Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
А Петлюра? – що ж, Петлюра. Він був приятелем найвідомішого жидівського націоналіста В. Жаботинського, та певно, якби він творив погроми, – той би йому неодмінно це закинув, не дарував би. Але, чого не було – того не було.
Та й “вєлікій Сталін” подумував був капітально розрахуватися зі совєцькими жидами. Готувався процес жидівських лікарів, а тим часом уже 1951 були складені поіменні списки усіх жидів СССР; чи то на розстріл, чи то на депортацію. Та якби й вождя своєчасно не придушили 1953 його ж “соратнікі”, – невідомо, що би з цього всього вийшло.
Отже, справжній злочинець горлає на весь світ – “дєржі вора!”, а всі інші... Всі інші слухняно цькують того, на кого він звалює власні провини: “антісємітов”, що навіть носять “антісєміткі”. Бо, підняти руку на могутню злочинну імперію – то треба мати і чесність і мужність, а от цькувати загнану нею ж у сліпий кут Україну, – легко та приємно. А головне – обіцяє повну безкарність: ніхто не заступиться.
Отже, за близькі нам часи звинувачення українців у антисемітизмі має бути повністю зняте. Бо, добре відомо з попереднього, хто має відповідати за жидівські погроми.
Повертаючись же до початку, ствердимо ще раз, що підчас Козацьких Воєн, – нікого вибірно та персонально не різали. Різали іновірних; поляків так само, як жидів. Бо, ще пізніше, коли на початку ХVIII ст. до України прийшли шведи – часом різали й їх. Хоч вони поводили себе й дружньо. Як доносить нам історик, пригадаймо ще раз:
Та, незважаючи на те, нарід тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи, і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятниці молоко і м’ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг...
(Iсторія русів, Київ, 1990, с. 265)
Отже, й геть із вашими претензіями до українського народу; майте їх до отiєї чорної зграї православних попів, які століттями намагалися обернути цей нарід на отару двоногої худоби... Та де в чому як бачите, й устигли... От з них і питайте.
Доповнення 4. Карл XII, король шведський
Замислюючись сьогодні над змістом тих давніх подій, можна й здивуватися, як свого часу мала Швеція змогла довший час бути великодержавною потугою Європи та вирішувати її долі? Воювати, скажімо, на рівних із Росією або Польщею. Або ж, як та сама Польща могла протистояти Росії?
Сутність проблеми полягає на змінах демографічних співвідношень. Бо сьогодні таке співвідношення Швеції до Росії становить лише 0,065, але тоді... На початок ХVIII ст. населення Швеції (сьогодні – десь 10 млн.) становило десь 1,5 млн., а приєднані до неї Естонія та Фінляндія – мали поокремо – не менше. В той час перепис за Пєтра I доносить нам про десь 5 млн. “душ”, отже... Співвідношення не аж таке разюче, як сьогодні. Iще вигіднішим, десь 1: 1 а може й більше, – було воно у Польщі.
До того, Швеція була – культурно та промислово, високо розвиненою країною, з додатнім сальдо зовнішньоторгового балансу. Бо необхідний імпорт продовольства покривала експортом продуктів гірничої та металургійної промисловості, – високоякісним залізом та міддю. Бо мала невичерпні поклади заліза в Кіруні та мідні рудники у Фалуні: щодо міді, то була монополістом у Європі. Як перша військова потуга – Швеція вичерпно показала себе у тридцятирічній війні (1618 1648), де добре обучені та дисципліновані шведи, ести та фіни, горували над найманською збіганиною імператора. А сваритись їм не було жодних причин, бо шведи ніколи не вели колоніальної політики, та в іномовній Естонії утримували понад 300 сільських шкіл, де навчання проводилося естонською мовою. Так само було й у Фінляндії.
Не була забута по шведських провінціях і вища освіта.
В році 1632 гімназія в Тарту була перетворена на університет, названий на честь убитого того ж року при Лютцені шведського короля Ґустава II Адольфа – “Академія Ґуставіана”. Його урочисто відкрив королівський губернатор Прибалтики, Юхан Шютте, та побажав, щоб у ньому навчалися не лише дiти шляхти, а й діти простих селян; так і сталося.
З нагоди чергової війни університет 1656 переводять до Таллінна, де він проіснував до 1665. Потім, з 1690 він знову був відкритий у Тарту під дещо іншою назвою – “Академія Ґуставо-Кароліна”. З початком Північної вйни його перевели 1699 до Пярну, де з приходом росіян він вимушений припинити свою діяльність: питання про школи та освіту надовго втратило свою актуальність.
Чергове пожвавлення шведської політики на півночі, пов’язане з вибором на польського короля – такого собі курфюрста саксонського – Авґуста II (1697-1733) (чергового з Габсбурґiв). Здоровенний драб, гуляка та розпусник, він мав, однак, і чималі політичні амбіції, якi важко було здійснити з невеличкою Саксонією, але – маючи до неї ще й Польщу... чому ні? Ставши королем у Польщі, він задумав якнайшвидше розправитись із сеймом, який його обрав, але міг у подальшому заважати його планам. Бо цей останній, хоч і створював бував для Польщі й чимало клопоту, але й не раз вчасно приборкував, бувало, й непомірні апетити її королів.
Для цього, під приводом боротьби з турками за Кам’янець на Поділлі, він привів до Польщі навіть саксонські війська. Які, однак, сейм 1699 категорично наказав вивести геть; Авґуст не послухався та спровадив їх до Литви.
Він знайшов собі доброго партнера та достойного поплічника в особі російського царя Пєтра I, теж пияки та розпусника. Той тоді теж поклав око на давній терен російської агресії – Прибалтику, якої Польща ще Олівською угодою 1660 зріклася навічно на користь Шведського королівства. Але, Авґуст II, ставши польським королем, не збирався цієї угоди дотримуватись; втім – як і всіх інших.
Цих двох звів докупи третій пройдисвіт, вигнаний зі Швеції латиський барон Йоган Паткуль. А незабаром до союзу проти Швеції пристав і Крістіан V, король Данії.
Але, всі вони, як завжди, недооцінили Швецію, потугу, яка тепер неподільно панувала на півночі ще з часів Ґустава II Адольфа (1611 1632). Тепер там був королем Карл ХII (1697-1718), молодий та енергійний, який не тільки любив, але й умів воювати.
Чи не найбільш вражаючим є його портрет від невідомого автора, у музеї провінційного Штральзунда на Балтику. Він сидить у шведському військовому однострої з безліччю ґудзиків але без жодного ордена чи прикраси. Ліва рука спирається на шаблю, права на стіл. Мало не брови Мефістофеля над пронизливими очима, у кутках міцно стиснутого рота зачаїлась усмішка; високий лоб, вольове підборіддя, міцна статура.
Він був добрим тактиком та стратегом, хоробрий, часом, до відчайдушності; був, можливо, навіть військовим генієм. Однак, треба брати до уваги й тих, хто з ним воював. То, як і у Ґустава II Адольфа, були шведи, ести та фіни, люди здорові, розсудливі, відважні та добре вишколені; а до того – стисло дисципліновані та організовані. Кращі солдати Європи, з такими гріх було терпіти поразки.
З початком війни Карл ХII вибиває геть зі союзу недолугу Данію, яка не в кращому стані, а потім всі сили повертає на двох зосталих.
Пєтр I жадає перемог та суне 1700 під шведську Нарву. Туди він прямує, наче на свято, засмаковуючи повну вікторію; жартує та багацько п’є: каже – тільки про перемогу. Та, й дійсно, він – людина зрілого віку, під тридцять, а хто ж отой Карл ХII, шибеник 18 років?
Однак, під стінами Нарви все змінюється, як у поганому сні. Гармати кепсько палять, з причини осіннього бездоріжжя, – нічого не підвезти. Але, оте бездоріжжя чомусь не заважає Карлові з 8 000 шведів та естів підібратись халепної ночі до російської армії (а вона була в десятеро більшою) та разбити її вщент. Пєтр під час цих подій – теж змінюється повністю, впадає до панічного відчаю. “Ну, це не солдат...” – принизливо зауважує саксонський генерал Галлер, спостерігаючи як цар шклянками хлистає горілку щоб якось заспокоїтись; але – не заспокоюється. Він кидає армію, кидає все напризволяще та тікає, рятує власну шкуру.
Але, ліпше надамо слово іншому авторові:
Сльозливість Пєтра тут не менше від його полохливості. Пєтр тікає, обливаючись слізьми. Про жодне переслідування його нема й мови, але Пєтр переодягається до селянської одежі, як дитина маже собі лице грязюкою, ходить зігнувшись, щоб укрити свій ріст, і цей стан розгубленості та боягузтва утримується довший час.
Довідавшись про ту поразку, яку, як і слід було чекати, понесли кинуті ним під Нарвою війська, – він не тільки проливає потоки сліз, але ще показує таку зневіру, що ніхто не наважується при ньому згадувати про війну – “Які завгодно умови миру, хоч які принизливі, аби тільки мир!” Такими є на той час його мрії згідно погодженим та однодухим свідоцтвам сучасників.
(И.Василевский, Романовы, Петербург,
1923, т. II, с. 102)
Такою стала перша зустріч 18-річного Карла та десятьма роками старшого Петра.
А Iван Василевський не був істориком за фахом, але був добрим журналістом. Тому й не загрібався до дрібносток, подібно до якого-небудь Костомарова, а проникав до самого сенсу подій. З Пєтром це не був єдиний напад панічного боягузтва: бували перед тим, будуть і після.
Зауважимо тут, що саме підчас Північної війни, естонці, що перебували під культурними шведами – отримали змогу познайомитись ближче зі своїми східними сусідами та майбутніми хлібодавцями. Коли якось вдалося поправити справи після погрому під Нарвою, а якийсь там воєвода Боріс Шєрємєтьєв навіть переміг шведів у 1702 під Ерасвере в Південній Естонії, – він доповідав цареві:
Худоби та естів полонили силу. Корови тепер ідуть за три алтини, вівці по дві деньгі, малі діти по деньзі, більші по одній грівнє, чотири штуки купують за алтин.
Оскільки перед тим естонців ніхто й нікому не продавав, – це мало справити на них чимале враження.
Втім, кажуть, що коли незваних прихідців стали поступово та без великого галасу вибивати естонці, – вони змушені було дещо підкоротити свій звичний работорговий гендель. Що ж, естонці – як завжди, – цілком слушно розумілися на справах: мертвий російський озброєний раб – уже нікого іншого до рабства не продасть.
*
Але, для війни Нарва була лише початком. Після цього Карл зайняв Курляндію, вигнавши геть саксів Авґуста II, розгромив, дослівно, з’єднані сили саксів і росіян під Ригою 1701, та повністю відновив шведські володіння на континенті. Однак, на цьому не заспокоївся, замисливши позбавити саксонського нахабу польського трону. Тут вимушений був відповідати шведському королеві сейм Польщі, представивши справу так, що Авґуст II є тільки електором саксонським, а війну почав без згоди сейму. Та й попрохали відновлення Олівського миру, а Авґуста зобов’язали убрати своїх саксів поза межі Польщі. Але, Карл цим не задовольнився, а вимагав скинення Авґуста, як польського короля.
Не домігшись цього, він розбив Авґуста з тими ж саксами і нечисленними польськими військами 1702 та зайняв більшу частину Польщі, – Торунь, Варшаву, Краків. От і прийшлося оголосити чергове безкоролiв’я та обрати новим королем польським познанського воєводу Станіслава Лещинського, який цілком задовольняв Карла. А в Польщі почалась громадянська війна. Та як не пнувся саксонський електор врятувати для себе польську корону, як не заключав із царем союз у Гродні 1705, все пішло прахом.
Карл хутко вигнав Аґуста з Польщі разом із росіянами, які тому допомагали, – розбив під Олькениками на Литві. В той же час генерал Карл Ґустав Рьоншельд розбив допоміжну саксонську армію. А Карл тим часом – окупував князівство Саксен. Було заключено мир у Альтранстаді, яким Авґуст нарешті зрікався польської корони. Росія цього акту не визнала, як не визнала й частина поляків, вірних саксонському авантюрникові.
Карл ХII 1708 звернувся проти росіян, вигнав їх із Гродна та Могілева і порядно побив під Головчиним, та не чекаючи возз’єднання з балтицькою армією графа Адама Левенгаупта, – пішов на Україну.
Зима 1708/1709 видалася надміру холодною, але й це не примусило шведського короля одягнутися до шуби: це було його незмінним правилом – у поході не одягатися тепліше за своїх солдат. Російські автори розписують морози тiєї зими, але чомусь виключно пригадуючи при цьому шведів. Країна яких – до речі, вся лежить на північ від Москви; наче росіян морози не стосувалися. Чи вони, бува, повірили у свою ж власну дурість: ніби, що людині смерть, то московитові тільки здоров’я? – схоже на те...
Шведські джерела теж пишуть про морози, але в тому контексті, що вони заважали, з їх причини було припинено військові дії. Бо, звичайно, добре одягнені шведи, ести та фіни продовжували воювати й взимку, що вельми дратувало їх супротивників; особливо, підчас отiєї Тридцятирічної війни. Можливо, що саме ця звичка й закріпила за шведами мало не все північне узбережжя, від Рюгена та по Нарву.
Потім була Полтава, чи не єдина битва, яку він програє. Вона відбудеться на Ворсклі, чи не традиційному місці порахунків між Європою та Азією. Майже там, де кунігас Вітавтас хотів 1399 протиставитись татарам хана Едиґея, та – програв. Цього разу з одного боку теж була Європа, з другого ж... що ж це було? Ні, не Європа – в жодному разі, але не був цей московський смітник і гордою Азією – в жодному разі.
Ми вже писали, що король шведів був до відчайдушності хороброю людиною. Але, на жаль, саме це доходило в ньому до хворобливості: він переживав якесь незрозуміле нам задоволення, майже насолоду, спокійно прогулюючись під кулями, що свистіли повз вуха. Така собі, справжня протилежність доблесному російському цареві, який тільки но не обробився з переляку, тікаючи з-під Нарви.
Так сталося й тоді, перед Полтавою, коли Карл поїхав на берег Ворскли, за якою були росіяни, та їздив вздовж берега, вивчаючи диспозицію супротивника. Його присутність хутко викрили, та відкрили вогонь, від якого король і не подумав рятуватись, за своєю звичкою. З ним був генерал-фельдмаршал, граф Адам Левенгаупт, людина ідеально зрівноважена та не схильна кидати дурний виклик долі. Він почав умовляти короля від’їхати на безпечну відстань, але той наче дразнив його, продовжуючи своє. Та непоправне таки сталося: одна куля, хоч і на долеті – потрапила в ногу. Поранення було не тяжке, але з найпаскудніших – у стопу. Оскільки солдати звикли, що король керує ними особито, з’являючись де потрібно, – це могло фатально вплинути на виник битви.
Ця згубна звичка ще раз підведе його, вже в останнє, людиною зрілого віку, – в Норвегії, під Фредеріксгалленом 1718.
Для Пєтра Полтава була чи не єдиною перемогою в його кар’єрі, для Карла ХII – лише окремим епізодом у бурхливому житті останнього вікінга світу. Йому часто дорікають, що він покинув Швецію у значно гіршому стані, ніж прийняв, але – йому було тільки 36 років, та він не збирався, ні замирюватися, ні помирати.
Доповнення 5. Пєтр I, цар московський, реформатор
Росйський цар Пєтр I (1672-1725) був, як і його риваль Карл ХII, високою та міцною людиною. Але, при цьому може й занадто високою, десь, кажуть, два метри, та можливо – не такою вже міцною, бо був дещо вузькоплечий, про що переконливо свідчить одяг царя, який можна на власні очі побачити у музеях.
Російський історик В.Ключевскій починає свою лекцію “Петр Великий, его наружность, привычки, образ жизни и мыслей, характер”, – багатозначними словами:
Пєтр Вєликій за своїм духовним складом був одним із тих простих людей, на яких досить поглянути, щоб їх зрозуміти.
(В.О.Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 29)
Це трохи нагадує нам плідну думку В.В.Розанова, який десь написав, що:
Поглянеш на російську людину гострим очком... Погляне вона на тебе гострим очком... I все зрозуміло. I не треба жодних слів. Ось чого не можна з іноземцем.
(В.В.Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 30)
Однак, саме з цим – “поглянути”, тут могли виникнути й проблеми. Бо, пригадаємо досить цікаве спостереження Я.Номена, автора “Записів Я.К.Номена про перебування Пєтра Великого у Нідерландах 1697/98 та 1716/17” (є російський переклад, Київ, 1904), де автор із нідерландською докладністю зібрав усе, що тільки було можливо, мало не вичерпав тему. Виявляється (такий випадок стався й у Нідерландах), цар не виносив, коли йому дивилися просто у вічі, будь-хто, навіть незнайомі. Та незмінно з цього приводу зривався до бійки.
Фахівці з етології – Н. Тінберґен, Дж. Адамсон та інші, відмічають, що вдивляння просто в очі пробуджує агресивність у людиноподібних мавп. Так, чи не належав був цар московський саме до тiєї не вистачаючої “проміжної ланки”, представників якої учені всього світу так гарячково шукали після Ч.Дарвіна?
До речі, московський цар був і скорий до биятики, нічим оті сучасні супермени з американської кіно-халтури, готові затопити до пики з нагоди і без нагоди; як тільки щось хоч трохи не так.
Перебуваючи в Полоцьку навесні 1705 та нишпорячи містом, цар потрапив, разом із невеличким супроводом, – до уніатського кляштору, де в каплиці побачив незнайомий образ. Там було чотири ченці, та він і спитав, – хто це? Один із них лагідно пояснив, що то є святий Йосафат Кунцевич, прилічений до святих за те, що був земляками царя убитий за віру. Цар кинувся був до бійки, але ченці були добрі хлопці, та добряче натовкли пики цареві з його холуями, поки трьох із них вбили, а четвертого захопили та повісили (створивши, можливо, іще одного святого).
Полоцький уніатський єпископ Кунцевич був 1622 розірваний на шматки у Вітебську на вулиці розлюченим православним натовпом. Московська пропаганда приписувала йому закриття православних церков та тортурування священників (!), які не бажали переходити до уніатства. Втім, як він міг це робити, не маючи відповідних силових структур, – якось не пояснюється.
Незрідка цитований нами історик Н.I. Костомаров – зауважив колись, ніби:
Добродуха природа невігласної російської людини за своєю якістю менше, ніж будь-чия, була схильною до нетерпності – потрібне було письменне невігластво, аби збудити в ній фанатизм.
(Н.И.Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 329)
Можливо, воно в принципі й так, але... Чи отой натовп у Вітебську мав у собі аж таку силу письменних? – важко повірити...
Але, продовжимо. Iнший російський історик доповідає:
...Пєтр дивився на всіх жваво та самовпевнено, та йому не сиділося на місці. Згодом це враження псувалося слідами сильного нервового збурення, причиною якого був або дитинчий переляк підчас кривавих кремлівських сцен 1682 р., або надто часто повторювані пиятики, що надломили здоров’я ще не зміцнілого організму, а ймовірно, що те й друге разом. Дуже рано, вже на двадцятому році, у нього стала трястися голова та на красивому круглому обличчі у хвилини роздумів або внутрішнього хвилювання з’являлася судома, що його потворила.
(В.О.Ключевский, Сочинения, Москва.1958, т. 4, с. 30).
Що до того трясіння головою – властивості глибоких старців, то – що ж, треба було іще замолоду поменше пиячити. Бо, нам важко навіть уявити собі, яке сміття він збирав навкруги себе. Наведемо уривок, знову ж, з досить стриманого в присудах російського історика, який чимало додає до образу царя. Iдеться про перший закордонний виїзд Пєтра (1697-1698), коли він спочатку працював певний час на корабельнях у нідерландському Саардамі, а потім – із супроводом, подався до Англії за морською наукою. Отже:
У Дептфорді Петру з усім почтом відвели приміщення у приватному будинку поблизу корабельні, обладнавши його за наказом короля як годиться для високого гостя. Коли по трьохмісячному перебуванні цар та почет виїхали, домовласник подав – куди слід, рахунок, кошторис на збитки спричинені гостями, які виєхали. Жах охоплює, коли читаєш цей лист, навряд чи з перебільшеннями. Долівка та стіни були запльовані та забруднені слідами веселощів, меблi поламанi, занавіски обірвані, картини на стінах порвані, бо слугували ціллю для стрільби, травники в саду були так витоптані, наче там марширував цілий полк у залізних чоботах. Усіх пошкоджень було нараховано на 350 фунтів, до 5 тисяч карбованців на наші гроші, за тодішнім відношенням карбованця до фунта стерлінгів. Видно, що виправлені на Захід за його наукою московські учні не подумали, як себе поводити в тамішніх обставинах (теж там, с. 26).
Останні слова наводять на думку, що поводити себе у подібний спосіб вдома, автор, можливо, вважав би за щось звичайне. Втім, цей рахунок за витоптані травники та обригані виметами килими, – не так уже й великий, як узяти до уваги, що вся виправа стала в “нє мєнєє 2,5 млн. рублей на наші деньгі”. Оскільки ж цей недоумок узяв із собою не пів-Росії та навіть не пів-Москви, – виникає запитання: куди можна було розтринькати стільки грошей?
Що ж до полохливості Пєтра, яка спонукала його, переодягшись волоцюгою панічно тікати від Нарви так і не побачивши на власні очі живого шведа, то її причиною дійсно міг бути стрілецький бунт 1682, коли йому було тільки десять років: вік чи не найбільш вразливий. Він, цей бунт, розпочався зі смертi царя Фєдора 7 травня 1682 та розтягнувся до осенi.
Причини були досить звичайні – заборгованість у виплаті грошей та використання стрільців як звичайної “робочої сили” на побудові полковницьких дворів. До всього цього сучасник може віднестися й без розуміння: як то так? – адже й досьогодні російській армії своєчасно не сплачують, і зараз її солдатів використовують на побудові та обслуговуванні генеральських дач, але ніхто, наче, від цього не бунтує.
Однак, самі бачите, сьогодні не бунтують, а тоді – бунтували. Розуміють сьогоднішні люди труднощі своєї розікраденої держави...
Стрільці тоді спромоглися вдертися до Кремля, чимало там набешкетували, поґотів, хтось пустив плітку, ніби Iван Наришкін, брат матері Пєтра, – задушив царевича Iвана. Можна зрозуміти, що довелося їм пережити впродовж кількох місяців. Втім, на стрільцях він іще помститься.
Потім, коли 1698 він вимушений буде терміново повернутись з-за кордону з причини нового стрілецького бунту, – він сам буде вести слідство та власноруч виконуватиме й обов’язки ката. В цьому він наслідував Iвана IV, для якого це теж було гоббі, що стало фахом. Мабуть саме з цього часу, – він вважався й неперевершеним знавцем катівсько-тортурної справи. Про ці його обдарування та досягнення можна було би написати цілу окрему книгу.
Тоді в Німеччині, хоч і в меншому ступені ніж у Росії, зберегалися деякі середньовічні види покарання; таким було колесування. Кажуть, перебуваючи в Кеніґсберзі, російський цар зацікавився подібною процедурою та попрохав показати. Йому на це відповіли, що Schade (шкода), але нема на цей час засудженого. Тоді він запропонував стратити в подібний спосіб кого-небудь зі свого супроводу, але педантичні німці й на це не погодились: й на це, мовляв, потрібний судовий вирок. Російський цар був ґрунтовно розчарований. Бо, катівська справа, це було саме те, що він любив та умів.