В. В. Буряк Антична філософія

Сократ

Сократ (470–399 рр. до н.е.) – афінський філософ, один з найбільш відомих мислителів у світовій історії. Хоч він був автором, «який нічого не писав», як влучно висловився Фрідріх Ніцше, його можна по праву вважати засновником афінської школи філософії, творцем антропології та критичного способу мислення. Сократ наново тематизував філософський пошук, зробивши основним предметом філософії не природу й космос, а людину й основи моралі. Він створив новий спосіб «діалогічного мислення» та запропонував «запитання» як метод пізнання, замість подання «списку відповідей», як це було у досократиків. Суперечливу й трагічну фігуру великого грецького філософа ми бачимо у творах його учнів (Платона й Ксенофонта), а також у комедії Арістофана «Хмари».

Спочатку, будучи учнем софістів, Сократ засвоїв метод вільної безкомпромісної дискусії та критичного ставлення до будь-якого висловлювання, чи то філософствування, проблеми морально-етичного вибору, чи то міркування про природу краси. Але досить скоро він здійснює свій епохальний епістемологічний поворот, виступаючи як проти «докси» (різноголосся індивідуальних думок), так і проти релятивізму софістів. За Сократом справжнє, істинне знання досяжне і воно засноване на знанні принципу блага. Тобто істинне знання завжди доброчесне, а доброчесність завжди істинна. Афінський філософ намагається, всупереч ученням софістів про принципову відносність істини, встановити об’єктивну систему філософського знання, побудовану на логічно обґрунтованих міркуваннях.

Якщо філософи-доксографи займалися натурфілософією та космологією, то Сократ намагається розробити основи теорії пізнання, «епістемології», для обґрунтування самого знання. У центрі його уваги такі проблеми: якими є умови існування істини?, якими є умови отримання об'єктивного знання?, яким є спосіб утворення загальних понять? З цими пошуками пов’язані й деякі парадоксальні афористичні висловлювання філософа: «Пізнай самого себе», «Я знаю тільки те, що нічого не знаю».

Однією з головних причин неможливості продуктивного пізнання, самопізнання та самовдосконалення афінський філософ вважав наявність акразії. Згідно з Сократом акразія (akrasia) – це буквально «погана суміш», свідчення нестриманості емоцій, бажань або слабкості волі. Це сукупність умов, в яких люди діють суперечливо й непослідовно, вважаючи, що вони володіють абсолютно правильним знанням щодо правоти своїх дій. Сократ вважав, що доброчесні вчинки відбуваються з безпосереднього розсуду блага (добра), тобто всупереч «акразійному» впливу.

Сократ відомий також винаходом оригінального методу встановлення істини, який він називає «майєвтикою» («мистецтво повивальної бабки»). У Сократа це щось на зразок «пологодопомоги» при відшукуванні істини. На відміну від інших, більш ранніх філософів, він не намагається подати істину в готовому вигляді, але завжди повільний і терплячий, «витягує» її зі свідомості співрозмовника, за допомогою діалогу зі своїми опонентами, зіштовхуючи одну думку з протилежною. Філософ використовує парадокс та іронію, діалектику, дедукцію, риторику у формі лукаво-наївного запитання. Усі ці засоби потрібні для досягнення головної мети – виявлення об’єктивних, непорушних, істинних основ знання, буття, блага, людської гідності.

Реконструкція філософії Сократа ускладнена тим, що, як зазначалося вище, він принципово не писав філософських текстів. Найбільш повне уявлення про його погляди можна отримати, вивчаючи тексти Платона. Основна проблема полягає в тому, що Сократ і Платон були конгеніальні, тому очевидним чином відділити філософію Сократа від філософії Платона (особливо раннього й середнього періодів) на концептуальному рівні складно.

Критичне мислення Сократа, долаючи вікові забобони традиційного суспільства, зрештою підривало авторитет і владу. Це не могло не викликати негативної реакції з боку можновладців, які охороняли суспільні інститути, міфологію та ритуали афінського суспільства.

Мелет, Аніт, Лікон звинуватили Сократа в підриві основ державності й моральності, у «розбещенні умів молодого покоління», зневазі основ традиційної релігії. Вирок був не на користь Сократа. Його обвинувачі виграли процес, і Сократ був засуджений до смертної кари. Він мужньо зустрів несправедливий вирок, ухилившись від утечі, підготовленої його друзями й учнями. Великий грецький мудрець вважав за краще підкоритися закону, нехай навіть і несправедливому, та прийняв смерть з філософським спокоєм, випивши до дна чашу з отрутою цикути. Ці драматичні події описані у творах його кращого учня Платона «Апологія Сократа» і «Федон».

Життя та смерть Сократа виявилися знаковими подіями не тільки для класичної грецької філософії, але й для європейської філософії і світової культури загалом, показуючи й передбачаючи долю тих мислителів, хто, подібно до Сократа, мав мужність відмовитися від конформізму, компромісів, добробуту й самого життя заради пошуків істини.

Після смерті Сократа його учні Евклід (Мегарська школа), Федон (Елідо-еритрейська школа), Арістіпп (школа кіренаїків), Антісфен (Кінічна школа) і, нарешті, Платон (Академічна школа, Академія) створили масштабний, різноманітний в інтелектуальному плані рух, з оригінальною постановкою та розробкою метафізичних, епістемологічних, антропологічних, естетичних й етичних проблем. При цьому школи знаходилися одна з одною у стані найгострішої та майже непримиренної ідейної боротьби.

Школи Сократа

Серед численних послідовників Сократа виявилося багато таких, хто засвоїв не стільки теорії, скільки дух його вчення, розвиваючи морально-етичний напрям сократівської філософії.

1. Фундатор Мегарської школи – Евклід з Мегар. Після нього керівниками школи були Евбулід, Діодор, Стілпон та інші, які зосередили увагу на сократівському вченні про поняття. Евклід стверджував, що матеріальний чуттєво-сприйняттєвий світ не можна вважати дійсним (схоже з тезою Платона про те, що «матерія» є «небуття» (meon)). На думку мегарців, пізнавати треба й можливо лише нетілесну, незмінну, розумоосяжну сутність речей (asomata eide). Вони вважали: те, що дійсно існує, – єдине, розумоосяжне, незмінне, тотожне собі та є благом (центральне поняття у філософії Сократа). У їх філософії співіснували положення філософії Сократа й елеатів, а як методам доказу вони надавали переваги софістиці та еристиці.

2. Федон з Еліди (учасник діалогу «Федон» Платона) заснував Елідо-ерітрейську школу. Згодом Мосх, Анхипіл і Менедем з Ерітреї спробували поєднати методологічні принципи мегарців зі вченням про доброчесність, але на засадах кінічної моральної філософії. Крім того, вони намагалися використати також елементи діалектики.

3. Антісфен з Афін став фундатором так званої Кінічної школи. Це найбільш відома в історії філософії школа Сократа. Вона була названа кінічною (грецьк. kynikos – лат. сinic, згодом – «цинік», «цинізм»), можливо, тому, що Антісфен відкрив її в афінській гімназії Кіносарг. За іншою версією, її назва пов’язана зі стилем життя та діяльності кініків. Їхній спосіб життя відрізнявся своїм епатажним характером, зухвалими формами натуралізму в поведінці, що наближало їх в дечому до поведінки тварин, зокрема, собак (kyon), звідки, можливо, й походить назва філософів – «кініки». Висловлювання та спосіб поведінки представників школи характеризувалися сучасниками як скандальні й провокативні. Крім Антісфена, широко відоме ім’я й іншого філософа-кініка – Діогена Сінопського («бочка Діогена», «ліхтар Діогена»).

Філософія кініків невіддільна від способу їхнього життя. Вони вважали, що лише доброчесність є благом, і тільки порочність є злом, інше ж байдуже. Зразком для наслідування кініків вважався Геракл, чиє життя кініки уявляли щоденним подвигом. Антісфен і його послідовники мінімізували теоретичну частину філософії Сократа. Вони зосередили свою увагу тільки на філософії повсякденності, моральній проблематиці й антропології. Моральні загальноприйняті норми розглядалися ними в «негативному» плані. Обмеження потреб, доведене до крайності, повна незалежність від зовнішнього світу з його принадами (Антісфен стверджував, що краще вже збожеволіти, ніж насолоджуватися), уникнення всього порочного – такі імперативи «негативної етики» кініків.

До сфери «позитивної етики» належав культ мудрості й етичних вправ, байдужість щодо наявності свободи й рабства. Вільним вони вважали того, хто внутрішньо вільний, і вільний не від людей, але передусім від себе самого, точніше, від своїх бажань і пристрастей. Діоген довів до логічного кінця первинні принципи кінічного світогляду. Він вів жебрацьке життя (його житло – «бочка Діогена»), їв найпростішу їжу, загартовуючи себе знегодами, холодом і голодом. Він відмовився від сімейного життя, проповідував принцип вільних статевих стосунків, постійно нехтував суспільною моральністю, публічно відправляючи свої сексуальні та інші фізіологічні потреби. Кидаючи виклик античному «істеблішменту», викриваючи святенницьку мораль «пристойного суспільства», кініки протиставили дійсній традиційній культурі, кажучи сучасною мовою, «контркультуру», засновану на «природності», «мудрості», «нонконформізмі», іронії та нігілізмі в найширшому значенні.

4. Арістіпп з Кірени став фундатором Кіренської школи, або школи Кіренаїків. Вона відома також під назвою гедоністична школа (грецьк. gedone, – насолода, задоволення). Кіренаїки зосередили свою увагу на етичних основах існування задоволення та способах його отримання.

Хід їхніх міркувань був приблизно таким: усяке відчуття засноване на принципі руху:

• рівний і спокійний рух викликає почуття задоволення;
  
• поривчастий, бурхливий рух викликає почуття незадоволення;
  
• відсутність руху не дає ані задоволення, ані незадоволення;
  
• задоволення збігається з добром, тому прийнятні лише ті вчинки, що приносять задоволення.
  

Забігаючи наперед, зазначимо, що «задоволення», до якого прагнули кіренаїки, не схоже на спокій духа епікурейців. Адже спокій духу – атараксія – супроводжується відсутністю хвилювань і відчуттів. Для кіренаїків існують два типи насолод: тілесні та філософські; ті й інші наближають до максимума задоволення – до блаженства. Але насолоджуватися життям треба таким чином, щоб не стати жертвою своїх бажань отримувати насолоду. Необхідно володіти собою. Філософія задоволення допомагає, згідно з ученням кіренаїків, практично реалізувати людські бажання, позбавляючи від надмірності, а це і є однією з головних умов щастя. Культ насолод, як духовних, так і тілесних, є певною мірою протилежністю етичним принципам Сократа. Надалі радикалізм учення про задоволення був пом’якшений у пізніх кіренаїків – Феодора та Гегезія.

Платон

Платон (427–347 рр. до н.е.) – найбільш відомий і послідовний учень Сократа, родоначальник античного «ідеалізму», автор численних художньо-філософських творів, написаних у формі діалогів. Головний їхній персонаж – Сократ, який розмовляє з учнями та іншими філософами на найрізноманітніші теми. У ході філософських дискусій виявляються нові для грецької філософії терміни та поняття, виявляються й обговорюються «вічні питання», кристалізуються фундаментальні філософські ідеї. У цих творах найкраще представлений достовірно оригінальний і живий дух давньогрецької інтелектуальної культури. Філософія Платона має системний та енциклопедичний характер, становить собою класичний зразок справжнього філософствування, на основі якого формувалася й продовжує формуватися світова філософська думка.

Тексти Платона за формою діалогічні, змістовно є драматизованим викладом його власних філософських поглядів і принципів, які Платон приписує завжди своєму вчителеві Сократу. У цих творах можна виділити декілька шарів: повсякденний, літературний, міфопоетичний, театрально-драматургічний, філософсько-теоретичний, езотеричний (магіко-містеріальний). У ранніх діалогах буває дуже важко відрізнити філософські погляди Сократа від поглядів власне самого Платона. У пізніх творах фігура Сократа стає все більш декоративною, «церемоніальною».

Космологічна проблематика, якої уникав Сократ, виявилася необхідною для Платона, який прагнув до універсалізму, що включав у свою філософську систему космологію, онтологію, гносеологію, антропологію, соціальну філософію, етику, естетику та філософію освіти. Творчість філософа можна умовно розподілити на три періоди.

До раннього періоду належать, крім інших текстів, такі відомі діалоги: «Протагор», «Крітон», «Апологія Сократа», «Горгій». Філософські погляди, викладені в цих роботах, зазнали сильний впливу філософії Сократа і, мабуть, найбільш адекватно відображають філософські погляди великого вчителя. Вищезгадані діалоги написані приблизно до 388 р. до н.е., тобто до першої подорожі Платона на Сицилію.

У другому періоді були створені, крім іншого, широко відомі діалоги «Федон», «Федр», «Бенкет», «Парменід», «Держава», де виразно простежується теоретичний і термінологічний зсув у бік концептуальності й системності, а також вироблено індивідуальний стиль і мову.

Третій період філософської діяльності Платона відображений у діалогах «Софіст», «Крітій», «Тімей», «Закони». Для цього періоду характерне уточнення філософських позицій, космологічна проблематика, зростання догматизму та відсутність нових філософських ідей. Але й ці твори також позначені геніальністю афінського філософа.

Незважаючи на те, що кожна праця Платона є завершеним твором і в драматургічно-літературному й у філософському планах, все ж тематичний і концептуальний аналіз дозволяє виявити «наскрізні» теми його філософствування. Філософія Платона не є науково-академічною за формою (його мова здебільшого ближча до художньої прози, збагачена яскравими образами, метафорами, символами). Крім того, більшість текстів насичена міфологічними сюжетами як евристичними, пояснювальними моделями. Проте його філософія становить собою цілісну й струнку систему філософського знання. Тут вже досить чітко простежується основна проблематика класичної європейської академічної філософії. У багатьох творах Платона можна тематизувати «онтологію», «епістемологію» (теорію пізнання), «соціальну філософію», «філософську антропологію», «етику» й «естетику». Треба зазначити, що вищеназвані дисципліни (розділи сучасного філософського знання) термінологічно (номінально) з’явилися тільки в епоху Нового часу, зокрема в XVIII і в XIX ст. В античних філософів ці спеціальні галузі філософського знання ще не були позначені й не були досить чітко окреслені їх предметні межі (їх остаточна номінація й кафедральна інституціалізація завершаться лише на початку XX століття).

Крім визначального впливу, який надав Сократ, іншими джерелами, що вплинули на творчість Платона, були: уявлення про незмінний космічний початок – логос і про мінливість матеріального світу Геракліта й Кратіла, вчення про числа піфагорійців, філософія елеатів – вчення Парменіда про буття.

Онтологія. Учення про ідеї та матерію – фундаментальна частина філософії Платона. Як і Сократ, він мало цікавився натурфілософською проблематикою, природою (тобто «фізикою», у термінології досократівської філософії). Однак у пізніх діалогах («Тімей», «Держава») він розробляє свій оригінальний варіант космології. Головними поняттями, за допомогою яких будується система онтології, є «on ta», тобто «буття», «me on» – «небуття», «hyle» – «матерія». Буття й небуття – це два онтологічних полюси, між якими розташований світ речей.

Буття («справжнє буття», світ ідей) вічне, незмінне, абсолютне, розумоосяжне, непросторове, вічне, нематеріальне, тобто ідеальне. Його протилежність – матеріальний світ – швидкоплинний, знаходиться постійно в процесі становлення, чуттєво сприймається. Матерія складається з чотирьох першоелементів: землі, води, повітря та вогню. Якщо послуговуватися термінами міфології, то на космологічному рівні символом матерії є «хаос». Це абсолютна невизначеність і непередбачуваність, безформність, що лякає. Відповідно до цього існує ієрархія, три онтологічних рівні: 1) безформна матерія; 2) видимий, фізичний, «сформований», «речовий», мінливий «світ-космос»; 3) ейдетичний, нерухомий незмінний, «ідеальний світ», що тільки теоретично осягається, знаходиться поза часом і простором, «утопос» («те, що не має місця»).

Між світом ідей і матерією знаходиться те, що Платон називає становленням, тобто світ речей. Вони матеріальні, але разом з тим мають деяку визначеність – форму, за допомогою якої пов’язані з праформами, тобто ідеями. Будь-яка форма речі – результат впливу будь-якої ідеї. Тут криється головна суперечність системи Платона. У діалогах «Софіст» і «Парменід» філософ намагається вустами Сократа вирішити парадокс взаємодії та співіснування довершеного світу ідей і «ущербленого», невиявленого матеріального світу.

Мета філософського дослідження для Платона полягає в тому, щоб пізнати істинний порядок розумоосяжного космосу. Першоосновою всього є ідеї, початкові сутності, прості й неподільні, що знаходяться поза часом і простором, які співвідносяться зі світом одиничних, матеріальних речей як ідеальна схема й матеріальне її втілення. Наприклад, як число «один» і геометрична форма «куля», яким у світі речей може відповідати одне конкретне «тут і зараз», кругле яблуко. Ідеї (idea, eidos ) – це «моделі» речей. Вони незмінні, тотожні самим собі і є початковими зразками всіх форм матеріальних речей. Існують ідеї чисел, геометричних фігур, блага, краси. Вони складають «topos noetos», «розумне місце». Особливу увагу в ієрархії ідей Платон відводить «благу» або «добру» (to agaton).

Ідеї – «архетипи», «парадигми», «праформи», «зразки», (paradeigma – «зразок», «модель», «матриця») конкретних речей. Між ейдосом та одиничною річчю глибочіє непрохідна онтологічна прірва, яку Платон іменує «становленням».

Навіть довершена на перший погляд річ є лише блідою копією, «тінню» справжнього буття. Істинна «краса» («ідея краси») видима лише теоретичним, надчутливим зором, «умоглядом». Тому красиві речі – тільки лише первинні вказівки, «натяки» на путь осягнення справжньої, ейдетичної краси. Ідеї в онтологічному плані завжди первинні, і тільки вони дають можливість існування речей. Відома пояснювальна естетична метафора Сократа: «вродлива дівчина», «гарний кінь», «красива ваза» – лише візуальні натяки на те, чим насправді є ідея краси, яка візуально невидима, а тільки розумоосяжна.

Ідеальний і матеріальний плани буття хоч і протилежні, проте «мають місце бути» та існують як першоджерела, посідаючи полярні онтологічні рівні.

Теорія пізнання. Для позначення знання у греків існувало декілька понять: «матема» (mathema) – вигляд точного знання, «епістеме» (episteme) – близьке за значенням, точне вивідне знання, а «гносис» (gnosis) – знання як форма безпосереднього розсуду істини, що близько за формою до містичної інтуїції. У Платона ми знаходимо співіснування всіх трьох видів пізнання. Розумова діяльність зумовлена існуванням «розумної частини душі». Точніше, істинна природа душі, її «осередок» – це розум (nous, logistikon). У подальшій історії філософії, в епоху схоластики, нусу швидше всього відповідає латинське вираження intellectus agens, а логістикону відповідно ratio. Дещо модернізуючи філософію Платона, можна було б сказати, що нус відповідає новоєвропейському уявленню про розум (reine Vernunft, за Кантом), водночас як логістикон – це розсудок (Verschtand, з його калькульовано-зчитувальними, дискурсивними можливостями, знову ж за Кантом).

Пізнавальна здатність має власну ієрархічну градацію. На нижньому рівні розумової діяльності знаходиться здатність висувати нічим не обґрунтовану думку (doxa), більш високу евристичну позицію займають розсудливі судження (dianoia), нарешті, вищою мірою пізнавальної здатності є діяльність розуму (nous). Платон також використовує поняття ноезис – для позначення діяльності інтелектуальної інтуїції та мислення. Noesis – це термін, що вказує на оперативне мислення, що відбувається без допомоги дискурсивної здатності розуму (nous), і воно виступає як характеристика діанойї (dianoia). На думку Платона, ця форма усвідомленості самого процесу мислення репрезентує вищий рівень людського пізнання.

Розсудку, судячи з етимології, відводиться аналітична, роздільно-розподільна функція, dia – «два», dia-noia означає «мислити роздільно». Розум (nous), з’єднуючи всі акти мислення, є синтетичним, універсальним «органом мислення». Платон вважав, що dianoia посідає проміжне положення між «iндивідуальною думкою» (doxa) і розумом (nous). Математичному знанню Платон відводив більш низький щодо філософського знання рівень у межах раціонального мислення.

Протилежністю розсудливості й розуму у Платона виявляються «віра» й «уподібнення», що належать до сфери чуттєвого. Сфера знання поляризується, у ній протилежними є doxa (міркування) і aletheia (істина). Міркування пов’язане з речами, що чуттєво сприймаються, а розум – зі справжнім буттям розумоосяжних ідей. Міркування належить до становлення, мислення – до сутності.

Однак розум не включається автоматично, його здібності не відкриваються раптом і відразу. Його повноцінній діяльності, його «роботі» передує певний пропедевтичний рівень пізнання. Ця пропедевтика полягає в моральній поведінці й аскезі, а також у систематичному вивченні таких наук: арифметики, або «мистецтва рахування», геометрії, астрономії, музики. На цю класифікацію знання безперечно вплинула піфагорійська філософія, в основі якої знаходилася числова модель Космосу. При цьому Платон зовсім не заперечував значення результатів чуттєвого досвіду, хоч і відводив йому незначне місце. Робота з образами, що чуттєво сприймаються, – це ейкасія (eikasia), тобто сила уяви, здатність розглядати об’єкти, що чуттєво сприймаються, поза їх реальним сприйняттям, навіть не передбачаючи, що вони дійсно існують. Цей термін Платон використав для позначення людської уяви, яка сфокусована винятково на часовій видимості (явищах) або образах.

Як і Піфагор, Платон уважав, що ідеалом точного, а отже, істинного знання є математичне знання. Власне кажучи, грецьке слово «mathema» досить багатозначне та містить у собі значення: «наука», «точне знання». У платонівській гносеології визначальне значення має онтологія. Знання можливе тільки на основі пізнання ідей і становить собою реалізацію принципу дедуктивного мислення, характерного також для математичного знання.

Нарівні з математичними методами Платон використовує так званий діалектичний метод. Діалектика Платона розвивається з діалогічного способу відшукування істини, що використовувався ще Сократом. Це передбачає первинне зіткнення двох діаметрально протилежних думок і подальше відкидання менш доказової, отже, помилкової думки тощо, аж до виявлення безперечного твердження, тобто істини. Шлях пізнання від мінливої видимості до справжнього буття, тобто «наближення» до світу ідей, і є шлях діалектичного мислення. Метод діерези (dieresa), або дихотомічний метод, становить собою розділення, «розбиття» роду на види та отримання численних, усе більш точних, детальних визначень – характеристик шуканого об’єкта.

Як уже згадувалося вище, Платон вважав, що найвищими типами знання є, передусім, математичне знання і, нарешті, філософія («діалектика»), яка виявляється найбільш адекватною формою пізнання буття.

На першому рівні пізнання щодо світу речей, які проходять становлення, ми маємо справу зі сприйняттями та уявленнями, що дають несправжнє знання, тобто знання емпіричного порядку. Істинне знання можливе лише на основі процедури «пригадування» (аnamnesis), тобто того, що вже було відоме душі під час її колишнього існування (поза й до тіла), коли душа перебувала в «безпосередній близькості» до світу ідей, безпосередньо, інтелектуально споглядаючи ідеї. Саме прояснення цього «первинного» знання – мета математичної підготовки та філософії.

Органи чуття не допомагають пізнавати, але, навпаки, відволікають розум, уводять його в коло омани, чуттєвого, «помилкового знання». Відчуття, сприйняття фіксують лише потік змін. Точне й об’єктивне знання пов’язане з вічним незмінним світом ідей – воно теоретичне за своєю природою. Рівні пізнання, за Платоном, можна схематично зобразити таким чином: тому, хто передусім пізнає (філософу) необхідна тілесна й моральна аскеза; потім постійне етичне вдосконалення; заняття музикою (у математичному її аспекті, як це було у свій час у Піфагора); вивчення астрономії, геометрії, арифметики. Нічого нового ми не дізнаємося, знання – це ефективне пригадування, «анамнезис». Діалектика (власне, філософія) – це останній, завершальний рівень пізнання. Тільки такий послідовний порядок етично-епістемологічного «сходження» і може наблизити філософа до достовірно істинного знання.

У логічному плані ідеї, щодо конкретних речей, є найбільш загальними поняттями. Ідеї чисел, геометричних фігур, блага, краси й інші репрезентують класи речей. Мета істинного знання – осягнення незмінних ідей, а не одиничних речей, що постійно змінюються.

Антропологія. Філософське вчення про людину викладається найбільш ґрунтовно у творах: «Федон», «Федр», «Бенкет», «Держава», «Тімей». Воно засноване на вже відомих принципах онтології та епістемології. Тіло (soma) людини (anthropos) складається з матерії (hyle), наділене зовнішньою формою, як й інші речі. Але, на відміну від неживих речей, у людини є щось нематеріальне – душа (psyhe). Людина – деяка єдність ідеального начала (душа) і матеріального начала (тіло). Душа проста (тобто неподільна), безтілесна, нематеріальна, непросторова, вічна, саморухлива, вітальна (життєдайна). Тіло ж складається з частин (органів, тканин), матеріальне, смертне, кінцеве, локалізоване в просторі й у часі.

Душа спочатку перебуває в безпосередній близькості до світу ідей, але, відхилившись від інтелектуального споглядання, «сходить» зі своєї відповідної «орбіти», опускаючись на більш низький рівень буття. Там вона і «вселяється» в неживе тіло, і воно (завдяки численним «суєтним» бажанням) робить її невільною.

Після того, як тіло, вичерпавши свій термін існування, розпадається на елементарні частини, душа зазнає суду богів, які проводять свого роду «морально-етичне розслідування». Якщо душа мала благе, добре життя, прагнула до пізнання, то в наступному народженні боги сприяють її вселенню в інше людське тіло, і вона знову може піднятися на колишній рівень буття, пізнаючи-пригадуючи світ ідей. У тому випадку, якщо її перебування в тілі супроводилося зануренням у стихію чуттєвих задоволень або відмічене було лінивим часопроводженням, «нічогонеробленням», відверненням від знання, то після завершення свого земного життя вона отримує в подальшому земному існуванні тіло нікчемної людини або навіть яку-небудь тварину. Намагаючись простежити «логіку» індивідуальних людських доль, Платон використовує міфологему долі, dike. Для нього діке уявляється майже об’єктивним і неупередженим розподілом міри добра і зла, нагород або покарань. Платон розглядав dike як деяку гармонізуючу функцію вибору свого власного шляху за умови соціальної різноманітності. Арістотель пізніше вирізняв два аспекти діке: такий, що розподіляє, і такий, що відшкодовує, вважаючи принцип справедливості важливою основою соціальної стратифікації.

Душі розрізняються не змістовно, але якістю реалізації заданих властивостей. На думку Платона, їхні характеристики відповідають певним типам діяльності. Грецький філософ виокремлює душі: мудреців, правителів, політиків, лікарів, жреців-гадателів, поетів, ремісників, софістів, тиранів, а також душі тварин.

Хоч душа й неподільна, але в ній визначаються специфічні функції (сфери, частини). Істинна природа душі, її «осередок», її суть зосереджена в мисленні – це розум (nous, logistikon), або розумна частина душі, яка є безсмертною. Однак при поєднанні душі з тілом формуються також дві смертні частини: благородна (tymoedes) і жадаюча (epytimeticon, erotikon). Локалізація душі в тілі така: розумна частина душі перебуває в голові, благородна – у грудях, жадаюча – у нижній ділянці живота. Для спрощеного опису динаміки взаємодії й одночасно внутрішнього конфлікту частин душі Платон у діалозі «Федр» використовує метафору «колісниці». Візничий (розум) намагається приборкати вороного коня (інстинктивно-жадаюче начало) і допомогти рухатися до вірної мети білому коневі (афективно-моральному началу).

Етика й соціальна філософія. Морально-етичне й соціальне вчення Платона представлене в роботі «Держава». Соціальна філософія логічно пов’язана з принципами онтології, теорії пізнання й антропології. Вищим принципом моральності та її метою для громадян довершеної держави є доброчесність і знання. Ці якості правильно формуються тільки в тому випадку, якщо людина прагне до осягнення ідеї блага. Іншими словами, при всій своїй індивідуальності, залежності від соціально-політичного середовища, етичне та соціальне існування особистості повинно бути орієнтоване на досягнення ідеї блага. Центральною віссю доброчесного способу життя є пізнавальні практики та компетентність. Незалежно від гедоністичного принципу, моральне ставлення до людини й суспільства, що ґрунтується на аскезі (стриманості), сприяє активному пригадуванню (анамнезису) істинного образу світу, прихильності до відповідного способу життя й однозначно сприяє поступовому моральному самовдосконаленню людини й держави загалом. Один з найважливіших етичних принципів у соціальній утопії Платона – andreia. Цей термін означав хоробрість, сміливість, мужність, непохитність намірів і дій, готовність людини розумно піти на ризик заради суспільно значущого результату. Згідно з Платоном андрейа – це необхідна цінність, властива передусім воїнам ідеальної держави та життєво необхідна якість для соціального й персонального здійснення добродійної діяльності.

Реалізація етичних принципів на основі справедливості та доброчесності може вступити в конфлікт із загальноприйнятими в поданому суспільстві (полісі) етичними нормами. Тільки моральна (одночасно й «обізнана») людина, подібно Сократу, може зробити вибір між суспільною історичною мораллю і вічними цінностями, вкоріненими у світі ідей. Він, звичайно, віддасть перевагу справжній, позачасовій системі цінностей, яка ґрунтується на «благові», якщо буде неухильно дотримуватися цього шляху, навіть незважаючи на загрозу смерті.

Устрій ідеальної держави повинний відповідати антропологічним типам громадян. Залежно від домінування в людині тієї чи іншої частини душі – розумної, благородної та жадаючої, у суспільстві є дійовими три види доброчесності: мудрість (sophia), мужність (arete) та самовладання (sophrosune). Виходячи з цього, у довершеній державі формуються три соціальні класи (групи): мудреці (інтелектуали-аскети, які правлять державою); воїни-вартові (мужні захисники держави); землеробці, торговці та ремісники (творці й споживачі матеріальних благ), які відчужені від усякої політичної діяльності, володіють особистим майном, у них є сім’ї, на відміну від мудреців і воїнів.

Платон пропонував проект своєрідної «соціальної селекції». Соціальні групи повинні формуватися педагогами, які виховують усіх дітей поза сім’єю, у свого роду «інтернатах», спостерігаючи та визначаючи здібності дітей. Залежно від характеру й досягнень їх потім направляють до тієї соціальної сфери, де вони можуть виявити себе найкращим чином. Мати і батько повинні бути тільки біологічними, а виховання – суспільним. Так планувалося підірвати корупцію та близькородинні зв’язки, що перешкоджають реалізації компетентності як однієї з найвищих якостей громадян ідеальної держави. Платон навіть зробив декілька спроб реалізувати свій соціальний проект на Сицилії, але зазнав невдачі.

Тільки в довершеній державі може здійснитися морально повноцінне організоване життя, оскільки ним будуть керувати філософи, які не володіють приватною власністю, а отже, не корумповані, які не використовують родинні зв’язки. Вони встановлюють «правила гри» – створюють адміністративний порядок і морально-етичний клімат у державі відповідно до доступних тільки їм знанням ідеального зразка моральної дії.

У роботі «Держава» Платон піддав філософському аналізу шість основних історичних типів державного устрою: тиранію, демократію, олігархію, тимократію, монархію та аристократію. Він показав динаміку переходу від однієї форми правління до іншої, зазначивши, що причиною деградації державного устрою є антропологічна неповноцінність. Складність формування розумної держави полягає не тільки в «недоброчесності» громадян, але й у їх політичній наївності, коли навіть «благі наміри» можуть призвести до системних зловживань. Наприклад, така доброчесність, як тіме (time), гідність, благородство, честь – фундаментальна властивість душі воїна, може використовуватися з корисливою метою. Згідно з Платоном, тімократія – це тип державного правління, коли група людей узурпує владу, експлуатуючи суспільну повагу до благородства як такого.

Хоч жодна з держав не відповідала довершеній моделі, ідеальному зразку, виявленому Платоном, він однак уважав переважним аристократичний і монархічний типи держави.

Космологія. Питаннями космогонії та космології Платон займався для того, щоб більш широко та фундаментально обґрунтувати своє вчення. Як і теорія знання, антропологія, етика та вчення про державу, космогонія й космологія послідовно вбудовуються в базисну онтологічну схему. У своєму пізньому діалозі «Тімей» Платон розвертає систему світобудови, яка загалом не суперечить давньогрецьким уявленням про будову космосу. Спочатку Деміург (Творець) створює Світову Душу. Потім уся речовина розділяється Деміургом на чотири першоелементи (стихії): землю, воду, повітря, вогонь. З цих першоелементів були створені потім речі й органічні істоти, включаючи людину. Щось подібне ми зустрічаємо в Емпедокла, а пізніше – у Арістотеля.

Світова Душа посідає місце між світом ейдосів (ідей) та одиничними речами матеріального світу. Вона безтілесна, саморухома та містить у собі відношення математичного порядку (міру, числові відношення різного роду). Душа тотожна піфагорійському принципу гармонії як джерелу всесвіту, що все упорядковує.

Структура космосу Платона загалом відповідає астрономічним уявленням його часу. Космос сферичний, тобто подібний до кулі та єдиний. У його центральній частині знаходиться Земля, оточена прозорими сферами, що постійно обертаються, до яких прикріплені планети й зірки. Відповідно до числа планет є сім сфер (сьома – зоряна). Світовий рік у Платона дорівнює 10000 земних років, після його завершення відбувається світовий потоп і всесвітня пожежа, виникає хаос. Потім знову світ повертається до початкового космічного порядку. Таке уявлення про циклічність космосу загалом відповідає архаїчним космогонічним і космологічним сюжетам міфопоетичної епохи.