніж у зрівнюючій усе республіці Пестеля.
За обома проектами столицею Росії мав бути Ніжній Новгород: велика річка, центр країни, Мінін і Пожарскій; ну, і всяке таке...
*
Восени 1825 в далекому Таґанрозі незабаром помер «плєшівий щєголь» – Імператор Алєксандр I. А дєкабрісти з самого початку вирішили скористатися нагодою зміни влади у своїх революційних цілях. А нагода була ще й не будь-яка, а дещо подовжена. Бо, спадкувати Алєксандрові мав наступний син Павла I, – Константін, але він був жонатий не на особі царської крові, а на звичайній жінці. Забувши про це, йому поспіхом присягали, а він і собі, якось не квапився відрікатись на користь іще молодшого Ніколая I (1796-1855). До того тягнув так, що встигли навіть відбити монету з його зображенням.
Коли пригадати ту легку та невимушену зграбність, з якою за кілька годин досягли своєї мети за допомогою тiєї ж армії, підкреслимо, – Єлізавєта I та Єкатєріна II... охоплює щире здивування. Все подальше здається якоюсь чистою марою. Мати в своєму розпорядженні такі сили, провести таку підготовку, – і так усе перемарнувати! – покінчити всю справу аж таким монументальним пшиком! От, що значить зiпсовані освітою (хоч, якою ж скромною!) люди. Підкреслимо, що в літературі не зустрічається порівнянь такого типу (як із двома імператрицями), але ж вони напрошуються самі собою.
Переприсягання Ніколаєві в Пєтєрбурзі було призначене на 14 грудня 1825, отже й вирішено було вивести війська на Сенатську площу для того, аби перешкодити прийняттю присяги сенатом: як тільки війська блокують сенат, увійде делеґація, заборонить прийняття присяги та... «объявіт царскоє правітєльство нізложєнним». Одночасно передбачалося зайняти Зимній палац та заарештувати царську родину; потім – Учрєдітєльноє собраніє. Ну, і таке інше. Був заздалегідь призначений «Діктатор восстанія», гвардії полковник, князь Сєргєй Трубєцкой. Але, попри таку підготовку все ж зуміли перепсувати все; а це пояснює, якоюсь мірою, які з них були вояки та чого варті. Як хтось там і переміг Наполеона, – та тільки не вони...
Війська на площу якось-такось вивели, але диктатор чомусь не з’явився. Він, бачите, дуже розхвилювався та відсиджувався у себе в Генеральному штабі: так і не дочекались «єго прєвосходітєльства». Потім виявилося, що сенат, який блокували – порожній: всі давно присягнули Ніколаю та й роз’їхались...
Якубовіч, який мав вести морську команду на Зимній, – вранці відмовився: він боявся, мовляв, що, що матроси підчас арешту можуть когось убити, а він же не хоче бути вбивцею, терористом. Звідси видно, до речі, і які поняття мали всі ці панки щодо військової дисципліни.
Не схотів бути таким терористом і Пєтр Каховскій, але це не завадило йому, вже на площі, застрелити вдвічі старшого генерала Мілорадовіча, який намагався, приїхавши, відмовити солдат від повстання, намовити їх розійтися.
Цареві війська хутко покінчили з бунтом цієї отари, хоч і перебивши порядно людей. За офіційними даними вбитих набігало тоді аж 1 271. Щоправда, з них зівак – 931, а з них 9 жінок та 19 дітей.
Все це мусить бути покладене на совість боягузливого, а тому й так нетерпного Ніколая I, але... чи не віднести їх, якоюсь мірою, на рахунок і отiєї... Як же це сказати? – орґанізації, змови? Чи, може, збіговиська нікчем та бовкунів? Втім, і вони свого отримали, аж із надвишкою. Ніколай I почав своє царювання саме з їх жорстокого покарання, а спитати – за віщо? Якщо Каховському можна було поставити на конто прилюдне вбивство, то чим заслужили шибениці останні четверо: М.Бєстужєв-Рюмін (1803-1826), С.Муравйов-Апостол, (1796-1826), П.Пестель (1793-1826) та К.Рилєєв (1795-1826)? Розправа над ними стала справжньою трагедією.
А загалом... Геґель учив, що перше явлення ідеї буває трагедією, а вже друге – фарсом. Щодо ідеї революційної, то бачимо, що як у Росії починати її з декабристів, то... є й відчутний присмак фарсу. Всі трагедії підуть потім; від царевбивців, С.Нєчаєва, В.Лєніна та – до епохи масового терору та ґеноциду. Епохи наступного ҐУЛАҐу народів.
*
Не вадить пригадати, як поглянув на ці події класик російської історії, на якого ми вже посилалися з інших приводів. Варто, насамперед, навести його характеристику цих людей. В ній багацько вірних спостережень, а до того таких, які дають змогу ліпше зрозуміти провал справи:
Переважно то були добрі та освічені молоді люди, які бажали бути корисними батьківщині, перейняті були найбільш чистими потягами та глибоко обурювалися при зустрічі з кожною, навіть із самою звичною несправедливістю, на яку байдуже дивилися їх батьки. Багато з них полишили по собі автобіографічні записи; з декого вийшли непогані письменники. На всіх творах лежить особливий відбиток, особливий колорит, так що ви, вчитавшись до них, навіть без особливих автобіографічних довідок, можете здогадатись, що даний твір писаний декабристом. Я не знаю, як назвати цей колорит. Це поєднаня м’якої та рівної, зовсім не ріжучої думки із задушевним та охайним почуттям, яке ледь забарвлене смутком; у них найменше солі та жовчі озлоблення; так пишуть добре виховані молоді люди, у яких життя ще не спустошило юнацьких надій, в яких перший запал серця розпалив не думки про особисте щастя, а прагнення до загального блага.
(В.О.Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 248)
Дещо підважує він і романтику таїни, щодо «Союза Благодєнствія». Бо такі «тайниє общєства» були цілком у дусі часу, та було їх, виявляється, – чимало:
За Алєксандра таємні товариства складалися так само легко, як тепер акціонерні кампанії, і навіть революційного в них було не більше, ніж у останніх. Члени таємного товариства збиралися на секретні засідання, але самі були всім відомі, насамперед поліції. Сам уряд покладав за можливе не тільки для громадянина, але й для чиновника приналежність до таємного товариства і не вбачав у цьому нічого злочинного. Тільки від 1822 р. у чиновників наказано було запитувати, чи не належать вони до таємного товариства, та брати підписку, що до жодного таємного товариства вони надалі не належатимуть (теж там, с. 250).
Дещо неочікуваним є для нас твердження, ніби:
... треба додати до цього, що товариство, яке діяло тоді, ніколи не було таємницею для Алєксандра. Розповіді про донощиків, що нібито видали секрет, нічого не варті. Алєксандр все знав: головних членів обох союзів (північного та південного, О.Б.), їх цілі, читав навіть деякі з їх проектів (теж там, с. 253).
Все це істотно доповнює загальну картину, проливає нове світло на події зловісного грудня 1825.
Совєцька історія вбачає в декабристах початок революційного процесу в Росії, що послідовно та логічно завершився «Октябрєм»; процесу неперервного, насамперед. Але, чи так було насправді? – послухаємо, що казав божок останньої революції, Лєнін. Знову процитуємо за книжкою (М.В.Нечкина, Декабристы, Москва, 1976 с. 5-6):
Спочатку – дворяни та поміщики, декабристи й Герцен. Вузьким є коло цих революціонерів. Страшно далекі вони народу. Але їх справа не пропала. Декабристи розбудили Гєрцєна. Гєрцєн розгорнув революційну аґітацію.
Її підхопили, укріпили, загартували революціонери – різночинці, починаючи з Чєрнишевского і кінчаючи героями «Народной Волі». Ширшим стало коло борців, ближче їх зв’язок із народом. «Молоді штурмани майбутньої бурі» – звав їх Гєрцєн. Але, це не була ще сама буря.
Буря, це рух самих мас. Пролетаріат, єдиний до кінця революційний клас, піднявся на чолі їх та вперше підняв до відкритої революційної боротьби мільйони селян. Перший натиск бурі був у 1905 р.
Але, спитаємо себе, а що спільного було у декабристів, які так страхалися терору, що почасти від цього провалили справу, з бовкуном А. Гєрцєном, який кликав селян «к топору», не бачивши, мабуть, сокири на власні очі? А вже в нього – з наступними царевбивцями? Та як тут добре пишеться про отой «пролєтаріат», який потім сподобився знищити мільйони селян, а тих що не померли, – покріпачити! Це, бачите, царський вахмістр Будьоний був пролєтаріат; або молдавский розбійник Котовській...
*
Є такий закон iсторiї: в iмперiях революцiй не буває, буває лише вибухова прискорена реакцiя. Бо, нагадаємо:
Англiйська революцiя 1640 – залила кров’ю Iрландiю та Шотландiю, поставила на ноги наступну Британську iмперiю.
Французька революцiя 1789 – знищила аристократiю, розплодивши нових панiв з колишнiх хамiв. Замiнила прив’ялий iмперiалiзм Людовикiв на жорстокий i дiєвий Наполеона.
Росiйська революцiя 1917 вiдновила рабство, а царський iмперiалiзм iз його слов’янськими претензiями перетворила на всесвiтнiй.
От, що воно таке революцiї в iмперiях.
11. Слов’янофіли. Початок міту
Сьогодні нормальні люди в усьому світі зрідка згадують слов’янофільство як таке, та хорват пригадує про існування поляка не частіше, ніж поляк про існування хорвата. Та навіть словаки взяли за краще відокремитись державно від братніх чехів. Поготів, від Чорного моря по Атлантик протягується низка країн (Румунія, Італія, Франція, Еспанія, Португалія), які розмовляють дещо схожими романськими мовами, але, ніхто, ніде й ніколи не чув таких слів, як «романське братство», «романська єдність» чи щось подібне. Не те – «на схід від Перемишлю» – в багатостолітньому царстві імперського (та всякого іншого) абсурду. Тут, поза межами логіки та здорового глузду, не вщухає істе слов’янське біснування, від якихось ідіотичних «славянскіх базаров» – та аж до «славянского єдінства». В чому ж справа?
А справа в тому, що слов’янський міт був лише пристосуванням до російських імперіалістичних потреб, як завжди – чужого здобутку. То була спадщина чеського та словацького романтизму часів післянаполеонівського національного відродження в Європі.
Кінець Першої імперії в Росії – знаменується певним інтелектуальним пожвавленням; наскільки можна застосувати таке поняття в імперії, яка завжди є, тiєю чи іншою мірою, – антиінтелектуальна. В Росії виникає, нарешті, замість імпортованих історій про «Бов королєвичєй» або «Славних рицарєй Ґвідонов», улюблених народом, – деяка література, яку можна не лише вивчати літературознавцям, але якось і читати простим людям.
Можливо, що все це було проявом закономірності, яку помітив іще Стівен Ренсімен, коли написав, що:
Іронія долі хотіла, щоб у той час постійного упадку йшло непорівняно живіше й значно більш творче культурне життя, ніж будь-коли у візантійській історії. Мистецьки та інтелектуально доба Палеологів була видатною.
(С.Ренсімен, Падіння Цареграду, Прага, 1976, с. 12)
Це написане про рештки Візантійської імперії напередодні її падіння, але й у Росії напередодні падіння Другої імперії (1917) – теж спостерігався певний культурний підйом. Те саме можна простежити на численних прикладах зі світової історії. Для історика-аналітика залишається відстежити та визначити ті чинники, які сприяють подібному явищу, а головне – встановити, як та в якому вигляді уловлюють сигнали про це творчі особи.
Можливо, також, що подібне розумове шумування було лише пізнім відлунням у Росії – загальноєвропейського Віку Просвіти. В даному разі, це радше саме так; бо корені легко простежити. Для цього повернемося дещо до Віку Просвіти.
*
Крім відчутного розвитку абстрактної науки, він прикартав основне гальмо розумового та соціального розвитку – християнство. Довів його конструктивну критику, що не дивно, – аж до крайнощів атеїзму. Але, виникає й інша, стимульована ним течія громадської думки – романтизм. Романтизм, який незабаром стає романтизмом літературним. Німецькі романтики довели, з одного боку, соціальну критику Віку Просвіти до стану найбільшого загострення через застосування іронії, як літературного засобу. З другого ж – намагалися подолати обмеженість суто раціонального підходу, властивого Вікові Просвіти. Як пише про це фахівець:
Розум, роз’яснюючи і логічно класифікуючи явища об’єктивного світу, не є, на думку романтиків, досконалим орґаном пізнання. Він плине по поверхні явищ, не проникаючи до суті таємних зв’язків всесвіту. Романтики проголошують принцип орґанічного осягнення світу за допомогою інтуїції і творчої уяви.
(А.Шамрай, Ернест Теодор Амадей Гофман, Київ,1969, с.222)
Для нас будуть цікаві тут саме історичні пошуки романтиків, пошуки коренів власного (в даному разі – німецького) народу. Пошуки що надихнули чимало видатних письменників Німеччини, зокрема – відомого Е.Т.А. Гофмана (1776-1822), якого намагався наслідувати (важко цього не помітити!) й М.Гоголь (1804-1852). Та для нас є цікаве те, що ідеї романтизму негайно знайшли підтримку в сусідній Чехії, в особі скрайнього в цьому Яна Коллара (1793-1852) та чи не найбільш стриманого з них Йозефа Юнґманна (1773-1847). Решта романтиків – слов’янофілів розташовується якраз поміж ними.
Ян Коллар був не надто досвідченим філологом та лінґвістом, хоч і викладав у Віденському університеті. Але був щирим романтиком та понад захопленою людиною. Відкривши слов’янську мовну спільність для себе, – він убачав її сліди та залишки по всіх усюдах. Він радив уживати замість «слов’ян» – назви «слави», виводячи їх від придуманої ним богині Слави, та пов’язуючи її – а як же, з поняттям слави. На жаль, з отим, помпезно-брехливим, імперським, – офіційним. Яке з часом повністю здискредитувало себе, особливо – в часи совєцькі, коли в кожному «славному» незмінно вбачався імперський покидьок із покидьків. На це його старший та більш тверезий сучасник, хоч теж слов’янофіл, Йозеф Юнґманн відповідав пастору Коллару 1828: «Ми радше будемо писати слов’яни, ніж слави... та й оте Ваше етимологізування ми тут вважаємо за нещастя та негоду нашої літератури». Дуже критично ставився до писань пастора Коллара й Павел Йозеф Шафарик (1795-1861), вільний від упереджень, та якого так поважав наш Шевченко. Незабутнє враження на Яна Коллара справила його подорож до Італії 1841.
Засновуючись на досить загальних індо-європейських подібностях лексики (а вони є, та в чималій кількості, поміж, скажімо, литовською мовою та латиною) він твердив, що:
Хоч для мене ще в молоді роки багато латинських слів бриніли як слов’янські, та не одного разу дивувався я, що по школах наші слави так радо та вправно навчалися латини, в той час, як німцям і мадярам то виходило значно тяжче, однак, – виріс і я в тому ж європейському упередженні, що латина – то окремішня мова.
(Цитується. за К.Скленаж, Від Чехії до Помпеї,
Прага, 1989, с. 119)
Згодом він, на цій же крихкій основі, прийде до думки, що – більше від того:
Латина була одним зі старо-слов’янських діалектів, тільки дещо змінених впливом греки та слов’янам виключно близьких (теж там, с. 129).
Тут пастора підвели, це очевидно, деякі збіжності, яких можна простежити порівнюючи балтицькі мови (що є основою слов’янських) та латину. Не дивно тому, що з часом йому повсюдно маритиметься слов’янство: «Багацько країв, міст та сел Англії мають слов’янські імена» (звичайна кельтська спадщина, бо кельти були родичами балтів).
Не дивно, що мандруючи потім Італією, він вітально скрикнув: «Італіє! – Країно Влахославів, найстаріша країна наших дідів Венетів та Сарматів: Італіє, сестро Слави, вітаю тебе!»
Певне поняття про вихідні методи Яна Коллара можуть дати його власні тлумачення незаперечно італійських назв у типово славському (погодимося з ним!) дусі: «Італія – то була колись Віталія, від «віт» (вітез, Свантовіт)». З річками – теж нема проблеми: «Тібр, то Добр, Зубр». Місцевості Італії? – так само: «Кампанія – Компанія, Копаніце. Лаціум – то Волоття, від слова «віл», з якого походять назви – волох, валах; так само, як назва етрусків – від іншого бика – «тура». Бо, навіть усім відома Троя, то була Туроя: «місце, присвячене турові». Це вже схоже на «пунктик», – чи не занадто, бува, у нього отих биків, волів та турів?
Не обминає він і далекої Індії – уявної прабатьківщини арійських народів. Тут один міт, слов’янський, – сплітаться з іншим – не менш злоякісним, невмирущий зразок для всіх наступних спотворювачів історії. Бо, ви ж добре знаєте, – справжній міт має бути, як не космічним то принаймні глобальним.
Знайоме нам і оте «етимологізування», яким дорікав Колларові Й.Юнґманн. Замінюючи одну якусь літеру в назві ми, начебто, не надто змінюємо слово, – дрібниця; але, коли це робити з кожною, то, дослівно: можна з чого завгодно – отримати що завгодно. Чи не так?
*
Але, простежимо, подивимось, як слов’янський міт міг дістатися Росії, та в який спосіб примандрував нарешті туди з далекої освіченої Чехії.
На той час майже всі слов’яни, крім отих, умовних – росіян, були позбавлені державної незалежності. Є неспірним історичним фактом, що два найчисленніші слов’янські народи, – були насильницьки позбавлені незалежності саме Російською імперією; тобто – гнітилися чистим свавіллям. Всі останні та менші – західні, – гнітилися Австро-Угорською імперією. Тобто, гнітилися вже не так самодержавним свавіллям, як імперськими законами.
Українці втратили незалежність внаслідок короткозорої політики Б.Хмельницького та продажності козацької верхiвки, а також програної, внаслiдок цiєї продажностi війни 1709, в союзі зі Швецією. Не зробивши, скажемо прямо, необхідних для перемоги зусиль. Поляки можуть дякувати за це, як власній незібраності й непогодженості у критичні часи, так і хижакам-сусідам, на чолі, ясна річ, із Росією: 1772, 1793, 1795.
Незважаючи на імперіалізм та на рабський устрій Росії, всі західні слов’янофіли, пригнічені цивілізованою Австро-Угорською імперією, – всі надії покладали саме на Росію. Для нас таке щось може видатися вкрай дивним, але... так було. То й слід, насамперед, розібратися, – чому? Статися так могло з різних причин.
По-перше, вони багато чого не знали. Адже, за своїм тодішнім невіглаством вони вважали суміш угрів та тюрків, – своїми етнічними братами, родичами по крові. Бо, є й у наш час недоумки, що вважають так само. По-друге, думали, що то ж є єдиний слов’янський нарід зі своєю незалежною державністю. Та, щодо неї й не помилялися, хоч і повністю помилялися щодо народу.
Чи може вони не бачили, що то є за державність? – повилазило, як то кажуть? Напевно, можна сказати й так: дехто бачив, але – далеко не всі. Припустимо, Павел Йозеф Шафарик – це ясно бачив, та узяв це своє бачення у наступні остерігаючі слова:
Велич, на яку всі ми так дивуємося, є насправді жахливим військовим деспотизмом, який лише за формою порізнюється від древньоримської або сьогоднішньої турецької тиранії.
(Цит. за А.Мыльников, Йозеф Юнгманн и его время,
Москва, 1973, с. 119)
«Турецька тиранія» була чи не цивілізованішою, але подібні здорові думки були на ті часи радше рідкістю. Що ж стосується всіх інших слов’янофілів на Заході... Адже, в самій Росії ніхто з них не бував, а як і бував, як – скажімо – Й.Добровскі, то вважайте, що з петербурзьких салонів практично не вилазив, та про все інше мав вельми приблизні уявлення.
Щодо рабства, то в Росії існував прикриваючий шахрайський евфемізм – «крєпостноє право», який ні в чому не зраджував власної суті. Адже, оте кріпосне право, справжнє та без жодної там торгівлі людьми як худобою, – не так давно траплялося й у Європі. «Вєлікая русская літєратура»? – та з неї про справжнє російське життя можна було довідатись чи не найменше. Хіба, єдино, від доведеного таки до самогубства та замовчуваного й досі Алєксандра Радіщєва (1749-1802). Його понад не полюбляв захисник царизму А.Пушкін, та пишучи про нього, – чого тільки йому не дорікав: і безоглядність, і невдячність. Він, що ледь закінчив отой технікум (чи ПТУ?) для чиновництва – Царско-сєльскій ліцей, – дорікав Радіщєву, який слухав лекції у Ґьотінґені, вади його університетської освіти. Але, про торгівлю людьми – ніде й словом не прохопився. Один Гоголь насмілився був порушити табу, описавши торгівлю та шахраювання з «мєртвимі душамі». Але, й у нього про гешефти з «жівимі душамі» – важко чогось певного дізнатись. Не дуже вона, ця лицемірна до шпику кості «вєлікая літєратура», розписувала про оте підле рабство, як і про аґресію проти народів. Вона була завжди патріотичною, а нема більш брудного злочину, як імперський патріотизм.
Смішно, (нагадаємо ще раз) але в ній ніколи не було навіть чогось такого, як «Хатинка дядечка Тома» (1852) Гарріет Бічер Стов, що пробудила аболіціоністський рух у Північній Америці; та мала такі далекосяжні політичні наслідки. Не було в Росії, ні подібної книжки, ні аболіціоністського руху; був, єдино, «царь-освободітєль».
Отже, й тут було все, як звичайно: на кого зі слов’янофілів діяв обман, а на кого – самообман.
А тому й міг із гордістю проголошувати 1791 на коронації австрійського імператора чех Йозеф Добровскі, що:
Тепер, в особі російської гілки слов’ян, вони, пануючи від Чорного моря по далеку північ, укладають угоди біля кордонів Китайської імперії, розсилають своєю мовою укази по теренах більше двох тисяч миль, творять відкриття в океані між Азією та Америкою.
Порівняйте це з пізнішим П.Й.Шафариком, та ви переконаєтесь, що час діяв у слушному напрямі, хоч як же повільно! Втім, дехто твердить, що ніби й Томаш Масарик (1850-1937) іще перед Першою світовою війною пошукував у Пєтєрбурзі, мало не випрошуючи на майбутній чеський престол кого-небудь, аби тільки з російського царюючого дому, – дивні «визволителі». Після такого чогось навіть наші власні визвольні змагання можуть видатись не такими вже несерйозними...
Але, будь-яка орієнтація на Росію, то є завжди орієнтація на реакцію проти проґресу, та слов’янський міт невдовзі добре показав себе у ділі, зірвавши «Весну Народів» 1848 в Угорщині. Революцію в Імперії Священого Союзу розпочав мадярський національний рух під проводом Лайоша Кошшута (1802-1894) та домігся деякої автономії для Угорщини; йому сприяли в цій справі й проґресивні елементи правлячої, австрійської нації. Але, імператорська влада, спираючись на війська, що складалися переважно зі сербів, – повела наступ на Пешт. Що таке серби – сьогодні знає кожний, пояснювати не потрібно. Їм допомагали карателі Ніколая I, які теж складалися зі слов’ян, хоч і номінальних, умовних; зі суміші угрів та тюрків. Та які, однак, попри це, більше всіх репетують щодо отих «славянскіх братств» чи «славянскіх єдінств».
Все покінчилося на тому, що після поразки мадярсько-польської армії генерала Юзефа Бема під Темешваром, – настала капітуляція в серпні 1849. Так покінчили з «Весною Народів». Цікаво, скільки б на це пішло сил – без слов’янської підмоги? Так і пригадується оте, Лесине: Slavus – sclavus...(слов’янин-раб (лат)., гра слів О.Б.)
Отже, з трьох основних етнічних складових Австро-Угорської імперії – німців, мадярів та слов’ян, – на бік революції стали тільки мадяри та поляки; німці – розкололись, а іншi слов’яни однодухо стали на захист імперії: яка історична ганьба! А, як так, то не лише нічого не здобули для себе (бо той, хто проти чужої свободи – позбавляється власної), але, як бачимо, не прикрасили цим і власну історію. Чим вони надихалися та чого бажали, довідуємося з їх листівок того часу, здебільшу підписаних незмінним триумвіратом:» Мігал Мілослав Годжа (1811-1870), Йозеф Мілослав Гурбан (1817-1888) та Людовіт Штур (1815-1858). Попередимо, що всі троє вважаються великими просвітителями словацького народу. Обмежимося двома короткими, але досить виразними уривками:
Знайте, статочні наші словацькі земляки! Звертаємося до вас за наказом нашого та вашого імператора, Його Ясності, щоб оборонити вас перед жорстокістю жадаючої влади партії мадярських змовників, котрі по всій країні розповсюдилися та саме вони до нещастя нас довели, то й приходимо до вас разом із переможним військом імператорським, як оборонці ваші.
Або таке, що дає вичерпне уявлення про претензії та надії всього народу словацького:
Гаслом нашим є свобода народу словацького, вірність спільному цісареві та королеві, єдність, сила та слава свободної та великої держави Австріяцької, падіння та загибель мадярсько-кошутівської збиранини.
Зазначимо, без коментарів, що тут ми маємо справу зі слов’янським народом римо-католицького віросповідання, але... Великого розуму – теж не бачимо.
Тому ніяк не є дивним, що імператор Франц Йозеф I, коли все благополучно обійшлося, нагородив 1850 Яна Коллара за його панслов’янську маячню (бо більше не було за віщо), – лицарським орденом. Вперше засвідчив тим користь слов’янофільства для імперій.
Отже, чеське та словацьке слов’янофільство не витримало випробування революцією 1848; російське слов’янофільство, так само, – не витримало випробування польським повстанням 1863.
*
На початках російського слов’янофільства, як і все інше – займаного, відсталого та вторинного, – воно не дуже переймалося політикою. Було просто щось, як запізнілий відгук загально-європейського романтизму, отриманого з чеських та словацьких рук. Створене купкою російських заможних поміщиків-рабовласників із родиною Аксакових (за прізвищем – татарського кореня) на чолі, російське слов’янофільство на його початку не було політичною течією. Російських слов’янофілів цікавили витоки власного народу, зокрема допетровська епоха, де вони вбачали початки російської культури та спромогалися їх дошукатись; збирали фольклор, доволі убогі та одноманітні казки й оті, зовсім уже марні «гєроічєскіє биліни», яких людина європейської культури без сміху читати не може. Бо, раби – як відомо, ні «Іліад», ні «Одісей» не творять. Всі ці люди концентрувалися навколо всесвітнього епіцентру рабства – Москви, а в північній столиці їх вважали радше за нешкідливих недоумків, що не мають відношення до політики. Та й не чіпали.
Неприємності пішли, коли якийсь доброхот доніс до III Отдєлєнія ніби ці люди – «за освобождєніє крєстьян». Схоже, що то був сутий наклеп на добрих людей, але... Їх хотіли, навіть, виселити кудись подалі, але наспіла «реформа» 1861 та все якось угамувалося. Остаточно реабілітувало себе російське слов’янофільство (та, ще й як!) – підчас польсько-литовського повстання 1863, вже по «рєформє». Бо, всі слов’янофіли рішуче встали на бік віленського губернатора «Муравьєва-вєшатєля»; та, проти, визвольних спромог польського народу.
«Муравьєву-вєшатєлю», цьому безоглядному царському катові, а значить російському патріотові, присвятили тоді урочисті схвальні вірші найвідоміші російські поети, Ф.Тютчєв та Н.Нєкрасов. Перший ходив у щирих патріотах-слов’янофілах та був зятем самого Івана Аксакова. Але, проживати на улюбленій батьківщині чомусь не міг, віддаючи перевагу Італії або Німеччині. Це десь там він додумався, нарешті, що: «Умом Россию не понять, / Аршином общим не измерить...»
Другим нестриманим патріотом виявився, ні більше, ні менше, як відомий співець народних страждань, редактор «Современника», ксенофоб (головним чином – жидоїд), заможний рабовласник та відомий у столиці картярський шулер (загальні підозри, не більше, вирішальних доказів немає) – був, як ми знаємо ще зі совєцької школи – послідовним «рєволюціонним дємократом». Як вичерпно визначилося це вже за наших часів, російські патріоти поділяються на два різновиди: одним «народ жалко», а другим «за дєржаву обідно». Нєкрасов спромігся це об’єднати, та поряд з цілими поемами, де «жалєл народ», написав іще схвальну оду на часть царського ката, яку гучно прочитав перед ним, вискочивши з-за чиєїсь спини; генерал «вєшатєль», кажуть – тільки плечима знизав. А довідавшись, хто це був, – на всякий випадок прикрив отой «Современник».
Варто підкреслити, що то була чи не перша в історії підтримка імперіалізму Другої російської імперії (1861-1917) – певними громадськими колами. При тому – ніби протилежними, як революціонерами так реакціонерами. Весь досвід історії вчить нас, що ці люди могли розходитись між собою в чому завгодно, та тільки не в імперіалізмі, тільки не у ставленні до інших, неросійських народів: тут вони завжди бували зворушливо однодухі.
Польське повстання демаскувало тоді не самих аксакових та з ними – слов’янофілів. Будь-яке загострення національного питання в Росії хоч польського, хоч українського, негайно висвітлювало та засвідчувало перед усім світом, лише одне, – абсолютну реакційність російського суспільства. Повну відсутність у ньому будь-яких проґресивних сил або здорових спрямувань.
Алєксандр Гєрцєн (1812-1870), що видавав на екзилі свій революційний «Колокол» – не мав із ним проблем. Поки він кликав селян «к топору» – всі сприяли йому в розповсюджені «Колокола», аж до царських чиновників та жандармів, але... Досить було йому щось вякнути на користь поляків, польського повстання – і з «Колоколом» було по всьому: Герцен був в Росії спалений, російське суспільство відмовилося від нього все разом, від Бенкендорфа до Каракозова.
Бо, революція в Росії – то є лише нечувано прискорена реакція.
*
Коли саме слов’янофільством почала цікавитись царська влада – важко сказати, але в ньому її увагу привернув саме й тільки панславізм, досить добра маска. Бо Росія – то імперія – «Трєтій Рім», а така може існувати тільки за рахунок аґресії, бо ж вільних земель у світі давно немає. А навкруги, між іншим, уже XIX ст., до виникнення Ліги Націй залишається менше ста років. У світі існує вже міжнародне право, яке так ускладнює життя. Тому жити як раніше, відвертим грабіжництвом – уже не можна, не ті часи. Потрібна маска.Отже імперії – пережиткові минулих століть – потрібна пропаґандова маска. Якась бiльш-менш переконлива система доктрин та поглядiв,яка виправдовувала би її сталу аґресію. Вже не так просто захопити отих чехів, відбити у Австро-Угорщини, щоб «прікрєпіть к зємлє», а – чи то «защітіть», чи то – ще краще «освободіть». А можна й «добровольно прісоєдініть», поготів, знаходилися й такі дуркуваті «добровольци», навіть серед чехів. Всі потрібні повноваження на це тепер є, адже виявилося, що всі ми тепер є, «братья-славянє»! А кому ж легше сісти на шию, як не «братові»? Під зовні цілком благородним приводом – взяти й порабити: «прікрєпіть к зємлє», одне слово. А потім – можна й «открєпіть» до Сибіру, братської могили народів; а самим – на їх місце, на їх місце; ось тоді і «новая русская зємля». Iдея панслов’янства в аґресивній імперії упала на плідний ґрунт. Згодом, вже після тихих братів Аксакових, вніс свою лепту до ідеї «слов’янського братства» і Ф.М.Достоєвскій отой, визнаний гуманіст від «жідішєк і полячішєк». Він, власне й викрив, заради чого весь цей слов’янський балаган затівається:
Бути малоросом, чехом – дрібна ідея, бути всеслов’янином – вище, а навіщо бути всеслов’янином? Щоб сказати всеслов’янське слово. Яке воно? Православ’я, а головний виразник – велікорус.
(Ф.М.Достоевский, Полн. собр., Ленинград, 1981, т. 24, с. 222)
Що ж тут сказати? Для психіатра, це або злоякісна манія величі, або комплекс неповноцінності, меншовартості...
Однак, імперська маска «славянского єдінства» не виявилась доброю навіть попри те, що вона є всього тільки маскою. Вона спрацювала, якось-такось, лише у Балканській війні проти Туреччини (1877-1878). У війні з Японією, де аґресором добре наклали по шиї «на сопках Манджурії» (і досі забути не можуть), – вона була ні до чого. Довелося поспіхом створювати чергову байку про «захист Європи» від «дікіх азіатскіх орд», а потім від них же уносити ноги світ за очі. Її знову витягли були з небуття за Першої світової, яку підпалили за допомогою сербів, розраховуючи поживитись австрійськими володіннями, та... Якщо за японську поразку розплатились «рєволюцієй» 1905, то тут прийшлося розплачуватись набагато капітальніше: життям Другої імперії.
Після цього Третя російська імперія (1917-1991) відродилася забувши на час про таку дрібноту, як слов’яни, та в її лексиконі це слово з’явиться тільки після 1941. Бо у неї тепер – маска всіх масок: «Пролєтарії всєх стран – соєдіняйтєсь!» А ця маска відкрила для російської аґресії неосяжні перспективи – весь глобус! «Соєдінялі» тоді «пролєтарієв» по всіх усюдах, навіть там, де їх ніколи не бувало: Ангола, Афганістан, В’єтнам, Сальвадор... Особливо зграбно та пристойно це відбулося в Абіссінії, за тов. Л.І.Брєжнєва. Там спочатку зробили пролетарську революцію, скинувши імператора; потім узялися за створення «партії пролєтаріата»; а вже потім почали створювати й сам «пролєтаріат». Це останнє пішло особливо добре, якщо врахувати, що там і до революції все одно переважна більшість населення ходила голяка. Цим ґенсек зробив велику послугу марксизмові, який до нього вчив, що треба діяти якраз навпаки: буржуазія плодить пролетаріат, він створює власну партію, вона робить революцію, а вже потім настає «діктатура пролєтаріата». Так і діяли за новою, полегшеною схемою; аж поки знову, як тоді 1917, «пуп развязался» від перенапруження та замість нових прибутків не пішли самі втрати.
Ця чергова катастрофа повернула російську імперію в минуле, до геополітичної ситуації пєтровських часів. Тепер на якийсь час не до «пролєтарієв всєх стран» і світового панування. Треба відновлювати імперію, знову силами п’ятої колони приєднувати Україну, а потім думати про інших. Бо майбутнє Росії – то її минуле. Бо, бачите, Росія – то не те, що будь-яка інша країна світу, вона існує, але не змінюється. Її історія – це щось таке, як біг навкруги стадіону: рекорд поставити можна, але неможливо кудись прибігти. От і вилізла згнила сто років огидна примара «славянского єдінства», мрець, повсталий зі смітнику історії, одвічний московський зомбі.
Бо, підкреслимо це особливо, абсолютно ті самі цілі, аґресивні та імперіалістичні, переслідує офіційне слов’янофільство й сьогодні. Чим би воно там не прикидувалася – «славянскім братством» чи «славянскім єдінством». Та хто би його там не проповідував, хоч нобелівський лавреат, а хоч і останній політичний шахрай, невігласний інтер-люмпен.