Geum.ru

Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

Вид материалаЗакон

Содержание


5) Оскарження рішень щодо статусу біженця
6) Додатковий захист і гуманітарний статус
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40

4) Статус біженця не надається особі (ст. 10 Закону України «Про біженців»):


1) яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві. Злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людства і людяності є найбільш серйозними злочинами, що викликають занепокоєність всього міжнародного співтовариства. Ці злочини криміналізуються Статутом Міжнародного кримінального суду від 17.07.1998 р., а також Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 09.12.1948 р., Конвенцією про запобігання злочину апартеїду та покарання за нього від 30.11.1973 р., Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 07.03.1966 р., Конвенцією про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26.11.1968 р., а також Женевськими конвенціями від 12.08.1949 р.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку у Розділі XX.

2) яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів. Відповідно до ч. 4 ст. 12 Кримінального кодексу України тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

3) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй.

Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту ООН:

– підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру і придушення актів агресії чи інших порушень миру і здійснювати мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного права, владнання або вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть привести до порушення миру;

– розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру;

– здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини і основним свободам, незважаючи на раси, статі, мови, релігії;

– бути центром для узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.

Для здійснення цілей Організація Об’єднаних Націй і її члени діють у відповідності до таких принципів:

– суверенної рівності усіх членів Організації;

– сумлінного виконання узятих на себе зобов’язань;

– вирішення міжнародних спорів мирними засобами, таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку;

– утримання у міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим способом, не сумісним з цілями ООН;

– надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх її діях, що здійснюються нею відповідно до Статуту;

– забезпечення того, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відповідно до принципів Статуту;

– невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави;

4) стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців», відсутні.

5) яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні. Ця норма передбачає наявність доказів, що особа має статус біженця в іншій країні або отримала захист у вигляді притулку в іншій країні.

6) яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Відповідно до абз. 6 ст. 1 Закону України «Про біженців» третя безпечна країна – це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

– дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

– дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколу про статус біженців 1967 р., враховуючи принцип невислання;

– має національне законодавство у сфері притулку та біженців, і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;

– забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним;

– погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Якщо навіть одна із зазначених умов відсутня, країна не може вважатися третьою безпечною, однак норма не поширюється на дітей, розлучених з сім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

5) Оскарження рішень щодо статусу біженця


Рішення органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця протягом семи робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, а так само до суду, в установленому законом порядку.

Рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції про відхилення скарги про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця можуть бути оскаржені до суду108.

У разі оскарження рішення органу міграційної служби до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції на час розгляду скарги особі видається довідка про прийняття скарги до розгляду. Довідка видається відповідним органом міграційної служби за дорученням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції.

Рішення за скаргою приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців. Особа, скарга якої розглядається, або законний представник такої особи має право бути запрошеним для участі у розгляді їх скарги.

У разі оскарження рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції до суду, довідка про звернення до суду видається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції через відповідний орган міграційної служби.

У разі оскарження рішення органу міграційної служби до суду відповідний орган міграційної служби на час розгляду скарги видає особі довідку про звернення до суду.

Зазначені довідки є підставою для реєстрації в органі Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб за місцем проживання заявника на час розгляду скарги.

Слід підкреслити, що процедура видачі довідок про звернення до суду містить низку колізійних моментів.

По-перше, у разі оскарження рішення органу міграційної служби до суду закон не містить вказівки на необхідність доручення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції на видачу такої довідки.

По-друге, на практиці деякі органи міграційної служби видають довідки про звернення до суду лише після отримання ухвали суду про відкриття провадження у справі. Вважаємо, що таке тлумачення є розширеним, а тому неприпустимим, оскільки назва довідки «про звернення до суду» означає лише певні дії заявника – факт подання позовної заяви до суду (реєстрація заяви канцелярією суду), і не охоплює дій суду щодо цієї заяви. Власне, ухвала суду про залишення позовної заяви без руху або про повернення позовної заяви також може бути оскаржена (п. 5 ст. 108 Кодексу адміністративного судочинства України).

По-третє, після винесення негативного (для заявника) рішення на певній стадії процедури щодо надання статусу біженця орган міграційної служби вилучає в особи попередню довідку, і таким чином позбавляє особу легальних підстав для перебування на території України. Така ситуація створює для особи додаткові перешкоди під час оскарження до суду, а в деяких випадках може взагалі позбавити особу права на оскарження.

Якщо особа, яка отримала повідомлення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця і не використала права на його оскарження до суду, вона повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.

У разі прийняття судом рішення про задоволення скарги особи про відмову в наданні, втрату або позбавлення статусу біженця спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції протягом семи робочих днів з дня його отримання приймає відповідне рішення і повідомляє про це орган міграційної служби за місцем проживання заявника.

6) Додатковий захист і гуманітарний статус


Крім надання статусу біженця, в Україні вже назріла необхідність законодавчого врегулювання проблеми додаткового статусу, який стосується осіб, що не підпадають під ознаки біженця, передбачені Конвенцією 1951 р. і Закону України «Про біженців», але також потребують і міжнародного, і національного захисту (наприклад, у випадку загрози життю або здоров’ю, безпеці або свободі людини, що виникає внаслідок природного чи техногенного лиха і т.д.).

Однією з таких категорій є особи, які змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія Грузії. На підставі Тимчасового положення про надання допомоги особами, які змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія Грузії та прибули в Україну, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.06.1996 р. № 674, ці особи змогли легалізувати своє перебування в Україні. Постановою було передбачено надання тимчасових довідок, що надають право на вибір місця тимчасового проживання з переліку населених пунктів, запропонованого місцевим органом державної виконавчої влади; на пересування на території України за умов дотримання правил, встановлених для іноземних громадян та осіб без громадянства; тимчасове працевлаштування; користування закладами охорони здоров'я; користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання; забезпечення дітей місцями у школах і дошкільних закладах освіти.

Хоча зазначена Постанова втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2004 р. № 1109109, строк дії згаданих тимчасових довідок, згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.09.2005 р. № 394110, продовжено до 01.04.2006 р.

Відповідно до п. 2. ст. 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства мають визначатися виключно законами України. Отже, правовий статус осіб, які змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія Грузії та прибули в Україну, також має визначатися Законом України.

09.03.2005 р. народним депутатом України Удовенко Г.Й. був внесений на розгляд Верховної Ради України відповідний проект Закону «Про внесення змін до абзацу третього пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію"». Подання цього законопроекту обумовлено необхідністю забезпечити реалізацію Закону України «Про імміграцію», а саме: абзацом третім пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» визначено, що іноземці та особи без громадянства, які змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія Грузії, прибули в Україну, одержали в установленому порядку тимчасову довідку, прожили в Україні не менше п'яти років і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну.

Проте, Закон набрав чинності 20.08.2001 р., а передбачені його ст. 5 Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, та Порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 р. № 1983. У зв’язку з цим, значна частина іноземців та осіб без громадянства зазначеної категорії не змогли реалізувати своє право на імміграцію в Україну. Законопроект передбачає виключити з абзацу третього пункту 4 Прикінцевих положень Закону слова «протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом».

Однак навіть така ініціатива не дасть змоги повністю вирішити проблему, оскільки у пункті 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» передбачається, що дозвіл на імміграцію в Україну мають лише ті особи, які прожили в Україні не менше п’яти років з моменту отримання ними тимчасових довідок (за даними по Харківській області таких осіб менше половини).

Крім того, абз. 4 ст. 11 Закону України «Про імміграцію» передбачено порядок видачі посвідки на постійне проживання для осіб, які перебувають на законних підставах в Україні і отримали дозвіл на імміграцію. Але, не всі особи, які вимушено покинули територію Автономної Республіки Абхазії Грузії та прибули в Україну, зможуть отримати легальний статус в Україні до моменту набуття чинності Закону України «Про внесення змін до абзацу третього пункту 4 Прикінцевих положень Закону України “Про імміграцію”».

На жаль, у законодавстві України зберігається прогалина щодо додаткового (гуманітарного) захисту осіб, яким в країні походження:

– загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

– існує загроза життю або здоров’ю, безпеці або свободі людини, що виникає внаслідок загально поширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини;

– існує загроза життю або здоров’ю, безпеці або свободі людини, що виникає внаслідок природного чи техногенного лиха;

– існує загроза життю, що виникає внаслідок відсутності життєзабезпечувального медичного лікування чи догляду.

Стаття 6.