Geum.ru

Тема „предмет, методологічні основи й головні етапи історії психології

Вид материалаДокументы

Содержание


Категорія дії
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14
Локалізація мотиву

У период античності була проведена розпізнавальна лінія не тільки між почуттєвим пізнанням і мисленням, але також між цими розрядами явищ і спонуканнями людини. Це відбилося на представленні про різні «частинах» (в Аристотеля функціях) душі. Як відзначалося, вони зображувалися розділеними навіть анатомічно. Пифагор, Демокрит, Платон поміщали розум у голові, мужність - н груди, почуттєве прагнення - у печінці. У Платона це розмежування придбало етичний характер. Він вважав розумну душу (вона осіла в голові, як найбільш близька до небес, до нетлінного царства ідей) вищим надбанням людини. Низька - «прагнуча» - частина душі веде до низинним цілям, перешкоджає шляхетним мотивам. На розум покладалася задача «приборкання» цих різні сторони рвуть, що людини в, спонукань. В образній формі Платон описав проблему конфлікту мотивів у відомому міфі про колісницю, у якій упряжені два коні протилежних квітів - чорний і білий; кожний тягне у свою сторону.

Історик Р.Уотсон бачить іронію історії в тім, що головний внесок у психологію Платон-філософа, що вище усього ставив розум, звівся до акцентування ірраціонального в людині.

Аристотель серед функцій душі виділив прагнення «до чого-небудь» чи «від чого-небудь». За цим стояло втрачене наступною психологією і положення, що відродилося в новітній період, про те, що мотив завжди має предметну спрямованість, оскільки предмет, до якого прагне організм, може стати метою лише будучи представлений у формі образа.

Прагнення невіддільне від відчуття. Воно сигналізує про тім, чи досягнута мета, викликаючи в суб'єкта почуття чи задоволення невдоволення. Тим самим об'єктивно властивому організму прагнення (имеющее зміст мотиву, що спонукує організм діяти) співвідносилося із суб'єктивно випробовуваними почуттями. Згодом питання про зв'язок мотиваційних факторів з емоційними стане найважливішим для багатьох теорій.

В Аристотеля сама по собі емоція ( чизадоволення невдоволення) - не мотив поводження, а сигнал досягнення мети прагнення. Поряд із прагненням важливим мотиваційним початком Аристотель вважав афекти.

Якщо прагнення відносилися до організму, то поняття про афекти з'єднувало психологію з етикою, з відношенням людини до інших людей. Вважалося, що у випадках, коли афективна реакція є або надлишкової, або недостатньої, людина робить дурно. «Всякий у стані гневаться, і це легко, також і видавати гроші і витрачати їх, але не усякий вміє і нелегко робити це стосовн тому, кого випливає і наскільки і заради чого і як випливає». Крайності аморальні. Але між ними мається «золота середина». Оптимальним станом, якщо мова йде про гроші, є щедрість, негативними ж полюсами - або марнотратство, або скнарість. Платон покладав приборкання спонукань на силу розуму. Згідно ж Аристотелю людин здатний виробити правильні афекти завдяки своєму особистому досвіду, систематичному навчанню.

Виховання почуттів відбувається у вчинках. «Справедливим людина стає, діючи справи справедливі, а помірним - надходячи з помірністю, а без подібної діяльності нехай нікому й у голову не приходить стати гарною людиною».

Тим самим мотив наділявся моральним знаком, що визначає зміст реальної дії - учинку. Сам же вчинок здобував роль творчого початку характеру (особистості).
Афект і розум

Відношення між розумом і афектом зайняло значне місце в психологічних поглядах філософських шкіл в елліністичний період. Школа стоїків, зокрема, відкинула поділ Платоном душі на раціональну й ірраціональну. Усі психічні процеси вважалися розумними. Пристрасті, бажання, афекти відносилися за рахунок неправильної діяльності мислення, у результаті якої вони стають хворобливими станами душі. Избавить від них здатний розум, у якому бачився головний терапевтичний засіб (свого роду «логотерапия»).

Нарешті, в епоху катастрофи античної цивілізації в навчанні Августина в якості основної мотивуючої сили дій душі виступає, замість мислення й афектів (емоцій), особлива, далека вся матеріальний, сила волі, що розпоряджається як своїми знаряддями мозком, органами почуттів і рухів. Відбитки речей у цих органах самі по собі ніякого знання не містять. Воля, виражена в увазі, перетворює ці відбитки в почуттєві образи. Всі інші психічні процеси виникають і змінюються завдяки чисто духовної вольової активності. Вона ж повертає душу до самої себе, стаючи джерелом усвідомлення особистістю свого внутрішнього досвіду.
Проблема волі

До Августина восходит волюнтаризм, сприйнятий у наступні століття поруч навчань про мотиваційний пріоритет волі в психічній організації людини. З часів Августина питання про співвідношення мимовільного і довільного в реакціях і вчинках індивіда служив темою багатьох філософських дискусій і шкіл. Поняття про довільність асоціювалося з тими процесами в організмі, що регулюються усвідомлюваною метою і духовними актами суб'єкта як останньої причинної інстанції.

Психологічні розуміння співвідносилися з глобальною філолофсько-релігійною проблемою волі волі. Перший крутий поворот до нових пояснень відбувся з відкриттям Декартом рефлекторної природи поводження в його навчанні про пристрасті. Як відзначалося, стосовно до людини це навчання прокламувала безкомпромісний дуалізм. Матеріальне тіло стало в образі автомата, що запускається в хід зовнішніми імпульсами, проміжним ефектом дії яких стають сприйняття й елементарні почуття, а кінцевим ефектом - «роздування» м'язів. Але поряд з цим організм приводиться в дію.

Категорія дії