Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

Вид материалаЗакон

Содержание


I.ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Визначення термінів
Паспортний документ – національний паспорт або документ, який його замінює.
Друге. Україна не визнає
Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.
Стаття 2. Засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства
1) Національний режим
2) Режим найбільшого сприяння
3) Спеціальний правовий режим
4) Режим особистого закону
3. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутност
5) Правовий режим щодо іноземців та осіб без громадянства в Україні
Стаття 3. Імміграція і тимчасове перебування іноземців та осіб без громадянства
Імміграція на постійне проживання
Прибуття для працевлаштування на визначений термін
Тимчасове перебування
У межах квоти дозвіл на імміграцію можуть отримати
Поза квотою імміграції дозвіл надається
Стаття 4. Надання притулку
Стаття 5. Надання статусу біженця
1) Захист біженців на міжнародному рівні
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40



ЗАКОН УКРАЇНИ

Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства


(Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, № 23, ст.161)


(Вводиться в дію Постановою Верховної Ради

№ 3930-XII від 04.02.1994 р., ВВР, 1994, № 23, ст.162)


(Із змінами, внесеними згідно із законами України

1807-III від 08.06.2000 р., ВВР, 2000, № 38, ст. 318,

2247-III від 18.01.2001 р., ВВР, 2001, № 13, ст. 66,

177-IV від 26.09.2002 р., ВВР, 2002, № 46, ст. 347

506-IV від 06.02.2003 р., ВВР, 2003, № 16, ст.117

662-IV від 03.04.2003 р., ВВР, 2003, № 27, ст. 209

набуває чинності 01.08.2003 року

1277-IV від 18.11.2003 р., ВВР, 2004, № 11, ст. 143

Кодексом № 2747-IV від 06.07.2005 р., ВВР, 2005, № 35-36, ст.446)


(У назві та тексті Закону слова «іноземці» і «іноземні громадяни»

в усіх відмінках замінено відповідно словами «іноземці та особи без громадянства» і «іноземці» у відповідному відмінку

згідно із Законом України № 506-IV від 06.02.2003 р.)


Цей Закон визначає правовий статус, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і визначає порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України.

(Преамбула із змінами, внесеними згідно із Законом України

506-IV від 06.02.2003 р.)

I.ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1.

Визначення термінів





Іноземець – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.


Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.


Паспортний документ – національний паспорт або документ, який його замінює.

(Стаття 1 в редакції Закону України № 506-IV від 06.02.2003 р.)


Загальні положення

У початковій редакції (від 04.02.1994 р. № 3929-ХІІ) коментований закон мав іншу назву – «Про правовий статус іноземців»1. Відмінність від чинної редакції полягала в об’єднанні в одному родовому понятті «іноземці» іноземних громадян та осіб без громадянства. Так, ст. 1 Закону визначала «іноземців» як сукупність осіб, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України та осіб без громадянства – осіб, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Це можна було пояснити певним успадкуванням колишньої радянської правової традиції2 та позиції відповідного законодавства3. Однак і на той час існувала думка, що розширене тлумачення поняття «іноземці» є не коректним4, оскільки правовий статус осіб без громадянства має суттєві відмінності у порівнянні з правовим статусом іноземних громадян (зокрема, у питаннях дипломатичного захисту, набуття громадянства, усиновлення дітей, тощо). Це обумовлено тим, що іноземні громадяни на відміну від осіб без громадянства підкоряються як юрисдикції держави перебування, так і юрисдикції своєї держави. У той час як особи без громадянства мають правовий зв’язок тільки з державою, на території якої вони проживають. На цій підставі слід розрізняти правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства. Саме таким чином це питання врегульовано в Конституції України (ч. 1 ст. 26, п. 2 ч. 1 ст. 92)5, в якій поняття «іноземці» та «особи без громадянства» вживаються нарізно6.

Узагальнюючи позиції більшості дослідників7 і враховуючи положення національного законодавства України, можна запропонувати таку класифікацію іноземців та осіб без громадянства:

1) особи, які прибули в Україну на постійне проживання8;

2) особи, які тимчасово перебувають на території України9;

3) особи, яким може бути надано притулок в Україні10;

4) особи, що набули статусу біженця в Україні11;

5) особи, які внаслідок загрози для свого життя і здоров’я змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія Грузії та прибули в Україну з метою тимчасового перебування12;

6) особи, що наділені дипломатичними або консульськими імунітетами та привілеями13;

7) військовослужбовці інших країн, що перебувають в Україні на підставі міжнародних договорів14;

8) особи, які не мають легальних підстав для знаходження на території України (нелегальні мігранти)15.

Слід також визначитися з датою набуття чинності Законом України «Про правовий статус іноземців». Згідно зі ст. 1 Постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України "Про правовий статус іноземців"» (Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 23. – Ст. 162) Закон України «Про правовий статус іноземців» набуває чинності з дня його опублікування. Опубліковано цей Закон у двох офіційних виданнях – в газеті «Голос України» вiд 30.03.1994 р. і у Відомостях Верховної Ради України вiд 07.06.1994 р. (1994. – № 23. – Ст. 161). Оскільки публікація газети «Голос України» відбулася раніше, ніж публікація Відомостей Верховної Ради України, то Закон України «Про правовий статус іноземців» набув чинності саме 30.03.1994 р.

Частина 1.





Іноземець – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.


Відповідно до ч. 1 коментованої статті іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав16.

Перше, що випливає з аналізу поняття, полягає в тому, що для визначення особи в якості іноземця17 за законодавством України, така особа не повинна мати громадянства України. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р. № 2235-III громадянство – це «правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках». Однак це визначення потребує уточнення, оскільки між іноземцями та особами без громадянства (апатридами), які на законних підставах перебувають на території України, з одного боку, і державою, з іншого боку, також існує правовий зв’язок, що так само знаходить свій прояв у взаємних правах та обов’язках. Різниця полягає лише в обсязі прав та обов’язків громадян і негромадян18.

Друге. Україна не визнає подвійного громадянства. Це означає, що громадянин України, по-перше, не може мати громадянства іншої держави (інших держав) і, по-друге, окремі адміністративно-територіальні одиниці (у тому числі Автономна Республіка Крим та області) не можуть мати свого громадянства. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України (п. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України»). Це означає, що Україна не бере до уваги наявність в іноземного громадянина громадянства (підданства) іншої держави і ставиться до особи виключно як до свого громадянина, визнаючи за ним відповідні права та покладаючи при цьому на нього відповідні обов’язки19.

Як свідчить світова практика, подвійне громадянство надається тими державами, які прогнозовано очікують для себе певні вигоди політичного, економічного, демографічного, ідеологічного тощо характеру. Однак більшість держав світу не визнає подвійного громадянства, оскільки подвійне громадянство означає не лише розширення прав, але також і розширення обов’язків, що породжує значні проблеми на практиці. Саме тому Конвенція, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р. виходить з невизнання подвійного громадянства і рекомендує ставитись до біпатридів як до осіб, що мають лише одне громадянство.

Вважаємо також, що з точки зору формування Українського народу і становлення держави Україна цілком виправданим є визнання саме єдиного громадянства України.

Третє. Для законодавства України не має значення яка – республіканська чи монархічна – форма правління встановлена в іноземній державі. Відповідно іноземці можуть бути громадянами своєї держави або підданими монарха. Юридичні наслідки такого поділу не впливають на правовий статус іноземця в Україні.

Четверте. Україна допускає наявність у іноземця громадянства (підданства) двох та більше держав. При чому законодавство України визнає, що іноземець-біпатрид має ті ж права та обов’язки, що й іноземець – громадянин (підданий) лише однієї держави.

Частина 2.





Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.


Коментована норма визначає особу без громадянства – як особу, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Таке ж визначення дає і ст. 1 Закону України «Про громадянство України». У міжнародній практиці таких осіб називають апатридами. Безгромадянство є наслідком міграцій (зокрема, вимушеного переселення), неадекватного правового регулювання змін особистого статусу особи (укладення або розірвання шлюбу, усиновлення тощо) і таке інше.

З метою врегулювання правового статусу апатридів на універсальному та регіональному рівнях було прийнято декілька конвенцій20. Зокрема, Конвенція про статус апатридів від 28.09.1954 р. встановлює особливий статус осіб без громадянства й гарантує їм мінімальні норми поводження. Їм можуть бути надані такі самі права, як і громадянам держави: право на звернення до суду, авторські права, право на освіту, соціальне забезпечення. Відносно інших прав і видів діяльності, їм повинен надаватися не менш сприятливий режим, ніж той, яким наділяються іноземці. Держави мають видавати апатридам посвідчення особи й проїзні документи та вживати заходи для полегшення їх асиміляції й натуралізації. Згідно з Конвенцією про громадянство одруженої жінки від 20.02.1957 р. жінка при укладенні шлюбу з іноземцем має право отримати громадянство у спрощеному порядку. Встановлюються гарантії, що ні укладення, ні розірвання шлюбу між подружжям, а також добровільне набуття чоловіком громадянства будь-якої держави, не буде автоматично впливати на громадянство жінки. Конвенція про скорочення безгромадянства від 30.08.1961 р. закріпила положення, що ніхто не може втратити громадянство, якщо при цьому не гарантовано надання громадянства іншої держави. Дітям-апатридам повинно надаватися громадянство держави, на території якої вони народилися.

У рамках Ради Європи було прийнято Конвенцію про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства від 06.05.1963 р., яка передбачає умови для скорочення випадків безгромадянства, а також здійснення військового обов’язку лише щодо одної держави, зазвичай тієї, на території якої ця особа проживає. Європейська конвенція про громадянство від 06.11.1997 р. передбачає підстави спрощеного порядку набуття громадянства подружжям, дітьми, біженцями тощо, регулює питання множинності громадянства та виконання військового обов’язку.

Конвенція СНД про спрощений порядок набуття громадянства громадянами держав-членів організації від 19.01.1996 р. передбачає перелік умов, за наявності яких здійснюється процедура виходу із громадянства, а також його набуття особами, які прибули для постійного проживання.

Частина 3.





Паспортний документ – національний паспорт або документ, який його замінює.

(Стаття 1 в редакції Закону України № 506-IV від 06.02.2003 р.)


Паспортним документом визнається національний паспорт або документ, який його замінює. Законодавство України передбачає також інші визначення паспортного документу. Так, згідно з абз. 8 ст. 1 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 р. № 2491-III паспортний документ – це документ, виданий уповноваженими органами іноземної держави або уповноваженими органами, спеціалізованими установами чи іншими автономними організаціями системи ООН, що підтверджує громадянство іноземця, посвідчує особу іноземця чи особу без громадянства, надає право виїзду за кордон і визнається Україною21.

Аналогічне визначення містять також підзаконні нормативно-правові акти: п. 2 Правил оформлення візових документів для в’їзду в Україну, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 20.02.1999 р. № 22722, п. 3 Правил в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995 р. № 107423, та Інструкція про порядок продовження терміну перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 01.12.2003 р. № 145624.

Різниця між національним паспортом та іншими паспортними документами полягає в тому, що національні паспорти передбачені для громадян (підданих), а особи без громадянства можуть отримувати проїзні документи або посвідчення особи. Положення про посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1995 р. № 610.