В. В. Буряк Антична філософія

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Космос – κόσμος (cosmos), символізує, у міфі й епосі, ще в до філософську, гомерівську епоху – порядок, упорядкованість як основоположну якість усесвіту, гармонійний порядок цілого, яке складається з багатьох різноманітних речей. Поняття протилежне за змістом – «хаосу», тобто чомусь принципово невпорядкованому. Світ, на думку грецьких рапсодів, драматургів, художників і мислителів має досконалу, впорядковану, гармонійну форму. У тисячолітній традиції античної філософії співіснували різноманітні уявлення про космос. Платон, наприклад, поділяв в епістемологічному плані космос, як kosmos noetos, тобто «розумоосяжний», «інтелегібельний», «трансцендентальний» світ чистих вічних форм (ідей), і kosmos aisthetos, уявляючи його як «сенсибельний», світ, який чуттєво сприймається.

Логос – (logos), раціональне космічне організуюче начало, розум-закон, «розумне слово» як ключове поняття грецької, а потім і християнської філософії для опису світу-космосу. Геракліт, який уперше використав термін логос, надавав йому онтологічного значення (нематеріальне начало, закон і принцип організації світу). У Платона термін логос набув епістемологічного значення. Пізніше стоїки додавали логосу діяльнісно-операційного й креативного характеру. Їх термін «сім’яні логоси» (logoi spermatikoi) вказує на множинний причинно-генетичний характер походження та існування речей. Тут ми бачимо повернення до онтологічного тлумачення розумного начала світу. Див. Мюфос.

Логос / мюфос –  (logos / mythos), протилежність раціонального й міфо-символічного опису світу. Зіставлення логоса та міфу – це вказівка на порядок розділення між двома способами пояснення світу. Знання «за міфом» наративне – має «оповідальну» форму «історії», персоніфіковане, базується на якому-небудь сюжеті й репрезентоване в образно-символічній формі. Знання «за логосом» забезпечує правильність ясного раціонального міркування (episteme), дає точне уявлення про суть і порядок речей. Вираження «від міфу до логоса», що зустрічається в історико-філософській літературі, є філософською метафорою, яка вказує на генезис філософського знання через подолання міфо-релігійної форми осмислення світу.

Мегалопсюхія –  (megalopsychia), термін для позначення величі й благородства душі, однієї з вищих чеснот і моральних цінностей в етиці Арістотеля. Див. Псюхе.

Месос –  (mesos), середина, серединний шлях, серцевина. У Піфагора це слово означало стан рівноваги між двома крайнощами. Тільки утримання цього балансу протилежностей могло бути умовою досягнення людиною стану гармонійного існування. Арістотель вважав, що лише дотримуючись правила середини, можна вберегтися від надмірності, що призводить до порочності.

Метафізика – τα μετα τα φυσικά (ta meta ta physika), розділ філософії, предметом якого є винятково теоретично пізнані першопринципи буття. До розряду метафізичних проблем належать: питання про природу існування Бога, простору, часу, причинності, єдності й різноманітностей світу, походження, душі, розуму, тіла та світу загалом як такого. Походження терміну пов'язане з переписуванням і реномінацією творів Арістотеля, зробленою Андроніком Родосським. Твір без обкладинки, і тому через втрату заголовку було названо Андроніком буквально так: «робота, наступна по порядку за тією, яка називається «Фізика» (ta meta ta physika), звідки і з'явився знаковий для західної філософії термін – «метафізика». Див. Філософія.

Мімесис –  (mimesis), наслідування, грецький термін для позначення імітації або репрезентації чого-небудь. Естетичний досвід, згідно з Арістотелем, у своїй основі носить міметичний (наслідувальний) характер. Поесис

Морфе –  (morphe), форма як структурна або фігуративна характеристика речі. У Арістотеля це найбільш значуща з чотирьох першопричин (форма, рух, мета, матерія). Форма – це базисна причина стосовно до іншої причини матерії (hyle), оскільки саме вона конституює річ, і завдяки цьому сприяє остаточному поєднанню матеріальної і формальної причин. Терміни «форма» (forma) і «матерія» (materia) є латинськими словами. Це пов'язано з латинськими переказами робіт Арістотеля. Пізніше ці латинізовані терміни перейшли й у новоєвропейські видання Арістотеля. Див. Хюле.

Мюфос –  (mythos), міф, символічне, наративний опис речей і явищ у всіх архаїчних культурах. У греків термін міф означав промову, оповідання, розповідь як засіб опису подій, походження чого-небудь (можливо, навіть світу загалом ). У грецькій філософії міфологічний опис є протилежністю раціонального пояснення. Звідси у Платона зіставлення міфу й логосу (mythos contra logos), з очевидною перевагою логосу, як раціональної здатності. Див. Логос.

Нейкос –  (neikos), ворожнеча, взаємна ненависть, тотальний конфлікт. У філософії Емпедокла це космічна сила, що ініціює загальну розбіжність, роз'єднання, боротьбу, і є діаметральною протилежністю іншого космічного начала – любові (filia). Див. Філія.

Ноезис –  (noesis), термін для позначення інтуїції та мислення. Це оперативне мислення без допомоги дискурсивної здатності розуму (nous), виступає як характеристика діанойї (dianoia). Згідно з Платоном, ця форма усвідомленості репрезентує вищий рівень людського пізнання. Виходячи з цього положення, Плотін розвиває опис діяльності душі у світі. У Арістотеля ноезис являє собою комбінацію та поєднання ноем (простих мислеформ). Пізніше Гуссерль використав цей термін для того, щоб виразити характеристику інтенціональності ментальних актів.

Нус –  (nous), термін для позначення розуму, інтелекту. У Анаксагора нус – це організуюче начало для всього космосу. Для Платона існувало два значення нуса, крім космічного «інтелектуально-організуючого» принципу він також розглядав розумову діяльність як функцію безсмертної душі, як природжену індивідуальну розумну здатність, властиву кожній людині. Арістотель розглядав нус як здатність отримання узагальненого знання. У Плотіна нус – другий низхідний рівень щодо непізнаваного першоєдиного блага. Тому в неоплатоніків нус має характеристик та статус чистого мислення космічного масштабу, саме в ньому містяться вічні, нематеріальні ідеї. Див. Естезис.

Ойсія (усія) – ousia (ousia), суть, «те, з чого». Термін для позначення суті чого-небудь. Стійка сукупність основоположних принципів, що лежать в основі всякої речі. Базисні незмінні характеристики речі на противагу її якостям, що змінюються. Незалежна ні від яких зовнішніх обставин структура речей. Те, що залишається завжди постійним і самоідентичним при будь-яких змінах. У Арістотеля ousia найбільш фундаментальна з десяти категорій, «щойність» речі, ключова категорія, за допомогою якої можна найбільш адекватно описати річ, об'єкт. У латинській схоластиці цей арістотелівський термін перекладався як субстанція (substantia) або «essentia». Значно пізніше Спіноза та Гегель також використали поняття «субстанція» в побудові своїх філософських систем.

Пайдейя – παιδεία (paideia), точніше ἐγκύκλιος παιδεία (латиницею – enkyklios paideia), грецьке словосполучення буквально означає «заокруглена», «всебічна», «загальна», «гармонізована» освіта, «основоположне знання». Спочатку paideia містила у собі дві частини: елементарний, початковий курс (що називався пізніше, уже в латинській термінології – propaideia, звідки власне й походить філософський термін «пропедевтика», тобто «вступ до філософії», включаючи основи граматики, так відбувалося навчання письму й читанню простих текстів. Наступним був більш складний і поширений курс. І саме цей курс власне й називався enkyklios paideia (тобто, буквально, «коло освіти», від грецьк. kyklos – «коло» і paideia – «освіта, виховання»). За цим курсом необхідно було засвоїти навики й знання з арифметики, геометрії, музики, астрономії, а також навчитися прийомам коментування складних текстів, і потім уже відбувалося знайомство з риторським мистецтвом.

Пістис –  (pístis), релігійна віра. Найбільш загальний термін для позначення системи наявних вірувань або суб'єктивно забарвленого міфологічного й релігійного світосприйняття. Див. Епістеме.

Пневма –  (pneuma), слово, що виникло в архаїчну епоху, у досократиків – це термін для позначення вітру, дихання, а потім і нематеріального зв'язуючого принципу матеріальних і нематеріальних речей. Піфагорійці вважали пневму універсальним началом, що додає космосу структурності, ритмічності та динамізму. Пізніше Арістотель сприймав її буквальним чином (як в архаїчній протофілософській думці). Стоїки приписували пневмі квазі-божествене космологічне значення. Надалі, в християнстві, виникає така галузь теології як пневматологія (вчення про природу й походження духовних сутностей). Див. Псюхе.

Поесис –  (poiesis), у Арістотеля термін для позначення такого роду творчості, яка має певну мету (telos), на відміну від нетелеологічної діяльності (praxis). Найвища міра поезиса досягається завдяки умілості (techne) та майстерності (компетенції й професіоналізму). Див. Праксис.

Праксис–  (praxis), практична діяльність, дія, виробляюча активність, реальний вчинок. За значенням поняття praxis протилежне поняттю poiesis (поезис як творча діяльність). Згідно з Арістотелем, практичні дії є об'єктом моральної думки. Етичні вчинки здійснюються внаслідок добре продуманого вибору. Див. Поесис, теорія.

Псюхе – yuch (psyche), душа, в давньогрецький філософії – це автономне діяльне, безсмертне, організуюче нематеріальне начало всіх живих істот. Місцеположення душі – тіло (soma), на відміну від нього душа – нематеріальна, це основоположний принцип життя та місце локалізації свідомості (розуму). В архаїчних культурах душа асоціюється з «життєвим диханням», уся природа істотна (анімізм, панпсихізм). У філософії досократиків душа розумілася субстанціально (сутнісним чином), як самодостатнє й однорідне ціле. Піфагорійці вважали, що душа являє собою найбільш стійкий елемент життя людини, вона незнищенна й самототожня. Платон вирізняв три частини (рівня) душі: жадаючу, афективну й розумну. Арістотель уявлялв душу людини як єдність рослинної, тваринної й розумної частин. У неоплатонізмі  – це передусім космічний принцип (Світова Душа). У християнській філософії середніх віків душа (anima) розглядається в основному, як вмістище розумних здібностей (intellectus, ratio).

Сома – σῶμα (soma), виникає від грецького дієслова σῴζω (sоzо) – «зберігати», «охороняти», «берегти від небезпеки чи деструкції»; уже в Гомера це позначення тіла як цілого; тіло може бути живим чи мертвим, тіло людини (аба тварини) завжди «матеріальне» і є протилежністю «нематеріальній» безсмертній душі (psyche), чи розуму (nous). Див. Псюхе.

Софія –  (sophía) мудрість, термін для позначення однієї з вищих інтелектуальних здібностей розумної частини душі. Перевага мудрості як цінності очевидна при порівнянні з практичною філософією. Софія, на протилежність фронезису (phronesis), виявлена тільки в тих небагатьох, кого Платон описує як правителів (філософів) ідеальної держави.

Софросіне –  (sophrosune), помірність, стриманість, самовладання, витримка. Термін для позначення здібності до розумного самоконтроля над чуттєвими імпульсами та бажаннями. Згідно з Платоном, особистість, яка володіє чеснотою самовладання, здатна підпорядковувати прагнення до задоволення (чуттєве бажання) спрямуванням розуму. Платон стверджував, що саме ця чеснота є етичною демаркаційною лінією, що відокремлює еліту – воїнів і правителів (філософів) від іншого населення в ідеальній державі. У Арістотеля sophrosune - одна з доброчесностей, вища серед моральних цінностей, оскільки дозволяє зробити правильний (розумний) вибір між двома небезпечними крайнощами.

Телос –  (telos), мета, термін, що означає кінець, закінчення, завершення, висновок, фінал, призначення, намір, задум, прагнення, результат, кінцеву мету, завершення завдання, місце призначення всякої речі або діяльності. В Арістотеля це одна з чотирьох причин (нарівні з формою, рухом і матерією), кінцева мета, до якої прагнуть усі речі та всі види діяльності. Звідси й поняття «телеології», що означає концепцію, засновану на принципі цілеполагання. Див. Айтія.

Теорія – θεωρία (theoria), «розгляд, дослідження», багатозначний термін грецької філософії та науки, результат діяльності «теоретичного», «спекулятивного» (абстрагованого від видимої дійсності) розуму або «чистого розуму». Теоретиче знання формується завдяки дедуктивному мисленню, продуктом якого власне і є theoria, у протилежність практичному мисленню, тобто практиці (praxis). Теоретичний розум характеризується абстрагованістю, спогляданням і практичною незацікавленістю (незаангажованістю). Наприклад, «питання про буття» має чисто теоретичний характер, оскільки «істину про буття» неможна «продати» чи «обміняти» не тільки на щось матеріальне, навіть на іншу істину. Див. Гносис, епістеме, нус, праксис, техне.

Техне –  (techne), багатозначне поняття грецької культури та філософії. Це ремесло, спритність, уміння, мистецтво, вправність, але може означати також і обман, хитрість. Висока міра кваліфікації професійної діяльності в якій-небудь сфері. Техне – це допоміжна, але необхідна частина творчої діяльності, яку Арістотель описує як poihsiV (poiêsis). Техне протиставляється тому, що відбувається природним шляхом, саме собою, «за природою» fusiV (physis), або ж випадково, непередбачуваним і непідконтрольним для розуму чином. І Платон, і Арістотель розрізняли практичне техне і теоретичне техне.

Тіме –  (time), достоїнство, благородство, честь. Фундаментальна властивість людської душі. Має велике значення для розуміння політичної антропології. Згідно з Платоном, тимократія – це тип державного правління, коли група людей узурпує владу, експлуатуючи суспільну повагу до благородства як такого. Див. Псюхе.

Тюхе –  (tyche), доля – термін, що означає деяку надприродну вищу силу, яка керує долями людей, що впливає на траєкторію людського життя. У греків  протиставляється необхідності – anagkh (ananke), як логічно обгрунтованій певній причинній послідовності подій. Можна виділити два аспекти долі: це сила, що несе добро, вдачу, успіх, щаслива доля, щастя – фортуна (лат. fortuna). З іншого боку, це сила, що несе зло, рок, доля як небажана доля – фатум (лат. fatum), звідси термін «фатальний», тобто такий, що негативно завершується. Якщо ми приймаємо другий варіант долі, то для нас у моральній сфері мінімізований вплив залежності нашого добродійного життя та вчинків на «заплановане» й «кероване» виробляння щастя. Див. Ананке.

Філія –  (philia), дружелюбність, дружба, любов, приязнь. У Емпедокла це тотальний, позитивний і конструктивний космічний принцип, зв'язуюче начало, що забезпечує сполучення першоелементів. Філія протилежна деструктивному космічному принципу ворожнечі, ненависті (neikos). Згідно з Арістотелем, philia – це ключовий елемент добродійного життя. Див. Нейкос.

Філософія –  (philosophia) – в буквальному значенні «любов до мудрості». Створення терміну приписується Піфагору. Вже у V ст. до н. е. існують два терміни для позначення «суб'єкта що філософствує» – «sophos» і «philosophos», тобто, «мудрець» і «філософ». За більш ніж дві з половиною тисячі років розвитку філософського знання та предмета філософії, і значення терміна дуже змінилися. Предмет філософії, якщо говорити стисло – світ загалом, буття, пізнання, суспільство, людина. Класична академічна філософія – це систематично організоване, широко диференційоване, термінологічно специфіковане мислення про природу буття, основи пізнання, природу цінностей (в тому числі добра, зла і краси), значення життя і інші фундаментальні умови людського існування. Основні академічні дисципліни філософії: онтологія (метафізика), епістемологія (логіка, методологія), антропологія, філософія історії, етика, естетика й аксіологія. Сучасна філософія може мати перспективу як затребуваний вид знання тільки завдяки систематичній радикальній критиці своїх власних основ, панівних політичних ідеологій, стагнації «загальноприйнятих» культурних цінностей, агресивних маркетингових стратегій мас-медіа та маніпулятивних практик щодо нерефлексованих ідентичностей.

Фронезис – fronhsiV (phronesis), розважливість, розсудливість, практична мудрість (практична філософія). Стійка розсудливість у повсякденному житті, як протилежність споглядальної теоретичної діяльності (мудрості). Згідно з Арістотелем, фронезис – це розумна здатність знаходити й реалізовувати належні життєві цілі. Фронезис – це застосування здорової розсудливості відносно до умов людського існування, на протилежність трансцендуючому теоретичному дослідженню, метою якого є отримання мудрості (sophia) через знання «перших причин». Це життєво необхідний компонент здійснення морального вибору. У середньовічних латинських текстах це поняття перекладалося як prudentia. Див. Софросіне.

Фюсис –  (physis), природа як ціле, світ, взаємопов'язана сукупність речей і явищ, що сприймаються почуттями, те, що включає й саму людину. У ранній грецькій філософії physis стає основним предметом філософського аналізу. Майже всім філософам-досократикам традиція приписує авторство хоч би одного трактату під назвою «Про природу». Основними характеристиками «природи» (physis) в досократівську епоху виступають цілісність, мінливість, детермінізм (знаходження всіх речей у причинно-наслідковому зв'язку). Спочатку грецькими вченими і філософами при описі «природи» використовувалися форми образно-понятійної й частково наукової мови опису, застосування узагальнень, аналогій (наприклад, вираження: «неначе …», «подібно…»). Уже Арістотель у зв'язку з відповідною проблематикою називав перших філософів «фізіологами», «фізиками». Пізніше в латинській традиції виникають назви «натурфілософія» й «натурфілософ», оскільки на латині природа – це natura. Протилежне значення має грецький термін techne (на латині ars), тобто здатність, мистецтво, майстерність, цілеспрямоване виробництво речей, які вже тому не є частинами природи. У римській традиції природі (natura) як «природному порядку речей» протиставляється культура (cultura) як змінена людиною природа, «штучна природа». На початку Нового часу (XVII ст.), крім натурфілософії, формуються основи сучасного природознавства. Це вже цілий комплекс наук про природу, де використовується не тільки філософський, «якісний» підхід (квалітативний, закладений методологією Арістотеля), а головним чином «кількісний» (квантитативний, математичний спосіб опису об'єктів природи).

Хюле – ‘ (hyle), матерія, грецький термін, що спочатку означав деревину, будівельний матеріал, потім речовину, з якого виробляються речі, в перспективі це чиста речовинність. Як філософське поняття, без конкретних коннотацій використовувалося Платоном, в ще більшій мірі Арістотелем, у якого матерія – це одна з чотирьох першопричин, нарівні з формою, рухом і метою. Її характеристиками є: пасивність, безформність (безструктурність), інертність, пластичність. Див. Айтія, морфе.

Давньогрецький алфавіт

Графіка	Назва	Латинська транскрипція	Вимова
Α α	альфа	а	а
В β	бета	b	б
Γ γ	гамма	g	ґ
Δ δ	дельта	d	д
Ε ε	епсільон	е	е
Ζ ζ	зета	z	дз
Η η	era	е	е (і)
θ θ	тета	th	т (ф)
I_t	йота	і	і, й
Κ κ	каппа	с	κ
Α λ	ламбда	l	л
Μ μ	мю	m	м
Ν ν	ню	n	н
Ξ ξ	ксі	χ	кс
Ο ο	омікрон	ο	ο
Π π	пі	ρ	п
Ρ ρ	ρο	r	ρ
Σ σ ς	сігма	s	с
Τ τ	тау	t	т
Υ	юпсилон	у, французьке u	ю (і)
	(іпсилон)	німецьке ϋ
Φφ	фі	p_h	ф
Χχ	xi	ch	χ
Ψ ψ	псі	p_s	пс
Ω ω	омега	ο	ο

Blog

В. В. Буряк Антична філософія

Содержание