В. В. Буряк Антична філософія

Міф і філософія

Для архаїчної свідомості, якою можна вважати епоху Гомера та Гесіода, зміст міфу виявляється цілком реальним. Міфи, нарівні з магією й обрядом, функціонують як нормативні та інституціональні засоби підтримки стійкості суспільства й соціального контролю. Міф санкціонує та пояснює наявний у світі (космосі) й суспільстві (полісі) порядок. Більш того, міфотворчість є найважливішою творчою діяльністю, без якої неможливо уявити собі існування античної культури.

Протягом декількох століть у цій культурі співіснують міф і філософія. Цей період продовжується приблизно з VII по IV ст. до н.е. Фактично у всіх творах Платона міфологеми та філософеми сусідять і доповнюють одна одну. Його діалоги «Бенкет», «Федр», «Тімей» не тільки містять у собі міфологему як пояснюючу модель, але смисловим і конструктивним центром у них виявляється міф. Арістотель та інші академічні філософи мінімізували або навіть виключали міф зі своїх текстів, але пізніше, у стоїків і неоплатоників, міфологеми знову знаходять конструктивний пояснювальний характер. Проте наративна («оповідальна») форма знання відіграє найважливішу роль у становленні філософії.

Міфологія і філософія мають фундаментальні точки зіткнення. Міф – це знакова система, у термінах якої не тільки сприймається, але й описується та інтерпретується весь світ видимих речей, явищ, невидимих сил і причинно-наслідкових взаємозв’язків. Таким чином, міф – це образно-символічний опис світу. Характерною рисою міфології є універсальність. Філософія також претендує на те, щоб з’ясувати першопричини універсуму, закони його існування, генетичні зв’язки речей і явищ. Філософія – різновид універсального раціонального знання. Це понятійний спосіб опису світу.

Базовими відмінностями філософії від міфології вияв­ляються рефлексивність і критичний спосіб мислення, що відсутні в міфології і потім у релігії. В основі міфологічного світорозуміння знаходиться принцип віри й панує незмінна традиція. Філософія – це критичний, рефлексивний, систематичний, раціональний вид універсального опису світу та його базисних засад. Міфологічне знання тим ґрунтовніше, чим ближче до відтворення початкових наративних і символічних пояснювальних форм. Філософське знання – раціональний спосіб спростування попередніх філософсь­ких поглядів, концепцій і методів. Міф – ретроспективний і консервативний, з домінуючою «охоронною» функцією.

Філософія – актуальне й радикально «руйнівне» знання, передусім відносно до своїх власних основ, «філософських забобонів», що заступають шлях до більш глибоких рівнів знання та самопізнання. Філософія, щоб не бути догматичною (тобто, щоб ні в якому разі не стати «нефілософією»), критично вибудовує себе сама, а опосередкованим чином і нову ідеологію, естетичні й моральні цінності епохи. Філософи – це ті, хто першими «реєструють» і дають глибоку інтерпретацію симптомів кризи (в найбільш широкому значенні, від економіки та політики до культури й особистості). Інтенсивний розвиток філософського знання якраз і зумовлено осмисленням причин і наслідків епохального культурного «розриву». Повертаючись до походження грецької філософії, зазначимо, що філософське знання (episteme) починає поступово входити в суперечність з міфологічною вірою (pistis), «довір’ям». Філософія намагається спростувати міфологічне знання, і це їй вдається.

Характерною рисою філософського світорозуміння, на відміну від міфологічного, є мова опису та пояснення. Основоположною одиницею міфу є символ, що виявляє себе завжди в якій-небудь конкретній образно-знаковій оболонці (Зевс, Океан, Гея, Уран тощо, як репрезентації «божественного»). Філософська теорія проводить деперсоніфикацію «божественного». Закони й сили мисляться та описуються за допомогою абстрактних понять – таких, як «апейрон», «логос», «нус», «ейдос», «номос», «атом» та ін.

Крім змістовної різниці між двома типами мов (символічний вміст у міфах і понятійний у філософських концепціях), є ще фундаментальна відмінність синтаксичного плану: символи, метафори, образи, якими оперує міф, пов’язані асоціативно, тобто на основі зовнішніх або випадково схожих характеристик. Поняття ж філософської теорії поєднані на основі причинно-наслідкового зв’язку, забезпеченого формально-логічним описом.

Зміст і сенс міфу для людини архаїчної епохи завжди реальні й навіть надреальні, оскільки міфологічний, «початковий» час «первинний», отже, більш фундаментальний, ніж сучасний стан справ. Міф, за допомогою сюжетів, символів, метафор та образів конституює онтологічний горизонт буття. Явища природи, життя людини, речі та відносини мінливі, повторні, вони знаходяться «на поверхні» й похідні від міфологічної «праподії», культурного архетипу.

Наприклад, в іудео-християнській міфології Адам та Єва володіють більш високим антропологічним й онтологічним статусом, ніж будь-яка інша людина, Адам – «прабатько» всіх чоловіків, а Єва – «прамати» всіх жінок. У певному значенні Адам і Єва вічні й незмінні, як «зразки», «моделі». Архетипові не тільки люди. «Первісний гріх» (принаймні, в його біблійному варіанті) є деякою «первинною» фатальною ситуацією, що визначає завжди й усюди інші подальші історичні, конкретні «гріхопадіння».

Ерос – це космічний зв'язок явищ, речей і в той же час – індивідуальний любовний зв'язок, який завжди повторний. «Священний камінь» (омфалос) має космічне походження, його «сила», «енергія», сакральні, цілющі та інші якості визначені його «божественним» походженням.

Тотем (тотемна тваринна, птах, комаха) володіє надприродною силою й може передавати цю силу деяким людям. Тотем – «істинний пращур». Він завжди є чимось більшим, ніж просто тварина, завжди сполучений з кожною конкретною твариною (і людиною) невидимим символічним (енергетичним) зв’язком.

«Таємниці» міфологічного універсуму доступні тільки «освяченому» (жрецеві, шаману, чаклуну, пророку), який пройшов ініціацію. Це не просто знання, але «таємнознання», «надзнання», яке близько пов'язане з магією, що дає силу та владу над людьми й силами природи. Міфологічне знання езотеричне.

Філософське знання екзотеричне, тобто, відкрите будь-кому, на відміну від міфологічного езотеричного «таємнознання», «зашифрованого» й недоступного для неофітів. На відміну від міфу, для філософії немає заборонених тем, немає «табу», немає «теменосу» – сакрального кола, за яке не може, вірніше, не наважиться проникнути звичайна людина та її думка. До таємниць філософії може прилучитися будь-який охочий і цілеспрямований розум. Ніякої «обраності» та «ексклюзивності» тут не існує (винятком є хіба що філософська школа Піфагора).

Міф, на відміну від філософії, є «образно-практичним» способом опанування світу, але разом з тим веде своє походження «згори». Крім того, він неодмінно ритуалізований, міф і ритуал невіддільні один від одного. Поступово деякі міфи втрачають свою культову значущість і перетворюються в наративні епічні та інші художні форми (наприклад, казки, комікси, мультфільми). Ці форми вже не володіють попередніми магіко-ритуальними світопояснювальними й універсальними значеннями, вони більшою мірою розважальні. Змінюється не тільки власне форма міфу після того, як він втрачає функції езотеричного, сакрального, онтологічного й космологічного світопояснювального характеру, змінюється також і його зміст.

Міфологічна і філософська картини світу

Міф відкриває епоху «великих наративів», «метаоповідань», «метарозповідей». Тоді самі історичні події й розповідь про них були тотожні, і навіть більше того, переказ якої-небудь історії про «діяння богів» виявлявся первинною данністю, реальністю, «зразком», з яким згодом порівнювалася актуальна дійсність і завжди коректувалася відповідно до міфу.

Міфології, міфологічні «системи» в різних культурах досить унікальні. При цьому в міфах містяться інваріанти. Тобто є «наскрізні» сюжети, функції, «схематизм» відносин, структури, символізм, що дозволяє говорити про функціональну, аксіологічну, антропологічну симетричність міфів народів світу. Більше того, внаслідок багаторічних досліджень французький антрополог К. Леві-Строс дійшов висновку, що така симетрія існує не тільки в горизонті синхронії (тобто для міфів однієї й тієї ж часової епохи), але й у плані діахронії (симетричні міфологічні структури віддалених у часі культур). Тобто, між міфом архаїчного, первісного племені та сучасним «буржуазним міфом» (форми якого вочевидь присутні в кіно, телевізійних серіалах, індустрії моди, рекламі, політиці тощо) і є симетрія. Французький учений показував це, вирізняючи у всіх без винятку міфах так звані «бінарні опозиції» («добро-зло», «природа-культура», «чоловіче-жіноче» тощо).

Міфології різноманітні в плані складності взаємовідносин між богами, кількістю функцій, формою сакральних ієрархій. Також важливу роль відігравали культурна й соціальна стійкість народу, носія міфу. Наприклад, грецька й римська міфології, як показала історія, виявилися найбільш значущими для світової культури завдяки широкому поширенню культурних текстів і досягненням середземноморської цивілізації. Міфи постійно доповнювалися новими сюжетами, видозмінювалися, еволюціонували, розмивалися й забувалися. Тому завжди треба пам’ятати про те, що міфогенез є тривалим, складним, внутрішньо суперечливим процесом (співіснування декількох варіантів одного й того ж міфу, що розрізняються). Крім того, адекватне розуміння міфу без участі в обрядовій і ритуальній частині «живого міфу», що було невіддільне від наративної, «оповідальної», текстуальної частини неможливо, як стверджують сучасні вчені. Одного раціонального підходу мало, щоб зрозуміти багатоскладове й багатошарове психіко-емоційне сакральне дійство, яким є міф, принаймні, у міфопоетичну епоху.

Процес фрагментації та «розмивання» міфології як консервативної, міцно пов’язаної з ритуалом і магією системи світовідчуття і світопояснення, що засновується на загальному детермінізмі, завершився тим, що на межі VII-VI ст. до н.е. в Мілеті, іонійській грецькій колонії в Малій Азії, з’явилася власне філософія. Вона становила собою форму мислення, не санкціоновану жрецтвом, у чомусь суперечила їй і не спиралася у своєму пошуку істини (aletheia) на авторитет традиції. Філософське знання спочатку засновано було на власних інтелектуальних зусиллях, і це знання згодом не сприймалося іншими філософами як «істина в останній інстанції».

Класична (академічна) форма філософського дискурсу, систематика й тематика філософії сформувалися лише в IV ст. до н.е. (у творах Платона й Арістотеля). Але ключові проблеми, філософеми, методи й елементи теоретичних систем можна зустріти вже в VI – V ст. до н. е.

Філософський, науковий світогляд у Західній Європі, особливо в епоху Нового часу (в останній третині XVIII – на початку XIX ст.) став не тільки витісняти релігійно-міфологічне світорозуміння («іудео-християнський комплекс ідей» у термінології сучасної філософії), але й активно руйнувати його світоглядні основи.

Однак в античній культурі міфологія відігравала видатну творчу роль. Крім опису й пояснення походження світу (космосу), його розвитку, походження речей і явищ, людини, суспільства, добра та зла, розуму й безумства, краси та потворності, любові й ненависті, хвороб і смерті, долі, міфи створювали неповторну культурну ауру, що гармонізує відносини між людьми, і ставлення людини до світу загалом. У епічних творах Гомера, орфічних гімнах, а також творах Гесіода, Епіменіда, Акусілая вже є спроби поставлення питань про походження світу, часу, руху, причинного зв'язку явищ, людини, добра та зла. Тоді ж з’явилися й пояснення у формі міфологем. В образно-символічній наративній формі були поставлені фундаментальні філософські у своій суті питання: з чого та як виник світ/космос? Чи існує він вічно? У якому напрямі змінюється? Яке місце людини у світі? Ці та інші «вічні проблеми» хвилювали безпосередніх попередників давньогрецької філософії.

Незважаючи на різноманітність тем і варіантів міфу, можна виокремити найбільш «частотні» міфологеми, близькі філософському типу осмислення буття. Творці епосів і поети вважали, що з первісного невпорядкованого стану – хаосу, завдяки спільним діям богів або долаючи їх протидії, зрештою виник космос, як гармонійна, впорядкована форма всесвіту. Згідно з космогонічними міфами (зокрема грецькими) світ змінювався завдяки діям кратофаній (kratos – грецьк. «сила», phaneos – грецьк. «явище»), тобто виявам сили надприродних основ («божественних сил»). У той же час антропоморфні боги й богині діяли часто аналогічно із звичайними людьми, їм не чужі були людські пристрасті та вади (це ми бачимо, наприклад, в «Ілліаді» та «Одіссеї» Гомера). Важливу роль у поясненні причин війн, голоду, засухи, землетрусів та «особистих проблем» людини відігравали такі міфологеми як дике, тюхе і ананке. Наприклад, ananke – це необхідність, вказівка на причинно-наслідкову неминучість чогось, що трапилося, тобто такого, що ніколи не може статися інакше, ніж сталося. У греків ананке (як зовні обґрунтована певна послідовність подій) протиставляється тюхе, як персональним долі-успіху.

Але аж ніяк не всіх греків задовольняють пояснювальні засоби міфології. Уже в другій половині VII – початку VI ст. до н.е. в грецькій колонії, в малоазійському місті Мілеті (зараз це територія сучасної Туреччини) виникає інтелектуальний рух мислителів-учених, які вбачали першопричини всього існуючого не на основі міфу та дій божеств. Вони виходили з того припущення, що повинні існувати природні, «фізичні» (грецьк. physis – «природа») джерела (або джерело). Основи світу/космосу, речей і явищ лежать у самому цьому світі й не залежні від волі численних богів. Цими першими мислителями-вченими-філософами були іонійці: Фалес, Анаксімандр та Анаксімен. Усі вони належали до так званої мілетської школи філософії.

До питання про причини виникнення філософії:
«чому «філософія» й «чому в Греції»?

Чому філософія як особлива оригінальна форма інтелектуальної діяльності виникла саме в Греції, сказати з цілковитою певністю важко. Над цим питанням замислювалися багато філософів і, зокрема, істориків філософії. Називався «географічний чинник» – острівне положення й перетин торгових шляхів, а, отже, інтенсивна комунікація та численні «потоки інформації». Також обговорювався й «генетичний чинник» – особливі інтелектуальні якості давніх греків. Зокрема, здатність абстрагуватися від очевидності почуттєвого досвіду та критична рефлексія, тобто наявність радикального сумніву в істинності будь-якого висловлювання щодо як приватних, так і загальних висловлювань, що дозволило виникнути такому видатному інтелектуальному явищу як теоретизування та трансцендування.

Винахід алфавітного письма, також певно сприяв формуванню понятійного мислення тощо. На думку Гегеля, філософія греків виникла завдяки високому рівню усвідомлення цінності свободи, а, отже, незалежного, неавторитарного мислення. Ніцше вважав, що унікальність і продуктивність грецької культури заснована на деякому ірраціональному, але креативному, зрештою інноваційному принципі, який він назвав «діонісійським началом». Поки що жодна інтерпретація (а їх майже стільки ж, скільки історико-філософських досліджень) не виявилася задовільною й сьогодні.

Як і багато століть тому питання про причини виникнення теоретичної філософії – відкрите. Констатуючи, що причин безліч, розглянемо декілька найбільш вагомих чинників і спробуємо реконструювати специфічний контекст «народження логосу з міфу».

Грецький поліс й умови формування
філософського мислення

Безсумнівно, що в появі й становленні філософського знання важливу роль відігравав грецький поліс, античне «місто-держава», зі своєю особливою формою соціального устрою, яка більше ніде в давньому світі не зустрічалася. Не тільки філософія багато чим зобов'язана цьому унікальному соціо-політичному явищу, створеному еллінами, але й сучасні форми демократії, науково-технічний прогрес, мистецтво також сформовані на основі давньогрецької культурної традиції.

Поліс являв собою міське поселення, оточене кріпосною стіною та відділене від близької (і що належить йому) території, званої хора. Мешканці поліса, незважаючи на різний майновий і соціальний статус, приналежність до того чи іншого знатного роду, були рівні у своїх громадянських правах, володіли правом власності й могли посідати будь-яку виборчу посаду. Раби, зрозуміло, не володіли ні власністю, ні правами вільних громадян.

Не вдаючися до подробиць побудови державної та соціально-політичної структури поліса і враховуючи різноманіття конкретних форм їх існування, укажемо на основні характерні риси полісної життєдіяльності, які, на наш погляд, сприятливо позначилися на виникненні науки та філософії греків.

1. Полісна правова система надійно захищала принципи рівноправності вільних громадян. Це сприяло зростанню почуття громадянської індивідуальності та формуванню самостійного, відповідального способу мислення й діяльності, в основі якої перебувала незалежна, невідчужувана ніякими авторитарними інстанціями особиста свобода. Цілком легітимною була критична оцінка становища та дій інших людей, незалежно від їх походження, багатства й соціального становища. Політичні, правові, моральні, релігійні, суспільні й державні інститути загалом також були відкриті критиці з боку мудреців і філософів, хоч це було й не завжди безпечно. Як і в будь-якому починанні тут, звичайно, був присутнім ризик (що підтверджує доля Сократа). Але в тоталітарній державі немає навіть ризику, оскільки будь-яке висловлення не відповідне «генеральній лінії» однозначно призводить до «поразки в правах» і часто до фізичного усунення «інакодумців».

2. Усі дорослі громадяни (правда, жінки й раби були виключені з демократичного процесу) могли постійно бути присутніми й мали можливість регулярно виступати публічно в народних зборах на агорі. Ця «демократична технологія» забезпечувала вільну й рівну участь у виборах посадових осіб будь-якого рангу. Атмосфера вільної дискусії, необхідність раціонального доказу створювали умови для культивування прозорої та ясної аргументації, логічного обґрунтування переваги своєї позиції. Саме відштовхуючись від принципів і практики соціально-політичної риторики, софісти, Сократ і Платон створили могутню й послідовну систему доказів. Арістотель довів справу своїх попередників до досконалості. Це виявилося в багатовіковій традиції силогістики – системі формально-логічного доказу.

3. Апеляція до міфопоетичних сюжетів, цитування епічних поетичних текстів, знання історичних прецедентів у ході публічних виступів сприяли формуванню ерудиції, вдосконаленню мистецтва еристики й риторики, що відігравало не останню роль у розвиткові класичної філософської традиції.

4. Невеликі за територією та населенням поліси не вимагали існування численного й громіздкого адміністративно-бюрократичного апарату (як це було в Єгипті, Вавилоні, Китаї). Завдяки цьому в полісі був відсутній нав’язливий соціальний контроль висловлювання, діяльність вільних громадян, а саме такими завжди були філософські школи протягом тисячолітньої історії розвитку грецької філософії.

Тому то й міг здійснитися такий безпрецедентний за своєю тривалістю й безперервністю тисячолітній інституціональний, культурний, інтелектуальний проект. Мілетська школа (перше співтовариство грецьких філософів) була заснована на початку VI ст. до н.е., а майже через тисячу років, у 529 році вже після Різдва Христова, афінська Академія була закрита імператором Юстиніаном. Після чого філософи аж ніяк не змирилися з обставинами, значна частина з них, прихопивши з собою рукописи, рушила «на Схід» у Візантію й далі, в Каппадокію та Сирію. Філософська традиція була врятована і не була перервана, хоч була ослаблена й уповільнена.

5. У Єгипті та інших високорозвинених східних цивілізаціях усі форми інтелектуальної діяльності монопольно формувалися, контролювалися й стереотипно відтворювалися тільки всередині корпорації жерців, відповідно до букви й духу сакральних текстів, тоді як у грецьких полісах була відсутня каста жерців. До речі, навіть сучасна індійська філософія заснована на принципах традиціоналізму, у тій чи іншій мірі містить «брахманське», «жрецьке» начало. У китайській філософії присутній віддалений вплив мантичного (гадально-інтерпретативного) жрецького дискурсу, пов’язаного з езотеричною традицією знання й інтерпретацією системи символів, що міститься в «Книзі змін» («Цзін»). Наукова та філософська думка в Греції не регламентувалася державними й релігійними інститутами, вірніше, їх вплив не був тотальним та авторитарним, як на Сході (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія). Звідси ця свобода вибору стилів, напрямів, методів, цілей і предметних областей (тематичних переваг) у сфері інтелектуальної діяльності, філософських теорій, шкіл і напрямів (філософський плюралізм).

6. У Греції, як і в Римі, кожний вільний громадянин поліса міг бути відкрито обраний на жрецьку посаду (як і на будь-яку іншу) на декілька років, а потім переобраний, що однак не виключало також варіантів успадкування жрецьких посад. Геракліт, наприклад, походив зі знатного жрецького роду, що, ймовірно, вплинуло на езотеричну форму його висловлення.

Розвитку самостійного, інноваційного способу мислення та діяльності сприяла система вибірности державних посадових осіб. Це прискорювало соціально-політичну й економічну динаміку суспільного розвитку. Якщо прийняти класифікацію товариств, запропоновану К. Леві-Стросом: «холодні товариства» (консервативні) – «гарячі товариства» (інноваційні), то грецькі поліси, безсумнівно, належать до найбільш «гарячих» соціумів у всій світовій історії. Це виявилося в широкому спектрі напрямів: «теорії» та практиці мореплавання, астрономії, торгово-економічній діяльності, науковій, медичній, правовій, естетичній, педагогічній – у широкому значенні слова інтелектуальної/раціональної діяльності. Квінтесенцією цього демократичного, креативно-інноваційного руху і стала філософія.

7. Численні подорожі, військові експедиції, мореплавання, торгівля створювали умови для розширення кругозору еллінів. Вони вміли ефективно зіставляти свої, «автохтонні» знання й ту інформацію, яку здобували завдяки знайомству з іншими культурами. Цікавість та асиміляція знань, різноманітних відомостей, що стосуються етнічних, ціннісних, інтелектуальних, культурних сфер ближніх і далеких регіонів ойкумени дозволило сформувати наукові основи географічних, історичних, медичних, астрономічних, математичних і, нарешті, філософських дисциплін. Згідно з життєписами давніх філософів, і Піфагор, і Демокріт, і багато інших подорожували «на Схід», спілкувалися з мудрецями, що позитивно вплинуло на створення ними власних філософських систем.

8. На основі існування цих обставин і умов можна зробити висновок, що грецькі мислителі мали набагато більш сприятливі умови для інтелектуальної самореалізації, ніж їхні сучасники, які філософствували в інших державах.

Давньогрецька наука та становлення
філософського знання

Сьогодні став очевидним величезний вплив наукової та технічної думки на мінливий постіндустріальний світ. Завдяки науці й техніці створюється світ нашої повсякденності. Персональний комп’ютер та Інтернет, мобільний телефон з численними функціями (потрібними й непотрібними), прогноз погоди, заснований на даних численних супутників та обчислений на суперкомп'ютерах, холодильники, пральні машини, пилососи з комп’ютерним керуванням, автомобілі з бортовим комп’ютером і засобами космічної навігації, медична техніка, біотехнологія, нанотехнології, нова енергетика й багато що інше кардинально змінило наше навколишнє середовище. У найближчі роки й десятиріччя світ і людина завдяки науковому прогресу змінюватимуться ще радикальніше. Не будемо робити футурологічні прогнози, однак констатуємо факт: наука стала чимось значно більшим, ніж магія в міфопоетичну епоху.

Можна сміливо стверджувати, що саме розвиток наукового та філософського мислення (знань раціонального типу) в ході тисячолітнього розвитку «післягомерівської» грецької культури послужили основою виникнення всепереможної західноєвропейської цивілізації. Однак поки ніхто не дав вичерпної відповіді на питання про те, чому саме в Греції виник ефективний тип раціонального теоретичного пізнання. Поява грецької науки також загадкова, як і виникнення грецької філософії.

Навіть найкомпетентніший історик науки або історик філософії не може однозначно визначити, ученими чи філософами були Фалес, Анаксагор, Піфагор, Демокріт, Платон, Арістотель, Теофраст – настільки різносторонньою (всебічною) та енциклопедичною є їхня інтелектуальна спадщина. Це стосується також й інших мислителів античності. З VI по IV ст. до н.е. наука та філософія античності становлять собою єдине взаємопов’язане ціле.

Раціональний характер античної науки

Наука в грецькому світі в міру свого становлення й спеціалізації є деяким систематичним і цілераціональним способом вивчення природи (physis). Єдиного терміна для позначення науки на той період не було. Найбільш близькими за значенням термінами можна вважати: mathema, theoria, epistheme – це слова з різною конотацією, але загальним значенням: логічно несуперечливе знання, що існує в понятійній формі. Надалі з переходом грекомовної науки та філософії на середньовічну латину в цьому ж значенні вживався вже термін scientia.

Характерними рисами грецької науки були такі:

• принциповою кінцевою метою пізнання оголошувалася істина (aletheia);
  
• грецьким ученим-мислителям завжди була властива деяка непрагматична (теоретична) цікавість щодо природи;
  
• здійснювалися систематичні спроби послідовно пояснювати світ, виходячи з нього самого (у філософії це пошуки «архе» (arche); пояснюючи першооснови всіх речей і явищ, греки не вдавалися (як це було властиве носіям міфологічної свідомості) до припущень про дію надприродних сил і могутніх божеств на матеріальні речі (вони намагалися встановити ієрархію сил у світі, за допомогою з’ясування «природних причин», елементів самого буття;)
  
• складні, багатоскладові явища космічного й природного порядку були представлені у формі поєднання найменшого числа найбільш простих елементів (першопричини, числа, геометричні фігури, атоми тощо. Ефективність і результативність такого підходу виразно видно в космології, фізиці, математиці та інших («точних») науках;
  
• вчені і філософи намагалися знайти доцільні пояснення для основоположних простих, необхідних і достатніх способів зв'язку між речами та явищами; були знайдені й сформульовані положення про стійку умову, що забезпечує існування та зміну речей, що прогнозується, тобто закон (nomos).
  

Таким чином, оригінальність грецького наукового генія призвела до того, що вже перші вчені-філософи, які належали до мілетської школи, по суті, відмовилися від образно-символічного сприйняття й опису природи. Наукова та філософська картина, на відміну від міфологічної, пропонувала допитливим розумам замість розгадування «волі богів» зайнятися пошуками самодостатньої «першооснови» (arche). Поступово ці мислителі позбавили міфологізовану (гомерівсько-гесіодівську) космологію образності й символічності, замінивши ці міфопоетичні описи понятійним поясненням. При цьому збереглися загальні уявлення про структуру космосу (сфери, рухомі одна в одній разом з прикріпленими до їхніх поверхонь планетами). У такій інтерпретації становлення космосу знаходить паралелі в поясненні природноісторичного процесу вченими Нового часу. Одним словом, грецькі філософи здійснили фундаментальний для всієї світової інтелектуальної історії «поворот від міфу до логосу». У цьому «протистоянні» (logos/mythos), виражена кардинальна протилежність раціонального й міфо-символічного опису світу. Ця вказівка на порядок розмежування між двома способами пояснення світу. Знання «за міфом» наративно має «оповідальну» форму в образно-символічній формі. Знання «за логосом» забезпечує правильність ясного раціонального міркування (episteme), воно прагне дати точне уявлення про суть і порядок речей. Вираження «від міфу до логосу» – філософська метафора, що показує генезис філософського знання через подолання «чарівності» міфо-пояснення світу.

Зрозуміло, процес деміфологізації космосу зайняв сотні, а то й тисячі років, перш ніж з’явилися конкретно-наукові новочасові астрономічні моделі всесвіту, звільнені вже від архаїчних міфологічних переконань. Можна виокремити наступні етапи «структурування світу» в давню епоху (і на Сході, і на Заході):

• констатація деякого початкового безформеного стану світу (Хаос, Світовий вогонь, Водна Безодня, Пітьма тощо);
  
• «сепарація» різнорідних елементів і первинне структурування – відокремлення Світла від Пітьми, Неба від Землі, жіночого начала від чоловічого, розподіл «стихій» (першоелементів);
  
• подальша більш детальна структуризація всесвіту; з’являються припущення про «еволюційний» розвиток світу через його ускладнення, порівняння нестійких станів Усесвіту та впорядкованість світу; пошуки доказів домінування гармонії космосу;
  
• прогнозування подальшої деформації й деструкції космосу зі зворотним рухом до стану первісного Хаосу (включаючи елементи міфологічних уявлень про циклічність космосу).
  

Можна перерахувати декілька видів (етапів) символічних і концептуальних описів космосу, а також його станів у міфопоетичній традиції.

Теогонія – спосіб опису, властивий у цілому міфоепічному епосу, хоч елементи теоморфних («богоподібних») сил зустрічаються й набагато пізніше (у творах Платона, у стоїків). Для теогонії характерне пояснення взаємодій у Всесвіті за допомогою сил, персоніфікованих в антропо- і зооморфних божествах. Досить складні системи опису теогоній є в орфіків, Гесіода, Ферекида Сирозького.

Космогонія становить собою спосіб опису й пояснення динамічного виникнення Всесвіту.

Космологія, на відміну від космогонії (що описує динамічні процеси), є описом також статичного стану та причинно-наслідкових зв’язків Усесвіту як системи.

Космографія являє собою різні спроби опису за допомогою схем і карт уже прийнятої моделі Всесвіту (небесний глобус Анаксімандра, каталог зірок Евдокса тощо). Подальшого поширення космографія отримала в Середні віки.

Філософське дослідження «природи»

Давньогрецька протонаука, згідно з поглядами Арістотеля, тематично об’єднана навколо дослідження «природи» (physis). Філософів VII–VI ст. до н.е. він іменує «фізиками» або «фізіологами», тобто тими, хто «вчить про природу», «природознавцями». Треба зазначити, що майже в кожного філософа та вченого, аж до софістів і Сократа, тобто до кінця V ст. до н.е., один з творів неодмінно називався «Про природу» (грецьк. peri to physeos). Оскільки природа трактувалася вельми широко, то можна сказати, що роздум про природу містив у собі як дослідження речей видимих («матеріальних», «емпіричних», що чуттєво сприймаються, «сенсибельних»), так і невидимих, розумоосяжних («інтелігібельних»).

Основними характеристиками «природи» (physis) в досократівську епоху виступають:

• цілісність;
  
• мінливість;
  
• детермінізм (знаходження всіх речей у причиново-наслідковому зв’язку).
  

Методами вивчення «природи» були:

• умоглядність (тобто теоретичні побудови, що не підтверджуються й не спростовуються досвідом та експериментом);
  
• використання й образно-понятійної, і частково наукової мови опису;
  
• застосування узагальнень, аналогій (вираження «неначе …», «подібно…»).
  

Усі подані вище методологічні підходи в сукупності просували грецьку думку, віддаляючи від міфопоетичної, метафорично-символічної мови, наближаючи до сучасного ідеалу філософського й науково-понятійного способу мислення. Тільки змінивши базисні принципи своєї мови опису й аналізу, грецька думка змогла змінитися й сама, перейшовши на більш високий теоретичний рівень.

Крім того, ще однією важливою особливістю давньогрецької науки, яка дозволила їй стати наукою в істинному значенні цього слова, було постійне прагнення до доказовості та аксіоматичності.

Про безперервність філософської
інтелектуальної традиції

Усе вищесказане, звичайно, не дозволяє однозначно відповісти на питання: чому саме греки почали філософствувати першими? Тут ми стикаємося з ситуацією «замкненого кола». Якщо стверджувати, що, мовляв, умови життя в полісі зробили можливими філософствування, то знов-таки, поліс створили греки. Тоді ми знову повинні задатися питанням: а чому саме вони? Отже, у певний час і в певному місці сформувалися унікальні життєві умови для виникнення філософії. Розвиваючись протягом багатьох століть, ця унікальна форма інтелектуальної діяльності набула універсальної якості. Філософія викликає повагу у всіх верствах населення у будь-якій країні та вивчається сьогодні у всіх вищих навчальних закладах світу. І це заслуга передусім грецьких філософів.

Проте, як в історії культури, так і в історії філософії (не без зусилля самих греків) існує традиція приписувати велику кількість філософських «відкриттів» і теорії ефекту «експорту» ідей з більш давніх і «більш цивілізованих» держав Сходу. Однак, на думку деяких істориків філософії, легенди про вплив східних учень на філософські роздуми Фалеса, Піфагора, Демокріта, Платона дуже збільшені, хоч і підтримувалися в грецькій історіографічній традиції, оскільки грецькі філософи насправді здійснювали тривалі подорожі до Єгипту, Вавилону та інших країн Сходу. Але навряд чи саме подорожі послужили основою грецької філософії.

Швидше навпаки, й унікальність соціально-політичних умов, і відмінності в національному характері, і географічне положення, і багато інших чинників, про які ми можемо лише будувати здогадки, дозволили грекам розвинути абсолютно оригінальну інтелектуальну діяльність – теоретичне наукове пізнання, поза яким не могла б існувати і філософія.

Наука та філософія греків були засновані на принципі раціональності мислення, тобто такої інтелектуальної здатності, яка належить виключно до компетенції критичного розуму. Розумна, розсудлива діяльність протилежна релігійній вірі, емоційним реакціям, інтуїції, безумовному прийняттю авторитету традиції, догматизму.

Раціональне мислення конституюється саме по собі, обґрунтовується, критикується, підтверджується або спростовується також самим розумом, виступаючи як вища й остання інстанція, що мотивує істинність або помилковість усякого твердження. Розум є не тільки першоосновою філософського мислення, але й першорядним об’єктом критики. Онтологічне висловлення Декарта «Мислю – отже існую» необхідно доповнити епістемологічним твердженням «Критикую (свою розумову здатність думки) – отже існую».

На формування філософського мислення вплинули наступні культурно-історичні умови:

• нездатність міфу в умовах існування демократичного поліса дати задовільні відповіді на фундаментальні питання про виникнення світу та його устрій (неспроможність міфологічної пояснювальної моделі в VI – V ст.;
  
• наявність специфічних соціально-політичних умов для вільної форми пошуку істини та вироблення незалежного висловлювання (внаслідок зміцнення полісної демократичної традиції);
  
• створення теоретичної наукової атмосфери неавторитарного інтелектуального дослідження (у зв’язку зі зміцненням позицій наукового знання);
  
• енциклопедизм як складова частина шкільної, а потім і спеціальної, риторської, філософської, медичної освіти.
  

Це перелік основних причин, соціальних та інтелектуальних, що сприяли виникненню філософії в Стародавній Греції.

Питання для контролю:

1. 
   Що таке міф?
   
2. Які функції міфу?
   
3. Чим відрізняються міфологічний та філософський опис світу?
   
4. Що таке «поліс» і як він вплинув на формування філософської думки?
   
5. Які особливості давньогрецької науки?
   
6. Що таке mathema?
   
7. Що таке theoria?
   
8. Що таке epistheme?
   
9. Що спільного і які відмінності між теогонією, космогонією, космологією та космографією?
   
10. Хто такі «фізики»?
    
11. Які особливості «природи» як об’єкта філософії в досократичній філософії?
    
12. Які причини безперервності філософської традиції в добу античності?