В. В. Буряк Антична філософія

Стоїцизм

Зенон з Китія (335–262 до н.е.) заснував школу стоїків. Широкого поширення стоїцизм отримав в елліністичну епоху, особливо великим був його вплив на античну культуру Стародавнього Риму.

Будучи уродженцем міста, розташованого на острові Крит, Зенон у віці 22 років прибув до Афін, де культурне життя загалом і філософська діяльність зокрема переживали добу розквіту. Спочатку Зенон став учнем кініка Кратета, а потім і Стільпона. Дещо пізніше він зацікавився філософією мегарців (Діодор, Ксенократ). Академічна філософія також вплинула на формування поглядів Зенона. Біля 300 р. до н.е. він заснував власну школу. За місцезнаходженням зборів (грецьк. stoa poikilе – «строкатий портик») – зал в Афінах, де збиралися учні Зенона – за школою закріпилася назва «Стоя», а філософів цієї школи стали називати стоїками.

За більше, ніж 500-річну історію існування Стої послідовниками Зенона було написано велику кількість творів. Однак від перших 300 років її існування збереглися лише фрагменти окремих робіт. При цьому треба врахувати, що деякі стоїки принципово нічого не писали, а авторство й датування текстів, що залишилися, складно визначити. Усе ж можна умовно виділити три головні періоди розвитку стоїчної філософії: Стародавню Стою (епоха еллінізму), Середню Стою (епоха Римської республіки), Пізню Стою (епоха Імперії).

Після смерті Зенона головою Стародавньої Стої став Клеанф, а потім Хрісіпп – найбільш плідний автор та активний популяризатор ідей стоїцизму. Зрештою, філософія стоїків сформувалася під впливом учнів Геракліта, Сократа, Платона, Арістотеля та кініків, з особливим акцентом на етичній проблематиці. Згідно з їхнім ученням, головна мета філософії полягає в тому, щоб виявити основу етичного життя. Однак справжня моральність може бути віднайдена лише завдяки істинному знанню. Зенон вважав, що тільки на основі наукового пізнання може бути сформована достовірно етична поведінка. Тут доречно пригадати основоположення філософії Сократа про те, що максими «доброчесність» та «мудрість» є однопорядковими поняттями, «благо» й «істина» – взаємодоповнювані й окремо один від одного немислимі.

Від самого виникнення школи, не без впливу Зенона, відбувся розподіл філософії на три основні частини: логіку, фізику й етику. Такого роду розподіл уже існував у філософів Давньої Академії (Ксенократ) і, швидше за все, саме звідти був запозичений стоїками. При цьому Клеанф до логіки додавав риторику, до фізики – теологію, а до етики – політику.

Логіка поділялася на діалектику (так ще Платон називав філософію) та риторику. До діалектики належало і вчення про критерії, і вчення про визначення понять. Власне кажучи, вчення про критерії становило собою епістемологію. Стоїки вважали, що критерієм достовірності є очевидність (безпосередні дані відчуттів), що свідчило про їхній крайній емпіризм. У межах діалектики ними розвивалося вчення про означуване (semainon), до якого входили поетика, теорія музики, граматика; і вчення про означальне (semainomenon) – власне формальна логіка.

Головна перевага методу наукового пізнання стоїків, логіки, полягає передусім у тому, що він становить собою систему раціональних переконань, яку не можна зруйнувати окремими запереченнями. Головна суперечність у теорії пізнання стоїків містилася в рівнозначному визнанні двох суперечливих тез: сприйняття – основний критерій істини; закон є основоположенням істинного знання.

Фізика. Вчення стоїків про світ суворо моністичне, на відміну від арістотелівського дуалізму. І це монізм матеріалістичний. Дійсним буттям володіють тільки тіла (Бог, душа та її афекти, а також властивості речей). При цьому одні тіла можуть у повному обсязі (зберігаючи свою тілесну єдність) проникати/пронизувати інші тіла. Сама по собі речовина тіл не має ніяких якостей. Усі властивості тіл набуваються ними завдяки конструктивній силі розуму (logos). Усі окремі сили походять від єдиного центру, «першосили», що пов’язує всі речі світу й забезпечує його єдність. Ця сила також і тілесна, становлячи собою деяке космічне найтонше дихання, всесвітній животвірний вогонь (pneuma). Ця довершена сила є благим розумом, божеством. Її відношення до світу речей аналогічне відношенню нашої душі до тіла: яка проникливо одухотворяє й облагороджує його.

Космогонія. Для того, щоб створити світ (або тіло світу), розум (logos) перетворив вогненну пару спочатку в повітря, потім у воду, частина якої стала землею, інша залишилася водою, третя стала повітрям, з якого з’явився вогонь. Через певний час виникає світова пожежа, і всі речі знищуються в ньому. Потім все поновлюється. Тут очевидний зв’язок з міфологічними нарративами про світові цикли, космогоніями Геракліта, Емпедокла, Платона.

Етика. Морально-етичне вчення стоїків ґрунтується на простому та зрозумілому основоположенні: світом керує розумне начало (дещо подібне до «закону природи»). Тільки людина як розумна істота спроможна пізнати закономірності, що пронизують світ, і свідомо їх дотримуватися. Життя відповідно до природи і є вищим етичним принципом стоїцизму. Вища доброчесність – досягнення блага через розумне дотримання природних закономірностей. Найгірше зло – результат етичної неспроможності, що відбувається внаслідок нерозумної поведінки. Усе інше: здоров’я, життя, власність, влада, честь – не є благом, оскільки байдуже. Адіафора (грец. αδιαπηορα) – термін стоїчної філософії, що вказує на моральну індиферентність (байдужість).

Задоволення саме по собі не є благом. Воно лише свідчення отримання нами результату при досягненні правильних цілей. Воно – ознака, «маркер», але не мета. Оскільки сильні емоції, афекти виводять нас з рівноваги (яка сприяє розумній діяльності), то їх потрібно викорінювати. Необхідна свобода від афектів досягається через апатію, тобто незворушність, байдужість, відстороненість, відчуженість.

Надалі стоїцизм з Греції переміщається до Риму. Найбільш значним філософом Середньої Академії був Панетій (Панецій), який посилив практичний (прикладний) бік філософії стоїцизму, спираючись в основному на положення Платона й Арістотеля.

Пізня Стоя широко відома діяльністю таких філософів, як Сенека (5–65 рр.), Епіктет (50–140 рр.) і римський імператор Марк Аврелій (121–180 рр.). Дуже відчутним є моралізаторський дух римського стоїцизму. Теоретична складова вчення стоїків до цього часу була мінімізована, а на перший план висунулися проблеми самопізнання та внутрішньої рефлексії, що зближує філософію стоїків з екзистенціально-релігійною філософією. Стоїки також можуть вважатися основоположниками європейської традиції практичної філософії. Деякі положення та проблеми римських філософів дозволяють вважати стоїцизм попередником екзистенціалізму XIX–XX ст.

Епікуреїзм

Епікур (341–270 рр. до н.е.) народився на острові Самосі, був учителем філософії в Колофоні, Мітілені, Лампсакі, нарешті, у 306 р. до н.е. опинився в Афінах, де створив коло своїх послідовників (школа отримала назву «Сад Епікура»), куди входили також і жінки, що було рідкісним явищем у традиції античної філософії. Найбільш відомий твір Епікура – «Головні думки», що нарівні з трьома листами зберігся з усього численного корпусу творів, йому приписуваних. Сам Епікур вирізняв у своїй філософії три основні частини: каноніку (систематику основоположень, свого роду теорію пізнання), фізику й етику. Дві перші частини були ніби пролегоменами до центральної частини – етики.

Каноніка. Головною проблемою каноніки є питання про критерії істини. Таким критерієм у теоретичному плані виявляється сприйняття (aisthesis), а в практичному плані – почуття (pathe) задоволення або незадоволення. Сприйняття – це те, що цілком очевидне і, таким чином, істинне. Помилка під час процесу сприйняття відбувається не на чуттєвому рівні, а через неправильне судження (тобто на логічному рівні). На основі сприйняття формуються поняття (prolepsis), що також належать до критеріїв, оскільки вони корелюються спочатку очевидністю сприйняття.

Фізика Епікура помітно залежить від філософії Демокріта, звідки запозичаються основні поняття, якими виявляються атоми та порожнеча. Відрізняючись один від одного вагою, обсягом, формою, атоми знаходяться в постійному рівномірному русі. Між ними знаходиться однорідна порожнеча. Особливістю, що відрізняє епікуреїзм від атомізма Демокріта, є ускладнення руху атомів у порожньому просторі. Рух атомів не прямовисний (падіння атомів згори вниз), як у ранніх атомістів, але відбувається під кутом, що забезпечує різноманіття руху у світі та пояснює феномен свободи волі.

У цілому епікурейська картина світу грубо механістична. Кількість світів, що складаються з комбінацій атомів, нескінченна, всі вони виникають і розпадаються в часі, перебуваючи на різних стадіях існування. Між окремими світами знаходиться порожній простір, metakosmia. Боги складаються з найтонших світлих тіл, вони антропоморфні (розрізняються за статтю і навіть розмовляють грецькою мовою). Вони безсмертні та знаходяться в стані незмінного блаженства. Кількість богів також нескінченна. Руйнування світів не може зашкодити їм, оскільки вони перебувають у «міжсвітові» (metakosmia).

Антропологія Епікура невіддільна від теорії пізнання та має елементи «еволюціонізму». Згідно з Епікуром живі істоти з’явилися із землі, а з їхніх первинних форм, зрештою, залишилися найбільш життєздатні. Душі тварин і людей складаються з вогненних, повітряних атомів, а також з особливого роду найтоншої речовини, що передається від батьків і забезпечує здатність відчуттів. Душа двоскладова. Нерозумна її частина поширена по всьому тілу, а розумна зосереджена в грудях. Після смерті тіла атоми душі відділяються та розсіюються.

Пізнання здійснюється, як і в Демокріта, завдяки наявності образів (eidola), що є «відбитками» в нашій душі, як спогади дійсних і вже не дійсних об’єктів. Образи ініціюють інтелектуальні рухи в нашій душі.

Учення про волю. Рухи в душі, спрямовані на діяльність тіла, утворюють те, що ми називаємо волею. Стоїчному фаталізму Епікур протиставляє вчення про свободу волі. Вічність атомів гарантує вічність душевного життя та повинна позбавити людину страху перед смертю.

Етика Епікура базується на пріоритеті задоволення, яке оголошується єдиним і безумовним благом. Мета всякого буття полягає в індивідуальній діяльності. Радикальний емпіризм і послідовний матеріалізм дозволили Епікуру створити основи етичного вчення.

Наше почуття (pathos) виключно визначає поняття добра і зла. Як задоволення є знаком блага, так страждання є знаком зла. На відміну від гедоністичного принципу, що висувається Арістіппом, фундатором кіренської школи, Епікур вважає справжнім задоволенням не конкретні акти чуттєвого задоволення, а лише їхню цілісність, що складає відчуття щасливого життя. Задоволення виникає у разі задоволення якої-небудь потреби, тобто в усуненні незадоволення. Задоволення не самоціль, але звільнення від страждання. Така мета, кінцевим пунктом якої є безтурботність духу.

Тілесні задоволення на порядок нижче «душевно-духовних» задоволень. Способами захисту від страждань Епікур вважає самовладання, мужність, презирство до смерті. Саме життя філософа було зразком наслідування для його послідовників. Помірність у всьому й задоволення малим – таким було його кредо.

Епікур теоретично показав і практично довів, що вільний індивідуум шляхом розумного обмеження (регулювання) бажань у змозі вести автономне існування, цілком незалежне від зовнішнього оточення. Насолода життям необхідна, але не повинна стати самоціллю, що обмежує нашу свободу, а тільки вона, зрештою, стає засобом усунення рабської залежності від наших бажань. Нас ніщо не повинно зв’язувати (і прив’язувати), навіть бажання жити. Дружбу він ставив вище за любов і сімейні стосунки.

Загалом етичне вчення Епікура стало концептуальною основою традиції античного індивідуалізму, посилюючись у міру розвитку й становлення європейської громадянської самосвідомості. Учнями Епікура були Метродор з Лампсака, Ермарх з Мітілени, Полістрат, Філодем, Лукрецій Кар. У XVII ст. епікурейську філософію намагався відродити французький філософ П’єр Гассенді («Звід філософії Епікура»). Етичне вчення епікурейців стало важливою частиною формування моральної рефлексії в історії європейської філософії та культури (див., наприклад, «Сад Епікура» Анатоля Франса).

Скептицизм

Піррон з Еліди (360–270 рр. до н.е.) був основоположником античного скептицизму. Як і Сократ, Піррон не написав жодного твору, тому його вчення відоме тільки зі вторинних джерел – з текстів пізніших філософів, наприклад, Тімона з Фліунта, автора безлічі творів.

На відміну від стоїчної філософії, скептицизм не був широко популярним. Однак ідеї скептиків дуже вплинули на подальший розвиток грецької філософії. Погляди Піррона сформувалися під впливом Анаксарха, учня Демокріта, кіренаїків і софістів (звідси тенденція до релятивізму). Епістемологічний песимізм скептиків був частково викликаний розчаруванням у наївному оптимізмі, властивому раннім досократичним філософам. В елліністичну епоху сформувалося три основні школи скептицизму: Давній скептицизм, Середній скептицизм і Молодший скептицизм.

Давній скептицизм був заснований Пірроном, а його значення посилене працями Тімона, головною метою якого було вирішення триєдиного завдання: зрозуміти, у чому полягають властивості речей; як треба ставитися до цих властивостей; яка користь цього ставлення. Перші два питання вирішуються положенням, що властивості речей нам невідомі, оскільки наше сприйняття цих речей не дає нам істинного знання про них. Сприйняття речей – лише «видимість», «міркування», doxa, що приймаються нами за реальність (але не є такою); вони завжди суб’єктивні.

Ми ніколи не повинні стверджувати «це є те», але можемо говорити «це здається мені таким». З цього випливає основна теза скептицизму: стриманість від міркувань (epoche, aphasia, akatalepsia) – це виключно вірне ставлення до світу речей. Наслідком такої епістемологічної настанови є, згідно з Тімоном, і відповідна життєва позиція ataraksia, apatia, яка веде до спокою духу, доброчесності, непомутненості свідомості мінливістю міркувань та афектів, ними викликаних.

Середній скептицизм. Так звану Середню школу в межах існування Малої Академії заснував Аркесілай з Пітани (315–240 рр. до н.е.), який, так само, як і Піррон, нічого не писав. Його вчення дійшло до нас в опосередкованому вигляді. Він дотримувався надто радикальної думки щодо пізнаваності світу, стверджуючи, що ані за допомогою почуттів, ані за допомогою розуму ми не можемо досягти істини. З цього походив логічний висновок – можлива лише стриманість від яких-небудь міркувань (epoche). Він був настільки послідовний у своєму вченні, що навіть це своє принципове твердження не вважав знанням. Послідовником Аркесілая був Лакід з Кірени, після якого наступними були Телекл, Евандр, Гегезілай.

Найбільш видатним філософом, який працював у Новій Академії, вважається Карнеад з Кірени (214–129 рр. до н.е.) Його вчення відоме з творів учнів, передусім Клітомаха. Карнеад досліджував проблему можливості пізнання взагалі. Він аналізував попередні системи філософії, піддаючи їх жорсткій критиці. Його метою було визначення міри й умов імовірності актів пізнання. Відштовхуючись від головного питання: «Чи можливе знання?» – він дійшов висновку, що воно неможливе внаслідок відсутності надійного критерію істини. Карнеад також заперечував можливість доказу, оскільки будь-який доказ потребує іншого доказу, і так до нескінченності.

Особливо гостро він критикував теологічні конструкції стоїків – доказ буття Бога з принципу доцільності та саме уявлення про існування Бога як «живої розумної істоти» (dzoon logikon). Як і його попередники зі скептичної школи, Карнеад прийшов до висновку про те, що достовірне знання абсолютно неможливе, у зв’язку з чим необхідно відмовитися від будь-яких стверджувальних міркувань. Проте він вважав, що можливі три ступені ймовірності наших уявлень. Етика Карнеада істотно не відрізнялася від попередніх скептичних учень: треба жити відповідно до природи, доброчесністю є прагнення до природних благ.

Молодший скептицизм. Третя формація скептичної школи була заснована Енесідемом з Кносса (I ст. н.е.). Він намагався реставрувати первинний, пірронівський вигляд скептицизму, що протистоїть усякого роду догматизму й епістемологічній самовпевненості. Енесідем не бажав, щоб скептицизм організаційно й ідейно залежав від академічної філософії, як було з філософами Середньої школи (Аркесілай – Карнеад). Але цього досягти йому, однак, до кінця не вдалося.

У вченні молодших скептиків сполучилися ідеї раннього (давнього) скептицизму, академічної школи та школи «емпіричних» лікарів, які філософствували (з них найбільш відомий Секст Емпірик). Саме в цей час отримує поширення вчення про десять «пірронівських троп» – тези, що доводять відносність усіх наших уявлень (чуттєвого сприйняття) про світ речей.

Як і засновник античного скептицизму Піррон, голова Молодшого скептицизму Енесідем стверджував, що ми нічого не можемо знати про дійсність, оскільки кожному міркуванню можна протиставити рівнозначне заперечення. Унаслідок цього ми не повинні що-небудь стверджувати (epoche), навіть те, що ми нічого не можемо пізнати. Завдяки цьому досягається справжнє задоволення – безтурботність і спокій духу (ataraxia), а також незворушність (apatia). Ці стани є для скептиків усіх шкіл і напрямів вищою метою і цінністю.

Інший видатний представник молодшого скептицизму Секст Емпірик (кінець II ст.), сучасник Галена, найвідомішого лікаря пізньої античності, автора творів «Три книги Пірронових положень», «Проти вчених», крім повторення положень своїх попередників, піддав сумніву принцип причинності, а також позитивність етичного пізнання. Оскільки «за» і «проти» врівноважують «важелі пізнання», то ми повинні утримуватися від будь-якого позитивного твердження, що робить знання недостовірним і тому неможливим. Усвідомлення цього приводить нас до апатії та атараксії, що є головною метою філософії. У практичному житті треба керуватися традиційними нормами та життєвим досвідом. Молодший скептицизм сприяв подоланню еклектичних умонастроїв, що розповсюдилися в перших століттях нової ери. Це стало імпульсом для формування позитивної духовно-пізнавальної атмосфери та відродження класичних принципів античної філософії у вигляді неопіфагореїзму й неоплатонізму.

Неопіфагореїзм

Стоїки, скептики й різні інші еклектичні філософські школи епохи еллінізму віддавали перевагу практичній філософії. До того ж осередком культурного, зокрема й філософського життя в перші століття нової ери стала Олександрія. Там перетнулися західний і східний стилі філософствування. Саме там почав формуватися найбільш продуктивний спосіб вироблення нових філософем. У подальшому тисячолітті іудео-християнський комплекс ідей став домінувати в державах Середземномор’я. Виникли нові способи постановки та розв’язання релігійних, філософських, етичних, естетичних, соціально-політичних проблем, здебільшого актуальних і сьогодні. Відбувалося також оновлення тематизації філософського знання. Антична метафізична традиція на ґрунті олександрійського інтелектуального середовища досягла свого вищого підйому у формі неоплатонізму.

Безпосередньо неоплатонізму передували філософські вчення, так чи інакше пов’язані з ідеалістичним (ненатурфілософським) напрямом античної філософії. Передусім треба зазначити неопіфагореїзм і платонізм. Ці напрями об’єднує між собою інтерес до проблеми співвідношення світського та сакрального, етики й релігії, душі й тіла, раціонального й ірраціонального шляхів пізнання, меж аскези та путі богопізнання.

Серед представників неопіфагореїзму треба згадати Нігідія Фігула (перша половина I ст. до н.е.) – товариша Цицерона і Ватінія. У другій половині цього століття були також відомі Модерат з Гадеса й Аполлоній Тіанський, чиє ім’я тісно пов’язане з проведенням магічних і теургічних практик. Менш відомі Нікомах з Герази, Нуменій і Філострат. Погляди неопіфагорійців мали певною мірою еклектичний характер, оскільки в їхній філософії співіснували давній піфагореїзм з платонізмом, перипатетизм і стоїчна філософська традиція.

Метафізика неопіфагорійців ґрунтується на визнанні фундаментального значення одиниці (форма) і двійці (речовина). Помітна тенденція до трансцендування ідеального начала, і тоді одиниця ототожнюється з Богом, вищим розумом, божественною душею світу, всесвітньою теплотою, пневмою (pneuma). Принаймні, божество розумілося ними як трансцендентне розумоосяжне єдине.

Неопіфагорійці вважали, що ідеї Платона нереальні, але є тільки архетипи (праформи) речей. Між світом ідей і матерією, згідно з їх ученням, знаходиться Світова Душа. Філософи цієї школи засвоїли й інтерпретували вчення про категорії Арістотеля. У сфері етики й соціальної філософії вони комбінували й поєднували положення Платона, Арістотеля та стоїків. Загалом же філософія неопіфагореїзму має релігійно-містичний характер, з особливим акцентом на аскетизмі й доброчесній поведінці.

Дуже близькими до цієї школи були платоніки, що були під впливом піфагореїзму (I–III ст.). Найбільш відомі з них Евдор, Плутарх Херонейський, Максим з Апулей, Феон Смірнський, Албін, Цельс, Нуменій, Кроній, Гарпократіон, Гермес Трисмегіст. Проблеми встановлення градації світів, обґрунтування буття надприродного начала, основи етичних норм і т. ін. знаходяться в центрі уваги цих філософів. Простежується також спроба синтезу платонізму й арістотелізму в галузі метафізики й антропології. Загальною темою для філософських учень піфагорійсько-платонівського типу є думка про надчутливе й надрозумне богопізнання. І неопіфагореїзм, і платоники, що піфагорюють, підготували інтелектуальний і культурний ґрунт для появи неоплатонізму.

Неоплатонізм

Неоплатонізм був, разом з раннім християнством і гностицизмом, найбільш значним інтелектуальним і духовним явищем елліністичного періоду в пізній античній культурі. У ході розвитку неоплатонізму були здійснені синтез, систематизація, уточнення й подальше розгортання вчень Платона й Арістотеля в містико-теологічному напрямі. Ідеї неоплатоніків значно вплинули на формування середньовічної європейської й арабо-мусульманської філософії. Ідеї неоплатонізму досить сильно виявлені в середньовічній містиці, у філософії епохи Відродження, у філософії Нового часу, німецькій класичній філософії (Шеллінг), у православній релігійній філософії XIX–XX ст.

У багатьох культурних осередках античного Середземномор’я сформувалися впливові школи неоплатонізму: у III ст. н.е. – Римська школа (Плотін, Порфірій), у IV ст. – сірійська школа (Ямвліх), також у IV ст. – пергамська школа (імператор Юліан), у V–VI ст. – афінська школа (Прокл), у V – на початку VII ст. – олександрійська школа. У римській філософії сприйняли ідеї неоплатонизму й розвивали їх далі Марій Вікторін, Марціан Капелла, Боецій. У центрі неоплатонізму перебуває вчення про надсуще єдине буття та ієрархічну будову світу. Основоположником неоплатонізму був Плотін, а систематично розробив і надав філософському вченню завершеної форми Прокл.

Філософська система неоплатоніків – це не просто сума чергових коментарів чи ортодоксальне тлумачення філософських поглядів Платона, але грандіозний, послідовний і цілісний синтез елементів піфагореїзму, платонізму, арістотелізму, іудео-грецької традиції філософії та стоїцизму. Плотін і його послідовники здійснили небезуспішну спробу подолання онтологічного розриву у філософії Платона. Вони переконливо відповіли на проблематичне для платоніків питання: як вічний і незмінний світ нематеріальних ідей може співіснувати з перманентно мінливим світом матеріальних речей? При цьому вони спиралися на моністичну систему стоїків.

У центрі уваги неоплатоніків знаходилися принципові для класичної античної філософії проблеми. Серед них були такі: протилежність і єдність кінцевого й нескінченного; співвідношення ідеального начала та матеріального; можливості й межі пізнання; морально-етичні шляхи самоздійснення, природа та способи осягнення прекрасного.

Аммоній Саккас, який викладав філософію Платона в Олександрії в першій половині III ст. н.е., вважається основоположником неоплатонічної філософської традиції. Але все ж найбільший внесок у розвиткові неоплатонізму належить іншому філософу – Плотіну (204–270 рр.). Саме він по праву може вважатися фундатором неоплатонізму.

Спочатку Плотін був учнем Аммонія, а потім переїхав з Олександрії до Риму та сформував там свою власну школу. Він переосмислив основні положення філософії Платона та сконструював своєрідну оригінальну форму платонізму (неоплатонізм), яка мала набагато менше внутрішніх протиріч і уявлялася більш завершеною.

Онтологія. Плотін, у порівнянні з попередньою платонічною традицією, максимальним чином трансцендує (виводить за межі світу, що чуттєво сприймається) першоначало, яким є «першоєдине» (to proton), або «єдине». В онтологічному плані воно знаходиться «вище» за будь-який вид буття. Першоєдине безмежне й невизначуване, а зрештою й непізнаване. Йому не може бути приписаний жодний атрибут: ані кількісний, ані якісний, ані інтелектуальний.

Першоєдине самототожне й перебуває поза будь-якими відмінностями чи опозиціями. Тому воно й не може мислитися як «об’єкт», що протистоїть «суб’єкту», який мислить. Воно не має особистісних характеристик і тому не є рефлексивним (тобто не може пізнати саме себе). Мабуть, єдина його позитивна властивість полягає в тому, що воно є основою всього сущого (у тому числі, ідей, душ, речей тощо), хоч саме в будь-якій основі й не має потреби.

Світ сущого, зовнішнього й повторюваного щодо першоєдиного (to proton), виникає внаслідок його надмірності, яка виявляється у вигляді еманації (лат. emanation). Латинський термін emanation, «витікання», «розсіювання» є эквівалентом грецького probole. Образно-символічно процес «еманування» можна уявити як нескінченне та безперервне «розсіювання» буттєвих, творчих енергій. Еманація пронизує низхідні рівні світу, що проникають у явища й речі аж до безформної матерії. Цей процес зображується Плотіном у термінах «люмінесцентної» (світлоносної) символіки, при цьому використовуються метафори: «сонце», «світло», «сяйво» тощо. Загалом ця система світу може бути схарактеризована як «система динамічного пантеїзму».

Перехід від надбуття до буття і, нарешті, до небуття порівнюємо з поступовим переходом від засліплююче-яскравого світла (першоєдине) до абсолютної пітьми (матерія). Як і в Платона, онтологія Плотіна базується на зіставленні абсолютного буття («першоєдине», «благо», «сонце») абсолютному небуттю («безформна матерія», «пітьма», «зло»). Однак, на відміну від того онтологічного розриву між двома полюсами буття («ідеї» – «матерія»), що властивий філософській системі Платона, у Плотіна ми знаходимо безперервну ієрархічну систему поступового сходження (градації) від вищого рівня буття до нижчого, що позбавляє подану філософію від визнання радикального «онтологічного розриву», властивого платонізму. Ієрархічна система рівнів буття у філософії Плотіна може бути схематично описана таким чином.

Центральне місце посідає, як уже зазначалося, першоєдине (єдине); воно чуттєво не сприймається та інтелектуально не пізнається. Унаслідок своєї потужності й надмірності воно «виходить за свої межі» у вигляді нескінченно низхідних потоків нематеріальної енергії, еманації, що описується за допомогою світлової символіки. Так починають «зароджуватися» подальші рівні буття.

Першою формою виявлення єдиного поза ним самим є Розум, або Нус (nous), що є чистим мисленням, одночасно виявляючись другим рівнем буття. Нус у Плотіна – мислення не дискретного (формально-логічного), але континуального (безперервного) порядку, завжди завершене й цілісне. Це чистий інтелектуальний акт. Об’єктом такого мислення, з одного боку, є першоєдине (хоч Нус і не може збагнути його адекватним чином), з іншого боку, саме це мислення (nous) само себе мислить.

Нус містить у собі п’ять ідей / категорій: буття, рух, стійкість, тотожність, відмінність (це вже було в Платона в діалозі «Софіст»). Надалі ці платонівські категорії у Порфірія замінені десятьма арістотелівськими категоріями: сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Отже, змістом Розуму є ідеї (згідно з термінологією Платона) або категорії (згідно з термінологією Арістотеля), при цьому кількість їх в окремих школах неоплатонізму різна.

Далі через обмеження Нуса утвориться наступний, третій рівень буття – душа (світова душа), psyche, яка є безтілесною та неподільною. Вона виконує роль опосередкованої ланки між світом розумоосяжним (kosmos noetos) і світом чуттєво сприйняттєвим (kosmos aisthetos). Вона – межа й одночасно засіб реалізації ідеального в матеріальному. Небо та зірки, підносячись над іншою природою, знаходяться в складі космічної душі. Між сферою зірок і землею мешкають нематеріальні істоти – демони. Іпостассю (інобуттям) нематеріальної світової душі стає її похідне, тобто природа (physis). А вона вже безпосередньо сполучається з «тілом світу», з речами і явищами матеріального порядку. Обидві частини світової душі містять у собі індивідуальні душі.

Четвертий рівень представлений матерією, що, як і в Платона, є повною протилежністю надчутливому світу, будучи множинною та дискретною, а не цілісною й континуальною, як це властиво вищому рівню.

Матерія мінлива, розпадається на відділені одна від одної речі, пасивна й не має справжнього існування; це чиста можливість, небуття, недійсне. З естетичної точки зору вона невизначена, безформна, «необразна», це тінь справжнього буття, темрява, пітьма, хаос. В етичному плані це втілення «зла», навіть «першозло». На рівні матерії – еманація, як світлова субстанція, виснажується/витончується, подібно до світлового променю в морських глибинах або променю сонця в густому тумані.

Усі процеси в матеріальному світі відбуваються завдяки дії ідей, архетипів (початкових форм-зразків), включаючи ідеї чисел, геометричних фігур, ідеї блага й краси. Операційною основою формування матерії служить розумне «сім'я речей» (logoi spermatikoi), воно ж є і сутністю речей. Усі речі знаходяться в гармонійному союзі з іншими речами на основі природного причинного зв’язку, що полягає в принципі симпатії (sympatia).

Теорія пізнання Плотіна тісно пов’язана з його етичними уявленнями. Оскільки чуттєве буття відволікає душу від самопізнання й пізнання взагалі, то тілесне існування повинно бути піддане аскетичному очищенню й суворій етичній і тілесній дисципліні. Тільки мислення (dianoia, logismos), хоч і не повною мірою, дозволяє нам пізнавати дійсний світ. Однак межею нашого інтелекту є сфера розуму (nous). Вийти за межі раціонального мислення нам може дозволити тільки особливий стан нашої свідомості – екстаз (extasis). Це абсолютне абстрагування від будь-якого змісту й визначеності (обмеженості) свідомості, що супроводжується відчуттям несвідомого захоплення, злиття з абсолютом, спогляданням неземного сяйва.

Антропологія. Як світова душа співвідноситься з матерією, так й індивідуальна душа співіснує з тілом. Душа людини формує його матеріальне тіло, «освітлюючи» його зсередини відблисками надчутливого світла, становить собою зв’язуючу (рятівну) ланку та спосіб, що вказує на вихід з відсталого матеріального світу до більш піднесених світів. Душа безсмертна та має свободу волі. Подібно до піфагорійців і Платона, неоплатоніки дотримуються вчення про переселення душ (metempsychosis), що стосується навіть душ тварин і рослин. Аскеза (стриманість) і катарсис (очищення) є неодмінними практиками філософа, який пізнає, і його підготовкою до шляху знання.

Естетика. Існування всіх елементів і частин світу в неоплатонізмі гранично естетизоване. Теорія пізнання також невіддільна від практик естетичного споглядання. Краса й досконалість речей, у свою чергу, не автономні, вони – чуттєво сприйнятні натяки на ідею краси, що пізнається лише надчутливо.

Учення Плотіна коментувалося й уточнювалося його послідовниками. Видатним учнем Плотіна був Порфірій (232–301 рр. н.е.), коментатор творів Платона й Арістотеля, який трактував учення Плотіна в практичному його застосуванні, роблячи особливий акцент на етичний бік філософії. Він також був автором життєпису Плотіна («Життя Плотіна й порядок його творів»), трактату «Проти християн» і твору «Підступи до розумоосяжного». Порфірій зібрав і видав твори свого вчителя під назвою «Еннеади» (грецьк. – «дев’ятки»). Там є шість розділів, у кожному з яких містилося дев’ять трактатів. Тематично трактати розподіляються відповідно до «списку проблем», у зв’язку з обґрунтуванням та описом існування єдиного, космосу, людини, долі, розуму й душі.

Учнем Порфірія був Ямвліх з Халкіди (280–330 рр. н.е.), засновник сирійської школи неоплатонізму. Сирійська культура в перші століття після Різдва Христового відрізнялася інтенсивною магічно-релігійною діяльністю представників найрізноманітніших, у тому числі, екзотичних учень. Цим частково, певно, й пояснюється вплив на формування філософського вчення Ямвліха східних культів і релігій. Як учений-енциклопедист, він написав безліч різноманітних творів, серед яких: «Зібрання піфагорійських догматів», «Про богів», «Про символи», «Про єгипетські містерії». Ямвліх розвивав своє вчення в напрямі спекулятивної теології та теургії. Він модифікує поняття Плотіна розум (nous), розділяючи його на розумоосяжний (noetos) світ і розумний (noeros) світ. Його вчення про богів (він дає систематику 360 богів, безлічі ангелів, демонів і героїв) є, власне кажучи, уже не філософією, а швидше теологією. Він реставрує піфагорійське вчення про числа у зв’язку з нумерологією та мантичними практиками. Учнями Ямвліха були Феодор Ясинський, Едезій, Сопатр, Дексіпп, Саллюстій, Лібаній.

Представник афінської школи Прокл (410–485 рр. н.е.) став останнім великим філософом античного неоплатонізму. Він написав безліч коментарів до основних робіт Платона й Арістотеля, а також низку самостійних творів: «Орфічна теологія», «Начала фізики», «Начала теології». Система філософії Прокла заснована на принципі розвитку всього сущого згідно з принципом тріади. Проклу належить заслуга уточнення й остаточної систематизації філософії неоплатонізму. Його послідовники лише трохи доповнювали і в основному коментували погляди свого вчителя. Подальший розвиток неоплатонізм знаходить у східній (грекомовній) та західній (латинській) традиціях християнської релігійної філософії.

Питання для контролю:

1. Які загальні особливості елліністичної філософії?
   
2. Які напрями та школи елліністичного періоду розвивали ідеї докласичної та класичної античної філософії?
   
3. Що таке стоїцизм і якою є еволюція вчення стоїків?
   
4. Чим відрізняється атомістичне вчення Епікура від учення Демокріта?
   
5. Які особливості епікуреїзму?
   
6. У чому специфіка античного скептицизму?
   
7. Якою є еволюція скептицизму?
   
8. У чому особливості неопіфагореїзму?
   
9. Чим відрізняється концептуально неоплатонізм від платонізму?
   
10. Якою є теоретична еволюція неоплатонізму?
    
11. Як вплинули вчення Платона й Арістотеля на формування пізнього неоплатонізму?