Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

Вид материала

Стаття 8. Право на трудову діяльність
1) Загальні положення
2) Право на належні, безпечні і здорові умови праці
Умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни
Однакові для всіх можливості просування по роботі
3) Право на справедливу винагороду (заробітну плату)

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 40

Стаття 8.

Право на трудову діяльність

Іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

(Частина друга статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом України № 177-IV від 26.09.2002 р.)

Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування.

(Частина третя статті 8 із змінами, внесеними згідно із законами України № 1807-III від 08.06.2000 р., № 506-IV від 06.02.2003 р.)

Іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України.

Частина 1.

Право на працю іноземців та осіб без громадянства закріплено в Конституції України: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується» (ч. 1 ст. 43).

Коментована норма встановлює для іноземців та осіб без громадянства національний правовий режим у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Особливості полягають у такому:

по-перше, в Україні до іноземних громадян не застосовуються реторсії у сфері трудових відносин;

по-друге, трудовий статус іноземних громадян – співробітників дипломатичних представництв визначає законодавство держави, яка направила їх в Україну;

по-третє, іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю (див. коментар до ч. 4 цієї статті);

по-четверте, правовий режим для іноземців та осіб без громадянства у трудових відносинах встановлюється в залежності від тривалості перебування в Україні:

а) для іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, встановлюється національний правовий режим (див. коментар до ч. 2 цієї статті);

б) для іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, передбачається отримання відповідного дозволу (див. коментар до ч. 3 цієї статті).

Право на працю також закріплене в найавторитетніших міжнародно-правових документах, що містять каталог соціальних та економічних прав: у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 23), у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (ст. 6)^¹³⁶, у Європейській соціальній хартії 1961 р. (ст. 1)^¹³⁷, у Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 р. (ст. 1). Крім цього, право на працю передбачено ст. 17 Конвенції про статус біженців 1951 р., ст. 11 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.,^¹³⁸ ст. 32 Конвенції про права дитини 1989 р.^¹³⁹, ст. 4 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.^¹⁴⁰.

Суттєве значення для розуміння змісту права на працю має Європейська соціальна хартія. Ст. 1 Хартії є більш прагматичною і дещо відрізняється від ст. 6 Пакту. Це пояснюється тим, що Хартію укладали соціально однорідні держави з ринковою економікою, які не ставили за мету ідеологічне наповнення документу. Варто зауважити, що ст. 1 Хартії – одна з семи статей, присвячених захисту найважливіших прав, за п’ятьма з яких держави-сторони зобов’язані взяти обов’язки у повному обсязі.

Дуже важливим є висновок Комітету незалежних експертів^¹⁴¹
(ІІІ 8)^¹⁴², у якому зобов’язання держав «ефективно» забезпечити право заробляти собі на життя вільно обраною працею пов’язане з правом на захист від дискримінації з питань праці та зайнятості. Це положення безпосередньо стосується не лише мети досягнення ґендерної рівності, а і правового захисту від дискримінації робітників-мусульман і робітників-ромів.

Ч. 2 ст. 1 Хартії не забороняє так звану позитивну дискримінацію, тобто закріплені в законі тимчасові заходи на користь окремих груп населення (за расовою, статевою та іншими ознаками), які не репрезентовані в робочій силі і яким роботодавець, таким чином, має право надавати певну перевагу при прийомі на роботу. Позитивна дискримінація – це складова позитивного обов’язку держави боротися з дискримінацією. Вона спрямована не лише на забезпечення рівності у правах, але і рівності в можливостях у галузі праці і зайнятості.

Так само, як Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ч. 2 ст. 6), Європейська соціальна хартія вимагає від держав-учасниць «[в]важати однією із своїх найголовніших цілей і одним із своїх найголовніших обов’язків досягнення і підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості» (ч. 1 ст. 1). Комітет незалежних експертів розглядає стан виконання ч. 1 ст. 1 Хартії як динамічний процес. Оцінка Комітетом не може пов’язуватися з коливаннями рівня безробіття у державі.

Право на працю включає також право на захист з боку держави від безробіття. Це не означає, що держава повинна гарантувати всім працездатним громадянам робочі місця. Міжнародно-правові акти покладають на держав-учасниць обов’язок «створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників», а також «[з]абезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм» (ч.ч. 3 і 4 ст. 1 Хартії).

Неповнолітні згідно з міжнародним правом мають певні пільги в сфері зайнятості. Серед найважливіших трудових пільг – встановлення мінімального віку для прийому на роботу неповнолітніх (Конвенція МОП № 138 про мінімальний вік для прийому на роботу 1973 р.), обмеження нічної праці дітей та підлітків (Конвенція МОП № 79 вiд 09.10.1946 р. про обмеження нічної праці дітей та підлітків на непромислових роботах 1946 р., Конвенція МОП № 90 вiд 10.07.1948 р. про нічну працю підлітків у промисловості 1948 р.). В Україні особливостям трудових відносин неповнолітніх присвячено главу ХІІІ КЗпП України «Праця молоді». Трудові пільги, встановлені українським законодавством, у цілому відповідають міжнародно-правовим стандартам у цій галузі.

Зазначимо також, що Конвенція про статус біженців 1951 р. зобов’язує держав-учасниць застосовувати до біженців у сфері права на працю за наймом найбільш сприятливий режим (ч. 1 ст. 17). Конвенція також вимагає не застосовувати до біженців обмежувальних заходів, що можуть застосовуватися на ринку праці щодо іноземців, якщо такі біженці відповідають одній з наступних умов: а) проживають у державі не менш трьох років, або б) один з подружжя має громадянство держави перебування, або в) хоча б одна їхня дитина має громадянство держави перебування. Ч. 3 ст. 17 Конвенції про статус біженців не забороняє державам зрівняти біженців щодо реалізації права на працю за наймом з громадянами, зокрема тих біженців, які прибули за програмами вербування робочої сили чи згідно з планами імміграції.

Кодекс законів про працю України вiд 10.12.1971 р. № 322-VIII (із змінами і доповненнями) містить визначення права на працю – це право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи (ч. 1 ст. 2 ).

Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин (ст. 2-1 КЗпП України).

Ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, виплату її не в повному обсязі, інші порушення вимог законодавства про працю, а також за порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці.

Крім цього, Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за:

– ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору, угоди (ст. 41-1);

– порушення чи невиконання колективного договору, угоди (ст. 41-2);

– ненадання інформації для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, угод (ст. 41-3).

Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за грубе порушення законодавства про працю (ст. 172), за грубе порушення угоди про працю (ст. 173), за невиплату заробітної плати (ст. 175).

Частина 2.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

(Частина друга статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом України № 177-IV від 26.09.2002 р.)

1) Загальні положення

Згідно зі ст. 8 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 р. № 322-VIII трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулює законодавство України та міжнародні договори за участю України. Таким чином, для іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця, встановлюється національний режим щодо права на працю^¹⁴³.

Законодавство України про працю регулює:

1) трудові відносини в представництвах і філіях іноземних компаній, які здійснюють свою діяльність в Україні;

2) трудові відносини іноземних громадян на підприємствах з іноземними інвестиціями, які здійснюють свою діяльність в Україні.

Крім Кодексу законів про працю України, трудові правовідносини також регулюють:

1) установчі документи підприємств, установ та організацій;

2) колективний договір;

3) інші локальні нормативні акти та індивідуальні трудові договори^¹⁴⁴.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством (Ст. 2 Кодексу законів про працю України^¹⁴⁵).

Забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу (ч. 1 ст. 22 КЗпП України). З урахуванням практики необґрунтованою відмовою слід вважати:

по-перше, незаконну відмову, причини якої належать до заборонених законодавством. Наприклад, відмова через ненадання особою, яка поступає на роботу, відомостей про її партійну і національну приналежність, походження, реєстрацію та інших документів, подання яких не передбачено законодавством (ст. 25 КЗпП України);

по-друге, ту відмову, що не належить до професійних та ділових якостей особи, яка приймається на роботу (наприклад, через її хобі);

по-третє, немотивовану відмову, тобто відмову без посилання на будь-які мотиви (в тому числі і законні)^¹⁴⁶.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Ч. 3 ст. 43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Відповідно до п. 2 Конвенції № 29 МОП про примусову чи обов’язкову працю 1930 р. термін «примусова чи обов’язкова праця» означає будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якогось покарання, для котрої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.

Головною гарантією від незаконного звільнення є вичерпний перелік підстав припинення трудових відносин. Цей принцип ґрунтується на загальновизнаних правилах, встановлених у Конвенції МОП № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця. По-перше, підстави для припинення трудових відносин мають бути законними, тобто передбачатися в законодавчих актах. По-друге, вони повинні бути пов’язані зі здібностями чи поведінкою працюючого або викликаними виробничою необхідністю підприємства, установи чи служби^¹⁴⁷.

2) Право на належні, безпечні і здорові умови праці (ч. 4 ст. 43 Конституції України) безпосередньо стосується права на працю, але водночас має самостійне значення^¹⁴⁸. Таке право закріплене в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (ст. 7), у низці Конвенцій МОП, у Європейській соціальній хартії 1961 р. (ст.ст. 2, 3, 4), у Переглянутій соціальній хартії 1996 р. (ст.ст. 2, 3, 4), та в деяких інших міжнародно-правових документах. Правом на справедливі та сприятливі умови праці повинні однаковою мірою користуватися всі працівники.

Умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни. Спочатку це питання вирішувалося як у міжнародному праві (Конвенції МОП), так і в національному праві, шляхом обмеження допуску до шкідливих умов праці за статевою ознакою. Але сучасний підхід ґрунтується на пріоритетності забезпечення безпечних умов праці. У Європейській соціальній хартії право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни, закріплене у ст. 3. Це право стосується усіх працівників, у тому числі тих, хто займається індивідуальною трудовою діяльністю, зокрема, вдома. Тому держава повинна забезпечувати не лише ухвалення та оприлюднення відповідних правил і стандартів (позитивний обов’язок), але й здійснювати ефективний контроль за їхнім виконанням (негативний обов’язок).

Згідно зі ст. 88 КЗпП України нормальними умовами праці вважаються:

1) справний стан машин, верстатів і пристроїв;

2) належна якість матеріалів та інструментів, необхідних для виконання роботи, і їх вчасне подання;

3) вчасне постачання виробництва електроенергією, газом та іншими джерелами енергоживлення;

4) своєчасне забезпечення технічною документацією;

5) здорові та безпечні умови праці (додержання правил і норм з техніки безпеки, необхідне освітлення, опалення, вентиляція, усунення шкідливих наслідків шуму, випромінювань, вібрації та інших факторів, які негативно впливають на здоров'я робітників, і т. ін.)^¹⁴⁹.

Однакові для всіх можливості просування по роботі. Це право безпосередньо спрямоване на захист від усіх форм дискримінації у сфері зайнятості. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. вичерпно вказує лише на дві підстави просування по службі: трудовий стаж та кваліфікацію (п. «с» ст. 7). Згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.держави мають право застосовувати «позитивну дискримінацію» з метою забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок у сфері зайнятості, зокрема щодо забезпечення однакових можливостей просування по службі. Конвенція про статус біженців 1951 р. закріпила перелік прав біженців у сфері зайнятості, щодо яких у державах-учасницях повинен існувати національний режим (ст. 24).

В Україні рівні для всіх можливості просування по роботі ґрунтуються на нормі, закріпленій у ст. 2-1 КЗпП України.

3) Право на справедливу винагороду (заробітну плату) належить до найбільш складних, зважаючи на необхідність забезпечення єдиного стандарту в розумінні та гарантуванні цього права у різних країнах.

Конституція України передбачає право кожного на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ч. 4 ст. 43).

Право на справедливу винагороду чи заробітну плату (п/п. «і» п. «а» ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права1966 р.) інколи може розглядається окремо від права на достатній життєвий рівень (ст. 11 Пакту). Як можна побачити з тексту, ст. 11 має широкий предмет регулювання і спрямована не лише у сферу внутрішньої політики, а й у галузь міжнародних відносин. У цьому контексті ст. 11 Пакту має характер скоріше політичний, а не правовий.

У регіональних міжнародних договорах право на справедливу винагороду (заробітну плату) пов’язується з правом на: а) справедливу заробітну плату та рівну винагороду за працю рівної цінності; б) забезпечення гідного життя для робітника та його сім’ї; в) справедливу заробітну плату та рівну винагороду за працю рівної вартості. У Європейській соціальній хартії право на справедливу заробітну плату та рівну винагороду за працю рівної цінності закріплене у ст. 4.

Щодо біженців проблема реалізації права на достатній життєвий рівень у різних країнах вирішується не завжди легко. Особливо коли біженець не має можливості працевлаштуватися. На цей випадок Конвенція про статус біженців містить дві норми, якими зобов’язує держав-учасниць надавати біженцям національний режим в отриманні продовольчих пайків (ст. 20), та в отриманні державної допомоги (ст. 23).

Українське законодавство (глава VII КЗпП України і Закон України «Про оплату праці» вiд 24.03.1995 р. № 108/95-ВР^¹⁵⁰) передбачає національний режим у заробітній платні іноземців, осіб без громадянства, у тому числі біженців. Відповідно до ст. 21 Закон України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати^¹⁵¹ у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника. Забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання.

Частина 3.

Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування.

(Частина третя статті 8 із змінами, внесеними згідно із законами України № 1807-III від 08.06.2000 р., № 506-IV від 06.02.2003 р.)

Іноземці та особи без громадянства одержують право на трудову діяльність лише за наявності у них дозволу на працевлаштування, виданого Державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України^¹⁵². Дозвіл на працевлаштування оформлюється іноземцю або особі без громадянства, яка має намір займатися в Україні трудовою діяльністю, в двох випадках. По-перше, якщо в країні відсутні працівники, які спроможні виконувати цей вид роботи. По-друге, якщо є достатнім обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців. Міжнародні договори України можуть установлювати й інші правила.

Підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання та іноземні суб'єкти господарської діяльності, що діють на території України (далі – роботодавець), можуть використовувати працю іноземців лише за наявності у них дозволів на працевлаштування, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України.

Роботодавці, які запрошують іноземців з метою працевлаштування, забезпечують своєчасне роз'яснення їм прав, свобод та обов'язків, передбачених законодавством, ведуть відповідний облік цих осіб, а також несуть відповідальність за своєчасне оформлення документів на право їх перебування в Україні.

Дозвіл на працевлаштування оформляється і видається Державним центром зайнятості Мінпраці (далі – Державний центр зайнятості) або за його дорученням відповідними центрами зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя для роботи на підприємстві, в установі, організації, які запросили іноземця на певну посаду (за фахом).

Дозвіл на працевлаштування видається на період до одного року. Цей термін може бути продовжено, для чого роботодавцю слід звернутися до відповідного центру зайнятості не пізніше ніж за місяць до закінчення попереднього терміну дії дозволу на працевлаштування. Продовження терміну дії дозволу на працевлаштування є підставою для звернення до органу внутрішніх справ стосовно продовження терміну перебування в Україні. Дозволи на працевлаштування видаються працівникам, що належать до категорії «внутрішньокорпоративні цесіонарії» (керівний персонал, менеджери та спеціалісти) та категорії «особи, що надають послуги без комерційної присутності в Україні», на строк найму.

У Порядку визначені випадки, в яких незалежно від стану на ринку праці розвитку дозвіл на працевлаштування не видається якщо:

– у поданих для видачі дозволу документах містяться відомості, що суперечать вимогам законодавства та міжнародних договорів України;

– контрактом передбачаються умови праці іноземців гірші, ніж громадян України, які працюють за аналогічним фахом;

– виявлено факти подання іноземцем або роботодавцем свідомо неправдивих відомостей або підроблених документів;

– іноземець має намір зайняти посаду або займатися трудовою діяльністю, яка відповідно до законодавства пов'язана з належністю до громадянства України;

– встановлено наявність фактів порушення іноземцем законодавства України під час перебування на її території;

– від дати попередньої відмови іноземцю в оформленні візи минуло менше одного року.

Іноземець, який оформився на роботу без дозволу на працевлаштування, підлягає видворенню з України.

У разі використання праці іноземців без дозволу державної служби зайнятості з підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку особу у п'ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Центри зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя проводять обстеження підприємств, установ та організацій стосовно з'ясування можливостей забезпечення ними необхідних умов перебування і діяльності іноземців.

Відмова у видачі дозволу на працевлаштування може бути оскаржена до Державного центру зайнятості або до суду.

Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, не потребує отримання дозволу на працевлаштування^¹⁵³. Особи, які тимчасово перебувають в Україні в приватних справах, право на роботу в Україні не мають і дозвіл на працевлаштування їм не видається.

Згідно з Правилами оформлення візових документів для в’їзду в Україну, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України «Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну» від 20.02.1999 р. № 227^¹⁵⁴, особи, які в’їжджають в Україну з метою працевлаштування, мають оформити імміграційну візу

Частина 4.

Іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України.

Коментована норма визначає можливість певних обмежень трудової правоздатності для іноземців та осіб без громадянства у випадках, коли призначення на певні посади або заняття певною діяльністю пов’язані з належністю виключно до громадянства України (ч. 2 ст. 38 Конституції України).

Президентом України може бути обраний лише громадянин України (ч. 2 ст.103 Конституції України і ч. 1 ст. 9 Закону України «Про вибори Президента України» від 05.03.1999 р. № 474-XIV^¹⁵⁵).

Відповідно до ч. 2 ст. 76 Конституції України і ч. 1 ст. 9 Закону України «Про вибори народних депутатів України» вiд 25.03.2004 р. № 1665-IV^¹⁵⁶ народним депутатом України може бути лише громадянин України. Помічником-консультантом народного депутата України також може бути лише громадянин України (ч. 2 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» вiд 17.11.1992 р. № 2790-XII^¹⁵⁷).

Депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільським, селищним, міським головою може бути обраний лише громадянин України (ч. 1 ст. 9 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 06.04.2004 р. № 1667-IV^¹⁵⁸).

Згідно з ч. 3 ст. 148 Конституції України і ч. 1 ст. 16 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.1996 р. № 422/96-ВР^¹⁵⁹ суддею Конституційного Суду України може бути виключно громадянин України.

Згідно з ч. 3 ст. 127 Конституції України та ст. 7 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р. № 2862-XII^¹⁶⁰ право на зайняття суддівської посади віднесено до виключних прав громадян України.

Право на державну службу і службу в органах місцевого самоврядування також мають лише громадяни України (ч. 2 ст. 38 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. № 3723-XII^¹⁶¹). На жодну з перерахованих нижче посад державних службовців^¹⁶², включаючи посади Прем'єр-міністра України і членів Кабінету Міністрів України, іноземці та особи без громадянства призначатися не можуть:

перша категорія – посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, представників Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, перших заступників міністрів, перших заступників голів державних комітетів, що входять до складу Уряду, керівників Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України та інші прирівняні до них посади;

друга категорія – посади заступників керівника Адміністрації Президента України, заступників керівника Секретаріату Верховної Ради України, заступників керівника апарату Кабінету Міністрів України, керівників структурних підрозділів Секретаріату Верховної Ради України, секретаріатів постійних комісій Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, апарату Кабінету Міністрів України, радників та помічників Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, заступників міністрів, заступників голів державних комітетів, які входять до складу Уряду, перших заступників, заступників голів комітетів та інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, першого заступника Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, перших заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

третя категорія – посади заступників керівників структурних підрозділів, завідуючих секторами, головних спеціалістів, експертів, консультантів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, начальників управлінь, самостійних відділів у складі міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади та інші прирівняні до них посади;

четверта категорія – посади спеціалістів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників начальників управлінь, самостійних відділів (підвідділів) міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

п'ята категорія – посади спеціалістів міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, заступників представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, заступників керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, спеціалістів апарату цих адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

шоста категорія – посади керівників управлінь, відділів, служб районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, спеціалісти управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

сьома категорія – посади спеціалістів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші прирівняні до них посади.

На дипломатичну службу приймаються виключно громадяни України (ч.ч. 1 і 2 ст. 9 Закону України «Про дипломатичну службу» вiд 20.09.2001 р. № 2728-III^¹⁶³).

Військову службу в Україні проходять виключно громадяни України (ч. 4 ст. 1. Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» вiд 25.03.1992 р. № 2232-XII^¹⁶⁴).

До органів Служби безпеки України приймаються громадяни України (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про Службу безпеки України» вiд 25.03.1992 р. № 2229-XII^¹⁶⁵).

Прокурорами і слідчими можуть призначатися тільки громадяни України (ст. 46 Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 р. № 1789-XII^¹⁶⁶).

На службу до міліції приймаються громадяни України (ч. 1 ст. 17 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. № 565-XII^¹⁶⁷).

На службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій приймаються лише громадяни України (ч. 1 ст. 412 Митного кодексу України від 11.07.2002 р. № 92-IV^¹⁶⁸).

Допуск до державної таємниці мають виключно громадяни України (ст. 22 Закону України «Про державну таємницю» вiд 21.01.1994 р. № 3855-XII^¹⁶⁹).

Відповідно до ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства України від 23.05.1995 р. № 176/95-ВР^¹⁷⁰ капітаном судна, зареєстрованого у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України, може бути тільки громадянин України.

Іноземні громадяни в Україні не можуть бути адвокатами (ст. 2 Закону України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р. № 2887-XII^¹⁷¹) і нотаріусами (ст. 3 Закону України «Про нотаріат» вiд 02.09.1993 р. № 3425-XII^¹⁷²).

Посаду керівника загальноосвітнього навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу й форми власності може обіймати особа, яка є громадянином України (п. 43 Положення про дошкільний навчальний заклад, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 12.03.2003 р. № 305^¹⁷³; ч. 3 ст. 21 Закону України «Про позашкільну освіту» вiд 22.06.2000 р. № 1841-III^¹⁷⁴; ч. 2 ст. 24 Закону України «Про загальну середню освіту» вiд 13.05.1999 р. № 651-XIV^¹⁷⁵; ч. 1 ст. 39 Закону України «Про вищу освіту» вiд 17.01.2002 р. № 2984-III^¹⁷⁶).

Законодавством України можуть бути встановлені додаткові умови для заняття певними видами трудової діяльності. Так, згідно з ч. 4 ст. 74 Основ законодавства України про охорону здоров'я вiд 19.11.1992 р. № 2801-XII^¹⁷⁷ особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України^¹⁷⁸, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Аудиторський висновок аудитора іноземної держави при офіційному його поданні установі, організації або господарюючому суб'єкту України підлягає підтвердженню аудитором України, якщо інше не встановлено міжнародним договором (ч. 3 ст. 7 Закон України «Про аудиторську діяльність» вiд 22.04.1993 р. № 3125-XII^¹⁷⁹).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 71 Закону України «Про вибори народних депутатів України» вiд 25.03.2004 р. № 1665-IV^¹⁸⁰ участь у передвиборній агітації забороняється іноземцям та особам без громадянства, у тому числі через журналістську діяльність чи у формі участі у концертах, виставах, спортивних змаганнях, інших публічних заходах, що проводяться на підтримку чи за підтримки партії (блоку) – суб’єкта виборчого процесу чи кандидата у депутати. Крім цього, іноземцям та особам без громадянства забороняється робити добровільні внески до виборчого фонду партії (блоку) (п. 1 ч. 3 ст. 53 зазначеного Закону).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 56 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 06.04.2004 р. № 1667-IV^¹⁸¹ іноземцям та особам без громадянства забороняється участь у передвиборній агітації. Згідно з п. 1 ч. 6 ст. 86 цього ж Закону іноземцям та особам без громадянства забороняється робити добровільні внески до виборчого фонду.

Blog

Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

Стаття 8.

Право на трудову діяльність

1) Загальні положення