Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон
| Вид материала | Закон |
- Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 23, ст. 161 ) (Вводиться в дію Постановою, 143.99kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 5, ст. 21 ) ( Вводиться в дію Постановою, 400.35kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 27, ст. 218 ) { Вводиться в дію Постановою, 1049.41kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 13, ст. 64 ) ( Вводиться в дію Постановою, 904.77kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 13, ст. 64 ) ( Вводиться в дію Постановою, 989.17kb.
- Відомості Верховної Ради України (ввр), 1994, n 13, ст. 64 ) ( Вводиться в дію Постановою, 744.64kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 27, ст. 218 ) { Вводиться в дію Постановою, 743.61kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 30, ст. 283 ) { Вводиться в дію Постановою, 247.24kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 51, ст. 446 ) { Вводиться в дію Постановою, 552.78kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 25, ст. 198 ) ( Вводиться в дію Постановою, 253.56kb.
Стаття 19.
Гарантії особистих прав
| Законодавством України іноземцям та особам без громадянства гарантуються недоторканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їх гідності нарівні з громадянами України. |
Коментована норма встановлює національний правовий режим щодо гарантій особистих прав.
1) Право на свободу та особисту недоторканність закріплено в ст. 29 Конституції України: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника290.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого»
Право на свободу й особисту недоторканість є природним правом, і тому не може бути обмеженим залежно від наявності громадянства або його відсутності. Це право закріплено в Загальній декларації прав людини (ст.ст. 3-5, 9), у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 9) у Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (ст. 5). У практиці міжнародних органів із захисту прав людини, у першу чергу Європейського суду з прав людини, розгляд заяв про порушення права на особисту недоторканість є дуже частим. Порушення цього права відносять до найбільш тяжких тому, що будь-яке обмеження особистої свободи (затримання, арешт) позбавляє людину можливості повноцінно проявляти себе як особистість.
Правова оцінка обмеження (позбавлення) свободи повинна, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, давати відповідь на два питання: перше – умови, за яких припустиме позбавлення свободи; друге – гарантії (законність, строк, інформованість, компенсація) особі, позбавленій свободи. Таким чином, мають значення дві групи передумов позбавлення свободи: формальні (наявність належним чином оформленого дозволу на позбавлення свободи; у випадку затримання, арешту – наявність обґрунтованої підозри у скоєні злочину, небезпеки маніпулювання доказами або вірогідності того, що особа сховається від правосуддя) і матеріальні (обґрунтоване позбавлення свободи на основі норми матеріального права). На відміну від загального міжнародного права, в європейській системі захисту прав людини наголос зроблено саме на процесуальних гарантіях законності позбавлення свободи.
З практики Європейського суду з прав людини випливають три умови, що є обов’язковими для визнання посягання на особисту свободу правомірним: законність, мета, підстави позбавлення свободи.
Визначальні міжнародно-правові документи з прав людини забороняють агентам держави незаконно позбавляти свободи будь-кого (ст. 9 Загальної декларації прав людини, ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), та передбачають правові підстави законного позбавлення свобод. Серед таких підстав є «законний арешт або затримання особи, здійснені з метою запобігання її незаконному в’їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції» (п. 1 f ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.). Це надає державі можливість внести до свого законодавства норму про затримання на кордоні осіб, які незаконно намагаються в’їхати в країну (без належних документів, що посвідчують особу, без належного дозволу на в’їзд тощо). Проте, позбавлений волі завжди повинен мати право оскаржити таке рішення. Відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. кожен, хто позбавлений свободи шляхом арешту або затримання, має право на розгляд, під час якого суд швидко вирішує питання законності його затримання та виносить постанову про його звільнення, якщо затримання незаконне.
Право на свободу і особисту недоторканність передбачено ст.ст. 288 і 289 Цивільного кодексу України291. Забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.
Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.
У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені законом.
Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.
Законодавство України розрізняє такі види обмеження права на свободу й особисту недоторканість:
– адміністративне затримання (на строк не більш як три години);
– адміністративний арешт (на строк до п'ятнадцяти діб);
– затримання у порядку кримінального судочинства (на строк не більше сімдесяти двох годин);
– тримання під вартою у порядку кримінального судочинства (на строк не більше двох місяців);
– арешт як кримінальне покарання (на строк від одного до шести місяців);
– обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі у порядку кримінального судочинства.
Законодавство України містить низку гарантій щодо захисту від необґрунтованого обмеження права на свободу й особисту недоторканість. Так, згідно зі ст. 14 Кримінально-процесуального кодексу України ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення. Прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком. За завідомо незаконні затримання, привід або арешт передбачена кримінальна відповідальність (ст. 371 Кримінального кодексу України).
Однак головною гарантією права на свободу й особисту недоторканість має бути неухильне дотримування органами державної влади і їх посадовими особами приписів Конституції України, норми якої відповідно до ст. 8 мають найвищу юридичну силу і є нормами прямої дії. Зокрема, ч. 4 ст. 29 Конституції України передбачає, що кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Ця конституційна норма повторюється в ст.ст. 5 і 10 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. № 565-XII292. На жаль, на практиці зазначена норма не виконується з декількох причин:
по-перше, працівники міліції або взагалі не повідомляють особу про мотиви арешту чи затримання, і не роз'яснюють особі її права, або порушують умову про «невідкладність» цих дій;
по-друге, через недосконалість вітчизняного законодавства у даній сфері відносин. Так, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р. № 2887-XII293 передбачає, що у разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Згідно з п. 3 Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14.05.1999 р. № 821294 оплата праці адвокатів здійснюється згідно з цим Порядком за рахунок державного бюджету в розмірі 15 гривень за повний робочий день. Якщо адвокат був зайнятий у справі неповний робочий день, то оплата його праці провадиться пропорційно до затраченого часу виходячи з цього розміру оплати. Очевидно, що такі умови оплати навряд чи можуть бути прийнятними для адвокатів;
по-третє, це відсутність законодавчих механізмів доступу міжнародним і неурядовим організаціям до осіб, що потребують правової допомоги. На практиці співробітники таких організацій стикаються з численними труднощами і перешкодами, і саме через це допомога або суттєво затримується, або взагалі не може бути надана. Критично виглядає ситуація щодо осіб, що шукають статусу біженця в Україні. Через об’єктивні обставини ця категорія осіб є особливо уразливою і саме для них доступ до правової допомоги має характер життєво важливого значення295.
Розглянемо види обмеження права на свободу й особисту недоторканість докладніше.
Адміністративне затримання (на строк не більш як три години) іноземця або особи без громадянства, які вчинили адміністративне правопорушення, провадиться такими державними органами (ст. 262 Кодексу України про адміністративні правопорушення):
1) органами внутрішніх справ – при вчиненні дрібного хуліганства, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, при поширюванні неправдивих чуток, вчиненні злісної непокори законному розпорядженню чи вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також військовослужбовця чи образи їх, публічних закликів до невиконання вимог працівника міліції, при прояві неповаги до суду, вчиненні незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, порушення правил про валютні операції, правил обігу наркотичних засобів або психотропних речовин, незаконного продажу товарів або інших предметів, дрібної спекуляції, торгівлі з рук у невстановлених місцях, при розпиванні спиртних напоїв у громадських місцях чи появі у громадських місцях у п'яному вигляді, що ображає людську гідність і громадську мораль, у випадках, коли є підстави вважати, що особа займається проституцією, при порушенні правил дорожнього руху, правил полювання, рибальства і охорони рибних запасів та інших порушень законодавства про охорону і використання тваринного світу, при порушенні правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і транзитного проїзду через територію України, а також в інших випадках, прямо передбачених законами України;
2) органами прикордонної служби – у разі незаконного перетинання або спроби незаконного перетинання державного кордону України, порушення прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України, вчинення злісної непокори законному розпорядженню або вимозі військовослужбовця чи працівника Державної прикордонної служби України або члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, порушення правил використання об'єктів тваринного світу в межах прикордонної смуги та контрольованого прикордонного району, у територіальному морі, внутрішніх водах та виключній (морській) економічній зоні України, порушення правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і транзитного проїзду через територію України;
3) старшою у місці розташування охоронюваного об'єкта посадовою особою воєнізованої охорони – при вчиненні правопорушень, зв'язаних з посяганням на охоронювані об'єкти, інше.
Про адміністративне затримання складається протокол (ст. 261 КпАП), в якому зазначаються: дата і місце його складення; посада, прізвище, ім'я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу затриманого; час і мотиви затримання. Протокол підписується посадовою особою, яка його склала, і затриманим. У разі відмовлення затриманого від підписання протоколу в ньому робиться запис про це. Про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляються її родичі, а на її прохання також власник відповідного підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган.
Відповідно до ст. 263 КпАП строк адміністративного затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години. У виняткових випадках, у зв'язку з особливою потребою законами України може бути встановлено інші строки адміністративного затримання.
Осіб, які порушили прикордонний режим або режим у пунктах пропуску через державний кордон України, може бути затримано на строк до трьох годин для складення протоколу, а в необхідних випадках для встановлення особи і з'ясування обставин правопорушення – до трьох діб з повідомлення про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, що посвідчують їх особу.
Осіб, які порушили правила обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, може бути затримано на строк до трьох годин для складання протоколу, а в необхідних випадках для встановлення особи, проведення медичного огляду, з'ясування обставин придбання вилучених наркотичних засобів і психотропних речовин та їх дослідження – до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, що посвідчують їх особу296.
Осіб, які вчинили дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також військовослужбовця чи образу їх, публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції чи посадової особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, може бути затримано до розгляду справи суддею або начальником (заступником начальника) органу внутрішніх справ. До розгляду суддею справи може бути затримано також осіб, які незаконно перетнули або зробили спробу незаконно перетнути державний кордон України, вчинили злісну непокору законному розпорядженню або вимозі військовослужбовця чи працівника Державної прикордонної служби України або члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, порушили порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій або проявили неповагу до суду чи торгували з рук у невстановлених місцях. Іноземців та осіб без громадянства, які порушили правила перебування в Україні і транзитного проїзду через територію України, може бути затримано до розгляду справи суддею або посадовою особою органу Державної прикордонної служби України297.
Строк адміністративного затримання обчислюється з моменту доставлення порушника для складення протоколу, а особи, яка була в стані сп'яніння, – з часу її витвереження.
Адміністративний арешт (на строк до п'ятнадцяти діб) особи згідно з п. 7 ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення є видом адміністративного стягнення.
Адміністративний арешт (ст. 32 КпАП) установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).
Адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп.
Адміністративний арешт передбачено, зокрема, такими статтями Кодексу України про адміністративні правопорушення:
– ст. 44. «Незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах»;
– ст. 51 «Дрібне викрадення чужого майна»;
– ст. 173 «Дрібне хуліганство»;
– ст. 173-2 «Вчинення насильства в сім'ї або невиконання захисного припису»
– ст. 178 «Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п'яному вигляді»;
– ст. 185 «Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця»;
– ст. 185-10 «Злісна непокора законному розпорядженню чи вимозі військовослужбовця або працівника Державної прикордонної служби України або члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону»;
– ст. 204-1 «Незаконне перетинання або спроба незаконного перетинання державного кордону України».
Згідно зі ст. 327 КпАП осіб, підданих адміністративному арешту, тримають під вартою в місцях298, що їх визначають органи внутрішніх справ. При виконанні постанови про застосування адміністративного арешту арештовані піддаються особистому оглядові. Строк адміністративного затримання зараховується до строку адміністративного арешту.
Затримання у порядку кримінального судочинства (на строк не більше сімдесяти двох годин)
Відповідно до ст. 106 Кримінального-процесуального кодексу України орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз'яснення підозрюваному права мати побачення із захисником з моменту затримання. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим.
Копія протоколу з переліком прав та обов'язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання негайно повідомляє одного з її родичів299.
Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:
1) звільняє затриманого – якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами 1 і 2 ст. 106 КПК України.
2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не зв'язаний з триманням під вартою;
3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин. Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для попереднього ув'язнення300, начальник місця попереднього ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.
Тримання під вартою у порядку кримінального судочинства (на строк не більше двох місяців)
Відповідно до ст.ст. 148, 149 Кримінально-процесуального кодексу України взяття під варту як запобіжний захід може застосовуватися до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого за наявності підстав, що особа буде намагатися ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.
Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов'язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.
При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується.
Взяття під варту (ст. 155 КПК України) як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років.
Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в місцях тримання затриманих.
У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув'язнених у слідчий ізолятор у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб.
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано стосовно особи, яка вчинила злочин під час відбування покарання в установі виконання покарань, така особа може перебувати в дисциплінарному ізоляторі або карцері установи виконання покарань.
Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців (ст. 156 КПК України).
У випадках, коли протягом двох місяців розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений:
1) до чотирьох місяців – за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;
2) до дев'яти місяців – за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;
3) до вісімнадцяти місяців – за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.
Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, – з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеної з неї справи або пред'явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.
Порядок обрання запобіжного заходу визначається ст. 165-2, а порядок продовження строків тримання під вартою – у ст. 165-3 Кримінально-процесуального кодексу України.
Затримання та взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю злочину у вчиненні якого він обвинувачується, при наявності підстав і в порядку, що встановлені статтями 106, 148, 150, 155 і 157 КПК України.
Про затримання і взяття під варту неповнолітнього обов'язково сповіщаються його батьки чи особи, що їх замінюють.
Арешт як кримінальне покарання (на строк від одного до шести місяців) полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції (ст. 60 Кримінального кодексу України). Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років. Для неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, арешт полягає у триманні, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб.
Арешт як кримінальне покарання застосовується, зокрема, за такі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України:
– ст. 129 «Погроза вбивством»;
– ст. 130 «Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби»;
– ст. 133 «Зараження венеричною хворобою»;
– ст. 150 «Експлуатація дітей»;
– ст. 154 «Примушування до вступу в статевий зв'язок»;
– ст. 156 «Розбещення неповнолітніх»;
– ст. 293 «Групове порушення громадського порядку»;
– ст. 296 «Хуліганство»;
– ст. 300 «Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості».
Згідно зі ст. 101 КК України арешт щодо неповнолітнього полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб.
Обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі у порядку кримінального судочинства.
Обмеження волі як кримінальне покарання (ст. 61 КК України) полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.
Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років.
Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку та до інвалідів першої і другої групи.
Позбавлення волі як кримінальне покарання (ст. 63 КК України) полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.
Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років.
Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК України) встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.
Норми щодо обмеження права на свободу і особисту недоторканність містяться також у відповідних законах.
Так, ст. 20 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» закріплює права Державної прикордонної служби, зокрема:
– здійснювати адміністративне затримання осіб на підставах і на строки, визначені законами, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перетнули державний кордон України, стосовно яких прийнято в установленому порядку рішення про передачу їх прикордонним органам суміжної держави, на час, необхідний для такої передачі;
– здійснювати на підставах та в порядку, установлених законами, особистий огляд затриманих, а також оглядати і в разі потреби вилучати речі, що можуть бути речовими доказами або заподіяти шкоду здоров'ю людей301;
– тримати осіб, затриманих в адміністративному порядку, в спеціально обладнаних для цих цілей приміщеннях.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про міліцію» працівникам міліції надається право затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях:
– осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які переховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання, – на строки і в порядку, передбачені законом;
– осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, – на строк, встановлений судом, але не більше десяти діб;
– осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, для складання протоколу або розгляду справи по суті, якщо ці питання не можуть бути вирішені на місці, – на строк до трьох годин, а у необхідних випадках для встановлення особи і з'ясування обставин правопорушення – до трьох діб з повідомленням про це письмово прокуророві протягом 24 годин з моменту затримання;
– неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опікування, – на строк до передачі законним представникам або до влаштування у встановленому порядку, а неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння і не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, – до передачі їх законним представникам або направлення у приймальники-розподільники, але не більш як на 8 годин;
– осіб, які виявили непокору законній вимозі працівника міліції, – до розгляду справи судом, але не більше ніж на 24 години;
– осіб, які перебували в громадських місцях у стані сп'яніння, якщо їх вигляд ображав людську гідність і громадську мораль або якщо вони втратили здатність самостійно пересуватися чи могли завдати шкоди оточуючим або собі, – до передачі їх в спеціальні медичні заклади або для доставки до місця проживання, а при відсутності таких – до їх витвереження;
– осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом, – на строк до 30 діб з санкції прокурора;
– осіб, які ухиляються від виконання постанови суду про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму або наркоманії, – на строк до 3 діб;
– осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих, – до передачі їх у лікувальні заклади, але не більш як на 24 години;
У ст. 5 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. № 565-XII302 закріплено гарантії затриманим та заарештованим, а саме, міліція:
– забезпечує затриманим та заарештованим (взятим під варту) особам з моменту затримання або арешту (взяття під варту) право захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, реалізацію інших прав затриманих і заарештованих (взятих під варту) осіб;
– негайно, але не пізніш як через дві години після затримання або арешту (взяття під варту) осіб повідомляє про їх місцеперебування родичам та у разі заявлення усної або письмової вимоги – захиснику, а також адміністрації за місцем роботи чи навчання;
– забезпечує харчування затриманих осіб три рази на добу за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів України;
– у разі необхідності вживає заходів щодо негайного надання медичної та іншої допомоги затриманим та заарештованим (взятим під варту) особам.
У разі заявлення затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення захисника працівники міліції не мають права вимагати від них надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника.
Про заявлення вимоги про залучення захисника або про відмову у залученні захисника у протоколі затримання або постанові про арешт (взяття під варту) робиться відповідний запис, який скріплюється підписом затриманої або заарештованої (взятої під варту) особи.
Особам при затриманні або арешті (взятті під варту) працівниками міліції:
– повідомляються підстави та мотиви такого затримання або арешту (взяття під варту), роз'яснюється право оскаржувати їх у суді;
– надаються усно роз'яснення частини першої статті 63 Конституції України права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника та одночасно в друкованому вигляді – роз'яснення статей 28, 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та прав осіб, затриманих або заарештованих (взятих під варту), встановлених законами, у тому числі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто або за допомогою захисника з моменту затримання або арешту (взяття під варту) особи, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;
– забезпечується можливість з моменту затримання або арешту (взяття під варту) захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.
У разі невиконання працівниками міліції вимог, встановлених цією статтею, особа, права якої були порушені, та/або її представники (родичі, захисник) можуть звернутися до суду із заявою про відшкодування шкоди у встановленому законом порядку.
У п. 29 ст. 10 Закону України «Про міліцію» передбачений обов’язок міліції забезпечувати затриманим або заарештованим (взятим під варту) особам право на юридичний захист.
2) Недоторканість житла
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).
Згідно зі ст. 311 Цивільного кодексу житло фізичної особи є недоторканним. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду. Відповідно до ст. 14-1 Кримінально-процесуального кодексу України ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають в ньому.
У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.
Так, згідно з п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. № 565-XII303 працівникам міліції для виконання покладених на міліцію обов'язків надається право входити безперешкодно у будь-який час доби:
– на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян у разі переслідування злочинця або припинення злочину, що загрожує життю мешканців, а також при стихійному лихові та інших надзвичайних обставинах;
– до житла чи до іншого володіння особи, яка перебуває під адміністративним наглядом, з метою перевірки виконання встановлених судом обмежень.
У разі опору, вчинення протидії працівник міліції може вжити заходів до їх подолання, передбачених цим Законом.
Працівники міліції мають також перебувати на земельних ділянках, в жилих та інших приміщеннях громадян за їхньою згодою, а також на території і в приміщеннях підприємств, установ і організацій з повідомленням про це адміністрації з метою забезпечення безпеки громадян, громадської безпеки, запобігання злочину, виявлення і затримання осіб, які його вчинили (п. 16 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).
Співробітникам Служби безпеки України для виконання покладених на них обов'язків надається право виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин (п. 7 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про Службу безпеки України» вiд 25.03.1992 р. № 2229-XII304).
Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом, зокрема, статтями 109-117 Житлового кодексу.
3) Невтручання в особисте і сімейне життя
Згідно зі ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Зміст цього права полягає перш за все в захисті людини від втручання в її життя з боку держави. Це право закріплюється в низці міжнародних документів: Загальній декларації прав людини (ст.ст. 3 і 12), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. (ст.ст. 9 і 17), Конвенції про права дитини 1989 р. (ст. 16), Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (ст.ст. 5 і 8).
Питання змісту приватного життя як об’єкту права захисту на повагу до приватного життя є досить складним і знаходиться у сфері оціночних понять. Європейська комісія з прав людини надала таке визначення права на повагу до приватного життя: це право «є правом на невтручання в приватне життя, правом жити так, як бажається, без розголошення подробиць приватного життя … Воно включає також, певною мірою, право на встановлення та підтримання стосунків з іншими людьми, особливо в емоційній сфері, для розвитку і реалізації особистості людини»305. Європейський Суд з прав людини відносить до сфери приватного життя також сексуальні стосунки (справа Даджон). Водночас щодо прав гомосексуалістів і транссексуалів у світлі ст. 8 Суд не має єдиного підходу, хоча не може викликати сумнівів те, що статева належність і сексуальні стосунки є сферою приватного життя.
Міжнародне право визнає можливість обмеження права на приватне життя. На це, зокрема, вказує п. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.: «Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».
Загальним критерієм, що дозволяє послабити захист права на приватне життя, можуть слугувати дії самої особи, яка приводить своє приватне життя в контакт з життям суспільства чи з іншими інтересами, які підлягають захисту. Тому кожного разу Європейський Суд з прав людини звертає увагу на умови, у яких знаходився заявник. Ст. 8 Конвенції вказує на необхідність існування закону, яким встановлено підстави, порядок та умови втручання в приватне життя. Особливе значення для розуміння критеріїв законодавчого регулювання втручання в приватне життя мають справи Класса306 і Мелоуна307.
Право на особисте життя та його таємницю передбачено ст. 301 Цивільного кодексу України308. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою.
Згідно зі ст. 23 «Про інформацію» вiд 02.10.1992 р. № 2657-XII309 інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї. Інформація про особу охороняється Законом310.
Право на повагу до сімейного життя закріплено в ст. 7 Сімейного кодексу України вiд 10.01.2002 р. № 2947-III311: регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.
Згідно зі ст. 4 Закону України «Про біженців» Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців. Члени сім’ї особи, якій в Україні надано статус біженця, мають право з метою возз’єднання сім’ї в’їхати до України і отримати статус біженця (за відсутності умов, передбачених абз. 2–4 ст. 10 Закону «Про біженців»). З метою возз’єднання сім’ї біженці мають право вільно залишити територію України.
Згідно зі ст. 14-1 Кримінально-процесуального кодексу України особисте життя громадян охороняються законом. Відповідно до ст. 182 Кримінального кодексу України передбачається кримінальна відповідальність за порушення недоторканності приватного життя.
4) Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції
Відповідно до ст. 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Згідно зі ст. 14-1 Кримінально-процесуального кодексу України таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, банківських вкладів та рахунків охороняються законом.
Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом.
У разі наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист, за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб може проводитися прослуховування телефонних та інших розмов, візуальне спостереження із застосуванням або без застосування звуко-, відеозапису, фото- і кінозйомки.
Прослуховування телефонних та інших розмов, розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється з письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду, крім випадків, передбачених Законом України «Про боротьбу з тероризмом» вiд 20.03.2003 р. № 638-IV312.
Відповідно до ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку може бути застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються з допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо. До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, відносяться листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо.
Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної справи.
За наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 187 КПК України слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку. Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку або про відмову в цьому. Постанова оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.
У постанові про накладення арешту на кореспонденцію зазначаються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, кореспонденція якої має затримуватися, точна адреса цієї особи, види поштово-телеграфних відправлень, на які накладається арешт, термін, протягом якого зберігається арешт, назва установи зв'язку, на яку покладається обов'язок затримувати кореспонденцію і повідомляти про це слідчого.
У постанові про зняття інформації з каналів зв'язку зазначаються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, з каналів зв'язку якої має зніматись інформація, точна адреса цієї особи, види цих каналів, термін, протягом якого знімається інформація, назва установи, на яку покладається обов'язок знімати інформацію і повідомляти про це слідчого. Постанова направляється слідчим начальнику відповідної установи, для якого вона є обов'язковою. Начальник відповідної установи затримує кореспонденцію або знімає інформацію з каналів зв'язку і протягом доби повідомляє про це слідчому.
Арешт, накладений на кореспонденцію, скасовується, а зняття інформації з каналів зв'язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання цих слідчих дій постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію, або припиняє зняття інформації з каналів зв'язку, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві.
Огляд і виїмка кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку здійснюється у порядку, передбаченому ст. 187-1 Кримінально-процесуального кодексу України.
Згідно зі ст. 306 Цивільного кодексу України листи, телеграми тощо є власністю адресата. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, – батьків, братів та сестер. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.
5) Повага гідності
Конституція України в ст. 21 проголосила рівність всіх людей у своїй гідності. Така ж норма закріплена у ст. 1 Загальної декларації прав людини. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання (ст. 5 Загальної декларації прав людини). Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Право на повагу до гідності та честі передбачено також ст. 297 Цивільного кодексу України. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.