В. В. Буряк Антична філософія

Вид материала

Документы

Содержание Мелісс Самосський

Подобный материал:

• Реферат на тему: Антична філософія, 435.32kb.
• Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 227.5kb.
• Реферат на тему: " Антична філософія, 298.86kb.
• Аристотель-представникфілософськоїдумкиАнтичності, 1120.5kb.
• Аристотель – представник філософської думки Античності, 495.21kb.
• Робоча програма курсу "Основи теоретичної біографістики" для спеціальності 030101 "Філософія", 387.4kb.
• В. И. Вернадского В. В. Буряк Античная философия Учебник, 2560.19kb.
• Рджене вак україни, зі спеціальностей: філософія науки, філософська антропологія, 29.23kb.
• Педагогіка вищої та середньої школи, 460.98kb.
• 1. німецька класична філософія, 591.05kb.

Іонійська філософія

Подолання влади міфу стало можливим завдяки появі самостійних форм наукового та філософського мислення. Це був тривалий процес, точний порядок і характер якого встановити дуже складно через відсутність достовірних даних, передусім текстів. Безперечний вплив на систематичний та енциклопедичний стиль подальших мислителів здійснили твори Гомера, Гесіода, орфіків і багатьох інших, на жаль, невідомих поетів, епічних авторів. Крім цих передвісників грецької філософії треба згадати про так званих «сімох мудреців», списки яких дуже сильно відрізняються залежно від того чи іншого джерела. Називаються імена, передусім Фалеса, Біанта, Піттака, Солона, а також Анахарсіса (скіфа за походженням), Клеобула, Періандра, Хілона. Окремі думки-афоризми, що приписувалися їм: «міра над усе», «пізнай самого себе», «натовп безглуздий» тощо – більше належать не до філософських міркувань, а до моралізаторських сентенцій, характерних для традиційних типів культури.

Усе ж власне філософська традиція з’явилася наприкінці VI – на початку V ст. до н.е. на території грецьких поселень у Малій Азії. В основі цього інтелектуального руху виявилася діяльність іонійсьих філософів і, зокрема, мілетської школи. Натурфілософія Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена розвивається на ґрунті синкретизму, невіддільності науки й філософії.

У VII–VI ст. до н. е. іонійські колонії греків на західному та південно-західному узбережжі Малої Азії були головним центром еллінської культури. Не дивно, що грецька наука та філософія вперше заявили про себе саме на цих територіях. Фалес, Піфагор, Ксенофан (який вважався основоположником філософії елеатів), Геракліт народжені в Іонії.

Першою філософською школою в історії не тільки грецької, але і європейської філософії була мілетська школа. Вона проіснувала більше ста років і зникла не тому, що був вичерпаний її інтелектуальний потенціал, але через те, що після поразки греків у 494 р. до н.е. Мілет був спалений персами. Навіть за такий нетривалий історичний час у Мілеті та інших іонійських полісах було закладено підґрунтя раціонального способу осмислення світу й уперше поставлено питання про першопричини буття (природи).

Мілетська школа

Фалес з Мілета (625–547 рр. до н.е.), фундатор давньої натурфілософської традиції європейської філософії, вважався, крім того, одним з тих, кого давні греки називали «мудрецями». Його ім'я найчастіше згадується в різних версіях списку «сімох мудреців», куди входили такі відомі діячі, як Біант, Пітак, Солон Афінський, Клеобул, Періандр, Анахарсіс (скіф за походженням), а також деякі інші.

Фалес був не тільки мудрецем, філософом, але також астрономом, геометром, метеорологом, тобто першим європейським ученим. Він був першим мислителем, який задався питанням про природу буття, про те, що є незмінною першоосновою світу, першопричиною зміни речей. Фалес був першим, хто на питання: «Звідки походять усі речі? Куди вони зникають? Якою є природа речей?» – відповів так, як до нього не відповідав ще ніхто.

До нього, і це характерно для образу мислення всієї міфопоетичної епохи, відповіді на такого роду питання зводилися до вказівки на бажання, волю й дії якихось конкретних богів. Фалес же змінив кардинальним чином і тему, і постановку питання, і самі принципи «теоретизування». Він відмовився від інтерпретації світу в теоморфних («богообразних») термінах і спробував мислити та тлумачити світ, виходячи з нього самого, осягнути світ, який змінюється за своїми власними, «природними» законами.

Найбільш значний твір Фалеса називався «Про природу» (peri physis). На жаль, він не зберігся повністю (вціліли лише нечисленні фрагменти, у вигляді цитат присутні в пізніших творах грецьких філософів). Предметом філософствування Фалеса, як і інших досократиків, була «природа» (physis). Найбільш достовірними фрагментами, що належать Фалесу, вважаються такі: «Вода є початком усього» і «Магніт і янтар мають душу (бо притягують до себе предмети)».

Це коротке й не зовсім ясне афористичне висловлювання, здавалося б, не цілком достатнє для того, щоб претендувати на інтелектуальний переворот в історії думки. Однак відмова від традиційного «теологічного», яке повторює відомі істини, догматичного тлумачення природи речей, як їх пояснює міф, якраз і дозволив усім мислителям, після Фалеса, мати справу вже з частково «розчаклованим», «розбожествленим» світом. Подальші спроби такого роду вже відбувалися, незважаючи на міфологічну традицію та будь-які інші авторитети. Такий неавторитарний тип мислення виявився вельми продуктивною, необхідною попередньою умовою виникнення філософії та академічної науки. Характеристиками такого мислення з самого початку стали свобода, рефлексивність, критичність, раціональність (понятійна мова й логічна форма мови опису речей і явищ).

Звичайно ж, немає достатніх підстав стверджувати, що під поняттям «вода» Фалес мав на увазі деяку абстрактну сутність. Водночас «вода» – це не є щось, що тільки чуттєво сприймається, «емпірична рідина». Швидше всього, «вода» у Фалеса – філософема, «водна стихія», що пронизує всі речі. Можливо, він прийшов до розуміння цього, спостерігаючи за трансформаціями рідини: в газоподібному (пароподібному) вигляді або ж стаючи твердою (кристалічна форма сніжинок і льоду). Крім того, вода – це універсальне джерело життя, і це очевидно щодо існування риб, рослин, земноводних, птахів, тварин і людини. Вода для Фалеса виявилася саме тією «першоріччю», «першоосновою», «праматерією», яка дає можливість для існування окремих речей і світу загалом.

Філософема води як «першостихії» (грецьк. stoicheion), разом з такими ж «першоелементами» (лат. elementa) як повітря, земля, вогонь, дерево, метал, містить у собі відбиток міфологічного уявлення про першооснови світу. Але все ж «вода» Фалеса – це також і перше поняття (квазіпоняття), результат абстрагування, відвернення думки від речової, чуттєвосприйняттєвої конкретики матеріальних об’єктів.

Важливо й те, що «вода» стала одним з перших позначень першооснови як такої, «архе». Згідно з Арістотелем, і з цим не можна не погодитися, проблема першооснови не тільки виявилася давнішою й основною темою роздумів ранніх грецьких філософів, але й закріпилася в історії філософії. Сам термін «архе» (arche) використовувався набагато пізніше, в текстах піфагорійця Філолая (кінець V – початок IV ст. до н.е.). Це поняття багатозначне: «початок», «першооснова», «принцип», «відправна точка», «начало в просторі і часі», «початок як причина чого-небудь», «початок як влада». Корінь слова виявився вельми продуктивним у плані створення наукової термінології. Можна пригадати – архаїчний, археологія, архетип, анархія (тобто «безвладдя») і багато інших.

Надалі філософи, так чи інакше, намагалися з’ясувати питання: «Що є першоосновою?». Відповіді в різних варіантах і є відправною точкою філософських дискусій протягом усього розвитку античної філософії. Звідси походить й онтологічна проблематика як невід’ємна частина філософського знання.

Анаксімандр (610–540 рр. до н.е.), співвітчизник і сучасник Фалеса, також прославився своїми пізнаннями в астрономії, метеорології та географії. Першоосновою, вважав він, є апейрон (apeiron), щось необмежене, нескінченне, але все ж матеріальне. Можливо, що під апейроном Анаксімандр розумів «речовину взагалі», деяку нейтральну «речовинність», що не зводиться ні до одного з чотирьох першоелементів: води, земли, повітря або вогню. До того ж він, задовго до Дарвіна, висунув оригінальну гіпотезу щодо еволюційного розвитку, стверджуючи, що люди походили від деяких живих істот, подібних рибам.

Анаксімен (588-524 рр. до н.е.) був, імовірно, учнем Анаксімандра. Він вважав, що в основі всіх речей знаходиться повітря, також, як і апейрон, безмежний і нескінченний. Повітря постійно зазнає змін. «Витончуючись», воно перетворюється на вогонь, «ущільнюючись», стає вітром, потім – хмарами, опадами, водою, землею, камінням. Повітря атмосфери (аer), душа людини (psychia) і світова душа (pneuma) мають єдину першооснову – повітря.

Мілетських мислителів називали «фізиками», «фізіологами», тобто тими, хто досліджує природу (physis), пізніше – натурфілософами (лат. natura – природа), тобто тими, хто ототожнював першооснову з якою-небудь фізичною («природною») основою.

Піфагорійська школа

Піфагорійці, на відміну від мілетців, шукали першооснову абсолютно інакше. Вони вважали, що світ (природа, речі), які чуттєво сприймаються, не можуть дати нам справжнього знання, оскільки були мінливими. Тому вони зосередилися на умоосяжних основах космосу.

Піфагор (друга половина VI – поч. V ст. до н.е.) – фундатор піфагорійської школи (піфагореїзма). Народився на острові Самос, був учнем Анаксімандра і, як свідчить легенда, здійснив подорож до Єгипту та Вавилону. Зрештою, він опинився в Італії та створив там школу. Через те, що творів самого Піфагора не залишилося (піфагорійці передавали знання лише обізнаним), а традиція піфагореїзма приписує йому майже всі інтелектуальні відкриття, що відбувалися в піфагорійському союзі, проблема авторства в піфагореїзмі й досі відкрита. Прикладом може бути дискусія про авторство так званої «теореми Піфагора». Через «герметичність», закритість школи та її езотеричність (елементів таємнознання) вона залишилася винятковим явищем у межах грецької філософії, як екзотеричної, відкритої, раціонально обґрунтованої форми знання.

Найчастіше з ім’ям Піфагора пов’язують: учення про безсмертя душі, вчення про переселення душ («метемпсихозис»), вчення про спорідненість усіх душ (рослин, тварин і людини) і, нарешті, вчення про тетрактид («четверицю»). Тетрактида – це сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4=10, і вона містить у собі основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) і кварту (4:3).

Якщо мілетці шукали архе у сфері будь-яких речовинних, «природних», «фізичних» начал, то Піфагор і його послідовники першоосновою всіх речей вважали числа й числові відносини. На їхню думку, в основі космосу, речей та істот лежать не матеріальні, а «ідеальні» елементи. Необхідно при цьому зазначити, що на всіх теоретичних побудовах піфагорійців лежить відбиток нумерології, магічних уявлень, містики й езотеризму.

Таємний, «конспірологічний» характер їх учення зумовлений здебільшого і принципами організації піфагорійської школи. Усі, хто належав до школи Піфагора, поділялися на «акусматиків» (akusmatikos) і «математиків» (mathematikos). «Акусми» – це приписи в символічній формі, які повинні були бути вивчені напам’ять учнями першого рівня («акусматиками»). Згідно зі внутрішнім «статутом» піфагорійської школи, протягом перших п’яти років «акусматики» повинні були стримуватися від запитань (або взагалі мовчати) і тільки запам'ятовувати почуте від «математиків».

Грецьке слово «математа» (mathemata) – точне знання, наукове достовірне твердження. Від цього слова походить і назва сучасної науки – «математика», і самоназва «просунутих» піфагорійців, тобто «математиків» (mathematikos) – таких, «які володіють достовірними знаннями». Математики – це послідовники Піфагора, які пройшли всі необхідні рівні посвячення, оволоділи необхідними знаннями й тому допущені у вузьке, «внутрішнє», езотеричне коло піфагорійської спільноти. Вони вивчали арифметику, геометрію, астрономію, науку гармонії. Усі науки в сукупності й становили собою піфагорійську філософію.

Життя в піфагорійській общині було суворо регламентоване. Внутрішній статут передбачав досить жорсткий розпорядок дня, який було необхідно виконувати кожному. Кожен з піфагорійців жив за таким регламентом:

• встати до сходу сонця;
  
• після медитації зустріти схід сонця на березі моря;
  
• в храмі або священному гаї обдумати майбутні справи;
  
• виконати гімнастичні вправи;
  
• поснідати;
  
• прогулянка й купання в морі;
  
• після вечері здійснити подяку богам;
  
• потім відбувалося читання вголос піфагорійських текстів;
  
• перед сном необхідно було тричі продумати: «Як я прожив день? Що я зробив? Що я не зробив, але повинен був зробити?».
  

Найбільш оригінальним з точки зору історії філософії є піфагорійське вчення про число. Початковою тезою Піфагора було положення про те, що у світі існує деякий початковий порядок, зумовлений існуванням чисел і числових відносин – гармонія (греч. harmonia – зв’язок, упорядкованість, пропорційність). Завдяки чому вся сукупність речей і явищ приходить до вищої міри досконалості й краси – це є космос.

Гармонійність, пропорційність і відповідність пронизують не тільки «світ речей», але й місце людини у світі. «Ексцентричність» людини в космосі визначається за допомогою такої якості як mesos. Для Піфагора месос – це середина, серединний шлях, серцевина. У піфагорійському вченні так розумівся стан рівноваги між двома крайнощами. Тільки утримання цього балансу протилежностей могло бути умовою досягнення людиною стану гармонійного існування. Пізніше, Арістотель доводив, що лише дотримуючись правила середини, можна вберегтися від надмірності, що призводить до порочності.

Принцип гармонії або «гармонія сфер» пронизує собою Всесвіт й організовує ідеальний світовий порядок на всіх рівнях, від звучання ліри до правильного (пропорційного) руху небесних світил. Саме числові відносини визначають місце та порядок речей у Всесвіті. Як зазначав піфагорієць Філолай (сучасник Сократа), тільки число робить пізнаними і музику, і ремесло, і вчинки людей, і переміщення планет. Більше того, «числа володарюють над світом». Для того, щоб пізнати світ, необхідно пізнати природу чисел, їх співвідношення, бо, згідно з піфагорійським «реалізмом», числа – не знаки для позначення речей та їх відносин, але вони є сутністю речей, «усі є число» і «все складається з чисел».

Числа від 1 до 10 розрізняються за ступенем онтологічної значущості та наділені, крім усього іншого, магічними властивостями й символічним значенням. Діоген Лаертський викладає найбільш повну схему числової відповідності:

• початок усього – одиниця;
  
• одиниці як причині підлягає невизначена двійця;
  
• з одиниці та невизначеної двійці походять числа;
  
• з чисел походять крапки;
  
• з крапок – лінії;
  
• з ліній – плоскі фігури;
  
• з площин – об’ємні фігури;
  
• з них – тіла, що чуттєво сприймаються, у яких чотири основи: вогонь, вода, земля, повітря;
  
• переміщаючись і перетворюючись, вони породжують світ – живий, розумний, округлий, у середині якого – земля; вона також кулевидна.
  

Серед чисел піфагорійці вирізняли деякі як «священні». Такими були:

1 – «першооснова чисел»;

3 – «триєдність»;

4 – «таємниця декади»;

10 – «найбільш гармонійне й цілісне число».

Усі числа поділялися на парні (необмежені, слабкі, гірші, жіночі) та непарні (обмежені, сильні, кращі, чоловічі).

З пізніших робіт піфагорійців також відома й знаменита таблиця, що складається з десяти пар протилежностей (як сказали б філософи-структуралісти, «бінарних протилежностей»):

1) обмежене – необмежене;

2) непарне – парне;

3) одиничне – множинне;

4) праве – ліве;

5) чоловіче – жіноче;

6) нерухоме – рухоме;

7) пряме – криве;

8) світло – пітьма;

9) добро – зло;

10) квадрат – прямокутник.


Ще відомі так звані три види чисел:

«Квадратні числа» (складання непарних чисел) 1 + 3 = 4 = 22 1 + 3 + 5 = 9 = 32 і т.д.

«Прямокутні числа» (складання парних) 2 + 4 = 6 = 2 · 3 2 + 4 + 6 = 12 = 3 · 4

«Трикутні числа» (складання по черзі парних і непарних) 1 + 2 + 3 + … + n = n(n +1) 2

Піфагорійцям належить й учення про середні величини:

Арифметичне середнє a – c = c – b (a + b) 2

Геометричне середнє a : c = c : b ab

Гармонійне середнє (a – b) : (b – c) = a : c 2ab (a + b)

З чисел же виводяться просторові фігури:

1 число крапки • (крапка)


2 число лінії —— (лінія)




3 число поверхні (поверхня)




4 число тіла (тіло)


Надалі вчення про числа стало основою розвитку математичного знання не тільки самих піфагорійців, але й вплинуло також на формування власне математичного знання.

Космологічні погляди піфагорійців можна назвати «геліоцентричними». Вони вважали, що в центрі всесвіту знаходиться «єдине», або «центральний вогонь», що притягує до себе близькі йому частини «необмеженого», тим самим обмежуючи їх. Навколо цього вогню рухаються всі планети, включаючи й Землю. Щоб усі небесні тіла дорівнювали числу 10, тобто відповідали принципу досконалості, піфагорійці «вводили» ще одне небесне тіло між Землею й центральним вогнем планету «антихтон» («антиземлю»). Принцип гармонії був нематеріальним «вісевим» принципом світобудови (космосу), організуючим началом не тільки руху планет, але також порядку музичного ряду й душі людини.

Елейська школа

Ксенофан з Колофона (570–480 рр. до н.е.) вважається засновником елейської філософії. Народився в Іонії, пізніше переселився до південної Італії. Відомий як мандрівний поет. Подорожуючи довгі роки по грецьких містах-державах, влаштувався остаточно в південно-італійському місті Елея (від назви цього міста й походить назва школи). Як поет, рапсод, оповідач він оспівував у своїх поемах заснування міста Колофона й колонізацію Елеї.

За свідченням Теофраста, Ксенофан, як і Піфагор, був учнем Анаксімандра. Його поема «Про природу» містить не тільки філософські ідеї, але також і критику політеїзму й теогонії, антропоморфізму античної міфології, що мало відбиття в поемах Гомера й Гесіода.

Філософські погляди Ксенофана можна назвати пантеїстичними, оскільки він ототожнює Бога та світ (природу). Цей Бог (theos) ніяким чином не порівнюється з людиною – ні на вигляд, ні за способом існування та впливу на речі. Крім того, що Бог тотожний космосу, зі слів Ксенофана, він «зі смертними не порівнюється ні на вигляд, ні за думками», він «весь зір, весь слух, весь думка», він «без великих зусиль панує над усім силою своєї думки».

Отже, Бог (Єдине) Ксенофана: не антропоморфний, вічний, незмінний, нерухомий, впливає на світ лише своєю думкою, займає абсолютно весь світовий простір і за формою кулеподібний.

Космологічні погляди Ксенофана стисло такі: 1) земля утворилася з океану й через певні періоди знову занурюється в океан; 2) сонце й зірки становлять собою скупчення палаючої пари й утворюються щодня; 3) після того, як земля зникає в морській пучині, разом з нею гине і все людство, коли вона знову виникає, то знову з’являються на ній люди.

Ксенофан скептично ставився до інформації органів чуття й тому стверджував про обмеженість людського пізнання. Пізніше його вважали попередником античного скепсису. Однак його онтологія та космогонія суперечать такій інтерпретації.

Парменід з Елеї (540–480 рр. до н.е.) є в цілковитому розумінні фундатором елейської школи. На формування його філософських поглядів, безсумнівно, вплинув і Ксенофан, і піфагорійці. Фрагменти філософської поеми «Про природу» (peri physis) дають розгорнуте уявлення про його погляди. У пролозі Парменід розповідає про те, як він, завдяки богині (Тhеа), що наставляла його в істині, здійснив деяку «метафізичну» подорож. Йому було дано пізнати фундаментальну відмінність «божественного шляху» й «людської стежки». «Колісниця» з Парменідом, запряжена «багаторозумними кіньми», прибуває до «брам Дня та Ночі», де його й зустрічає Богиня (Тhеа, Діке, богиня правосуддя та відплати). Вона наказує Парменіду стримуватися від усякої «зверхності» і будь-яких «авторитарних» впливів і спиратися у своїх думках тільки на розум (logos).

Те, що надчутливо з’являється розуму Парменіда, і є «буттям», а його найбільш фундаментальною характеристикою є те, що воно «існує». Звідси й основоположна теза всієї подальшої європейської метафізичної традиції: «Буття є». Буття як те, що існує, протилежно абсолютним чином небуттю, яке не існує. «Тільки дійсне є, недійсного – немає, і воно тому не може бути мислимим», – стверджує Парменід.

Саме з цього ключового пункту й витікають усі ключові положення його філософії. Основні характеристики онтології Парменіда такі:

• не можна сказати, що воно (буття) було або буде, воно завжди актуальне, завжди справжнє;
  
• буття неподільне;
  
• буття («дійсне») не може початися або припинитися, оскільки не витікає з недійсного й не може стати недійсним;
  
• буття всюди однаковою мірою є те, що воно є, і немає нічого такого, що могло б його розділити;
  
• буття нерухоме, тобто воно в собі самому завершене, тотожне самому собі;
  
• буття є абсолютно круглою довершеною кулею, що простягається рівномірно у всі боки від центру;
  
• буття тотожне мисленню, власне воно і є саме мислення, «мислення й буття одне й те ж», «одне й те ж думка та предмет думки», «і слово, і думка буттям повинні бути».
  

Епістемологія Парменіда безпосередньо пов’язана з його онтологією:

а) відчуття й мислення є протилежними полюсами знання про світ, і якщо з відчуттями пов'язані тільки недостовірні, брехливі, суперечливі думки (doxa), то істина (aletheia) може бути осягнута тільки розумом (logos);

б) почуття мають справу з нескінченною кількістю виникаючих, зникаючих і мінливих речей, а зміна є джерелом усякої помилки;

в) розум же безпосередньо може пізнавати незмінне, єдине, саме собі тотожне буття, тобто істинне буття.

Космологічні уявлення Парменіда мають на собі відбиток мілетської космології. Причому мислитель у своїх космологічних поглядах визнає їх «доксичну» (випадкову, сумнівну, недостовірну) природу, посилаючись при цьому на «думки людей». Вчення про космос і світ пронизане архаїчними мотивами міфопоетичної епохи.

В основі всіх космічних трансформацій знаходиться фундаментальне протистояння «світлого дня» і «ночі» («пітьми»), тобто чогось темного, важкого, холодного, званого також Парменідом «землею». Першопринцип вогню, безумовно, діяльний та активний, протилежний йому принцип пасивний і залежний. Суперечлива взаємодія цих першоелементів, регульована Богинею та нею спрямована, стає передумовою подальшого структурування космосу, включаючи утворення землі, небесних сфер, виникнення людей із земного мулу.

Зенон з Елеї (490–430 рр. до н.е.), учень Парменіда, героїчно загинув під час повстання, що невдало завершилося проти тирана. Він користувався великою повагою у Платона та Арістотеля, причому останній вважав, що саме Зенону належить відкриття діалектичного методу. Цей метод був заснований на зіткненні двох діаметрально протилежних думок, одна з яких виражала почуттєво-емпіричний модус знання, а інша – раціональну точку зору.

Завдяки цьому прийому він створив декілька десятків апорій (aporia, грецьк. – ускладнення, здивування), тобто проблем, що складно вирішуються, які на перший погляд є непереборними логічними ускладненнями. Апорії Зенона були спрямовані «проти руху», за допомогою виявлення радикальних протиріч, що містяться в поняттях руху, простору й часу.

Якщо спростити позицію Зенона, то виявиться, що одна група апорій направлена проти допущення множинності речей, а інша – проти існування руху.

Спростовуючи тезу про множинність, він стверджує, що у випадку, якщо багато чого дійсно існує, то існуюче повинно бути як нескінченно великим, так і нескінченно малим. Нескінченно малим – тому, що перед кожною такою одиницею повинна б була знаходитися інша, причому на деякій (хоч би й мінімальній) відстані від неї, однак саме так має бути й з останньою одиницею.

Спростовуючи тезу про існування руху, він показує, що для того, щоб пройти певну просторову ділянку, тіло повинно пройти хоч би половину зазначеного відрізку, але для цього даному тілу треба було б пройти половину цієї половини тощо. Іншими словами, протягом обмеженої кількості часу тіло повинно було б пройти безмежну кількість просторів. А це неможливо.

Не одним тільки філософам відомі його парадоксальні апорії: «Дихотомія», «Летюча стріла», «Ахілл і черепаха». Досі філософи, логіки, математики не можуть знайти однозначне вирішення проблем, поставлених давньогрецьким мислителем дві з половиною тисячі років тому.

За допомогою виявлених ним парадоксів, Зенон захищав основні філософські положення свого вчителя Парменіда (тези про відсутність руху та множинності речей). Крім цього, він дав поштовх розвитку діалектичного мислення й нетривіально почав багатовікову дискусію щодо онтологічного статусу таких фундаментальних філософських понять, як рух, простір і час.

Мелісс Самосський (V ст. до н.е.) також був учнем Парменіда. Загалом Мелісс дотримувався основних положень свого вчителя щодо «єдиного» та його існування, стверджуючи, що вічність, незнищеність і нерухомість є фундаментальними характеристиками дійсного, тобто доводив єдність і неподільність буття.

Услід за Парменідом, Мелісс повністю відкидав усяку можливість достовірного чуттєвого пізнання, внаслідок його суперечності та фіксації на швидкоплинних, мінливих якостях речей. Єдиною принциповою відмінністю від філософських положень великого вчителя було те, що, на думку Мелісса, буття є нескінченно протяжним, безмежним (а не «кулеподібним», як у Парменіда).

Головна заслуга елеатів полягала в тому, що вперше в доксографічній традиції вони з цілковитою певністю розмежували «справжнє буття» (незмінне, нерухоме, єдине й розумоосяжне) та «несправжнє буття» (мінливе, жваве, чуттєвосприйнятне). Філософи елейської школи вирізнили й зробили значно зрозумілішою фундаментальну проблему онтології. Вони показали, що існує «думка про буття» (doxa), яке «подане нам у відчутті, фіксується нами», буття ілюзорне та неістинне, що приймається більшістю людей за саме буття. Але є «істинне буття», що не фіксується почуттями, але лише розумоосяжне. Елеати вперше обґрунтували тезу про те, що чуттєве пізнання помилкове, а розсудливе – істинне.

Геракліт

Геракліт Ефесський, або Геракліт Темний (520–460 рр. до н.е.), також іонієць, походив з давнього жрецького роду, у свій час він був ефесським басилевсом (царем-жрецем). Традиція приписує йому низку творів, з яких найбільш достовірні «Музи» і «Про природу». Філософська глибина й загадковість висловлювання (збереглося біля 150 фрагментів) дали змогу ще в давнину дати йому ім’я «темний» (skoteinos), тому в історії філософії він відомий також під ім’ям «Геракліт Темний».

Стиль творів Геракліта вельми своєрідний. Йому властиві: афористичність (образність і стислість), парадоксальність, езотеричність, профетизм (пророчий, оракульський, жрецький стиль викладу думок), патетика, ритмічність і метафізична багатозначність, використання словесних формул. Джерела символіко-метафоричної мови, за допомогою якої він висловлювався, криються, вочевидь, у традиціях грецьких містерій, єгипетській культовій теології. Крім того, Геракліт не був нічиїм учнем, тому виявити які-небудь зовнішні впливи в його творах складно.

На відміну від мілетців, у Геракліта практично відсутній інтерес до натурфілософської проблематики (опису й систематизації видимих фізичних явищ). Хоч певний тематичний зв’язок зі школою Фалеса можна простежити, інтерпретуючи гераклітівське поняття-символ «вогонь» (pyr). Зі слів філософа, «цей світ, єдиний для всіх, ніхто не створив ні з богів, ні з людей; він завжди був, є і буде, вічно існуючий вогонь» [фрагмент 20]. Вогонь Геракліта, як один з чотирьох першоелементів-стихій, не може «претендувати» на статус першооснови, архе, оскільки в його філософії є інша першооснова – «логос» (logos). До того ж його першовогонь, вочевидь, не тотожний видимому вогню (фізичному вогню). Іноді Геракліт називає вогонь «диханням» (psyhe), іноді «випаровуванням». Принаймні, у якийсь момент з вогню починають виникати конкретні речі, і через деякий час знову в нього повертаються. «Усе змінюється на вогонь, а вогонь на все, як товари на золото, а золото на товари» [фрагмент 22]. Цей «метафізично-алхімічний» процес нескінченних трансмутацій вічний і циклічний, зумовлений наявністю тотальних протилежностей.

Загальним принципом взаємодії речей і стихій у світі виявляється «боротьба» (polemos), «війна», безпочаткова та нескінченна. «Боротьба є закон світу, батько й цар усього» [фрагмент 62]. Будь-яка річ містить у собі протилежності, які не можуть існувати одна без одної, і разом з тим знаходяться в стані нескінченної «війни» одна з одною. Взаємодія протилежностей є основою гармонії, властивої світу.

Якщо «субстратною» (матеріально-речовою) першоосновою можна вважати вогонь, то «сутнісною» (нематеріальною) першоосновою у Геракліта виявляється «логос». Це слово багатозначне, може бути зрозуміле лише в контексті гераклітівського вчення як «слово», «мова», «думка», «об'єктивний закон», «світовий розум», «закон руху», «пропорція». Сам Геракліт іноді замінює слово «логос» такими синонімічними виразами: «загальний світовий порядок» (kosmos), «думка, (gnome) що править у всьому», «єдина мудрість» (to sophon), «загальний закон» (nomos).

Крім того, поняття «логос» вживається часто серед таких метафор: «блискавка», «світло, що ніколи не заходить», «прихована гармонія», «вічність», «доля», «Бог», «правда», «Зевс».

Якщо реконструювати фундаментальні положення філософії Геракліта, то резюмуємо таку систему поглядів:

• є лише єдине суще, що зовні є в різноманітті речей і явищ;
  
• світовий процес має закономірний характер (очевидна тенденція до створення уявлення про «закон природи»);
  
• усі, на перший погляд статичні, стани у світі є відносними. Це гіпотеза абсолютного релятивізму, що зводиться до широко відомої фрази «все тече, все змінюється», хоч деякі дослідники вважають, що це висловлювання належить не Геракліту, а його послідовнику Кратилу;
  
• логос, по суті, перше філософське поняття в європейській філософії, оскільки є не образно-символічним, а раціональним;
  
• всесвітні процеси організовані завдяки деякому ритму, який пронизує як мікрокосмос (людина й відповідний їй горизонт буття), так і макрокосмос (Космос, Світовий рік і світові пожежі, що періодично повторюються кожні 10 000 років).
  

Антропологічні й морально-етичні погляди Геракліта, а також його погляди на суспільство є логічним продовженням його онтології, з властивим йому аристократичним традиціоналізмом і принципом «арете». Вищими чеснотами є: сила, доблесть, мужність, знання й повага до закону, що існує в космосі та полісі.

Емпедокл

Емпедокл з Акраганта (490–430 рр. до н.е.) активно займався політичною діяльністю, володів видатним даром красномовства, був відомий як лікар і пророк. Його смерть укрита таємницею. Згідно з легендою, він кинувся в кратер вулкана Етни.

Емпедоклу належать твори «Про природу», «Очищення» (дійшла лише 1/10 частина його творів). На його вчення вплинули попередні філософські традиції:

• натурфілософія (іонійського типу);
  
• орфіко-піфагорійське вчення про душу;
  
• ідеї елеатів щодо сутності буття.
  

На думку Емпедокла, кулястий (сфероподібний) космос спочатку складається з rhizomata, чотирьох елементів – стихій (stoicheia). Вогонь, повітря, вода, земля – це «підґрунтя всіх речей», причому кожна стихія знаходиться в символічному зв’язку з божествами грецького пантеону: Зевсом, Айдонеєм, Нестідою, Герою – силами вищого порядку. Усі речі й інші речовини, включаючи органічні, утворюються з поєднання цих чотирьох стихій, взятих у певній пропорції.

Важко розрізнити онтологію й космогонію Емпедокла. Тут ідеї елеатів синкретично сполучаються з натурфіософією мілетців. Усесвіт розвертається, а потім знову приходить до первинного стану, проходячи чотири цикли:

1) спочатку світ становить собою нерухомий космос, у якому все підкоряється трансцендентальному космічному началу, званому Емпедоклом «любов’ю» (philothes), що утримує всі елементи в стані єдності та злитості;

2) потім світ починає дезінтегруватися під впливом іншого трансцендентального начала, «ненависті» або «ворожнечі» (neikos), що витісняє принцип любові до периферії «кулеподібного буття-космосу», наслідком чого виявляється розділення різнорідних елементів та об'єднання однорідних;

3) після завершення цього циклу світ знов виявляється під домінуючим початком «любові». Однорідні елементи відокремлюються, а різнорідні сполучаються, утворюючи багатоскладові речі;

4) і, нарешті, в останньому циклі світ знов позбавляється всієї складності та різноманіття під впливом повернення «ненависті».

Ці цикли повторюються нескінченно. Космогонія Емпедокла доповнюється зоогонією (теорією виникнення життя) й антропогонією (теорією виникнення людини).

За Емпедоклом, рослини та тварини з’явилися безпосередньо із землі. Але, залучені «любов’ю» і долаючи дезінтегруючу силу «ненависті», живі організми пройшли низку послідовних циклів свого біологічного «збирання»:

а) спочатку із землі виникли окремі органи та частини тіл, зберігаючи свою автономність і несполучуваність з іншими частинами;

б) на другому етапі «зоогенезу» ці частини й органи сполучаються, виробляючи жахливих, монстроподібних істот;

в) потім виникають дивні істоти з двома головами та вісьмома кінцівками, не здібні до розмноження, так звані «андрогіни» трьох типів (з’єднання двох чоловічих тіл, двох жіночих тіл; чоловічого та жіночого тіл);

г) нарешті, виникають уже тварини й люди сучасного типу.

Оригінальну філософему «андрогінності» Платон використав для інтерпретації теорії любові (Ероса) в діалозі «Бенкет».

Іноді Емпедокла називають першим «ученим-еволюціоністом», однак це далеко не так. У його зоогонії кожна органічна форма виникає із землі, а не від попередньої органічної форми, як у теорії еволюції Дарвіна. Проте, його квазіеволюційне вчення становить собою безперечний інтерес для вивчення історії генерування наукових ідей.

Незважаючи на свої космогонічні й зоо-антропогонічні гіпотези, Емпедокл услід за Парменідом затверджує безумовний пріоритет розумного, раціонально осяжного буття (природа) над несправжнім (мінливим), чуттєвим буттям.

Анаксагор

Анаксагор з Клазомен (500–428 рр. до н.е.) прославився не тільки як філософ, але був також видатним математиком. Переселившись до Афін біля 462 р. до н.е., близький колу Перікла, він став по суті фундатором афінської філософської школи. Йому належить твір «Про природу» (вціліло лише 20 фрагментів). На його філософію вплинули вчення Парменіда, Емпедокла й атоміста Левкіпа.

Основні положення його вчення про буття такі:

1. Ані виникнення, ані знищення не можуть бути мислимими, буття вічне й тотожне.

2. Будь-яке виникнення є лише поєднанням «сім'я речей» (spermata, chremata), пізніше в Арістотеля та періпатетиків вони іменуються як «гомеомерії», «подобочасткові».

3. Будь-яке знищення є розділенням першоречовини.

4. Першопричиною й законоутворюючим принципом з’єднання, роз’єднання та впорядкування «сім'я речей» є «нус» (nous) – розумно-духовна першооснова світу.

Найдрібніші частки першоречовини становлять собою абсолютно аморфну масу, і лише нус, створюючи рух по колу, додає прискорення та напрям усім процесам. Він «сепарує» й упорядковує початково хаотичну масу першосім’я, дозволяючи їм сполучатися одне з одним за принципом «подібне з подібним».

Космогонічні погляди Анаксагора:

1. Космос має форму сфери (греч. sphairos – куля).

2. Усе першосім’я змішане, невпорядковане й нерухоме.

3. Нус, як нематеріальна зовнішня сила, щодо першоречовини, завдяки «першопоштовху» (пізніше ця ідея використовується Арістотелем і потім деїстами XVII ст.) створює круговий рух у певній точці світу.

4. Поступово рух стає тотальним, охоплюючи Всесвіт, розділяючи його на дві частини:

а) тепле, сухе, світле, тонке віддаляється до зовнішньої окружності космосу, перебуваючи як «ефір»;

б) холодне, сире, темне, щільне збирається в середині космосу, поблизу Землі, стаючи «аером» (повітря, пара, туман);

в) проте «все перебуває в усьому», усюди (неважливо, у якій кількості) знаходяться частки всього.

Першосім’я: незнищуване, нескінченно мале, нескінченно ділиме, вічне (щось «невиникле»), якісно визначене («сім’я» кістки, м’яса, золота тощо). Нус ні з чим не змішаний, існує сам для себе, найтонший і найчистіший з усіх речей.

Вчення Анаксагора про нус, як і вчення Геракліта про логос, стало визначним для подальшої філософської традиції. «Першодвигун» Арістотеля має своїм онтологічним прообразом Нус Анаксагора. Виникло уявлення про існування ідеального, активного, тотожнього, творчого раціонального начала в протилежність пасивному, матеріальному, мінливому, речовинному. Перше розумоосяжне, предмет «теорії», друге – лише чуттєво сприймається, предмет наших відчуттів.

Демокріт

Демокріт з Абдер (460–371 рр. до н.е.) – найбільш відомий представник античного атомізму, учень Левкіпа, друг Гіпократа. З більш ніж 70 робіт збереглося лише біля 300 фрагментів. Він також був відомий як дослідник і мандрівник.

За Демокрітом, є лише атоми та порожнеча, завдяки якій є можливість існування речей окремо одна від одної; порожнеча створює можливість руху атомів. Ключовим поняттям Демокріта є «атом» (athomos, грецьк. неподільний, латинська калька – individuum, звідки «неподільний», тобто «індивідуальний»). Іноді Демокріт іменує атоми «щільними тілами» (nasta). Незважаючи на кардинальну протилежність тезі Парменіда про те, що буття неподільне, нерухоме й цілісне, а порожнечі (як недійсної) немає, Демокріт стверджує, що атоми тотожні за своїми характеристиками буттю, але ніби розщепленому й «розпиленому» в нескінченно порожньому просторі.

Атоми мають такі характеристики:

1) найдрібніші неподільні тіла;

2) нарізно не можуть бути сприйняті органами чуття;

3) вони не виникли, але існують вічно;

4) не володіють ніякими якостями, відрізняючись лише формою, величиною та розташуванням у просторі;

5) атомів нескінченна безліч;

6) вони можуть змінювати своє місцезнаходження, тобто бути в русі.

Порожнеча існує як між атомами, так і між речами. Чим більша порожнеча у якому-небудь тілі, тим воно легше. Рух атомів і тіл (а всі тіла складаються з атомів) становить собою свого роду механічний процес, в основі якого перебувають такі найпростіші рухи, як «тиск» і «поштовх». Основний напрям руху – падіння атомів. Падаючі атоми ударяють інші, і ті по різних траєкторіях розлітаються в різні боки, у свою чергу, стикаючись з іншими атомами тощо.

Душа людини, як уважав Демокріт, «тілесна», оскільки складається з тонких, гладеньких і круглих «вогненних» атомів. Після смерті атоми душі розсіюються. Сприйняття людини засноване на тому, що з речей виділяються певні «образи» (ейдола) та проникають у душу, сполучаючись з однорідними їм атомами, що знаходяться в нас.

Космологія. Затверджується принцип існування незліченних світів. Демокріт вважає, що наш світ (нескінченний і вічний) є одним з цих світів. Через дві тисячі років ця ідея буде розвинена Лейбніцем. Земля, на думку Демокріта, подібна круглій площині, що ширяє в космічному просторі. Як й Емпедокл, він вважав, що всі живі істоти, у тому числі й людина, походять із земного мулу. Вплив атомізму на подальшу філософію й особливо на натурфілософську традицію дуже великий, він очевидний навіть для такої науки, як фізика.

Антропологічні імплікації терміна «атом». Етимологія основного поняття – «атом» («а- thomos», тобто «неподільний») пізніше, в латинській гуманітарній традиції, використовувалася в суто антропологічному контексті. Слово individuum, тобто «неподільний», отже, «цілісний» використовувалося для позначення людини в його «атомарності», «індивідності», як автономного, незалежного та вільного у своїх діях суб’єкта.

Найбільш відомими послідовниками Демокріта в античності були: Метродор з Хіоса, Анаксарх, Епікур, Лукрецій Кар.

Софісти

На території Греції та її численних колоній у V і IV ст. до н. е. плюралізм у сфері філософії досяг свого апогею, тобто «моя індивідуальна думка» (doxa) стала домінуючою формою суспільно-політичної діяльності. Дотепність і парадокс цінувалися вище, ніж доказовість і логічна аргументація. Різноманітність і взаємна суперечність філософських теорій, починаючи від мілетської натурфілософії до атомізму Демокріта призвели до того, що виникла спонтанна, але природна скептична реакція на співіснування безлічі логічно необґрунтованих точок зору відносно буття, пізнання, космосу, природи, суспільства й людини.

Мабуть, ще більш важливим чинником зміни філософської ситуації стало те, що життя грецьких полісів після завершення війн з персами стало вельми інтенсивним як в економічному, так і в політичному плані. Особливо це стосувалося правової діяльності. Фактично будь-який громадянин грецького поліса, так чи інакше, постійно вступав у цивільний і юридичний діалог з співгромадянами та повинен був аргументовано довести свою правоту.

Софісти апелювали, не тільки звертаючись до традиції, авторитету великих предків, підтверджуючи істинність своїх поглядів, але, спираючись на знання риторики (мистецтво красномовства) та ерістики. А це неможливо було зробити кваліфіковано без використання логічної аргументації та критичних міркувань, спростовуючи промови опонентів. З’явилися «експерти», чиї знання й більшою мірою талант і майстерність у той час виявилися дуже затребуваними.

Уже до середини п’ятого століття необхідність у «вчителях мудрості», софістах (а саме так вони себе й називали: sophoi, sophistai, тобто «мудреці») була настільки нагальна, що вони за навчання «мудрості» вимагали значну на ті часи плату, чого раніше навіть не намагався робити жоден філософ.

З історико-філософської точки зору найбільш цікавим є перший період, так звана «старша софістика». Основні її представники: Протагор (490-420 рр. до н.е.), Горгій (480-380 рр. до н.е), Гіпій (біля 400 р. до н.е) , Продік (молодший сучасник Протагора), Крітій (460-403 рр. до н.е.), Антифонт (V ст. до н.е.) .

Відмітною особливістю софістики був радикальний релятивізм (твердження про те, що істина відносна, а тому всі теоретичні підходи рівноправні та мають право на існування). Однією з причин цього було порівняльне вивчення софістами конституцій і законів у різних полісах, що демонструвало реальне різноманіття рівносильних точок зору на одну й ту ж проблему. Усі філософські пошуки софістів, так чи інакше, оберталися навколо проблеми співвідношення: «physis» (природа) – «nomos» (закон) і симетричної їй проблеми «фісис» – «тесис».

Під поняттям «фісис», тобто «природа», малася на увазі сукупність деяких непорушних правил і норм поведінки й комунікації, існуючих ніби спочатку, «природно», у той час як «номос» і «тесис» виражали закони та настанови, що створюються довільно людьми. Софісти в різних варіаціях доказів стверджували, що всі морально-етичні норми певною мірою довільні, вони конвенціональні, бо встановлюються людьми та ними ж скасовуються, змінюються або замінюються.

У філософському положенні Протагора «Людина є мірою всіх речей, дійсних, якщо вони існують, а недійсних, якщо вони не існують» концентровано виражена релятивістська теза про відносність істини, твердження про «особистісне її впровадження», суб’єктивність, довільність, ситуативність та антропологічну її природу. У цьому міркуванні, безперечно, присутній вплив філософії Геракліта з його затвердженням постійної мінливості як самих речей, так і сприйняття цих речей. З тези Протагора можна дійти наступного висновку: будь-яке положення можна доводити та спростовувати за допомогою однаково сильних доводів. Це зробив Горгій. Він доводив, що:

1. Нічого немає.

2. Якби щось й існувало, то для нас воно було б таким, що не пізнається.

3. Якби щось і було б пізнано, то знання про це не можна було б передати іншим людям.

Такі й тому подібні парадоксальні міркування софістів спричиняли захоплення у багатьох слухачів. Але не у всіх. Сократ, Платон і Арістотель системно й поглиблено критикували софістичні тези та методи доказів. Арістотель написав навіть академічну працю, присвячену цій темі («Про софістичні спростування»). Софістична відмова від принципів об'єктивного знання і встановлення як головного методологічного принципу – еристики, що передбачає не отримання наукового або доказового переконання, але лише прагнення викликати збентеження й капітуляцію співрозмовника будь-яким шляхом, викликало в Сократа, Платона й Арістотеля неприйняття софістики загалом. У роботах Платона й Арістотеля «еристик» і «софіст» – поняття тотожні та вживаються з негативним забарвленням.

Проте, саме завдяки діяльності софістів греки досягли інтелектуального пробудження радикальної філософської рефлексії, перегляду попередніх філософських традицій і появи феномену «грецької Освіти». Софісти мають великі заслуги в галузі виховання самостійного, критичного способу мислення. Вони сприяли формуванню незалежних, неавторитарних думок, зростанню ролі риторики та вільної дискусії, вигостренню системи доказів у греків.

Значним є також внесок софістів у філософію мови; удосконалення техніки мовлення; створення традиції філософських досліджень (Фразімах); уточнення наукової термінології та зародження лексичних досліджень; вирізнення синонімів (Продік); виявлення трьох родів іменників, часів дієслів, видів речень (Протагор).

Однак найбільше вплинула софістика на формування філософсько-етичної, антропологічної проблематики («поворот до людини») й обґрунтування утилітарно-етичного нігілізму.

Питання для контролю:

1. 
   Хто такі «сім мудреців» і як вони вплинули на формування грецької філософії?
   
2. Які особливості іонійської філософії?
   
3. Що таке «натурфілософія»?
   
4. Які основні положення представників мілетської школи філософії?
   
5. Хто такий Піфагор і які характерні риси філософії піфагореїзму?
   
6. Хто такі «акусматики» й «математики»?
   
7. Хто є представником елейської школи і як змінюється трактування «буття» протягом існування філософії елеатів?
   
8. Яким є вчення Геракліта про «логос»?
   
9. У чому специфіка онтології Емпедокла, порівняно зі вченням елеатів?
   
10. Чим відрізняється поняття «Розуму» (Нуса) Анаксагора від поняття «логос» у Геракліта?
    
11. Чим відрізняється вчення Демокріта про атоми та порожнину від натурфілософських уявлень мілетців щодо «першоелементів» («стихій»)?
    
12. Хто такі софісти і як вони вплинули на формування критичної рефлексії у межах грецької філософії?