Geum.ru

Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

Вид материалаЗакон
Стаття 17. Право на свободу совісті
Подобный материал:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   40

Стаття 17.

Право на свободу совісті





Іноземцям та особам без громадянства гарантується право на свободу совісті нарівні з громадянами України.


Забороняється розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, а також образа почуттів громадян України та іноземців та осіб без громадянства у зв’язку з їх релігійними переконаннями.


Частина 1.


Іноземцям та особам без громадянства гарантується право на свободу совісті нарівні з громадянами України.


Згідно з ч. 1 ст. 35 Конституції України «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність». Ч. 2 ст. 24 Конституції встановлює заборону щодо привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Свобода думки, совісті, віросповідання закріплена в усіх універсальних міжнародно-правових актах про права людини, що містять каталог прав людини, зокрема, в ст.ст. 18, 19 Загальної декларації прав людини, у ст.ст. 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, у ст. 3 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., у ст. 14 Конвенції про права дитини 1989 р., у ст. 4 Конвенції про статус біженців від 1951 р., у ст.ст. 2.1, 2.2, 4.2 Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 р.

Конвенція про захист прав людини та основних свобод закріплює відповідну норму у ст. 9: «Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів».

В усіх міжнародно-правових актах норми про свободу думки, совісті, віросповідання нерозривно пов’язані з нормами про свободу вираження поглядів, з правом вільно одержувати і розповсюджувати інформацію. У Конвенції про захист прав людини та основних свобод можна побачити зв’язок ст. 9 з п/п. «b» п. 3 cт. 4, зі ст. 10 і ст. 11. Загальне значення свобод, проголошених у ст. 9, Європейський суд з прав людини охарактеризував як «одну з підвалин “демократичного суспільства”, як його розуміє Конвенція»282. Відповідно до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.

Коментована норма встановлює для іноземців та осіб без громадянства національний режим щодо права на свободу совісті. Основним законодавчим актом у цій сфері є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» вiд 23.04.1991 р. № 987-XII283. Закон гарантує кожному громадянину в Україні право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих (ст. 3).

Громадяни є рівними перед законом і мають рівні права незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

В Україні церква (релігійні організації) відокремлена від держави, а державна система освіти відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Релігійні організації і віруючі, одноосібно або разом з іншими, мають право встановлювати і підтримувати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах. Учасники цих контактів і заходів можуть в порядку, встановленому чинним законодавством, придбавати, одержувати і везти з собою релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту. Релігійні організації можуть направляти громадян за кордон для навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян.

Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.

Конституція України в ч. 2 ст. 35 передбачає, що здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.


Частина 2.


Забороняється розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, а також образа почуттів громадян України та іноземців та осіб без громадянства у зв’язку з їх релігійними переконаннями.


Заборона будь-яких виступів на користь релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі або насильства, передбачена ч. 2 ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» вiд 23.04.1991 р. № 987-XII284 будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов'язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом. Зазначені дії можуть кваліфікуватися за ст. 161 Кримінального кодексу України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії»285.

Закон України «Про захист суспільної моралі» вiд 20.11.2003 р. № 1296-IV286 забороняє виробництво та розповсюдження продукції, яка пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України (п. 1 ч. 3 ст. 2).

Кримінальний кодекс України містить низку статей, які передбачають відповідальність за порушення права на свободу совісті:

– ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків»;

– ст. 179 «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь»;

– ст. 180 «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду»;

– ст. 181 «Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів».