Geum.ru

Древня та докиївська Україна

Вид материалаДокументы

Содержание


13. Кримська війна; кінець Першої імперії
Подобный материал:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   76
*

Саме в українське життя Києва й забажав уключитись Т.Г.Шевченко, дипломований художник і визнаний письменник. Але невдовзі був заарештований у справі так званого «Кирило-Методіївського братства».

Щодо цієї події, вирішальної у житті поета, то історія, що російська, що українська, – подає нам знову ж поверхню речей, не даючи собі труду помітити те, що як же виразно вилазить з-під неї.

Було воно насправді, оте «товариство» чи «братство», чи його взагалі в природі не було, – є питанням суто академічного плану. Ми, люди кінця ХХ ст. – набачилися, надивилися у ньому стільки підлоти, що нас важко пошити у дурні. Поготів, злочинні орґанізації, як от уся ґенетично пов’язана низка: III отдєлєніє – охранка – ВЧК – НКВД – КҐБ і далі, поріднює одне, спільне, топорність їх діяльності. Споводована очевидним нахабством безкарності. З будь-якого прояву цієї діяльності завжди, де-небудь, а стирчать їх віслячі вуха.

Поготів, після «дєла о тайном общєствє дєкабрістов», після «дєла пєтрашєвцєв» є цілком стандартною поява чергового «тайного общєства». Багато уяви на це не потрібно.

Якби не патріотичне москаленя, син російського «урядніка» Алєксєй Пєтров – головний донощик, що оселився у попівському домі поруч із Миколою Гулаком (1822-1899); якби не ота грубої роботи прокламація «К вєрним синам України» так демонстративно та своєчасно поліплена на паркан у Києві (ніде не було таких, ні перед, ні потім); якби не ще чимало співпадінь, – можна було би вважати це й просто низкою випадків. Але, не в даному разі.

Підкреслимо, що сам Шевченко ніколи не визнав, що належав до якогось там товариства, а вірогідних доказів цього – ніколи й ніким представлено не було. Цілком очевидно, що причиною всьому подальшому був уже його майже стерильний політично «Кобзар». Який і вирішив його наступну долю.

Є цілком очевидне, що вся провокація з «товариством» визріла в надрах III «Отдєлєнія», за наказом Палкіна, а її єдиною ціллю був саме Т.Шевченко. Це переконливо доводить присуд: шестеро засуджені на заслання, до російських губернських міст, один – до власного маєтку під нагляд поліції, а росіянин Ф.Чіжов – взагалі виправданий. Тільки М.Гулак перед засланням відсидить три роки у Шліссельбурзі, а М.Костомаров – рік у Петропавловській фортеці.

Отже, вся тяжкість покарання лягла, зверніть увагу, на одного Шевченка: безстрокове заслання, солдатчина та заборона на творчу діяльність.

Привертає увагу, насамперед, одвічно хамське єство отого їх – «Россійского ґосударства вєлікого». Генерали Л.Дубельт і А.Орлов із «єго вєлічєства III Отдєлєнія», – особисто допитували підозрюваних, нещадно лаючи їх матірно. З цього можна витягти, принаймні, два висновки. Перший стосуватиметься очевидної істини: те, що вийшло «із грязі», – таким і полишиться, у які б там «князі» його не витягнули. Другий відноситиметься до історичної спадковості; як ми знаємо, російський мат був невід’ємною частиною «служєбного язика», так само, і для КПСС з її КҐБ (чи, може, КҐБ із КПСС?) у Третій російській імперії – СССР. Яка, таким чином, берегла як оту зіницю ока, спадкове хамське єство.

Велике не буває смішним, так само, як працює зворотня теорема: смішне – в жодному разі не може стати великим. Так трапився й тут доволі кумедний епізод. Київський генерал-губернатор Д.Г.Бібіков, що його усі російські класики, які цю людину десь пригадують – виставляють як повного придурка, – відзначився й тут. Він був скінченим жидофобом, українофобом та полонофобом (уся свята трійця на місці, як годиться; нічим у майбутнього Фєдора Міхайловіча), та й сповістив III «Отдєлєніє», хоч дещо й у свинячий голос – уже наприкінці слідства, – про власне відкриття. Він таємно та терміново повідомив А.Орлова (лист № 14), що мовляв, у всіх членів «таємного братства» повинна бути випечена на тілі гетьманська булава. Дубельт із Орловим були такі самі придурки, та роздягли усіх підозрюваних голяка; та – куди вони їм тільки не заглядали, але так нічого й не знайшли...

*

Отже, Т.Шевченко, найвідоміший з українських поетів, – загнаний до солдатчини, відправляється до Орської фортеці, категорично: без права писати та малювати. Цим досягненням Росія може пишатись (бо, чим же ще?); як виселенням свого часу на голодний Ямал бунтівних хантів і мансі; або, як вирізанням та спаленням Батурина, тощо.

Підкреслимо, що подібне покарання є унікальним за своєю садистичністю, вигадане принциповими ворогами будь-якої культури; та продиктоване, знову ж, небаченою у світі безкарністю. Покарання хамських царів хамського народу; бо, бачите, так уже склалося, що історична якість будь-якого народу стало визначається мірою спадлючення тiєї потолочі, яку він над собою терпить. Для розваги пригадаємо оту придуркувату більшовицьку теорійку, згідно якої нарід, – то є ідеал добродійства, а все, що там колись були нашкодили: що ви, що ви, – то ж оті царі, погані люди... А потім вони ж, шахрайська потолоч – куди подітися від власної блювотини? – почали виправдовували й царів. Пам’ятаєте? – за того їх грузина в Кремлі з його люлькою, рябого та шибздуватого...

Поготів хамським був і присуд Шевченкові самого Ніколая I Палкіна, людини невідомого походження на російськім престолі. Бо таким був уже його батько Павєл I. А той був невідомо від кого нагуляний, байстрюк розпусної Єкатєріни II. Добре, як від аристократа, а як від якого-небудь дужого двірського льокая? Це некало його самого усе життя, бо з чого би він заявляв: «Знатен тот, с кем я говорю; и пока я с ним говорю». А він, чи був він дійсно «знатєн»? – принаймні – по батькові?

Але, повернемося до Шевченка, – що з ним? – він засилається на солдатську службу до Орської фортеці на Жаїку, встигає за рік перехворіти на ревматизм та скорбут. Перше є трохи дивне, зважаючи на сухість клімату, а в другому нічого дивного немає, зважаючи на солдатський харч (чирвива солонина і всяке таке). Але звідти його видобуває навесні 1848 ад’ютант генерал-губернатора, капітан Карл Ґерн, приписуючи до експедиції капітан-лейтенанта А.Бутакова на Аральське море, разом із двома невеличкими розбірними суднами: на них і досліджували згодом Аральське море. Мандри в тих краях вимагають людської витривалості, не менше вимагає й стале життя в умовах пустелі. Але, це є осмислена діяльність, а про заборону малювати чи писати – й не чути. Навпаки, більшість експедиції вважає його її штатним художником, а капітан-лейтенант А.Бутаков певний, що в державних цілях має повне право використовувати високе уміння свого підлеглого малювати. Гірше, порівняно з Орськом, є те, що в пустелі не ходить пошта, на час припиняється листування. Але зате – нема й сліду самого неприємного – солдатської муштри.

Великого задоволення та полегшення зазнає Шевченко повертаючись з А.Бутаковим і експедицією до Оренбургу, де його очікують Карл Ґерн та засланий туди 1848 Зиґмунт Сєраковський, разом з усіма українськими друзями.

Капітан-лейтенант А.Бутаков доповідає командуванню, що художник експедиції Т.Шевченко має закінчити географічний та геологічний опис досліджень експедиції. А це потребує його перебування в Оренбурзі, позбавляючи проживання в казармі. До того, на допомогу йому А.Бутаков дає ще двох поляків, Броніслава Залєского, що добре малює, та геолога Хому Вернера. Вони працюють вкупі, а в шинелі Шевченко ходить тільки вулицями.

Але, тодішні намагання друзів домогтися офіційного скасування «височайшєго запрєта» – полишились марними.

Тоді ними починає просто нехтувати навіть вища військова влада. Бо Шевченко малює портрет генеральши, дружини генерала В. Обручова, самого оренбурзького генерал-губернатора. Навесні 1850 Т.Шевченка і Х.Вернера мають відправити до Новопетровського форту, на півострів Мангишлак. Ціллю є дослідження можливих покладів кам’яного вугілля в сусідніх Чорних горах (Каратау). Але, незабаром все покінчується нечуваним скандалом у суто російському стилі. Справа в тому, що таке собі оренбурзьке військове ніщо, якийсь там прапорщик Н.Ісаєв, – починає залицятися до дружини К.Ґерна; за що цей останній одного разу відкриває ним зсередини двері свого дому. Шевченко тут ні до чого, але справа в тому, що в Росії нікому й нічого не дарують (ну, крім владних злочинців, ясна річ). Тому Ісаєв пише донос Обручову на Шевченка, що той і пише, і малює, та ще й ходить у цивільному; а Ґерн робить вигляд, що нічого не бачить, потурає державному злочинцеві. До речі, Шевченко іще в лютому 1850 намалював за так портрет Ісаєва.

Обручов був російським генералом, а таких більше не спостерігається ніде у світі, хіба, що в якій-небудь Сербії. Він був незмірно хоробрий з підлеглими, але панічно страхався вищих: пригадайте оту їх «нісходящую лєстніцу холуєв». Отже, він і собі поспіхом, щоби ніхто не випередив, написав донос на Шевченка військовому мiністру в Пєтєрбурґ, від себе, промовчавши про «сіґнал» Ісаєва.

А порушника реґламенту Шевченка відправив до Орска, під арешт. Де й протримав його у тюрмі п’ять місяців. Все покінчується подальшим засланням.

*

На нове місце покарання, на Манґишлак, Шевченко прибуває у жовтні 1850. Були там знову земляки, українці й поляки, але російські офіцери... одне в одне, чистісіньке людське сміття. Десь пару років приходиться знову не солодко. Але, є й добрі люди, гріх не згадати коменданта з 1853, майора І.Ускова, вся родина якого стала щирими друзями Шевченка. Вони чимало полегшать йому життя, хоч завдяки історії з доносом Ісаєва та наявністю поруч такої самої донощицької потолочі, вимушені бути в цьому вкрай обережними. Комендант навіть офіційно дозволив Шевченкові займатись скульптурою, бо це ніде не було йому заборонене.

До Новопєтровска не одного разу – 1853, 1854 та 1856 приїздить у справах видатний учений, академік Карл Еміль фон Бер (1792-1876), естонець. Він підтримує його зв’язки з друзями в Петербурзі, охоче вивозить те, що Шевченкові вдалося напрацювати у засланні. Життя, незважаючи на незвичний клімат та ізольованість, – якось іде.

Нарешті, в лютому 1855 відправляється до пекла убитий своєю ж Кримською авантюрою самодержець згнилої імперії, Ніколай I Палкін. Оголошуються якісь амністії, але Шевченка все це оминає. У серпні 1856 коронується новий цар Алєксандр II, вихованець В.Жуковского, знову амністія, але – не для Шевченка. Прощені Куліш, Костомаров, та – не він.

Вони, вважалося, були небезпечні померлому цареві, але Т.Шевченко був небезпечний Росії, та Росія це добре пам’ятала. «Царь-освободітєль» дещо вичухався тільки навесні 1857 та відпустив Шевченка на волю, – яка ж великодухість! Втім, це почасти пояснює нам, чому це поріддя Палкіна стало першим із царів, убитих не претендентом на владу, а – власним народом.

Виявилося, що й усього тiєї амністії було, що: «уволіть рядового Шєвчєнко в отставку», та... продовжити заслання в Оренбурзі. У Новопєтровск було повідомлено тільки перше, а вже друге – окремо та з великим запізненням. Бо, як відомо, в Росії – коли не йдеться про загарбання чужого – права рука не відає, що творить ліва. Так і сталося, що тим часом Шевченко встиг дістатися Нижнього Новґорода та лише там зіткнувся з поліцією, якій уже все було повідомлено. На щастя, тамішня поліція розуміла, що повертати відставного солдата назад – було би нелюдськи, та порадила подовше «хворіти», залишаючись у Нижньому; а там – може щось і владнається.

І в Астрахані, через яку він проїздить, і в Нижньому, Шевченка ентузіастично зустрічають та вітають друзі, знайомі як незнайомі, заслані російським царем українці та поляки. В Нижньому він перебуває десь півроку, та й за цей час устигає намалювати кілька портретів, заробляючи гроші на прожиття.

Тим часом друзі якось позбавляють його Оренбурґу, нехай, мовляв, живе у Нижньому, під наглядом поліції. Тільки за клопотанням графа Ф.Толстого – президента Академії, він отримує дозвіл на перебування в столиці та наприкінці березня 1858 повертається до Петербурґа. Його зустрічають старі друзі, Гулак та Лазаревські, Куліш, він близько сходиться з Марковичами, але – нема більше великого художника та першого наставника Шевченка, Карла фон Брюллова, він помер влітку 1852 під Римом, покинувши Росію назавжди. Це розставання відбулося без жодних сентиментів, бо Брюллов добре знав справжню ціну країні, до якої його закинула доля, та частину слави якої він створив своїм пензлем. На пруському кордоні він демонстративно роздягся голяка, перетнув кордон та одягся в усе нове, німецьке, що доставили йому друзі. Таким уже він був, світової слави художник XIX ст., Карл фон Брюллов…

Вітання та банкети є трохи обтяжливі, але Шевченко посилено займається гравюрою та офортом, мистецтвом, що потребує впевненої та твердої руки. За ці свої праці він отримує в квітні 1859 звання академіка. Нарешті, Шевченко виклопотує собі пашпорта та в червні 1859 знову навідує Україну. Він хоче придбати домівку на батьківщині, купити ланку землі, десь побіля Канева, на Дніпрі. Але, за ним пильно шпигує поліція та його, кажуть – за чиїмось, знову, доносом, – заарештовують. Привід – і конче дурний, – «богохульство». По цьому поета везуть до Києва, до самого генерал-губернатора, якогось князя І.Васільчікова. Цей ніби, особисто упевнюється та пересвідчується (цікаво знати – як же саме?), що підслідний «прєдан вєрє своїх прєдков». Дуже цікаво (але, як же довідатись?), чи ця держава дійсно була остаточно божевільною, чи тільки удавала? – прикидувалась, коли була така потреба?

Однак, його цим разом відпускають, та проживши ще якийсь час в Україні, він у вересні 1959 повертається до столиці. Але, набуті в солдатчині хворі, врешті, дають про себе знати.

Помирає він 1861, у день свого народження, у віці рівно сорока семи років. Найбільший з українських поетів, убитий імперіалістичним «Россійскім ґосударством вєлікім».

*

В совєцькі часи було створено леґенду про Т.Шевченка – «революціонєра-дємократа». Одного з багатьох, бо він був не один, були й інші. Така собі, тісно зімкнена когорта, яка вела за собою Росію до «свєтлого будущего»: Росію, де торгували людьми, як худобою. Бо, в його часи та в тому ж Петербурзі жили всі ті, на кому будувалася брехлива леґенда про «дві Росії»: Бєлінскій, Добролюбов, Нєкрасов, Пісарев... Одне слово – «рєволюціонниє дємократи», однак... Чи водився Шевченко з будь-ким із них? – далебі, радше тримався подалі. Він не був людиною відлюдною, мав широке коло приятелів і знайомих, – українців, поляків, німців, часом – навіть росіян, та... тільки не з цього кола, не з цієї братії.

Та, якби й прийшов був до думки про якусь «другу Росію», то пошукував би її, напевно, не в Петербурзі або Москві. Бо був справжнім революціонером, справжнім демократом.

Вище ми вже мали нагоду і задоволення наводити опінію «рєволюціонного дємократа» Бєлінского щодо України взагалі. Тепер не завадить процитувати й дещо про Т.Шевченка зокрема. Наочно продемонструвати, так би мовити, єдність «рєволюціонних дємократов». Уривок із листа В.Белінского П.Анненкову (1847) подаємо мовою ориґіналу, – гріх таке щось перекладати:

Некто Кулиш в «Звездочке», журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал «Историю Малороссии», где сказал, что Малороссия должна или отторгнуться от России, или погибнуть. Прошел год – и ничего, как вдруг Государь получает от какого-то эту книжку с отметкой фразы... Можете представить, в каком ужасе было министерство просвещения тогда заведывавшее цензурой. Мусин-Пушкин накинулся на переводы французских повестей, воображая, что в них-то Кулиш набрался хохлацкого патриотизма. Вот что делают эти скоты-либералишки! Ох, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя: все марают. А с другой стороны, как и жаловаться на Правительство? Какое же Правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области... Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко – человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля. Читая один пасквиль, Государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то только, что он глуп. Но когда Государь прочел другой пасквиль, то пришел в великий гнев. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его: будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это – враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ровно ничего, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.

Не слід вбачати в цьому тільки ще один приклад «потока бабьєй брані», як влучно визначив був щось подібне ще князь А. Курбській. Не треба бути провидцем, аби викрити й мотиви, що так розпалили тхорячу злобність «нєістового Віссаріона». Необережні дії Куліша споводували у царської цензури черговий напад прискіпливості, та вона й поскубла якісь там перекладені Бєлінскім французькі повєстушкі. Хто винуватий? – ясна річ, Т. Шевченко, «по своєму хохлацкому патріотізму».

Того, за що Шевченка «послалі на Кавказ солдатом», – він не знає, не читав («благонамєрєнний») «і нікто із моіх знакомих нє чітал», але... Бачите: «будь я єго судьєй, я сдєлал би нє мєньшє» («благонамєрєнний, благонамєрєнний»). Виникає слушне запитання: то як же це ви, пане «вєлікій крітік» – власноруч розписуєтеся в тому, що ви є така ж сама ница царська потолоч, як і оті дубельти, бенкендорфи, тощо? – невже не соромно? Втім, сором – то не російське поняття. В отому «Кавказє» (куди Шевченка, нiби «послали солдатом») – як у фокусi зiбралась уся обiзнанiсть господiна Бєлiнского в українських справах... справах народу, саме iснування якого вiн так щиро заперечував.

Порядно вражає й убогість стилю. «Получаєт от какого-то» – не кажуть і не пишуть. Правильно потрібно писати – «получаєт от кого-то». До чого ж вони не в ладах зі своїм же «вєлікім і моґучім», оті «вєлікіє россійскіє пісатєлі»!

*

Але, ми розібрали не все, що цей «дємократ» ставить на конто Шевченка, а тому може легко виникнути небезпека того, що читач подумає, ніби він був у чомусь і правий. Постараємося не полишити сумнівів у тому, що «рєволюціонний дємократ» – ні в чому правим бути не може. Розглянемо, наприклад, хоча би характерне твердження (докір на адресу того ж Т. Шевченка), що «внє релігії вєра єсть нікуда ні годная вєщь». Розумна людина, що не забула, що є головне, а що є вторинне, сказала би радше, релігія без віри – ні до чого. Але ж – ні, бо у них релігія – саме не у вірі, а в дикунській обрядності. Не забудемо, що й російський розбійник, перед тим, як вирізати цілу родину за «полтіну сєрєбром», – не забував обмахнутися хрестом на образ у кутку.

Отже, як Т.Шевченко і ставив віру вище від релігії, то робив це цілком слушно, був абсолютно правий.

Бєлінскій докоряє Шевченкові також те, що він «горькій пьяніца»; розважимо й це. Та, знову ж, не на користь опонента.

По-перше, зауважимо, що на відміну від В.Бєлінского, який принципово їв і пив переважно за чужий рахунок, на чужі гроші, – Т.Шевченко – ми не рахували, та й навряд чи тепер це хтось зможе вірогідно зробити, але... Про отого «пьяніцу» написав нам не обтяжений знаннями збіглий попович В.Бєлінскій, та нема більш вільної у твердженнях людини ніж невіглас, дурість якого жодними знаннями не стримується. Шевченко був художником, із цього годувався; за фахом – гравер і офортист. А цей жанр, як жоден інший, потребує твердої руки, та з жодним там пияцтвом – не сумісний. Але, хіба ж «вєлікій крітік» міг на чомусь такому розумітись? – адже, для його рівня це буде надто вже складно. І – насамкінець. Все процитоване нами – є спір Бєлінского з Шевченком, але... Не подумайте, що це є спір справжній, ні. Бо справжній спір – це змагання в знаннях щодо предмету спору, в умінні знайти та викласти якнайбільш переконливі арґументи щодо суті справи. Не те – спір російський: спір невігласів у країні невігласів, та перед авдиторією невігласів. Тут не арґументи потрібні, тут потрібно показати всім, насамперед, що ваш опонент – людина недобра. А тоді все й вирішиться, бо кожному має бути ясно, що недобра людина в чомусь правою – бути не може. Оце й є російський спір ; типових і красивих прикладів якого – не перебрати, не перелічити.

Тут – те саме. Цитований уривок присвячений спору великоросійського патріота Бєлінского з українським патріотом Шевченком. Не подобається йому ота «Малоросія» і все тут, а заперечити не може; бо є повний невіглас, із тим, що є в голові – до Шевченка й близько не дотягує. От і мобілізує з наклепів – усе, що тільки може: російський спір.

А взагалі... Претендувати на демократа може лише людина, що осуджує наступне:

1. Аґресію, яка була й є дотеперішнім засобом існування Росії.

2. Ґеноцид інших народів, без якого Росія не обходилася ні одного дня своєї минулої історії.

А таких людей ми досі здається не бачили. Хоч у тій «бєлой» Росії «нєістового Віссаріона», а хоч і у «красной». Поготів у тій «чорній», яку так блискуче передбачив, разом із двома попередніми, – А.Сєнковскій.

Чи був Тарас Шевченко, бодай у чомусь – людиною протирічливою? – далебі, ніколи; більш спрямованої та цілісної людини в нашій історії – ми не знаємо. Марно копали під нього минулі, марно копають і нинішні його, деякі, дослідники.

13. Кримська війна; кінець Першої імперії

Ніколай I Палкін (навряд чи можна вважати нащадків Єкатєріни II Романовими) – став останнім «правітєлєм-самодєржцєм» Першої російської імперії, заснованої іще Пєтром I 1721. Це, зразкове на парадах «ґосударство воєнноє», якось не надто схильним було воювати насправді, демонструючи себе «ґрозою свєта»; та мабуть, не випадково. Були короткі війни на сході, з Іраном 1826-1828 та Туреччиною 1828-1829, це крім отiєї, нескінченої – за «покорєніє Кавказа», яка протягнеться аж до 1859. Було «усмірєніє бунтовщіков» у Польщі 1863 та Австрії 1848, – практично і все. Перша ж і головна – європейська Кримська війна – повалить її, бо це – серйозна, європейська війна.

Коли цар Ніколай розпорядився окупувати Молдову та Валахію, які Росії так само, ніколи не належали, – Туреччина вимушена була 16 жовтня 1853 оголосити Росії війну. А оскільки – після 1848 це було друге поспіль втручання Росії у європейські справи, то й реакція була відповідною. Розуміючи, чим погрожує Європі падіння Туреччини (тоді там на таких справах іще розумілися), до війни на її боці приєднується Франція Наполеона III, яка використала ще й спір поміж католицькою та православною церквами за святі місця в Палестині. За нею, 1854, до війни приєднується Англія, забезпечуючи союзникам повну перевагу на морі. Потужні ескадри британського «Grand Fleat’у» блокують Прибалтику та Фінляндію, хазяйнують на Чорному та Азовському морях; заблоковують Біле море. Блокували з моря навіть Пєтропавловск на Камчаткє, перервавши на час торгівлю з Японією та Китаєм.

Судна Великого Флоту, якого вже триста років, як ніхто не перемагав.

Історичні події бувають масштабними та не дуже, великими або малими, але не це є істотне. Головне – то їх наслідки, значення для світової історії, для майбутнього. Кримська війна була для союзників і не масштабною і не значною, епізодичною. Обмежилася, фактично зайняттям Криму та облогою Сєвастополя, який і впав через 349 днів героїчної але безнадійної оборони. Коли новина про цю вирішальну для війни подію дісталася Петербурґу, царський цензор А. Никитенко зробив до свого «Щоденника» характерний запис:

«Севастополь узято!» Ми не два роки ведемо війну, ми вели її тридцять років, утримуючи мільйон військ, та весь час погрожуючи Європі. Так, до чого ж це все?… А ми думали зіштовхнути гниючий Захід геть зі земної кулі.

Що ж буває й таке…

Англії війна вартувала 25 000 убитих та 70 млн. фунтів стерлінгів витрат, але для Росії (хоч і за розмірами тих же втрат) вона стала катастрофою, кінцем шляху. Довела всьому світові остаточно, що Перша російська імперія (1721-1861) – догнила дощенту. З усіх її супротивників на рівні Росії була лише відстала султанська Туреччина; і – не дивно. Англія – першою в Європі пройшла промислову революцію, її непогано наздоганяла Франція; в ній було 1846 виплавлено 400 000 тон заліза, а вже 1869 – 1 400 000. Як року 1850 було випродуковано 5 000 парових двигунів загальною потугою у 67 000 кінських сил, то 1870 – вже 27 000, загальною потугою у 336 000 кінських сил; вельми динамічний розвиток. А, що ж могла реального протиставити цьому Росія? – великодержавний патріотизм, заснований на «крєпостном правє», яке насправді було рабським безправ’ям, чи не так?

Все це давалося взнаки (а, як же інакше?) й на театрі військових дій. Досить порівняти, хоча би, розвиток вогнепальної зброї. Впродовж ХVIII ст. вона була гладкоствольною та мала сміховинну дальність бою в якихось 200 м., за убойної дальності десь до 100 м. До цього слід прийняти до уваги низьку швидкострільність: весь артикул наладовування та прицілювання потребував від приблизно 3 хвилин у ХVIII ст. до десь удвічі менше у ХIХ ст. Так стріляли й у Росії підчас Кримської війни. Для порівняння, англійці стріляли тоді вже з нарізних карабінів Енфільда, що наладовувалися не з дула, за оті 1,5 хвилини, а як тепер – патронами. Їх дальність бою складала вже десь 850 м., за убойної дальності десь у 600 м.

Безнадійно застарілим був і весь інший військовий реманент, зокрема артилерія. До цього додавалися фантастичні зловживання армійських постачальників, внаслідок яких до армії доходили зіпсовані продукти та однострої зі згнилої тканини. Загальні розкрадачки сягали фантастичних розмірів.

Кримська поразка змусить і собі взятися за розум, але... З 1858 в російській армії терміново розробляються нові види озброєнь, здатні конкурувати на європейському рівні, захищати імперіалістичні спрямування імперії. Утверджено, кінець кінцем, після чотирьох років бюрократичної тяганини, – новий зразок солдатської гвинтівки. Вона вже є нарізною, але все ж наладовується з дула, так воно простіше, звичніше. Калібр 15,24 мм. за дальності бою десь 450 м. – вдвічі менше ніж у гвинтівок Енфільда. Що ж тут сказати? – достойна відповідь; кожен робить що може.