Geum.ru

Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

Вид материалаЗакон

Содержание


Стаття 5. Надання статусу біженця
1) Захист біженців на міжнародному рівні
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Стаття 5.

Надання статусу біженця





Відповідно до Закону України «Про біженців» іноземцям та особам без громадянства може надаватися статус біженця в Україні.

(Стаття 5 в редакції Закону України № 177-IV від 26.09.2002 р.)



1) Захист біженців на міжнародному рівні


Проблема біженців як соціальне явище є однією з найбільш давніх та гострих і супроводжує всю історію існування людства. У широкому розумінні біженцем стає будь-яка особа, яка намагається врятуватися від обставин, що загрожують її життю, і тому залишає місце свого проживання. Майже протягом всієї історії увага до цих людей залишалася у сфері моралі, а держави не мали юридичних зобов’язань щодо захисту таких людей. Геноцид вірмен у 1915 р., соціальні потрясіння в Росії у зв’язку з жовтневим переворотом 1917 р., у Німеччині після приходу націонал-соціалістів до влади в 1933 р. призвели до втечі за кордон мільйонів людей. Опинившись в інших державах, вони залишалися без громадянства і не хотіли, а частіше за все, не могли розраховувати на захист держав свого походження.

Саме в першій чверті ХХ ст. міжнародне співтовариство усвідомило, що для захисту біженців може бути використане міжнародне право. У цілому, це можна пояснити зростанням поваги до прав людини в масовій свідомості європейського співтовариства. Центром правового вирішення проблеми біженців у той час стала Ліга Націй. В її рамках було укладено низку міжнародних договорів про статус біженців.

У 1938 р. було засновано перший міжнародний орган із співробітництва у вирішенні проблеми біженців – Міжурядовий комітет у справах біженців. Його утворили держави-учасниці Конвенції про статус біженців, що прибувають з Німеччини. Мандат Комітету було переглянуто у 1943 р., і його повноваження було розповсюджено на всіх осіб, які у зв’язку з подіями в Європі залишили чи могли залишити країну свого проживання через існування небезпеки для їх життя чи свободи з причин раси, релігії та політичних переконань.

ООН взяла на себе турботу про біженців відразу після її утворення. З 1946 р. в її рамках почала діяти Міжнародна Організація у справах біженців. У 1950 р. її функції були передані Управлінню Верховного Комісара ООН у справах біженців – УВКБ ООН (United Nations High Comissioner for Refugees – UNHCR). УВКБ ООН є спеціалізованою агенцією і діє на підставі Статуту, прийнятого Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V) від 14.12.1950 р. Діяльність УВКБ фінансується з бюджету ООН, а також за рахунок добровільних внесків.

УВКБ ООН уповноважене надавати біженцям міжнародний захист. Згідно зі Статутом, діяльність Управління має не політичний, а гуманітарний і соціальний характер. Тому надання захисту з боку Управління не може залежати від політичних, релігійних, ідеологічних пріоритетів, які панують в той чи інший час у світі або в окремих регіонах. Гуманітарна спрямованість УВКБ надає цій організації міжнародного авторитету і визнання.

Статут УВКБ ООН відносить до компетенції Управління надання допомоги біженцям, охопленим більш ранніми угодами і домовленостями. Крім того, Статут має на увазі біженців, що стали такими через події, що сталися до 1 січня 1951 р., що знаходяться поза їхньою країною громадянства і нездатні чи не бажають скористатися її захистом «в наслідок цілком обґрунтованого побоювання переслідувань» чи з причин, не пов’язаних з особистою зручністю. Нарешті, Статут поширюється на «будь-яку іншу людину, що знаходиться поза країною свого громадянства, чи якщо вона не має ніякого громадянства і знаходиться поза країною свого колишнього місця постійного проживання, тому що в цієї особи є цілком обґрунтоване побоювання переслідування через її расу, релігію, національність чи політичні переконання, і ця особа нездатна чи не бажає через таке побоювання користуватися захистом уряду країни свого громадянства, чи, якщо вона не має ніякого громадянства, не бажає повертатися в країну свого колишнього місця постійного проживання».

Зміст поняття «біженці як предмет стурбованості міжнародного співтовариства» з часом було істотно розширене. Головну роль у цьому зіграли Генеральна Асамблея ООН та ЕКОСОР, чиїми вказівками Верховний Комісар має керуватися. Так, з 1959 року Генеральна Асамблея постановила, щоб УВКБ використовувало свої «добрі послуги» у передачах внесків для допомоги біженцям, «які не знаходяться в рамках компетенції ООН». Із середини 70-х років ХХ ст. Генеральна Асамблея рекомендувала УВКБ діяти від імені біженців і переміщених осіб. З 12.09.2005 р. Міжвідомчий постійний комітет затвердив відповідальність УВКБ ООН за забезпечення відповідного та ефективного реагування на ситуації переміщення всередині країни.

Правовий статус УВКБ ООН в окремих державах регулюють міжнародні договори. Угода між Урядом України та УВКБ ООН укладена 23.09.1996 р. (із змінами на підставі Протоколу від 23.09.1998 р.70). Згідно з п. 16 Статуту УВКБ Верховний Комісар за консультацією з урядом держав перебування біженців може призначати в них своїх представників. Кандидатура представника має бути погоджена з урядом держави71.